Вступ.

Розділ 1. Причини та початок Національної визвольної війни.

1.1 Причини та характер війни.

1.2. Постать Б.Хмельницького та його роль в визвольній війні.

1.3. Початок воєнних подій.

Розділ 2. Подальше розгорнення Національної визвольної війни. Зборівський мир. Білоцерківська угода.

Розділ 3. Переяславська рада та «Березневі статті» 1654 р.

Розділ 4. Завершальний етап Національно-визвольної війни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Зусиллями багатьох поколінь істориків досягнуто значних успіхів у дослідженні історії визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648-1657pp.) проти панування Речі Посполитої та за створення своєї власної держави серед українського народу і попередніх поколінь українських істориків отримала назву "Хмельниччина". В радянській історіографії такий термін не вживався. У 1998 р. Україна широко відзначила знаменну дату в своїй історії — 350-річчя від початку Визвольної війни. Більшість сучасних українських істориків виходить з того, що Визвольна війна, як це переконливо довели відомі дослідники історії козацтва В. Смолій та В. Степанков, відбувалася не в межах 1648-1654 pp., а з 1648 по 1676 рік, до капітуляції гетьмана П.Дорошенка перед московсько-козацькою армією. Цей період має свої етапи. Перший етап — Хмельниччина — тривав близько десяти років (1648-1657).

Сучасний період у дослідженні істориками Визвольної війни характеризується відходом від застарілих партійно-кабінетних стереотипів і міфів, новими методологічними підходами, Розширенням тематики досліджень, залученням до наукового °бігу нових документів, появою багатьох наукових монографій, підручників і посібників для шкіл і вищих навчальних закладів, наукових статей, надрукованих в "Українському історичному журналі" та багатьох інших часописах.

Хронологічні межідослідження охоплюють 1648-1657 рр. і збігаються з періодом української національно-визвольної боротьби ХVII ст. – часом, впродовж якого вона велася під керівництвом Б.Хмельницького. Це дало можливість проаналізувати хід історичного процесу протягом вказаного часу, з`ясувати основні етапи цієї боротьби за весь період, взаємозв′язок основних її подій на різних етапах, висвітлити особливості національно-визвольного руху після поразки соціального його аспекту.

Територіальні межідисертаційного дослідження збігаються з кордонами Української держави середини XVII ст.

Мета та завдання дослідження. Його метою є всебічне вивчення комплексу наукових проблем, пов’язаних з визвольною боротьбою на Україні у 1648-1657 рр. – складовою частиною тодішнього загальноукраїнського історичного процесу. Для реалізації цієї мети ставилися наступні завдання:

– дослідити й висвітлити динаміку розвитку, основні етапи, їх події, характер, рушійні сили, рівень і форми організованості, озброєння, політичні, соціально-економічні, демографічні наслідки визвольного руху середини ХVII ст. на Україні;

– вивчити зміст, характерні риси основних напрямків визвольного руху, їх взаємозв’язок та взаємовплив на розгортання цього процесу;

– сформувати наукові висновки про особливості визвольної боротьби;

– опрацювати наявні документи, ввести в науковий обіг виявлені у ході досліджень історичні джерела з історії 1648-1657 рр.

Об’єктом дослідженнястала національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин – невід’ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом дослідженнявиступає національна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, її особливості та значення для українського народу.

Практичне значення роботи.Матеріали роботи мають науково-пізнавальне значення і допомагатимуть у підготовці до лекцій, плануванні і проведенні семінарів у навчальних закладах. Результати дослідження можуть бути корисними науковцям, викладачам, політикам, студентам, школярам.

Розділ 1. Причини та початок Національної визвольної війни

1.1 Причини та характер війни

Звичайне козацьке повстання, що розпочалося на Запорожжі з ініціативи Б.Хмельницького та його побратимів, доволі швидко переросло в грізну широкомасштабну революційну війну проти поневолювачів. Причин для такої війни було більше ніж достатньо. Соціально-економічні та політичні суперечності між польською владою, панівними верствами польського суспільства та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими та нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством набрали надзвичайної гостроти. Велике незадоволення польських можновладців викликала Запорозька Січ, яка виступала як Козацька християнська республіка, що мала свій уряд і суспільно-політичний лад, проводила незалежну внутрішню та зовнішню політику, намагалася поширити свій вплив на всі етнічні українські землі.

Польська влада, зокрема коронний гетьман Микола Потоцький, робили все для того, щоб знищити Запорозьке Військо. Внаслідок сеймової Ординації 1638 р. реєстрові козаки, що перебували на польській службі, були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежено до 6 тисяч чоловік. Всі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини поверталися під владу своїх панів і старост, перетворювалися на беззахисних кріпаків.

Слід також звернути увагу на небачений національно-релігійний гніт, спроби польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати все українське населення. З ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана хлопська віра, православні віруючі та їх священики. Руйнувалися, захоплювалися православні українські церкви та монастирі.

Після придушення козацько-селянських повстань наприкінці 30-х років XVII ст. магнатсько-шляхетська Річ Посполита, її король Владислав IV і уряд не спромоглися вжити дієвих заходів для пом'якшення та розв'язання невідкладних соціально-економічних, політичних і релігійних суперечностей у польській колонії — Україні.

Особливої гостроти набули соціально-економічні й політичні суперечності між польською владою, польсько-шляхетською панівною верствою та більшістю українського народу — селянством, міщанством, реєстровими і нереєстровими козаками, дрібною шляхтою, нижчим православним духовенством.

Найвища верства українського суспільства, так звана еліта, яка мала б відігравати провідну роль у житті свого народу, в умовах польсько-литовського панування, як про це писав французький військовий інженер Пйом Левассер де Боплан, що перебував на службі в коронному війську в Україні, соромилася свого походження і православної віри й переходила в римську віру та на становище польської шляхти[10, c. 23-24].

Перед початком Визвольної війни (1648-1657 pp.) майже всі українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Польські магнати та шляхтичі захоплювали родючі українські землі (пожалування королем за службу, купівля, шлюби з місцевими українськими паннами, загарбання козацьких хуторів і земель і т.п.), просуваючись все далі в Східну та Південну Україну. Розбудовувалися замки й фільварки магнатів Вишневецьких, За-славських, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Ружинських та ін.

Польські пани й урядовці (воєводи, старости, каштеляни), займаючи землі, населені українськими селянами, міщанами та козаками, грабували природні багатства України, неймовірно експлуатували її населення. У багатьох місцевостях України, зокрема в Східній Галичині й на Волині, панщина сягала п'яти-шести днів на тиждень. На Середньому Подніпров'ї та Півдні вона становила три-чотири дні. Окрім панщини, селяни виконували на користь панів і орендарів чимало інших повинностей (натуральних і грошових) — сплачували десятини, різного роду данини й податки. Уже згадуваний нами Г.Л.Боплан зазначав, що селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Пани могли не тільки відібрати в них майно, а й позбавити їх життя. Селяни не лише скаржилися польським урядовцям на свавілля панів, а й відмовлялися виконувати різного роду повинності, масово втікали з панських маєтків до міст і містечок на Подніпров'я, Лівобережну Україну, за Карпати. Спостерігалося також переселення десятків тисяч українців (селян, міщан, нереєстрових козаків) на терени Московської держави (переважно на Слобожанщину).

Козацькі маси, а це нереєстрові козаки, зосереджені в Запорозькій Січі і прилеглих до неї територіях, також вкрай були незадоволені магнатсько-шляхетським режимом. Польська шляхта й урядовці чинили свавілля над козаками, що не були вписані до реєстру, відбирали в них землі та інші маєтності, вимагали сплачувати податки та виконувати різні роботи, а згодом перетворювали їх на кріпаків. За тим , щоб козаки й селяни не втікали з "волості" на Січ, стежила залога (гарнізон) фортеці Кодак на Дніпрі, а в самій Січі розташувалася залога з двох полків — реєстрових козаків і польських жовнірів. Завдання цих залог полягало в тому, щоб за пороги не була пропущена "жодна жива людина", щоб чинити розправу над тими козаками, які виступали проти польської влади і панів. Людей, які намагалися втекти на Січ, стати козаками, карали на смерть. Дещо вільніше почували себе в цих умовах після Ординації 1638 p., затвердженої польським сеймом, реєстрові козаки та козацька старшина. Але реєстровці були позбавлені самоврядування, а реєстр обмежений до шести тисяч чоловік. Усі інші козаки, що не потрапили до реєстру, та їх родини підлягали владі своїх панів і старост. Гроші, які належали реєстровцям за службу, не виплачувалися роками.

Наполегливо вівся наступ на інтереси міського населення (ремісники, торговці, міська біднота), підривалися його життєві соціально-економічні позиції та самоуправління. У містах, що належали приватним власникам, мешканці виконували різного роду повинності й сплачували великі податки, зазнавали конкуренції з боку польських шляхтичів, що користувалися значними пільгами в торговельно-промислових справах.

Слід згадати і про небачений національно-релігійний гніт, намагання польської влади і панівних верств силовими методами запровадити в Україні католицизм і уніатство, полонізувати українське населення. В першу чергу, з ініціативи єзуїтів переслідувань і зневаги зазнавала так звана "хлопська віра", православні віруючі та їх священики. Руйнувалися православні українські церкви та монастирі.

Народ був готовий до збройної боротьби проти гнобителів, очолити яку могло лише запорозьке козацтво — найбільш активна революційна верства українського суспільства. В житті українського народу, в його багатовіковій історії Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького посідає особливе місце. Це період небаченого піднесення народної суспільної енергії у боротьбі за знищення іноземного панування, відродження своєї мови, культури, віри та звичаїв, створення демократичної незалежної держави.

Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького[16, c. 104-107].

1.2. Постать Б.Хмельницького та його роль в визвольній війні

Богдан (Зиновій) Хмельницький (27 грудня 1595 р.-27 липня 1657р. за ст. ст.) народився і виріс у сім'ї українського шляхтича, який служив у польського магната Я.Даниловича. Батько Богдана — Михайло — дослужився до посади підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Я.Данилович виділив йому пущу поблизу Чигирина, де М. Хмельницький заснував хутір Суботів. Світогляд і характер Богдана, його життєвий досвід формувалися під впливом козацького оточення. Вийшовши з дрібної української шляхти, він повністю присвятив своє життя козацтву, служінню народу.

Навчався Богдан в українській школі, потім в єзуїтському колегіумі у Львові, де оволодів польською та латинською мовами, здобув на той час добру освіту. В битві під Цецорою, де турки 1620 р. розгромили поляків, його батько загинув, а Богдан на два роки потрапив у полон, перебував на одній з турецьких галер. Викупила його з неволі мати (за іншими свідченнями — товариші). Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстру, займається господарством, одружується. Дружиною Богдана стала Ганна Сомківна, сестра Якима Сомка, міщанина з Переяслава, який пізніше претендував на гетьманську булаву. Ганна померла 1647 р. За деякими даними, від цього шлюбу в Б.Хмельницького народилися чотири доньки й два сини.

Завдяки протекції знайомих урядовців у 1637 р. Богдан отримав посаду військового писаря реєстрових козаків, але за участь у селянсько-козацькому повстанні 1637-1638 pp. був позбавлений цієї посади. Його було обрано у 50-річному віці сотником Чигиринського полку.

Наприкінці тридцятирічної війни в Європі в 1645-1646 pp. козацький корпус перебував на французькій службі у складі війська, яким керував принц Конде, брав участь у боротьбі проти іспанців, у штурмі Дюнкерка. Деякі історики, зокрема І.Крип'якевич, В.Сергійчук, вважають, що Б.Хмельницький був серед учасників цього штурму. У складі козацького посольства 1646 р. Б.Хмельницького приймав король Владислав IV.

Перелом у житті Богдана Хмельницького стався тоді, коли польський шляхтич Д.Чаплинський, керований магнатсько-шляхетською зажерливістю та беззаконням, під час відсутності Богдана пограбував його хутір, наказав побити молодшого сина й викрав жінку, з якою мав одружитися овдовілий сотник.

Ображений Б.Хмельницький, не домігшись справедливості й покарання злочинців законним шляхом, збирає своїх найближчих однодумців (кілька десятків чоловік) і в грудні 1647 р. вирушає на Запорожжя. Саме тут — на козацьких теренах — він згуртовує козаків і піднімає їх на повстання проти польських магнатів і шляхти під закликом: "З'єднаймося, браття, повстанемо за церкву і віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!".

Б.Хмельницький зі своїми побратимами й сином Тимошем зупинилися на острові Томаківка (Буцький). Запорожці, реєстрові козаки та польська залога розташувалися в Микитинській Січі (Микитин Ріг). На Запорожжі Хмельницький за короткий час здобуває підтримку і загальну пошану козацької маси. В січні 1648 р. повсталі козаки виганяють зі Січі польську залогу. На загальній раді Війська Запорозького Б.Хмельницького одностайно обирають гетьманом. Січ стала центром формування повстанських сил.

В одному з універсалів Б.Хмельницького до українського народу говорилося: "Не підкоряйтесь більше своїм урядникам як невільники, ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не підкорялись ніяким королям… Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки ваші купили своєю кров'ю". Універсал закликав народ вливатися в ряди запорозьких повстанців і висував стратегічне завдання: "Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди, козаки і селяни". У відповідь на універсали Б.Хмельницького на Січ масово прибувають селяни, міщани, нереєстрові козаки, дрібні шляхтичі та ін. На бік Б.Хмельницького переходить січова залога реєстрових козаків, а татарський хан Іслам-Прей згідно з угодою вислав йому на допомогу 5-тисячний кінний загін на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм. Зазначимо, що Іслам-Прей, з одного боку, йшов на союз з Б.Хмельницьким, а з другого — намагався не допустити утворення Української Козацької держави, яка покладе край захопленням численного ясиру та розбійницькому пограбуванню українських земель[6, c. 18-20].

1.3. Початок воєнних подій

Війна почалася в лютому 1648 р. з захоплення Січі повстанцями та проголошення сотника з Чигирина Богдана Хмельницького (1595-1657) Гетьманом Запорізької Армії. Новина про події на Запоріжжі швидко поширилася на українських землях та сприяла залученню до повстання найширших верств населення. Успіх повстання було забезпечено діяльністю новообраного гетьмана, спрямованою на поширення повстання в регіонах, притягнення на бік повстанців реєстрового козацтва, формування національної армії, уникнення завчасних військових сутичок з польською армією.

На початку Визвольної війни викристалізувалися два процеси: формування держави та повна зміна принципової моделі соціально-економічних відносин. Тріумфальна атака козацької армії навесні та влітку 1648 р., а також звільнення від польських землевласників значних територій України (битви при Корсуні та Жовтих Водах), поразка поляків під Пилявцями й похід козаків до околиць Львова та Замостя визначили основні зміни в політичних планах гетьмана.

Ідея козацької автономії в межах Польського королівства була не такою популярною, як переконаність у необхідності повної поразки Речі Посполитої та створення власної країни, підґрунтя для якої було покладено наприкінці 1648 року на більшості українських територій. Таким чином, протягом червня – листопада 1648 р. в процес формування національних державних інститутів в основному завершився в центральних, південних та східних регіонах, в той час як на західних територіях він знаходився а активній фазі: старий адміністративний поділ був замінений новим – на сотні; було впроваджено козацький судоустрій та юридичні процедури, сформовано національну армію. Спостерігалися серйозні зміни в соціальній структурі населення. Козаки відігравали провідну роль у скиненні влади польської держави та формуванні українських державних інститутів.

Для часів початку війни був характерним міцний зв’язок між національним визволенням та соціальною боротьбою. Саме соціальна боротьба відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні нової соціально-економічної системи української держави. Сотні загонів селян та міських жителів руйнували маєтки землевласників, нищили шляхту, керівництво, сільські магістрати та католицьких священиків. Ідеал козаччини став генератором активності селянських мас. У їх свідомості козаки поставали людьми без зобов’язань (за винятком військових) перед намісниками та державою. Тому боротьба за отримання козацьких імунітетів (особиста свобода, право на володіння землею та на власну юрисдикцію) стала тогочасним всеукраїнським явищем. Соціальна боротьба призвела до селянської війни, яка вперше за історію України охопила більшу частину її території та виявилася особливо важливим фактором в розвитку національної революції. Селяни відмовлялися здійснювати численні повинності на користь панів (особливо панщину). Визвольна війна відкрила можливість надання селянам та міщанству статусу козаків, які мали в той час багато прав та привілеїв. Водночас протягом воєнних років козацькі офіцери зміцнили свої позиції. Вони обрали шлях матеріального збагачення та хотіли закріпити права на володіння землею й виробничі підприємства[3, c. 28-29].

Уроки війни дозволили Богдану Хмельницькому на початку 1649 р. внести певні поправки до його політичної програми. З того часу першим завданням стало об’єднання всіх етнічних українських земель в національну державу. Нова програма також передбачала визнання соціальних надбань народних мас та консолідацію влади Гетьмана.

Союз з Кримським ханством був потрібний гетьманові для того, щоб забезпечити собі спокійний південний тил і залучити до боротьби проти польського війська як доволі ефективну силу мобільну татарську кінноту. Проте Іслам-Прей на початку повстання не квапився подати Б.Хмельницькому відчутну військову допомогу. Військо Б.Хмельницького під час виступу з Запорожжя, за свідченням літописця Самовидця, налічувало 5 тисяч.

Коронний гетьман Микола Потоцький, військо якого складалося з реєстрових козаків, відділу німецької піхоти та королівських жовнірів, мав подвійну чисельну перевагу і сміливо пішов на розправу з повстанцями. Але реєстрові козаки, що перебували в різних загонах польського війська, перейшли на бік повсталих. Б.Хмельницький вирішив по частинах розгромити польсько-шляхетське військо. Козаки разом з татарами Тугай-бея наприкінці квітня 1648 р. біля урочища Жовті Води оточили загін Стефана Потоцького (сина гетьмана) й королівського комісара Я.Шемберка, змусили їх перейти до оборони.

Коли б Б.Хмельницький зайняв оборонну тактику в замкнутому таборі, то противник, маючи артилерію й кавалерію, знищив би доволі швидко козацьку піхоту. Майстерність Б.Хмельницького виявилася в тому, що він домігся спішення польської кавалерії, змусив її зайняти невигідну позицію. Майже два тижні козаки штурмували шляхетський табір, а потім влаштували генеральний бій. Внаслідок комбінованого удару піхоти та кінноти 5 травня 1648 р. за ст. ст. повстанці разом з татарами вщент розгромили ці передові ворожі сили. Багато жовнірів загинуло, близько 3 тисяч полонених були відправлені татарами в Крим. С.Потоцький, тяжко поранений, потрапив у полон до татар, де й помер.

Після цієї першої блискучої перемоги Б.Хмельницький повів своє військо проти головних польських сил, які налічували до 20 тисяч, відійшли від Черкас до Корсуня і укріпилися там (командувачі — гетьмани Микола Потоцький та Мартин Калиновський). На початку травня під Корсунем з'явилися повстанські загони Б. Хмельницького (15 тисяч) і татари (4 тисячі).

Всупереч стратегії та тактиці західноєвропейських армій, які віддавали перевагу обороні й облозі фортець й ухилялися від відкритих боїв, Б.Хмельницький не витрачав часу й сил на оборону фортець. Перемогу він намагався здобути рішучими діями, зустрітися з основними силами противника і на основі детально розробленого плану, нерідко з застосуванням військових хитрощів, розбити їх вщент.

Через надійного козака польським гетьманам було повідомлено фальшиві дані про велику перевагу козацьких сил. М.Потоцький почав відводити своє військо і потрапив у засідку. В урочищі Горохова Діброва під Корсунем козаки перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рівчак, що спричинило заболочення балки, біля дороги утворили засідки. Відступаючи, вранці 16 травня польсько-шляхетське військо в Гороховій Діброві було оточене і змушене прийняти бій у незручних для кавалерії умовах. З метою рішучого розгрому ворога Б.Хмельницький застосував вдалий тактичний маневр — охоплює ворога з флангів і виходить у його тил. Із засідки з гармат і самопалів вдарив по ворогові б-тисячний резерв на чолі з М.Кривоносом і справу було завершено. Лише незначна частина жовнірів змогла втекти, понад 8,5 тисяч потрапили в полон, чимало їх загинуло. Серед полонених, переданих татарам, були обидва польські гетьмани — М.Потоцький та М.Калиновський[2, c. 54-57].

Перші блискучі перемоги козацького війська під Жовтими Водами й Корсунем мали велике значення для розгортання визвольної боротьби. Польсько-шляхетська окупаційна армія в Україні виявилася знищеною, а її полководці опинилися в полоні. Державна скарбниця, як завше, була порожня. До того ж поляків спіткало ще одне нещастя: за кілька днів до битви під Корсунем помер король Владислав IV. Правлячі польські кола охопила паніка: ні короля, ні гетьманів, ні війська, ні грошей для війни.

Паніка в Речі Посполитій була не безпідставною. Перемога козаків під Жовтими Водами і Корсунем стала поштовхом до розгортання небаченого повстання, яке незабаром охопило всю Україну. Спочатку на Лівобережжі, а потім на Правобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки і прибувають до гетьмана, або під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання.

Повстанці виганяли або знищували магнатів і шляхтичів, захоплювали й ділили їхнє майно, руйнували маєтки, палили документацію про свою залежність від панів. Повстання швидко охопило Київщину, Поділля, Волинь, Східну Галичину, Полтавщину й Чернігівщину. В різних місцевостях з'явилося чимало ватажків з козаків, дрібної шляхти, навіть з духовенства. Всюди утворюються повстанські загони. Мартин Небаба, Максим Гладкий, Петро Головацький та багато інших сформували полки на зразок козацьких і повели їх до Б.Хмельницького. На Сіверщині під проводом П.Головацького повстанці захопили Чернігів, Стародуб і Гомель. На Уманщині діяв полковник Іван Ганжа, на Брацлавщині — Трифон з Бершаді. Тут, на Правобережжі, повстанці захопили великі замки — Немирів, Тульчин, Вінницю, Брацдав, Полонне та інші, багато зброї і різної здобичі. "Нерозумний народ, божевільна Русь!" — так характеризував ситуацію спольщений український магнат, політичний і державний діяч Речі Посполитої Адам Кисіль, який дбав про мирне розв'язання конфлікту між українським народом і Польщею.

У боротьбі за незалежність сповна виявився величезний полководницький талант гетьмана. Він зумів створити боєздатну, добре організовану й озброєну армію. Уже влітку 1648 р. прийняв військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького». Усвідомлюючи слабкі сторони принципу ополчення для формування війська, в останні роки життя замислився над створенням 50-тисячної регулярної армії, яка б утримувалася за рахунок державної скарбниці. За його безпосередньої участі відбулася організація кінноти як роду війська; створення артилерії (бл. 100 гармат), що за ефективністю дій не поступалася польській. До діючої армії увійшли підрозділи розвідки, фортифікаційної, прикордонної та санітарної служб. Ретельно дбав про постачання зброї, боєприпасів, продовольства й фуражу.

Вміло використовував багатий досвід і вітчизняного військового мистецтва, і закордонного. Б. Хмельницький рішуче відмовився від старої оборонної тактики, часто вдавався до стратегії несподіваного наступу й завдання першого удару, а в разі необхідності — до партизанських методів ведення боротьби. Показав себе блискучим тактиком маневрування, умів створювати умови для психологічних поразок ворога. У перебігу воєнних дій виявляв холоднокровність, мужність і спроможність миттєво приймати правильні рішення. Здобутими перемогами гетьман заслуговує на почесне місце в історії військового мистецтва XVII ст. поряд з такими уславленими полководцями, як англієць Олівер Кромвель, швед Густав І Адольф, поляк Ян Собеський та інші[7, c.47-49].

Розділ 2. Подальше розгорнення Національної визвольної війни. Зборівський мир. Білоцерківська угода

Період з 1649 по 1652 р. характеризувався активними зусиллями молодої держави щодо утвердження власної позиції на міжнародній арені. Уряд гетьмана заключив військово-політичний союз з Кримським ханством, вів активні переговори з Москвою та Варшавою та встановив дипломатичні відносини з Портою, Молдавією та Трансільванією.

Надзвичайно невигідна геополітична ситуація негативно впливала на плани Хмельницького. Для того, щоб запобігти союзу Кримського хана Гірея з королем Польщі Яном Казимиром, гетьману прийшлося заключити в серпні 1649 р. Зборівський мир. В ньому хоча і визнавалося існування козацьких держав, їх територія обмежувалась Брацлавською, Київською та Чернігівською областями. Водночас відмінялася низка соціальних завоювань українського народу. У відповідь козацтво та селянство знову взялися за зброю. Протягом більшої частини 1650 р. у низці регіонів відбулися повстання. Небезпеки громадянської війни вдалося уникнути завдяки соціальній політиці Хмельницького.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. У 1649 р. Б.Хмельницький при допомозі кримського хана отримав переконливі перемоги над шляхетським і королівським військами у битві під Збаражем і битві під Зборовом. Але хан Іслам-Гірей ІІІ не дозволив завершити розгром польської армії; він вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й давала б можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. 8 серпня 1649 р. Б.Хмельницький підписав Зборівську угоду. Її зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію козацької України на території трьох воєводств — Київського, Брацлавського і Чернігівського. Зборівський договір не задовільняв усіх прагнень народу, але все-таки дав можливість будувати армію і державність. На визволених землях, що обіймали близько 200 тис. км2, — від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, — почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава — Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. Проте завоювання народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну плату за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися передумови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на національній основі[11, c. 349-350].

Під натиском народних повстань і бойових дій магнати й пани, католицьке духовенство, власники королівщин змушені були залишити свої маєтки і втікати. В результаті феодальне землеволодіння було суттєво обмежене, а кріпосне право знищене. Хмельницький якийсь час стримував зростання великого землеволодіння. Земельні угіддя, залишені панами, захопили козаки і селяни: частина угідь перейшла у власність військового скарбу. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. В містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності хана, який міг стати на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням невигідної для України Білоцерківської угоди.

Навесні 1652 р. Б.Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30-тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем. Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе, без сильного союзника війну не виграти. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів; не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду. Одним з можливих покровителей України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б.Хмельницький схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський "єдиновірний" цар. З пропозицією укласти військовий союз і згодою на васальні відносини гетьман кілька разів звертався до Москви, починаючи з червня 1648 р[9, c. 354-355].

Розділ 3. Переяславська рада та «Березневі статті» 1654 р

Нова спроба домогтися визволення і об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою спертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке "під високу государеву руку". Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В.Бутурліна, й у січні 1654 р. в Переяславі відбулися церемонії, що символізували перехід України під царську протекцію. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р. При всій його невизначеності Переяславський договір мав далекосяжні наслідки: на міжнародному рівні він засвідчував відокремлення й унезалежнення козацької України від Речі Посполитої; засвідчував визнання Москвою внутрішньополітичної суверенності Української держави і витвореної системи соціально-економічних відносин; відкривав перспективу довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави. Всупереч порушенню його умов Москвою Переяславський договір слугував для наступних поколінь української еліти найсильнішим і найнезаперечнішим доказом суверенності України.

Правлячі кола Речі Посполитої тяжіли до вирішення української проблеми силовими засобами. В лютому 1651 р. польська армія перейшла в наступ. Було почато нову військову кампанію, яка під Берестечком майже завершилася катастрофою з огляду на дії не передбачуваного кримського хана. В вересні 1651 р. в Білій Церкві було підписано нову угоду, умови якої значно обмежили автономію, що викликало незадоволення українського народу. Україну охопила хвиля патріотичного протесту. 23 травня 1652 р. Б.Хмельницький мобілізував армію та отримав видатну перемогу поблизу селища Батіг у битві з польською армією. Від польського володіння було звільнено майже всю українську територію. Однак на цьому перемоги закінчилися. В 1653 році була створена антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Ускладнилися відносини з Кримом. В таких умовах в політичних планах гетьмана специфічного характеру набули відносини з Росією. З точки зору українського лідера, орієнтація на Москву могла сприяти підтриманню змін, які в той час відбувалися в Україні: звільненню від польської влади, діяльності України як незалежної держави та майбутньому об’єднанню всіх українських земель під проводом гетьмана. Після довготривалих переговорів Україна погодилася на протекторат Москви. 1 жовтня 1653 р. відповідне рішення було прийняте в Земській Раді, найвищому представницькому органі Московської держави. 8 січня 1654 р. учасниками Переяславської ради була дана згода на підпорядкування Запорізької армії московському царю.

Ця угода зберігала існуючу в Україні політичну систему, модель соціально-економічних відносин, право на ведення незалежної внутрішньої політики. Було встановлено частковий контроль лише над зовнішньополітичною діяльністю та податковою політикою. Угода 1654 року ратифікувала створення конфедерації – військового союзу. Проте Україна як частина московської монархічної держави була позбавлена перспектив власного розвитку[13, c. 419-421].

Таким чином, відповідно до Переяславсько-Московського договору Українська держава вступила у військово-політичний союз з Московською. Гетьман і Козацька держава стали підданими царя Олексія Михайловича Романова, забезпечивши при цьому гетьманові та провідним станам суспільства широкі права та привілеї. Деякі дослідники Хмельниччини стверджують, що Україна одержала статус "майже незалежної держави". Це не зовсім так. Вона вступила під протекторат царя і одержала як на той час досить широку автономію. Договір визнав за Козацькою державою існуючий суспільно-політичний лад, великий авторитет і пожиттєву, майже необмежену владу гетьмана, адміністративний поділ, існуючі суд та судочинство, право мати своє 60-тисячне військо, існуючі соціально-економічні відносини, широкі права у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. Між Московією та Козацькою державою існували кордон і митниці. В Україну відправляли царських послів, якими відав Посольський приказ, що по суті виконував функції Міністерства закордонних справ.

Гетьманський уряд, як і раніше, проводив активну дипломатичну діяльність, мав постійні зносини зі Швецією, Трансільванією, Австрією, Кримським ханством, Бранденбургом та іншими країнами, вів з монархами, князями та деякими правителями листування, обмінювався послами, укладав усні угоди та письмові договори. Варто зазначити, що європейські володарі, незважаючи на укладення Переяславсько-Московського договору, вважали Україну окремою державою, протекторат Москви над нею — справою чисто номінальною, а гетьмана Б. Хмельницького — повноправним правителем.

Якою ж була доля оригіналів Переяславсько-Московського договору? Цікаво про це пише О.Апанович. У своїй книжці "Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність" вона зазначає, що у Посольському приказі (м. Москва), де розроблялися і оформлялися документи договору, оригінали їх невідомо чому не збереглися. Як уже зазначалося, козацькі посли подали боярам під час переговорів два проекти договору — з 23 і 11 статей. З них московськими дяками були зроблені "списки" (переклади з української російською мовою) і занесені у так звані "стовпці" (папери, що підклеювалися в довгі сувої). Туди ж були внесені укази Олексія Михайловича і боярські рішення до кожної статті. Перший козацький проект із 23 статей, виконаний українською мовою, було схвалено у Москві лише частково і його козацьким послам не повернули. Цей документ також зник з архіву Посольського приказу.

Із тексту договору з 11 статей перекладачі виготовили копію українською мовою, тобто, по суті, зробили другий оригінал. Цей оригінал і було вручено козацьким послам С.Богданович-Зарудному і П.Тетері, які привезли його в Чигирин. Перший оригінал договору з 11 статей залишився у Посольському приказі. Він також з архіву зник. "Дослідники, — пише О.Апанович, — висловлювали припущення, що ці документи могли бути свідомо знищені".

Козацькі посли привезли в Чигирин, крім другого оригіналу 11-статейного договору, ще й оригінали грамот Олексія Михайловича, про які вже йшлося. Оригінали царських грамот в Україні не виявлено. У Посольському приказі збереглися лише їх чернетки з багатьма виправленнями та доповненнями[14, c. 224-227].

Доставлені з Москви козацькими послами документи Б.Хмельницький прилюдно не оголошував, адже царський уряд відхилив деякі істотні положення, що їх пропонував внести до договору козацький уряд. Ймовірно, що гетьман остерігався різкої негативної реакції частини козацтва та старшини на ряд статей і окремих положень договору. "Отже, — зауважує О.Апанович, — конкретні умови об'єднання України з Росією були відомі лише близькому оточенню Богдана Хмельницького".

Після смерті Б. Хмельницького документи договору були зачитані на вимогу старшинської ради наприкінці серпня 1657 р. перед обранням тимчасово гетьманом І.Виговського, але потім були втрачені. їх пошуки не дали позитивних наслідків.

Дослідженням українсько-російського договору 1654 p., визначенням його державно-правового характеру та історичного значення займалося чимало істориків, фахівців державного права, політичних діячів. Серед них, у першу чергу, слід відзначити таких видатних вчених, як М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Крип'якевич, В.Липинський, В.М'якотин, О.Оглоблин, Л.Окіншевич, М.Петровський, М.Покровський, Н.Полонська-Василенко, В.Сергіевич, М.Слабченко, А. Яковлів. Певний доробок у вивчення проблеми внесли радянські вчені, хоча їх можливості були обмежені тоталітарним режимом. У наш час великий інтерес' до цієї проблеми виявили О.Апанович, М.Брайчевський, Л.Винар, В.Горобець, О.Гуржій, М.Ковальський, М.Кучернюк, Л.Мельник, Ю.Мицик, Д.Наливайко, І.Рибалка, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, В.Ульяновський, В.Цибульський та чимало інших.

Серед дослідників Переяславсько-Московського договору тривалий час ведуться дискусії щодо характеру договору, його істо-рико-правової оцінки. І сьогодні ще історики не дійшли одностайних висновків. Існує ряд визначень договору — персональна унія, реальна унія, васалітет, тимчасовий військовий союз, возз'єднання, застосовуються такі терміни, як автономія, інкорпорація, протекторат, псевдопротекторат та ін.

Дослідник А.Яковлів вважав найбільш обґрунтованими три концепції: перша — Україна об'єдналася з Москвою у формі персональної унії, друга — заперечує першу й стверджує, що Україна перейшла у васальну залежність від Московської держави, і третя — Україна вступила у військовий оборонний союз із Москвою проти Польщі та прийняла царську протекцію. Щодо інших точок зору на договір (реальна унія, неповна інкорпорація, приєднання), то А.Яковлів спростовує їх як такі, що не відповідають історичним фактам. Вчений зауважує, що він не бачить великої різниці між васалітетом і протекторатом, які практикувалися в той час у міжнародному житті. Договір між Україною та Москвою А.Яковлів класифікує як військовий союз з ознакою васалітету-протекції1.

Оцінці Переяславського договору приділив чимало уваги один з видатних істориків діаспори О.Оглоблин. В одній зі своїх праць він зробив такий висновок: "Переяславська угода 1654 р. була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України й Московщини, гарантованого протекцією московського царя над Україною й оформленого новим українським титулом царя". Він став "государем Великой, Малой и Белой Руси".

До різноманітних оцінок попередніх поколінь істориків різних історичних шкіл і політичних напрямів долучаються думки сучасних відомих дослідників Хмельниччини.

Таким чином, прагнучи зберегти завоювання Визвольної війни українського народу, остаточно здолати свого головного ворога Річ Посполиту й забезпечити існування Української Козацької держави, Б.Хмельницький і його уряд вирішили укласти військово-політичний союз з Московською державою[8, c. 44-47].

У створенні такого союзу були зацікавлені обидві держави. Тому переговори про його укладення відбувалися порівняно швидко (з початку січня до кінця березня 1654 р.) і закінчилися позитивним результатом. Незважаючи на своєрідну форму договору (відсутність єдиного документа, "прохання" з боку гетьмана і козацької старшини і "жалування", "милості" з боку царя), він за своїм змістом був договором двох самостійних рівноправних держав. Ми поділяємо думку дослідників В.Смолія і В.Степанкова, які пропонують називати договір Переяславсько-московським, оскільки переговори велися у Переяславі та Москві. Україна одержала прав навіть більше, ніж передбачає звичайна автономія чи протекторат. Переяславсько-Московський договір був військово-політичним союзом двох самостійних держав при протекції чи васалітеті московського царя над Українською державою. Він проіснував до вересня 1658 p., коли новий гетьман І.Виговський розірвав його і уклав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду.

Укладаючи договір, обидві сторони по-різному розуміли його суть. Б.Хмельницький прагнув одержати від Москви військову допомогу для остаточного подолання Польщі, забезпечити в подальшому самостійність і незалежність Української Козацької держави. Тому свою внутрішню й зовнішню політику гетьман проводив незалежно від Москви, нерідко ігнорував "Березневі статті". Московський же уряд, приймаючи Козацьку державу "під високу государеву руку" і терплячи тимчасово незалежну .політику Б.Хмельницького, сподівався з часом зміцнити протекторат, а врешті-решт ліквідувати Українську Козацьку державу, провівши її повну інкорпорацію.

Переяславсько-Московський договір став поворотним пунктом в історії України та Росії. Завдячуючи людським і матеріальним ресурсам України, Росія вийшла з європейської ізоляції і домоглася з часом перетворення у велику державу.

Переяславсько-Московський договір не ставив своїм завданням утворити незалежну Українську державу. Про це свідчать матеріали цього розділу. Після смерті Б. Хмельницького Україна на 334 роки потрапила в залежність від Росії. Питання її соціально-економічного та політичного розвитку з часом все більше стали вирішуватися з точки зору інтересів Російської імперії, а не інтересів українського народу[15, c. 144-146].

Розділ 4. Завершальний етап Національно-визвольної війни

Після 1654 року почався новий етап Визвольної війни. Незмінною залишилася мета української держави: припинення панування Речі Посполитої та об’єднання українських етнічних земель в козацькій державі. В результаті прорахунків московського уряду щодо оцінки військово-політичної ситуації бойові дії 1654-1655 років привели до спустошення Брацлавщини. Гетьман Хмельницький почав шукати союзників серед інших країн. Йому вдалося значно покращити відносини з Кримом та Туреччиною, переглянути стосунки з Трансільванією та заключити важливий альянс зі Швецією.

Після Переяславської ради 1654 р. і входження України до складу Московської держави Річ Посполита не відмовилася від претензій на панування над Україною. Вона розпочала активну підготовку до нової війни. Б.Хмельницький зосередив зусилля козацтва і всього українського народу на реалізації державницьких планів, на підготовці належної відсічі загарбникам.

Укладення договору України з Москвою привело до перегрупування військово-політичних сил. Польський уряд пішов на зближення з Кримським ханством, намагаючись використати татарську орду в боротьбі проти України та Московії. Влітку 1654 р. Польща й Кримське ханство підписали так званий "Вічний договір", що передбачав надання взаємної військової допомоги у боротьбі проти їхніх спільних ворогів.

Московська держава, оголосивши війну Польщі, розпочала незабаром проти неї військові дії. Основні московські сили у травні 1654 р. налічували 40 тисяч. На території Білорусі та Смоленщини розгорнула воєнні дії армія під командуванням Олексія Михайловича. Цар вирішив у першу чергу відвоювати ті землі, які втратила Москва за Поляновським миром.

У війну на півночі вступило козацьке військо. У травні за наказом гетьмана на допомогу цареві відправлено 20-тисячний козацький корпус під командуванням наказного гетьмана полковника Івана Золотаренка.

Переяславсько-Московський договір викликав велике незадоволення з боку короля Яна Казимира, польських урядовців, магнатів і шляхти. Намагаючись зруйнувати дружні українсько-московські відносини, польський король і уряд оголошують Б.Хмельницького "злим зрадником".

Серед козацької старшини, частина якої була незадоволена договором, розгортають агітацію польські агенти. Поміж старшини поширюються "обманні" листи Яна Казимира, литовського гетьмана Я.Радзивілла, коронного гетьмана Станіслава Потоцького, в яких говориться про "зрадництво" Б.Хмельницького. Полковник І.Богун, якого польські агенти намагалися залучити на свій бік, відіслав ці підбурювальні листи Хмельницькому. Гетьман наказав прибити їх до шибениці.

Московське командування проігнорувало зміну у військовій ситуації, той факт, що головне польське військо готувалося для наступу на Україну. Тут під проводом Б.Хмельницького зосередилися основні сили козацького війська, до якого входило лише кілька російських полків. Такою ситуацією скористалася Річ Посполита.

Воєнно-політичне та міжнародне становище України виявилося складним і нелегким. Великі спустошення, завдані польськими й татарськими загарбниками Поділлю і Подністров'ю наприкінці 1654-на початку 1655 p., небачені руїни і весь тягар більш ніж шестирічної війни негативно позначилися на настроях козацтва і всього українського народу. Не здійснилися сподівання Б.Хмельницького на швидку і ефективну перемогу над Польщею з допомогою Москви, що сприяло б об'єднанню всіх українських етнічних земель в єдиній державі, дало б можливість проводити власну внутрішню та зовнішню політику[12, c. 164-166].

У боротьбі проти свого головного ворога Б.Хмельницький наполегливо шукав підтримки та допомоги з боку іноземних держав.

Дбаючи про зміцнення держави, Б.Хмельницький домігся вагомих успіхів в утвердженні своєї гетьманської влади. З метою збереження такої влади він, відчуваючи, що сили покидають його, став думати про запровадження її спадковості. Існували в той час серед козацької старшини дві суперечливі тенденції: перша — за встановлення монархічної влади у формі спадкоємного гетьманату і друга — за запровадження старшинської республіки на чолі з гетьманським урядом. Претендентів на гетьманську булаву серед сподвижників Б. Хмельницького було чимало. За бажанням старого й хворого гетьмана старшинська рада, що відбулася в середині квітня 1657 р. у Чигирині, обрала гетьманом молодшого сина Богдана 16-річного Юрія. Він міг стати гетьманом після смерті батька.

У розвитку збройної боротьби на теренах Польщі назрівали радикальні зміни. Вже влітку 1657 р. воєнна ситуація різко змінюється на шкоду коаліції. Згідно з польсько-австрійською угодою, укладеною в травні, Австрія надіслала на допомогу полякам 12-тисячне військо і продовжила, за розпорядженням нового імператора Леопольда І, переговори з Б.Хмельницьким про відкликання корпусу А.Ждановича з Польщі та про замирення з нею Козацької держави на певних умовах. Проти Швеції розпочала війну Данія, тому Карл Густав змушений був вивести своє військо з Польщі. На допомогу полякам у травні прибула кримська орда, очолювана Магомет-Преєм.

Загроза загибелі власної держави розбудила патріотичні почуття поляків. Усі верстви населення були розгнівані й обурені тим, що шведи і трансільванці зневажали католицькі святині, грабували костьоли та монастирі, накладали на населення величезні контрибуції. Розпочалися масові виступи проти чужоземців. Надихнула поляків на боротьбу героїчна оборона від шведів монахів у Ченстохові. Патріотичні сили в країні очолив ініціативний регіментар С.Чарнецький. Польське населення зі зброєю в руках піднялося на захист своєї власності, віри та культури.

Московський уряд не тільки через свої посольства вимагав від Б.Хмельницького розірвати союз з учасниками коаліції, а й через своїх посланців розгорнув агітацію серед українського війська та народу, намагаючись дискредитувати політику гетьмана. Серед козаків корпусу А.Ждановича підступні розмови вів прибулий царський дворянин Желябужський, говорячи їм, що вони пішли у похід проти волі царя. Козаки та старшина з корпусу А.Ждановича також були невдоволені діями князя Ю.Ракоці, який проводив кампанію без продуманого плану, зневажливо ставився до козаків, відбирав у них трофеї. До того ж козакам стало відомо, що Юрій Ракоці розпочав переговори з польським командуванням з метою замирення. Вони відмовилися воювати, і А.Жданович вимушений був розпочати відступ на Наддніпрянщину. М.Грушевський писав, що "козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останні дні, боялися нової завірюхи по його смерті, говорили, що вони не будуть воювати Польщі проти царської волі; здибавши в поході московського посла, вони просили його переказати цареві, що проти царської волі не підуть". Козаки, що перебували під командуванням Ю.Хмельницького, стояли під Корсунем і охороняли Україну від татар, одержали наказ виступити на допомогу А.Ждановичу. В цьому війську також відбувся бунт, воно відмовилося від послуху. Юрій Ракоці, стурбований вторгненням поляків у Трансільванію, оточений поляками та татарами під Меджибожем, пішов на капітуляцію, кинув напризволяще військо і втік до Трансільванії. Під Вишнівцем татарська орда Магомет-Гірея повністю розгромила відступаюче трансільванське військо. Таким чином, коаліція зазнала повної поразки. Не здійснилися плани Б.Хмельницького, спрямовані на те, щоб у союзі зі Швецією та Трансільванією збройно здолати Річ Посполиту[1 ,c. 149-151].

Б.Хмельницький тяжко зустрів звістку про поразку союзників, завдану поляками, данцями, австрійцями та татарами, про бунт у козацькому війську. Хворого гетьмана вразив параліч, а 27 липня (6 серпня) 1657 р. він помер у Чигирині.

Другий етап визвольної війни (серпень 1657 — січень 1667) позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України. Гетьман І.Виговський повів рішучу боротьбу проти наступу царських воєвод і втягнувся у конфронтацією з Москвою, що логічно привело до укладення Гадяцької угоди з Польщею і Конотопської битви з царським військом. Але український народ не зрозумів політичних комбінацій свого гетьмана, і у внутрішній громадянській війні він терпить поразку. Його наступник Ю.Хмельницький, випробувавши як промосковський, так і пропольський варіанти, теж терпить поразку. Стається розкол Гетьманщини. Росія і Польща домовляються про розчленування українських земель (Андрусівський мир 1667)

На третьому етапі визвольної війни (січень 1667 — вересень 1676) боротьбу за звільнення і об'єднання України продовжує гетьман П.Дорошенко. На якийсь час йому вдається об'єднати всю Гетьманщину під своєю булавою, але втручання Польщі, Туреччини і Росії в решті решт зводять його зусилля нанівець. На осінь 1676 р. становище Дорошенка стає критичним, і він складає гетьманські повноваження. Лівобережжя остаточно попадає під владу російських царів, а на Правобережжі ліквідуються українські державні інституції. Визвольна війна завершується.

Визвольна війна супроводжувалася численними жертвами і руйнуваннями. Але визвольні змагання мали велике історичне значення: вони привели до витворення національної держави (її частина на Лівобережжі проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х рр. 18 ст.); в ході визвольної війни формувалася національна державна ідея, що стала для наступних поколінь українців заповітом у боротьбі за незалежність; вони відіграли роль могутнього імпульсу для розвитку національної самосвідомості; сформували нову політичну еліту, що захищала національні інтереси[5, c. 57-58].

Висновки

Взагалі, оцінюючи історичні виступи наших давніх нащадків можна сказати, що Українська держава відбулася, але в зародковому стані: справжньої державності в неї не було, а була часткова, сильно обмежена автономія. Умови договорів царська влада постійно не виконувала і весь час намагалась переписати їх у власну користь. Наступні гетьмани хоча якось відстоювали незалежність, але регулярно згоджувалось на переоформлення міждержавних угод в гірший для нас бік.

Але треба пам¢ятати, що саме Хмельницький підняв свій народ з вікового занепаду і наклав відбиток свого творчого духа на всю наступну українську історію.

Протягом усіх років Хмельниччини відбувалося формування й вдосконалення Української Козацької держави — Війська Запорозького. Держава ця виявила свою високу життєздатність і незламність. Вона мала всі основні ознаки, якими характеризувалися інші європейські держави: політичну владу; територію; політико-адміністративний устрій; суд і судочинство; фінансову та податкову системи; боєздатне військо; соціальну політику й структуру населення; власні міжнародні відносини. Українська держава відіграла першорядну роль у згуртуванні українського народу на боротьбу проти іноземних поневолювачів.

Прагнучи повної перемоги над Польщею, одержати ефективну військово-політичну допомогу з боку Московської держави, Б.Хмельницький та його уряд пішли на укладення Переяславсько-московського договору 1654 р., на встановлення царського протекторату над Україною.

Великої шкоди справі об'єднання всіх українських земель, зміцненню Української держави завдала різка зміна зовнішньо-політичного курсу Московії. Між Річчю Посполитою та Московським царством у жовтні 1656 р. укладено Віленську угоду про перемир'я. Поставлене на переговорах у Вільні питання про повернення України під владу Польщі викликало гнівну реакцію Б.Хмельницького і козацької старшини. Гетьманський уряд не визнав цієї угоди. Не пориваючи союзу з Московською державою, Б. Хмельницький та його уряд приділили багато уваги створенню коаліції держав проти Речі Посполитої. Головне місце в ній посіли Швеція, Трансільванія та Україна. Між членами коаліції укладалися угоди та договори. Внаслідок договору про дружбу між Україною й Трансільванією (вересень-жовтень 1656 p.), подолання суперечностей між Україною та Швецією про долю західноукраїнських земель, що мали бути відібрані від Польші, і переговорів зі шведськими послами, союз основних держав коаліції значно зміцнів. Були укладені договори з Молдавією та Валахією, тексти яких донині, на жаль, невідомі дослідникам.

Здійснюючи зовнішньополітичну стратегію в нових умовах, Б.Хмельницький уміло користувався суперечностями між великими державами, вів дипломатичні переговори з багатьма європейськими урядами, все робив для того, щоб зміцнити позиції Козацької держави й остаточно здолати Річ Посполиту в збройній боротьбі.

У січні 1657 р. трансільванський князь Юрій II Ракоці з 30-тисячним військом перейшов Карпати і вступив на терени Галичини. На допомогу йому з наказу гетьмана виступив 20-тисячний козацький корпус на чолі з наказним гетьманом, київським полковником А.Ждановичем. Рухаючись швидким маршем через Галичину, козацькі полки та українські добровольці під Перемишлем об'єдналися з військами Юрія II Ракоці та шведського короля Карла X Густава. Об'єднані сили союзників спочатку домоглися чималих успіхів, не зважаючи на відчайдушну військову й дипломатичну протидію Польщі та її спільників. Під Замостям було розбито військо коронного гетьмана С.Потоцького, зайнято міста Краків, Берестя, Варшаву. Але влітку 1657 р. військово-політична ситуація стала різко змінюватися на користь Польщі. Війна проти неї викликала незадоволення в країнах Центральної Європи. Загроза загибелі власної держави породила серед польського населення небачене патріотичне піднесення. Польщі надали збройну допомогу Австрія та Кримське ханство. З війною проти Швеції виступила Данія, Що змусило Карла Густава вивести свою армію з Польші. Трансільванське військо зазнало поразки від татар і поляків і капітулювало. Московський уряд вимагав від Б.Хмельницького розірвати союз з учасниками коаліції і вивести своє військо з Польщі.

Козацький корпус А.Ждановича, підбурений московськими агітаторами і зневажливим ставленням Юрія II Ракоці до козаків, самовільно повернувся в Україну. Б.Хмельницький тяжко зустрів звістку про поразку коаліції, про бунт у козацькому війську. 27 липня (6 серпня) 1657 р. він помер у Чигирині і згідно з заповітом був похований на хуторі Суботів в Іллінській церкві. З життя пішов не лише великий полководець і блискучий дипломат, а й фундатор, будівничий Української Козацької держави.

Україна завдяки військово-політичному союзові з Московською державою вийшла остаточно з-під влади Речі Посполитої, мала змогу в межах однієї держави об'єднати всі етнічні українські землі. Однак цього не сталося. Річ Посполита одержала підтримку з боку деяких держав Європи, зокрема Московської держави. Звільнення ж Української держави з-під російського протекторату внаслідок дії низки об'єктивних і суб'єктивних чинників виявилося на практиці справою складною і нездійсненною протягом кількох століть.

Список використаної літератури

1. Єфименко О. Історія України та її народу: монографія/ Олександра Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. — К.: Мистецтво, 1992. — 251 с.

2. Іванко А. Б. Вивчення теми "Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького" в шкільному курсі історії України / А. Б. Іванко, Ю. В. Кравченко; Обл. організація Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, — Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. — 95 с.

3. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. — К.: Обереги, 1999. — 215 с.

4. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,. — Дніпропетровськ: Січ, 1993. — 55 с.

5. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестные трагические страницы из истории украинского народа/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. — К.: МП "Буклет", 1992. — 59 с.

6. Замлинский В. Богдан Хмельницкий: біографія окремої особи/ Владимир Замлинский,. — М.: Мол. гвардия, 1989. — 334 с.

7. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький: науково-популярна література/ Януш Качмарчик,; Пер. з пол. І.Сварника; Південно-східний науковий інститут у Перемишлі. — Перемишль; Львів: Б.в., 1996. – 326 с.

8. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. — К.: Веселка, 1992. — 91 с.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. — Дніпропетровськ: Січ, 2004. — 843 с.

10. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Крип'якевич,; Укл., покажч. Р. І. Крип'якевича, Авт.передм. Я. Д. Ісаєвич. — 2-е вид., випр. і допов.. — Львів: Світ, 1990. — 405 с.

11. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

12. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 447 с.

13. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. — 2-ге вид., стереотипне. — К.: Знання , 2006. — 735 с.

14. Смолій В. Богдан Хмельницький: [Соціально-політичний портрет]/ Валерій Смолій, Валерій Степанков. — К.: Альтернативи, 2003. – 399 с.

15. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького/ Василь Чуприна, Зоя Чуприна,; Ред. Леся Крючкевич,. — Львів: Світ, 2003. — 175 с.

16. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.