ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначена великими змінами в міжнародному становищі КНР із початку проголошення нею курсу реформ, виходячи зі стрімкого збільшення присутності на світових ринках китайських експортерів, перетворення КНР, з одного боку, у сильного конкурента, що робить зростаючий вплив на правила гри в міжнародній торгівлі, з іншого, — стратегічного партнера для ряду держав, уміло будуючи свою зовнішньоекономічну політику.

Серед найважливіших подій світової економічної історії останньої чверті XX століття – безпрецедентні успіхи економіки Китаю. З початку економічних реформ у 1978 р. по 2012 р. валовий внутрішній продукт країни збільшився в 6,7 разів, або на 9,6% у середньому за рік, ВВП на душу населення – у 4,4 рази, продуктивність праці – у 3,6 рази. У такий спосіб Китай демонструє можливості трансформації економіки з забезпеченням стабільного розвитку, що обумовлено, насамперед, послідовною реалізацією моделі реформування з чіткими довгостроковими цілями і пріоритетами.

Метою дослідження є визначення головних факторів успішного проведення системних змін в економіці КНР на основі вивчення механізмів регулювання та модернізації економіки Китаю. Актуальність теми базується на необхідності дослідження історичних аспектів та особливостей економічних реформ КНР, а також передумов і засад стрімкого економічного прориву китайської економіки в умовах світової глобалізації.

Об’єктом дослідження є економічна стратегія розвитку КНР в сучасних умовах глобалізації.

Предмет дослідження — економічні відносини, що виникають у ході реалізації економічної політики Китаю, заснованої на всілякому підвищенні конкурентоспроможності країни в цілому, і, зокрема, на розвитку експортного потенціалу КНР.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН СВІТУ

1.1. Сутність, фактори та моделі економічного розвитку

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв’язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни.

Соціально-економічний розвиток – це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб’єктами, соціальними групами населення.

Соціально-економічний розвиток – складний суперечливий процес, у якому взаємодіють позитивні і негативні фактори, а періоди прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон’юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов’язані з господарським зростанням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);
• теорія структурних трансформацій;
• теорія зовнішньої залежності;
• неокласична модель вільного ринку;
• теорія ендогенного зростання;
• модель сталого розвитку.

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, – так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50—60-ті роки переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Перевага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв’язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихильниками марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та шституціональних диспропорцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне місце, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-ті роки знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві, на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, шституціональній перебудові тощо. Слід наголосити, що дана концепція має універсальне значення й може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використали її положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона дістала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки економічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фундаментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.

В цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання виникла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

1.2. Особливості азійських моделей економічного розвитку

Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. Державне регулювання економічного життя Кореї включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором. Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної Кореї.

Для «нових індустріальних країн» Азії було характерне те, що підприємницький капітал спрямовувався переважно в обробну промисловість і сировинні галузі. У латиноамериканських НІК він вкладався у торгівлю, сферу послуг, обробну промисловість. Широка експансія закордонного приватного капіталу призвела до того, що у «нових індустріальних країнах» фактично немає жодної галузі економіки, де не було б іноземного капіталу.

Зазначені зовнішні фактори економічного зростання НІК відіграли важливу роль у формуванні їх високоефективних економік, але не менше значення тут мали внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість «нових індустріальних країн» для ПРК. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх «нових індустріальних країнах» склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинених країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

НІК Південно-Східної Азії створювалися переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Повніший аналіз ситуації у «нових індустріальних країнах» Південно-Східної Азії вимагає зосередження уваги ще на деяких факторах економічного зростання, специфічних для регіону, та на тій ситуації, що склалася тут наприкінці 90-х років.

Довготривалий успіх економічного зростання азіатських НІК дав змогу виділити важливі складові раціональної стратегії розвитку цих країн. Серед них, окрім вже зазначеної експортоорієнтованої політики, обмежена роль уряду, увага до людського та фізичного капіталу. Ще одним фактором цієї стратегії стало розуміння того, що розвиток не повинен супроводжуватися значними відмінностями у доходах населення.

Розвиток людського капіталу зробив вирішальний внесок в економічний успіх Азії. Економіки регіону інвестували кошти у загальну початкову та середню освіту, одночасно розвиваючи свій науко­вий та інженерний потенціал. У результаті місцева робоча сила пристосована до роботи з щораз складнішими виробничими процесами, що й дало змогу цим країнам рухатися до складніших сучас­них технологій. Особливо важливим аспектом їхньої освітньої стратегії стала увага до освіти жінок поряд з освітою чоловіків.

Інвестиції у фізичний капітал також зробили значний внесок в економічний розвиток «нових індустріальних країн» Південно-Східної Азії. Найпозитивнішим моментом є те, що ці інвестиції були здебільшого внутрішніми за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. Деякі зі східноазіатських економік мали норму сукупних заощаджень, більшу за 30 % ВВП. У Китаї, наприклад, сьогодні цей показник становить 33 % і є одним із найвищих у світі.

Роль уряду в багатьох східноазіатських економіках зводилася до доповнення ринку та забезпечення ефективності його функціонування. Тобто загалом вона була обмеженою, більшою мірою у Гонконзі й на Тайвані, меншою — у Південній Кореї та Сінгапурі, Саме за допомогою урядів встановлені тут торговельні режими були зовнішньоорієнтованими, завдяки чому країни досягли позитивних сальдо платіжних балансів. Уряди також контролювали підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Загалом урядові видатки азіатських «тигрів» становили 15 % ВНП.

Досвід зростання «нових індустріальних країн» Південно-Східної Азії продемонстрував на практиці прямий зв’язок між зростанням і рівністю у доходах. Традиційні теорії стверджували, що нерівність потрібна для стимулювання економічного зростання, бо останнє вимагає заощаджень, а багаті заощаджують більше, ніж бідні. У таких теоріях також доводилося, що нерівність збільшується на ранніх стадіях зростання, коли розрив у доходах з’являється між робітниками у новому промисловому секторі й тими, хто залишився у традиційному аграрному, і зрештою, бідні повинні виграти від національного зростання.

Заперечуючи зазначені теорії, кілька східноазіатських країн (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань) досягли успіху в прискореному зростанні, не лише зберігаючи справедливіший розподіл доходів, ніж багато інших країн, а й фактично зменшуючи нерівність. Рівномірніший розподіл доходів у суспільстві сприяв прискореному економічному зростанню через кілька каналів. На­приклад, він стимулював розвиток людського капіталу, тому що більше мешканців мали можливість платити за освіту своїх дітей. Земельна реформа на Тайвані та деяких Інших країнах після Другої світової війни, з одного боку, сприяла рівності серед населення, з іншого — посилила мотивації селян, стимулюючи зростання.

Отже, останній урок азіатської кризи — за умов глобалізації економіки інвестори дуже уважно спостерігають за ситуацією на ринках, що виникають, і у країнах, куди вони могли б вкладати кошти. Але серед них сьогодні немає легковірних. Потенційні капіталовкладники аналізують існуючі чинники ризику, можливість появи нових.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ

2.1. Соціально-економічні показники економічного розвитку Китаю

Нині Китай за багатьма параметрами входить у п’ятірку світових лідерів: перше місце за чисельністю населення, четверте — за територією. За абсолютними показниками обсягу ВВП країна у 2005 р. займала шосте місце у світі, випередивши Італію й поступившись лише США, Японії, Великобританії, Німеччині та Франції, а на початок 2006 р. — четверте місце; за обсягом ВВП, розрахованим за паритетом купівельної спроможності, — на друге після США [9]. У 2007 р. уперше в історії Піднебесна витіснила США з трону основного локомотива світової економіки, яку вони займали протягом тривалого часу, затьмаривши своїми 11% зростання 2% показник США відповідно до оцінок МВФ. У 2009 році США все ще перебували в глибокій фінансовій кризі, що вплинуло на падіння темпів зростання економіки в цілому. Китай же, за рахунок цілеспрямованої політики економічного зростання, швидкого розквіту будівництва всередині країни, розвитку виробництва, нарощування експорту, досяг показника в 5,2% від загальносвітового зростання економіки. Об’єм валового внутрішнього продукту (ВВП) Китаю за 2009 рік збільшився на 8,7%, до 33 трлн 535,3 млрд юанів (4,91 трлн дол.) [7].

За обсягом ВВП на душу населення Китай не входить навіть у першу сотню, маючи 1712 дол. США (в Україні ця цифра складає 2021 дол. США за 2009 р.). Проте й на цьому напрямі успіхи феноменальні. Коли в 1978 р. Китай починав свої реформи, за межею бідності в країні було 250 млн громадян (при цьому китайська межа бідності — менше п’яти доларів на місяць — істотно відрізняється від загальносвітового стандарту — менше двох доларів на день). Нині ж частка бідних у країні зменшилася з 25 до 2%, а замість армії бідняків сформувався 250-мільйонний середній клас. Середній рівень ВВП на душу населення зріс за ці роки з 250 до 1700 дол., тобто майже в 7 разів [3].

Темпи зростання цього показника досить добре корелюються із завданням чотирикратного подвоєння його до 2020 р. Першого подвоєння — з 250 до 500 дол. ВВП на душу населення — було досягнуто навіть раніше від запланованого на 1990 р. терміну. Другого, у зв’язку з незапланованим зростанням населення на 300 млн, довелося чекати до 2002 р. Шанси забезпечити своєчасне третє подвоєння ВВП до 2012 р. аналітики оцінюють по-різному. Адже, щоб досягнути цієї мети, доведеться вирішувати вже не тактичні, а стратегічні завдання. Що стосується зовнішньоторговельного обороту, то він зріс за останні три десятиліття в 70 разів, і нині Китай посідає 2 місце у світі після США. Економікою країни залучено 622 млрд дол. прямих іноземних інвестицій, а золотовалютні резерви оцінюються в 1 трлн дол. [4].

Принцип “нерівномірного збагачення”, висунутий у Китаї чверть століття тому, спрацював відмінно. Створення вільних економічних зон у південно-східних прибережних районах, часткова приватизація державної власності в містах спричинили не тільки підвищення середнього рівня прибутків населення, а й виникнення величезного дисбалансу. Розрив у прибутках міського й сільського населення оцінюється вшестеро, а населення найбагатших східних провінцій і найбідніших західних сягає двозначних величин. Якщо врахувати, що на сільську місцевість нині припадає 89% території Китаю і 46% його працездатного населення (або дві третини від загальної кількості), то масштаб проблеми зростає ще більше [11].

Серед основних факторів, що зумовили настільки масштабні позитивні результати, можна відзначити такі:

• Китай зосередив зусилля на створенні нового, а не руйнуванні й критиці минулого;
• реформи із самого початку були зорієнтовані в соціальному напрямі. Завдання за-доволення основних потреб населення в продовольстві й товарах широкого вжитку стали пріоритетними в діяльності новостворених господарських структур. Це забезпечило загальнонародну підтримку реформ уже на перших етапах;
• головним методом реформування було визнано еволюційне, поетапне, з експериментальними перевірками просування до ринку, а не обвальна лібералізація економіки. Цей реформаторський алгоритм за східним зразком виражений формулою: “переходити ріку, намацуючи камені”;
• практика вже перших років реформ показала, що природний шлях до ринку — розвиток господарств різноманітних форм власності: колективних, одноособових, приватних, спільних (з іноземною участю). Просуваючись по такому шляху, можна не тільки забезпечити швидкий ріст суб’єктів ринку, але, міняючи структуру національного господарства за формами власності, корегувати також структуру інвестицій і виробництва в бік наближення їх до реальних потреб економіки й соціальної сфери;
• суб’єкти ринку формувалися не через руйнування існуючих державних структур, а в основному заповненням ніш, що пустують, новими комерційними структурами, тобто з перших кроків реформи були спрямовані на зменшення дефіцитності економіки. Із цією метою не тільки мобілізувалися внутрішні резерви, але й активно залучалися іноземні інвестиції;
• стимулюючи господарську ініціативу на мікрорівні, керівництво країни не випускало з рук макроконтроль над економікою й у періоди небезпечного наростання її незбалансованості відразу ухвалювало контрзаходи;
• вивчивши власний і закордонний досвід, уряд дійшов висновку про необхідність здійснювати реформи не за чужими рецептами, а виходячи з особливостей країни й рішуче взялося до “будівництва соціалізму з китайським обличчям”. Це першо-чергово передбачало врахування такого основного фактора, як величезна чисельність населення в умовах обмеженості ресурсів [10].

Однією з головних причин, що зумовила прискорений розвиток Китаю, — характер економічної політики. На відміну від інших країн, у тому числі й України, де здійснювалися ліберальні реформи, у Китаї реформи мали поступовий градуалістичний характер. На противагу Україні, де держава “відійшла” з економіки, у Китаї держава зберегла значний контроль за економікою, і її роль в економічному розвитку помітно зростала. Результатом утілення на практиці ліберальної економічної моделі стало безпрецедентне скорочення масштабів державного навантаження в усіх напрямах, що забезпечило економіці КНР рекордні темпи росту.

Ліберальна економічна політика в Китаї забезпечила не тільки феноменальні результати, але й сприяла істотному поліпшенню всіх показників людського розвитку.

Водночас у реформуванні китайської економіки стратегія “сфокусованого” розвитку відіграла важливу роль, маючи подвійні корені [11]:

• природне геоекономічне положення регіонів країни. Портові міста й прилеглі до них акваторії великих рік на сході Китаю виявилися в найкращому становищі для розвитку економічних зв’язків зі світовою економікою;
• у КНР було застосовано стратегію “точкового” залучення іноземного капіталу. Китай за допомогою створення 60 спеціальних економічних зон у найбільш розвинутих приморських районах стимулював надходження закордонних капіталовкладень у країну. Прямі іноземні інвестиції, проте, відіграли роль каталізатора експортного виробництва, половина якого продукувалася спільними чи іноземними підприємствами;
• створення територіальних “точок зростання” мало в Китаї і політичний підтекст. За 20 років, починаючи з кінця 1970-х рр., поруч із Гонконгом і Макао було створено низку найбільш процвітаючих нині китайських “спеціальних зон” — Шеньчжень (біржова торгівля, фінансовий і електронний центри — подібні до Гонконгу) і Чжухай (туристичний і високотехнологічний бізнес — подібний до Макао). Політичний задум цих “точок зростання” полягав у тому, щоб продемонструвати громадянам Гонконгу й Макао, що після їхнього приєднання до КНР вони виявляться у звичному для них ринковому середовищі. Далі у 2000-х рр. територіальна стратегія Китаю змінюється з концепції “сфокусованого” розвитку на концепцію “створення рівних умов конкуренції” в усіх регіонах КНР. Включення в стратегічне планування розвитку економіки просторового аспекту спонукає китайський уряд постійно шукати баланс між заходами для формування “точок зростання” і “вирівнювання” умов господарювання та рівнів розвитку.

2.2. Оцінка економічного росту Китаю в умовах глобалізації

Політика державних реформ і модернізація економіки, які проводяться в Китайській Народній Республіці, призвели до якісних зрушень у соціально — економічному розвитку китайського суспільства. Успіх реформ і модернізації в КНР в чималому ступені пов’язаний з існуючою в цій країні системою планування. Особливість країн Східної Азії, і насамперед КНР, полягає в тому, що процесом модернізації керує уряд. Найважливішу роль він відіграє і у визначенні активної й ініціативної участі у процесах глобалізації, одночасно зберігаючи власну специфіку і суверенітет.

Теорія «соціалістичної планової товарної економіки» («Socialist Planned Commodity Economy») стала домінуючою ідеологією «нового мислення» в КНР. Створення цього «нового мислення» ефективно призвело до переходу від системи повністю обов’язкового планування до системи частково обов’язкового і частково спрямовуючого планування. Така трансформація не була суто економічною, це було політико-економічне, ліберальне мислення у сфері економіки, відповідно перейшло і в право, яке розглядалося як частина політики [6, с. 142].

Генеральний секретар КПК Цзян Цземінь пізніше зазначив, що ринок і планування — дві складові регулювання економіки, а не відмітний критерій між соціалізмом і капіталізмом. Дане політичне мислення було переведено і в право, як результат термін «соціалістична ринкова економіка» замінив термін «планова економіка» в Конституції 1982 року [7, с. 26]. Фахівець у галузі права Lin Jie вказує, що термін «соціалістична ринкова економіка» вперше розглядається як «право застосування практично капіталістичних підходів» в економічній сфері і капіталістичних механізмів для прискорення економічного розвитку. У цьому сенсі економічні реформи і «політика відкритих дверей» є новим етапом в КНР і задають нові параметри правовому розвитку [8, с. 68].

На сучасному етапі розвитку країни без особливих ідеологічних обмежень і зі створенням п’ятирічних планів велика увага вчених і фахівців в області права приділяється іноземному правовому досвіду. Вибір «політики відкритих дверей» змусив китайських вчених і фахівців в області права відмовитися від будь — яких ідеологічних вимог у виборі та адаптації зарубіжних правових інститутів і теорій, і використовувати результати власних правових реформ. Створюване право і особливо положення регулюючі комерційне співробітництво та економічні відносини чітко представляли західний стиль, форму, структуру і мову [9, с. 5]. Так, «Загальні положення цивільного права КНР» («General Prindples of Civil Law») за своєю формою виглядають як «Загальні положення Цивільного Кодексу» створені в Німеччині або пандектній моделі; за своєю структурою положення «слідують в цілому німецької моделі».

У період реформ, коли економічні відносини нестабільні і коли часом важко передбачити результати тих чи інших соціальних процесів, рухливість господарського законодавства тим більш виправдана. Правовій системі КНР також властива гнучкість, оскільки законодавцю часто доводиться вносити зміни і доповнення в різні акти. Як вже зазначалося, не всі галузі права КНР кодифіковані, зокрема це стосується і економічного (господарського) права. Разом з тим у ході реформ формується система різнотипних виробничих відносин, що відповідають багатоукладній економіці. Тому в КНР нормативна база некодифікованої галузі права складається з великої кількості окремих законодавчих актів.

Завдяки існуванню системи планування в уряду країни з’являється можливість стабілізувати економіку. Загальнодержавні плани соціально-економічного розвитку, що розроблюються в КНР, формально — не закони, а державні програми, що орієнтують і мобілізують окремі ланки економіки на виконання цих програм в загальнонаціональних інтересах. Головне завдання планування полягає в тому, щоб воно було вигідним і відповідало зростаючим потребам ринку. Масштаби планування визначаються відповідно до обсягів ринку і закономірностей економічного розвитку. Сьогодні в законодавстві КНР не існує окремого закону про планування, який був би базою для розробки програм соціально — економічного розвитку, прийнятих на рівні державної ради та місцевих органів влади на рівні провінцій. Проте дискусія про місце загальнодержавних планів у системі законодавства країни привертає до себе увагу широких кіл та фахівців у галузі права. Все більше китайських правознавців вважають, що правове забезпечення планування, на рівні закону гарантує ефективну роботу при розробці і прийнятті, а головне виконанні різноманітних планів і обґрунтовують необхідність його законодавчого закріплення.

План розвитку економіки повинен продовжувати і надалі удосконалюватися і посилювати свої правові позиції, оскільки саме планування допомагає правильно управляти економічним розвитком, швидкістю та ефективністю розвитку ринкової економіки в країні.

Окрім того, активна участь КНР у процесі глобалізації економіки, буде супроводжуватися необхідністю захищати і охороняти власну безпеку і обходити ризики. В оптимальному варіанті КНР необхідно з’єднання власних порівняльних переваг з перевагами глобалізації, а таке поєднання можливе тільки за допомогою чітко визначених планів соціально-економічного розвитку.

В процесі економічних перетворень в КНР створений більш гнучкий механізм ціноутворення шляхом звуження функцій центральних органів і розширення повноважень виробників і місцевих органів влади. Практично скасовано централізоване регулювання цін на декілька сотень товарів. З урахуванням попиту і пропозиції підприємства отримали право самостійно (але із затвердженням місцевими фінансовими органами) визначати ціни на частину товарів виробничого і споживацького призначення. В період реформування фінансово-кредитної системи були спеціально виділені групи товарів, на які ціни встановлюються за домовленістю між виробником і споживачем.

Характерною прикметою економіки Китаю в останні роки є поява різних «проміжних» форм власності в містах. На практиці найбільше поширення отримала передача невеликих державних підприємств сфери обслуговування в підряд трудовим колективам або в оренду групам та окремим особам, а також перетворення їх в кооперативи. До початку 2000 р. вже 4/5 подібних підприємств були перетворені в кооперативи. У сфері обслуговування також створюються переважно кооперативні і невеликі приватні підприємства.

На сучасному етапі в КНР відчувається посилення інтенсивності заміни старої господарської системи новою. В контексті цих перетворень завдання реформи зводяться до створення більш ефективного механізму функціонування державних підприємств як самостійних господарських одиниць, поглиблення горизонтальних господарських зв’язків і методів управління капіталовкладеннями, вдосконалення реформи фінансово- банківської системи і систем оплати праці на підприємствах.

На основі реалізації програм економічного і соціального розвитку в Китаї за відносно короткий строк відбулася докорінна перебудова структури промисловості: збалансованішими стали макропропорції в народному господарстві, значно зросло виробництво базових галузей, особливо паливно-енергетичного комплексу та машинобудування. Характерно, що реалізація нової концепції економічного і соціального розвитку КНР проводилася на основі широкого застосування ринкових важелів. Паралельно з розвитком ринків товарів народного споживання і засобів виробництва здійснювалося формування ринків фінансів і трудових послуг, розширення горизонтальних, тобто безпосередніх міжгалузевих і міжрайонних зв’язків між підприємствами та організаціями.

Серед основних невирішених проблем реформування економіки слід відмітити такі. По-перше, на початку проведення економічних реформ якість робочої сили та її структура не відповідали потребам економіки, що обновляється. Масовий імпорт техніки і технологій не давав очікуваного ефекту прискореного запровадження нового технологічного устрою за умов переважання непідготовлених кадрів. В країні відчувався щонайгостріший дефіцит кваліфікованих кадрів. По-друге, в ході поглиблення економічних реформ гостро позначилася подальша безперспективність збереження ресурсозатратного характеру виробництва в різних галузях народного господарства. Розв’язати зазначені проблеми можна було шляхом відповідної корекції курсу реформ. Для цього необхідно було кардинально реконструювати народногосподарський комплекс і забезпечити перехід від екстенсивного до інтенсивного економічного розвитку.

Важливим напрямом господарської реформи стала радикальна перебудова системи найму робочої сили і оплати праці, спрямована на обмеження зрівняльних тенденцій і більш повну реалізацію соціалістичного принципу розподілу за працею. Після ряду експериментів наприкінці 1980-х років була введена контрактна система, яка прийшла на зміну довічному найму робочої сили. Контрактні робітники користуються тими ж економічними і соціальними правами, що і працюючі по старій системі найму (за винятком соціального страхування). Пенсійна фундація контрактних робітників формується за рахунок відрахувань з джерел оплати праці підприємств і заробітної плати самих робітників. При наймі за контрактом передбачені попередні іспити. Причому цією системою охоплюються лише ті працівники, що приймаються на роботу. Передбачалося, що в подальшому державні підприємства повинні цілком перейти на застосування трудових контрактів.

Проаналізувавши вище викладений матеріал ми приходимо до наступних висновків. Керівництво КНР постійно виробляє стратегію політичних і економічних реформ, спрямовуючи і активізуючи законотворчий процес. У рамках процесу модернізації посилюється курс на правове забезпечення функціонування всіх елементів державного механізму і суспільства. Ми побачили, що природа і ступінь розвитку законодавства КНР в основному залежать від параметрів встановлених програмою реформ. Характерним для права КНР є те, що політика слугує фундаментом права, а право є матеріальною формою політики. Китайський законодавець як у минулому так і на сучасному етапі воліє приймати окремі закони, в яких виникає потреба в залежності від розвитку економіки.

Від наявності та ефективності планування залежить соціально-економічний розвиток країни, визначається регулююча роль держави у відповідні періоди. Держава за допомогою всебічно збалансованих планів і допоміжної ролі ринкового регулювання, гарантує пропорційний, гармонійний розвиток всього народного господарства країни. Немає жодних сумнівів у тому, що діюча система планування сприяє економіці КНР, що стрімко розвивається.

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ МОДЕРНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ

3.1. Проблеми економічного розвитку Китаю в умовах глобалізації

Наразі однією з актуальних глобальних економічних проблем сьогодення залишається стрімке піднесення економіки Китаю.

У 2008 році Національна розвідувальна рада США опублікувала аналітичну доповідь «Глобальні зміни світу — 2025», в якій зазначається, що внаслідок зростання китайського сукупного потенціалу, найважливішого та найскладнішого явища сучасності, прогнозується «перетворення Китаю на новий полюс світового порядку». На підтвердження цьому деякі прогнози авторів доповіді стосовно темпів зростання китайської економіки розпочали здійснюватися набагато раніше за вказані терміни. Якщо «у 2005 році Китай за обсягом ВВП, який обчислюється за методикою порівняльно-купівельної спроможності (ПКС), посів 6-те місце, а за розміром на душу населення — 74-те серед 111 країн світу», то в 2009-2010 роках світовий економічний рейтинг Китаю значно зріс [15].

Сьогодні країна посідає друге місце в світі за величиною економіки, випереджаючи Японію та поступаючись лише США. Китай, обігнавши Німеччину, є головним світовим експортером. Крім того, КНР фактично є найбільшою промисловою державою світу: не менше 50% ВВП припадає на промислове виробництво, тобто 2,5 трлн дол. (у США, для порівняння, цей показник складає близько 2 трлн дол.).

Отож, стає очевидним факт, що достатньо стабільний та високий рівень зростання ВВП Китаю вже три десятиріччя поспіль є основною причиною збільшення його впливу на світову економіку. Починаючи з 1978 року, економіка Китаю активно та швидко зростає, коли країна розпочала здійснення стратегії «реформи та відкриття економіки». На початковому етапі реформ ідеологом і організатором китайської «перебудови» Ден Сяопіном було сформульовано головне завдання — протягом двадцяти років учетверо збільшити ВВП країни. На наступному етапі економічного розвитку КНР згідно з «Перспективно-цільовою програмою до 2010 року» було поставлено за мету подвоїти ВВП до 2010 року порівняно з 2000-им. Нещодавно прийнятим черговим завданням стало збільшення вчетверо ВВП до 2020 року порівняно з попереднім десятиріччям.

Ймовірно, є всі підстави вважати, що воно також буде виконано. Фактичне зростання ВВП КНР удвічі від 2000 року було досягнуто ще в 2005-2006 роках. На період з 2006 до 2011 рік і наступний період — до 2020 року заплановані доволі помірковані середньорічні темпи зростання ВВП — відповідно 7,5 і 6,5%. Тим самим уряд Китаю дав зовнішньому світу сигнал про те, що країна планує на майбутнє більше уваги приділяти якості розвитку економіки. Якщо раніше вона «надто прагнула» до позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, то зараз держава прагне збільшити імпорт для сприяння збалансуванню зовнішньоторговельного розвитку. На думку експертів, збільшення імпорту КНР стане міцним та безперервним «двигуном» для зростання світової економіки. Як зазначив на першому Китайському міжнародному ярмарку 2012 року заступник міністра комерції КНР Чжун Шань, «в 2011 році обсяги китайського імпорту досягли 1,74 трлн дол. США; за цим показником Китай зайняв друге місце в світі». Прогнозується, що за період 2011-2015 рр. загальні обсяги імпорту країни перевищать 8 трлн дол. США, тому Китай стане найбільшим імпортером у світі. Чжун Шань зазначив, що Мінкомерції Китаю в найближчий час має намір виступити з пропозиціями щодо розширення імпорту та сприяння збалансованому розвитку зовнішньої торгівлі. «Тут я можу дати чіткий сигнал, що за допомогою збільшення імпорту Китай надасть світу величезні комерційні шанси», — зазначив він [16].

Якщо проаналізувати наслідки зростання Китаю для решти світу, можна зробити висновок, що економічний підйом у країні має позитивний вплив на глобальне зростання, який поступово збільшується в обсягах.

Дані покращення зачіпають одну п’яту населення світу, що свідчить про значні людські масштаби цього досягнення. Велика кількість людей покращили умови життя, кілька сотень мільйонів людей за дуже короткий проміжок часу звільнилися від бідності. Зміцнення зв’язків Китаю з глобальною економікою призвело до зростаючого використання його валюти за кордоном, а також до тіснішого взаємозв’язку настроїв ринку в Китаї та решті країн Азії та, останнім часом, решті країн світу.

Рисунок 1. Зростання зовнішньої торгівлі Китаю, у %-х від сукупної торгівлі регіонів

КНР складає найбільшу частку в торгівлі інших країн Азії з ринком, що формується (13%), а з плином часу спостерігається різке зростання цієї частки. Майже така ж велика доля Китаю в зовнішній торгівлі Африки, а його доля в торгівлі з Близьким Сходом, Західною півкулею та Європою в останні десятиріччя в кілька разів збільшилася (див. рисунок 1). Зміни, що відбуваються в Китаї, все більше впливають на настрої підприємців та споживачів в інших країнах. Неухильно зростають потоки капіталу з інших країн до Китаю і з Китаю в інші країни. Наприклад, приплив прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в КНР становив 8,5% валових світових притоків ПІІ у 2010 році порівняно з усього 1% у 1980 році. Відтік ПІІ з Китаю ще нещодавно складав незначну долю глобального відтоку; в 2010 році він зріс до 5,1 %.

Отож, експортуючи біржові товари, ресурси та, в зростаючому обсязі, кінцеву продукцію в Китай, країни-партнери напряму збільшують свій експорт та ВВП. У свою чергу, експорт Китаю викликає прямий негативний ефект для чистого експорту країн-партнерів. Та все ж, країни-партнери можуть отримувати позитивний непрямий ефект для благополуччя й ВВП, оскільки відносно недорога продукція з Китаю збільшує можливості споживання та виробництва в країнах-партнерах. Також має наслідки для інших країн і торгівля Китаєм продукцією обробної промисловості. Наприклад, для виробництва готової продукції, яка експортується Китаєм на Захід, йому необхідні значні ресурси з решти країн Азії. Цей ланцюг постачань забезпечує іншим країнам Азії, особливо малим, широкий доступ до глобальних ринків.

Згідно з емпіричним аналізом, проведеним Вівеком Аророю та Атанасіосом Вамвакідісом, щодо впливу економічного зростання Китаю на решту світу, було отримано емпіричні результати, за якими економічне зростання Китаю відіграє значну роль у поясненні коливань обсягу виробництва в інших країнах, і, що вона значно збільшилася в останні десятиріччя. До цих результатів відносять ефекти за період від одного до п’яти років, що асоціюють з економічним циклом, а також за триваліший термін.

Отож, результати Арора та Вамвакідіса показують, що «в коротко- і середньотерміновій перспективі шок для темпів зростання ВВП Китаю в 1-відсотковий пункт викликає сукупну відповідну реакцію з боку темпів зростання інших країн у розмірі 0,2-відсоткового пункту через три роки і 0,4-відсоткового пункту через п’ять років (див. табл. 1)» [17]. Чим же можна пояснити такий вплив?

Таблиця 1. Зростаючий вплив Китаю. Сукупний вплив темпу зростання Китаю в 1 відсотковий пункт на зростання в інших країнах, у %-х пунктах

Роки	2 роки	3 роки	4 роки	5 років
Вплив на решту світу	0,03	0,15	0,29	0,35
Вплив на решту світу без урахування впливу на торгівлю	0,01	0,04	0,11	0,15

За припущенням, спочатку цей вплив майже повністю здійснювався через канали зовнішньої торгівлі. Однак з часом зростає вплив і через неторговельні канали. Вважається, що за повний п’ятирічний період приблизно 60 відсотків впливу зростання Китаю передається через канали зовнішньої торгівлі, а 40% — через інші канали, а саме: рух капіталу, туризм, ділові поїздки, споживчу та підприємницьку впевненість.

Таким чином, результати робочого документа МВФ 10/165, які базуються на даних за останні два десятиріччя, свідчать про те, що «зміна темпу зростання Китаю на 1-відсотковий пункт, що триває протягом п’яти років, пов’язано зі зміною темпу зростання в іншому світі на 0,4-відсоткового пункту. Крім того, аналіз за триваліший період часу (1963-2007 роки) показує, що вторинні ефекти економічного зростання Китаю з часом зросли. Географічна віддаленість, мабуть, теж впливає на силу цих вторинних ефектів: чим ближче країна до Китаю, тим сильнішим є вплив. Але оцінки свідчать про те, що роль відстані з часом зменшується».

Більше того, Китай поступово перетворюється на носія глобалізаційних та інтеграційних процесів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Підтвердженням цьому є активна підтримка Пекіном концепції «єдиного АТР у XXI ст.», що дає йому можливість розширити свою торгово-економічну діяльність в рамках АТЕС. Зокрема, країна виступає одним з ініціаторів нових інтеграційних комбінацій у Південно-Східній Азії (АСЕАН + 1; АСЕАН + 3; АСЕАН + 6), підтримуючи таким чином інтереси країн субрегіону. Отож, інтеграційні процеси в регіоні набувають дедалі більшого економічного впливу Китаю, а сама глобалізація стає східноазійською за формою.

3.2. Шляхи вдосконалення національної моделі економічного розвитку Китаю

Хоча роль Китаю у світовій економіці підвищилася, вона залишається незначною у порівнянні з роллю економіки США. Глобальному лідерству Сполучених Штатів у найближчій перспективі практично ніщо не загрожує. На них припадає 31% світової доданої вартості та близько 23% світового ВВП. Саме ці показники разом із колосальним соціальним та інноваційним капіталом визначають провідні позиції єдиної наддержави в процесах економічної глобалізації. Але Китай продовжує бути важливим торговельним партнером для багатьох країн, і його швидкий економічний підйом може різними шляхами впливати на зростання в інших країнах.

Китай поступово зміщає Японію з позицій економічного лідера Азійсько-Тихоокеанського регіону, направляючи розвиток і торгівлю в ньому. Центр промислової мережі поступово перемістився з Японії в Китай. Тому остання, щоб закріпити це досягнення, активно укладає двосторонні угоди про зони вільної торгівлі з країнами АСЕАН. За результатами емпіричного дослідження в коротко-, середньо- та довготерміновій перспективі економічний підйом Китаю впливає на зростання в інших країнах. Найголовніше, що цей вплив носить позитивні риси.

На першому етапі великомасштабних змін (2000-2010 рр.) в економіці Китаю рівень споживання населення щорічно зростає на 6-7% і досяг 7400 юанів на людину. В той же час розрив доходів сільського і міського населення складає 1:2. Кількість населення 2010 р. сягнуло 1,4 млрд чол. В країні має відбутися перехід на обов’язкову загальну дев’ятирічну освіту. При цьому витрати на освіту складуть не менше 4% ВВП.

На другому етапі (2011-2030 рр.) ВВП Китаю, за сучасними прогнозами, щорічно зростатиме приблизно на 6%. До 2030 р. загальний обсяг ВВП може досягти 60 трлн юанів (або 40 тис. юанів на 1 чол.). До цього часу процес індустріалізації має бути остаточно завершений, в більшості регіонів країни будуть закладені основи інформаційної економіки. Рівень наукових технологій досягне передових світових показників, а рівень життя частини регіонів — передового світового рівня. За обсягом ВВП (в перерахунку по офіційному обмінному курсу) на цьому етапі Китай посяде 2-е місце в світі, а в перерахунку по реальній купівельній спроможності — перше місце.

На третьому етапі (2031-2050 рр.) щорічні прогнозні темпи приросту ВВП складатимуть 4%, а загальний обсяг ВВП підвищиться до 150 трлн юанів. Передбачається, що на цьому етапі частка капіталовкладень у ВВП дорівнюватиме 26-28% на рік, а структура секторів — відповідно 8%, 42% і 50%. В той же час частка міського населення в країні має зрости до 65%. Рівень споживання щорічно підвищуватиметься на 6%, досягнувши 25 тис. юанів на людину. Розрив доходів сільського і міського населення складатиме 1:1,5, а витрати на освіту зростуть до 6% ВВП. Здійсниться перехід на 11-річну обов’язкову загальну освіту.

Таким чином, з основних чинників ефективного динамічного соціально-економічного зростання сучасного Китаю, на наш погляд, необхідно виділити такі: 1) міцна державність, а також активно діючий деідеологізований прагматичний уряд; 2) вивільнення приватної ініціативи і використання таких рис китайського національного характеру як працелюбність і розвиток інтелектуальних здібностей; 3) послідовна індустріалізація та урбанізація країни, тобто, перехід від аграрної економіки до індустріального, урбанізованого розвитку з сучасним науково-технічним потенціалом; 4) підтримка соціально-економічних реформ широкими верствами населення і досягнення так званого «загальнонаціонального консенсусу»; 5) соціально-фінансова підтримка з-за кордону, зокрема, широке залучення до економічних перетворень коштів китайської діаспори.

ВИСНОВКИ

Отже, китайський досвід “сфокусованого” розвитку, на наш погляд, може мати й для України концептуальне та практичне значення. У концептуальному аспекті він засвідчує, що стратегія “сфокусованого” розвитку не повинна протиставлятися стратегії “вирівнювання” умов господарювання та рівнів розвитку. На кожному тимчасовому відрізку — залежно від конкретної ситуації, аналіз і характеристика якої перебувають у віданні центральної влади, — необхідна своя пропорція “сфокусованого” підходу та “вирівнювання”. При цьому головним принципом реалізації “сфокусованого” підходу є державне інвестування в ті сфери економіки, які важливі для приватного бізнесу, але поки що йому нецікаві. Так створюються економічні умови, які сприяють залученню приватних підприємців.

Головною рисою сучасної відкритої зовнішньоекономічної політики КНР є інтенсивний розвиток неторгових форм економічного та фінансового співробітництва з зарубіжними країнами. Як відомо, з початку 1980-х років Китай став залучати іноземні кредити. В той же час, враховуючи негативний досвід ряду країн, що розвиваються (як і деяких соціалістичних країн), Китай став проводити обережну кредитну політику. При цьому важливого значення набули прямі іноземні інвестиції і змішані інвестиції вітчизняного капіталу з участю іноземного капіталу, а також різного роду коопераційні проекти та сумісна розробка морських нафтових родовищ.

Однак просте перенесення реформ китайського типу та втілення “китайського економічного чуда” в Україні неможливі без відповідної економічної та соціальної адаптації. При цьому саме на вищі та регіональні державні органи покладається завдання щодо залагодження можливих негативних соціальних наслідків стратегії “фокусування”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрійчук В. Г. “Китайське чудо” на світогосподарській арені: гіпотетичні і реальні шляхи й механізми здійснення та інтригуючі можливості їх адаптивного використання в Україні” / В. Г. Андрійчук // Зовнішня торгівля: право та економіка. — 2009. — № 1 (36).
2. Арора, В. Оценка влияния Китая [Текст] / В. Арора, А. Вамвакидис // Финансы & Развитие (Ежеквартальный журнал Международного Валютного Фонда). — Декабрь 2010. — Выпуск 47 (№4). — С. 11-13.
3. Илларионов А. Тайна китайского экономического чуда / Андрей Илларионов. — http://www. libertarium.ru/libertarium/l_ptchina_china.
4. Китай в XXI веке: глобализация интересов безопасности / [отв. ред. Г. И.Чуфрин]; Ин-т мировой экономики и междунар. отношений РАН. — М. : Наука, 2007. — 327 с.
5. Конституция Китайской Народной Республики // Бизнес в Китае : [Информационно-аналитический портал]. — Режим доступа : http://www.asia-business.ru/yurid/?p=37 (дата последнего посещения 14.08.2009).
6. Михеев В. Китай: опыт стратегии “сфокусированного” развития / Василий Михеев- http://www.rusrev.org/content/review/default.asp?shmode=8&ida=861&ids=61.
7. Оніщенко А. Вплив економічних лідерів Азійсько-Тихоокеанського регіону на глобальну економіку (на прикладі Японії та Китаю) // Галицький економічний вісник. — 2012. — №3(36). — с.9-15
8. Приходько О. Індія-Китай: азіатське економічне дербі / О. Приходько //Дзеркало тижня. — 2005. — № 2 (530). — 22-28 січня.
9. Приходько О. Китай: капіталістичний дракон у соціалістичній овечій шкурі. / О. Приходько // Дзеркало тижня. — 2005.- № 2 (530). — 22-28 січня.
10. Сбалансированное развитие внешней торговли Китая создаст колоссальные коммерческие шансы для разных стран мира [Электронный ресурс] / Экономическое обозрение. — Режим доступа: http://russian.china.org.cn/news/txt/2012-04/01/content_25049415.htm.
11. Шергін, С. Китай і США в глобальных трансформаціях [Текст] / С. Шергін / Журнал «Зовнішні справи» МЗС України. — 2010. — №11-12. — С. 9-16.
12. A China information base. http://www.chinatoday.com/.
13. Asia 2020 // [Електронний ресурс]
14. China 2030: Building a Modem, Harmonious, and Creative High-Income Society // [Електронний ресурс]
15. China Official News Agency — Xinhua. http://www.chinaview.cn.
16. Deng Xiaoping. Implement the policy of readjustment, insure stability and unity / Ed. by Deng Xiaoping. Selected works of Deng Xiaoping. — Beijing : Foreign languages Press, 1984. — P. 335 — 355.
17. Guiguo Wang. Economic integration in quest of law / Guiguo Wang // Journal of World trade. — 1995. — № 2. — P. 5.
18. Innovation, Trade, and Technology Policies in AsiaPacific Economies: A Scorecard // [Електронний ресурс]
19. Jianfu Chen. China: Constitutional changes and legal developments / Ed. by Jianfu Chen. Greater China: law, society and trade. — Sydney : The law book Company, 1995. — P. 142-148.
20. Jianfu Chen. Chinese law: context and transformation / Ed. by Jianfu Chen. — Boston : Martinus Nijhoff Publishers, 2008. — 703 p.
21. Lin Jie. A question on the proposition «A market economy is an economy under the rule of law» / Lin Jie // Legal Science in China. — 1994. — No 1. — P. 68.
22. National Bureau of Statistics of China // [Електронний ресурс]
23. National Development and Reform Commission Peoples Republik of China // [Електронний ресурс]
24. Economic Survey of Japan 2011 [Non-legible form] / OECD. — Access mode: http://www.oecd.org/document/62/0,3746,en_33873108_33873539_47651390_1_1_1_1,00. html.
25. Statistics from A to Z — Beta version [Non-legible form] / OECD. — Access mode: http://www.oecd.org/document/0,3746,en_2649_201185_46462759_1_1_1_1,00.html.
26. People’s Republic of China — China PSD program // [Електронний ресурс]
27. Pitman B. Potter. Law — Making in the PRC : The case of contracts ; Ed. by Pitman B. Potter. Law — Making in the People’s Republic of China. — London: Kluwer law international, 2000. — P. 189-203.
28. Reshaping global technology development: innovation and entrepreneurship in China and India // [Електронний ресурс]
29. Slower growth in China: How much of a drag on the global economy? // [Електронний ресурс]
30. The Recent Earthquake and Tsunami in Japan:Implications for East Asia [Non-legible form] / The World Bank. — Access mode:http://siteresources.worldbank.org/INTEAPHALFY EARLYUPDATE/Resources/550192-1300567391916/EAP_Update_ March2011_ japan.pdf.
31. Wang Jiafu. On the rule of law / Wang Jiafu // Studies in Law. — 1996. — No 2. — P. 7.
32. Wang Liming. An inquiry into several difficult problems in enacting China’s uniform Contract law / Wang Liming // Pacific Rim law and policy Journal. — 1999. — No 8. — P. 351-352.
33. Zhu Yan. Changes in the Social Foundation and Construction of a Dual System of Civil Law / Zhu Yan // Social Sciences in China. — 2011. — No 2. — P. 68 — 83.