Вступ. Культура нації — це не лише демонстрація її освіченості, моральності та свідомості, це — показник її сили. Жодне цивілізоване суспільство неможливе без культури. Культури естетичної, етичної і, звичайно, ж духовної. Рівень розвитку культури сміливо можна вважати прямо пропорційним рівню розвитку суспільства.

Мета роботи – дослідити взаємозв’язок національної культури і культури нації в етнопсихології.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— проаналізувати визначення національної культури в етнопсихології;

— визначити роль національної культури в житті суспільства та особистості.

1. Визначення національної культури в етнопсихології

Психологічні особливості різних народів і культур вивчає особлива галузь психологічної науки — етнопсихологія, важливим завданням якої є дослідження взаємодії людини як носія етнічної свідомості та суспільства. Етнічна культура, створюючи значущий контекст для особистого вибору людини, не обмежує її здатність піддавати сумніву та переглядати окремі цінності чи переконання. Отож, стрижневою ідеєю пропонованого видання є аналіз співвідношення соціального і національного, формування поваги до всіх існуючих у суспільстві культурних потреб та способів життя.

Глобалізаційні процеси сьогодення, мультикультуризація немовби стирають об’єктивні вияви етнічного. Проте, як не дивно, дух етніки постійно виконує роль звабника відносно кожної людини, намагаючись втягнути її життя у послідовність буття культурних форм. Більше того в умовах сучасної світової цивілізації звернення до етнічних коренів виконує захисні, розвиваючо-збагачувальні, стабілізуючі та інші соціально-психологічні функції. Як модель буття етнокультура є певним сценарієм людського існування, для реалізації якого потрібен не один, а кілька учасників [2, c. 16].

В культурі кожного народу завжди є присутнім загальне, загально-людське і, одночасно, специфічне, національно-особливе, те, що поєднує людей і в той же час, відрізняє, тим самим роблячи їх інтереси цікавими один одному. Певним чином кожен етнос функціонує як соціальна та біологічна система, яка протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам людей на основі опозицій “ми — не ми”, “свої — чужі”.

Культура нації — сукупність культурних досягнень, властивих даній нації в особі її окремих представників, локальних груп тощо. Незалежно від того, чи мають різні елементи цього національного надбання специфічне національне забарвлення або національно нейтральні. Культура нації — це вся історична сукупність матеріальних, суспільно-політичних, технологічних, наукових, філософських, етичних, естетичних і інших цінностей, створених даною нацією безпосередньо, так само як і цінностей, отриманих нею в процесі взаємодії з іншими націями і активно використовуються в своєму прогресі у всіх сферах суспільного життя [4, c. 23].

Культура нації свідчить про роль і ступінь участі нації в глобальних соціально-економічних процесах: індустріальному прогресі, політичної організації суспільства, розвитку науки, освіти, культури, інформаційних систем тощо. Культура нації розкриває специфіку творчості нації, динаміку її світорозуміння та світогляду, висловлює загальнолюдську сутність життєдіяльності нації, її ставлення до соціально-економічним та історико-культурних процесів. Культура нації — невід’ємна складова частина світової культури.

Без традиційних механізмів не може існувати ніяка національна культура, бо вони пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування). Механізм їх дії, спрямований на збереження та самовідтворення етнічного ядра культури, навіть у вкрай несприятливих умовах. Здатність до самовідтворення своїх внутрішніх іманентних та функціональних зв’язків — необхідна умова життя та розвитку націо­нальної культури.

У цьому зв’язку традиції виконують подвійну функцію: з одного боку зберігають банк інформації, необхідної для відтворення самобутності етносу, а з іншого -регулюють рівень іноетнічних запозичень. Інакше кажучи, механізм дії системи етнічних стереотипів спрямований на те, щоб не допустити в культурі етносу пере­важання сторонніх компонентів. Тому від збереження власних традицій залежить не тільки доля національної культури, але й цілісність етносу, стабільність суспільства і держави.

Необачне втручання в систему етнічних цінностей веде до порушення внутрішніх зв’язків і негативно позначається на життєздатності етносу і його соціальних структур. Коли традиції раптом перериваються, коли руйнуються національні святині, тоді розривається органічний зв’язок культури народу з його історією, порушується спадкоємність у засвоєнні багатовікового колективного досвіду. Порушення тривалих зв’язків породжує «збої» у системі самовідтворення культури веде до збіднення її структури і може призвести до її занепаду і навіть до загибелі [1, c. 52-53].

2. Роль національної культури в житті суспільства та особистості

Культура займає дуже важливе місце в історичному розвитку кожної нації і в формуванні її національної самосвідомості. В сучасних умовах матеріальна культура містить значно менше національної специфіки і не завжди виступає «опорою» національної самосвідомості. Тому орієнтація на духовну культуру в значно більшому ступені служить виразом національної самосвідомості.

Культура нації забезпечує не тільки її інтеграцію і стабільність як системи. Елементи цієї культури мають і «друге життя», так як виконують і етнодиференціюючі функції, стають основою для розрізнення «ми» і «вони».

Світові процеси інтеграції економічної, політичної і культурного життя нації породили новий компонент культури — сучасний, коли поруч з культурою з великої літери створювалося особливе культурне стан, альтернативне по відношенню до традиційного. Нинішня соціокультурна ситуація вимагає розуміння взаємодії цих двох найважливіших ланок духовного життя.

Культури нації можна розмежувати на народну і офіційну ( «високу»). Народна культура являє собою синтез декількох традицій. Її загальний вигляд визначається явищами і цінностями, освіченими народом в згоді з його уявленнями, поглядами і потребами. Кожна історична епоха мала особливу народну культуру і відрізняється від неї, особливу офіційну культуру [6, c. 48].

Характеризуючи культуру нації, необхідно особливо підкреслити, що її етнічна специфіка далеко не зводиться до архаїчних елементів культури. Етнічні функції (відмінність одного етносу від іншого) виконує і професійна культура: літературна мова, художня література, професійне мистецтво і т. Д. Адже абсолютно очевидно, що такого роду компоненти культури у кожного етносу мають характерну саме для нього специфікою. Ця обставина тим більше важливо мати на увазі, оскільки в науковій літературі зустрічається тенденція архаїзації етнічних властивостей сучасних етно-соціальних спільнот — націй.

Невиразна етнічна маса виростає у згуртовану націю тільки тоді, коли стає спроможною витворити власну національну свідомість. У міру того, як аморфна етнічна маса усвідомлює свої глибинні інтереси, свою окремішність та неповторну самобутність, вона виростає у зрілу націю. Тому етнографи стверджують, що головним націотворчим та націостверджуючим чинником є якраз національна свідомість.

Визрівання національної самосвідомості може початися на домінанті консолідуючої національної ідеї, що виражає глибинні народні інтереси. Такою визначальною ідеєю, спроможною консолідувати український народ, повинна стати ідея державної незалежності, бо сумна доля чекає той народ, що забував своє минуле. Народ, збайдужілий до власних історичних коренів, до свого родоводу, не має майбутнього. Без осмислення власної історичної долі національна свідомість роз­мивається та розкладається, і такий народ рано чи пізно приречений зійти з історичної арени.

Без чітко вираженої національної свідомості неможливе існування не тільки національної культури, але й самої нації. Пригадаймо хоча б євреїв чи циганів. Здавалося б, втратили все: державність, мову, навіть територіально роз’єднані вже багато століть. Але, зберігаючи свою національну самосвідомість, вони забезпечили необхідні умови для збереження як національної культури, так і своєї національної окремішності.

Для пробудження національної свідомості велике значення має система національних символів. Існування будь-якої національної культури немислиме без наявності певних умовних атрибутів або символів, що вказують на якісь етнічні особливості або відмінні риси даної культури. Кожна нація у процесі тривалої еволюції виробляє свої неповторні національні символи, до яких належать мова, житло, одяг, страви, пісні, танці, звичаї, прапори, герби та інші етнічні відзнаки. У системі національних символів у концентрованому вигляді відображаються етносоціальні сподівання та національні інтереси, національні гасла. Тому вони завжди виступають під гаслами справедливості національної гордості та любові [4, c. 92-93].

У житті культури будь-якої нації мають місце дві об’єктивні тенденції. Перша з них полягає в тому, що культура нації відкрита для культур інших народів, завжди пов’язана з ними, збагачується їх цінностями, традиціями, ідеалами. Це означає, що культура нації інтернаціональна, бо повністю ізольоване існування нації неможливо. В іншому випадку культура нації буде творчо одноманітна і духовно убога. Друга тенденція в житті культури нації полягає в тому, що як би не стикалися і не спілкувалися між собою і як не проникали одна в одну культури нації, цей зв’язок завжди відносний, бо він не розчиняє, не виключає автономності та унікальності культури кожної нації. Отже, культура нації завжди і національна, і інтернаціональна. Вищі досягнення культури кожної нації в той же час стають надбанням культури інших націй.

Висновок. Народна культура є складником тієї високої культури, котра відтак піддається «масовизації». Інакше кажучи, предмет масовизації є тією ж мірою продуктом зусиль народу, що й витвором еліти. Можна навіть припустити, що саме спонтанно творена народна культура складає те культурне ядро – «серцевину, спрямовану низкою визначальних елементів, які пояснюють конкретні символи, цінності, культуру, традиції, мову і спогади, що їх поділяють люди, належні до однієї нації» [5, с. 28]. А з цього можна виснувати, що національна культура постає як цілеспрямовано, так і спонтанно. І тільки за таких умов вона стає продуктивним чинником гомогенізації ширшої спільноти, її самоідентифікації. «Спільна культура легітимує існування нації, і її використовують як аргумент на користь соціальної згуртованості та єдності всіх секторів розмаїтого в інших аспектах населення країни»[5, с. 29].
Список використаної літератури

1. Кириченко Т.В. Етнопсихологія: навч.-метод. посіб. – Переяслав-Хмельницький : Видавництво С К В, 2017. – 261 с.
2. Коршук Р. М. Етнополітологія: навч. посіб. – К: Алерта, 2011. – 200 с.
3. Львочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2002. – 144 с.
4. Махній М. М. Етнічна психологія: навч. посіб. – К.: Видавничий дім «Слово», 2016. – 272 с.
5. Гібернау М. Ідентичність націй / Монтсеррат Гібернау ; пер. з англ. П. Таращука; ред. Л. Марченко. – К. : Темпора, 2012. – 303 с.
6. Сміт Е. Д. Культурні основи націй: ієрархія, заповіт і республіка / Ентоні Д. Сміт ; пер. з англ. П. Таращука, І. Давидко, ред. Л. Белея. – К. : Темпора, 2010. – 311 с.