Вступ.

Розділ І. Теоретичні засади аналізу національної економіки.

1.1. Поняття національної економіки

1.2. Методологічні особливості аналізу національної економіки.

Розділ II. Структура, вимір результатів функціонування національної економіки (макроекономічні показники) та особливості вітчизняної економічної політики, як вирішального засобу підтримки політичного курсу країни.

2.1. Основні види структури економіки.

2.2. Показники структури економіки.

Розділ III. Економічні трансформації в Україні та проблеми забезпечення економічної безпеки як системи відносин між інститутами держави, підприємствами, громадянами та їх об'єднаннями шляхом їх взаємодії.

3.1. Економічні трансформації в Україні.

3.2. Забезпечення економічної безпеки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Національна економіка — складна господарська система, яка являє собою взаємозв'язані сфери, сектори, галузі. Важливим аспектом вивчення цієї системи є її аналіз на макрорівні. Він дозволяє оцінити стан національної економіки, виявити резерви і перспективи розвитку.

Актуальність теми. Оскільки взаємозв'язані економічні процеси на макрорівні відбуваються на окремих національних ринках — товарному, фінансовому, праці, то необхідним є послідовне висвітлення методики визначення основних індикаторів стану цих ринків, умов їх функціонування та встановлення рівноваги. На цій обставині і побудована логічна структура дослідження.

Джерельна база роботи. Під час написання роботи використовувалися нормативні та методичні матеріали, монографії, підручники, навчальні посібники, статті російських науковців (М. И. Баканова, В. Баликоева, В. М. Гальперина, С. М. Меньшикова, В. Е. Рибалкина, Л. С. Тарасевича, А. Д. Шеремета та ін.) і вітчизняних учених (В. Ф. Бесєдіна, І. К. Бондар, С. Д. Будаговської, С. С. Герасименка, А. В. Головача, А. М. Єріної, В. Лисицького, В. І. Ляшенка, І. П. Макаренка, І. Петрової, В. М. Петюха, В. І. Пили, І. Ф. Радіонової, М. І. Савлука, А. Г. Савченка, Н. А. Соколенко та ін.) із проблем макроекономіки та макроекономічної політики, аналізу економіки, її державного регулювання і моделювання.

Основнамета роботи полягає в тому, щоб розкрити саме теоретико-методологічні особливості й методи аналізу національної економіки.

Розділ І. Теоретичні засади аналізу національної економіки

1.1. Поняття національної економіки

Національна економіка, або господарство країни — це сукупність підприємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної держави. Вона характеризується певною галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію чи здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське господарство, будівельний комплекс, транспорт, зв'язок, банківська система, охорона здоров'я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу поділяється на обробну й видобувну; обробна — на важку й легку і т.д. Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою структурою. Галузева структура відбиває суспільний поділ праці.

Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох видів — усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Великий поділ праці відбувся між племенами ще в умовах давнього суспільства. Одні племена спеціалізувалися на скотарстві, інші — на землеробстві. Спеціалізація обов'язково передбачає обмін продуктами праці. Спочатку обмін здійснювався у формі бартеру, або прямого продуктообміну. З поглибленням поділу праці виникають гроші, і обмін відбувається у вигляді торгівлі товарами і послугами[9, c. 53-54].

Людство не випадково поглиблює поділ праці та розвиває спеціалізацію. Воно давно усвідомило, що ці процеси забезпечують неабияку вигоду — підвищують продуктивність праці.

Виготовлення будь-якого товару масового виробництва залежить, як правило, від добре налагодженої взаємодії багатьох спеціалізованих підприємств.

Наприклад, припинення з певних причин роботи на підприємстві, яке виготовляє двигуни для легкових автомобілів, тимчасово може зменшити не лише обсяг виробництва останніх, а й споживання бензину. Це у свою чергу може призвести до скорочення видобутку нафти у нафтовидобувних країнах.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни в значної мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва — ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

— праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів та послуг);

— технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням нотних процесів виробництва;

— природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності;

— капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарних формах.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Відповідно до переважання кожного секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний[3, c. 104-106].

1.2. Методологічні особливості аналізу національної економіки

Методологія — це передумови й принципи організації пізнавальної та практичної діяльності. Аналіз макроекономічних процесів повинен відповідати певним методологічним вимогам, до яких належать:

• систематичність — означає, що соціально-економічний стан країни аналізується щорічно, а також доповнюється аналізом піврічних та квартальних підсумків;

• системність — означає підпорядкування рішень локальних завдань рішенням загальних проблем для всієї системи в цілому;

• комплексність — означає, що аналіз економіки на макрорівні охоплює всі фази розширеного відтворення, всі зв'язки і пропорції в економіці.

Методологічною особливістю аналізу економіки на макрорівні є оперування агрегованими економічними категоріями. За умов макроекономічного підходу вирізняють лише чотири суб'єкти й три ринки національної економіки.

Суб'єктами економіки виступають:

• домашні господарства;

• підприємства;

• держава;

• закордон.

Вони виявляють свою господарську діяльність на макроринках:

• товарному;

• ресурсному;

• фінансовому.

Такий високий рівень абстракції економічних досліджень призводить до часткової втрати інформації, що є очевидним недоліком макроекономічного агрегування. Проте саме завдяки агрегуванню полегшується виявлення сутності найскладніших економічних процесів.

Основні макроекономічні зв'язки між суб'єктами та ринками наведено на рис. 1 у моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу[8, c. 26].

Розглянемо сутність і види економічної активності кожного суб'єкта національної економіки.

• Домашні господарства охоплюють, з одного боку, всіх постачальників ресурсів для підприємств і держави, а з іншого — всіх споживачів товарів і послуг. Тобто це окремі особи, сім'ї, організації некомерційного характеру — церква, дитячі будинки та будинки для людей похилого віку. Діяльність домашніх господарств спрямована на задоволення власних потреб. Вони є власниками всіх чинників виробництва, що знаходяться у приватній власності. Продаючи їх або надаючи в оренду, домашні господарства одержують свій дохід, який після сплати особистих податків розподіляють між поточним споживанням і заощадженням.

Таким чином, особистий дохід домашніх господарств після сплати податків, як правило, зменшується на величину заощаджень, після чого спрямовується на споживання.

У реальній дійсності структуру виробництва та його обсяг визначають саме домашні господарства, формуючи споживчий попит на ринку товарів і послуг. Зміна попиту впливає і на сукупну пропозицію, а відтак і на всю сферу підприємницької діяльності.

• Підприємства — це ділові господарські одиниці, фірми, торгівля, транспорт, усі організаційні форми капіталу, що виробляють товари й послуги. їх діяльність полягає у придбанні чинників виробництва, продажу виробленої продукції та послуг, відтворенні виробничої бази. У своїй діяльності підприємства керують ся ринковою ціною. З урахуванням ціни вони прогнозують шанси своїх виробів і послуг на ринку й розраховують можливі доходи.

Отже, видами економічної активності підприємств є: формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

• формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;

• сплата податків до державного бюджету;

• формування попиту на кредити на фінансовому ринку;

• формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Підприємства, на відміну від домашніх господарств, витрачають більше, ніж одержують у вигляді виручки від реалізації товарів і послуг. Це відбувається, тому що вони можуть брати кредити на фінансовому ринку і перетворювати їх в інвестиції.

• Держава охоплює всі бюджетні організації та установи. Держава займається виробництвом громадських благ, які надаються споживачам безкоштовно або на пільговій основі. Специфіка господарської діяльності держави полягає в тому, що, на відміну від підприємств, держава не ставить за мету максимізацію прибутку, а намагається створити умови для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяти зростанню рівня життя населення.

Держава робить державні закупівлі товарів і послуг, які виробляють підприємства, оплачує працю зайнятих у бюджетній сфері, надає дотації, субсидії, субвенції та здійснює трансфертні платежі. Всі ці витрати називають державними. Джерелом їх покриття є податки, що стягуються з домашніх господарств і підприємств. Держава здійснює також капіталовкладення з державного бюджету, впливає через Національний банк на пропозицію грошей.

Отже, видами економічної активності держави є:

• надання суспільних благ;

• закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);

• формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;

• стягнення податків;

• надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;

• інвестування за рахунок державного бюджету;

• вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку[14, c. 154-156].

Розділ II. Структура, вимір результатів функціонування національної економіки (макроекономічні показники) та особливості вітчизняної економічної політики, як вирішального засобу підтримки політичного курсу країни

2.1. Основні види структури економіки

Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні основними видами структури є:

• відтворювальна;

• галузева;

• регіональна.

Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартість заміщення, споживання і нагромадження) та за матеріальним складом (засобами виробництва і предметами).

Галузева структура економіки характеризує співвідношу валових випусків окремих галузей, великих народногосподарських комплексів і визначається часткою кожної галузі у загальному валовому випуску.

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-економічних районах.

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація пов'язані заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є позитивним.

Фонд споживання охоплює споживчі витрати і інших суб'єктів ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в наступному питанні.

Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове — валових інвестицій.

Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до скорочення можливостей споживання, і навпаки[13, c. 111-112].

2.2. Показники структури економіки

Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження:

де п — норма нагромадження; ЧН — чисте нагромадження; НД — національний дохід; ВВП — валовий внутрішній продукт.

Норма нагромадження вважається достатньою, якщо становить приблизно 25 % від ВВП. Якщо частка чистого нагромадження у ВВП менша, то в економіці можуть спостерігатися застійні явища, оскільки не вистачає коштів для відновлення застарілих основних засобів. Тоді процеси відтворення не ефективні. Проте надто висока норма нагромадження (більш за 30 %) одночасно знижує можливості споживання, зменшує фонд споживання у ВВП.

Оптимальна норма нагромадження має верхню та нижню межі. Нагромадження не повинно погіршувати рівень споживання, який вже склався. Це означає, що верхня межа норми нагромадження визначається умовою незниження досягнутого рівня матеріального добробуту населення. Нижня межа норми нагромадження обумовлюється вимогою забезпечення вищої зайнятості, тобто забезпечення розширення виробництва. Ці протиріччя не дають можливості побудувати модель оптимізації нагромадження і визначити оптимальний рівень норми нагромадження. Тому на практиці аналіз співвідношення між споживанням і нагромадженням здійснюють, враховуючи вплив на них низки чинників.

Перш за все це ефективність нагромадження, тобто віддача з кожної гривні чистого нагромадження у вигляді приросту національного доходу або ВВП:

де Еф.н — ефективність нагромадження.

Ефективність нагромадження аналогічна показнику капіталовіддачі. Чим вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або ВВП.

Потреба у нагромадженні залежить також від рівня фондовіддачі, яка в цілому по економіці може бути визначена як відношення національного доходу до вартості основних виробничих засобів. Підвищення фондовіддачі дозволяє створювати додатковий національний дохід без додаткового збільшення нагромадження.

На норму нагромадження впливає амортизація, яка частково може використовуватися разом із чистим нагромадженням як джерело розширеного відтворення. Тому амортизація дозволяє зменшити загальну потребу в нагромадженні. Але за умов інтенсивного економічного розвитку збільшуються амортизаційні витрати на прискорену заміну основних засобів, отже, зменшуються можливості використання амортизації для нагромадження.

Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні підвищується.

За матеріально-речовим складом у структурі економіки вирізняють засоби виробництва та предмети споживання.

Засоби виробництва — найважливіші в структурі економіки. Аналіз ринку засобів виробництва здійснюється за показниками динаміки обсягів їх виробництва у вартісному та натуральному виразах.

Споживчі товари (товари для населення) аналізуються по окремих групах: продовольчі, легкої промисловості, культурно-побутового призначення, технічно складні, будівельні матеріали, автомобілі та інші транспортні засоби тощо. Такий аналіз здійснюється за кількісними та якісними характеристиками, а також за формами власності.

Аналіз галузевої структури економіки дозволяє визначити превалюючий тип розвитку (промисловий, аграрно-промисловий, аграрний), а також виявити основні чинники економічного зростання, екстенсивний чи інтенсивний розвиток. Визначаючи галузеві пріоритети, треба віддавати перевагу розвитку галузей, що мають швидкий оборот капіталу. Це легка та харчова промисловість, а також галузі, що забезпечують їх сировиною. Інша група галузей, що потребує пріоритетного розвитку, — це наукомісткі галузі промисловості: машинобудування, хімічна, приладобудування.

Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації характеризуються показниками:

• коефіцієнтом спеціалізації (Rc):

де ЧЗр, Ч3заг.( — кількість зайнятих в галузі спеціалізації в регіоні та по країні загалом; РСр, PCзаг — чисельність робочої сили в регіоні та по країні загалом;

де Пр, Пзаг, — продукція галузі спеціалізації по регіону і по країні загалом; Вр, Взаг — — випуск промислової продукції в регіоні та по країні загалом;

• коефіцієнтом міжрегіональної товарності (RT);

• коефіцієнтом рівня споживання на душу населення (Rcn):

Структура економіки не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. Таким чином відбуваються структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними змінами в економіці. Об'єктивною основою цих зрушень є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам.

Під впливом негативних структурних зрушень, коли занепадають провідні, базові галузі економіки, виникає тривала структурна криза, яка супроводжується макроекономічними диспропорціями. Структурна криза настає, коли можливості пропозиції не задовольняють зростаючий сукупний попит. Особливо це стосується обмеженості сировинно-енергетичних ресурсів, необхідних для виробництва тих чи інших товарів. Так, наприклад, енергетична криза вражає насамперед енергомісткі галузі, а через них і всю економіку.

Структурна криза виникає також за умови скорочення сукупного попиту на певні види продукції або його дуже повільного зростання. Така криза гальмує економічний розвиток, супроводжується відносним перенагромадженням основного капіталу, його знеціненням, послабленням інвестиційної активності та переливом капіталу із кризових галузей у перспективні.

Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку. Провідні вчені-економісти1 вважають найсуттєвішими такі диспропорції:

• між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану державних фінансів;

• між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням фінансового стану суб'єктів господарювання (останнє проявляється у збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях);

• між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів населення.

Для ліквідації структурних диспропорцій потрібен тривалий час. їх подолання може здійснюватись як через перерозподіл основних економічних ресурсів між окремими галузями, так і через розвиток ринкового механізму господарювання. Цей процес структурної перебудови потребує створення сприятливих інвестиційних умов, стимулювання науково-технічного прогресу, особливо переходу до високих ресурсозберігаючих технологій, поширення комп'ютеризації, створення прогресивної виробничої інфраструктури[11, c. 57-59].

Розділ III. Економічні трансформації в Україні та проблеми забезпечення економічної безпеки як системи відносин між інститутами держави, підприємствами, громадянами та їх об'єднаннями шляхом їх взаємодії

3.1. Економічні трансформації в Україні

П’ятнадцять років економічної трансформації в Україні призвели до суттєвих змін у структурі власності. Спроба впровадження антикризової програми економічних трансформацій так звана “соціально-орієнтована економіка” не призвела до позитивних змін соціально-економічного становища в Україні. Деякі експерти навіть переконані у свідомій деструктивній направленості економічної реформі в Україні, направлених насамперед на вирішення олігархічних бізнес проектів вузької групи осіб.

Політика, як відомо, є концентрованим виявом економіки. Для Нової Незалежної держави України зовнішньополітичні орієнтації, вибір геополітичного курсу, так само впливає на економічну ситуацію, як і внутрішньополітична ситуація. За словами Президента Л.Кучми, зараз Україна не готова до інтеграції в Європейський Союз. Лише до кінця 2011 рік, реалізувавши відповідну програму економічних, соціальних і гуманітарних реформ, наша країна буде готова приступити до переговорів про вступ до ЄС.Складність процесу забезпечення економічної безпеки у контексті реалізації “Європейського вибору” багато в чому пов'язана з фактичним розподілом економічних пріоритетів головних економічних акторів нашої держави у напрямах, відмінних від задекларованого загальнодержавного.

Економічні та політичні реформи в Україні стали причиною трансформації соціально-економічних відносин в суспільстві. Останні сформувалися у конфліктній взаємодії його ідеологічних вимог і спонтанного розвитку. Ідеологія ґрунтувалася на технократичному раціоналізмі у сфері економіки і забезпеченні соціальної справедливості на противагу свободі як основи соціальної етики та політики.

Відповідно до відзначених передумов соціально-економічні відносини в українському суспільстві базувалися на:

— централізації ресурсів і повноважень;

— плановому характері виробництва і розподілу;

— жорсткій регламентації всіх сфер соціально-економічного життя;

— пріоритеті адміністративного регулювання над правовим[15, c. 24-25].

Фактично державна соціальна політика вирішувала два завдання: по-перше, визначала темпи і пропорції економічного розвитку; по-друге, забезпечувала формування фондів суспільного споживання.

Соціальні й економічні функції держави і підприємств значною мірою збігалися, що робило цілком виправданою з точки зору соціальної політики диференціацію в оплаті праці та інших умовах забезпечення в найпріоритетніших сферах народного господарства (передусім галузях ВПК, науці та управлінні).

Відсутність гострих соціальних проблем була головним постійно декларованим твердженням системи державної ідеології. Суспільно-корисна праця, тобто праця у державних організаціях і колгоспах, носила обов'язковий характер. Крім загальної зайнятості, забезпечувався досить низький (порівняно з розвиненими країнами) проте всеохоплюючий розмір соціальної підтримки. При розподілі ВВП на ці цілі витрачалася майже половина централізованих ресурсів держави.

Соціальна ситуація характеризувалася також незначною диференціацією доходів, споживання і загальних життєвих можливостей більшості населення.

Головною причиною зведення людини до нижчого, злиденного прошарку була соціально невиправдана поведінка (небажання працювати, економічно необґрунтована багатодітність). Більшість населення морально засуджувала представників вищої та нижчої груп — у суспільній свідомості панувала егалітарна психологія.

Соціальна політика держави значною мірою забезпечувала формування патерналістських очікувань у населення: не існувало механізмів саморозвитку і конкуренції, професійної солідарності та соціального страхування, до мінімуму була зведеною особиста відповідальність людини за самозабезпечення та економічний самозахист.

Здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури, за умов руйнації економічних зв'язків мало дуже важливі наслідки для соціального стану суспільства, який разом з економічним можна вважати кризовим. Розпад фінансової системи і гіперінфляція призвели до відродження "тіньової" економіки у значно ширших, ніж за часів соціалізму, масштабах (за оцінками експертів рух майже третини ВВП ніяк не фіксується).[6]

Такий розвиток призвів до наступних украй негативних наслідків у соціальній сфері:

— зниження рівня життя значної частини населення, що набагато перевищило масштаби падіння рівня виробництва;

— значної частки прихованого безробіття;

— різкої поляризації населення за рівнем доходів;

— майже повної ліквідації відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

— посилення неформальних, суспільно неврегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвитку корупції;

— формування маргінальних груп населення, готових до суспільно деструктивних дій.

Інфляційні процеси ще більш посилили соціальну нерівність, збільшили й без того значну кількість бідних і малозабезпечених, погіршили їхнє тяжке становище. Ядром малозабезпеченого прошарку стають робітники і спеціалісти державних підприємств та організацій бюджетної сфери, абсолютна більшість пенсіонерів. За таких умов соціальна політика Уряду головним чином зводиться до пом'якшення найгостріших проявів кризи, відповідні заходи вживаються у "пожежному порядку", за рахунок грошової емісії та перерозподілу коштів при постійному зменшенні фінансової бази. Внаслідок цього соціальна політика виявилася орієнтованою на самовиживання населення, пристосування до нових умов соціально активних та вимирання соціально слабких верств населення. Ці процеси відбуваються на фоні існування двосекторної економіки: контрольованої державою та неконтрольованої. У контрольованому секторі вирішальним є збереження неефективної зайнятості та підтримання низького рівня оплати праці. Саме на нього припадає головна частка податків та обов'язкових виплат. За рахунок неконтрольованого сектора головним чином відбувається зростання доходів і диференціація за їхнім рівнем[9, c. 67-69].

3.2. Забезпечення економічної безпеки

Проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не лише в рамках сфери національної безпеки, а й контексті загального рівня розвитку країни. Це зумовлює виняткову увагу до проблеми економічної безпеки держави, яка поєднує питання розвитку окремих галузей економіки України із пріоритетами та національними інтересами держави.

Економічну безпеку можна визначити як загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам. До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки; баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою тощо.

У Конституції України чітко зазначено, що поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. Таким чином, економічній безпеці притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усього народу, і це проявляється через дії всіх гілок влади на всіх рівнях (від центрального до місцевого), наявних у державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб[2, c. 46].

Під час створення системи економічної безпеки першочергове значення має визначення національних економічних інтересів України, адже саме від цього залежить вироблення ефективних засобів їх реалізації та захисту.

Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.

Нині загрози економічній безпеці України набули перманентного характеру і за цілою низкою основних критеріїв перейшли критичну межу. Тому завдання полягає не лише у виході з економічної кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи, забезпеченні її життєздатності й розвитку, спроможності адаптуватися до нових економічних умов.

Як свідчить світова практика, застосування (за рекомендаціями міжнародних фінансових організацій) моделі "шокової терапії" без урахування особливостей України не могло не призвести до руйнації економіки, диспаритету цін, катастрофічного зниження добробуту населення, руйнування прошарку людей з середнім достатком, криміналізації суспільства, гіперзростання "тіньової" економіки.

У результаті незважених спроб досягнення в Україні фінансової стабілізації та приборкання інфляції суто монетарними методами був зумовлений різкий спад ВВП. За підсумками 2003 року, ВВП скоротився у порівняних цінах на 1,7 % до рівня ВВП минулого року, а протягом перших чотирьох місяців 2004 року — на 4,1 % до відповідного періоду минулого року[4, c. 3-5].

Проблематичним залишається також питання наповнення бюджету.

Негативно позначається на діловій активності і в цілому на економічній ситуації в Україні падіння за останні 6 років рівня монетизації валового внутрішнього продукту більш ніж у 5 разів.

Також в Україні спостерігається один з найбільших серед країн СНД темпів спаду обсягів виробництва агропромислової продукції. Протягом останніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Співвідношення між видобувними та переробними галузями становило відповідно 16 % і 69 %.

Руйнування оптимальної структури виробництва та занедбаність сільського господарства свідчить про відсутність системного підходу до здійснення структурної перебудови економіки і створює значну загрозу економічній безпеці України.

Викликає занепокоєння подальше зниження життєвого рівня населення, що також негативно впливає на стан забезпечення економічної безпеки. Внаслідок перевищення темпів інфляції над зростанням реальних доходів населення, реальна зарплатня зменшилася лише за 2005 р. на 13,8 %.

Нині заробітна платня втратила свої основні функції — стимулюючу, відтворювальну і регулюючу. Порушено структуру оплати праці, залишається низькою питома вага її тарифної частини (майже 40—50 відсотків проти 75, що визнаються нормальним співвідношенням). Порушення відповідності між затратами та результатами праці загострює кризу мотивації до неї.

Оскільки мінімальний рівень заробітної платні та пенсій в Україні не забезпечує навіть придбання предметів першої необхідності, це призводить до різкого спаду купівельної спроможності населення. Все чіткіше проявляється незбалансованість грошових доходів і витрат населення, що призводить до придбання споживчих товарів лише у мінімально необхідній кількості[6, c. 13].

Висновки

Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:

— національний суверенітет;

— ресурсо-виробничі;

— господарсько-організаційні;

— товарообмінні.

В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.

Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розв'язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпортоорієнтації економіки.

В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективності виробництва.

В Україні триває складний історичний період державного становлення. Сьогодні ми маємо визнати, що переважна більшість важливих рішень, які закладали основи стратегічного економічного розвитку української держави після набуття нею незалежності, часто приймалися спонтанно, без належного наукового обґрунтування і врахування національних інтересів. Тому перші роки існування української держави позначені руйнуванням значного економічного потенціалу, що дістався їй у спадок.

Структура економіки не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників. Таким чином відбуваються структурні зрушення, які супроводжуються прогресивними чи депресивними змінами в економіці. Об’єктивною основою цих зрушень є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам.

Як наслідок, економічний потенціал України, котрий є матеріальною основою національної безпеки, сьогодні надто ослаблений. Не можна також забувати, що Україна, як незалежна держава, існує у взаємопов'язаному та взаємозалежному світі, де все яскравіше проявляється домінанта міжнародного співробітництва, інтеграції господарської діяльності, економічної та соціальної політики.

Тому сьогодні перед Україною постала проблема, що полягає у певному протиріччі між необхідністю інтегруватися до світової економіки, з одного боку, та забезпеченням внутрішньої економічної інтеграції, захистом свого внутрішнього ринку, власного товаровиробника і національних інтересів, з іншого. Тож, лише створення власної системи економічної безпеки дасть можливість уникнути можливих руйнівних наслідків швидкого відкривання національної економіки, забезпечити її конкурентоспроможність, захистити вітчизняного товаровиробника.

Список використаної літератури

1. Архипов А., Городецкий А., Михайлов Б. Экономическая безопасность: оценки, проблемы, способы обеспечения // Вопр. экономики. — 1994. — № 12. — С. 38.
2. Буквич А.В. Економічна безпека країни: теоретичні підходи до аналізу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -Вип. 16: Міжнародні відносини. — С. 46-50.
3. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики // Вопр. экономики. — 1994. — № 6. — С. 104–113.
4. Говорушко Т. Економічна безпека України // Економіка. Фінанси. Право. -2000. -№ 12. — С. 3-5
5. Гончаренко О. М., Лисицин Є. М. Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України. — К.: НІСД, 2001. — С. 6–7.
6. Губський Б. В. Економічна безпека України: методологія виміру, стан і стратегія забезпечення. — К., 2001. — С. 13.
7. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
8. Єрмошенко М. М. Фінансова безпека держави: національні інтереси, реальні загрози, стратегія забезпечення. — К.: Київ. нац. торг-екон. ун-т, 2001. — С. 26.
9. Жаліло Я. А. Економічна стратегія держави: теорія, методологія, практика. — К.: НІСД, 2003. — С. 53–87.
10. Экономическая и национальная безопасность / Под ред. Е. А. Олейникова. — М.: Экзамен, 2004
11. Концепція економічної безпеки України / Ін-т екон. прогнозування; Кер. проекту В. М. Геєць. — К.: Логос, 1999
12. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. — К.: Вид-во КВ, 1999
13. Пастернак-Таранушенко Г. А. Економічна безпека держави. — К.: Ін-т держ. упр. і самоврядування при КМ України, 1994. — С. 112.
14. Шлемко В. Т., Бінько І. Ф. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення. — К.: НІСД, 1997
15. Шумило І.А. Проблеми трансформації форм і методів державного управління економічним розвитком України. Публікації національного інституту стратегічних досліджень. 2001 р.