Вступ.

1. Сутність поняття «нація».

2. Загальні риси нації як суб’єкта політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політика стає зрозумілою тоді, коли ясно, хто її здійснює і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти та об'єкти політичних відносин даного суспільства на певному етапі історичного розвитку. Взаємодія суб'єктів і об'єктів політики може відбуватися між політичною владою і групами людей або окремими громадянами. Влада або захищає права й інтереси всіх громадян чи будь-якої їх частини, або обмежує і пригноблює ці права. У свою чергу, громадяни та їх об'єднання або підтримують владу, або борються проти неї.

Нація та її інтереси сприймаються як другорядні, їм протиставляються економічні та соціальні проблеми, котрі тлумачаться як основні й доленосні.

Отже, у політичних відносинах завжди існує суб'єкт і об'єкт, які у політичній сфері мають свої особливості, оскільки в ролі того й іншого може виступати і індивід, і соціальна верства, і група, і організація, і рухи, і колектив, і держава, і суспільство в цілому, але залежно від ситуації ця роль набуває різного функціонального змісту.

Саме тому виявлення особливостей суб'єктів у політиці, зокрема нації, є передумовою наукового підходу до неї, дає можливість підійти до визначення сутності політичних відносин між суб'єктами й об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, методи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

1. Сутність поняття «нація»

Нація (від лат.— народ) — стала соціально-етнічна спільність людей, що склалася історично на фундаменті спільних антропологічних особливостей та єдиної етнічної долі, спільності мови, рис психічного складу та особливостей культури, найчастіше пов'язаних спільністю території та економічного життя.

Одна з характерних рис марксистко-ленінської ідеології — приниження ролі національного в суспільному житті, підпорядкування національного як другорядного загальносоціальному або інтернаціональному. Вихідним пунктом для правильного розуміння суті національного та його ролі в суспільному житті є визнання того, що людина — біосоціальна істота. А це значить, що природа людини не може бути зведена ні до «сукупності суспільних відносин», як це робив вульгарний марксизм, сталінізм, що ігнорували роль біологічної сторони людської сутності (антропологічні, етнічні, статеві, вікові, емоційно-вольові, психічні та інші особливості), ні до «комплексу біологічних якостей», що властиво соціал-дарвінізму, расизму та іншим вченням, що недооцінюють суспільну сторону людської сутності (загально-цивілізаційні, соціально-виробничі, суспільно-політичні та інші якості).

Однак визнання людини біосоціальною істотою, що орієнтує на врахування і біологічних, і соціальних сторін людської сутності, зовсім не означає, що на різних етапах антропогенезу, на різних історичних переломах і для будь-яких етнічних спільнот ці аспекти людської сутності завжди виступали і виступають у статичних, а не динамічних взаємозв'язках і взаємодіях, що можна хоч якоюсь мірою ігнорувати виняткову складність, рухливість і усе ще слабку вивченість процесів, що тут протікають, (скажімо, вплив особливостей розвитку етносу, його віку на соціальну поведінку націй, на вибухи міжетнічних, расових і міжнаціональних конфліктів і т. ін.).

Нації і національні відносини, шо розвивалися вже в новий час, усе ще не мають адекватної теорії. Незважаючи на всі претензії, марксизм не вирішив цю проблему. У дійсності ідеологія націоналізму, що розуміється як ідеологія захисту прав і свобод громадян своєї нації, захист мови, національної культури, звичаїв і звичок (традицій), сама по собі не містить нічого реакційного. Інша справа, якщо націоналізм перетворюється на шовінізм, на розподіл усіх націй на вищі і нижчі, на ототожнення своєї нації зі спільністю, якій властива особлива місія (чим виправдовують неповагу до інших націй і народів, агресивність та інші несправедливі дії).

Порівнюючи націоналізм із шовінізмом, деякі марксисти часто протиставляли свої демократичні гасла. Сталінізм довів ці однобічності до крайностей, засуджувався всякий захист своєї нації, національної мови і культури, вважалося, що сама нація вже належить минулому, що вже йде всесвітній процес злиття націй. Радянський Союз, задуманий і проголошений як федеративне об'єднання суверенних народів і націй, був крок за кроком перебудований у деспотично централізовану унітарну державу з багатьма рисами імперії з незліченними національними нерівностями і несправедливостями. Такий підхід, що видавався за марксистсько-ленінський, був повторений у всіх багатонаціональних країнах «реального соціалізму». Під пресом репресій та ідеологічної демагогії, що ховали дійсний стан справ, накопичувалися і множилися національні протиріччя та образи.

Протягом усієї історії людства будь-яке організоване людське суспільство вважалося нацією Під нацією розумівся народ зі своєю історією, культурою і мовою, у якого навіть не завжди був офіційний уряд або чітко визначене місце проживання. Багато націй, по суті, являли собою племена, як, наприклад, чероки зі штату Оклахома. У XVII ст. визначення нації змінилося, тому що політичні цінності змістилися у бік поняття « нація-держава». З появою сучасної концепції націоналізму, під яким розуміється розвинене почуття культурної, історичної і територіальної єдності, люди усвідомили своє право проживати у своїх власних національних державах. Сьогодні поняття нації або національної держави визначається як мінімальна чисельність людей з чітко вираженим почуттям культурної єдності, що проживають на території з офіційно визнаними кордонами і мають незалежний національний уряд.

Стрімкий розвиток сучасного поняття нації викликало за минулі століття серйозні зміни у світі. Відданість монархам, церкві або своїм владикам змінювалася відданістю справі нації. У XX ст. світова політична структура продовжувала докорінно мінятися, що було викликано розвитком сучасних засобів зв'язку і пересування, внаслідок чого націоналізм став ще більш помітною політичною силою. Великі імперії, подібні Австро-Угорщині або Британській імперії, розколювалися в міру того, як підкорені народи починали боротьбу за права своїх націй на самовизначення. Це викликало появу багатьох нових держав, особливо в Америці, Азії та Африці. Зараз у світі нараховується 260 окремих націй, і процес їхнього утворення ще не закінчився, хоча відбувається і не так швидко.

Що таке нація? Різні нації світового співтовариства являють собою приклад різних стадій соціального, економічного і культурного розвитку. Деякі з них, наприклад, американці і японці, розвинуті в технічному відношенні держави з високим життєвим рівнем. Інші ж, як Індія і Заїр, намагаються побороти злидні. Але незважаючи на всі їхні розбіжності, усі нації мають спільні характерні риси, що роблять їх національними державами.

Кожна нація займає і контролює незалежну географічну територію з визнання цього світовим співтовариством. Наприклад, увесь світ визнає, що Уельс є частиною Великобританії.

Територіальні претензії націй іноді призводять до суперечок навколо кордонів через те, що обидві держави вважають, що вони вправі контролювати дану територію. Протиріччя щодо території Техасу призвели в 1846 р. до війни між Мексикою і США; а між Індією і Пакистаном виник збройний конфлікт навколо території Кашміру і Бангладеш. Подібні конфлікти звичайно не врегулюються, поки не почнеться війна, і одна сторона не здобуде прав на визнання законності своїх вимог.

Здатність людей до єднання; націоналізм. Націоналізм є головною опорою існування нації. В часи змін, політичних зрушень і заворушень почуття національної єдності виступає як об'єднуюча сила, що дозволяє народу відчути себе нацією, що полегшує дії уряду з врегулювання ситуації. Націоналізм допомагає виправдати дії державної влади, тому що люди, що володіють почуттям національної єдності, навряд чи будуть вважати свій уряд далекою політичною надбудовою. Націоналізм, таким чином, допомагає виправдати застосування владою сили проти власного народу або стосовно інших держав.

Важливим моментом націоналізму є емоційна прихильність людей до будь-якого географічного регіону. Кожен народ підтримує свої почуття стосовно батьківщини. Англійські колонізатори теж намагалися захопити в Америці частку батьківщини, тому вони давали своїм поселенням такі назви, як Джорджія, Вірджинія і Нью-Йорк. Так, японці вважають гору Фудзіяма символом своєї нації.

Але на одній прихильності до географічної території почуття національної єдності не побудуєш. Для його формування також необхідні спільні історичні і культурні корені. Свідомість спільного минулого, спільної історії дуже об'єднує людей так, як вона поєднує громадян Республіки Ірландії, що пишаються віковою боротьбою своєї держави з Англією. Точно так само свідомість спільної культурної спадщини, такої як релігія, національна література, художні або музичні традиції, можуть допомогти формуванню почуття національної єдності. Римська католицька церква і пам'ятники архітектури і мистецтва епохи Відродження в Італії сприяли формуванню почуття національної єдності. Відсутність спільних традицій — одне з джерел нестабільності політичних режимів багатьох африканських і азіатських держав. Цим країнам доводилося розраховувати на пропаганду за допомогою засобів масової інформації, на виховання на прикладі нових національних героїв, найчастіше військових, щоб розвинути в людях почуття національної єдності, що насправді не змогло заповнити історичний і культурний вакуум.

Подібно історичній і культурній спільності мовна спільність також є важливою частиною націоналізму. Саме за допомогою мови відбувається передача історичних, культурних і соціальних традицій з покоління в покоління; крім того, мова — основна ознака, за якою розрізняються етнічні групи. У деяких країнах використовуються дві мови. Але в принципі існування і функціонування в країні кількох мов лише веде до розколу суспільства, у той час як національна мова виступає як об'єднуюча сила. Розподіл Канади на англомовне і франкомовне населення, мабуть, один із найважчих моментів в історії нації. У деяких азіатських і африканських державах, що складаються з безлічі племен, поряд з національною мовою поширилася англійська або французька, оскільки раніше ці держави були англійськими або французькими колоніями.

Що ж утримує від розпаду держави, у яких начебто б немає спільних традицій і народи яких становлять різні в етнічному відношенні групи зі своєю релігією, історією і традиціями? У Сполучених Штатах відсутні ознаки національної держави: у країні немає єдиної національної релігії, а культура США являє собою «синтез» культурних традицій інших країн. Денніс Броган, англійський політичний оглядач, зауважив, що американський націоналізм спирається в першу чергу на якісь символічні поняття: як об'єднуюча сила виступають ідеали нації, виражені в конституції і біллі про права. Справді, релігійне вчення мормонів говорить, що Конституція була божественним натхненням і написана рукою Добродія.

Незалежність і законність. Важливою складовою частиною націоналізму є історична і культурна спільність, прагнення націй до незалежності. Під незалежністю нації мається на увазі управління країною без втручання ззовні. Основою національної незалежності служить законність, що може бути визначена як здатність уряду підтримувати в народі довіру до себе.

Як відбувається розвиток націй? Що з'являється спочатку — держави чи нації? Нація — це спільність людей, що володіють самосвідомістю, почуттям єдності, схожістю позицій і ідеалів і найчастіше (але не завжди) розмовляють однією мовою. Держава — цс урядова структура, яка найчастіше незалежна та має достатню владу, щоб змусити виконувати свої розпорядження (треба зауважити, що тут слово «держава» використовується у своєму прямому значенні, у цьому розумінні 50 штатів США державами не є). Багато хто, можливо, заперечать, що нації з'явилися задовго до виникнення держави. Держави, зрештою, досить штучні утворення: вони народжуються, вмирають і змінюють види. Природно, що саме нації лежать в основі держав, а не навпаки; люди з їх спільними національними почуттями важливіші, ніж урядові структури.

Історичні дослідження, однак, спростовують цю точку зору, засновану на здоровому глузді. Майже у всіх випадках спочатку з'являлися держави — урядові структури — і тільки потім навколо них формувалися нації.

2. Загальні риси нації як суб’єкта політики

Зараз поняття «нація» використовується у двоякому сенсі: в політично-правовому і соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють співгромадянство, політичне об'єднання людей — громадян тієї чи іншої держави. У Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття «громадянство» визначається як «правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи». У міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття «національна економіка», «національний прибуток», «національна безпека» (як і «національна академія»), «національне» розуміється не як «етнічне», а як «державне».

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерною є єдність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. У політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, виокремлюють арабську націю, об'єднану релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та інших країн, усі вони вважають себе насамперед арабами і тільки потім — єгиптянами тощо. Проте ця єдність не забезпечує їх спільність, і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами) призводить до кровопролитних війн (Ірак — Іран, Ірак — Кувейт — підтвердження цьому).

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп. Важливим фактором консолідації етнічних груп, їх зближення та спілкування було товарне виробництво і торгівля. Уже в античну епоху почали з'являтися спільноти людей, які мешкали на великих територіях, але спілкувались однією мовою, хоча ці спільноти й не відрізнялись особливою стійкістю. І тільки тоді, коли почав формуватися світовий ринок, а товарно-грошові відносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучасні нації. Європа була епіцентром цього процесу, тут раніше, ніж в інших регіонах, склалася система національних держав, у яких злилися декілька етнічних груп. Наприклад, французька нація створилась як результат консолідації північно-французької та провансальської етнічних груп. У Великій Британії, крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії — каталонці, галійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько-, франко- та італомовних етносів тощо.

Інший шлях формування нації — коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися три нації: білоруси, росіяни та українці.

Процес формування націй та спричинені ним рухи зумовлювали створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднували декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку і стабільності, обмеження агресивних настроїв одних етносів та оберігання від агресії інших. Держава робить це шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. У цьому сенсі держава конституює націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство, — американці, але американці-японці, американці-українці та ін., у Великій Британії — всі англійці, але англійці-шотландці та ін.

Сучасна світова практика свідчить про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичних і добровільних засадах. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувалися.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі посідають у національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій — у Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план і в країнах колишнього СРСР, зокрема в Україні. На цьому ґрунті швидко зростають національна самосвідомість та націоналізм.

Політична нація — процес утвердження нації як повноправного політичного суб'єкта в усіх сферах суспільного життя в перехідних умовах. У суверенній Українській державі глибинна структурна модернізація передбачає набуття нацією ознак і характеристик головного актора суспільних перетворень, свідоме співвідношення інтересів населення України з національними інтересами і цілями. Позитивне вирішення даної проблеми означатиме завершення формування модерної української політичної нації, її самореалізацію як поліетнічної громадянської спільноти. Вибір концепції політичної нації сприяє збереженню політичної стабільності в Україні, інституціоналізації поліетнічної спільноти, подоланню міжетнічних суперечностей. Водночас суперечливий розвиток українського суспільства на його перехідному етапі від посттоталітарного стану до демократії виявив неготовність до адекватного сприйняття означених пріоритетів та їхньої реалізації у практичній політиці — як інтелектуальної еліти, політиків-практиків, так і пересічних громадян.

В суспільній свідомості не подолано економічний детермінізм. Спостерігається, з одного боку, девальвація основних соціокультурних цінностей, зокрема тих, що є легітимізуючим підґрунтям суспільної злагоди (єдності, співробітництва, взаємодопомоги), а з іншого — посилена потреба в утвердженні нових соціокультурних норм (релігія, демократія, самоцінність людини, гуманізм). У певному сенсі маргінальними позиціями характеризуються цінності, пов'язані з етнонаціональним буттям людей. Це пов'язано з тим, що переосмислюється місце етнічної та національної ідентичності в системі об'єктивних і суб'єктивних ідентичностей. Національні інтереси на тлі кризи цінностей та ідентичностей якраз виявляються найбільш раціональною та оптимальною системою пріоритетів, прийнятних для переважної більшості громадян. Розуміння нації в такому контексті позначене громадянсько-політичним смислом. Тобто йдеться про концепцію нації як політичної поліетнічної спільності. В результаті процесу конституювання нація поряд і одночасно з державою формується як політичний інститут, соціально-психологічний образ і феномен, повноправний суб'єкт політичного процесу. Відтак набувають дедалі більшої актуальності дослідження базових характеристик процесу конституювання української політичної нації в умовах суспільної трансформації.

У концепціях політичної нації у закордонній та вітчизняній політичній думці прослідковується еволюція ідей, уявлень і теорій, які стали основою концепції політичної нації. Осмислення сутності нації вітчизняними мислителями сягає спадщини М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка, В. Ліпінського, О. Бочковського, В. Старосольського, М. Шаповала та ін. Більшість із них вважало, що нація як спільнота засновується на політичній волі, прагненні до політичної самодіяльності, суверенності власної держави. Таке розуміння сутності нації порівнюється із сучасними концепціями державо- та націотворення в Україні. Сталінське визначення нації еклектично поєднувало історико-економічні та психологічні ознаки, було догматизоване і загальмувало творчий пошук в етнонаціопальній сфері. Розкріпачення політичної думки в Україні відбулося одразу після проголошення державної незалежності. У працях вітчизняних учених переосмислено теоретико-методологічні підходи до розуміння феномену нації, хоча поняття «нація» з усією повнотою її ознак у науці поки що не визначено. Нині склалося два основні підходи до нації: як до етнічної спільноти; до політичної спільноти.

Для України визначальною повинна стати політична концепція нації, яка грунтується на спільності громадянства, юридичних і політичних прав, території держави. Відтак політична нація об'єднує різні етнічні спільноти — як титульний етнос, так і численні етнічні групи, що проживають наданій державній, національній території — і набуває ознак поліетнічності, політичності та плюралістичності. У політичній нації титульний етнос відіграє консолідуючу роль.

Більшість західних учених є прихильниками політичної теорії нації. Згідно з цією теорією нація — це передусім політична спільнота, що об'єднує всіх громадян певної держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, мовно-культурних та інших особливостей. Однак політична нація — це не просто населення країни, а спільнота, об'єднана спільними мовою, символами, лояльністю до держави та її законів, волею, інтересами, сподіваннями на майбутнє тощо.

Нині існують два типи політичних націй: 1) ті, де одна нація є основою для існування політичної нації, і в такому разі йдеться про однонаціональну державу (що, проте, не означає відсутність в ній етнічних груп); 2) ті, що утворилися на основі кількох націй-етносів.

Водночас, нація не може бути простою сумою її громадян. Такі спільноти довго не існують і легко руйнуються під зовнішнім тиском. їхня крихкість зумовлена відсутністю внутрішнього стрижня, навколо якого консолідуються не лише представники титульного етносу, а й громадяни іншостнічного походження. їхня політична свідомість є не стільки етнічною, скільки громадянською, а отже, національною у державницькому сенсі. Етнічність у державності, тобто національному утворенні, не зникає, а трансформується в інший вимір свого буття. Набувши державної форми існування, етнічність певною мірою деполітизується, оскільки головна історична проблема її існування — державність — вирішена, що є найвищою формою інституціоналізації будь-якого етносу.

Територія є визначальною ознакою нації та субстанціональною основою нації і держави. Через переосмислення ролі й значення субстанціональних (територія, населення) та інституціональпих чинників (політична влада) постає нове розуміння держави — як політично організованого народу (нації, суспільства), що здійснює суверенну волю і забезпечує свої національні інтереси на власній, історично визначеній території з допомогою інституту політичної влади. Територія як політико-правовий феномен постає в єдності географічного та антропологічного чинників. Останній важливо розуміти як національну, а не етнічну спільноту. Тому дослідники наголошують на зв'язку території (в державно-правовому розумінні) з нацією як поліетнічною спільнотою.

У націотворчому процесі територія виступає конституантою, тобто політичною категорією, що засвідчує належність політичної спільноти до закріпленого в міжнародному праві географічного середовища і її права на політичне самовизначення в межах цього середовища.

Громадянство як конституанта передбачає стартову рівність членів суспільства в їхніх конституційних правах та обов'язках. Поняття громадянства нерозривно пов'язане з поняттям державності. Тобто нація у своєму «тілі» об'єднує громадян за ознакою їхніх політичних прав та усвідомленням ними своєї належності до цієї нації.

Поняття території, держави і громадянства тісно взаємопов'язані у сучасній концепції української нації. І саме тому політична концепція (одна держава, де український етнос і численні етнічні групи становлять єдність на основі національної самосвідомості) є теоретичним підґрунтям державотворення та практичною основою гармонізації етнополітики держави.

В сучасних концепціях характеризуються такі найважливіші особливості української політичної нації, як поліетнічність (об'єктивна) і менталітет, національна ідея (суб'єктивна).

Процес конституювання української політичної нації відбувається у внутрішньому і зовнішньому аспектах та вимірах. Внутрішній вимір — це внутрішньонаціональні (в тому числі етнічні) процеси, соціокультурні зміни, які спрямовані на розкриття іманентно властивих нації характеристик і на реалізацію потенціалу нації та національної ідеї з мстою забезпечення національних інтересів. Внутрішній вимір означає конституювання нації як суб'єкта — повноправного і суверенного — політичного процесу. Зовнішній вимір конституювання нації вимагає утвердження нації-держави як суб'єкта міжнародних відносин, який захищає і реалізує свої національні інтереси.

Останні є всезагальними, адже «мають у собі» всі інтереси нації, держави, суспільства. Лише національна держава може забезпечити дієву реалізацію національних інтересів. Тому важливого значення набуває національна ідентифікація — людини, суспільства, держави. Чітка національна ідентифікація в перехідний період стає запобіжним чинником соціальної деструкції як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Адже в перехідному періоді руйнується рівновага інтересів різних груп населення. Новостворені демократичні інститути ще не є

1) однозначно стабілізуючою основою суспільства;

2) безальтернативним варіантом у парадигмі вільного вибору;

3) передумовою соціальної захищеності як окремої особи, так і соціуму в цілому;

4) запобіжником групового егоїзму.

Національні інтереси на тлі кризи цінностей та ідентичностей є найбільш раціоналізованою та прийнятною системою пріоритетів. Вони користуються попитом як у нації загалом, так і в кожної людини. У цьому аспекті збігаються цінності та сутнісні риси нації, держави та громадянського суспільства. Розуміння нації в такому контексті позначене громадянсько-політичним смислом.

Важливо розмежувати поняття «національний інтерес» і «державний інтерес». Перший у демократичному суспільстві полягає у задоволенні спільних потреб усього населення даної держави. «Національний інтерес» як політологічна категорія виникає значно пізніше, ніж «державний», і практично повністю включає обсяг поняття державного інтересу.

Основні функції національного інтересу: 1) політична; 2) комунікативна; 3) ідеологічна; 4) консолідаційна; 5) мобілізаційна; 6) адаптивно-соціалізаційна.

Сучасна ситуація в Україні своєрідна не тільки тим, що треба негайно відшукати нову модель етнонаціональної стабільності, визначити шляхи виходу з кризи одночасно у трьох сферах (духовній, соціальній та економічній), а й тим, що в усіх цих сферах відбуваються життєво важливі для України процеси: 1) утвердження державності; 2) становлення національної свідомості; 3) побудова громадянського суспільства.

Згідно з політичною теорією нація — це передусім політична спільнота, що об'єднує всіх громадян певної держави незалежно від їхнього етнічного та соціального походження, мовно-культурних та інших особливостей. Це не просто населення країни і співгромадянство, а спільнота, об'єднана спільними мовою, символами, лояльністю до держави та її законів, волею, інтересами, сподіваннями па майбутнє. Більшість сучасних націй є політичними. За наявності багатьох етнокультурних спільнот політичні нації є єдиним засобом досягнення політичної стабільності.

Визначальні засади політичної нації — спільність території і юридичних прав та обов'язків громадян незалежно від їхнього етнічного походження. В сучасному демократичному суспільстві ці засади зумовлюють повноцінне конституювання нації та її вплив на процеси становлення громадянського суспільства. Парадигма громадянсько-територіальної єдності убезпечує національну свідомість від фетишизації етнічного фактора і створює основу громадянської та міжетнічної злагоди.

Конституювання української політичної нації відбувається через: територію, державу, національний суверенітет, громадянство, національні інтереси, легітимацію етнічними групами; національну свідомість, зокрема національну ідею. В результаті процесу конституювання нація, поряд і одночасно з державою, формується як політичний інститут, соціально-психологічний образ і феномен; повноправний суверенний суб'єкт політичного процесу.

Вибір концепції політичної нації має переваги, по-перше, для збереження політичної стабільності в Україні, по-друге, для розширення можливостей прискореного здійснення соціально-економічних реформ.

Висновки

Суб'єкти політики — це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особи, які беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Отже, суб'єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ним.

У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільш пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну політичну позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його потреб у докорінних політичних змінах. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими націями, подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей.

Більшість сучасних націй є політичними. За відсутності ширших етнічних об'єднань, наявності багатьох етнокультурних спільнот політичні нації є єдиним засобом досягнення політичної стабільності. Держави, що об'єднують багато етнокультурних спільнот, не розмежованих територіально, можуть зберігати територіальну і політичну цілісність шляхом толерантного ставлення до етнокультурних відмінностей.

Не менше значення має поняття політичної нації і для однонаціональних держав: належність людини до політичної спільноти (її громадянство) повинно бути основою її юридичної повноправності незалежно від етнічного походження. Це разом із забезпеченням права на збереження етнічної самобутності є важливим стабілізуючим чинником.

Список використаної літератури

1. Балушок В. Нації етнічні,нації політичні і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. -1997. -№ 9-10. — С. 26-31
2. Касьянов Г.В. "Нація" і "націоналізм":слова і терміни // Український історичний журнал. -1999. -№ 2. — С. 3-14.
3. Лісовий В.Методологія дослідження нації у "Теорії нації" В.Старосельського // Молода нація. Альманах. -1997. -№ 9. — С. 10-44
4. Майборода О. Нації етнічні і політичні: оманливе розрізнення// Політичний менеджмент. -2004. -№ 5. — С. 15-22
5. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.
6. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.
7. Руткевич М.Н. Теория нации // Вопросы философии. -1999. -№ 5. — С. 19-32
8. Степико М. Українська політична нація: проблеми становлення// Політичний менеджмент. -2004. -№ 1. — С. 19-29.
9. Тишков В. А. О нации и национализме // Свободная мысль. — 1996. — № 3. — Ст. 5.
10. Шилз Е.Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство// "Ї". -2001. -№ 21. — С. 79-101