Правові системі 45 афро-азіатських держав  (  від  Марокко  до Індонезії)   відносяться  до  мусульманської  правової  системи.  Найбільш мусульманськими  вважаються  33  країни  (  Іран,  Афганістан,   Туреччина, держави  Арабського сходу,  Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.)  Тут  більш  80%  населення  є  мусульманами,  а  іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося  ще  в  VII-X століттях в Арабському   Хамефате.   Основний   зміст  мусульманського  права  — правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих  і  покарання  (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень.  Мусульманське право поширюється тільки на мусульман.  Але все рівно,  навіть у тих країнах,   де   мусульмани   є   основною  частиною  населення,  воно доповнюється законами і звичаями,  кодифікується  і  модифікується  в зв’язку  з  виникаючими  новими  суспільними відносинами.  Унаслідок цього   виконується   релігійне   мусульманське   право   і    право мусульманських держав.

У 1869-1877 р.  як цивільний кодекс Османської  імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру.

«У другій  половині  XIX  століття  в   мусульманських   країнах   були застосовувані    карні,    торгові,    процесуальні    й    інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн.   Мусульманське   право   відігравало   роль   регулятора  сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин».

Відмітною рисою  мусульманського  права  є  те,  що воно являє собою одну  з  багатьох  сторін  релігії  ісламу,  що установлює   визначені  правила  й  об’єкт  вірування,  а  також указує віруючим  на  те,  що  можна  робити,  а  що  не можна.  Так називаний  шлях  проходження  («Куля»  чи  «Шаріат») і складає саме мусульманське право,  а якраз воно  вже  і  диктує  мусульманину  правила поведінки у відповідності з релігією.

«В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1) Священна книга Коран,  яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

2) Суна  —  збірник  традиційних правил, що  стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

3) Иджма — конкретизація положень Корана у викладі провідних  вчених — мусульманистів;

4) Кияс — міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що  не  охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.  Таким судженням віддається законний,  суспільний  характер»

Цікавим фактом  є  те,  що  норми  шаріату  виконуються населенням  мусульманських  країн  і  сприймаються  як  обов’язкові правила поведінки.  Цікаво також і те,  що «мусульманський правовий розвиток  арабських  країн  здійснюється  насамперед через правову ідеологію   і   психологію…   Сфера   мусульманського   права,    як ідеологічного  фактора  виявляється  значно ширше,  ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень».

Із самого  початку  іслам  визначав  не  тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості,  але соціальні інститути, форми власності,    особливості    права,    філософії,   політичного пристрою,  етики,  моралі  і  соціальної  психології,  хоча  духовна сторона  стяла  все-таки  на  першому місці.  У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після  буржуазних революцій,  іслам  і  донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів  з’єднує  в  собі елементи:  релігійний  культ  і  звід  духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом,  а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ).  Мусульманські юристи і  богослови  вважають,  що регулюванню  норм  Корана і шаріату підлягають як релігійна,  так і етична сторони громадського  життя,  відносини  громадян  як  між собою,  так  і  з державою.  Вони також затверджують,  що ці норми, освітлені волею Аллаха,  набагато  сильніше  по  своїй  дії,  чим конституційні норми,  написані людиною. З цим саме і зв’язано те,  що в Саудівській Аравії немає  писаної  конституції,  а  її  місце займає Коран.

Ще з    часів    зародження    в    мусульман     середньовічної державності   в   її   основі   лежать   два   головних  принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. «Принцип погодженості, закладений у Корані,  не одержав свого  юридичного  закріплення  в  інститутах середньовічної  держави,  а  тому  і  не  придбав обов’язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських чи норм «божественного» законодавства,   те   це   завжди  було  неодмінною  умовою легітимізму будь-якої державної влади»

Усі громадяни  мусульманських  держав  мають  однакові права у виборах правителя,  але основним  принципом  виборів  є  принцип «гідних  представників»,  тобто  вибори  —  це ідеал «особливо обдарованих». Тільки «охлюль-хальваль-акад» чи особлива категорія знатних у  праві  радити  правителям  і  вирішувати,  чи  є їхня політика законної стосовно нір шаріату.  Законотворча функція  цієї групи  полягає  в  тім,  що  вони  виносять рішення про відповідність законів  глави  держави,  постанов   уряду   й   інших нормативних   актів   принципам   шаріату.  Їхня  діяльність  схожа  з діяльність державної Ради у  Франції,  Верховного  Суду  в США, у функції яких входить конституційний нагляд.     Конституційні принципи  в  мусульманських   державах   почали складатися  під  час англо-французьськой колонізації,  а саме в 1861 була видана беєм Тунісу перша конституція.

Зараз йде  період  кодификації  мусульманського  права  в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. узагалі від нього   відмовилися.   У   багатьох   державах   мусульманське  право конституційно вважається основою законодавства.  Воно застосовується по багатьом  питанням,  але  особливо  в цивільних відносинах,  дотепер зберігаються  шаріатські  суди.  У  деяких  країнах  Центральної   і Східної  Африки  мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і  впливає  на  правові системи  мусульманських  держав,  але  все  рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як  правовий  звичай  і нормативно-правовий  чи  акт  законодавство.  Практично  у всіх мусульманських  країнах  вплив  мусульманського  права  обмежується брачно-сімейними  і  пов’язаними  з  ними  відносинами,  тобто тими, котрі  входять  у  поняття  «особистий  статус».   Єгипет   був   першою державою,   що   відмовилося   ще   наприкінці   XIX  століття  від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад  можна  ще  привести  Саудівську  Аравію,  що  вважається країною традиційного ісламу.  Навіть тут  усе  більше  застосовуються  в судочинстві   і   законодавстві   «подвійні   стандарти»,  а  в комерційному праві пріоритет уже віддається «англо-американському» праву.