Мова як символічний код культурної комунікації

Вступ.

Розділ 1. Мова як символічний код національно-культурної самоідентифікації.

1.1. Мова як символічний код національної культурної комунікації.

1.2. Українські вербальні символи в контексті національно-культурної самоідентифікації.

Висновки до 1-го розділу.

Розділ 2. Особливості вербальної комунікації в українському соціумі.

2.1. Культура соціуму як світ символів, смислів і значень.

2.2. Функції жестів в міжнаціональній комунікації.

Висновки до 2-го розділу.

3. Культура як позагенетичний механізм соціальної пам`яті народу.

Висновки до 3-го розділу.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Інтерес до духовного життя українського етносу, його культурної самоідентифікації проявився іще у давні часи і тривалий час виявлявся через образний лад, ідейну спрямованість, символіку старожитніх текстів народної культури. Окремішність і своєрідність українства як наукова проблема постає в середині XIX ст..; різні її аспекти висвітлюються у дослідженнях Я.Головацького, М.Костомарова, О.Потебні та ін. Актуалізація цієї проблеми в її науковому та етнокультурному вимірах припадає на наш час – період становлення незалежної української держави та духовного відродження української нації.

Серед численних різних за предметом дослідження праць сучасних авторів, з огляду на нашу тему, особливої уваги заслуговують публікації С.Єрмоленко, В.Кононенка, П.Кононенка, В.Лизанчука, Л.Масенко, Я.Радевича-Винницького, Є.Сверстюка. Осмислення питань національно-культурної самоідентифікації у контексті актуальних для сьогоденної української дійсності завдань потребує вироблення концептуальних засад, обґрунтування шляхів і напрямків практичної діяльності та поглибленого вивчення окремих формотворчих чинників духовного життя нації в його тяглості, динаміці й поступі.

Актуальність. Проблема національно-культурної самоідентифікації – це реальність, яка повною мірою визначає особливості суспільних процесів у житті багатьох народів Європи кінця XX – початку XXI ст. Призабута, або взагалі забута, вона гостро постає сьогодні перед багатьма західноєвропейськими країнами, передусім, як об'єктивний супровід складних, далеко не однозначних геополітичних процесів, а саме: інтеграції, відкритості кордонів, глобалізації економіки, що викликало різке збільшення у них некорінного населення (наприклад, у Бельгії, Німеччині, Франції), людей, що мають іншу ментальність, інші культурні традиції.

В Україні ця проблема ніколи не знімалася з порядку денного, з огляду на специфічні суспільно-політичні умови існування нації, які стояли на заваді практичного вирішення багатьох питань соціального та духовного характеру на засадах національно-культурної самоідентифікації. "Наш народ, – з болем відзначає Є.Сверстюк, – був проведений через чорну зону знесилення, відчуження од себе. Це було також збіднення почуттів, уяви, духовного життя" [24, с. 17]. Результатом такого відчуження, стимульованого ззовні, є відчутна втрата історичної пам'яті, деформація етноцентричних основ, морально-етичних та естетичних ідеалів життя як народу в цілому, так і окремої особистості.

Національно-культурна самоідентифікація українців як складне різнорівневе, внутрішньо диференційоване явище повинна реалізуватися, звичайно, через мову і завдяки мові, оскільки саме мова є найбільш стійким і надійним покажчиком етнічної приналежності й цілісності, безперервності традицій. При цьому особливо важливу роль відіграють мовно-естетичні знаки національної культури, які, як зауважує С.Єрмоленко, "існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального, експліцитного та імпліцитного; вони пов'язані з естетичною функцією мови безпосередньо через сферу художньо-словесної творчості або опосередковано через інші види мистецтва, засоби масової інформації, загалом – через національно-мовну свідомість мовців" [5, с. 19]. У широкому, семіотичному смислі такими знаками виступають як цілі тексти (міфологічні, фольклорні, релігійні, літературно-художні, політичні та ін.), так і окремі їх складники у своєму смисловому та естетичному наповненні, а також загальномовні номінації на позначення домінант національної культури.

У XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла «вільна» мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості.

Мета: показати мовуяк символічний код культурної комунікації.

Завдання роботи:

— охарактеризувати мову як символічний код національно-культурної само ідентифікації;

— розкрити особливості вербальної комунікації в українському соціумі;

— показати культуру як позагенетичний механізм соціальної пам`яті народу.

Об`єкт дослідження — мова.

Предметом дослідження є теоретичні аспекти вивчення культурних комунікацій.

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників з названої теми у сфері культурології з метою відбору і систематизації фактичного матеріалу.

Структура роботи: робота складається з вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаних джерел (34) та має загальний обсяг 76 сторінок друкованого тексту.

Розділ 1. Мова як символічний код національно-культурної самоідентифікації

1.1. Мова як символічний код національної культурної комунікації

Мова являє собою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобом пізнання світу, збереження і передачі інформації. Тому знання мов і їхнє практичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій.

Мова – головне знаряддя соцiалiзацiї, тобто перетворення бiологiчної iстоти в соцiальну, у члена певного суспiльства. Мова бере участь у твореннi людини. Мова – це генетичний код нацiї, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нацiї у вiчностi.

Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень.

Соціальна взаємодія реалізується через різні форми соціальної комунікації — мовної комунікації у світі повсякденності.

Особистістю стають у процесі праці і спілкування. Особистість у слов'янській православній літературі розуміється як єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури і релігії: «индуист — человек, стремящийся к должному, к радости; конфуцианец — человек действия и долга; христианин — человек любознательный и риторический; мусульманин — человек любовный и деятелъностный; иудей — стремится к знанию и мудрости; буддист — самоуглублен и некорыстен» [6, с. 41]. При цьому зовсім зрозуміло, що «кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів» [6, с. 41].

Міжкультурне спілкування є моделлю всякого спілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявність розбіжностей — якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою.

У науці вже більш двохсот років дискутується питання про співвідношення мови й етносу. И. Гердер і В. Гумбольдт надавали мові провідного значення у формуванні національної специфіки, В. Боас порушував питання про «глибоке вивчення психології народів світу» засобами лінгвістичного аналізу, Е. Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображення і позначення в знаках мови. Але існували і протилежні точки зору: для Б. Бауера мова була «посередником» між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націю результатом містичної долі, узагалі заперечував будь-яку роль мови у формуванні нації»[6, с. 42].

Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена нація чи народність як цілісність, а в ній — етапи історичного розвитку з культурними традиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слід зазначити, що в більшості випадків національна мова і національності збігаються. Але існують і протиріччя: за етнічним походженням — людна однієї національності, а по мові й культурі, якою користується — інша. У масштабах суспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблеми асиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як норм демократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільш розповсюджених мов набувають політичного характеру.

Практичними соціологічними задачами стають не тільки чисто мовні проблеми, але й освіта, потреби, інтереси, ціннісні орієнтації в їхньому взаємозв'язку з мовною компетентністю, тобто етнокультурний вигляд нації у всій його повноті.

Серед сучасних засобів масової комунікації, що творять загальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакції і поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємо раціональну і логічно аргументовану мову. Основними факторами, які визначають ефективність комунікації, виступають:

— адекватність сприйняття переданої інформації;

— здатність викликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;

— установлення тривалих контактів на базі досягнутого взаєморозуміння;

— взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двох культур, що вступають у діалог.

Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першу чергу, пов'язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається даний процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки і можливості.

Ми звертаємо на те, що мова — це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.

Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо в її прислів'ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичні цінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення, що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміння тексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знання семантики мовних одиниць, складових тексту.

Наприклад, у різних типах культури превалюють різні тиші асоціативних зв'язків. Так, у вербальному поводженні бурятів різні порівняння (голова кучерявенька… як у барана, чорна… як ніч, розумна… як у собаки, кругла… як земля) будуються на використанні реалій природного характеру (вони флористичні, фауністичні, зодіакальні).

Таким чином, мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначеними відносинами, а головна його функція — комунікативна.

Зрозуміло, що в міжнаціональній комунікації діють загальні закони спілкування. Перш ніж приступати до спілкування, ми дивимося на потенційного співрозмовника, намагаємося визначити, про що ми зможемо з ним говорити, а також наскільки щирою може бути наша розмова. Усі ці питання виникають і в процесі міжкультурної комунікації.

Успіх мовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений не логічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування.

Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристики як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості. Те, що одні культури вважають правильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші — аморальним. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вона може їх обговорювати. Фінансові питання, наприклад, вона воліє обговорювати з батьками, сексуальні проблеми — тільки з друзями.

Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною. Довіра пов'язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі.

При спілкуванні між представниками різних культур цих правил не завжди дотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнято додержуватися різних дистанцій між співрозмовниками. Мінімальна дистанція у арабів і латиноамериканців, максимальна — у північно-американців. Тому для латиноамериканця спілкування на дистанції, до якої звиклі їхні північні сусіди, здається надто холодним і надто офіційним, а для північно-американця зона спілкування латиноамериканців здаватиметься надто нав'язливою, агресивною і небезпечною. Офіційна зона спілкування в українців та росіян визначається звичайно довжиною двох рук, простягнених для рукостискання, а зона дружня — довжиною двох зігнутих у лікті рук.

Розрізняються два рівні вербального спілкування — інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися про себе дуже багато чого — вони діляться своїм почуттями і думками, тоді як інші ховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише на окремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, коли розмова переходить у небезпечну для них зону.

Різні люди не однаково чесні з усіма своїми знайомими, оскільки ступінь нашої зручності залежить від того, з ким ми спілкуємося — з батьками чи незнайомими людьми.

Культури, як і люди, відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від теми розмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття так само суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расові проблеми.

Для вивчення рівня відвертості використовують таку схему, у якій позначені різні партнери по спілкуванню: Мати, Батько, Друг тієї ж статті, Сексуальний друг протилежної статі, Неперевірений знайомий, Незнайомий.

Мовний етикет — це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв'язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди.

Альтернативою конструктивного стилю, на наш погляд, виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, що виходить з об'єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячи із принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.

Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежно від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає, здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральний етикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності. Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається, що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте», «вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном.

Рукостискання у вітанні, не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. При цьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першим простягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю. При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і з іншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходяться незнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. При рукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука. Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її. Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх, незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у яке увійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи з того, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурі люди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітанню відвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, що відвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культури таке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги для представників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги, приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевому підсумку поганий стиль ділового спілкування.

Важливим елементом мовного етикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці.

З нашого погляду, звертання має кілька цілей. По-перше, це звичайне вираження ввічливості і виказування поваги до співрозмовника. По-друге, вказівка на те, що конкретна інформація буде адресована тому, кому адресоване дане звертання. По-третє, звертання знімає знеособлювання, тобто надання уваги даній людині показує зацікавленість до особистості як до суб'єкта ділового чи іншого спілкування. По-четверте, звертання викликає позитивні емоції у співрозмовника і відповідно задоволення від них. По-п'яте, звертання формує атракцію (почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення).

Таке функціональне різноманіття звертання дає підстави трактувати його не просто як елемент мовного етикету, а і як виконання обов'язку ввічливості та психологічний прийом керування спілкуванням. У зв'язку з цим звертання ми трактуємо як «власне ім'я», що містить у собі і звучання власного імені (Д. Карнегі стверджує, що звучання власного імені — найприємніша мелодія для людського вуха), і увагу до особистості, і визнання особистості, і почуття задоволення, і позитивні емоції, і атракцію як взаємну симпатію та прихильність[9, с. 58].

Своєрідним актом взаємного самовизначення в спілкуванні між людьми, раніше не представленими один одному, виступає знайомство. Як елемент ділового і побутового спілкування та частина мовного етикету, знайомство переслідує кілька основних цілей. У першу чергу це інформація, що дається співрозмовнику (і одержувана відповідно від нього) про ім'я, по батькові та прізвище. Різні контексти спілкування накладають свої обмеження на взаємне знайомство. Службово-адміністративний контекст передбачає повне відрекомендування, а побутовий комунікативний контакт може обмежуватися тими елементами інформації, що вимагаються в цьому контексті.

Фактично знайомство виражає прагнення поінформувати співрозмовника з наступних питань: хто, з якою метою, яке місце і які стосунки має з партнером, який рекомендується. У ситуації знайомства ми виділяємо явні і неявні контексти взаємодії. Явні, на нашу думку, припускають відповіді на питання, поставлені в явному вигляді й обговорені раніше. У неявних контекстах знайомство — не просто взаємний обмін обговореною вище інформацією, але і процес формування уявлень про вигляд, характер, імідж людини. Тому в процесі знайомства відіграють роль усі компоненти спілкування: одяг, вимога стилю, смаку, відповідність обстановці та ситуації, досвід поводження, дотримання розмовного етикету, досвід почуттів, коректність.

Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж, навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди. Запрошення повинне формулюватися відкрито, без «еківоків», але одночасно не прямолінійно. Прямолінійне запрошення не залишає вибору співрозмовнику, а запрошення, зроблені у витіюватій, вигадливій формі, просто можуть бути не зрозумілими.

Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошення приємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в нього почуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себе чи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тлі анти компліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовника до компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмін люб'язностями — гарніший початок будь-якої розмови.

При усій своїй банальності комплімент містить у собі ряд змістів і визначену технологію, яку не можна порушувати без небезпеки перетворити комплімент у звичайну «шпильку» чи глузування. По-перше, комплімент повинен містити тільки один зміст, уникати якої-небудь багатозначності. По-друге, не повинен перебільшувати можливі протилежні властивості. По-третє, комплімент повинен однозначно спиратися тільки на власну думку. По-четверте, у компліменті не повинно міститися ні грана менторства, дидактики. І, нарешті, по-п'яте, комплімент не повинен містити в собі тієї «ложки дьогтю», що може зіпсувати «бочку меду». Стиль компліменту може бути різним. Він залежить від об'єкта (підлеглий, начальник, відвідувач, жінка), від характеру (комплімент про особисті чи ділові якості), від ситуації і техніки, що передують контексту розмови й у цілому від всієї історичної перемінної даного питання чи специфіки особистих взаємин з об'єктом компліменту.

Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собі похвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, є поздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадування про знаменну дату в його житті чи виробничій і творчій біографії. До поздоровлення пред'являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відміну від компліменту поздоровлення завжди прив'язане до визначеної події, дати, явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому і діловому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикатором того, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того, хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або про неуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними з'явилися такі сюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування. Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованих відносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшли на рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як «похолодання» у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини невмотивованих неформальних виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильно витлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці службової ієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, а стосовно підлеглого — як виділення його з рядів колег. Коректна тональність поздоровлення — гарний стиль службової субординації.

Будь-який вид мовного спілкування завершується таким елементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спарені види діалогової гри, причому в рамках міжсуб'єктного розуміння. Так само як і у випадку з вітанням, першим прощається той, хто іде, залишає приміщення чи кому це зручніше зробити. Форми прощання, як і форми вітання, можуть бути вербальними («До побачення», «Усього доброго (найкращого)» тощо) і невербальними, пов'язаними з доповненням сказаних слів легким уклоном, жестом руки та ін.

Аналогічні вимоги пред'являються і до рукостискання: першим простягає руку старший молодшому, прощальне рукостискання, у якому занадто енергійно демонструється сила, долоня затримується в долоні, — типове порушення етикету. Інша крайність теж недоречна: не варто простягати мляву, безжиттєву долоню «човником»: усе це говорить про недостатню вихованість. Вихід відвідувача зі службового приміщення після рішення того чи іншого ділового питання взагалі не припускає простягання через стіл на прощання руки співрозмовнику.

Гарним стилем соціального працівника, який провів бесіду зі старшим за віком чи з жінкою, вважається наступне: коли відвідувач підвівся для прощання і виходу, підвестися, старого відвідувача чи інваліда і жінку потрібно провести до дверей, відкривши їх для полегшення дій співрозмовника.

Міжкультурне спілкування — це обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур, саме мова являє собою символічний код культури.

Ресурс міжсуб'єктного розуміння забезпечують елементи мовного етикету: звертання, знайомство, запрошення, комплімент і поздоровлення, через які виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації.

1.2. Українські вербальні символи в контексті національно-культурної самоідентифікації

Відзначимо, що проблема національно-культурної самоідентифікації – це реальність, яка повною мірою визначає особливості суспільних процесів у житті багатьох народів Європи кінця XX – початку XXI ст. Призабута, або взагалі забута, вона гостро постає сьогодні перед багатьма західноєвропейськими країнами, передусім, як об'єктивний супровід складних, далеко не однозначних геополітичних процесів, а саме: інтеграції, відкритості кордонів, глобалізації економіки, що викликало різке збільшення у них некорінного населення (наприклад, у Бельгії, Німеччині, Франції), людей, що мають іншу ментальність, інші культурні традиції.

У широкому, семіотичному смислі такими знаками виступають як цілі тексти (міфологічні, фольклорні, релігійні, літературно-художні, політичні та ін.), так і окремі їх складники у своєму смисловому та естетичному наповненні, а також загальномовні номінації на позначення домінант національної культури.

Етноментальні особливості народу, його світобачення, ціннісні орієнтири, зрештою, історична пам'ять акумулюються у різного роду символах – предметних, аксіональних, вербальних. Визначальною рисою символу, на думку дослідників, є те, що він ніколи не належить синхронному зрізові культури, а завжди пронизує цей зріз по вертикалі, переходячи з минулого у майбутнє. У цьому зв'язку закономірною видається посилена увага сучасної вітчизняної науки до семантики та функціонування національної символіки у контексті широкого кола проблем, спрямованих на пізнання ґенези, динаміки та перспектив розвитку національної культури.

Символи становлять систему, яка потребує всебічного детального вивчення не тільки з погляду загальних закономірностей її організації та цілісного вияву, а й на рівні окремих компонентів у їх проекції на загальномовні процеси та індивідуальну мовотворчість.

Різні за своєю природою типи символів знаходять концентроване вираження у вербальних символах, адекватне сприйняття яких єдино можливе за умови знання й освоєння духовних цінностей національної культури. Упродовж віків українська мова виробила свій символічний код, у силовому полі якого перебувають різні шари її лексичного складу – кольоро-назви, топоніми, хрононіми, назви реалій рослинного та тваринного світу тощо. Синтетичний характер відповідних вербальних символів виявляється у впливі на різні складники внутрішнього життя людини: вольові, емоційні, естетичні, моральні та ін.

Вербальні символи належать до найбільш важливих чинників національно-культурної самоідентифікації саме тому, що вони є своєрідними ретрансляторами історично значущих смислів, архетипних образів, у них закодовано пам'ять слова в його різнофункціональних культурних контекстах.

Національне маркований код становить виражену сукупністю мовних одиниць інваріантну інформацію, породжену особливостями оцінного сприйняття та відбиття світу через внутрішню форму слова. Така лінгвокультурна інформація виражається рядами як семантичне однотипних вербальних форм (наприклад: весілля, веселка, веселик та ін.), так і форм семантичне різнотипних (наприклад: Волинь, Гуляй-Поле, Слобожанщина та ін.).

Нерідко внутрішня форма слова, породжена характером ментальне детермінованого образного ословлення світу, переростає свою власне лінгвальну сутність, тоді слово, акумулюючи метатекстові смисли, стає символом, маніфестантом, порухом національної душі, її розмислів і устремлінь. Так, слово дума, ця специфічна назва жанру українського народного епосу, у своїй смисловій структурі імплікує компоненти, що відбивають відзначені свого часу різними дослідниками прикметні риси українського національного характеру, зокрема епічну розсудливість і схильність до емоційно-смислового переживання дійсності. У цьому зв'язку слід відзначити символічну значущість і ключових образно-смислових єдностей, притаманних думам, як, наприклад, традиційна формула на ясні зорі, на тихі води, що загалом символізує уявлення українців про рідний край, батьківщину, суспільне й сімейне життя.

Структурними елементами наведеної формули є архетипні, закорінені у всі сфери народної культури образи-символи. Так-само глибокою архаїчністю та зв'язком зі сферою найдавніших світоглядних уявлень відзначаються і національне вартісні формули мовного етикету на зразок побажання з роси і води вам.

Функції національно-культурної ідентифікації найбільш помітно й виразно реалізує художня творчість, що цілком природно, оскільки мистецтво слова здатне "поєднувати минуле, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність" [21, с. 34]. Безперечно, національно-ідентифікуючу місію художньої літератури відчували й розуміли самі митці слова, проектуючи аксіологічну семантику різних за походженням символів на окремі тексти, назви творів чи навіть усю свою творчість і акцентуючи при цьому їх національне значущі смисли й модальності.

Порівняймо: поетичні збірки "Кобзар" Т.Шевченка, "На крилах пісень" Лесі Українки, "Зів'яле листя" І.Франка, "Дорога під яворами" А.Малишка, "Лебеді материнства" В.Симоненка, "Соняшник" І.Драча, "Калина об Різдві" В.Голобородька, "Князь роси" Т.Мельничука; повісті й романи "Під тихими вербами" Б.Грінченка, "Собор" і "Твоя зоря" О.Гончара, "Сад Гетсиманський" І.Багряного, "Мальви" Р.Іваничука, роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко, поезії "Закувала та сива зозуля" П.Ніщинського, "Повій, вітре, на Вкраїну" С.Руданського, "Гуцулки" Ю.Федьковича, "О слово рідне! Орле скутий!" О.Олеся, "Ласкавий серпень" М.Драй-Хмари, "Соловей" І.Виргана, "Підкова" П.Воронька, "Над чорнобривцями в саду…" М.Вінграновського і т.ін.

Якщо говорити про символічну домінанту всієї творчості, то найбільш виразно вона окреслюється у Шевченка з його пристрасним апелюванням до глибин народної пам'яті, послідовним відстоюванням найвищих віковічних ідеалів рідного народу.

Національно-ототожнювальна функція вербальних символів особливо яскраво проявляється у відносно нових для української культури текстах, які набули статусу прецедентних, орієнтованих на лінгвокультурну спільноту. Сюди належать, зокрема, пісні-гімни: "Соколи, соколи!", "Ми гайдамаки!", "Ой у лузі червона калина похилилася", "Гей, там на горі Січ іде!" Ключові образи-символи відповідних текстів (сокіл, гайдамака, червона калина, Січ) належать до етнокультурного простору України, знання якого значною мірою пов'язує особистість із національною спільнотою, сучасне з минулим.

Естетична реалізація вербальних символів у художніх текстах, що визначається взаємодією репродуктивного і креативного начал, ніколи не обмежується ближчими символічними смислами, а завжди має екстенсивно-інтенсивний характер. Це стосується, наприклад, і субстантивів (рушник, хата, хліб, степ, тополя, любисток, кінь, соловейко, голуб, зозуля, сонце, зоря тощо), і атрибутивів, зокрема кольоропозначень (ясний, жовтий, синій, блакитний, червоний, чорний та ін.).

Показовим щодо збереження пам'яті культури й соціальне зумовленої динаміки семантики символів є назви кольорів державного прапора України та широко вживаних в українській культурі колірних означень білий і червоний. Мовно-естетичні знаки національної культури, якими є Малишкова "Пісня про рушник" і "Два кольори" Д.Павличка, постають на ґрунті творчої рецепції народнопоетичної символіки, яка вже у новій своїй якості підтримує, формує і розвиває відчуття етнокультурної ідентичності. Рушник і вишиванка з їх традиційною кольористикою завдяки своїй всеохопній символічній наповненості, вводять у світ сокровенних мрій і почувань, пов'язаних із домівкою, рідним краєм, життєвим шляхом людини, її уявленнями про справжню любов, красу й добро.

Наша зацікавленість художньою сферою функціонування вербальних символів цілком правомірна з огляду на те, що мистецтво слова тривалий час було чи не найважливішим складником культури, який, всупереч усім спробам обірвати духовний зв'язок між поколіннями, позбавити їх національного коріння, завжди виконував одну з основних своїх функцій – забезпечувати тяглість національно-культурних традицій.

Спираючись на потужні шари міфопоетичної та фольклорної символіки, українська художня література формувала свої канони образного освоєння світу через відповідні символи. Тут традиційне стає поштовхом для вияву індивідуально-авторського творчого начала у вираженні актуальних для митця тем, мотивів, ідей. Прикладом таких глибоких перетворень, розвитку символічної структури народнопоетичного образу можуть бути наведені нижче контексти:

"…синє море потопає /крізь човен /витікає /а човен покинув /червону калину /одним-один /на чужині гине" (Т.Мельничук);

"Та знаю: мене колисала калина /В краю калиновім тонкими руками, /1 кров калинова, як пісня єдина, /Горить в моїм серці гіркими зірками" (І.Драч);

"У білій стужі сонце України. /А ти шукай – червону тінь калини /на чорних водах – тінь її шукай, /де горстка нас … /Усім нам смерть судилася зарання, /бо калинова кров – така ж крута, /вона така ж терпка, як в наших жилах" (В.Стус) [21, с. 49].

Стрижневий для цих контекстів образ-символ калини на перший план висуває узагальнене значення "поневолений край і розлука з ним", а традиційна символічність ("дівоча краса", "цнотливість", "любов" та ін.) є лише відповідним асоціативним тлом.

Символізм міфологічних, фольклорних і художньо-літературних образів не тільки формує свою особливу систему, а й виходить за її межі, проникає у загальномовний простір, укорінюється в ньому, формуючи важливі особливості національної мовної картини світу.

Активно використовувані у фольклорі й орієнтованій на фольклорні традиції авторській поезії образи-символи голуб /голубка, наприклад, виявляють свою символічну значущість як у формах дружнього, щирого звертання, так і в похідних номінаціях (див.: голубиний, голубити, голубитися). Вживаються вони і в численних порівняннях на позначення сердечних родинних і товариських стосунків. Аналогічно функціонують у лексичній системі мови й інші вербальні символи, окремі з яких було розглянуто вище.

Національно-культурна специфіка мови особливо відчутна у загальномовній ідіоматиці, ґрунтованій, головним чином, на етнічно маркованих символах. Наприклад: стати на рушник, зустрічати хлібом-сіллю, топтати ряст, як скупаний у любистку та ін. Фразеологічні одиниці такого типу, як і відповідні слова-символи, формують лінгвокультурну компетенцію мовців, конче необхідну для етнічної ідентифікації.

Зрозуміло, що основи національно-культурної самоідентифікації закладаються у ранньому віці разом з опануванням рідною мовою і в подальшому стають дійовим чинником духовного розвитку особистості. Усвідомлення й розвиток почуття причетності до національної спільноти здійснюється у семіосфері буття нації з її ціннісними пріоритетами. Важливу роль у цьому мають відігравати сім'я, система освіти, засоби масової інформації, мистецтво, театр, кіно. У своїй сукупній діяльності вони утворюють семантичний простір культури, наскрізними елементами якого мають бути саме вербальні символи як такі, що легко пізнаються й містять інформацію, необхідну для самопізнання етносу в його історичній перспективі.

Як кожна людина упродовж всього життя засвоює і упорядковує мову, так і національна вербальна символіка стає необхідним складником людської життєдіяльності не одноразово, а протягом тривалого часу. Словесна форма мовних символів культури може бути засвоєна автоматично, адже кожне символічне значення слова є результатом творчості, зумовлене різними соціальними, історичними та іншими причинами. Входження мовця у світ символів, зокрема національне релевантних, є творчим процесом сприйняття і співпереживання різноманітних смислів на рівні образності, емоційності, оцінності. У цьому разі є підстави говорити не тільки про духовне збагачення особистості, а й про культурну інтеграцію нації, до якої належить творчий індивід (мовець). Маємо, отже, справу з націєтворчою, обереговою функцією вербальних символів, що й зумовлює віднесення їх до важливих чинників національно-культурної самоідентифікації.

Політика нашої держави повинна стосуватися проблем розвитку української мови не тільки як засобу суспільної комунікації, а й як базового явища національної культури. А це передбачає і видання невмирущих скарбів народної словесності, і укладання міфологічних словників та словників символів, і створення української етнолінгвістичної енциклопедії, і наполегливий, виважений перехід від загальних декларацій щодо державного статусу української мови до справді повнокровного її функціонування, і, нарешті – розвиток культури на чітко визначених, адекватних потребам часу національних засадах.

Висновки до 1-го розділу

Мова — це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.

Мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначеними відносинами, а головна його функція — комунікативна.

Усвідомлення й розвиток почуття причетності до національної спільноти здійснюється у семіосфері буття нації з її ціннісними пріоритетами. Важливу роль у цьому мають відігравати сім'я, система освіти, засоби масової інформації, мистецтво, театр, кіно. У своїй сукупній діяльності вони утворюють семантичний простір культури, наскрізними елементами якого мають бути саме вербальні символи як такі, що легко пізнаються й містять інформацію, необхідну для самопізнання етносу в його історичній перспективі.

Розділ 2. Особливості вербальної комунікації в українському соціумі

2.1. Культура соціуму як світ символів, смислів і значень

Культура являє собою світ смислів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значенням» [25, с. 63].

Ця об'єктивна визначеність виникає у них тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків.

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви [25, с. 67].

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допомогою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів [25, с. 68].

Знання (когнітивний смисл) лат, cognitio — знання, пізнання — це інформація про властивості об'єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання — одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:

— інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об'єкт). Але інформація і знання — все ж таки поняття не тотожні. Знання є зміст інформації, що характеризує її об'єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об'єктом, виноситься за дужки;

— знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому — про відсутність у об'єкта будь-яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа «Я. знаю, що нічого не знаю» представляє собою ствердження. Об'єктом цього ствердження є його автор, а стверджує він таке — вибирайте самі, що вам більше подобається, чи наявність у цього об'єкта здатності «нічого не знати» чи відсутність у нього здатності «знати бодай щось»;

— знання об'єктивне, тобто визначається виключно властивостями об'єкта, а не суб'єктивними особливостями. Коли людина каже «Я знаю…», вона робить зразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об'єкта, а інше — що це знання є об'єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об'єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто носить суб'єктивний характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає «маску» об'єктивності і ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу приходиться думати про те, що на цей раз приховується під цією «маскою»;

— знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх — відносна;

— об'єктом знання може бути все, що завгодно — фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли [33, с. 81].

Таким чином, знання — важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування).

Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові.

Передача будь-якої інформації можлива лише за допомогою знакових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в комунікативному процесі і відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації на вербальні та невербальні.

Вербальна комунікація використовує як знакову системну мову, і походить її назва від латинського слова (вербум — слово, словесний, усний) [34, с. 28].

Мова може бути при вербальній комунікації монологічною, тобто мовою однієї особи і діалогічною, тобто мовою двох і більше осіб.

Невербальна комунікація має різні знакові системи. Зокрема оптикокінетичну систему, паралінгвістичну систему, екстралінгвістичну систему, просторово-часову систему, візуальний контакт [34, с. 28]. Кожна з цих систем має свої особливості.

Оптикокінетична система знаків використовує жести, міміку, пантоміміку.

Велике значення у невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя найбільше підкреслюють кути губ, нахмурюювання і піднімання брів, зморщування чола. Ці елементи міміки передають гамо-емоції почуттів людини. Поглядом людина може висловлювати інтерес до розмови. Хоча пильний погляд в очі співбесідника може сприйматися як ознака деякої агресивності. Певне значення мають і жести. Такі як похитування головою, нахил плеча в бік партнера є ознакою також інтересу.

Паралінгвістична система знаків – це система вокалізації мовлення, яка характеризується якістю голосом, його діапазоном, тональністю і виражає почуття і стани людини. Тому голос людини може бути спокійним, збудженим, роздратованим [26, с. 117].

Екстралінгвістична знакова система являє собою включення в мову пауз та інших паралінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх а також темп мовлення).

Просторово-часова знакова система виступає особливою знаковою системою, бо розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникнення контакту, символізує увагу до того хто говорить. Тому в різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування. Наприклад, своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість партнера [26, с. 117].

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт очі в очі, який має місце у візуальному спілкуванні. Особливе значення має візуальне спілкування для дитини, бо їй властиве фіксування уваги передусім на людському обличчі. Таке спілкування відносять до інтимного спілкування, тобто близького спілкування [26, с. 118].

У представників деяких культур засобом невербальної комунікації є дотик. Наприклад це поширено в Африці, на Середньому Сході, в Країнах Латинської Америки.

Отже вербальна і невербальна комунікація тісно пов’язана між собою. Невербальна комунікація є суттєвим доповненням до вербальної комунікації і підсилює її.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості. Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою слова широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вербального висловлювання. Велике значення для встановлення змістовних та емоційних контактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі складається перше враження про людину, яке часто визначає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складається з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, звичок. Певною мірою зовнішній вигляд може свідомо змінюватись, але за сутністю залишається консервативним.

Тілесний вигляд — це характерний вираз обличчя, що виникає під впливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвих інтервалах є домінуючими. Істотним його доповненням можуть бути зачіска, одяг, інші атрибути туалету, на підставі яких робляться оцінні судження про людину, її належність до певної групи, професії тощо. Так, військовий однострій потребує від того, хто його вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим, які манери властиві людині, можна одержати інформацію про її вихованість, самооцінку, ставлення до інших.

2.2. Функції жестів в міжнаціональній комунікації

З метою повного всебічного вивчення особливостей міжкультурної комунікації ми зосередили увагу на ціннісних аспектах невербальної взаємодії, адже, відомо, що люди спілкуються один з одним не тільки за допомогою вербальних (словесних), але і невербальних (зовнішність, колір, запах, міміка, жести тощо) засобів. Установлено, що «шляхом вербальних засобів передається лише 7% інформації, за рахунок звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію звуку) — 38%, невербальними засобами — 55%» [26, с. 119].

У свій час ще М.М. Сперанський писав про те, що оратор «повинен викликати на допомогу іншу мова — мову руху, тону і зовнішнього вигляду. Він повинен доповнити обличчям, рукою й інтонацією, чого не може виразити словом.. Рука доповнює думки, яких не можна виразити мовою, і, отже, рух її тоді тільки необхідний, коли оратор більше почуває, ніж скільки може сказати, коли серце нагріте пристрастю і коли мова його не може встигати за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли нудно доповнювати поняття. Рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце, тобто в місцях жагучих, спекотних і живих» [23, с. 89].

Засновник теоретичної системи символічного інтеракціонізма Дж.Г. Мід аналіз процесу формування індивідуальної свідомості в ході взаємодії починає саме з поняття жесту. Жест, на його думку, припускає наявність референта, «ідеї», співвіднесеність з деякими елементами досвіду індивіда і викликає у свідомості сприймаючого той же відгук, що й у свідомості здійснюючого жест.

Тотожність сприйняття жесту «приймаючим» і «передавальним» припускає «прийняття ролі іншого», що Мід називає установкою «узагальненого іншого» [23. с. 90].

Світ символів, на нашу думку, — це проміжний світ відповідностей (correspondence). Освоєння та символічне збагнення цього проміжного світу вимагає особливих творчих здібностей і такту. Символічні мови — це мова музики, танцю, живопису і, нарешті, мова жесту [23. с. 90].

Питання семантики жестів стають особливо значущими при міжнаціональному спілкуванні. Помилки в інтерпретації відбуваються в основному при формальному збігу: подібному жесту надається те значення, яким він володіє у своїй культурі. Хрестоматійний приклад невірного тлумачення при формальному збігу жестів — діаметрально протилежний розподіл рухів голови в українців і болгар.

Нерідкі випадки, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків і італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не розчула сказаного.

Дослідження в галузі еволюції людських систем спілкування дозволяють з достатнім ступенем упевненості припускати, що історично мова жестів передувала словесній мові. Спостереження над способами спілкування дозволили виявити у вищих антропоїдів цілу групу жестів і поз, що мають відповідність у поводженні людини, таких як обійми, уклін, кивок головою (запрошення йти разом), пози погрози та ін. Швидше за все, ці жести закладені в генетичному коді дії матері по навчанню дитини ходити, переносу його на спині, грі в «хованки» (свого роду тренування на дізнавання в мавп) і навіть звичай збирання букетів, близький до збирання рослин для прокорму в тих же мавп.

Як би то не було, у культурі з традиційною системою засобів спілкування (не говорячи вже про архаїчну) жести грали незрівнянно більшу роль, ніж ми це можемо уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах і дервішів, які давали обітницю мовчання), що не поступаються сучасній мові жестів глухонімих.

Не секрет, що культурі традиційного типу взагалі властива перевага візуальних засобів спілкування над іншими. Ця перевага особливо характерна для ритуалу. Мова значимих рухів лежить в основі ритуального поводження.

Вторинність словесної мови виявляється, зокрема, у тому, що в деяких ритуалах взагалі передбачалося обов'язкове мовчання, чи мовне поводження зводилося до вигуків, призивань божества. Дотепер можна спостерігати, що при проголошенні лікувальної змови хворий не сприймає її як зв'язну мову, а чує деякий ритмічно організований мовний потік, у якому уловлює лише окремі слова; усе це в сукупності з обстановкою справляє заворожливу дію.

Мовою жестів, поз, за допомогою особливого поводження з речами в ритуалі передається найбільш значима інформація, що має ключове значення для всього соціуму.

В історії комунікативного поводження особлива роль належить руці, Коли ми говоримо про жести, у першу чергу маються на увазі значимі рухи рук. Багато жестів рук, які використовуються в сучасному спілкуванні, мають дуже давнє походження. У ретроспективі їхнє значення тісно зв'язано з ритуально-міфологічною символікою руки.

В індійській традиції багаторукі боги і богині мали знак багаторазового посилення своєї могутності та сили. Відомі шаманські зображення в культурі ескімосів, де рука виступає як аналог крил птахів. Внутрішня сила шамана символізується зображенням людських рук і ніг, розташованих по чотири сторони від людського обличчя. З цим можна порівняти зображення рук з розчепіреними витягнутими пальцями на ритуальному одязі в деяких індійських племенах. Ця інформація вже давно зіставлена та часто зустрічається в багатьох народів як спосіб огородження від нечистої сили за допомогою жесту — висуванням уперед руки з розчепіреними пальцями. Цей знак широко розповсюджений і в інших культурних ареалах, зокрема, на Середземномор'ї і Близькому Сході, де зображується на дверях і татуюється на обличчі. Приміром, у Магрибі використовується магічний жест правої руки, що охороняє від пристріту.

Рука може утримувати не тільки матеріальні об'єкти, що доводить відомий вислів «узяти владу у свої руки». Влада руки часто зустрічається на хетських державних договорах, де руки обіймають союзника, що близько до сучасного знака — підняттю руки як жесту голосування. У доколумбовій Мексиці парні зображення рук того ж типу, що зустрічаються на ескімоському одязі, виявляють головним чином зв'язок з культом богині Землі в ацтеків. її відмінний знак — симетрично розташовані кисті рук.

У Єгипті жінка-богиня зображується символом священної руки, що особливо показово у випадку Ісіди, культ якої позв'язаний з міфом про відрізану нею і кинуту у воду руку сина Гора після того, як він був опоганений своїм зв'язком із Сетом. Причому Сет виступав у ролі жінки, і обидві його руки стали синами Гора [29, с. 115].

Останній вавілонський цар Валтасар, син відомого Навуходоносора в ніч узяття Вавилона улаштував святкування, на якому увесь час прославлялися язичеські боги. У розпал святкування, де настільними чашами служили дорогоцінні судини, захоплені в ієру-салимському храмі, з'явилася рука, що начертала таємничі слова. «За це і послано від Нього кисть руки, і написане це писання. І от це написано: міні, міні, упарсин» [29, с. 116]. їх не змогли розгадати присутні на святкуванні мудреці. Слова витлумачив Данило і пророчив загибель Вавилона.

Три руки Будди — це пізні символи. Порівняно недавній сувенір — рука Будди — датується 1800 роком.

Аналіз літератури дає можливість стверджувати, що нараховується більш 2 тисяч символічних жестів руки. Руки — найрозумніший орган, який говорить символічною мовою. Вони скаржаться, плачуть, проклинають, проганяють, б'ють, пестять. Коли людина нервує, її майже завжди видають руки: то тремтять пальці, то їх мнуть, то нікуди діти кисті.

Рука на емблематичному рівні «рука, роздряпана колючою рослиною». Латинський напис на малюнку говорить: «Не рви моє листя, інакше твої нечестиві руки пораняться моїми колючками».

Традиція руки існувала на Русі. Є повір'я про «славну руку», мрію квартирних злодіїв. Це засушена рука мерця, що наводить на тих, хто не спить, непробудний сон. Просити руки чи відмовити в руці було у весільному кодексі символом майбутнього одруження.

У словесних вираженнях слово «рука» теж отримує символічне звучання: наприклад, кажуть, «рука руку миє». Це зв'язано з ритуальним обмиванням рук, де процедура миття рук знімала винність і виражала небажання брати провину на себе. Звідси вираження Понтія Пілата «я умиваю руки» [29, с. 126].

«Рука Москви» трактується як таємні шляхи влади. З погляду владного вираження цікавий жест диктатора: Йосип Сталін часто зустрічається на фотографіях з виставленим пальцем. Іноді розмір пальця батька народів не влаштовував, і його подовжувала гвинтівка. Це зневажливий жест Юпітера.

Популярне зображення з'єднаних рук, символу союзу і дружби, так зване рукостискання, уперше з'явилося в компанії «Hand in Hand Fire Office», заснованій в 1696 p. Подвійне рукостискання зустрічається і як пожежний знак у компанії «Union Assurance society», заснованій в 1714 р. Сильний наказовий жест руки використовується для залучення уваги до адаптованого компанією IBM вислову Альбера Камю, який закликає «віддавати усе в сьогоденні» [29, с. 130].

Жест розкритої руки (п'ятірня) — до відмовлення; розчепірені пальці, витягнуті прямо на глядача — архаїчний жест відлякування нечистої сили, Зображення п'ятірні в якості магічного оберегу зустрічається в різних культурних традиціях: на церемоніальному одязі в американських індіанців, на дверях будинків і навіть на обличчі (татуювання) у народів Близького Сходу. Ще кілька років назад стилізовану п'ятірню можна було бачити за склом легкових автомобілів. В арабів Передньої Азії і Магриба цей жест позначає прокляття. При цьому вважалося, що «середній і безіменний палець закривають ворогу ока, мізинець і вказівний — затикають вуха, а великий палець замикає вуста. Захисним амулетом від подібного прокльону служить так звана «долоня Фатими» — зображення відкритої руки з оком на долоні» [29, с. 132].

Архаїчний характер має і знак руки як символ влади, високого положення в суспільстві. «Божа рука — владика»; «Під рукою царевою народи і землі» тощо. Зв'язок руки із символікою соціального статусу добре відчувається в таких висловах, як «він — моя права рука» (головний помічник), «довгі / короткі руки» (багато мало влади) та ін.

В основі символіки руки, як знаку влади, лежить ідея приналежності. У логіку традиційних представлень доторкнутися до чого-небудь у багатьох випадках означало «вступити у володіння» (порівн. у дитячому «праві»: «Я: першим доторкнувся»). Значимість цієї дії підвищувалася, якщо мова йшла про об'єкт, наділеним особливим статусом, наприклад, про деякий сакральний предмет, що втілює основні цінності колективу. У багатьох народів людина, яка доторкнулася до тих чи інших деталей вогнища, автоматично вступала під заступництво господарів будинку. У народів Кавказу навіть ворог, якщо доторкнувся до ланцюга над вогнищем, ставав недоторканим. Немає нічого дивного в тому, що російські селяни не хотіли, щоб іноземці торкалися руками їхніх ікон.

Картина світу людини будується за допомогою визначеного набору протиставлень, таких як життя — смерть, щастя — нещастя, чоловічий — жіночий та ін. Серед них фундаментальне значення мають просторові опозиції (верх — низ, внутрішній — зовнішній, правий — лівий), що лежать в основі всієї багатоаспектної (не тільки просторової) системи орієнтації людини в навколишньому світі. Одна з особливостей просторових опозицій полягає в тому, що вони можуть набувати оцінкового сенсу. Це особливо характерно для протиставлення правий лівий.

Жестова комунікація, невербальні форми взаєморозуміння виражають відносини і моральні норми. Праве асоціюється з правдою, правильним, правотою, у той час як ліве — з неправдою (кривдою), неправильним, неправотою. Правому приписується найчастіше позитивне, а лівому — негативне значення.

Характер опозиції «праве — ліве» безпосередньо визначається нерівноцінністю правої і лівої руки. Біологічні передумови для праворукости обумовлюються функціональною асиметрією людського мозку. Культурні установки підтримують праворукість, з одного боку, і ґрунтуються на ній — з іншого. На цьому фундаменті ґрунтується опозиція «праве — ліве», багато визначальних особливостей ритуального й етикетного поводження [29, с. 137].

У багатьох народів суворо розмежовувалися дії, які потрібно робити правою і лівою рукою. За уявленнями монголів, права рука — «рука благодаті», і тільки цією рукою можна було вручати і приймати дарунки, доїти худобу, віддавати що-небудь. У деяких народів функції лівої руки обмежувалися буквально з колиски. Наприклад, серби залишали несповитою тільки праву руку дитини, «щоб вона мала змогу захищатися нею від чорта». Мусульмани вважають праву руку ритуально чистою, тому нею можна було вітати людину, брати їжу, торкатися «чистих» частин тіла.

У плані нашого розгляду надзвичайно важливо проаналізувати жестову мову і її зв'язок з мовленням. Замість того, щоб сказати «так» чи «згодний», ви можете кивнути головою. Замість того, щоб сказати «здрастуйте», можна простягнути руку чи нахилити голову. Коли вам треба особливо підкреслити якусь думку, ви піднімаєте вгору вказівний палець. Вказівним пальцем ви погрожуєте пустотливій дитині, і цей жест цілком заміняє наказ «перестань!». Таким чином, можна сказати, що мова жестів (принаймні, по своїй функції) еквівалентна звуковій (вербальній) мові, але, на жаль, не всі розуміють, що жестова мова не є загальнолюдською мовою і переносять символіку жестів, прийняту в культурі А, у культуру Б, у результаті чого комунікація чи не має місця, чи утруднюється [23. с. 108].

Наведемо кілька прикладів розбіжності «російських» і «іноземних» жестів. Росіяни, прощаючись, махають рукою (як, до речі, і люди інших національностей, наприклад англійці чи італійці), розвертаючи долоню від себе і розгойдуючи нею вперед і назад, тоді як англійці розгойдують нею з боку вбік, а італійці розвертають долоню до себе і розгойдують нею вперед та назад. Італійський жест по-російськи означає «йдіть сюди», тому легко зрозуміти, яким чином виникають непорозуміння.

Український школяр чи студент, що бажає виступити на занятті, піднімає руку, витягнувши кисть; у німців піднімають два пальці. Українські студенти, якщо хочуть виразити схвалення викладачу, що блискуче прочитав лекцію, починають аплодувати; західноєвропейські студенти в тій же ситуації стукають кістками пальців по столі.

В Індії й у деяких інших азіатських країнах знайомі при зустрічі складають руки човником, притискаючи їх до грудей, і злегка схиляють уперед голову, а не вітаються за руку. Говорячи про себе, європеєць показує рукою на груди, а японець — на ніс. Китаєць чи японець, розповідаючи про своє нещастя, посміхається, щоб «слухачі не засмучувались»; у європейському культурному ареалі цього не роблять.

Деякі «іноземні» жести просто не мають у нас еквівалентів. Наприклад, американський жест перемоги не має в нас ніякої відповідності. Не має відповідності і жест, відомий у США, який означає щось начебто «удачі тобі», «будь здоровий». Характерно, що жести, які не мають еквівалентів, як правило, інтерпретуються невірно: скажімо, жест може сприйнятися як жест погрози, а не доброго настрою, тобто в протилежному значенні.

У методологічному плані надзвичайно важливо враховувати наступне. За словами французького семасіолога А. Греймаса, які ми наводимо у викладі Т.М. Ніколаєвої, варто розрізняти «практичне» і «міфічне» значення жестів. «Так, у «практичній» інтерпретації про людину, що схилила голову вперед і виставила верхню частину корпусу, можна сказати, що «вона нахиляється», на «міфічному» ж рівні — що вона «вітається». Не будемо сперечатися щодо придатності термінів, якими користується А. Греймас (хоча вони обтяжені відтінками значення, що перешкоджає їхньому нейтральному розумінню): часто виходить, що іноземець, який потрапляє в умови нової для нього культури, буває здатен тільки до «практичного» розуміння жестів, тоді як комунікація можлива тільки за умови «міфічного» тлумачення.

Крім жестів, що несуть визначене значеннєве навантаження, є жести, що супроводжують мову, але які нездатні заміняти мовні вислови. Вони не несуть конкретної мовної інформації, тільки передають визначені зведення про те, що йдеться; зокрема, якщо людина говорить російською мовою, а жестикулює по-італійському, то, хоча зміст його мови буде зрозумілим правильно, то за жестом не удасться сховати, що він іноземець.

Ще кілька прикладів некомунікативних жестів. Коли українцю або росіянину доводиться рахувати на пальцях «один, два, три», він загинає в кулак пальці лівої руки і використовує при цьому праву руку. У ряді західноєвропейських країн в аналогічній ситуації пальці розгинаються зі стиснутого кулака, а друга рука не використовується. Цікаво помітити, що українці та росіяни починають рахувати з мізинця, а європейці — з великого пальця: росіяни та українці, «підпираючи мовлення», жестикулюють тільки однією — правою чи лівою — рукою. Деякі іноземці, особливо жителі Європи, жестикулюють двома руками, причому обидві руки рухаються завжди симетрично.

На закінчення викладемо класифікацію жестів, що наводять автори книги «Мова і культура»:

1) жести, що заміняють мову (наприклад, жест «вітання» чи «прощання»);

2) жести, що супроводжують мову (наприклад, жест «виділення важливого в мові»);

3) символічні умовні жести (наприклад, жест «віддавання честі» у військових);

4) експресивні жести (наприклад, жест «погрози»);

5) описові жести (наприклад, зображення гоління, запалювання сірника).

Досліджуючи невербальні засоби міжкультурної комунікації, важливо розкрити етикетну роль фізичних контактів у міжособистісному спілкуванні. їхній соціологічний зміст полягає в тому, щоб з'ясувати статусно-рольові відносини, а також ступінь близькості осіб, що спілкуються. У поводженні людини важливе значення мають фізичні контакти, дотики. Як відомо, діти, позбавлені материнської ласки, позбавлені можливості постійно стикатися з тілом матері, відстають у своєму розвитку від однолітків. Однак не тільки маленьким, але і дорослим дотик винятково важливий для повного щиросердного благополуччя. А інакше, навіщо б люди обіймалися, цілувалися при зустрічах, розлуках, тобто в момент найвищої напруги емоцій?

«Відомий фахівець в галузі сімейних відносин у США Вірджинія Сатир вважає, що кожному з нас для щиросердного благополуччя необхідно від 4 до 12 обійм у день. Мається на увазі, що обіймаються близькі люди. І це не примха, це найважливіша людська потреба» [25, с. 91].

Для всіх людей дотик виражає інтимну схильність і ніжність, а також і владу. Вираження влади, наприклад, можна визначити по тому, що це особливий дотик, доступний лише одному з двох учасників процесу спілкування і не має негативних наслідків.

Спостереження показали, що люди, які хочуть у чому-небудь переконати інших, часто доторкаються до них. Але це ще не свідчить про те, що своїм дотиком Ви когось переконали: це може викликати і роздратування.

Так само, як будь-якій людині необхідна визначена дистанція, їй приємні дотики, але тільки у визначеній мірі і не від кожного співрозмовника.

Помічено, що жінки більше схильні до дотиків і вираження своїх почуттів з їхньою допомогою. Однак у діловому спілкуванні це іноді приводить до деяких труднощів, тому що чоловіки часто сприймають дотики як натяк на сексуальні, інтимні стосунки чи запрошення до них. В арабських країнах дотик є невід'ємною частиною для двох учасників процесу спілкування. Представники Марокко, Сирії та Лівану, вітаючи один одного, доторкуються по черзі лівою і правою щокою, таким чином підкреслюючи довірливе, родинне ставлення один до одного.

Дотики залежать від ситуацій, умов і настроїв. Часто вони служать вираженням нашого відношення до іншого людині.

З погляду етикету спілкування найбільш важливо розглянути специфіку використання рукостискань та поцілунків у міжособистісних контактах. Рукостискання — один з найбільш звичних усім етикетних жестів, використовуваних переважно при зустрічі, знайомстві, прощанні.

Однак у країнах Східної та Південної Азії рукостискання не було відомо до знайомства з європейською культурою. І не тільки рукостискання, усякий дотик під час зустрічі чи бесіди розцінювався як порушення правил спілкування, як утрата самоконтролю, або як вираження недружелюбності й агресивних намірів. У той же час араби, латиноамериканці та представники Південної Європи торкаються один одного під час вітань і діалогу дуже активно. Замість рукостискання часто використовують обійми, поцілунки в щоку. У слов'янських народів сфера застосування рукостискання не обмежувалася етикетом вітання. Воно входило в багато інших ритуальних дій. Так, наприклад, і в наші дні зберігся звичай подавати один одному праву руку при якій-небудь домовленості («бити по руках»), торговій угоді. Рукостискання застосовувалося у всіх випадках, коли було потрібно підтвердження умов домовленості. Тому народні вираження, що існують дотепер, «закласти праву руку», «викупити праву руку» означали відповідно «дати слово» і виконати обіцянку». Звідси і роль руки в клятві, божінні («щоб рука відсохла»). З давніх часів відомий звичай рознімання рук третьою людиною (суддею), яка ставала порукою справедливого виконання умов. Рукостискання було і залишається центральним моментом примирення.

В усіх співтовариствах, де рукостискання використовуються для вітання, розходження стосуються декількох моментів: хто першим подає руку (старший чи молодший); потискують чи ні руку людині протилежної статі; варто тиснути руку всім присутнім чи не всім.

Здавна прийнято, по-перше, подавати для вітання праву руку. (Слов'яни звичайно супроводжували цей жест словами: «Права рука, ліве серце», підкреслюючи тим самим «сердечність» відносин, щирість). По-друге, рукостискання завжди здійснювалося голою рукою. Раніш, знявши рукавицю, чоловік показував, що в нього в долоні немає зброї, а також що він довіряє партнеру і не боїться «псування» від нього. Ці особливості рукостискання зберігаються й у сучасному спілкуванні.

На Русі спочатку рукостискання були прийняті тільки серед чоловіків, причому першим подавав руку старший, хазяїн, начальник. При дворі московських царів рукостискання застосовувалося винятково при спілкуванні з європейськими послами, та й то рідко. Воно осмислювалося як різновид «царської милості»: гостям дозволялося «потримати царську руку». Пізніше рукостискання перейшло в повсякденну практику як жест рівних. Однак дотепер прийнято, щоб ініціатором була старша людина чи начальник.

«Рукостискання між чоловіком і жінкою ввійшли в повсякденне спілкування порівняно недавно. Раніше на таку форму спілкування накладалася заборона, що, мабуть, зв'язано з уявленнями про те, що рукостискання — любовний жест. Є навіть свідчення, що в XVI-XVII ст. у росіян не дозволялося братися за руки в хороводах» [20, с. 243].

В даний час при зустрічі, знайомстві, прощанні жінка перша протягає руку чоловіку в знак особливої прихильності. Вона може не знімати рукавички, рука ж чоловіка повинна залишатися оголеною. Вітатися і подавати руку жінка може сидячи, чоловік же повинен неодмінно встати.

Якщо доводиться вступати в контакт із невеликою групою людей, можна обмінятися рукостисканням з усіма. У великій компанії людина, яка щойно прийшла, може обмінятися рукостисканням тільки з двома-трьома старшими чи з хазяїном, а іншим адресувати загальне словесне вітання.

Останнім часом психологи встановили, що техніка виконання рукостискання може додати цьому жесту визначене психологічне значення, передати характер взаємин. Є так зване «владне» рукостискання, коли рука захоплює руку іншої людини мовби зверху вниз, демонструючи при цьому перевагу, бажання очолювати в процесі спілкування. Рукостискання, у якому демонструється покірність, бажання віддати ініціативу припускає, що людина подає руку, розгорнувши її відкритою долонею нагору. Коли рукостисканням обмінюються два владних чи рівноправних партнери, то долоні обох залишаються у вертикальному положенні. У такий же спосіб передається і почуття поваги, взаєморозуміння.

Рукостискання із застосуванням обох рук виражає особливу щирість і любов, довіру і безкорисливість стосовно співрозмовника.

Як правило, техніка виконання рукостискання вибирається людьми інтуїтивно, не усвідомлено. Але очевидно, що в деяких випадках етикетного спілкування можна спробувати застосувати те чи інше рукостискання цілеспрямовано.

Своєрідною формою спілкування є поцілунки. У міфології вони символізують злиття людських душ і посідають місце в одному ряді з такими формами встановлення штучного споріднення, як змішання крові та ін. Імовірно, саме таке значення несуть усі поцілунки між родичами, нареченою і нареченим, а в деяких випадках — поцілунки, якими росіяни (звичайно, господарка дому) вітали почесних гостей.

Сама назва поцілунку (про що свідчить етимологія слов'янського кореня «ЦІЛИЙ») несе побажання бути цілим, цільним, здоровим. Раніше був розповсюджений звичай цілувати дітей (у губи, у чоло, у голову), щоб захистити, уберегти від «псування» [20. с. 244]. Для того, щоб утішити дитину, «зцілити», їй дотепер цілують забите місце чи дмуть на нього.

Із часів прийняття християнства поцілунок вітання у слов'ян зближається з поцілунком шанування, коли один із партнерів наділяється високим статусом чи високим ступенем престижності. У цих випадках більш розповсюджений поцілунок рук чи поцілунок у плече, але не в губи. Такі, наприклад, поцілунки руки священика, цілування панської чи державної руки (чи навіть туфлі), цілування руки батьків чи почесних людей похилого віку та ін. Звичай цілувати жінці руку під час вітання і на знак особливої поваги на Русі в цілому не отримав широкого поширення.

О. Куприн писав У романі «Колесо історії: «… Поцелуй руки — это высшая интимная ласка. С какой статн мы мусолим руку каждой женщине без смысла для не и для себя?» [20. с. 244] Може бути тому не прийнято цілувати руки дівчинам, а жінкам — під час їжі і на вулиці. У великому суспільстві варто поцілувати руку лише гостинній господарці.

«У давнину поцілунок як жест вітання був розповсюджений ширше, ніж у наші дні. У деяких країнах був розроблений навіть «церемоніал поцілунків» [20. с. 245].

У Давньому Римі були прийняті три варіанти вітань — відповідно до прийнятого порядку державного старшинства. Близькому оточенню імператора дозволялося цілувати правителя в губи, звичайним сановникам — цілувати руки імператора, слугам надавалися для поцілунку ноги. Надалі, при ускладнені ієрархії римського суспільства, церемоніал цей настільки ускладнився, що його скасували.

В Англії, наприклад, на початку XVI століття, у роки правління Генріха VII, етикет вимагав, щоб гість, який прийшов на обід, поцілував хазяїна, господарку, а також домашніх тварин.

У багатьох країнах звичай цілувати руку жінкам тепер практично не вживається. Однак у деяких країнах він зберігся. У Польщі досить широко розповсюджений цей звичай. Поцілунок руки є там знаком особливої поваги до жінки і додає урочистості будь-якій зустрічі. В Австрії жінкам цілують руку лише в особливо урочистих випадках. В Україні та Росії цілують руку жінці на знак особливої поваги, в урочистих випадках, а також — в інтимній обстановці.

В українській традиції прощання чи розставання розповсюджене взаємне прощення гріхів, що супроводжується поцілунками, як серед чоловіків, так і серед жінок. Поцілунок також скріплював прощання з померлими чи вмираючими і «вибачення» їх.

Особливий звичай, що існує тільки у східних слов'ян, — обряд великоднього цілування, «Христосування» зі словами: «Христос воскрес!» — відповідь: «Воістину воскрес!» і трикратним поцілунком у губи чи щоки. Цей обряд має загальний характер і затверджує рівність усіх людей перед лицем уселюдської радості — воскрешениям Христа. Дотепер звичай цей викликає в іноземців подив і здивування.

Варто помітити, що етикетні та ритуальні поцілунки, як правило, супроводжуються іншими формами контактів: дотиками, обіймами, рукостисканнями.

У цілому описані невербальні засоби спілкування є показниками статусно-рольових відносин, ступеня близькості осіб, що спілкуються. Вони являють собою «безмовні знаки» людини. Нам представляється, що до їхніх функцій можна віднести наступні:

— по-перше, вони несуть для співрозмовників інформацію про емоційні стани, почуття і відносини один одного, про ступінь їхньої близькості;

— по-друге, доповнюють, уточнюють, а іноді і заміщають мову;

— по-третє, саме вони є показником статусно-рольових характеристик партнерів;

— по-четверте, невербальні засоби спілкування можуть служити засобом міжособистісного впливу в спілкуванні, регулювати відносини;

— по-п'яте, вони є засобом створення й обігравання визначеного образу [20, с. 248].

Особлива «цінність» невербальних засобів у порівнянні з мовою полягає в тому, що вони більш природні й у меншому ступені знаходяться під контролем свідомості, тому бувають більш правдиві в плані відображення почуттів і відносин. Це надає право говорити про можливий пріоритет невербальних засобів над мовними в передачі характеру спілкування, відносин домінування — підпорядкування, соціального статусу «вище — нижче», які звичайно словами не позначаються.

Необхідно відзначити, що найбільше «схвалювані» у тому чи іншому суспільстві моделі невербального поводження завжди відбивають морально-естетичні цінності даного суспільства.

Велике методологічне значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії «толерантність» і «емпатія» [20, с. 250].

Толерантність (від лат. Tolerantia — терпіння) — це терпимість до іншого роду поглядів, вдач і звичок. Зрозуміло, що толерантність необхідна стосовно особливостей різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі її усвідомлення надійності власних позицій, ознакою відкритої для всіх ідейної течії, що не боїться порівняння з іншими точками зору і не уникає духовної конкуренції [20. с. 250].

Одне з найбільших досягнень цивілізації позв'язано з умінням знаходити контакт між представниками всіляких культурних світів. Одна справа — мати представлення про іншу культуру, знати її мову (у широкому значенні вміщуючу всю систему символів і символічних дій) і інша справа — спробувати зрозуміти інший світ і визнати всі наслідки усвідомлення факту універсальності людської природи, що виявляється в створенні різних унікальних культур а власним поглядом на світ, з особливими традиціями і ритуалами, зі своїми цінностями.

Людям, що попадають в інший культурний світ, потрібні роки для того, щоб освоїтися в «новому» для них символічному просторі. При цьому кращу пристосованість демонструють індивіди, які представляють ті культури, у яких є досвід міжкультурного спілкування і, навпаки, представники більш замкнених культур сутужніше освоюють культурну символіку «інших» світів. Багато емігрантів, що прожили половину життя за кордоном, виявляються не в змозі зробити остаточний ціннісний вибір, метаються між «далекою своєю» і «близькою чужою» культурами.

У цьому розумінні українські люди як представники багатонаціональної культури України та Росії з її тисячолітнім досвідом спілкування з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу), мають найбільш високий рівень толерантності. Прийнято умовний розподіл людей на інтровертів і екстравертів. Перші живуть мовби з «себе у світ», а другі — «зі світу в себе». Інакше кажучи, інтроверти звернені на самих себе і зосереджені на собі, а екстраверти представляють їхню повну протилежність. Ця розповсюджена градація застосовна до типології, системному чи структурному аналізу з метою ідентифікації та більш великих об'єктів, у тому числі і масштабному комплексі питань про російський національний характер.

Слов'янський тип цивілізації — інтровертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур вона внутрішньо залишається несприйнятливою до них. Найбільший знавець російської культури, академік Дмитро Лихачов проводить межу між Росією і Заходом на принциповій різниці в типі цивілізацій. Росія, як вважав Лихачов, це «… цивілізація Слова і Духа, Душі, а не цивілізація Справи, як на Заході» [21, с. 59].

Формування толерантності виступає метою багатьох інших культур (як Заходу, так і Сходу), хоча є різні типи індивідів по ступені пластичності та здатності до навчання. Багато чого залежить і від віку. Молоді більш відкриті для культурних впливів і навчання. Туристи чи представники колоніальної адміністрації, в силу свого споконвічно відчуженого положення, не піддаються навчанню, що включає такий необхідний елемент міжкультурного спілкування як повага і бажання зрозуміти. «Дотепер люди, що представляють одну культурну групу, мають труднощі з визнанням того факту, що представники інших культурних груп теж люди».

Інший автор, В. Освальд пише: «Ми називаємо групу диких племен, що живуть у Північній Америці, ескімосами. Ця назва означає «той, хто їсть сиру рибу». Однак ескімоси називають себе «інупук», що означає «дійсні люди». Своїм ім'ям вони підкреслюють протиріччя, що існує між собою і всіма іншими людьми, що можуть бути реальними, але «не дійсними» [21, с. 60].

Така практика відношення до індивідів зі своєї культури як «до людей», а до інших індивідів як «не зовсім людей» характерна і донині для деяких (а, може, багатьох) культурних груп незалежно від того, чи є вони представниками етнічної культури чи національної, традиційної культури чи модерна. Це ставлення виявляється і в поглядах латишів на росіян, росіян на чукчів, слов'ян на албанців, білих на чорних. Це ставлення симетричне, хоч воно і називається шовінізмом. У широкому змісті, усі форми придушення, насильства, експлуатації людини людиною засновані на примітивному первісному трайбалізмі, що поділяє світ на «своїх» і «чужих», і твердженні про власну моральну перевагу і неповноцінність інших людей [21, с. 62].

Такі відношення між культурними групами зародилися в давні часи, коли внутрішньогрупова солідарність виступала основою виживання виду. Але в умовах сучасних суспільств, що володіють могутнім знаряддям масового знищення, тенденція заперечувати повну людяність інших людей складає серйозну загрозу людству як виду. Це головна причина необхідності виховувати м'яке ставлення до інших культур, формувати індивідів дійсно толерантних, які не дивуються «дивинам» «не таких як ми» людей і усвідомлюють свою подібність з іншими людьми.

Здатність уявити себе на місці іншої людини і зрозуміти її почуття, бажання, ідеї і вчинки визначається категорією «емпатія». Використання емпатії є важливою частиною методів психологічного консультування, запропонованих американським психологом Карлом Роджерсом.

Нам представляється, що поняття емпатії ширше, ніж поняття жалю, оскільки воно вміщує не тільки співчуття в біді, але і співпереживання радості. Емпатія — це здатність до співчуття у всьому емоційному спектрі. Це, в підсумку, здатність поставити себе на місце іншого в його ситуації. Це здатність перебороти рамки своєї життєвої ситуації, а також перебороти ті рамки, що обмежують поведінку людини в традиційному суспільстві [21. с. 65].

Не можна не визнати, що засоби масової інформації {включаючи фільми різних країн) роблять більш відкритими для нас інші культурні світи і формують у сучасної людини здатність до розуміння інших культур як основу для появи жалю і емпатії. Сучасним людям, якщо їх порівнювати з представниками традиційних культур, властива велика відкритість як передумова більшої здатності до емпатії.

У замкнених співтовариствах традиційних культур існувала більш жорстка система регуляції поведінки людини (ритуал), місце індивіда в суспільстві і все його поводження було чітко визначене його соціальним статусом. Наявність твердих ієрархічних рамок усередині культурного спішування робило складною можливість міжкультурного спілкування як сфери, недоступної для традиційних способів регуляції.

Культура Нового часу виробила свої, більш універсальні способи регуляції усередині культурного спілкування (етикет), що досить успішно регулюють міжкультурне спілкування на всіх рівнях (дипломатичний етикет, повсякденний, святковий, діловий етикет, етика бізнесу і міжнародних контактів тощо.). Модернізація суспільства привела до трансформацій характеру спілкування як усередині національної культури (між представниками різних соціальних шарів, різних субкультур, різних етносів), так і між національними культурами, а також між цивілізаціями.

У сучасному суспільстві людина демонструє значно більше симпатії і емпатії стосовно інших культур, ніж був здатний представник традиційного суспільства.

Якщо це так, то сучасна людина характеризується зовсім іншим поглядом на світ, зовсім іншою здатністю до змін, ніж традиційна людина. Якщо схованій здатності до емпатії можна навчити і якщо можна її активізувати, тоді можна сподіватися на те, що залишилося докласти зовсім небагато зусиль і ми досягнемо рівня психологічної емпатії.

Сучасна людина має більш широкі світоглядні перспективи, вона включена у більш широке коло спілкування і мислить у державному, національному масштабі. Вона більш здатна розуміти «інші» цінності і має велику здатність до емпатії.

Сучасний тип особистості виник не в результаті планування, але в контексті соціальних умов, що змінюються, і культурних контактів, що розширюються. Цей тип створюється не штучними засобами, але є результатом змін у системі освіти, а також результатом широких соціальних процесів, що включають великі взаємодії та контакти у світовому масштабі. Важливу роль у розвитку цього феномена можуть зіграти система утворення і культурна політика.

Сьогодні необхідна така освіта, яка б надавала студентам максимальний досвід інтелектуального пізнання інших культур, досвід емоційної підтримки і емпатії. Для цього потрібен не тільки час, але також специфічний психологічний клімат, продукуючий симпатію і довіру.

Висновки до 2-го розділу

Вербальна комунікація використовує як знакову системну мову, і походить її назва від латинського слова (вербум — слово, словесний, усний).

Велике методологічне значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії «толерантність» і «емпатія».

3. Культура як поза генетичний механізм соціальної пам`яті народу

Термін "культура" латинського походження (cultura — обробка, розвиток, виховання) і спочатку означав виділення грунту, його обробка. Спочатку під культурою розумілися всі зміни в природному об'єкті, що проходили під впливом людини. Вперше термін виник в Давній Греції і перекладався як освічений. Весь світ поділявся на освічений та неосвічений. Все, що знаходилося в Греції вважалося культурним, а за її межами — то варвари. З різкою критикою феномену висловився Жан-Жак Руссо: "Як можна бути культурним, коли проливається кров!"[15, с. 146]. В подальшому слово "культура" отримало узагальнене значення і ним стали називати все створене людиною. При такому підході культура розуміється як створена людиною "друга природа". Культура включає в себе результати матеріального і духовного виробництва. Це загально філософський підхід до культури.

Культура — специфічний спосіб організації розвитку життєдіяльності людини, виявлений в результаті матеріальної і духовної праці, в сукупності відношень людини до природи, між собою і до самих себе. Культура — це не генетичний спосіб передачі інформації [15, с. 147].

В соціології культуру в широкому розумінні цього слова визначають як специфічну сукупність засобів, способів, форм і орієнтирів взаємодії людей з середовищем існування. У вузькому розумінні — система колективно розрізняючих цінностей і норм поведінки властивих окремій групі людей. Культура формується як важливий механізм людської взаємодії, що допомагає людям жити в своєму середовищі.

Культура розглядається в соціології як складне динамічне виникнення, що має соціальну природу і виражається у соціальних відносинах. Об'єктом соціального дослідження є конкретний розподіл існуючих в даному суспільстві форм і способів засвоєння, створення і передачі об'єктів культури, стійкі та змінні процеси в культурному житті. В цьому контексті соціологія вивчає динаміку розвитку культури, яка дозволяє визначити рівень розвитку культури спів суспільств і говорити про їх культурний прогрес чи регрес.

Кожне конкретне спів суспільство (цивілізація, держава, народність і т.д.) створює свою власну гігантську супер культуру, яка супроводжує індивіда протягом усього життя та передається з покоління в покоління. В результаті в історичному процесі виникає багато культур. Перед соціологами постає проблема чи існують культурні універсалії. Американський соціолог та етнограф Дж.Мердок виділив більше 60 культурних універсалій, характерних для всіх суспільств: мова, релігія, символи, сексуальні ліміти, спорт, натільні прикраси і т.д. Ці універсалії існують тому, що вони задовольняють важливі біологічні, психологічні та соціальні потреби [15, с. 152].

З найдавніших часів культура містить добре помітні крізь епохи і майже незмінні стрижневі ідеї. Вони переживали покоління і нерідко продовжували жити і після зникнення їхнього етносу, що породив, (наприклад, боги етруського походження в римській міфології). Саме ці ідеї ставали зразками для становлення кожної окремої особистості (язичеські боги -це приклади для наслідування, а зовсім не об'єкти поклоніння або страшні опудала, як монотеїстичний бог). Доречі, тим самим міфи відігравали роль часозв’язуючого фактора, роблячи можливим збереження ідентичності етносів.

Поводження людини детерміновано не інстинктом, не чисто біологічною програмою, а інформацією, переданою по соціальних каналах. Ідеї, образи і вчення спрямовують окремо взяту людини.

У якомусь сенсі, біомаса людського суспільства — лише живильне середовище, в якому живуть, розмножуються і конкурують за виживання ідеї. Успішні ідеї оформлюються в предметах матеріальної культури й в історичних подіях (ідея, що опанувала масами, стає матеріальною силою). Тут не можна не згадати про мімів.

Прикладами мімів служать мелодії, ідеї, модні слівця і вислови, способи варіння юшки або спорудження арок. Точно так само, як гени поширюються в генофонді, переходячи з одного тіла в інше за допомогою сперматозоїдів або яйцеклітин, міми поширюються в тому ж змісті, переходячи з одного мозку в іншій за допомогою процесу, що у широкому змісті можна назвати імітацією… Якщо ідея підхоплюється, то говорять, що вона поширюється, передаючись від одного мозку іншому.

Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, «оброблені» (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають знаками.

Культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного. Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в якому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Знак — предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі.

Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою — семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг об'єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови — мова математики, хімічна символіка.

До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.

Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це третя найважливіша характеристика культури.

Явища культури — це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст.

Зрозуміти будь-яке явище культури це означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її «невидимий» суб'єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту, який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати, вона стає фактом культури.

Коли будь-які предмети (наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план, а на перший план виступають фізико-хімічні властивості. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок стають предметами давньої культури: вони цікавлять його найперше як носіїв соціальної інформації, а для злочинця, це лише засіб наживи — їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч — зброя, і тому, коли вона застосовується для захисту або нападу, він використовується як предмет, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар — воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни ХУІІ-ХУІІІ ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю — вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В «Скупом рьщаре» Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм «істинне», тобто практичне застосування. Але для самого барона золото — не засіб, що забезпечує можливість розкішне жити, а символ могутності і влади надлюдьми. Макар Дєвушкін в «Бідних людях» Достоєвського соромиться дірявих підошв чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: за винятком промочених ніг, охолодження організму, простуди. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього страшніше всього є те, що дірка у підошві — це знак бідності. Сором його викликаний не фізичними, а знаковими властивостями його чобіт [6, с. 45].

Про те, як здавалося б, окремо взяті буденні предмети набувають характеру знаків, наповнених великим, символічним змістом, прекрасно сказано у вірші Є. Вінокурова «Речі»:

Я глубоко уверен в том, что вещи

Красноречивей всяческих речей…

Вот колокол. Он собирал на вече

Лудильщиков, кожевников, ткачей.

Вот горн. Им якобинцы возвестили,

Что кончилась на свете эра зла…

Вот кочерга, которою в Освенциме

Помешивалась белая зола [6, с. 46].

Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменам, набувають не тільки творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіюючи їх у свій духовний світ, люди наділяють їх «людським» (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці, чи боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана — природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією («Останній день Помпеї» К.П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл» [6, с. 47]. І це надає йому значення явища культури.

Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше ж культурний феномен (наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною «величністю» чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною).

Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів — її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного.

Насправді знак — це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продукт духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними «матеріальними оболонками» людських думок, почуттів, бажань. Для того щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або інакше кажучи інформації та коду, в жому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об'єктивує їх. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування — соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин, — історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію»[13, с. 71]. Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві — це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови — знакові системи. її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах:

— світ артефактів,

— світ смислів,

— світ знаків.

Феномени культури — будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація (Рис. 3.1.)

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури. Культура — це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів [6, с. 49].

Пам`ять — це здатність сприймати, зберігати і відтворювати різноманітні враження [6, с. 50]. Історична пам`ять діє на двох рівнях: колективному й індивідуальному, і оперує історичними враженнями”. Однак тут починаються непорозуміння, адже виявляється, що ті враження невірно витлумачуються те чи інше, хибне або зовсім не відбивають дійсність. І знову тут непотрібно вдаватися до крайнощів, стверджуючи, що етнічна історія, якесь значуще минуле загалом міфічне, і, нехай і не сфабриковане, існує тільки в умах жерців цього ідолопоклонства: націоналістів та їх послідовників [6, с. 50].

Загалом, міфу не слід надавати негативного забарвлення при вивченні етнічності, адже це природно необхідна характеристика. Таким чином висновується, що історична виправданість зафіксованого в історичній пам`яті не так вже важлива і першорядна [6, с. 50]. Це справа історичної науки. Так, для пересічного українського патріота мало вагоме те, що ”москаль” — це спрощена народна назва для російського солдата. У цьому вербальному втіленні етнічного упередження для нього сфокусована вся негативність російського панування (незважаючи на якісь об’єктивно позитивні наслідки разом узяті). Певна річ, вигадки не здатні створити етнічності, основну частину складають справжні факти. Але навколо ядра добре засвідчених історичних подій з часом наростає стільки драматичних оповідок про минуле, що дійсні події стають легендами [6, с. 51].

Отже змалюємо структуру історичної пам`яті. В першу чергу, це спогади про свої витоки і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо губляться в “ темряві часу” [6, с. 51]. Однак, звичайно, історики потребують чіткості і визначеності, згодом скаржачись, коли наражаються на невдачі і суперечності, бо спільне походження і кровна спорідненість часто є уявленими і міфічними у кращому значенні цих виразів. Наука ж, особливо національно свідома, часто обґрунтовує міфи: українському історику, що доводить спорідненість слов`Ян з трипільцями (хоча б через найсуб`єктивніші якості – типу світогляду хліборобів) перш за все необхідна надзвичайна задавненість вітчизняної історії, історичної пам`яті і таким чином етносу [6, с. 51].

Другим компонентом історичної пам`яті є уявлення про історичне становлення етносу. Отже, мало важливим є фактичний відсоток татаро-монгол, асимільованих українцями або навпаки; більш показовими є підсумовування на кшталт: “Щось очі у тебе надто вузькі і вилиці великі. Та недарма ж Україною пройшли татарські орди”. Третім важливим компонентом є спогади про так званий “золотий вік”. Це може бути час або одночасної політичної, економічної і духовної величі, або чогось окремо [6, с. 51]. Величезні мобілізаційні можливості властиві, наприклад, такому твердженню: “У той час, як Ярослав Мудрий (безсумнівно українець!) укладав широкомасштабні міжнародні угоди з наймогутнішими країнами європейського Заходу, на місці майбутньої Москви блукали ведмеді”. Необхідною складовою цього пункту є “політична пам`ять”, тобто спогади про колишні форми державного устрою. Втрата державності оцінюється як втрата гідності, як “історична несправедливість” [6, с. 52].

При цьому, наприклад, Вебер доводив: “ Здебільшого саме політична спільнота, хоч як штучно організована, надихає віру в спільну етнічну належність” [6, с. 52]. Тобто просто не повинне виникати питання, а чи дійсний зв’язок Київської Русі і сучасної України.

З вищенаведеним органічно поєднана так звана “персоніфікованість” історичної пам`яті. Герої і святі, видатні правителі, полководці чи суспільні діячі, їх образи і вчинки мають неабиякий емоційний вплив і запам`ятовуються легше і виразніше. Недарма ж, звинувачення українців у націоналізмі знаходили свій вираз, зокрема, у вустах тих, хто проти нього запекло боровся, — саме в таких трьох словах: мазепинці, петлюрівці і бандерівці.

Четвертим компонентом історичної пам`яті, який безумовно перехрещується з попередніми є спогади про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну. Остання є невичерпним ресурсом міфів і спогадів для наступних поколінь (згадаймо хоча б національно-визвольну війну на чолі з Богданом Хмельницьким ).

Історичні спогади дуже часто варто співвідносити з так званим принципом вибірковості пам`яті, основним рушійним чинником чого є сучасність. Тобто по-перше, особисті мотиви і по-друге, соціальні і політичні умови спонукають, а іноді і змушують, згадувати саме це і оцінювати саме так, а не інакше. Так, український теоретик нації і націоналіст Лев Ребет писав: “…Всі небажані з сучасного погляду події, як наприклад, внутрішні війни, міжусобиці, класова боротьба, з передачі елімінуються (тобто знищуються) як негативні і негідні пам`яті явища” [18, с. 9]. Отже ми маємо у свідомості відбиток минулого, який би він не був оманливий, ми керуємося ним. Той же Лев Ребет стверджує: “Невидима сугестія предків, їхній досвід і мудрість із-за світів править поведінкою сучасників, і коли всякі інші масові переживання змінюються залежно від предмету… нація йде в своїх переживаннях за живими дороговказами історії” [18, с. 10].

Як п’ятий компонент історичної пам`яті варто зазначити конфесійну пам`ять, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю. За певних умов цей чинник здатний вийти на перший план [18, с. 10]. У зв’язку з цим слід згадати дату, яка є однією з визначальних, переламних, періодоутворюючих і найчастіше згадуваних серед усього хронологічного розмаїття української історії – звичайно ж, дата хрещення Русі святим (!) Володимиром. Загалом релігійна ознака, проблема захисту віри була дуже актуальна в Україні: згадаймо хоча б збережений до сьогодні ”етнонім” — бусурмани.

Окремим чинником, символом, феноменом, що посилює емоційність, чуттєвість етнічності, є рідний край, природа, “поетичний простір”, що становить історичну домівку народу, колиску героїчного минулого, священну скарбницю його спогадів. При цьому краєвиди є не лише декорацією, але й дійовою особою, головним героєм, чиї риси набирають історичного значення для народу. І цей “поетичний простір” створює разом з історичною пам’яттю часово-просторовий каркас світу, де й існує етнос [18, с. 13]. Таким чином, слід зазначити, що багата етноісторія, поєднана із дією зовнішніх сил, відбита в історичній пам`яті народу, байдуже наскільки вірно і виправдано, може сприяти кристалізації етнічності.

Однак й етнічності, й історичній пам`яті властиві однаковою мірою і сталість, і плинність, а отже вони змінюються під певним впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників. Наприклад, перекручені факти і висновки можуть прищеплюватися спеціально – для досягнення певної мети правлячими колами. А боротьба з цим може принести нові викривлення і нові “історичні враження”.

Підсумувати краще за все можна словами французького історика ХІХ ст. Ернеста Ренана, який ще 1882 року писав, що нація як духовний принцип складається з двох речей: “одна з яких – це спільне володіння багатим спадком споминів, а друга – спільна згода, бажання жити разом, користуватися спільним і надалі неподільним спадком” [18, с. 16].

Висновки до 3-го розділу

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві — це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови — знакові системи. її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства.

Таким чином, з інформаційно — семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків.

Висновки

Список використаних джерел

1. Борев В. Ю. Культура и массовая коммуникация: науково-популярна література. — М. : Наука, 1986. — 301, с

2. Гіденс Е. Соціологія = Sociology: монографія. — К. : Основи, 1999. — 726 с.

3. Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання. — К. : Професіонал, 2006. — 327, с.

4. Духовність і художньо-естетична культура: аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. — К. — 2000 — Т.17. — 633 с.

5. Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки національної культури // Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К.: Довіра, 1999. – С. 358.

6. Ісаєвич Я.Мовний код культури // Вісник Національної Академії наук України. — 2000. — № 3 . — С. 41-54

7. Карпова Л.Комунікативний аспект художньої культури // Вісник Книжкової палати. — 2007. — № 10. — С. 48 — 50

8. Культурология. ХХ век: Словарь. — СПб. : Университетская книга, 1997. — 630 с.

9. Культурологія: Навчальний посібник для студ. вищих закладів. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 388, с.

10. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М. : ВЛАДОС, 2003. — 319, с.

11. Культурология: Учебник для вузов. — М. : ИНФРА-М: Форум, 1999. — 341, с.

12. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід: Пер. з англ.. — К.: K.I.C., 2002. — 264 с.

13. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф: Тр. по языкознанию. — М. : Изд-во МГУ, 1982. — 479 с.

14. Лотман Ю. М. Культура и взрыв: науково-популярна література. — М.: Прогресс : Гнозис, 1992. — 270, с.

15. Лотман Ю. Символ в системе культуры. — Семиосфера. – Санкт-Петербург: "Искусство СПБ", 2000

16. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

17. Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство: З точки зору соціального біхевіориста. — К. : Український Центр духовної культури, 2000. — 371, с.

18. Никитич Л. А. Культурология: Теория, философия, история культуры: Учебник для студентов вузов. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. — 560 с.

19. Основи психологічної культури // Психологічна газета. — 2006. — № 21. — С. 2-31

20. Панов Е. Н. Знаки символы, языки: науково-популярна література. — М. : Знание, 1980. — 191 с.

21. Подольська Є. А. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 390, с.

22. Радевич-Винницький Я. Рідна мова і національна ідентичність // Україна: від мови донації. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 143

23. Розин В. М. Культурология: Учебное пособие для вузов. — М. : ВЛАДОС, 2002. — 348, с.

24. Сверстюк Є. На межі фатальній // На святі надій. – К.: Наша віра, 1999. – С. 137

25. Семенюк О. А. Основи теорії мовної комунікації: Навчальний посібник. — Кіровоград, 2007. — 155, с.

26. Семыкина Е. Ю. Невербальное общение и восприятие // Социологические исследования. — 2001. — № 12. — С. 116-121

27. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Городяненко,. — 3-те вид., перероб. і доп. — К. : Академія, 2006. — 542 с.

28. Строяновская Е. Вижу, слышу, понимаю… // Секретарь-референт. — 2007. — № 8. — С. 34-40

29. Тодоров Ц.Теории символ: монографія. — М. : Дом интеллектуальной книги, 1999. — 384 с.

30. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. — СПб. : Наука, 2000. — 377, с.

31. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2005. — 353, с.

32. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів : Кальварія, 2003. — 540 с.

33. Юрій М. Ф. Соціологія культури: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2006. — 299, с.

34. Яковченко В.Невербальні засоби спілкування // Секретарь-референт. — 2007. — № 3. — С. 27-30

referat-ok.com.ua