Вступ

Правоохоронці, насамперед працівники органів внутрішніх справ, перебувають на передньому рубежі боротьби за закон, порядок, справедливість, виконуючи при цьому й профілактичну функцію.

Зміцнення законності та правопорядку, що складає основну сутність праці представників правоохоронних органів, вимагають високоморальних виконавців, бездоганно поширює свою діяльність з нормами загальноприйнятої моралі і психологією, оскільки їх професійна діяльність особливо глибоко вторгається в області моралі і психології. Досудове слідство, як одна з найважливіших сфер правоохоронної та правозастосовної діяльності, повинно являти собою органічну єдність права і моралі, що, в свою чергу, нерозривно пов’язана з психологією. Зростаюче значення моральності і психології в даний час обумовлюють підвищення значення судово-слідчої етики як науки про мораль і підвищення ролі судової психології.

Слідчий повинен бути в очах всіх людей живим прикладом поваги до закону і моральним нормам, а правильне застосування норм права і встановлення істини по справі в багатьох випадках можливо лише при з’ясуванні їх морального змісту і знання положень психології. Проблеми моралі й психології завжди займали і займатимуть важливе місце у професійній діяльності слідчого.

1. Психологічні особливостей слідчої діяльності та функціонально-психологічний аналіз слідчої діяльності

Діяльність по розслідуванню злочинів (слідча діяльність) — цілеспрямований процес, метою якого є відтворення справжньої картини події злочину за її прямими та непрямими доказами, її психологічна структура може розглядатись як сукупність основних (пізнавальної, конструктивної, комунікативної, організаційної) та допоміжних (профілактичної та засвідчувальної) різновидів діяльності.

Пізнавальна діяльність — пошук, сприймання, аналіз та узагальнення інформації, за допомогою якої встановлюється істинне знання щодо конкретної кримінальної справи;

Конструктивна діяльність складається з відібрання та композиції зібраного доказового матеріалу (відновлення події злочину за матеріальними та ідеальними слідами) і планування розслідування (планування змісту майбутньої діяльності, тобто визначення предмета та заходів розслідування;  Планування організації перевірки версій; планування системи та послідовності власних дій; планування системи та послідовності дій інших учасників процесу розслідування);

Комунікативна діяльність — процес встановлення та підтримання психологічного контакту з різними категоріями учасників процесу розслідування, а також здійснення на них психологічного впливу з метою одержання необхідної інформації про подію злочину;

Організаційна діяльність — реалізація системи слідчих дій для одержання доказової інформації; координація зусиль працівників правоохоронних органів, які беруть участь у процесі розслідування злочину; формування технічної та психологічної готовності до виїзду оперативно-слідчої групи при проведенні окремих слідчих дій.

Профілактична діяльність полягає у виявленні причин та умов, що сприяють злочинності; здійсненні психологічного впливу на різні категорії учасників розслідування з метою корекції їх небажаної позиції чи поведінки; засвідчувальна — надання всій одержаній інформації спеціальних, передбачених законом форм (протокол, постанова тощо).

Характеристика психологічних особливостей слідчої діяльності в цілому співпадає з позиціями, з врахуванням специфіки, притаманної саме процесу розслідування злочинів.

Реальна ситуація злочину, як правило, визначається високим ступенем складності й невизначеності. Тому плануючи процес його розслідування, слідчий базується не на реальній ситуації, а на її інформаційній моделі. В якості такого модельного уявлення виступає слідча ситуація — динамічна інформаційна система, що відображає, з різним ступенем адекватності, багатоманітні логіко-пізнавальні зв’язки між встановленими і ще не встановленими обставинами, тактико-психологічні відносини учасників (сторін) кримінального судочинства, а також організаційно-управлінську структуру та рівень упорядкованості процесу розслідування. Вказаним визначається типологія компонентів слідчої ситуації:

1) компоненти інформаційного характеру;

2) компоненти процесуального і тактичного характеру;

3) компоненти матеріального та організаційно-технічного характеру;

4) компоненти психологічного характеру. Співвідношення між компонентами реальної ситуації І модельного її уявлення достатньо складне та неоднозначне:

— об’єктивно складна ситуація правильно відображена в складній слідчій ситуації;

— об’єктивно складна ситуація неадекватно відображена як проста слідча ситуація;

— об’єктивно проста ситуація неадекватно сприймається як складна слідча ситуація;

— об’єктивно проста ситуація правильно усвідомлюється як проста слідча ситуація.

Зазначеними співвідношеннями зумовлені можливі помилки в орієнтації вже на початкових етапах розслідування.

В психологічному плані слідча ситуація є проблемною ситуацією, що детермінує всю пізнавальну активність слідчого. Функціональним центром пізнавальної діяльності слід вважати вирішення різноманітних мислительних завдань, що поділяються на два основних різновиди: ідеальні та реальні

Ідеальні завдання — це слідчі версії, що висуваються після збору первісної Інформації і становлять собою різнорівневі моделі. Ідеальне мислительне завдання, як часткова версія, спрямоване на організацію конкретних інформаційно-пошукових Дій.

При розслідуванні злочину слідчий вирішує декілька типів реальних завдань:

1) завдання з визначення джерел інформації;

2) завдання з організації слідчих і оперативно-розшукових Дій;

3) завдання з координації діяльності;

4) завдання з економізації процесуальних зусиль і визначення термінів розслідування;

5) завдання з організації профілактичних заходів.

Перший тип завдань визначає дії по знаходженню не стільки самої інформації, скільки надійного її джерела. Вихідна умова цього типу завдань міститься в проблемній слідчій ситуації як джерелі первісної інформації щодо, щонайменше, факту злочину (місто події, свідки, потерпілі, речові докази). Деталізація мислительної діяльності слідчого на цьому етапі можлива за декількома підставами. По-перше, невизначеність в умовах практичної відсутності первісної інформації може продукувати множину взаємно суперечливих версій або ж жодної продуктивної. По-друге, виділення смислових Інформаційних зон утруднюється значним обсягом надлишкової Інформації. Що, в свою чергу, призводить до висунення декількох однопорядкових версій. Зовнішня несуперечлива узгодженість фактів, умов і обставин (можливо, вони й не стосуються факту злочину) через її очевидність приводить слідчого до версифікації в невірному напрямі.

Другий тип завдань підрозділяється на декілька підтипів: а) завдання щодо обрання ефективної слідчої дії чи оперативно-розшукового заходу для одержання доказової інформації; б) завдання щодо системи слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; в) завдання щодо структури організації слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (їх планування та реалізація).

Третій тип завдань спрямований на координацію дій при розслідуванні злочинів. Координація як узгоджена система дій, спрямованих на досягнення мети, в слідчій діяльності пов’язана з концентрацією окремих дій та їх взаємообумовленістю. Окрім того, вона об’єднує зусилля декількох осіб чи відомств. Координація визначає також міжособистісну та рольову взаємодію працівників, які беруть участь у розслідуванні злочину, причому можна виділити, принаймні, три форми такої взаємодії: а) доручення органам дізнання проведення оперативно-розшунових дій; б) доручення органам дізнання виконання слідчих дій; в) сприяння органів дізнання роботі слідчого при провадженні окремих слідчих дій.

Четвертий тип завдань передбачає економізацію процесуальних зусиль та визначення термінів діяльності. Слідчому надані певні процесуальні засоби знаходження, фіксації та дослідження доказів, процесуального примусу тощо. Одночасно висуваються досить жорсткі вимоги щодо термінів як всього розслідування, так і окремих слідчих дій.

Зміст п’ятого типу завдань — профілактична діяльність слідчого, що має на меті, з одного боку, встановлення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину, а з іншого — здійснення заходів, спрямованих на їх ліквідацію.

В процесі вирішення будь-якого типу завдань слідчий реалізує наступну сукупність функцій:

1) цільові-встановлення фактів, висунення версій та ін.;

2) забезпечуючі — створення умов для ефективних дій;

3) контрольні-співвіднесення, перевірка одержаних результатів, вирішення слідчого завдання.

В процесі розслідування злочину бере участь цілісна особистість слідчого з притаманними їй структурними компонентами, а саме:

— рівень моральних якостей, принципів та цінностей;

— рівень інтелектуально-пізнавальних якостей;

— характерологічні властивості;

— психофізіологічні якості.

Професіограма слідчого, таким чином, становить собою багаторівневу ієрархічну структуру, в якій відображаються психодинамічні та індивідуально-психологічні властивості і якості, що реалізуються в професійній діяльності. Вони супроводжуються й забарвлюються певними психічними станами, котрі впливають на динаміку і ефективність досягнення кінцевого результату. Такі стани диференціюються залежно від: а) ролі особистості та ситуації — особистісні та ситуативні; б) домінуючих компонентів діяльності — інтелектуальні, емоційні, вольові; в) ступеню вираженості — глибокі та поверхневі; г) терміну перебігу — короткочасні та тривалі; д) впливу на особистість — позитивні та негативні, стенічні та астенічні; е) ступеню адекватності — адекватні та неадекватні та ін.

Так, оптимізують діяльність наступні стани:

1) професійний інтерес, стан творчості, натхнення — викликає енергійність, підвищує працездатність, покращує сприймання та мислительні процеси;

2) стан готовності до проведення певної слідчої дії — сприяє активізації пізнавальних процесів та спостережливості, гостроті відчуттів, високому рівню саморегуляції;

3) стан рішучості — спонукає до складних вольових зусиль та самоконтролю.

Негативно впливають на ефективність діяльності:

1) психічна напруженість — дезорганізує поведінку, викликає утруднення мислення, призводить до пасивності;

2) тривожність — викликається складною ситуацією чи неочікуваними змінами, невдачами та помилками;

3) фрустрація — виникає в ситуації актуального чи потенційного протиборства, звичайно завершається агресією (на об’єкт чи самого себе);

4) персеверація — ригідність. Сполучення інерційності, стереотипності з впертістю, опору змінам як наслідок шаблонності мислення та надмірної типізації розслідуваних справ.

Вплив негативних емоційних станів може мінімізуватися раціональною організацією і виробленням Індивідуального стилю діяльності, при якому недоліки компенсуються розвитком професійно важливих якостей особистості та засвоєнням ефективних методів і засобів. Аналіз існуючих індивідуальних стилів діяльності дозволяє виділити наступні типи особистості слідчого:

1 тип — слідчий-організатор. Уміло розподіляє повноваження, легко встановлює міжособистісні контакти, успішно керує діями слідчо-оперативної групи;

2 тип — слідчий-мислитель. Не схильний до керівництва, продуктивно генерує версії, є професіоналом в оцінці інформації по справі, віддає перевагу самостійній, інтелектуально-насиченій праці, володіє розвиненим продуктивним мисленням та уявою;

3 тип — слідчий-комунікатор. Легко встановлює і підтримує соціальні контакти, у процесі розслідування основну увагу приділяє комунікативним слідчим діям (допит, очна ставка);

4 тип — слідчий-слідопит. В структурі професійних якостей домінують Інформаційно-пошукові, зокрема, високий рівень спостережливості. Схильний працювати «за гарячими слідами», володіє широкими криміналістичними пізнаннями.

Функціонально-психологічна структура слідчої діяльності представлена інформаційно-пошуковими та інформаційно-комунікативними слідчими діями.

Інформаційно-пошукові — це дії, основу яких складає інформаційний пошук та оперування інформацією щодо події злочину (огляд місця події, впізнання, відтворення обстановки та обставин події, обшук); інформаційно-комунікативні — група слідчих дій, що базуються на комунікативній діяльності, тобто здійснюються в умовах постійного контакту та діалогу між учасниками процесу розслідування (допит, очна ставка).

2. Загальна характеристика моральних вимог до слідчих

Слідчий — спеціаліст-юрист, обов’язком якого є розслідування вчинених злочинів і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготовка матеріалів кримінальної справи для розгляду справи в суді. від якості роботи слідчого залежить не тільки дотримання прав та свобод людини під проведення розслідування, але й досягнення його основної мети: прийняття справедливого рішення у справі, що виявляється у виявленні та притяненні до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочину чи, навпаки, в реабілітації невинних. У даний час посади слідчих є у штатах органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо. Проведення слідства різними органами визначено нормативними актами в залежності від тієї чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежності від зібраних доказів і пред’явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них.

Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут особливого значення набуває талант, наполегливість, швидка реакція, холоднокровність, витримка, зосередженість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає високої позитивної мотивації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб’єктами попереднього розслідування. Слідчі дії, що викликаються потребою і дозволяються законом (деякі за згодою суду), допускають вторгнення слідчого в особисте життя осіб, допускають порушення ним, охоронюваних конституцією, прав і свобод. Тому, на перший план виступають етичні вимоги, що вимагають поваги до особистості та її прав, коректність, ввічливість і, звичайно ж, конфіденційність.

Говорячи про роботу слідчого, не слід відкидати також спроби тиску на нього з боку «зацікавлених» представників державної влади, керівництва, кримінальних структур, погрози і пропозиції «щодо співробітництва», прохання знайомих і близьких. До всього цього юрист, що присвячує себе слідчій професії повинен готуватися морально і фізично, довго і всерйоз.

Слідчому вірять, на нього дивляться з надією, що злочин буде розкрито, винні знайдені та покарані, а справедливість восторжествує. Від нього чекають швидких і рішучих дій, втішних результатів. Діяльність слідчого повністю регулюється Кримінально-процесуальним кодексом. Він містить багато демократичних норм, спрямованих на захист честі і гідності особи під час проведення розслідування, але вони є дуже загальними, а деколи і декларативними. Головним правовим орієнтиром є конституційний принцип презумпції невинуватості (ст. 62 КУ). Презумпція невинуватості в поєднанні з «золотим правилом» «поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою», що визнано моральним ідеалом поведінки людини, становлять основу діяльності слідчого. Моральні вимоги до діяльності слідчого спрямовані на забезпечення прав і свобод особи, її честі і гідності.

Специфіка реалізації моральних норм у діяльності слідчого:

З огляду на високі завдання, що ставляться суспільством і державою до слідчого, особливо щодо оперативності і результативності їх виконання, перед слідчими постійно постає питання щодо моральних методів досягнення мети. Добрі наміри і прекрасні закони можуть бути перетворені на протилежність, оскільки все залежить від виконавця.

Негативні наслідки використання незаконних методів:

1. Слідчий, що один раз порушив закон, з „добрих намірів”, зробить це і вдруге. Форми порушення будуть «удосконалюватися», масштаби — зростати, а доцільність їхнього застосування буде поширюватися, виходячи з особистих розумінь свого обов’язку, до межі беззаконня.
2. Постійно слід пам’ятати, що слідчий є представником державної влади. Усі слідчі дії чиняться ним від імені держави і будь-яка самодіяльність, що спотворює чи порушує закон, сприймається навколишніми як акт державного беззаконня. Прикриття порушень закону інтересами слідства є не що інше, як дискредитація державної влади.

Співвідношення тактичних прийомів і етичних вимог при розслідуванні справи значною мірою визначається моральними орієнтирами слідчого і цілями, що стоять перед ним. Якщо слідчий заклопотаний розкриттям злочину і встановленням справжнього винуватця, він, як правило, не вдається до підтасування фактів, фальсифікації матеріалів слідства та ін. Подібні прийоми застосовуються у разі, якщо розкриття злочину перетворюється на самоціль і досягається будь-якою ціною. Тоді використовується обман, шантаж, провокації.

Свого часу запропонована була думка застосовувати в слідчій практиці такі «методи боротьби», як «роздроблення сил і засобів «супротивника», що виражалося в розпаленні конфліктів між співучасниками злочину і нанесенні «удару» в найуразливіші місця. Ця позиція автора була сприйнята по-різному.

Саме по собі питання щодо перетворення обвинувачуваного в «супротивника» слідчого суперечить духу і букві закону, що покладає на слідчого завдання виявлення обставин як таких, що обвинувачують, так і оправдовують підозрюваного, обвинувачуваного. Теорія «конфліктного слідства» приховує у собі небезпеку нанесення горезвісних «ударів» невинній особі.

Аморальним і абсолютно неприпустимим з погляду закону явищем у роботі слідчих слід визнати дезінформацію свідків, експертів, провокація бажаних показань.

Висновок: мета і засоби, законність і моральність нерозривні. Успіх, досягнутий аморальними методами завжди сумнівний і, у кращому випадку, приховує небезпеку слідчої помилки, а в гіршому — злочин.

Чи має право слідчий на помилку? Безперечно, як будь-яка людина він може помилятися. Однак помилки бувають різними. Слідчий, що знайшов у собі мужність визнати помилку і виправити її — цілком гідна особистість. Людина, що ставить кар’єру вище усього і прагне будь-що довести свою непогрішність, нехай навіть ціною волі та здоров’я, а часом і життя іншої людини, вчиняє злочин. Чим більші повноваження, тим серйозніша відповідальність. Відповідальності за порушення закону нерідко вдається уникнути, суду власної совісті — ніколи.

3. Моральна аспекти роботи слідчого з обвинуваченими

Затримка, арешт і взяття під варту — це дії, що різко змінюють життя людини і близьких йому людей, що порушують його плани і зобов’язання, що ставлять під загрозу добре ім’я і репутацію. Ці дії припустимі лише у тому разі, якщо перебування особи на волі приховує в собі реальну загрозу для навколишніх і інтересів розслідуваної справи. Тут завжди присутній бік — збереження безпеки й інтересів більшості.

Таке становище йде врозріз з конституційними деклараціями України та моральними принципами українського суспільства. Це також суперечить деонтологічним стандартам МАЮ й іншим міжнародним документам, що вимагають поваги затриманих, їх людської гідності та не допускати знущань і катувань.

Взяття обвинувачуваного під варту і його тимчасова ізоляція мають на меті позбавити підозрюваного, обвинувачуваного можливості сховатися від слідства або перешкоджати розслідуванню злочину. Ця міра не повинна розглядатися слідчим як спосіб, схованого від громадськості придушення особистості, застосування недозволених засобів.

Конституція України і кримінально-процесуальний закон зобов’язують слідчого при обранні запобіжного заходу виходити з основної тези презумпції невинуватості — він має справу з невинуватою людиною.

Прийняття нового кримінально-процесуального законодавства, що передає видачу санкції на арешт і її продовження в компетенцію судів, формально вирішує проблему дотримання прав обвинувачуваних. З правового погляду питання одержало своє законодавче вирішення. Проте стан багатьох слідчих ізоляторів не відповідає найменшим вимогам елементарної санітарії. За таких умов недоречно говорити навіть про часткове забезпечення таких інститутів, як честь, достоїнство, права і свободи громадян. Неприпустимі за міжнародними стандартами умови в слідчих ізоляторах, певною мірою сприяють збереженню серед окремих слідчих тенденції до використання цих умов тримання для досягнення бажаних, але не завжди праведних цілей.

Законодавство України містить ще одне демократичне положення: Виправдання підсудного, що тривалий час перебував під вартою, в разі недоведеності обвинувачення, відповідно до ЦК України, передбачає право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Виникає ситуація, коли за безвідповідальне ставлення слідчого до своєї роботи має розраховуватись держава, а якщо конкретно, то платники податків.

Відносини з потерпілим.

Особливої уваги заслуговують взаємини слідчого з потерпілими. Кримінально-процесуальним законом потерпілі, як зацікавлені в результаті розслідування особи, наділені визначеними процесуальними правами. Потерпілим визнається особа, якій вчиненим злочином заподіяна моральна, фізична чи майнова шкода (ст. 49 КПК України).

Якщо процесуальні відносини з потерпілими врегульовані законом, то мистецтво морально-ділового спілкування залежить від багатьох обставин: особистого характеру, рівня культури і морального виховання обох сторін. Потерпілий не завжди адекватно сприймає і реагує на навколишні події, вчинки потерпілих іноді позбавлені всякої логіки і здатні дуже ускладнити процес розслідування злочину. Це може мати дві причини: 1) їхніми вчинками, найчастіше керують нервове та психологічне потрясіння спричинене злочином. 2) Нерідко вони стають об’єктами залякувань, підкупу й інших невідомих слідчому обставин.. 3) Іноді їхня поведінка продиктована дуже утилітарними цілями. Особливість етики взаємин слідчого з потерпілими полягає в тому, що суворо дотримуючи формальних вимог закону у відношенні останніх, він має бути максимально коректним у вчинках і заявах, утримуватися від дій і висловлювань, здатних образити почуття потерпілих. Ніякі особисті припущення чи антипатії не виправдовують брутальність або безтактність слідчого стосовно потерпілого. Потерпілі вимагають особливо дбайливого відношення до себе. З іншого боку, варто утримуватися від озвучування необережних прогнозів щодо завершення розслідування справи, передчасних висновків і необґрунтованих обіцянок. Одне лише непродумане слово слідчого може перетворитися на об’єкт скарг і серйозних обвинувачень з боку потерпілого.

Висновки

Отже, слідчі дії є окремим видом процесуальних дій, що проводяться з метою збирання, дослідження, оцінки й використання доказів уповноваженими службовими особами відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства у процесі розслідування злочинів. З’ясовано, що слідчі дії необхідно розглядати в кримінально-процесуальному, морально-етичному, психологічному та організаційно-тактичному аспектах.

Структурними елементами характеристики морально-етичного аспекту слідчих дій виступають загальні морально-етичні принципи суспільства; норми Конституції України, кримінально-процесуальне законодавство; положення криміналістичної тактики; морально-етичні вимоги, що ставляться до службової особи, уповноваженої на провадження слідчих дій.

Психологічний аспект слідчих дій знаходить свій вираз через відповідні пізнавальні, конструктивні, комунікативні, організаційні, засвідчувальні операції, які складають зміст слідчої дії.

Організаційно-тактичний аспект слідчих дій передбачає співвідношення організаційних і тактичних елементів: організаційні заходи виражаються у якості процесуальних, тактичних, технічних, взаємопов’язаних та спрямованих на розслідування злочину; з тактичної точки зору порядок провадження будь-якої слідчої дії можна розглядати як систему тактичних прийомів.

Визначення напрямів розвитку та удосконалення слідчих дій зумовлене об’єктивними чинниками, має комплексний характер та пов’язане із підготовкою нового Кримінально-процесуального кодексу України, розробкою науково обґрунтованих рекомендацій їх практичного застосування під час розслідування злочинів.

Ефективність та результативність провадження слідчих дій залежить від оптимального поєднання кримінально-процесуальних, організаційних заходів, морально-етичних положень, тактичних і психологічних прийомів, що застосовуються слідчим. Висловлені в межах даного дослідження пропозиції щодо окреслення напрямів розвитку, удосконалення кримінально-процесуальної регламентації та положень тактики слідчих дій спрямовані на підвищення рівня їх наукової розробленості та практики застосування.

Список використаної літератури

1. Гребеньков Г. Юридична етика [Текст] : Навчальний посібник / Геннадій Гребеньков, Дмитро Фіолевський,, 2004. — 209 с.
2. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Основи юридичної діяльності [Текст] : Навчальний посібник / Станіслав Гусарєв, Олександр Тихомиров,, 2006. — 487,[1] с.
3. Леко, Б. Юридична етика [Текст] : навч. посіб. / Богдан Леко, 2008. — 279 с.
4. Мануйлов, Є. Формування особистості майбутнього фахівця права [Текст] : вибрані праці: статті, матеріали конференцій, «круглих столів» (2006-2011) / Євген Мануйлов, 2011. — 211 с.
5. Організація професійної діяльності юриста: теорія і практика [Текст] / Фіона Бойл [та ін.] ; наук. ред. пер. В. І. Андрейцев ; пер. з англ.: Т. Чорна, 2006. — 478 с.
6. Скакун О. Федоровна Юридическая деонтология [Текст] : Учебник / Ольга Скакун, , 2006. — 383 с.
7. Сливка С. Юридична деонтологія [Текст] : підручник / Степан Сливка, 2015. — 295 с.
8. Фіолевський, Д. Юридична етика [Текст] : підручник / Дмитро Фіолевський, 2011. — 287 с.
9. Юридична деонтологія [Текст] : Підручник / За ред. В. Д. Ткаченка, 2006. — 253 с.
10. Юридична деонтологія [Текст] : підручник / Націонал. юридичний ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2014. — 245,[3] с.