Вступ

Актуальність теми. Моральне і культурне оновлення суспільства, політичні і економічні перетворення зумовлюють процес духовного відродження, викликають потребу у вдосконаленні всіх ланок життя, особливо навчання та виховання молоді, її соціальної адаптації. Це створює, по суті, нові соціально-педагогічні умови роботи тих соціальних інститутів, що займаються підготовкою молоді до життя, ефективності її соціалізації. Серед інших в означеному контексті заслуговує на увагу сім’я — одна із найдавніших форм спільності людей. Це середовище формування та розвитку особистості, в якому здійснюється соціальне відтворення населення та способу його життя, — є середовищем формування й розвитку особистості.

Сім’я в Україні потрапила під вплив трансформаційних процесів та перетворень, які неодноразово відобразились на ній та призвели до значних змін у її функціонуванні. Спостерігається значна диференціація сімей за доходами, зубожіння значної частини сімей, погіршення соціального самопочуття та стану здоров’я членів родини, зменшення середньої тривалості життя, зменшення народжуваності та зростання частки народження позашлюбних дітей. Соціально-економічні умови життєдіяльності відображаються на взаємовідносинах: посилюється конфліктність, руйнуються усталені морально-етичні засади функціонування повноцінної сім’ї. Дисфункції проявляються в економічній, правовій та моральній незахищеності сім’ї, зниженні її ролі у соціалізації та вихованні дітей.

Для організації суспільства як складної організованої системи необхідно закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх злагодженими, щоб вони відбувалися за певними правилами та були обов’язковими для усіх соціальних організацій, соціальних спільнот та соціальних груп.

На важливих аспектах соціально-виховної ролі сім’ї наголошували Т. Кампанелла, Я. Козельський, А. Макаренко, Й. Песталоцці, С. Полоцький, Ф. Прокопович, Ж.-Ж. Руссо, К. Славинецький, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін. Ідеї цих просвітителів і педагогів не були повністю тотожними, однак усі вони наголошували на важливості сімейного мікроколективу щодо формування та розвитку дитини, провідної ролі батьків у прищепленні дітям ціннісних орієнтацій та моральних норм, виховання в них особистісних якостей задля поступового залучення до суспільної діяльності.

На сьогодні інститут сім’ї є предметом дослідження різних наук, тож визначення поняття «сім’я» різняться між собою. Так, демографи переважно розглядають сім’ю як сукупність осіб, що спільно проживають, формують сімейний бюджет, об’єднані родинними зв’язками. Економісти підкреслюють системний характер сімейних стосунків і схиляються до трактування поняття «сім’я» як невеликої соціальної групи, «клітини» соціальної структури, у процесі функціонування й розвитку якої проявляється найбільш істотне в соціально-економічних стосунках. Соціологи, психологи розглядають сім’ю як малу соціальну групу, засновану на шлюбі або кровній спорідненості, члени якої взаємодіють задля задоволення своїх інтересів і потреб. Проте, як свідчить аналіз наукових джерел на сьогодні відсутнє цілісне дослідження проблеми сім’ї як провідного інституту соціалізації дитини.

Мета дослідження — узагальнити наукові підходи щодо проблеми морально-етичних аспектів та ролі сім’ї в сучасному суспільстві України.

Для цього ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути сім’ю як соціальний осередок суспільства;

— дослідити особливості формування сім’ї, роль і значення в суспільстві;

— охарактеризувати функції сім’ї  як соціально-культурного інституту    ;

— проаналізувати становище сучасної української сім’ї як структурної соціальної одиниці;

— виявити вплив сім’ї та сімейних цінностей на формування духовності особистості ;

— розглянути сучасні проблеми у вихованні моральності дітей батьками;

— дослідити перспективи розвитку морально-етичних засад українських сімей на сучасному етапі;

— виявити проблеми та перспективи формування, становлення і розвитку сучасної молодої сім’ї;

— проаналізувати шляхи вдосконалення сімейних цінностей в сучасному суспільстві.

Об’єктом дослідження виступає роль сім’ї в сучасному суспільстві України.

Предметом дослідження є значення та місце сім’ї в морально-етичному вихованні.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти визначення ролі сім’ї в суспільстві

1.1. Сім’я як соціальний осередок суспільства

Сім’я, що є найменшим осередком суспільства, репрезентує суспільство в цілому, є його мініатюрним зображенням. В ній здійснюється соціалізація людини. Досвід особистості, який вона набуває в сім’ї, визначає її індивідуальну поведінку, створює внутрішню конструкцію реальності, на основі якого людина сприймає навколишнє середовище і діє в ньому. Єдність сім’ї забезпечується взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх членів сім’ї, взаєморозумінням та емоційною прихильністю. З одного боку, сім’я — досить замкнуте об’єднання людей, яке захищає свій внутрішній світ і протистоїть зовнішнім впливам і втручанням. Руйнування цього світу, нетактовне втручання в його інтимні сфери часто призводить до краху сім’ї. З іншого боку, сім’я — це об’єднання людей, відкрите для суспільства.

Визначення сім’ї як особливого системного типу суспільних взаємозв’язків характерна і для вітчизняної соціології: «Сім’я — суспільний механізм відтворення людини, стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, заснована на цих стосунках мала група, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою» [8]. Із вищевказаного визначення випливає, що сім’я ґрунтується на подружніх стосунках, офіційно зареєстрованих в органах РАЦС. З позиції сучасності дану точку зору можна заперечити. Сім’я може ґрунтуватися і на фактичних шлюбних стосунках, у тому числі на стосунках між особами однієї статі. Такі стосунки отримують сьогодні дедалі ширше юридичне визнання в різних країнах. Останніми роками в Європі і США посилюється тенденція до стирання кордону між сім’єю в юридичному і соціологічному сенсі. Право тією або іншою мірою поширює свою дію і на фактичні родинні союзи, надаючи, зокрема, особам, що перебувають у фактичному шлюбі, надається право на складання договорів, що визначають правовий режим їх майна й аліментні зобов’язання.

Отже, найважливішим критерієм для визначення приналежності осіб до однієї сім’ї є фактичні родинні стосунки між ними. Крім того, у родинних стосунках перебувають особи, що проживають разом. Існує чимало сімей, у яких чоловік і дружина живуть окремо [7].

Родинним стосункам властивий особливий особисто-довірчий елемент, відсутній в інших галузях права, проживання однією сім’єю, наявність взаємних прав та обов’язків.

Беручи до уваги приватний характер родинних стосунків, можна виділити такі ознаки сім’ї: наявність стабільних внутрісімейних зв’язків; просторова близькість; регульованість правовими й релігійними нормами.

Сім’я є найважливішим інститутом суспільства, зрештою, тим, що визначає його стабільність, економічний і духовний розвиток.

Взаємопроникнення, взаємовплив сім’ї й суспільства здійснюється декількома способами. З одного боку, сім’я — це група людей, що усвідомлено організована для реалізації соціальних, економічних і духовних інтересів, захищає себе, свою автономію від негативної зовнішньої дії. Водночас проблеми макросоціуму й держави проникають у сім’ю і впливають на неї через різні об’єднання людей, до яких входить кожний з її членів. З іншого боку, сім’я також впливає на характер відносин у суспільстві, на перебіг суспільних процесів, виконуючи безліч соціальних функцій, затребуваних ним тією чи іншою мірою. Сім’я сприймає дії всієї соціокультури, адаптується до неї й по можливості регулює ступінь її впливу з урахуванням своїх інтересів і потреб. Системи цінностей особистості, сім’ї та суспільства взаємопов’язані й взаємозалежні як відносно самостійні та специфічні системи.

Вивчаючи сім’ю як надзвичайно складне утворення, в якому задовольняються сімейні (за формою) і загальносоціальні (за сутністю) потреби, В. Слізаров виділяє п’ять основних аспектів, у яких сім’я виступає об’єктом дослідження:

—      сім’я як статистична одиниця обліку і спостереження, як носій певних характеристик: кількість членів сім’ї і їх вік; наявність шлюбних пар; кількість народжень; фактичне число дітей; протогенетичний та інтергенетичний інтервали; прибуток сім’ї (загальний і на кожного з її членів); забезпеченість житлом; рівень освіти чоловіка та дружини тощо;

—      сім’я як сукупність індивідуумів — носіїв певних соціально-демографічних ролей (чоловік, дружина, дитина, родич), комбінації й кількість яких визначають відповідний типологічний стан сім’ї;

—      сім’я як динамічна послідовність фаз «життєвого циклу»: молоде подружжя; сім’я з однією дитиною; сім’я з кількома неповнолітніми дітьми; сім’я, від якої відокремлюються дорослі діти; розпад сім’ї внаслідок смерті одного з подружжя;

—      сім’я як носій певних функцій, реалізація яких здійснюється свідомо та забезпечує нормальне існування й розвиток членів сім’ї, а також кількісне і якісне відтворення населення, задоволення сімейних і суспільних потреб;

—      сім’я як система, як діалектична сукупність різних внутрішніх мікроструктур: економічної, соціальної, психологічної, біологічної, — які здійснюють розвиток у тісній взаємодії одна з одною, мають прямі та зворотні зв’язки з відповідними макроструктурами (соціальною групою, суспільством у цілому) [6, с. 25-27].

Отже, сучасні дослідники сім’ї та сімейних відносин вивчають досить широке коло питань: 1) історичні, суспільно-політичні, соціально-економічні чинники, що детермінують як спосіб життя сім’ї, так і трансформацію в ній і з нею; 2) місце та роль інституту сім’ї в житті людини й суспільства; 3) процеси формування сім’ї і її розпаду, специфіка внутрішньосімейних відносин і причини конфліктів; 4) взаємодія поколінь у сімейній групі.

У зв’язку з тим, що сім’я є об’єктом дослідження багатьох наук: філософії, соціології, психології, педагогіки, демографії, права, етики, історії тощо, — у літературі можна знайти різні її визначення, але серед них відсутнє таке, яке влаштовувало б усі науки і всі підходи до вивчення сімейно-шлюбних відносин, будь-яке визначення сім’ї з погляду однієї з наук буде неповним.

Сім’я «тисячами ниток» пов’язана із суспільством. Кожен її член є одночасно членом різних колективів: на виробництві він працює у колективі виробників або службовців, в учительському колективі — серед учителів і вихователів, в медичних закладах — серед лікарів, медсестер. Учень у школі — це теж член сімейного колективу. В той же час він може входити до різних молодіжних і дитячих об’єднань, спортивних груп, музичних колективів, інших груп за інтересами. Тому стосунки, що складаються в сім’ї, мікроклімат сімейного виховання та спілкування залежить від того, як людина почуває себе у суспільних колективах, які здійснюють зв’язок сім’ї з суспільством. Важливим наслідком цієї взаємодії є вплив сім’ї на формування відносин у суспільстві, характер усіх процесів суспільного життя. Сім’я не лише задовольняє потреби людей, які вступили у шлюб, але й виконує цілий ряд соціальних функцій і тому є невід’ємним компонентом соціальної структури суспільства [2, с.224].

У тлумаченні російського соціолога О. Харчева сім’я постає як «…історично конкретна система між подружжям, між батьками й дітьми, як мала соціальна група, члени якої пов’язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, і соціальна потреба в якій зумовлена потребою суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення» [11, с.75]. Дослідник запропонував систему поглядів на сім’ю як відносини, «…через які і завдяки яким здійснюється відтворення людини, суспільний механізм цього відтворення» [12, с.27]. Основні засади концепції О. Харчева полягають у наступному:

• розуміння сім’ї як провідної форми соціальної спільності у невиробничій сфері людського буття;
• розгляд стабільності сім’ї як наслідку впливу на неї зовнішніх, внутрішніх сил, які можуть зміцнювати або послаблювати її;
• аналіз сім’ї як соціального інституту і малої групи з виокремленням її специфічних (народження і виховання дітей) і неспецифічних (господарсько-побутова, економічна, первинний соціальний контроль, духовне спілкування, надання соціального статусу, дозвіллєва, емоційна, сексуальна) функцій [12, с. 27].

У концепції простежуються структурно-функціональні, необіхевіористські та інтеракційні засади, які акцентують увагу на аналізі функцій сім’ї як соціального інституту (певні соціальні норми, зразки поведінки, права та обов’язки, які регулюють відносини між подружжям, батьками і дітьми) і малої соціальної групи (шлюб чи кровна спорідненість, спільний побут, взаємна відповідальність) [5, с.110].

До цього трактування певною мірою близьке визначення сім’ї, запропоноване С. Голодом. Концепція дослідника спирається на гуманістичний підхід і акцентує на необхідності врахування індивідуально-особистісної складової сімейного колективу. Згідно з цією концепцією сім’я розуміється як сукупність індивідів, поєднаних хоча б одним із трьох видів відносин: кровного споріднення, походження та якості [5, с.110].

Сім’я становить персональне середовище життя і розвитку дітей, підлітків та юнацтва. Саме в цьому середовищі відбувається процес засвоєння індивідом суспільних соціальних і культурних цінностей. Відповідно до цих установок сім’я повинна стати основним осередком суспільства, а всі інші соціальні інститути повинні працювати на неї [2, с.223].

Сім’я, переконані А. Антонов та В. Медков, — «це заснована на загальносімейній діяльності спільність людей, пов’язаних узами шлюбу, батьківства, кровної спорідненості, яка відтворює населення, забезпечує спадковість сімейних поколінь, а також здійснює соціалізацію дітей і підтримує життєдіяльність членів сім’ї. За такого підходу враховано всі етапи існування сім’ї, а також її найважливіші функції з формування й розвитку дитини, забезпеченні її соціалізації [1, с.66]. Відношення «шлюб — батьківство — спорідненість» передбачає певне утворення, сталість якого зумовлене зазначеними характеристиками, внутрішніми сімейними зв’язками. В ієрархії функцій сім’ї та за «інтегральним показником сімейного способу життя», на їхню думку, провідне місце посідає дітонародження («потреба в дітях»), що доповнюється вихованням дітей [5, с.111].

Б. Ковбас та В. Костів розглядають сім’ю як «.динамічну малу соціальну групу людей, поєднаних спільністю проживання (чи тимчасовою відсутністю) й родинними стосунками (шлюб, кровна спорідненість, усиновлення, опіка, свояцтво), спільністю формування й задоволення соціально-економічних та біологічних потреб, любов’ю, взаємною моральною відповідальністю» [3, с.12].

У цьому визначенні перевагу надано погляду на сім’ю як на малу соціальну групу, характерними рисами якої також є шлюб, кровна спорідненість, задоволення побутових і моральних потреб її членів. Однак, на відміну від наведених вище підходів, не враховано таких важливих функцій, як виховання й соціалізація дитини. Дослідники, наголошуючи на стосунках «чоловік — дружина», ігнорують стосунки «мати — дитина», «батько — дитина», хоча саме завдяки їм дитина набуває початкового досвіду соціального життя, засвоює перші уроки моралі, норми і правила співжиття, перевірені багатовіковим досвідом етичні знання, трудові навички, тобто відбувається її первинна соціалізація [5, с.111-112].

Соціалізацію дитини (зміст, спрямованість, ефективність) певною мірою визначають дорослі, котрі створюють життєвий простір. Вони можуть «обмежувати й стимулювати, сприяти й заважати, надихати на перемоги над собою і обставинами чи штовхати в прірву самозміцнення» [10, с.7], адже важко уявити цей процес поза стосунками дитини з людьми, людським середовищем і, зрозуміло, її взаєминами з батьками.

Правомірність розгляду сім’ї як малої соціальної групи зумовлюється тими ознаками, які характеризують цей феномен. Група для людини є тим найближчим оточенням, до якого вона належить, спільністю, яка опосередковує її взаємозв’язок із суспільством і забезпечує її ж таки соціалізацію [4, с.124].

У терміні «мала соціальна група» головним групотворним чинником дослідники визначають спільну діяльність, спілкування, а саму групу розглядають як осередок ширшої соціальної системи — суспільства. Як сукупний суб’єкт діяльності й спілкування сімейна група є тим «осередком, де перетинаються суб’єкт-об’єктні зв’язки особистості, соціальні й психологічні детермінанти регуляції її поведінки». Це робить сім’ю складним утворенням, зумовлює її функції, ознаки та характер впливу на особистість.

Започаткування терміна «первинна група», до якої належить сім’я, пов’язана з працями німецького соціолога Г. Зиммеля та американського соціолога Ч. Кулі. Вони одним з перших почали розглядати особистість у контексті її соціалізації, яку зумовлюють стосунки з іншими людьми, насамперед батьками.

У соціалізації дитини сім’я відіграє головну роль, адже саме в сім’ї зростаюча особистість набуває перші знання про світ — найпростіші правила поведінки в суспільстві, норми соціальних стосунків. Завдяки батькам дитина опановує вміння орієнтуватись в більших соціальних спільнотах, засвоює навички спілкування з людьми різних вікових категоріях і соціальних верств. Сім’я є базовою групою, що сприяє долученню особистості до активних соціальних стосунків, які вона має засвоїти в процесі виконання соціальної ролі дитини [8, с.13].

Будучи малою соціальною групою, сім’я водночас є соціальним інститутом — відносно стійкою формою організації соціального життя, яка забезпечує стійкість зв’язків і стосунків у межах суспільства [6, с.622]. Правомірність цього твердження зумовлена функціями, притаманними соціальному інституту загалом. До них належать:          створення   для    своїх членів          можливостей задовольняти власні потреби та інтереси; регулювання діяльності членів суспільства в рамках соціальних стосунків; забезпечення стійкістю суспільного життя; забезпечення інтеграції прагнень, дій та інтересів індивідів; здійснення соціального контролю [6, с.622].

За Л. Морганом, сім’я, з одного боку, — це замкнутий соціальний інститут, який творить свій внутрішній світ, протистоїть зовнішнім деструктивним впливам. Позбавлення сім’ї внутрішнього світу призводить до її розладу. З другого — сім’я — це відкритий соціальний інститут, який взаємодіє із суспільством, що сприяє розвитку її членів, допомагає їм задовольняти власні потреби в стосунках з іншими людьми, породжує в них почуття безпеки й захищеності. Як продукт суспільного розвитку сім’я перебуває в постійному русі, не є незмінною, а переходить від нижчої форми до вищої, в міру того, як суспільство розвивається від нижчого щабля до вищого [10, с.7].

Розмірковуючи про внутрісімейні цінності як соціокультурний феномен, Л. Савінов пише: «В історії цінності сім’ї залишаються неповторними, унікальними, незамінними ніякими іншими цінностями. Культура людей неможлива без сім’ї, любові, дітей, подружніх і спорідненихвідносин» [11, с. 11].

Е. Берджесс і Дж. Локк сім’ю визначають за такими критеріями: «Відчуття належності всіх членів сім’ї до сімейної групи й розгляд будь-яких інших осіб як сторонніх; повна інтеграція індивідуальних дій для досягнення спільної сімейної мети; припущення про те, що земля, гроші, предмети побуту й речі становлять сімейну власність; зобов’язання підтримувати членів сім’ї та надавати їм допомогу в разі потреби; упевненість кожного члена сім’ї в підтримці з боку решти членів сім’ї в разі нападу сторонніх; турбота про благополуччя сім’ї; допомога дорослим дітям у момент упроваджень і продовження їх економічної активності відповідно до очікувань сім’ї» [12, с. 51].

Заслуговує на увагу й визначення сім’ї як форми спільності людей, що складається з «об’єднаних шлюбом чоловіка і жінки, їх дітей (власних або усиновлених), а також у деяких випадках з інших осіб, пов’язаних з вищеназваними кровноспорідненим зв’язком», «єдність сім’ї забезпечується наявністю взаємної любові, етичної, економічної, правової й інших видів взаємної відповідальності всіх членів сім’ї, взаєморозумінням та емоційною прихильністю» [61, с. 33]. Обґрунтованим є визначення сім’ї, надане А. Харчевим: «Сім’я є єднальною ланкою між фізичним життям і життям соціального організму. Тому її можна визначити як групу родичів за шлюбом, по крові або за усиновленням, що спільно проживають, які ведуть сумісне господарство, пов’язані певними психологічними, етичними, а за наявності держави й правовими відносинами, що несуть один за одного відповідальність перед суспільством» [61, с. 37].

Особливості сімейної соціалізації досить ґрунтовно окреслив Е. Фромм. Він стверджував, що, наближаючись до раннього віку, дитина починає усвідомлювати той факт, що її мати та інші люди є чимось окремим щодо неї. Цьому сприяє спроможність дитини маніпулювати і вивчати об’єкти, опановувати їх фізично й пізнавати розумово. Надалі, за рахунок рухів і органів чуття дитина освоює навколишній світ речей і людей, виокремлює себе від нього через діяльність, спілкування і зустрічну активність, що здійснюється спільно з нею і щодо неї дорослими. Із дорослішанням дитина, після того, як перериваються її звичні фізіологічні і соціально-психологічні зв’язки з матір’ю, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалежності та персональної свободи. Послідовні кроки з реалізації цього життєво важливого прагнення передбачають проходження таких етапів: фізичної незалежності (виокремлення дитини від організму матері); фізіологічної залежності (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби); психологічної незалежності — свободи, під якою розуміється «здатність людини думати і вчиняти цілком самостійно, відповідно до внутрішніх принципів власної автономної моралі» [5, с. 116].

Соціалізація в сім’ї може інтерпретуватися й як формування базової ієрархії індивідуальних потреб. Якщо виокремити три основні рівні потреб — потреби у фізичному, психологічному і соціальному самозбереженні, то кожний із них може посідати найвищий щабель і відповідно визначати ту чи іншу спрямованість особистості. Отже, цінності, що культивуються в сім’ї, або «ціннісний релятивізм мають тенденцію до безпосереднього засвоєння дитиною» [5, с.117]. Безумовно, надалі такі цінності можуть набувати перегляду і навіть нехтуватися, але це відбувається лише в тому випадку, якщо дитина сформується як самостійна особистість.

Важливість сім’ї в соціалізації дитини спричинюється тим, що вона постає як головний передавач культурних норм і цінностей. Однак, сім’я передає ту частину культури, яка є доступною для батьків. Тому «.виховання і навчання дитини відбуваються в межах культурних цілей і звичаїв, характерних для вузького кола, а соціалізація обмежується цим безпосереднім навчанням і вихованням» [5, с.117]. Водночас культурні еталони, яких дотримується сім’я, значною мірою зумовлюють тип інтерпретації дитиною соціального світу. Але й конкретний світ кожної сім’ї робить у цей світ свій внесок. Два полюси шкали ставлень до дитини визначають, наскільки адекватним є побудований нею образ світу: міра її прийняття або неприйняття в сім’ї і міра її підготовки до самостійних рішень. Перекіс у той, так і в інший бік може легко призвести до конфліктів із соціальним середовищем.

До вивчення соціалізуючого впливу сім’ї на дитину звертався соціолог Р. Мертон. Спираючись на експериментальні дослідження, він доводив, що дитина активно залучається до виявлення та зміни неявних зразків культурного оцінювання, віднесення людей і речей до різних категорій і формування гідної поваги мети тією самою мірою, якою вона засвоює явну культурну орієнтацію своїх батьків, що виражається в нескінченному потоці наказів, пояснень і попереджень. З цього науковець зробив припущення про те, що дитина зберігає «виявлені в щоденній поведінці батьків неявні зразки культурних цінностей навіть у тому випадку, якщо вони суперечать явним порадам і попередженням старших». У цьому контексті не можна не згадати слова Е. Берна, який писав: «Приклад батьків — це та сила, яка протягом усього життя спонукає нас приймати (неусвідомлено) рішення, відповідно до стереотипів їхньої поведінки. Підсвідоме не старіє, а його образи просякнуті відчуттям безсмертя» [5, с.118].

У сім’ї дитина навчається осмислювати і привласнювати спільні норми та цінності, що робить можливим їх сприйняття в інших референтних групах — серед товаришів по іграх, у дитячих вікових колективах, неформальних об’єднаннях, членами яких вона стає або на які просто орієнтуватиметься в своєму житті.

Отже, значущість внутрішньосімейних відносин для соціалізації дитини зумовлена, по-перше, тим, що «вони є першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими дитина стикається від самого народження», а подруге, тим, що «.в них фокусується і набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин, створюючи можливості для раннього залучення зростаючої особистості до їх системи» [5, с.120].

1.2. Особливості формування сім’ї, роль і значення в суспільстві

Важливість внутрішньосімейних стосунків як чинника соціалізації дитини зумовлена тим, що особливості їхнього прояву поступово закріплюються в поведінці дитини та стають моделлю взаємин з іншими людьми. Через обмежений особистісний і соціальний досвід, грубість та байдужість батьків у дитини виникає переконаність у тому, що чужа людина не ставитиметься до неї ліпше, ніж батьки, а то й завдасть більших прикрощів. Така переконаність спричинює відповідні дії й ставлення до інших, утруднюючи набуття соціальних цінностей, реалізацію соціальних стосунків і, як наслідок, гальмує соціалізацію.

Якщо звернутися до історії, то ще давньогрецький мислитель Платон, даючи визначення сім’ї та вказуючи її значення для суспільства, вважав, що при укладенні шлюбу потрібно знати, з якої сім’ї молода людина бере собі дружину або в яку сім’ю батьки віддають свою дочку. Люди, які не вступали в шлюб до 35 років, повинні були щороку платити пеню (“холостяцький податок”) і до них застосовувалися покарання.

В Афінах і Спарті у свято весни застосовували тілесні покарання — сікли прутами за ухилення від укладення шлюбу.

За Арістотелем, сім’я — перший вид спілкування людей. Вона є первісним осередком, із якого виникла держава.

У давньоруській мові словом “сім’я” називали товариство, засноване на договорі, угоду.

У деяких законодавчих актах XV ст. слово “сім’я” замінювалося словом “артель”.

У тлумачному словнику В.І. Даля сім’я визначається як “сукупність близьких родичів, які живуть разом (батьки з дітьми, одружений син або незаміжня донька, які живуть окремо, складають вже іншу сім’ю)”.

Історія сім’ї знайшла своє подальше вираження в наукових працях І. Моргана “Стародавнє суспільство” (1877 р.), Ф. Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884 р.) та ін.

До 60-х рр. XIX ст. сім’я вважалася первісною, найдавнішньою формою стародавнього суспільства, з якої виникли рід, плем’я, держава.

Ф. Енгельс дав нове пояснення історичних форм сім’ї та шлюбу і довів історично-перехідний характер різних форм сім’ї та шлюбу.

Своє визначення сім’ї Ф. Енгельс починає з найнижчої стадії, з періоду, коли людина почала відокремлюватися від природи і сім’я ґрунтувалася на груповому шлюбі.

Із змінами в матеріальному житті суспільства змінювалися і форми шлюбу, сім’ї. Учений довів, що перехід від сім’ї, заснованої на груповому шлюбі, від полігамії до моногамного шлюбу був викликаний економічними причинами.

Традиційною складовою культури міжособистісних стосунків у сім’ї є етика сімейних стосунків. її нормативна база залежить від історичної епохи, особливостей національної культури, релігійних доктрин тощо.

Сім’я — соціальне об’єднання людей, члени якого пов’язані кровним або шлюбним зв’язком, спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою.

У більшості морально-етичних концепцій минулого і сучасності етика сімейних стосунків зводиться до патріархальної моралі — системи морально-етичних норм, сутність яких полягає у беззастережному визнанні права чоловіка на владу у родині та підлеглого становища жінки. Особливого поширення патріархальна мораль набула в Арабських Еміратах, Китаї, Росії, Японії та інших країнах.

Вважається, що однією із причин виникнення полігамії було переважання за кількістю жінок, спричинене численними втратами чоловіків у нескінченних війнах. Як відомо, чоловіче населення переможеного народу повністю винищувалося, а жінки перетворювалися на рабинь або на дружин. Полігамні шлюби існували у стародавніх Вавилоні, Іудеї, Індії, Китаї, Давньому Єгипті та багатьох інших рабовласницьких суспільствах. В Індії, наприклад, полігамні шлюби проіснували до XX ст. (у XIX ст. приблизно 5% індусів мали полігамні шлюби), їх доцільність вбачали насамперед тоді, коли перша дружина або не могла народити взагалі, або народжувала тільки дівчаток.

У первісному суспільстві траплялася і поліандрія (грец. polys — численний, andros — чоловік) — шлюб однієї жінки з багатьма чоловіками. Вона була поширена серед деяких племен Індії, Тибету, Південної Америки. Виникнення поліандрії пов’язують із дефіцитом жінок, зумовленим жорстоким ставленням до дівчаток, від чого вони часто помирали. Наприклад, британські колоністи, провівши наприкінці XVIII ст. перепис індійського населення, виявили, що у вищих кастах серед немовлят були лише хлопчики, тому наречених доводилося вибирати з нижчих каст. Як пізніше з’ясувалося, немовлят жіночої статі вбивали. Тоді британці стали виплачувати грошові компенсації тим, хто відмовлявся від цього звичаю. Однак багато місцевих мешканців гроші брали, а дівчаток, хоч і не вбивали, однак кидали напризволяще.

На сучасному етапі послідовно підтримує полігамію іслам. Коран дозволяє мусульманину мати чотири законних дружини. У багатьох арабських країнах можна мати стільки дружин, скільки чоловік здатен утримувати. З погляду ісламської етики, чоловік має право одружуватися лише тоді, коли він може забезпечити сім’ю.

Саме батьки є для дитини першими зразками суспільно визнаних норм, цінностей та моделей поведінки, носіями того, що можна назвати духом суспільства. Власними уявленнями про належне і негативне батьки „маркують” (за рахунок різноманітних елементів оцінки) всі життєві явища малюка, забезпечуючи його поступове входження у соціум і, відповідно, подальший соціальний успіх та належну якість життя. Натомість, відсутність подібної інтеграції загрожує людині суспільною ізоляцією та самотністю.

Зауважимо, що в історії цивілізації сім’ю не завжди розглядали як переважне, чи просто, прийнятне місце для виховання підростаючого покоління. Можна пригадати соціокультурну практику Спарти, роботи ідеологів комунізму і багато інших фактів. Спроба відірвати людину від сім’ї, звести роль останньої в процесі соціалізації та інкультурації людини до мінімуму, перекласти даний процес на державні інститути має давню історію.

Також не завжди визнавалася первинність сім’ї у порівнянні з більш значними соціокультурними утворення, такими як держава а тим більше нація.

Наприклад, Арістотель був переконаний, що ціле (держава) випереджає частини (сім’ю). Г. Гегель, досліджуючи сутність Істинного духу, також визнавав першість інтересів держави по відношенню до сім’ї, називаючи сім’ю місцем, де держава накопичує сили через примноження людських ресурсів. У той же час О. Конт був переконаний, що сім’я, яка на відміну від самого суспільства являє собою „істинну єдність”, посідає скоріш проміжне положення між ним та індивідом. У цьому співвідношенні суспільство виступає зовнішньою, примусовою силою.

Зазначену примусовість, зокрема, продемонстрував Петро І, який впровадження державних реформ розпочав з руйнації патріархальної сім’ї: насаджуючи європейську культуру через насильницьке роз’єднання її поколінь. На нездатність сім’ї повноцінно розвинути таланти особистості кілька століть по тому вказували Л. Толстой і К. Маркс, Г. де Мопасан і З. Фрейд, Ж.-П. Сартр і А. Камю, М. Фуко, Б. Рассел і багато інших відомих мислителів та митців. Зневага до виховного потенціалу сім’ї простежується і в творах одного з головних ідеологів сучасного лібералізму Людвіга фон Мізеса. Широко відомим став його вислів: „Шлюб — це крок у колонні по двоє на все життя. А творча людина повинна йти одна”.

Надзвичайно сильного удару сім’я зазнала від З. Фрейда. Хоча його особиста позиція не була настільки непримиренною по відношенню до даного суспільного інституту, саме з його наукових праць почала вкорінюватися громадська думка, що сім’я — це місце, де психіка дитини зазнає безнадійного каліцтва.

Яскравий представник постмодернізму М. Фуко вважав, що сім’я поруч зі школою, церквою та в’язницею — один із інститутів, який влада використовує для тотальної маніпуляції людиною та її підкорення. Аналогічною була думка Ж.- П. Сартра, який називав шлюб в’язницею для особистості. Нарешті, гуманіст і філософ Б. Рассел стверджував, що перед входом до царства великого розуму лежить трьохголовий дракон, який не пускає туди людство. Його три голови — це сім’я, релігія та школа.

Зневагу до сімейних цінностей власним життям продемонстрували Байрон, П. Гоген, Ф. Калло, С. Далі, М. Чернишевський і В. Маяковський.

Практичних рис зазначена зневага набула у післяреволюційній Радянській Росії, де керівництвом держави підкреслювалося, що виховання — це завдання суспільства, а не приватна справа егоїстичної родини. Тож провідною лінією нової влади стало обгрунтування користі відбирання дітей у батьків. Показовими у даному контексті є виступи делегатів VIII з’їзду Рад у грудні 1920 р., присвячені питанням соціального виховання дітей. У них вказувалося на прогресуючий процес розпаду сім’ї і стверджувалося, що формою, найбільш відповідною меті соціального виховання дітей, слід визнати дитячий будинок, який дозволить захистити дитину від негативного впливу індивідуалістичної сім’ї. Підкріпленням цих поглядів стала розроблена вченим С. Струміліним концепція, згідно з якою для повноцінного виховання „солдата” світової революції його слід ще у дитинстві відірвати від родини і належним чином (використовуючи сучасну мову) переформатувати його мозок. Наприклад, в Україні тих часів цю процедуру планували поширити вже на дітей у віці 4-х років, яких належало помістити в інтернати для більш результативного прищеплення їм любові до соціалістичних ідеалів [28, с.201].

Отже, міжособистісні стосунки у родині, які ґрунтуються на чіткому усвідомленні сімейного обов’язку, на взаємній довірі та повазі, мають унеможливити фізичне та психічне насилля, приниження людської гідності, маніпуляцію. Тому, попри існуючі на сьогодні патріархальні стереотипи, егалітарна модель сімейних стосунків є найкращою для особистісної самореалізації людини.

Право на сім’ю закріплене у багатьох міжнародно-правових актах та національному законодавстві. Воно є природним правом людини.

Відповідно до ст. 4, СК України, елементами цього права є:

— право на створення сім’ї;

—         право на проживання в сім’ї;

—         право на повагу до свого сімейного життя та невтручання держави в сімейне життя;

—         право на захист своєї сім’ї.

Якщо виходити із Конвенції про права дитини, до якої приєдналася Україна в 1989 р., то сім’я розглядається як основна ланка суспільства і природне середовище для росту і благополуччя всіх її членів, особливо дітей.

Крім того, в Конвенції визначено, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особистості необхідно рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння.

Природність сім’ї означає, що її виникнення було об’єктивно започатковане тими умовами, в яких жила людина. Лише завдяки сім’ї вона могла вижити. Отже, сім’я була первинною людською спільнотою, зумовленою природним буттям людини.

У зв’язку з тим, що сім’ю вивчають багато наук: соціологія, психологія, педагогіка, право, етика й інші — в літературі можна знайти різні визначення поняття сім’ї.

Розглядаючи сім’ю як соціальний осередок та правове явище, слід вказати на визначення в науковій літературі сім’ї в соціологічному та юридичному (правовому) значенні.

Сім’я в соціологічному розумінні — це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою.

Сім’я має специфічні біологічні функції відтворення людського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характер якої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичним розвитком людства.

Отже, в сімейному союзі виявляються моральні, психологічні, фізичні і господарсько-побутові зв’язки між великим колом осіб, що породжує спільність їх інтересів.

Сімейний союз — це специфічні і до того ж складні суспільні відносини, які включають неповторну єдність різних зв’язків, що не зустрічаються серед інших суспільних відносин.

Сім’я — це особливе соціально організоване об’єднання людей, і початок цьому об’єднанню, переважно, кладе шлюб, тому і при бездітних шлюбах існує сім’я, а з народженням дитини сім’я розростається.

Батьки і діти утворюють найбільш міцну сімейну єдність. Між ними існують найбільш тісні, близькі, сімейні відносини, тому можна зазначити, що вони (ці особи) є основою сім’ї. Крім цього, до складу сім’ї можуть входити й інші родичі: дід, бабуся, брат, сестра чоловіка або дружини та ін.

Якщо підходити з позиції суспільного змісту, сім’я зазвичай являє собою такі взаємопов’язані групи соціальних явищ, як шлюб, подружні відносини, відносини між батьками і дітьми та іншими родичами, а в певних випадках — і між неродичами (усиновителями й усиновленими, опікунами, піклувальниками і підопічними).

У правовому значенні сім’я — це зв’язок юридичний. Юридичного характеру сімейним відносинам надає регулювання їх нормами права тією мірою, в тих межах, в яких держава може за допомогою обов’язкових правил впливати на поведінку членів сім’ї, сприяти їх розвитку.

Слід зазначити, що визначення сім’ї в юридичному значенні в законодавстві відсутнє. У ст. 3 Сімейного кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 10.01.2002 р., лише зазначено, що сім’я є первинним та основним осередком суспільства. У цій статті наведено також визначення складу сім’ї, до якої належать особи, котрі спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. У наступних нормах цієї статті розкрито суб’єктний склад сім’ї та визначено підстави її виникнення.

Таке визначення не є досить вдалим, адже не розкриває змісту, ознак сім’ї, а лише визначає місце в суспільстві.

Розглядаючи різні наукові підходи щодо соціалізації дитини в сім’ї, ми дійшли висновку, що сім’я є первинним і основним інститутом соціалізації дитини, тобто це соціальна група, яка передає дитині частину соціального досвіду, впливає на формування її базових установок, забезпечує психологічну підтримку, здійснює життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морального, психологічного укладу, виховання дітей.

1.3. Функції сім’ї  як соціально-культурного інституту

Як соціальний інститут сім’я виконує в суспільстві різні функції, які можна охарактеризувати як набір історично зумовлених видів діяльності, роль і значення яких на певному етапі розвитку сім’ї неоднакові.

Заслуговує на увагу доволі поширена в науковій і публіцистичній літературі точка зору, згідно з якою система соціальних функцій сучасної сім’ї складається з таких: репродуктивна, економічна, рекреативна, виховна, комунікативна, організація дозвілля та відпочинку [3, с. 23]. Деякі автори виділяють самостійні або додаткові функції: регулятивну, яка полягає в регулюванні стосунків між членами сім’ї на основі моральних норм через первинний соціальний контроль, реалізацію особистого авторитету та влади; сексуальну, що передбачає реалізацію сексуальних стосунків подружжя, досягнення ними сексуального задоволення; психотерапевтичну, що реалізується у двох аспектах — «погладжування» (ласка й увага один до одного) і «резонування» (розуміння та допомога один одному в оцінюванні позицій з важливих проблем, підтримування іншого в його самореалізації й особистісному розвиткові), феліцитологічну (прагнення до особистого щастя) тощо.

У певних функціях сім’ї провідна роль належить репродуктивній, оскільки вона зумовлена потребою в дітях, бажанням повторити себе в них, природним почуттям материнства і батьківства. Ця функція містить усі елементи всіх інших функцій, оскільки сім’я бере участь не тільки в кількісному, але й у якісному відтворенні населення. На жаль, як відзначають соціологи, більшість сучасних молодих сімей у складних соціально-економічних умовах не в змозі задовольнити своїх потреб у народжуваності, зважаючи на певні об’єктивні та суб’єктивні причини. Тому ми маємо нині сумну статистику. Упродовж 1991-2002 рр. абсолютна кількість народжених зменшилася з 630,8 до 390, 7 тис., зокрема від 419,2 до 248,9 тис. у містах та від 211,6 до 141,8 тис. у селах відповідно [2, с. 27].

Сім’я бере участь у суспільному виробництві засобів для життя, відновлює втрачені на виробництві сили, веде господарство, має свій власний бюджет, організовує споживацьку діяльність. Усе це становить економічну функцію сім’ї. Вплив економічної функції на взаємовідносини в самому сімейному колективі можуть бути подвійними: справедливий розподіл домашніх обов’язків у сім’ї між чоловіком та дружиною, старшим і молодшим поколінням, зазвичай, сприяє зміцненню шлюбних відносин, моральному і трудовому вихованню дітей. За умови неправильного розподілу домашніх обов’язків у сім’ї, коли вони покладаються в основному на жінку, чоловік постає в ролі «патріарха», а діти — лише в ролі споживачів, вплив, безумовно, буде несприятливим. З економічною функцією тісно пов’язана проблема керівництва сім’єю, тобто питання головування в сім’ї. Сім’ї, де чоловік має безмежну владу, трапляються рідко, проте існують сім’ї, в яких головою є жінка. У руках матері зосереджений сімейний бюджет, вона — основний вихователь дітей, організатор дозвілля. Такий стан теж не можна вважати нормальним: на плечі жінки лягає непомірний тягар. Для більшості сімей характерна приблизно рівна участь подружжя в управлінні домашнім вогнищем.

Серед основних соціальних функцій сім’ї — виховання дітей. Виховна функція містить передачу дорослими членами сім’ї дітям досвіду, формуванню в них поглядів на життя, моральних, правових та етичних норм і правил поведінки, загальної культури, суспільної та пізнавальної активності. Особливістю сімейного виховання є систематичний вплив сімейного колективу на кожного свого члена впродовж усього життя, постійний вплив дітей на батьків, що спонукає їх активно займатися самовихованням та самовдосконалюватися. Незважаючи на оновлюючу систему суспільного виховання, сім’я, як і раніше, залишається основним середовищем життєдіяльності дітей, первинною соціалізацією дитини, підготовки людини до самостійного життя та формування особистості, її життєвої позиції. Саме в сім’ї, в перші роки життя дитини, закладається фундамент основних якостей людини. Саме батьки, сім’я в цілому, виробляють у дітей комплекс базових соціальних цінностей, орієнтацій, установок, потреб, інтересів та звичок. Саме перші «уроки життя» в сім’ї закладають основу, зважаючи на яку діти вибірково сприймають, переробляють, засвоюють чи відхиляють соціальну інформацію як інструкцію до дій. Тільки при оптимальному поєднанні внутрішньосімейного та суспільного можуть бути створені умови для гармонійного розвитку людини. На думку психологів, почуття, на яких ґрунтується сім’я, народжує в душі здатність дорожити близькими, як собою, їх інтересами — як власними. Тому сім’я може бути міцним джерелом гуманізму [5, с. 54].

Усе більшого значення соціологи надавали і надають комунікативній функції, яка полягає в задоволенні потреб людини у двох протилежних явищах — спілкуванні й усамітненні. Зовні нав’язане, вимушене спілкування (на вулиці, в транспорті, на роботі) частіше за все не стільки задовольняє наші потреби в спілкуванні, скільки перевантажує їх. Інша справа — домашня атмосфера, де, зазвичай, ми спілкуємося з людьми, по-перше, соціально та психологічно близькими, по-друге, де делікатніше і поважніше ставляться до нашої особистості. Зрозуміло, що таку функцію може виконувати тільки здорова сім’я. Моральне та психологічне здоров’я людини безпосередньо пов’язане з характером внутрішньосімейного спілкування, з тим, який морально-психологічний клімат склався в сім’ї [43, с. 27]. Якщо сім’я приділяє виконанню цієї функції достатню увагу, то це суттєво підсилює її виховний потенціал. Часто з комунікативною функцією пов’язують діяльність зі створення психологічного клімату сім’ї.

До переліку основних функцій сім’ї входить і функція організації дозвілля та відпочинку. Під дозвіллям розумітимемо позаро- бочий час, який людина розподіляє за власним вибором і наміром. Вільний час — одна з найважливіших соціальних цінностей, незамінний засіб оновлення фізичних та духовних сил людини, всебічного розвитку особистості. Зростанню ролі дозвілля сприяють правильний ритм і режим життя сім’ї, розумний розподіл обов’язків між її членами, планування роботи та відпочинку. У цілому дозвілля є ніби дзеркалом зрілості людини як особистості: за змістом проведеного дозвілля можна охарактеризувати людину. Нині спостерігається тенденція розширення сімейного відпочинку, сімейного туризму, сімейного фізичного загартування, засвоєння культурних цінностей, науково-технічної та художньої творчості, самовиховання та ін.

Таблиця 1.1. Розподіл відповідей молодих жінок та чоловіків щодо важливості функцій життєдіяльності сім’ї, %

Функції сім’ї	1996 р.		2008 р.
	% від­повідей чолові­ків	% від­повідей жінок	% від­повідей чолові­ків	% від­повідей жінок
Народження та вихо­вання дітей	88	93	82	88
Ведення домашнього господарства	55	61	47	51
Матеріальна підтримка неповнолітніх дітей	22	22	30	30
Контроль і відповідаль­ність за поведінку членів сім’ї	18	17	22	20
Духовне спілкування та розвиток особистості членів сім’ї	32	36	24	28
Задоволення потреб у ко­ханні, особистому щасті	72	77	48	58
Організація раціональ­ного відпочинку	17	16	17	16
Задоволення сексуаль­них потреб	48	45	34	26
Можливість через вступ до шлюбу підвищити свій соціальний статус, поліпшити своє стано­вище в суспільстві	8	10	14	15

Особливістю мотиваційної сфери сучасних молодих сімей є домінування потреб, які відображають їх прагнення до самоствердження в різних сферах життєдіяльності та пошук шляхів пристосування до нових форм існування. Але якщо порівняти дані соціологічних опитувань за 1996 р. (дані лонгітюдного дослідження «Молода сім’я в Україні» (1994-2015рр.), проведені УІСД у 1996 р.) з даними за 2003 р., виявиться, що залишається стійкою тенденція щодо виокремлення серед основних функцій сім’ї народження та виховання дітей як першочергової [22, с. 62].

Аналіз наведених основних функцій сім’ї свідчить, що сім’я задовольняє і багатоманітні індивідуальні потреби особистості (матеріальні, духовні, фізіологічні та ін.), і групові (загальносімейні) потреби, і найважливіші потреби суспільства. Як суспільство впливає на сім’ю, створюючи певний її тип, так і сім’я здійснює значний вплив на розвиток та спосіб життя суспільства. Сім’ї належить важлива роль у прискоренні економічного й соціального розвитку суспільства, вихованні підростаючого покоління, досягненні щастя кожною людиною. Отже, перебільшувати важливість цього соціального й економічного осередку суспільства неможливо — необхідність сім’ї зумовлена потребою людського суспільства в духовному і фізичному відтворенні самої людини.

Також важливу роль відіграє комунікативна функція сім’ї — задоволення потреб людини в спілкуванні. Відомо, що особливе значення мають форми професійного ділового спілкування, що характеризуються високим ступенем формалізації. Проте, інша справа — домашнє середовище, де, як правило, спілкуються з людьми, по-перше, соціально і психологічно близькими, а по-друге, де делікатно, шанобливо ставляться до особи кожного. Тут задовольняються потреби в інтимному спілкуванні, у взаєморозумінні і взаємопідтримці. Зрозуміло, що таку функцію може реалізувати лише здорова сім’я, де панує повна повага кожного члена сім’ї, взаємоузгоджений, дружній морально-психологічний клімат. За таких умов людина діятиме адекватно на всіх етапах соціалізації, робитиме суспільно-корисну працю, що дасть їй можливість стати особистістю, а суспільство отримає повноцінного його члена.

Але важливо не стільки старання детальнішого перерахування всіх функцій сім’ї, аніж поділ їх, з одного боку, на задоволення переважно матеріальних, господарсько-побутових, а з другого — переважно емоційних та соціально-психологічних потреб людей. Адже, відтворення населення має не тільки біологічний, а й соціальний аспект, пов’язаний з вихованням і навчанням дітей. Встановлено, що у вихованні і навчанні дітей сім’ю замінити ніякими суспільними установами неможна. Тільки в сім’ї дитина природно і найефективніше одержує першу соціалізацію своєї особи, здобуває своє «Я». В сучасних умовах рідко яка сім’я може дати своїй дитині ту підготовку, яку може дати їй суспільство, інші соціальні інститути (школа, технікум, ліцей, вищий навчальний заклад та ін.). Але той морально- психологічний потенціал, що закладає дитині сім’я, залишається на тривалий період, а то й на все життя. Саме через виховання в сім’ї дитина пізнає ази життя, зустрічається з відносинами авторитету — посадового, батьківського і функціонального, що базується на вищій компетентності батьків або старших братів і сестер, їх розвинутих навиків та уміння, успішності їх діяльності. Тому виховання — велика справа: ним вирішується участь, доля людини. Виховання здійснюється в процесі повсякденного спілкування дитини з членами сім’ї, рідними, всіма людьми, з якими сім’я вчить дитину жити серед людей, прищеплює їй основи певних ідейно-політичних поглядів, світоглядних рекомендацій, моральних норм і правил. Дитина в сім’ї пізнає і освоює моральні норми. У дитини формуються первинні навички і зразки поведінки, шліфуються індивідуальні морально-психологічні риси, закладається фундамент психологічного здоров’я. Та й в період навчання дитини в школі, технікумі, ліцеї, вищому навчальному закладі, в період праці на виробництві виховна функція сім’ї не відмирає, виховний вплив на підростаюче покоління не припиняється. Людина, яка виросла в нормальній сім’ї, в своїх вчинках, як правило, керується не лише думкою всього суспільства або членів трудового колективу, а й бере до уваги думку своїх рідних.

У розрізі нашої проблеми доречно згадати десять рекомендацій зі створення міцної і дружної сім’ї, які були запропоновані на основі результатів наукових досліджень провідними американськими психологами [9]:

1. Сім’я передусім. Інтереси своїх близьких потрібно ставити вище своїх власних. Наприклад, відмовитись від вечірки, щоб провести більше часу з дитиною.
2. Разом, а не нарізно. Чоловік та дружина вживають слово «ми», а не «я»; гарна сім’я сповідує «командний», а не «індивідуальний» тип гри.
3. Ми — демократія. У щасливій сім’ї всі рішення приймаються спільно, у тому числі й за участю дітей. Думки усіх членів родини повинні враховуватись. За батьками залишається останнє слово лише тому, вони несуть більшу відповідальність.
4. Ввічливість. Члени сім’ї щедрі на взаємні компліменти, а зауваження роблять у м’якій формі.
5. Жертовність. Члени гарної сім’ї жертвують власними інтересами задля допомоги близьким.
6. Увага один до одного. Члени щасливих сімей — гарні слухачі. Вони зазначають, що розмова їм важлива і цікава, незалежно від того, хто є співрозмовником — старий чи малий. В сім’ї діє «золоте правило» — слухати серцем.
7. Час. Максимум часу приділяти один одному: гарна робота ніколи не замінить гарної родини.
8. Зв’язок поколінь. Чим кращі відносини між поколіннями, тим міцніша сім’я. Збереження традицій зміцнюють сім’ю.
9. Зробити світ кращим. Чим більше й частіше сім’я допомагає іншим людям — тим вона міцніша.
10. Релігія. У релігійних сім’ях частіше панують мир та злагода. Віра допомагає пережити випробування та втрати.

Основне призначення сім’ї — задоволення суспільних, групових та індивідуальних потреб. Будучи соціальним осередком суспільства, сім’я задовольняє певні його найважливіші потреби, зокрема й у відтворенні населення. Одночасно вона задовольняє потреби кожного свого члена, а також загальносімейні потреби. У сім’ї реалізується соціальна поведінка членів, формуються і задовольняються економічні, соціальні та духовні потреби. Установки на задоволення різних потреб сім’ї визначають її функціонування, поведінку, життєдіяльність.

Велике значення для нормального функціонування сім’ї має стиль спілкування, потреба в якому склалася між подружжям. Цей стиль залежить від рис їх характеру, темпераменту, культурного рівня, звичок, інтересів і, що надзвичайно важливо, від тієї моделі взаємовідносин, яка запозичується ними із сім’ї батьків. Міжсобистісне спілкування в молодій сім’ї є багатофункціональним. Перш за все, через нього здійснюється взаємне пізнання думок, почуттів, інтересів, у результаті чого подружжя створює спільний духовний світ своєї сім’ї. Як свідчить досвід, задоволеність подружжя спілкуванням значною мірою залежить від ступеня сумісності їх цінностей і норм спілкування. Не викликає сумніву той факт, що нервозність, неврівноваженість, замкненість, негативні риси характеру є поганими супутниками повноцінного сімейного спілкування.

Отже, посідаючи найважливіше місце в соціальних зв’язках людини, сім’я була і залишається провідним соціально-культурним інститутом. У процесі свого розвитку сім’я набула функцій, які тільки в сукупності забезпечують повноцінність її існування, саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального інституту. Ці соціальні функції сім’ї, з одного боку, зумовлені впливом суспільства на сім’ю, з іншого — місцем сім’ї в загальній соціальній структурі, завданнями, що вирішує сім’я. Усі функції взаємозалежать, взаємопроникають та взаємодоповнюють одна одну, тому жодну з них не можна виділити як основну або другорядну.

Розділ 2. Сучасні проблеми функціонування і розвитку сім’ї в Україні

2.1. Становище сучасної української сім’ї як структурної соціальної одиниці

Становище сучасної української сім’ї як структурної соціальної одиниці значною мірою відображає в собі загальний стан усього суспільства, всі протиріччя й наслідки процесів, які відбуваються в ньому. Проте за сучасної економічної та політичної ситуації в Україні інституція сім’ї зазнає серйозних матеріальних і морально-психологічних труднощів та випробувань. Водночас зміна чи втрата певних усталених соціальних цінностей впливає безпосередньо і на сімейні цінності, зумовлює кризові явища у функціонуванні сім’ї як соціального інституту.

Необхідно зазначити, що сім’я є унікальною опорою суспільства. З одного боку, надає йому те, чого не можуть дати інші соціальні інститути, суттєво впливає на суспільні відносини. З іншого — вона ще більшою мірою відчуває на собі вплив економічних, правових, моральних, суспільних засад, є продуктом даного суспільства, його незмінним відображенням. Особливо це стосується сучасної сім’ї, яка переживає своєрідний перехідний період.

По-перше, змінюються старі, традиційні, норми поведінки, ставлення до шлюбу, характер шлюбних відносин, взаємовідносини між батьками та дітьми. Якщо раніше в сім’ї вирішальне слово належало чоловікові — батьку, авторитет якого був високим і беззаперечним, то нині змінилося сам статус голови сім’ї, характер «сімейної влади». Внутрішньосімейні відносини вибудовуються не по типу насадження своєї волі, а частіше відповідно до різних поглядів. Отже, сім’я з ієрархічної групи перетворилася на дружню асоціацію, в якій відносини між чоловіком та дружиною частіше набувають «елітарного» характеру, під яким розуміються розумний розподіл влади і відповідальності між подружжям, рівна повага й увага до потреб кожного з партнерів.

По-друге, зростання матеріальних та духовних потреб сприяє підвищенню рівня вимог до цінностей шлюбу. Зміцнюється прагнення подружжя в процесі сімейного спілкування реалізувати свою особистість на благо іншого і шлюбного союзу в цілому. Усе більшого значення набувають особиста свобода, незалежність, можливість проводити дозвілля за своїм бажанням. Сімейне життя, зважаючи на це, розглядається як сукупність життєвих курсів кожної зі сторін, а не один життєвий цикл сімейної одиниці.

По-третє, тривалий час сім’я розглядалася, в першу чергу, як господарський, економічний осередок, і лише в останню чергу як союз людей, які кохають один одного. Таким чином, сім’я може бути як своєрідний генератор поглядів, принципів, норм моралі, психологічних установок, взірців поведінки. Сім’я є охоронцем традицій і норм поведінки, тому вона може передавати в спадок не тільки позитивні, але й негативні приклади [5, с. 26-30].

Вирішення проблем життєдіяльності сім’ї, сімейного виховання, дозвілля, кризи сімейного спілкування припускає уточнення терміна сім’я, її основних соціальних ролей та обов’язків. Оскільки інститут сім’ї є предметом дослідження представників різних наук, то, звичайно, і судження про неї в учених різні. Демографи, наприклад, воліють називати сім’ю сукупністю осіб, які разом живуть, поєднані зв’язком родичання і мають спільний бюджет. Економісти ж, підкреслюючи системність сімейних відносин, схильні вбачати в сім’ї невеличку групу з усіма характерними їй особливостями, початковий елемент соціальної структури, в процесі функціонування і розвитку якої все більше проявляються аспекти соціально-економічних відносин. Що ж стосується суспільствознавців, то вони поділяють філософсько-соціологічну інтерпретацію сім’ї, згідно з якою вона є малою, основаною на шлюбі чи кровному спорідненні, групою, члени котрої пов’язані спільністю і взаємодопомогою в реалізації своїх різноманітних інтересів і потреб [5, с. 31-32].

Кожна сім’я відрізняється одна від одної за такими основними параметрами: соціально-культурний — освітній рівень подружжя, їх участь у житті суспільства; соціально-економічний — майнові характеристики сім’ї, зайнятість подружжя у сфері суспільного виробництва; техніко-гігієнічний — умови проживання, обладнання житла, особливості способу життя; демографічний — кількість членів сім’ї [6, с. 245].

Понині у вітчизняній науці не існує усталеної класифікації сім’ї, побудованої на певних критеріях та ознаках. Але надається систематизована типологія сімей за певними класифікаційними ознаками [6, с. 246-247]:

Класифікаційна ознака	Види сімей
За складом	Нуклеарна сім’я (з двох поколінь — батьків і дітей) Складна сім’я (сім’я з кількох поколінь) Неповна сім’я (з одним з батьків та дітьми) Материнська сім’я (жінка, яка не була в шлюбі, та дитина)
За кількістю дітей	Бездітна сім’я Однодітна сім’я Малодітна сім’я (з двома дітьми) Багатодітна сім’я (з трьома та більше ді­тьми)
За наявністю не­рідних дітей	Опікунська сім’я Прийомна сім’я
За сімейним ста­жем	Молода сім’я Сім’я середнього шлюбного віку Зріла сім’я
За типом главен­ства в сімї	Демократична (партнерська) сім’я Авторитарна (домінаторна) сім’я
За національним (етнічним) скла­дом	Однонаціональна сім’я Міжнаціональна сім’я Сім’я з громадян різних держав Сім’я з осіб різного віросповідання
За місцем прожи­вання	Міська сім’я Сільська сім’я Віддалена сім’я
За рівнем матері­ального достатку	Сім’я із середнім матеріальним достатком Малозабезпечена сім’я Сім’я, що перебуває за межею бідності Заможна сім’я Елітарна сім’я
За професійною діяльністю по­дружжя	Робітнича сім’я Фермерська сім’я
За соціальним складом	Соціально гомогенні (однорідні) сім’ї Соціально гетерогенні (неоднорідні) сім’ї
За особливими умовами сімей­ного життя	Студентська сім’я Дискантна сім’я Сім’я в громадянському шлюбі Сім’я біженців
За якістю сімей­них взаємин	Благополучні сім’ї Неблагополучні сім’ї (сім’ї зі стійкими кон­фліктами у взаємовідносинах між подруж­жям, батьками та дітьми; сім’ї з алко- чи наркозалежними членами; сім’ї з низьким морально-культурним рівнем батьків; сім’ї з насильством щодо членів родини; сім’ї, де є засуджені чи ув’язнені; сім’ї, де є серйозні помилки і прорахунки у вихованні дітей)

Слід зазначити, що в більшості визначень поняття «сім’я» функціонують такі важливі показники, як узи шлюбу і родичання, спільне проживання, загальний бюджет, взаємодопомога, моральна відповідальність, потреба в самозабезпеченні та самоствердженні. Сім’я є формою спілкування людей, яка складається з поєднаних шлюбом чоловіка і жінки, їх дітей (власних або усиновлених), а також, у деяких випадках, з інших осіб, пов’язаних з вищезазначеними кровними зв’язками [5, с. 33]. Хоча таке визначення не є абсолютно точним, проте, зручне тим, що містить усі суттєві характеристики сім’ї на будь-яких стадіях її розвитку, зокрема на стадії формування чи розпаду.

Сьогодні ми чітко усвідомлюємо, що саме родина є найважливішим базовим соціально-виховним інститутом, від стану й морально-психологічного клімату в якому значною мірою залежить формування здорових потреб дітей, підготовка їх до творчого життя. Історично родина з непорушним авторитетом батьків, старших поколінь, високим позитивним потенціалом духовно-моральних цінностей завжди відігравала визначальну роль у соціалізації дітей і молоді.

Провідна роль родини у вихованні дітей давно визнана світовим співтовариством, зафіксована в ряді міжнародних документів, зокрема в Конвенції ООН про права дитини. У ній підкреслюється, що в усьому світі родина має сприйматися як головний осередок суспільства, що створює умови для розвитку й захисту інтересів своїх дітей. Родина розглядається як перший і в ідеалі останній рубіж захисту дітей, любові до них.

Родина — багатство і надія кожної нації. Від правильного сімейного виховання, загального фізичного і морального загартування підростаючого покоління в родині залежить майбутнє кожного народу, суспільства, людства.

Ефективність економічних і соціальних державних заходів, спрямованих на підтримку молодої родини, підвищення народжуваності й створення належних умов для первинної соціалізації дітей не є достатньою. Заклопотані пошуками джерел існування, забезпеченням хоча б мінімального добробуту, батьки тим самим скорочують час, відведений на спілкування з дітьми, недостатньо звертають увагу на їхнє навчання і виховання, спільне дозвілля. Як результат, діти перестають відігравати в житті родини першорядну роль, поліпшення матеріального становища для багатьох батьків стає самоціллю. Усе це негативно позначається на культурі міжособистісних стосунків, духовно-моральних цінностях родини, її стабільності.

Формування ціннісних орієнтацій дітей — найважливіший аспект сімейного виховання. Ті родини, де немає любові і згоди, не можуть виховати своїх дітей добрими, чесними, милосердними. Мовчазні, неприязні стосунки, а часто й ворожість між батьками збіднюють палітру міжособистісних стосунків, негативно впливають на виховання дітей. Якщо діти втрачають повагу, не відчувають любові до батьків, виховний вплив не матиме позитивного результату.

Отже, найхарактерніші проблеми для сучасної родини, що потребують державно-суспільного розв’язання, це:

—         розрив вікових, а також інтелектуальних та інших рівнів функціонування родини, руйнування сімейних традицій;

—         дефіцит чоловічого впливу у вихованні дітей і водночас висока зайнятість жінки на виробництві;

—         дестабілізуючий вплив пияцтва, цинізму, жорстокості й інших виявів бездуховності на стійкість сімейно-шлюбних відносин;

—         різке скорочення міжособистісних внутрішньосімейних і міжсімейних стосунків, відсутність довіри між членами родини;

—         збіднений, надто низький рівень організації і спільного проведення родиною вільного часу, дозвілля;

—         психолого-педагогічна непідготовленість батьків.

У вихованні дітей надзвичайно важливою є постійна взаємодія родини і школи. Партнерські стосунки між учителями й батьками мають бути міцними і всебічними, особливо щодо родин, які мають дітей старшого шкільного віку. Саме в цьому віці динамічно формується не тільки інтелектуальна основа особистості, а й моральні якості. Результат цієї взаємодії виявляється продуктивнішим, якщо між батьками й учителями складаються довірливі контакти, які взаємозбагачують і стосуються до всіх сторін навчання і виховання дітей, обумовлюють підвищення педагогічної культури батьків.

Родина, з позиції соціологів, являє собою малу соціальну групу, засновану на шлюбному союзі, кревному спорідненні, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною допомогою, моральною відповідальністю. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинноплемінних форм гуртожитку до сучасних форм сімейних відносин.

Родина — складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини — це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну.

Людина становить цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і її розвиток вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини.

Тому виділення виховної функції родини як основної має суспільний сенс.

Сім’я природний і найстійкіший елемент людського суспільства, у ній найповніше зберігаються першоознаки давніх етносів та віддзеркалюються всі етапи історичного розвитку кожного народу. Воднораз сім’я не є чимось абсолютно сталим, незмінним. Вона акумулює в собі всі найважливіші ознаки суспільних процесів, економічного та культурного розвитку і разом з тим ніби випромінює їх у суспільство та взаємодіє з ним.

Сім’я тисячами ниток пов’язана із суспільством. Кожен член сім’ї зберігає певну автономність і завдяки цьому входить до різних інших об’єднань людей та соціальних груп: виробничих, навчальних, дитячих і юнацьких організацій, громадських спілок, політичних партій, вступає у зв’язок із закладами торгівлі, охорони здоров’я, з місцевою владою та іншими співтовариствами. Отже, стосунки в сім’ї постають не тільки з волі її членів, а й під впливом зовнішніх умов соціального життя суспільства.

Духовно-моральне виховання передбачає формування в дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно моральному аспекті життя сім‘ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім‘ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно й на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп’ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню в дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття й милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність вихованню дітей у сім‘ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім‘ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов‘язку щодо їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя [6].

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами державами. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов’язки, адекватні до їхнього віку й можливостей. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Виховання дітей у сім’ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об’єктивні (неповна сім’я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб’єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об’єктивних причин є неповна сім’я, яка з’являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більше, ніж утричі, вища, ніж жіноча, а у віковій групі 30-34 роки — у чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко — батько) виховує дітей сама. У неповній сім’ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім’ї. Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім’ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з’являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

У народі все відбувається природно, просто: з перших годин народження, місяців і років життя дитини батьки, родичі, всі, хто її оточує, ставляться до неї ласкаво й ніжно, задушевно й чуйно, і в дитячому серці народжуються, укорінюються відповідні моральні почуття (любов до людей, милосердя, доброта та ін.), що є сутністю вихованої людини.

Народ здавна визнає очевидну істину: батьки — головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів.

Найкращі умови для розвитку особистості створюються в процесі поєднання родинних і загальнонаціональних, регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед батьками, силою громадської думки.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної дитини.

Виховуючи дитину, батьки повинні пам’ятати, що людська особистість — це органічне, нерозривне ціле, у якому переплітаються і взаємодіють найрізноманітніші, але найтісніше пов’язані якості: негативні й позитивні. Тому й виховання має бути цілісним процесом, розрахованим на дію «в усіх напрямках виховання», таким, що не розпадається на окремі педагогічні «заходи» [2].

Звертаючись до батьків, А.С.Макаренко писав: «Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, виховує дитину кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть» [5].

Тобто, виховує не сам виховний процес як спеціально організована дорослими діяльність, а ті щоденні, конкретні взаємини, під час яких дитина день за днем вбирає й активно переосмислює людські цінності й орієнтації, способи поведінки, сутність ставлень до явищ життя і до самої себе.

Сімейному вихованню, як і вихованню взагалі, властиві безперервність і тривалість, бо людина зазнає впливу родини з дня народження і до кінця свого життя. У сім’ї дитина засвоює такі загальнолюдські поняття, як добро і зло, правда і кривда, корисне і шкідливе, тобто ті морально-етичні принципи, на яких споконвіку ґрунтується педагогічний досвід народу. Активний вплив родина робить на розвиток духовної культури, на соціальну спрямованість особистості, мотиви поводження. Будучи для дитини макромоделлю суспільства, родина є найважливішим фактором у виробленні системи соціальних установок і формуванні життєвих планів [4].

Суспільні правила вперше усвідомлюються в родині, культурні цінності суспільства споживаються через родину, і знання інших людей починаються з родини. Правильне ставлення батьків до виховання дітей молодшого шкільного віку позитивно відображається на їх навчальній, трудовій і суспільній активності. І навпаки, недостатня увага батьків до виховання дітей негативно впливає на їхню суспільну активність.

За дослідженнями сучасних науковців, батьки перестають бути авторитетом для дітей через негативний марально-емоційний клімат у сім’ї, тому підлітки тікають з дому. За останні 3 роки кількість таких дітей збільшилася в 3,5 рази, і сьогодні їх уже налічується понад 24 тисячі. З них 40% утікають через несприятливий мікроклімат у сім’ї, 25% — через конфлікти з учителями. Юні втікачі живуть у підвалах, на горищах, вокзалах, поповнюють ряди наркоманів, злочинців.

У практиці сімейного виховання стало загальновизнаним з першого року привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків. Цього принципу варто неухильно дотримуватися протягом усього життя дитини.

Ми погоджуємося з думкою В.О.Сухомлинського, котрий писав: «Сім’я — перше джерело, з якого починається велика ріка почуттів і переконань».

Передача дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють батьки дітям, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в дитячому садочку. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, із кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більше того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їхньої ініціативи дитина, сприяють досягненню головної виховної мети.

Ще М.І. Стельмахович визначав: «Хибною є думка, ніби виявлення любові та ніжності псує дітей, що головний засіб виховання — суворість, окрик, покарання. Така установка батька чи матері відчужує дітей, робить їх черствими і навіть жорстокими».

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною — це універсальна вимога до виховання, яка однаковою мірою може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття й переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту — щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість її дитячими, нехай дріб’язковими і наївними, проблемами, бажання зрозуміти, спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості школяра. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контактну широко варіюються залежно від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми й батьками в родині.

Нове покоління неминуче попадає в інші умови життя, чим їхні батьки. Підлітки більше включаються в процес перетворення. Але це зовсім не означає, що молодим легше жити. Старшокласники охоче сприймають, приміром, вільний вибір професії, супутника життя, але це вимагає від них більшої відповідальності, самостійності. Для правильного вибору однієї свободи вибору мало, необхідний і життєвий досвід, якого ще недостатньо. Досвід батьків формувався в інших умовах і не завжди його можна застосувати в нових. Необхідно розуміти, що минуле має потребу в дбайливому збереженні, але й потребує змін.

Тиск старших неминуче народжує протест. Чим сильніший тиск, тим гострішим є конфлікт. Які ж особливості нинішньої ситуації загострюють проблему «батьків і дітей»? Багато чого з того, що раніше було не можна, тепер дозволено. Соціально-незрілі підлітки виступають свідками катастрофи старих моральних норм. До цього важко звикнути зрілій людині зі сформованим світоглядом.

Родина є первинною й найбільш чуттєвою до суспільних змін соціальною структурою. Виховання дітей проходить не тільки в сім’ї, але й у дитячих садках, школах. Відповідальність за навчання дітей батьки покладають на загальноосвітні навчальні заклади. Розваги й відпочинок усе частіше проходять поза родиною. Розпад родини ускладнює передачу моральних цінностей, послаблює контроль старших над молодшими. У давнину родина працювала разом. Спільна праця батьків і дітей дозволяла природно вирішувати питання трудового виховання. Тепер основна робота проводиться поза родиною. Діти не бачать праці батьків, мало чують про неї. Часом вони навіть не знають, чим займаються їхні батьки.

Нестабільність родини підтримується економічною незалежністю чоловіків і ускладненням взаємних вимог. На перший план виходять не економічні, а емоційні стимули. Чим досвідченіша людина, тим вищий і складніший рівень її вимог. Емоційна напруга торкнулася не тільки дорослих. З ранніх років дітей переслідує конкуренція: конкурси в престижні класи, спеціалізовані школи, спортивні секції. Навіть спорт утратив свій ігровий та оздоровчий характер.

Відсутність одного з батьків ускладнює виховання дітей, але й у повних родинах діти часто обділені батьківською увагою. Якщо батьки не хочуть поступатися своїми професійними інтересами, то зайняті на роботі, завантажені домашніми справами, вони менше часу приділяють дітям. Залишки вільного часу «з’їдає» телевізор. Спільний перегляд телепередач — нерівноцінний еквівалент спілкування і навіть не заміняє спільного відвідування кіно чи театру.

Складність у наступності досвіду поколінь полягає в тому, що дітям доводиться опановувати ті знання й спеціальності, що були недоступні їхнім батькам. Тому тут не може йти мова про пряму передачу професійного досвіду. Підліткам доводиться діяти в умовах, коли старий досвід не тільки не допомагає, але навіть заважає. Приймати рішення треба самостійно. Це вимагає великої гнучкості, пластичності, рухливості. На перший план висувається не покора, а виховання самостійності, ініціативи. Не випадково ставиться питання про шкільне й студентське самоврядування.

Отже, можна зробити висновок, що вплив сім’ї на формування особистості надзвичайно великий. Адже саме тут зароджуються симпатії, потреби, інтереси дитини, починають розвиватися здібності, визначатися характер, особисті риси дитини, формуватися її національна свідомість, світогляд, переконання. Хоча існують певні проблеми в сучасній сім’ї, зокрема відсутня системна й послідовна підготовка батьків до використання традицій сім’ї у моральному вихованні, існує практика інтуїтивного використання сімейного виховання в моральному становленні учнів школи, відсутні педагогічні умови підвищення ефективності сімейного виховання в процесі формування моральних цінностей молодших школярів.

2.2. Вплив сім’ї та сімейних цінностей на формування духовності особистості

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

Більш виваженим і глибоким здається соціально-історичний підхід до виникнення людини й моралі. Аристотель, К. Маркс, Є. Дюркгейм, М. Вебер та інші обґрунтовували соціальну природу моралі, її витоки шукали у розвитку суспільного життя. На думку прибічників соціально-історичного підходу, мораль є наслідком матеріально-економічних відносин суспільства. Її виникнення пов’язане з необхідністю підтримання суспільного (людського) на відміну від тваринного способу життя, з потребами координації, узгодження індивідуальної діяльності з колективною взаємодією для виживання людини за суворих умов життя первісних спільнот, з потребами регулювати міжлюдські стосунки, упорядковувати людське спілкування тощо.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов’язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії та антипатії; любові та ненависті; довіри та недовіри; національної гордості та космополітизму; егоїзму та альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все етичних, про норми, принципи, ідеали, оцінні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовують моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб’єкта. Це ідеальна проекція того, що бажають, вимагають, є необхідним, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку.

Залежно від носія моральну свідомість поділяють на індивідуальну і суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття обов’язку, совісті, гідності, справедливості тощо, що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. Раціонально-теоретичний рівень пов’язують із системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв’язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб’єкта і переводить переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового  складників формується у взаємодії з суспільною і моральною свідомістю у повсякденній моральній і творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої  є суспільство, акумулює не тільки і не стільки  моральну практику сучасників, а значною мірою  використовує досвід минулих поколінь та сторичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільну моральну свідомість також структурують за двома  рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня  є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оцінні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов’язані  з безпосередніми потребами людини, носять більш  конкретний, поєднаний з інтересами соціальних  груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення  головних питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У моральній діяльності (аспектах) і моральних відносинах реалізуються моральні почуття, знання, переконання, уявлення людей про моральні цінності.

Поняття моральної свідомості формують в процесі безпосереднього відбиття, опанування і оцінки соціальних відносин, поведінки людей у суспільній та індивідуальній свідомості.

Простими та історично первинними чинниками морального знання були норми. У всіх випадках норма виступає способом вираження належного і несе у собі повеління, вимоги, які треба виконати для досягнення певної мети. Це можуть бути настанови, правила, приписи, заборони («не вбий», «не вкради», «поважай батька і матір» тощо). Моральна норма визначає поведінку у типових ситуаціях, складність життєвих ситуацій доводить, що норми як одиничні приписи можуть суперечити одна одній, тоді з’являється необхідність морального принципу. Моральна норма спрямовує лінію поведінки, визначає характер стосунків людей, сенс їх життя (гуманізм, патріотизм і космополітизм, колективізм і індивідуалізм, егоїзм і альтруїзм тощо).

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних суб’єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінці використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Категорія виражена у схваленні чи засудженні відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб’єктів.

Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості формуються уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини, їх зміст відбиває вимоги до людини як суб’єкту моральних відносин.

Також поступово складається поняття морального ідеалу як гіпотетичного образу морально досконалих суспільства і людини, як кінцевої мети, до якої спрямовано моральний розвиток.

Уявлення про суспільний моральний ідеал відбивали і відбивають недосконалість реального життя і надію на краще майбутнє, досконале життя (літературно-художні пошуки майбутнього, соціально-філософські утопії).

Важливим елементом і поняттям моральної свідомості є ціннісна орієнтація як здатність моральної свідомості постійно за різних обставин спрямовувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети і результату. Моральні цінності орієнтують і формують свого роду тривалий план поведінки й діяльності людини.

І.Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу розумодосяжного, у зв’язку з чим добро, воля і обов’язок, пробуджені власним розумом, визначають, спрямовують і надають цінності людському життю.

Г. Гегель вважав: призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов’язане з опануванням досвіду роду людського, його культури, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспільно значимої діяльності.

З розвитком матеріально-економічних відносин, ускладненням суспільного життя, зростанням духовних зародків у житті людини поступово формується моральна система суспільства. Вона виражає інтереси суспільства, панівних соціальних груп (верств, каст, класів). Отож вона виникає і розвивається у людській спільності як спосіб регулювання міжлюдських стосунків. У ставленні до іншого як до людини реалізують людську (соціальну) сутність індивіда, задовольняють органічну для суспільної істоти потребу в співпричетності до інших, до суспільства. Мораль реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як рівного собі.

Пріоритетне місце у проблемі моралі посідає питання погодження (гармонізації) індивідуальних і суспільних інтересів. За цих умов мораль стає духовним засобом осмислення і вираження загального інтересу колективу, спільності, суспільства, способом здійснення волі суспільної цілісності, до якої належить людина. Вона підводить стихії індивідуальних, приватних, особливих (сімейних, групових, професійних, етнічних тощо) інтересів людей під загальний знаменник суспільного інтересу. Призначення моралі полягає у підтримці та захисті єдності та цілісності спільноти, суспільства за допомогою базових суспільних духовних цінностей. Такі цінності, маючи високу значущість, авторитетність для суспільства і людини, орієнтують і спрямовують поведінку людей. Мораль є способом регулювання поведінки людини і здійснюється шляхом вироблення духовних цінностей, які є метою та сенсом людського існування.

Саме засобами сімейного середовища, що охоплює моделі гуманістичних стосунків, вияву пізнавального інтересу до позитивних сторін життя, батьки здійснюють вплив на розвиток особистості, привчають дитину до моральної поведінки, навіюють потяг до справедливості й доброти. Важливе завдання у цій справі – це досягнення міри в організації контролю за діями й поведінкою учнів та надання їм прав і свобод у виборі вчинків, самоорганізації поведінки. Контроль за життєдіяльністю дитини є важливим обов’язком батьків. Проте він означає не навіювання страху, завоювання влади над дитиною, спонукання її до підкорення батьківським вимогам, а налагодження й підтримку конструктивної взаємодії з нею, вибір педагогічних дій, що не суперечать її потребам, бажанням і ненав’язливо стимулюють дотримання соціальних норм, самостійного прийняття рішень. Любов, емпатія, щирість і відкритість – головні умови створення позитивного, морального клімату в сім’ї. Досягнення взаємодії угоди батьків й учнів у процесі вирішення проблем дисципліни й деструктивної поведінки є важливим способом непримусового педагогічного впливу на особистість.

Узгодження дій дорослих з дітьми, пошук взаєморозуміння можливі у процесі їхнього конструктивного спілкування, під час якого батьки виявляють повагу й позитивне ставлення до дитини, відкриті до її думки, приймають її незалежно від того, якою імпульсивною й афективною є її поведінка. Таке спілкування не ставить за мету звинувачувати школяра у чомусь, підтверджувати його провину чи хибність суджень. Натомість воно передбачає вирішення проблеми – обговорення доцільності батьківських вимог і бажань дітей, розгляд можливих наслідків у разі недотримання соціальних норм, спільне прийняття найоптимальнішого розв’язання. Саме завдяки конструктивному спілкуванню батьки мають змогу вислухати і зрозуміти дитину, пізнати її мотиви реальної поведінки, роз’яснити їй суть відповідних соціальних норм, майстерно переконати в доцільності їхнього виконання.

Виховне середовище в сім’ї визначається тим, які види життєдіяльності дітей реалізовують батьки та як. Виховання дитини в сім’ї значною мірою залежить від того, чи вона має свої обов’язки, залучена до різних видів діяльності, що важливі для досягнення благоустрою, культурно-освітнього, морального, естетичного рівнів розвитку сім’ї. Якщо батьки не залучають учнів до різноманітних справ, тоді вони мають вільний час і не знають, як ним скористатися, тому починають захоплюватися різними розвагами, зокрема надмірним без вибору й самоконтролю переглядом телепрограм, різноманітних фільмів і комп’ютерними іграми, в яких переважає войовнича тематика, сцени насильства. Кожна діяльність володіє значним потенціалом для виховання особистості – її інтересів, здібностей, соціальної поведінки, моральних якостей тощо. Участь і захоплення дитини діяльністю збагачує її інтереси та зумовлює критичне ставлення до медіа-засобів, послаблює її потяг до змісту медіаінформації, що не розвиває пізнавальні здібності та не навчає соціально цінній поведінці. А тому діяльність повинна охоплювати усі сфери життя учнів і батьків (праця, пізнання, спорт, художньо-естетична творчість, дозвілля) і задовольняти різноманітні їхні потреби.

Важливим завданням батьків є вибір методів виховного впливу, завдяки яким вони прищеплюють учням позитивне ставлення до моральних цінностей, здобутків духовної культури, апелюють до розуму, почуттів дитини. Накази, моральні нотації, беззаперечне напучення батьків не викликають у дітей позитивного емоційного відгуку, переживання зразків гуманної, доброчинної поведінки людей. Навпаки, такий підхід може породжувати у них приховану ворожість, нещирість, іноді бар’єр у прагненні до наслідування соціально цінної поведінки.

Завдання морально-етичного виховання — роз’яснювати дітям суть моральних цінностей. Саме тому велику увагу в роботі соціальної та психологічної служби школи приділяють вдосконаленню морально-етичного виховання дітей. Дуже важливо виховувати у них чесність і правдивість, доброту, чуйність, духовно збагачувати кожну особистість. Відомо, моральні норми формують зміст вчинків, визначають, що і як саме слід робити в тій чи іншій життєвій ситуації.

Розрізняють внутрішню і зовнішню культуру людини. Внутрішню культуру становлять світогляд, моральні переконання, загальний розвиток особистості, її знання, інтереси, потреби. Внутрішня культура визначає зовнішню поведінку.

Моральне виховання невіддільне від духовного. Діти відчувають гостру потребу мати надійного друга. Завдання педагогів полягає в тому, щоб роз’яснити їм суть моральних цінностей, на яких базується справжня дружба, спонукати дітей до безкорисливих, благородних вчинків.

Розрізняють високий, середній і низький рівні моральної вихованості учнів. Слід урахувати те, що часто школярі знають правила і норми поведінки, але в житті їх не дотримуються. Тому рівень вихованості, культуру поведінки варто оцінювати не за зовнішніми виявленнями, а за результатами діагностичних досліджень, спостережень, діяльності, ставлення до інших людей.

Основними критеріями оцінки вихованості, культури поведінки дітей, їх моральних основ є:

• культура спілкування і взаємин у повсякденному житті;
• ввічливість — шанобливість, привітність, доброзичливість, прагнення не завдавати неприємностей іншим, готовність прийти на допомогу;
• уважність — чуйність щодо старших і молодших, готовність допомогти людям, які тебе оточують;
• скромність — відсутність прагнення виділятися у колективі зовнішнім виглядом, поведінкою, похизуватися успіхами, стриманість, простота;
• тактовність — розуміння стану іншої людини, її переживань, прагнень, вміння не нав’язувати свою думку, знайти потрібний тон у спілкуванні;
• чуйність — чутливість, щире ставлення до інших, допомога з власної ініціативи, вміння зрозуміти настрій іншого, відвернути від неприємних думок;
• делікатність — особлива м’якість у спілкуванні, допомога при виході з ніякового становища без показу своєї зверхності.

Моральні основи культури поведінки в колективі складають:

• своєчасне і точне виконання вимог колективу, повага до своїх друзів, скромність в оцінці свого внеску в загальну справу;
• пунктуальність і відповідальність — своєчасне і точне виконання своїх обов’язків, доручень, точність у справах, бережливе ставлення до часу інших, розумне використання кожної хвилини, сумлінність, звичка доводити розпочату справу до кінця;
• дисциплінованість і організованість — виконання правил учнів на уроках, під час перерви, в громадській діяльності, швидке й точне виконання розпоряджень учителів, вміння спокійно вислуховувати зауваження, швидко виправляти недоліки, організованість у виконанні доручень;
• культура взаємин у праці: вміння узгоджувати свої дії з діями інших, утримування в чистоті робочого місця, допомога товаришам, бережливе ставлення до результатів праці своєї та інших;
• культура мовлення: ясність, виразність, вживання ввічливих слів, спокійні інтонації, міміка, жести, що супроводять мовлення, вміння уважно слухати співрозмовника, прагнення до збагачення словникового запасу;
• культура зовнішнього вигляду: охайність, акуратність в одязі й зачісці, зібраність і підтягнутість, естетика жестів, поз і ходи, наявність хорошого смаку.

Визначаючи рівень вихованості дитини, обов’язково слід врахувати мотиви, що спонукають її до тих чи інших вчинків.

До виховання культури поведінки школярів важливо залучити батьків, які повинні спрямувати свої зусилля на закріплення дітьми набутих у школі естетичних умінь і навичок. Насамперед у спілкуванні.

Сім’я — це найменша ланка нашого суспільства, в ній, як у фокусі, відображене все життя нашої  країни. І тим сильніший виховний вплив робить сім’я на особистість дитини, чим активнішу життєву позицію займають батьки в суспільстві, чим вищі моральні достоїнства і культурний рівень [2].

З перших днів появи дитини на світ сім’я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

На думку М. Стельмаховича, «тіло, душа, розум — ось три кити батьківської педагогіки». Тілесне виховання у сім’ї передбачає зміцнення здоров’я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім’ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, «духовність виховується духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю», — говорив Макаренко.

Серед домінуючих потреб дитини насамперед варто відзначити потребу в любові й теплоті почуттів, тобто потребу в емоційному контакті. Потреба у батьківській любові — одна з найбільш сильних і тривалих потреб.

Ефективність виховання дітей у сім’ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім’ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов’язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний вплив сім’ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім’ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Брак любові в ранні роки життя тягне за собою емоційний недорозвиток людини. Особистість, сформовану в результаті депривації батьківської любові, характеризує почуття внутрішньої порожнечі; жагуче прагнення до спілкування, до контакту і близькості; їй притаманна потреба в тому, що про неї піклуються. Такі люди особистісно незрілі.

Батьківська любов забезпечує наявність почуття безпеки у дитини, підтримує сприятливий стан емоційно-чуттєвого світу, навчає любові, моральної поведінки і в цілому виступає як джерело досвіду, необхідного дитині як потенційному батьку чи матері.

На думку В. О. Сухомлинського, батьківська любов — це могутня сила виховання, це здатність відчувати серцем найтонші духовні потреби людини; вона передається від батька й матері дитині без слів і пояснень, передається прикладом.

Спілкуючись з дитиною, мати за допомогою своєї любові виступає як посередник, що з’єднує дитину з навколишнім світом; саме вона готує передумови для емоційного зв’язку з ним.

І.Г. Песталоцці писав: «…материнська сила й материнська вірність природоподібно розвиває в немовляти паростки любові й віри». Материнська любов сприяє виникненню довіри до світу, що потрібно для нормального психічного розвитку дитини і є основою для формування її ставлення до інших людей.

Бути батьками — це велике мистецтво. Виховання дітей в сім’ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об’єктивні (неповна сім’я, незадовільні житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб’єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей [4].

Типові причини батьківських помилок:

• психологічна неграмотність батьків;
• їхні особистісні розлади і навіть патології;
• їхні спроби вирішити за рахунок дитини власні проблеми;
• страх втрати дитини;
• неадекватність вимог, що висувають дитині;
• нестійкість виховного впливу;
• гіперпротекція.

Американський психолог Р. Сіре вивчав стосунки батьків і дітей у контексті теорії навчання. Головну увагу він приділяє впливу батьків на розвиток дитини. Спираючись на результати своїх досліджень, він виступає за освіту батьків: кожний батько краще виховуватиме своїх дітей, якщо буде більше знати; важливо, як і наскільки батьки розуміють практику виховання [3].

Але скільки б не навчали батьків виховувати дітей, вибір і застосування методів сімейного виховання спирається на ряд загальних умов: знання батьками своїх дітей; особистий досвід батьків; спільна діяльність; педагогічна культура батьків; вміння спілкуватися.

Діти — наші квіти. Якщо не зламати бутон квітки на самому початку, якщо не вирвати його з корінням із землі, то такий бутон обов’язково розквітне. Те ж саме відбудеться і з нашими дітьми. Діти мають потребу в любові, а не тільки в турботі, в тому, як їх нагодувати, одягнути і взути. їм треба не заважати рости. Тоді вони виростуть і розкриються, як той бутон квітки, і будуть прекрасні у своєму прояві та єстві [13].

2.3. Сучасні проблеми у вихованні моральності дітей батьками

Проблема формування людини нового суспільства, високоморального громадянина країни сьогодні є надзвичайно важливою. Особистість дитини формується під впливом відносин у родині, в школі, серед друзів.

Спілкування в родині складається із суспільного та особистого, колективного та індивідуального, біологічного й соціального, психологічного та національного. Це складна система відносин, у якій опиняється дитина. Спілкування в сім’ї — активний чинник формування моральних ідеалів молодших школярів.

Рівень морального розвитку дитини-шестирічки, яка досі належала сім’ї, зовсім незначний. Більшість малюків мають індиферентне ставлення до дорослих, товаришів, рідної природи, суспільства, тобто їм бракує належної активності.

Такі діти своєю поведінкою нікого не турбують і не звертають на себе уваги батьків, учителя. Але це гальмує їхній нормальний моральний розвиток. Ці діти за відсутності уваги до них з боку вчителя стають згодом тими «важкими» дітьми, які відрізняються низьким рівнем морального розвитку. У них немає імунітету до аморального впливу, в них слабкий характер. Тому вони потребують пильної уваги з боку батьків, учителя, їм потрібні спільні виховні впливи сім’ї та школи, спрямовані на активізацію їхньої позитивної моральної діяльності, в процесі якої дитина залучається до різних видів відносин, засвоює їх, перетворює на особисті відносини. Розв’язанню цього завдання сприяє всебічне вивчення сім’ї першокласників і активний вплив школи на сімейне виховання. На рівень морального розвитку дитини впливають головним чином такі чинники:

1)  стиль взаємин у сім’ї;

2) моральний рівень батьків, їхня соціальна спрямованість, авторитет в очах дитини;

3)  спілкування батьків і вчителя;

4)  ставлення до праці в сім’ї;

5)  рівень педагогічної культури батьків;

6)  характер сімейних традицій;

7)  культура сімейного побуту;

8) традиції проведення дозвілля в родині;

9) емоційний мікроклімат, створений у сімейному колективі;

10)  рівень професійної культури батьків, їхній освітній рівень;

11) вік батьків;

12)  матеріальний рівень сім’ї, її склад.

Перші сім факторів є факторами прямого безпосереднього впливу. Решта справляють на дитину опосередкований вплив.

Фактори прямого безпосереднього впливу діють на особистість дитини систематично, кожного дня; фактори опосередкованого впливу — епізодичні, діють залежно від обставин. Збій одного фактора веде до послаблення всієї системи виховання. Часто в сім’ї батько ухиляється від виховання дитини, і тоді материнський вплив стає однобічним, затримуючи моральний розвиток дитини. Помилковою є думка про те, що мати виховує доньку, а батько — сина. І доньці, й сину для всебічного повноцінного морального становлення потрібна увага обох батьків.

Для цього можуть бути використані такі форми спілкування дітей і батьків:

• спільне виконання домашніх справ;
• спільні ігри, екскурсії, прогулянки, перегляд та обговорення фільмів, вистав, теле- і радіопередач;
• читання та обговорення книжок;
• сімейний туризм;
• аналіз сімейних буднів.

Батьки висловлюють своє ставлення до подій, до видатних людей, до вчителя, до людей різних національностей, до флори, фауни, до людей похилого віку, до молодших від себе. Це ставлення у присутності дитини має бути позитивним. Через ставлення батьків до названих явищ у дітей формується вміння чинити опір аморальному впливу, виробляється імунітет проти нього, здатність завжди, незалежно від обставин, залишатися морально стійкими.

Таким чином, батьків необхідно орієнтувати на вивільнення часу для спілкування з дітьми, поглиблення змісту цього спілкування, підвищення його культурного рівня, використання різних форм та методів.

Багато батьків говорять, що їм бракує часу для спілкування з дітьми. Але залежно від мети для спілкування не потрібно багато часу. Досить вислухати враження дитини від минулого дня, і в очах малюка можна побачити вогники щастя.

Але буває й по-іншому. Батьки можуть не вислухати сина або доньку, можуть відкласти розмову на потім, а «потім» теж не виходить. Якщо це повторюється кілька разів, діти перестають чекати, ділитися своїми думками й враженнями, і перед батьками зачиняються двері до маленьких сердечок, вони втрачають можливість керувати процесом морального становлення дитини, коригувати його.

За своєю природою молодші школярі не можуть не поділитися з ким-небудь враженнями про свої справи, і якщо у сім’ї в них такої можливості немає, вони шукають спілкування поза сім’єю. Добре, якщо дитина зустріне на цьому шляху доброзичливих, мудрих, розумних людей, які зрозуміють її, дадуть добру пораду. А якщо буде навпаки? Велику силу виховного впливу мають товариші дитини. Це цілком реальний чинник.

Дослідження показують, що за ставленням батьків до товаришів дитини їх можна умовно розподілити на п’ять груп:

1. Батьки систематично цікавляться, з ким товаришує їхня дитина, вивчають сильні та слабкі сторони її приятелів, спілкуються з їхніми батьками, що допомагає краще зрозуміти один одного, домовитися про спільний вплив на дітей. Удосконалюючи моральні якості товаришів сина або доньки, батьки тим самим допомагають своїм дітям у моральному формуванні.
2. Батьки цікавляться тільки товаришами сина або доньки. Контактів із їхніми сім’ями не підтримують. Отже, ці батьки не можуть визначити у відносинах позитивні й негативні аспекти їхньої поведінки, не можуть коригувати їх.
3. Батьки не цікавляться ані товаришами дитини, ані їхніми батьками й, звісно, жодного впливу на них не мають. Навпаки, великий вплив (позитивний і негативний) справляють на дитину її товариші. Діти часто стають «важкими», тому що батьки байдуже й безвідповідально ставилися до товаришів дитини та їхніх батьків.
4. До цієї групи відносяться батьки, що турбуються про ставлення товаришів до їхніх дітей і ніколи не цікавляться тим, як ставляться їхні діти до інших. їм байдуже, які в них діти, добрі чи погані. У багатьох батьків цієї групи будь-яке відхилення поведінки товаришів дитини від норми викликає бурхливу реакцію, яка переходить в агресивне втручання у дитячі стосунки. Бони лають товаришів сина (доньки), іноді застосовують до них фізичну силу, скаржаться на них їхнім батькам, які потім їх карають. Стосунки між дітьми псуються. Таке втручання у спілкування між дітьми гальмує їхній нормальний моральний розвиток.
5. Це найменш чисельна група батьків. Вони мають украй антипедагогічне спрямування. Батьки забороняють своїм дітям спілкуватися з товаришами. Основний мотив таких батьків — відгородити своїх дітей від «згубного» впливу товаришів, вулиці. Але спілкування з товаришами не можна замінити спілкуванням тільки з батьками та дорослими членами родини. Це різні види спілкування за своїм виховним впливом на дітей. Позбавляючи дітей спілкування з однолітками, батьки несвідомо формують у них відлюдність, байдужість, егоїзм, позбавляють їх щасливого дитинства.

Батькам та вчителю необхідно розвивати природне прагнення учнів початкових класів до спільної діяльності з батьком та матір’ю в праці, навчанні, грі, а також до спілкування з близькими родичами, сусідами, товаришами, друзями сім’ї.

Учитель не може стояти над батьками — він має бути поруч із ними. Відносини «начальник — підлеглий» не підходять тут зовсім. Перевагу треба віддати діловій сердечній співпраці, взаємодопомозі у підготовці дітей до дорослого суспільного й особистого життя.

Кожен батько, кожна матір бажають, щоб їхні діти були вихованими, освіченими, корисними для сім’ї. Але не всі вони знають, за яких умов, яким чином можна досягти цієї мети. Задача вчителя — допомогти в цьому батькам. Починати цю роботу доцільно з вивчення вчителем морального здобутку, з яким діти прийшли до школи:

1)       спостереження та обстеження сім’ї;

2)       довірлива бесіда з батьками та членами родини учня;

3)       аналіз виступів і поведінки батьків під час батьківських зборів;

4)       відвідування сім’ї (з метою надання дитині допомоги в навчанні).

Якщо вчитель має повну інформацію про сім’ї дітей, тобто моральну вихованість, моральну атмосферу в родині, він організує диференційовану роботу з батьками, при цьому враховуючи відмінності в типах сімейних відносин. У родинах, де члени сім’ї згуртовані, дружні, морально-психологічною основою їхніх стосунків є почуття взаємної поваги, любові, турботи, відповідальності, взаємодовіри, сумлінне виконання сімейних обов’язків, подружня вірність, повага до чоловічої та жіночої гідності, сімейної честі, а також сердечна дружба, оптимізм і солідарність батьків, немає єдиної сімейної влади. Мати й батько керують сім’єю. Вони рівноправні. Усі питання вони розв’язують разом. Більшу частину обов’язків у сім’ї бере на себе чоловік, бо він — представник сильної статі. У таких сім’ях діти спостерігають поважне та турботливе ставлення батьків до дідусів та бабусь, інших родичів. За цих умов сім’я стає справжньою школою формування складних родинних почуттів і відносин, які є надійною базою формування у молодших школярів шанобливого ставлення до старших, молодших, однолітків.

Від ставлення батьків до рідних і нерідних людей (дорослих і дітей) напряму залежить ставлення до цих людей і їхніх дітей.

Великої шкоди моральному становленню особистості молодшого школяра завдає деспотичний стиль сімейних відносин, за якого один із батьків самовладно й свавільно, не зважаючи на юридичні та етичні норми, різними способами (погрози, фізичні засоби покарання, непосильний розпорядок) спонукає інших членів сім’ї підкорятися своїй волі, не враховуючи їхні бажання, можливості, інтереси й права. Наслідком таких відносин є відчуженість дітей від своїх батьків, формування у них бажання проводити вільний час поза сім’єю. Діти в цих сім’ях відрізняються високою нервозністю, неврівноважені, невпевнені у своїх діях, безініціативні, безвільні, легко піддаються негативному впливу, а це шлях до затримки у розвитку особистості молодшого школяра, зокрема затримки в розвитку моральних норм поведінки.

На батьківських зборах, під час індивідуального спілкування з батьками, в бесідах з дітьми вчитель може виявити всі недоліки виховання дитини. Допомогти дитині — наш обов’язок, бо кожна дитина — особистість.

Розділ 3. Перспективи розвитку морально-етичних засад українських сімей на сучасному етапі

3.1. Проблеми та перспективи формування, становлення і розвитку сучасної молодої сім’ї

Сім’я є найменшим осередком суспільства, що постійно відчуває на собі всі зміни, які відбуваються у суспільстві, а також сама накладає відбиток на розвиток соціально-економічної та політичної сфер держави. Процес формування, становлення та розвитку сучасної української сім’ї відбувається у складних і суперечливих умовах, на фоні яких відбувається погіршення фізичного і психічного стану здоров’я людей, зростання агресивності, нездатності розв’язувати проблеми і конфлікти, що виникають на їх життєвому шляху.

Сучасній сім’ї притаманні різні форми лідерства: ділове, емоційне, виховне, культурне, комунікативне, що створює однакову можливість для самоствердження подружжя. Рівність статусів, баланс влад, висока культура спілкування є передумовами сприятливого емоційно-психологічного мікроклімату в сім’ї. Жінка досягає апогею у 24-27 років, чоловік — у 35-40, коли досягає успіху в професійній діяльності. Усе це обумовлює особливості міжособистісних стосунків у сім’ї.

Серед багатьох функцій сучасного шлюбу провідною є комунікативна, а це означає, що низька культура спілкування серйозно загрожує гармонії у стосунках, нерідко руйнує їх. За спостереженням російського дослідника сімейних стосунків І. Дорно, емоційна взаємодія подружжя переживає п’ять основних фаз (етапів):

1) глибока закоханість — коли партнери ідеалізуються, спрацьовує ефект ореолу;

2) зниження гостроти почуттів, внаслідок чого за відсутності партнера його образ не виникає у свідомості, але його поява спричинює наплив позитивних емоцій, ніжності до партнера тощо;

3) відчуття психологічного дискомфорту у зв’язку з відсутністю партнера, переживання різних емоцій, думок, пов’язаних із ним. Для виникнення теплих і ніжних почуттів до нього потрібен стимул (відповідний його вчинок);

4) звикання. На цьому етапі важливо зменшити інтенсивність спілкування;

5) часте виникнення негативних установок стосовно партнера. За таких умов жіночий і чоловічий дискурс оперують категоричними судженнями та інтонаціями, які натякають партнеру на те, що як повноцінний співрозмовник він не сприймається. Чоловік і дружина все менше спілкуються між собою, рідко звертаються одне до одного з проханнями, відчувають обопільну негативну упередженість, вдаються до дріб’язкових прискіпувань тощо. Загострення стосунків може призвести до посилення конфліктів, навіть до розлучення. Запобігти конфліктним ситуаціям може дотримання таких рекомендацій:

— постійно вивчайте одне одного, дізнавайтеся про те, що подобається вашому партнерові, а що ні;

— намагайтеся зняти з партнера психологічну напругу;

— не захвалюйте себе;

— якщо ви помітили у партнера певні вади, не акцентуйте на них увагу і не перебільшуйте їх;

— не мрійте про ідеального чоловіка (дружину), не плекайте ілюзію, що з іншим (іншою) вам було б краще;

— стежте за інтонацією, тоном (ваше роздратування може спричинити ефект бумеранга). Поважайте одне одного. Чим більше ви поступаєтеся своїм, тим більшу підтримку отримаєте;

— ніколи не з’ясовуйте стосунки при сторонніх. Не дозволяйте, щоб інші (батьки, друзі) втручалися у ваші сімейні справи. Особливо будьте обережними з дітьми, не маніпулюйте ними;

— при суперечках не користуйтеся вольовими аргументами, не вдавайтеся до лайки або бійки, оскільки це лише погіршить ситуацію.

Усвідомлення обов’язків перед сім’єю, виконання їх є важливим критерієм культури сімейних стосунків.

У розподілі домашніх обов’язків українська моральна культура наближена до патріархальної моралі, вона ґрунтується на чіткому розрізненні чоловічої і жіночої моделей сімейної поведінки, стереотипом поведінки чоловіка у сім’ї.

Емоційна близькість між подружжям, батьками і дітьми насамперед виявляється у любові. У міжстатевому сенсі любов народжується на тлі кохання. Однак любов не тотожна йому. Вона є синтезом емоційної прихильності (залежності) і морального почуття, яке скеровує пристрасть. Тому любов у сім’ї постає як сильна емоційна прихильність між батьками, батьками і дітьми, між дітьми. Подружня (сімейна) любов, крім емоційної залежності, передбачає почуття вірності. Всупереч пристрасній, часом маніакальній несамовитості кохання любов між чоловіком і жінкою вимагає дисципліни почуття, поваги до партнера. За словами німецького філософа Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831), кохання е «найстрашнішим із протиріч, яке розум не спроможний розв’язати, оскільки немає нічого некерованішого, як оця пунктирність свідомості», а любов має найвищу моральну цінність. Завдяки їй людина долає свою природну егоїстичність, набуває сенсу існування. Любов — це «морально-правове кохання», і лише воно може слугувати надійним фундаментом сім’ї та шлюбу. Отже, поряд із визнанням принципу рівності між подружжям, яке виявляється у справедливому розподілі влади і обов’язків, важливою складовою гуманістичної культури сімейних стосунків є культура почуття — взаємна любов між членами сім’ї, яка уможливлює турботу, чуйність у ставленні одне до одного. Сім’я, побудована на засадах рівності, поваги і любові, є найвищим досягненням суспільного поступу.

Фундаментальним чинником, який уможливлює емоційну близькість партнерів, впливає на тривалість любові і шлюбу, є уміння цінувати почуття гідності партнера. Потреба людини у збереженні й підтримці почуття власної гідності за корі н єн а в такі риси її характеру, як гордість, природний егоїзм, марнославство, які утворюють особистісний центр у психіці. Люди шукають визнання цінності своєї особистості переважно у своїх близьких, а не знаходячи його, відчужуються, відсторонюються, впадають у депресію. Почуття гідності е надто уразливою структурою людської душі, посягання на нього може спричинити згортання, навіть розрив стосунків. Це відбувається внаслідок брутального нехтування партнером, його приниженням, маніпулюванням почуттями тощо. Збереження і підтримання у партнера почуття власної гідності є важливою складовою міжособистісних стосунків, що запобігає формуванню комплексу неповноцінності у людини, сприяє збереженню душевної рівноваги. Така людина легше долає життєві труднощі.

У сім’ях, де зневажливо, презирливо ставляться одне до одного, принижують почуття гідності, неодмінними є ворожнеча, ненависть, конфлікти. Незадоволення в сім’ї морально-психологічних потреб у любові, душевному теплі, часто спричинює самотність у шлюбі (збереження шлюбу з огляду на майнові інтереси, задля виховання дітей, за автономії особистого життя, наявності позашлюбного партнера), навіть розрив його.

У моногамних сім’ях важливим морально-етичним виміром культури міжособистісних стосунків є концепт вірності — система моральних шлюбних зобов’язань перед партнером, розуміння вірності як морального механізму, що цементує шлюбні стосунки, долає людську егоїстичність.

Необхідною складовою культури міжособистісних стосунків у родині є вияв особливої пошани до старших — дідуся, бабусі та ін. У багатьох народів особливо поціновуються їхні думки, досвід, вік. Однак в індустріальних, постіндустріальних суспільствах криза у соціальній сфері негативно позначилася на ставленні до літніх людей.

Отже, поряд із усвідомленням необхідності виконання сімейних обов’язків засадничою основою культури сімейних стосунків є культура почуття, яка виключає емоційну розпусту і вимагає вміння зважати на почуття близьких людей і здатності заради них поступатися власними інтересами.

Сьогодні сім’я стикається з цілою низкою нових проблем, що одержали назву кризи сім’ї і які у різних регіонах держави можуть суттєво відрізнятися за гостротою та ступенем розвитку. Спостерігається поступове погіршення внутрішньо-сімейних стосунків на фоні збільшення протиріч та конфліктів у суспільстві. Ці обставини здійснюють негативний вплив не лише на сім’ю, але й на функціонування регіонів та країни загалом. Ознаки кризи сім’ї, серед яких виділяють: високий рівень незадоволеності подружнім життям, дисфункційний розвиток взаємин у шлюбі, конфліктність, стійка орієнтація подружжя на розлучення та малодітну сім’ю, нездатність досягти злагоди, зростання кількості розлучень, чітко можна прослідкувати у регіональному розрізі.

Із встановленням незалежної держави українська сім’я почала вбирати культурно-ціннісні орієнтації не лише ті, що насаджувалися «зверху» протягом десятиліть, а й ті, що почали вбиратися добровільно, через власний досвід та особисте спостереження за сімейним життям в європейських країнах. Глобалізація спричиняє системні зміни процесів, які відбуваються в економіці, політиці, культурі національних спільнот сучасного світу. Відбуваються поступові зміни сімейних установок через процеси соціальної мобільності, міграцію. Роз’єднаність людей приходить на зміну родовим, сімейним, етнічним зв’язкам та ідентифікаціям, що увиразнює аномічний стан сім’ї. В умовах аномії у сім’ї не продукуються морально-етичні стандарти. На перше місце виходить потреба у стабільно високих доходах, що породжує активні міграційні тенденції та роз’єднує членів сім’ї. Очевидним стає деформоване розуміння багатьма трудовими мігрантами цінностей сім’ї та кар’єри [41, с. 14].

Сім’я в сільській місцевості завжди була середовищем підтримання шлюбних та родинних традицій, але за роки незалежності саме сільська сім’я відчула на собі всю важкість кризових явищ, що знайшло вираження у зростанні показників розлучуваності у сільській місцевості в 1,6 рази за одночасного зниження показників шлюбності в 1,5 рази. У міських поселеннях в останні роки навпаки спостерігається зниження показників  розлучуваності поряд із деяким підвищенням коефіцієнту шлюбності, що деякі дослідники пояснюють впливом економічної кризи, яка згуртовує людей.

Важлива роль у культурі міжособистісних стосунків у сім’ї належить правилам світського етикету. Так, незмінною її вимогою є дотримання чоловіком принципів галантності. Попри те що чоловіки рідко схильні виявляти галантність стосовно власної дружини, світський етикет вимагає дотримання ними таких вимог:

— подавати жінці верхній одяг;

— помічати нову сукню на дружині, а помітивши, не влаштовувати з цього приводу повчальної лекції про те, як потрібно раціонально витрачати зароблені (ним) гроші, а сказати приємні слова, комплімент;

— поступатися дорогою (лише у ліфт чоловіки заходять першими);

— робити подарунки, навіть без приводу, купувати квіти;

— у присутності дружини не озиратися на інших жінок;

— не використовувати аргументів на кшталт: «Я заробляю, тому вимагаю…»;

— висловлювати захоплення приготовленими дружиною стравами;

— іноді цікавитися, чим займалася дружина за його відсутності;

— на вулиці чоловік, як правило, має йти зліва від жінки; справа ідуть лише військові, яким необхідно віддавати честь;

— біля машини чоловік має першим відкривати дверцята перед жінкою. Дама сідає першою, а чоловік має сісти поруч. Із машини чоловік виходить першим і допомагає вийти жінці;

— спускаючись сходами, чоловік іде на 1-2 сходинки попереду жінки, а піднімаючись — на 1-2 позаду;

— у приміщенні в присутності жінки чоловік не сідає;

— чоловік не повинен дозволяти жінці піднімати важкі речі.

У індустріальних і постіндустріальних суспільствах ціннісний ідеал чоловіка зазнав деяких трансформацій. На противагу традиційній патріархальній моралі сучасна модель сім’ї ґрунтується на засадах рівності, що сприяє створенню довірливих стосунків. Більшість жінок постіндустріальних суспільств воліє бачити своїх чоловіків інтелігентними, відкритими, порядними, чуттєвими, тактовними, уважними.

Жіноча делікатність у ставленні до чоловіка полягає в застосуванні дипломатичної тактики, яка вимагає поваги, терплячості, вміння співпереживати, дбайливості, уникнення емоційної розпусти, дратівливості. Дбаючи про запобігання сімейним конфліктам, жінка повинна:

— не користуватися його речами (не торкатися його бритви, не порядкувати в його шухляді, у портфелі тощо);

— уважно вислуховувати його розповіді, анекдоти, навіть якщо він не вперше їх розповідає;

— не критикувати його у присутності дітей, оскільки це підриває його батьківський авторитет;

— не заперечувати проти його особливої любові до матері;

— робити йому компліменти і вислуховувати його поради;

— не запрошувати у гості людей, які йому не подобаються;

— не фліртувати з іншим чоловіком у його присутності;

— не згадувати про переваги попереднього чоловіка, будучи одруженою вдруге.

Отже, патріархальна концепція культури сімейних стосунків передбачала поведінку відповідно до принципу «влади та підкорення». Гуманістична етика сімейних стосунків базується на егалітарній моделі сімейних стосунків, тобто на рівноправному розподілі влади та обов’язків, а також на любові, чуйності, взаємоповазі, взаємовідповідальності, взаємодопомозі, вмінні поступитися власними інтересами. Важливе значення у сімейних стосунках має моральна інтуїція (психологічна гнучкість), тобто вміння досягти взаємопорозуміння попри можливі відмінності у темпераментах, гендерній психологи!. Не меншу роль відіграють спроможність усіх членів сім’ї зберегти здоровий емоційно-психологічний клімат, вміння цінувати одне одного, виявляти у взаєминах повагу, тактовність, турботу.

3.2. Шляхи вдосконалення сімейних цінностей в сучасному суспільстві

Останнім часом спостерігається знецінення сім’ї, її споконвічних моральних орієнтирів: родина з міцного суспільного осередку перетворюється у спільність людей з партнерськими стосунками, нестійкі шлюби базуються на хибних цінностях, втрачається виховний вплив батьків на дітей. Найголовніші причини розпаду сімей – бездуховність та різні соціальні проблеми, які наодинці подолати неможливо, неготовність батьків до виховання дітей та нерозуміння важливості цього процесу. Адже саме у родинному колі дитина засвоює модель сімейного життя і, як вважають педагоги та психологи, реалізує цю модель у своєму власному житті. Сімейні  традиції спрямовані на збереження ладу у родині, на передачу споконвічного народного досвіду подолання проблем на життєвому шляху.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Прагнення до сімейного щастя і сімейного благополуччя знаходить вираження у створенні сімейних традицій. Колись традиції були обов’язковою особливістю сім’ї, відбивали моральну позицію її членів. Стиль життя сім’ї, що включає в себе внутрішньосімейний етикет і традиції, взаємопов’язаний з культурою тієї чи іншої нації. Ті духовні цінності, які всі ми вбираємо з дитинства, не залежать від добробуту сім’ї, рівня освіти її членів. Правила поведінки, заповіді, приклади, заповіти, засвоєні в батьківському гнізді, залишаються з людиною на все життя. Витоки загальної культури кожного з нас треба шукати там. У когось у будинку зберігаються фотоальбоми кількох поколінь, з вуст у вуста передаються сімейні легенди, дбайливо ведеться літопис роду, нащадкам передаються не тільки коштовності, але і сімейні реліквії, що не мають реальної ціни. Сімейний лексикон, рецепти страв, сімейний архів – все це і багато чого іншого входить в поняття «культура сім’ї». І в тих сім’ях, де дбайливо зберігають історію своєї родини і передають її з покоління в покоління, як правило, не виникає кризи виховання, взаємозв’язку поколінь.

Коли люди по-справжньому цінують, поважають і люблять один одного, то в їхній сім’ї цікаве спільне життя. Їм приємно приносити своїм близьким задоволення, дарувати їм подарунки, влаштовувати для них свята. Загальні радості збирають всіх за великим столом з нагоди сімейних урочистостей: днів народження, іменин, ювілеїв. У них свої власні ритуали прийому гостей, звичаї вітати родичів, обряди поминання тощо. Їх об’єднує сукупність духовних цінностей, які характеризують рівень розвитку сім’ї, відносини між різними поколіннями. Пристрій їх сімейного укладу постійно вбирає в себе все краще з навколишнього життя, але при цьому вони творять унікальний світ своєї родини. Якісь традиції перейшли до них від батьків, якісь вони створюють самі. Вони чудово розуміють, що дотримання традицій – це шлях до єднання сім’ї.

Шляхи подолання кризових явищ української родини слід шукати у традиційних педагогічних методах, сформованих народною педагогікою. Такої думки дотримувався М. Стельмахович, його ідеї про народність родинного виховання знайшли відображення у теоретичних роботах та практичних рекомендаціях сучасних педагогів, психологів, громадських діячів.

Фактори, від яких залежить функціонування родини з її виховними традиціями, вирішальне значення для майбутнього родини сімейного виховання, ми схематично зобразили на рисунку 3.1.

Рис. 3.1. Вплив сімейного виховання на формування родини

Не зважаючи на час, вік, соціальний статус, кожному хочеться, щоб його дім був затишним, гостинним, неповторним, щоб завжди, де б хто з членів сім’ї не перебував далеко від дому, він знав, що його чекають вдома, завжди вислухають і зрозуміють, допоможуть у скрутну хвилину. А ще в родині повинні існувати традиції, які діти обов’язково мають перейняти і перенести в свої майбутні сім’ї. Варто зазначити, що сімейні традиції – це шлях до національної свідомості особистості, до передачі їй етнічних цінностей, народної самобутності. Цим і відрізняється народ від населення – наявністю мови, культури, яку дитина перш за все засвоює у родинному колі. У сім’ї за допомогою різних засобів відбувається етнізація особистості. Основні засоби етнізації зображено на рисунку 3.2.

Рис. 3.2. Засоби етнізації

Як помітно, значне місце у етнізації особистості відводиться тим факторам, які формуються саме у родинні на первинній стадії розвитку особистості.

Таким шляхом можна підпорядкувати традиції важливій проблемі життєвої адаптації молодої людини, прищепити їй любов до свого краю, свого народу і його культури. Г.Г. Ващенко, виявив характерні риси світогляду українця. Йому притаманні:

– глибока релігійність, міцна віра в Бога. Бог є найвища Правда – і тому правда переможе, як в особистому, так і в громадському житті;

– щирий патріотизм. Український лицар живе для Батьківщини: він завжди готовий віддати за неї своє життя. Найдорожче для нього – лицарська честь і слово; найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні;

– любов і пошана до батьків, згода в сім’ї й родині, що є основою здорового суспільного життя;

– згода й мир між членами суспільства, культ дружби й побратимства;

– чистота почуття кохання, створення на ґрунті скромності, стриманості й вірності здорової родини;

– любов до праці, різке засудження та висміювання ледарів;

– усвідомлення своєї людської гідності, почуття честі, те, що можна назвати духовним аристократизмом;

– пошана до інших людей, що виявляється в чемній поведінці, в привітанні і т. ін.;

– непереможна любов до волі й ненависть до рабства й неволі;

– працелюбство, радісна вільна праця на своїй ниві; тяжка й ненависна праця на чужій: вона гнітить і принижує людину;

– любов до своєї хати, до свого клаптя землі [19, с. 121].

На особливості формування національних цінностей особистості вказує В.І. Скутіна, основою яких вона вважає морально-світоглядні цінності українського етносу. У структурі їх змісту вона виділяє такі компоненти:

– гармонія (гармонія життя внутрішнього світу, міжособистісних стосунків, відносин з природою);

– добро (добро як істина, вище благо, глибока віра в перемогу добра над злом, добротворчість, милосердя, гуманізм);

– свобода (внутрішня свобода, волелюбність, визнання неповторності людської індивідуальності, нетерпимість до рабства, свобода волевиявлення);

– справедливість (щирість, правдивість, прагнення до істини, до соціальної справедливості, віра у Вищу справедливість);

– сім’я як першооснова розвитку й формування особистості, духовного, культурного, економічного розвитку суспільства;

– народ (повага до трудового народу, вміння осмислювати історію, культуру, традиції, моральні цінності свого народу, віра в його духовні сили, прагнення до того, щоб український народ зайняв гідне місце у цивілізованому світі);

– Україна (патріотичні почуття, прагнення до зміцнення державності, економіки, культури, готовності віддати усі зусилля для блага Вітчизни) [26, с. 22-24].

Таким чином, можна зробити висновок, що ефективність формування патріотичної свідомості досягається не використанням поодиноких цінностей, а шляхом застосування системи їх поєднання. Деякі споконвічні традиції можуть бути повністю сприйняті сучасною молодою родиною, інші, нові традиції, відбивають завоювання теперішнього суспільства та є загальним надбанням нашого часу. Але є такі традиції, які ніколи не втратять своєї актуальності, бо відображують перш за все демократизм стосунків, повагу до всіх, навіть найменших, членів родини. Раннє залучення дітей до обговорення всіх питань сімейного життя – давня добра традиція. У деяких сім’ях стало звичним за вечірнім чаєм, коли збирається вся родина, обговорювати події минулого дня. Мати і батько розповідають, обмінюються враженнями. Така можливість надається і дітям. Спільно обговорюються плани віддаленого та найближчого майбутнього. Дуже корисна традиція щовечірніх читань, обговорень прочитаного, вільних висловлювань і обміну думками.

Найкраща школа життя – аналіз власних помилок. Якщо це стало правилом у сім’ї, діти, звичайно, долучаються до манери обов’язкового, неупередженого аналізу своїх вчинків. Така традиція створює атмосферу глибокої довіри між усіма членами родини, запобігає відчуженню дітей у підлітковий період, дозволяє батькам надати підтримку своїм дітям у будь-якій скрутній ситуації.

Сімейні традиції – це духовна атмосфера дому, яку складають розпорядок дня, звичаї, уклад життя і звички його мешканців. Так, одні сім’ї вважають за краще рано прокидатися, снідати нашвидкоруч, йти на роботу і зустрічатися увечері без розпитувань і розмов. В інших сім’ях прийняті спільні трапези, обговорення планів, виникає підвищена увага до проблем один одного.

У кожному домі, за час його існування складається свій ритуал. Оселя звикає до своїх мешканців, починає жити в їхньому ритмі. Його енергетична структура дещо змінюється під впливом традицій. Адже, за великим рахунком, традиції – це не тільки сімейний устрій, а й стосунки, які складаються між членами сім’ї. Якщо сім’я фіксує традиції для самих себе як обов’язкові, то вони можуть послужити непогану службу. Часто наслідування традицій допомагає нам жити. І якими би дивними вони не здавалися, важливо одне: сімейні традиції та ритуали не повинні бути громіздкими і надуманими. Нехай вони входять в життя природньо.

Вкрай складно формувати сімейну традицію, якщо діти виросли і вже сформували загальне ставлення до сім’ї. Інша справа, молоді сім’ї, де батьки вільні показати дитині всю красу світу, оповити його любов’ю і сформувати надійну життєву позицію протягом усього життя. Маленька дитина сприймає світ очима дорослих – її батьків. Тато і мама формують дитячу картину світу з першої зустрічі зі своїм малюком. Спочатку вони вибудовують для нього світ дотиків, звуків і зорових образів, потім – навчають першим словам, потім – передають своє ставлення до навколишнього світу.

Те, як дитина потім поставиться до себе, оточуючих і життя в цілому – цілком і повністю залежить від батьків. Життя може представлятися йому нескінченним святом або захоплюючою подорожжю, а може бачитися, як нудна, невдячна і важка праця, що очікує кожного відразу за шкільними воротами.

Якщо більшість звичних сімейних ритуалів несуть не обмеження, а лише радість і задоволення, це зміцнює в дітях почуття цілісності сім’ї, відчуття неповторності власного дому і впевненість у майбутньому. Той заряд внутрішнього тепла і оптимізму, який несе в собі кожен з нас, набувається в дитинстві, і чим він більше, тим краще. Звичайно, характер дитини формується не в один день, але можна сказати з упевненістю: чим більше дитинство було схоже на свято, і чим більше в ньому радості, тим щасливішою людина буде у майбутньому.

А ще сімейні традиції та ритуали дозволяють дитині відчувати стабільність життєвого укладу: за будь-яких обставин у родині відбудеться те, що заведено; дають йому відчуття упевненості в навколишньому світі і захищеності; налаштовують дитину на оптимізм і позитивне сприйняття життя; створюють неповторні дитячі спогади, про які вже у дорослому віці вона буде коли-небудь розповідати своїм дітям; дозволяють відчути гордість за себе і свою сім’ю [18, c. 68].

Підсумовуючи сказане вище зазначимо, що трансформація сучасної сім’ї, дезорганізація звичних її форм, нівеляція ціннісних засад існування не могла не позначитися на її виховній функції. В Україні наслідки послаблення позицій сім’ї помітні у зростанні соціальної дезадаптації та сирітства, девіантної поведінки і суїцидів підлітків, дитячої проституції, наркоманії, алкоголізму, злочинності. Здобуток ХХ сторіччя — сексуальна революція і три її найвищі цінності (секс, наркотики та рок-н-ролл) викликавши корозію сім’ї, почали розхитувати підвалини держави. Враховуючи й так доволі складну соціально-економічну ситуацію, міцна, духовно здорова сім’я в сучасних умовах без перебільшення постає як запорука зміцнення та розквіту країни.

Майбутнє будь-якого суспільства безпосередньо залежить від дієвості механізму, який забезпечує заміну вибуваючих членів новонародженими, їх інтеграцію у соціум. Тисячоліттями сім’я, зберігаючи наступність поколінь, сповнюючи життєдіяльність особистості високою соціальною, природною та духовною доцільністю, виконувала цю функцію. Не дивлячись на масштабність та глибину окреслених вище трансформацій, які все помітніше змінюють людину, суспільство, гендерні ролі і родинні стосунки, сім’я залишається місцем найміцніших особистісних зв’язків, найближчою і найдорожчою для кожного батьківщиною. У ній людина, відчуваючи себе представником цілої низки поколінь, ніби долає тимчасовість власного існування. Цивілізаційне значення цієї особливості сім’ї свого часу підкреслював Е. Фромм. Філософ застерігав, що позбавлена належності до будь-якої спільноти особистість відчуває себе порошинкою, що, в кінцевому рахунку, пригноблює її, паралізує здатність діяти, а значить і жити.

Висновки

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити такі висновки:

Сім’я — це соціальна група, яка пов’язана шлюбом, родинністю, усиновленням чи іншою формою взяття дітей на виховання, спільністю життя, а також сімейними правами та обов’язками. Сім’я є однією із найдавніших форм соціальної спільності людей і вона пов’язана зі всіма сферами діяльності людини.

Змінюючись та розвиваючись разом із зміною та розвитком суспільства, сім’я впливає та сприяє вирішенню багатьох важливих як економічних, так і соціальних проблем суспільства. Вона є моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства.

Формування в Україні громадянського суспільства відбувається на засадах зміцнення його первинного і головного осередку, яким є сім’я. Кожній сучасній сім’ї під силу створити кілька сімейних традицій, яких, можливо, будуть дотримуватися діти й онуки.

Встановлено, що при створенні сімейних традицій потрібно дотримуватись певних правил: повторювана подія має бути для дитини яскравою, позитивною, такою, що запам’ятовується; традиція на те й традиція, щоб дотримуватися завжди; можна задіяти запахи, звуки, зорові образи, – головне, щоб у цій традиційній дії було щось, що впливає на почуття і ставлення до дитини.

У деяких сім’ях немає своїх сімейних традицій і сімейних свят. Не слід посилатися лише на гострий дефіцит часу. Ця причина поверхнева, істина набагато простіша і сумніша: ймовірно, цим людям нема про що говорити між собою, їм тяжко бачити часто рідні обличчя. І це є симптомом тяжкого функціонального порушення у житті родини.

Традиції – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю, підтримуючи її цілісність та зв’язок між поколіннями. Народні традиції охоплюють усі сфери людського життя, регулюючи сімейні та суспільні відносини. І, можливо, саме у відродженні сімейних традицій починається шлях подолання духовної кризи, що спіткала людство на початку ХХІ століття.

Проблема взаємовідносин у родині є однією з найважливіших проблем суспільства. Оскільки саме сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом матеріальної й емоційної підтримки, необхідної для розвитку її членів, засобом збереження й передачі культурних цінностей від покоління до покоління. Виховуючи дитину, батьки повинні пам’ятати, що людська особистість — це органічне, нерозривне ціле, у якому переплітаються і взаємодіють найрізноманітніші, але найтісніше пов’язані якості: негативні й позитивні. Тому й виховання має бути цілісним процесом, розрахованим на дію «в усіх напрямках виховання», таким, що не розпадається на окремі педагогічні «заходи».

У педагогічному забезпеченні вказаного процесу важливе значення відіграє загальноосвітня школа, діяльність організаторів виховної роботи, класних керівників та вчителів. Вони покликані знайомити батьків та учнів із сімейними традиціями, передавати їм необхідний досвід сімейного виховання і тим самим сприяти більш ефективному використанню освітньо-виховних можливостей сімейного виховання.

Список використаної літератури

1. Антонов А. Социология семьи. — М., 1996. — 304 с.
2. Апресян Р.Г. Постижение добра. — М.: Молодая Гвардия, 1986. — 207 с.
3. Апресян Р.Г. Природа морали // Философские науки. — 1991. — № 12. — С. 53–64.
4. Апресян Р.Г. Философия и этика. Сборник научных трудов: К 70-летию академика А.А.Гусейнова / Отв. ред. и сост. Р.Г.Апресян. — М.: Альфа-М, 2009.
5. Апресян Р.Г. Философия любви: основные тенденции развития и типы теорий // Колегiя. — 2010. — № 7. — С. 43–65.
6. Бабій В. Сімейні традиції та їх виховне значення / В. Бабій // Позакласний час. — 2004. —№ 7-8. — С. 27–31.
7. Батьківські збори. 7-9 клас / упорядник О. Л. Співак. — X.: Ранок-НТ, 2007. — 160 с. — (Скарбничка вчителя початкової школи).
8. Бех І. Особистість та фактори її морально-етичного становлення [Текст] / І. Бех // Позакласний час. — 2009. — № 23-24. — С. 25-40
9. Бичко I. В., Табачковсъкий В. Г., Горак Т. І. та ін. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. — К.: «Либідь», 1994.
10. Буніна Л. М. Врахування потреб дитини як основа усвідомленого батьківства. Додаток до журналу «Практична психологія та соціальна робота». Діти — батьки — сім’я: Випуск 3. — К.: Наук, світ, 2005. — 37 с.: іл.
11. Бухолевець, Наталія. Конструктивне вирішення конфліктів у сім’ї / Наталія Бухолевець // Шкільний світ. — 2012. — № 34 (вересень) : Вкладка. — С. 4 -7
12. Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. — 191 с.
13. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима / М.: Высшая школа, — 1988.
14. Вікова психологія / під ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1976. — С. 139.
15. Выготский Л. С., Проблема возраста // Собр. соч.: В 6 т. — Т. 4. — М., 1984.
16. Голод С.И. Семья: прокреация, гедонизм, гомосексуализм // Журнал исследований социальной политики. 2012. Т. XV. № 2. С. 20-38.
17. Голод С.И. Социолого-демографический анализ состояния и эволюции семьи // Социологические исследования. 2008. Т. 7. № 1.
18. Докуніна О.М. Спілкування батьків і дітей як умова формування морального досвіду школярів // Формування педагогічної культури батьків у діяльності освітніх закладів: досвід, перспективи. / О.М.Докуніна: зб. наук. праць. — Херсон: Оллі-плюс, 2003. — С. 67-72.
19. Етика і психологія сімейного життя // Психологічна газета. — 2007. — № 24. — С. 3-28
20. Етика. Учебник / под общ. ред. А. А. Гусейнова, Е. Л. Дубко. — М.: Гардарики, 2000.
21. Йовенко Л.І. Стан української родини і родинного виховання у XX столітті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua
22. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: навчальний посібник / С.Г. Карпенчук — К., 2005. — 304 с.
23. Коваль Л.Г. Соціальна педагогіка. Соціальна робота. — К., 1997. — 392 с.
24. Ковбаса Б. Родинна педагогіка: У 3 т. Т. 1. Основи родинних взаємовідносин. — Івано-Франківськ, 2002. — 288 с.
25. Козубовська І. Аналіз деяких соціальних проблем сім’ї [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua
26. Колосова С. Л. Детская агрессия. — СПб.: Питер, 2004. — 224 с.: ил. — (Серия «Детскому психологу»),
27. Копистинська І. Українська сім’я з європейським обличчям [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.kopystynska.at.ua/publ/1-1-0-2
28. Корнєв М.К. Соціальна психологія. — К., 1995. — 304 с.
29. Кравченко Т.В. Соціалізація дітей шкільного віку у взаємодії сім’ї і школи. — К., 2009. — 416 с.
30. Кремень В. Г., 1лын В. В. Філософські мислителі, ідеї, концепції. Підручник. — К.: Вид-во «Книга», 2005.
31. Лукьянцев Т.Е. Европейские стандарты в области прав человека: теория и практика функционирования конвенции о защите прав человека и основных свобод / Т.Е. Лукьянцев. — М., 2000. — С. 159.
32. Макаренко А.С. Лекции о воспитании детей // Пед. соч.: в 8 т. / сост. М.Д. Виноградова, А.А. Фролов. — М., 1984. — Т.4.
33. Малахов В. А. Етика: Навч. посібник. — К.: «Либідь», 2001.
34. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства УССР / Г.К. Матвеев. — К. : Из-во Киевского университета, 1960. — 136 с.
35. Мельникова С. Ой, мамо, що ж ти наробила? Доступно з: [http://itstechnology.ru/category/vihovannja].
36. Мишаткина Т.В. История этики и морали / Уч.-метод. пособие. – Мн., БГЭУ, кафедра психологии и педагогики, 2005. – 27 с.
37. Молода сім’я в Україні: проблеми становлення та розвитку : тематична Державна доповідь про становище сімей в Україні за підсумками 2002 року / [Т. Ф. Алексеєнко, О. М. Балакірєва, Н. Г. Гойда, Н. Я. Жилка та ін.] ; під ред. М. М. Ілляш, Т. М. Тележенко. — К. : Державний ін-т проблем сім’ї та молоді, 2003. — 140 с.
38. Молодая семья: социально-экономические, правовые, моральнопсихологические проблемы / [сост. В. И. Зацепин]. — К. : Изд-во «Україна», 1991. — 314 с.
39. Морган Льюис Г. Древнее общество или Исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации / Л. Г. Морган. — Л. : Изд-во народов севера, 1935. — 350 с.
40. Мудрик А.В. Социализация и «смутное время». — М., 1991. — 80 с.
41. Невмержицький О.А. Стан розвитку виховання молоді в сучасних наукових дослідженнях / О.А.Невмержицький — К.: Вища освіта України, 2004. — №1. — С. 61-65.
42. Новый иллюстрированный энциклопедический словарь / ред. коллегия: В. И. Бородулин, А. П. Прохоров, А. А. Гусев и др. — М. : науч. издание «Большая Рос-сийская энциклопедия», 1999. — С. 651.
43. Основи сімейного виховання. Взаємодія школи, сім’ї і громадськості у вихованні дітей. Доступний з: [http: // studentam.net.ua/ content/…/85/]
44. Острогляд Н.В. Вплив сім’ї на розвиток морально-етичних якостей дитини // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2011. — № 10. — С. 2-6
45. Пича В. М. Радость семейного общения / В. М. Пича. — К. : Рад. шк., 1991. — 191 с.
46. Проценко Н. У чому причини батьківських помилок? Доступно з [http://itstechnology.ru/category/ vihovannja].
47. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України : науково-практичний коментар / З.В. Ромовська. — К. : Правова Єдність, 2009. — С. 11.
48. Ромовська З.В. Українське сімейне право : підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / З.В. Ромовська. — К. : Правова єдність, 2009. — 500 с.
49. Селянська, Ольга. Етика: духовні засади [Текст] : Методичні розробки уроків / О. Селянська // Початкова школа. — 2006. — № 1. — С. 44-47.
50. Скутіна В.І. За традиціями української народної педагогіки / В.І. Скутіна // Почат. шк. — 1993.— № 7. — С. 22–24.
51. Смирнова Е.О. Структура и динамика родительських отношений / Вопросы психологии. 2001. — № 6. — С.13-14.
52. Соціальна педагогіка : підручник / за ред. проф. А. Й. Капської. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 468 с.
53. Соціальна педагогіка. — К., 2006. — 468 с.
54. Спенсер Г. Многомужество и многоженство / Г. Спенсер ; пер. с англ. — М. : УРСС, 2007. — 64 с.
55. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка: навч.-метод, посіб. / М.Г. Стельмахович. — К., 1997. — 232 с.
56. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. — К., 1998.
57. Сухомлинський В.О. Моральні цінності сім’ї // Вибр. тв.: у 5 т. / В.О.Сухомлинський — К., 1977 — Т 5. — С. 436-440.
58. Тард Г. Происхождение семьи и собственности / Г. Тард ; пер. с фр. — Л. : ЛКИ, 2007. — 152 с.
59. Титаренко Т.М. Запобігання емоційному вигоранню в сім’ї як фактор гармонізації сімейних взаємин. — К., 2007. — 142 с.
60. Фіцула М. М. Педагогічні проблеми перевиховання учнів. — К.: Рад. школа, 1981. — 104 с.
61. Харчев А. Г. Брак и семья в СССР. — М., 1979. — 367 с.
62. Харчев А.Г. Исследования семьи: на пороге нового етапа / Социс. — 1986. — №3 — 367 с.
63. Шляхи та умови подолання сімейних конфліктів. Коростень. Міський семінар. Доступно з: [www. korosten.in.ua/print_page.php?page].