Функціонуання ринкових відносин, в основу яких покладено багатоукладну економіку, передбачає створення однакових можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміють змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів ті ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач .

Проте, як відомо, ринок досконалої конкуренції в чистому вигляді не існує. Тому економіка всіх держав обов'язково стикається з таким явищем, як ринок недосконалої конкуренції, найпоширенішою формою якого є монополія. Монополія існує тоді, поки одна фірма є єдиним виробником продукту, який, у свою чергу, не має замінника. Цій моделі притаманні такі ознаки:

1) продавець лише один па ринку певного товару;

2) продукт, що збувається, є унікальним, тобто не існує його замінників;

3) монополіст володіє ринковою владою, контролює ціни, поставки на ринок;

4) на шляху входу у ринок монополіста встановлюються неподоланні бар'єри як природного, так і штучного походження [].

Класично існує три різновиди монополії: природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія- це підприємства суспільного користування — електричні та газові компанії, підприємства водопостачання, транспортні підприємства тощо. Дійсно, складно уявити, що у харківського метрополітену з'явиться конкурент. У країнах із ринковою економікою природні монополії або перебувають у власності держави, або ж діють під її спільним контролем. До штучних бар'єрів відносять.патенти та ліцензії, які надаються підприємствам як виняткове право функціонувати на певному ринку. Існування природних монополій зумовлюється тим, що сучасна технологія в деяких галузях народного господарства може забезпечити ефективне та динамічне виробництво в них лише за умови, що виробниками будуть великі фірми.

До недавнього часу в Україні, на відміну від інших країн, не існувало спеціального законодавства, яке б регулювало діяльність природних монополій. Лише 20 квітня 2000 р. було прийнято Закон України «Про природні монополії», який визначив правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій- Згідно зі ст. 1 цього Закону «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)». Закон «Про природні монополії» визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до нього до сфер діяльності суб'єктів природних монополій відносять: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передавання та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального руху, централізоване водопостачання та водовідведення, централізоване постачання теплової енергії, спеціалізовані послуги транспортних терміналів.

Конкретний перелік суб'єктів природних монополій здійснюється Аптимонопольним комітетом України. Закон України «Про природні монополії» визначає систему органів, на які покладено повноваження щодо регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Такими органами є Національні комісії регулювання природних монополій, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Згадані органи здійснюють обов'язкове ліцензування діяльності суб'єктів природних монополій та виконують інші функції згідно із законодавством України. Крім того, Закон регламентує відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їхню діяльність.

Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

Адміністративна монополіяє другим різновидом монополії. Л. Семенова у своїй роботі „Антимонопольне і конкуренційне право” дає таке визначення: «адміністративна монополія — ринок з великою ринковою владою одного з учасників, що створюється внаслідок дій органів влади і управління» []. Цей вид монополій своїм зародженням зобов'язаний адміністративно-командній системі.

Початок планування економіки поклав жовтень 1917 р. До весни 1918 р. в Україні було здійснено велику роботу з націоналізації великої промисловості. Функції загальнодержавного керівництва економікою здійснював вищий орган державного управління — Раднарком та його комісії. Ці органи почали насамперед здійснювати планування народного господарства. Націоналізація великої промисловості створила матеріальні передумови для планування промислового виробництва. Плани виробництва та розподілу складали по економічних районах (тобто планувалось, де буде розташовано те чи інше підприємство і для нього встановлювались завдання). Основною формою планування була виробнича програма підприємства, яка являла собою виробниче завдання підприємству щодо обсягу продукції. Пізніше почали розробляти галузеві плани, які були розраховані на довгі строки (1 рік, 5 років).

Особливістю, яка відрізняє державно-планову економіку від вільної ринкової, є те, що вона заснована на іншому економічному ґрунті, іншій системі відносин власності. Якщо ринкова система заснована передусім на приватній власності на засоби та результати виробництва, то планова — на монопольній державній власності, що давало змогу регулювати економіку з одного центру. Таким центром планування став Укрдержплан. Організаційно він складався із п'яти секцій: виробничої, сільськогосподарської, транспортної, секції енергетики та економічно-фінансової секції. Секції були створені за галузевим принципом та виконували функції планування окремих галузей народного господарства. Керівним органом Укрдержплану та його структурних підрозділів у період його заснування було виконавче бюро, а потім президія, яка складалася з членів, що призначались Раднаркомом УРСР.

Як відомо, серцевиною механізму ринку є конкуренція, а за умов планової економіки монополія стала вихідним положенням, основою механізму господарювання.

За умов адміністративно-командної системи підприємства практично не залежали від споживача. Органи влади видавали їм директивні планові завдання щодо виробництва товарів (послуг). Ціни на ці товари (послуги) встановлювалися «зверху». Оцінка діяльності підприємства здійснювалася не за реальними результатами, а за ступенем виконання плану, внаслідок чого підприємство могло виконувати план, але його продукція при цьому не мала попиту. Фактично держава сама планувала і виробляла [].

Нині економіка України переходить від державної до ринкової форми господарювання. Водночас багато підприємств можна віднести саме до адміністративної монополії, оскільки своїм існуванням вони зобов'язані колишній адміністративно-командній системі. З допомогою політики роздержавлення велика кількість таких підприємств змінила форму власності, але вони продовжують займати домінуюче становище на ринку.

Економічна монополія ринок, учасники якого є підприємствами, що змогли зайняти монопольне становище на ринку шляхом владних дій, концентрації капіталу, добровільного об'єднанім, злиття або поглиблення слабких суперників [], тобто це вид монополії, який виростає в умовах розвинених товарно-грошових відносин.

Система державного антимонопольного регулювання формується в усіх країнах, де економіка будується на ринкових принципах.

На наш погляд, в Україні зроблено вагомий крок на шляху формування антимонопольного законодавства. Існуючі нормативні акти, які тією чи іншою мірою стосуються антимонопольної політики держави, умовно можна поділити на три рівні:

1. Конституційний рівень — ст. 42 Конституції України, яка містить пряму заборону щодо зловживання монопольним становищем на ринку та нерівномірного обмеження конкуренції.

2. Спеціальне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про природні монополії».

3. Закони загального характеру, які містять окремі норми, присвячені питанням антимонопольної політики (Закон України «Про приватизацію» та ін.).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» монопольне становище — домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менша за 35 відсотків.

На наш погляд, такий підхід с не зовсім правильним. Існує безліч різноманітних ринків товарів, до яких однаковою мірою не можна застосовувати згадані 35 відсотків. Крім того, у такому визначенні йдеться тільки про ринки товарів, а отже, за межами залишився ринок послуг. Нормативно-законодавча база антимопопольного регулювання ринків товарів та послуг повинна встановлювати різні критерії щодо визначення домінуючого становища того чи іншого суб'єкта залежно від того, у якій сфері діяльності він функціонує, що він пропонує споживачу.

Згідно з чинним законодавством саме існування монопольного становища не є правопорушенням. Порушенням чинного законодавства є зловживання монопольним становищем па ринку. Зазначений Закон у ст. 4 містить перелік дій, які слід вважати зловживанням монопольним становищем.

У зв'язку з цим виникає запитання: а чи є цей перелік вичерпним?

На наш погляд, цю проблему слід вирішити розробкою загального визначення «зловживання монопольним становищем». Це визначення не повинно бути складним, а мати лише загальний характер, наприклад, зловживання монопольним становищем — будь-які дії монопольного утворення, пов'язані з використанням домінуючого становища, коли вони мають на меті обмеження конкуренції. Чітко розроблена законодавча база у сфері конкуренції відіграє важливу роль у становленні та розвитку практичної діяльності в галузі політики захисту конкуренції.

Поняття «система державного антимонопольного регулювання» крім законодавчої бази охоплює також систему органів, що здійснюють захист конкуренції. Ці органи можна розподілити на:

а) органи загальної компетенції, такі як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (центральні органи влади), а також місцеві органи самоврядування та виконавчої влади;

б) органи спеціальної компетенції, такі як Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, національні комісії регулювання природних монополій.

Створити досконалу систему антимонопольного регулювання можливо лише за наявності ретельно розробленого антимонопольного законодавства та тісної і плідної співпраці органів загальної та спеціальної компетенції на всіх їх рівнях. На сьогодні це одне з головних завдань нашої держави.

ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ НА РИНКУ: поняття та види

У ч. 1 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» віл 11.01.2001 р. (далі — Закон про захист) наведене визначення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку — це дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Відповідно до ст. 50 Закону про захист зловживання монопольним становищем на ринку е одним із видів порушень законодавства про захист економічної конкуренції. В антимонопольному законодавстві України міститься пряма заборона зловживання монопольним становищем на ринку в нормі ч. З ст. 14 Закону про захист. Тому зловживання монопольним становищем слід вважати правопорушенням. При цьому важливо підкреслити, що забороняється не заохочувальна і бажана конкурентна поведінка, а небажана поведінка суб'єкта господарювання, що призводить до недопущення, усунення або істотного обмеження конкуренції. Таке положення українського законодавства відповідає ст. 86 Римського договору про створення ЄЕС, яка містить загальне правило про те, що будь-яке зловживання підприємством або кількома підприємствами домінуючим становищем на Загальному ринку або на його істотній частині забороняється як несумісне із Загальним ринком, оскільки може завдати шкоди торгівлі між державами-членами.

На відміну від ст. 4 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.92 р. (далі — Закон про обмеження монополізму) ст. 86 Римського договору структурно не містить вичерпного переліку видів зловживань домінуючим становищем підприємства па ринку, цей перелік визначений як приблизний, зразковий орієнтир щодо трактування і розуміння зловживань домінантним становищем. Тому велика роль у вирішенні виникаючих питань на практиці належить Комісії ЄС і Суду правосуддя ЄС, прецедентам, що склалися і стали досить відомими і показовими.

Новелою Закону про захист є можливість винесення попередніх висновків щодо кваліфікації дій у якості зловживання монопольним становищем. Згідно зі ст. 14 Закону про захист з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування органи Антимонопольного комітету України можуть надавати суб'єктам господарювання на підставі наданої ними інформації висновки у формі рекомендаційних роз'яснень щодо відповідності дій суб'єктів господарювання положенням ст. 13 Закону.

Зловживання монопольним становищем на ринку слід відрізняти від інших порушень антимонопольного законодавства — антиконкурентних погоджених дій і антиконкурентних дій органів влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Відмінність зловживання монопольним становищем на ринку від антиконкурентпих погоджених дій суб'єктів господарювання полягає насамперед у тому, що перше спричинюється одним суб'єктом, у той час як інше — двома і більше суб'єктами господарювання. Спеціальним суб'єктом зловживання є суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, у той час як суб'єкти іншого правопорушення не обов'язково займають таке становище на ринку.

Хоча і зловживання монопольним становищем па ринку, і антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю здійснюють спеціальні суб'єкти, однак це різні суб'єкти. Якщо суб'єктом зловживання може бути тільки суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, то суб'єктами антиконкурентних дій відповідно до законодавства України можуть бути тільки органи влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Закон про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, що діяв раніше, містить не вичерпний перелік видів діянь, що визнаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Це вважаємо виправданим, оскільки перелік таких діянь, що міститься в ст. 4 Закону про обмеження монополізму, явно не вичерпує всіх можливих проявів зловживання монопольним становищем.

Першим видом діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем на ринку, е встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку (п. 1 ч. 2 ст. 13).

Слід зазначити, що в Законі про захист це діяння зі змістовної сторони розширене: якщо в Законі про обмеження монополізму були зазначені лише цінові зловживання, то в Законі про захист, крім встановлення цін, — ще й інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Схожість вказаних цінових зловживань полягає в тому, що всі вони пов'язані з ціновими маніпуляціями, встановленням монопольної ціни, хоча істотна різниця полягає в тому, що в одному з них ідеться про встановлення монопольне високої ціни, а в іншому — монопольне низької ціни.

Подібність цих видів дій дає змогу віднести їх до однієї групи зловживань монопольним становищем на ринку, що можна назвати зловживаннями переважно цінового характеру.

Практика показує, що серед усіх зловживань монопольним становищем на ринку зловживання цінового характеру є домінуючими.

Другим і третім видами діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем, є:

• застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;
• обумовлених укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору (пункти 2 і 3 ч. 2 ст. 13).

Ці два види правопорушень подібні до двох правопорушень, які були передбачені Законом про обмеження монополізму — нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів (абзаци 2 і 6 ст. 4). Закон про захист відмовився від вживання терміну „нав'язування”, замінивши його термінами „застосування” та „обумовлений”.

Практика свідчить, що встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) як більш прихована, порівняно з монопольне високими цінами, форма неправомірного одержання монопольне високого прибутку, виявилась в останні роки більш поширеним видом зловживань монопольним становищем — на нього припадала третина всіх порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку.

Усі ці дії об'єднує те, що ці зловживання монопольним становищем мають переважно дискримінаційний характер, вони спрямовані па одержання прибутку або інших переваг, пов` язаних із використанням уже наявної ринкової влади.

Більшість цих діянь переважно стосується встановлення різних цін па той самий товар (послуги) для різних категорій споживачів, що одержало найменування — «цінова дискримінація».

Четвертим і п'ятим видами зловживань монопольним становищем на ринку відповідно до Закону про захист є:

• обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;
• часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання (пункти 4 і 5 ч. 2 ст. 13).

Подібні правопорушення були передбачені абзацами 3 і 4 ст. 4 Закону про обмеження монополізму: обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту па рийку чи встановлення монопольних цін; часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту па ринку чи встановлення монопольних ціп.

Те, що в Законі про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, не зазначені шкідливі наслідки цих видів правопорушень, не означає, що ці шкідливі наслідки не є необхідними. Закон про захист так само, як і Закон про обмеження монополізму, пов'язує кваліфікацію цих діянь як правопорушення з певними шкідливими наслідками, однак вони сформульовані не для цих двох видів правопорушень, а для усіх видів зловживання монопольним становищем у його легальному визначенні, наведеному в ч. 1 ст. 13 Закону про захист.

Подібність цих двох видів дій полягає в тому, що вони призводять до неправомірного скорочення монопольними утвореннями пропозиції або попиту на ринку, що надає можливості об'єднати їх у самостійний різновид зловживань монопольним становищем на ринку.

Зазначені дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції призводять до підвищення ціп і переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що тягне одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки наслідки. Скорочення випуску продукції також може призвести до того, що монополіст використовуватиме свою владу з метою усунення суперників із ринку не конкурентними засобами (більш високою продуктивністю, виробництвом продукції більш високої якості, кращого обслуговування і більш низьких цін), а шляхом використання нечесних прийомів і способів щодо придбання або зберігання значної перевага на ринку. Такі дії вважаються протиправними.

Однак саме по собі скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як правопорушення, якщо не правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта господарювання, що володіє владою на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є його природним прагненням. Монополіст може відмовитися від реалізації або закупівлі товару, якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої відмови.

Прикладом часткової або повної відмови від придбання або реалізації товару може бути , коли суб'єкт господарювання, що володіє монопольного владою на певному рівні ланцюжка поширення свого товару, відмовляється від укладення угод із суб'єктами господарювання, що знаходяться па сусідніх рівнях, із метою монополізації двох цих рівнів, тобто у цьому разі має місце бездіяльність. Тут ідеться про відмову від співробітництва з конкурентом на умовах, за яких це співробітництво необхідне для ефективної конкуренції.

Шостим і сьомим видами зловживання монопольним становищем на ринку Закон про захист називає: суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання (пункти б і 7 ч. 2 ст. ІЗ).

У Законі про обмеження монополізму було позначено лише одне правопорушення, подібне до вказаних вище: інші дії, що призвели або можуть призвести до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання.

Для того щоб кваліфікувати ці дії як правопорушення, необхідно проаналізувати поняття «перешкоди доступу на ринок (виході/ з ринку) суб'єктів господарювання». Вважаємо, що такими перешкодами можуть бути будь-які обставини, що заважають суб'єкту господарювання на рівних конкурувати з іншими суб'єктами, які діють па певному товарному ринку. Особливістю цих перешкод є те, що вони повинні бути наслідком зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем. Отже, ці перешкоди є наслідком правопорушення, а не інших причин (державної ціпової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності, квотування тощо).

Створенням перешкод слід вважати встановлення таких перешкод економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів господарювання діяти па певному рийку. При цьому на відміну від економічних, адміністративних та інших перешкод, що створюються на ринку за допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю при здійсненні ними функцій державного регулювання і контролю, ці перешкоди створюються суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, під час здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.

В останні роки органи Антимонопольного комітету України посилили увагу до захисту конкуренції шляхом виявлення та припинення зловживань монопольним становищем, пов'язаних із спробами неправомірних обмежень конкуренції з боку монопольних утворень. Виявлення та припинення порушень цього виду значною мірою сприяє розвитку підприємництва, вступу нових суб'єктів господарювання па монополізовані ринки.

Отже, з юридичної точки зору, зловживання монопольним (домінуючим) становищем слід розцінювати як особливий тип поведінки суб'єкта господарювання на ринку, яке означає використання ним своєї монопольної влади недозволенний способами, що суперечать конкуренції, через що спричинюється шкода суспільним і державним інтересам, правам суб'єктів господарювання та споживачів. Вважаємо, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем охоплює всі діяння суб'єктів господарювання, які за допомогою використання заборонених законодавством способів і засобів спрямовані па встановлення, зміцнення, розширення або зберігання монопольної влади і, відповідно, призводять або можуть призвести до усунення, істотного обмеження або знищення конкуренції, усунення конкурентів із ринку або недопущення на ринок потенційних конкурентів.

Усі зловживання монопольним становищем на ринку за їх змістом і спрямованістю згідно із Законом про захист можуть бути класифіковані за кількома групами (різновидами):

1) зловживання переважно цінового характеру — охоплюють дії, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 13;

2) зловживання переважно дискримінаційного характеру, спрямовані на одержання прибутку або інших переваг, пов'язаних із використанням існуючої ринкової влади — охоплюють діяння, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2

ст. 13;

3) дії, пов'язані з неправомірним скороченням суб'єктами господарювання пропозиції або попиту, — включають два види діянь, передбачених пунктами 4 і 5 ч. 2 ст. 13 Закону про захист;

4) дії, що призводять або можуть призвести до істотного обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або створення перешкод їхнього доступу на ринок (виходу з ринку) — охоплюють діяння, передбачені пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 13 Закону про захист.

ДИСКРИМІНАЦІЙНІ ЗЛОВЖИВАННЯ МОНОПОЛЬНИМ (ДОМІНУЮЧИМ) СТАНОВИЩЕМ СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ НА РИНКУ

Дискримінаційними зловживаннями монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку є передбачені у пунктах 2 і 3 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; обумовлений укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору.

Практика свідчить, що встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) як більш прихована, порівняно з монопольне високими цінами, форма неправомірного одержання монопольно високого прибутку, виявилась в останні роки найбільш поширеним видом зловживань монопольним становищем. На нього припадала третина всіх порушень у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

Методологічне значення в цьому відношенні мала справа про зловживання монопольним становищем одного із товариств.

ТОВ „Аркс” , відмовляючи споживачам у прийнятті на абонентський облік квартирних лічильників холодної води, своїми діями примушувало споживачів розраховуватися за отримані послуги за нормами споживання і нав'язувало їм розрахункову ціпу. При цьому, за даними статистичних спостережень, ця ціна була більш високою: споживач, розраховуючись за нав'язаною йому розрахунковою ціною, оплачував більшу кількість води, ніж фактично використовував, і таким чином за один кубічний метр використаної води платив вищу ціпу. У цій справі було визнано, що ціна, встановлена монопольним утворенням в однаковому для всіх контрагентів розмірі, у випадках, коли окремі контрагенти мають законне право розраховуватися за фактично меншою ціною, є дискримінаційною ціною, що обмежує права окремих споживачів (Річний звіт Антимонопольного комітету України. — К., 1998. — С. 18-19).

Непоодинокими є випадки поєднання обох видів порушень — встановлення і дискримінаційних, і монопольне високих цін.

У ряді випадків виявлено та припинено дії монопольних утворень, які штучно створювали перешкоди для запровадження приладів обліку шляхом встановлення дискримінаційних або монопольно високих ціп на послуги з їх встановлення та монтажу. У такий спосіб вони досягли подвійної мети: безпосередньо одержували монопольний прибуток при наданні відповідних послуг і гальмували впровадження невигідної для себе системи розрахунків зі споживачами.

Наведемо типовий приклад.

ВАТ «С» встановлювало одночасно і монопольне високі, і дискримінаційні тарифи на послуги встановлення газових лічильників. Особливістю цієї справи стало широке застосування в процесі розслідування у справі методу поелементного порівняльного аналізу складових цін. При цьому порівняння здійснювалося як між різними регіонами та різними суб'єктами господарювання, так і між різними структурними підрозділами одного і того самого підприємця (Там само. — С. 20).

Як свідчить практика, нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, займали друге місце за поширеністю серед усіх видів зловживань монопольним становищем.

Особливо тяжкі наслідки нав'язування умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, настають у випадках, коли воно здійснюється суб'єктами господарювання, наділеними певними функціями управління та контролю в межах делегованих їм повноважень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або внаслідок неправомірного сприяння з боку цих органів. Досить часто намагання монопольних утворень отримати додатковий прибуток за рахунок нав'язування умов договору, що ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових роздумів, що не відносяться до предмета договору, поєднувалися з ціновими зловживаннями.

Поширеним видом зловживань, що мали місце в останні роки, було нав'язування умов договору, які не відносяться до предмета договору, зокрема, нав'язування товару, не потрібного контрагенту, на ринках, суміжних із ринками, на яких запроваджено державне цінове регулювання. Зокрема, такі порушення припинено на ринках супутніх послуг, які надавались залізницями (послуги із продажу квитків на залізничний транспорт, обслуговування пасажирів у міжміських пасажирських потягах, повагонне зважування, подача вагонів і контейнерів до узгодженого часу, технічне обслуговування та ремонт вагонних ваг).

Виявлення та припинення зловживань монопольним становищем, які вчинялися шляхом нав'язування з боку монопольного утворення умов договору, що ставлять його контрагентів у нерівне становище один стосовно іншого, давало змогу не тільки захистити законні інтереси споживачів на ринку, де діє монопольне утворення, а й запобігти спотворенню конкуренції на ринках, на яких діють його контрагенти. Особливо важливим є виявлення та припинення зазначених порушень на соціальне значущих ринках, на яких мали місце кризові прояви (наприклад, ринки хлібопродуктів).

Ці дії мають подібність до зловживань ціпового характеру, що викликає деякі труднощі. У практиці Антимонопольного комітету України виникли деякі критерії розмежування цього виду порушення та порушень цінового характеру.

Залежно від умов, що складаються на ринках, неправомірне одержання монопольними утвореннями додаткового прибутку виступало у формі як цінових зловживань монопольним становищем, так і нав'язування умов договору, що не відносяться до предмета договору. На практиці різниця полягала в тому, що в першому випадку джерелом незаконно одержаного прибутку були знижені ціни (тарифи), а в другому — неправомірні збори в грошовому чи натуральному вигляді, що нав'язувалися контрагентам при укладанні договорів. Тому схожі за сутністю дії залежно від конкретних обставин кваліфікувалися органами Антимонопольного комітету і як встановлення монопольне високих цін, і як нав'язування умов договорів, що не відносяться до предмета договору.

Усі ці дії об'єднує те, що це зловживання монопольним становищем переважно дискримінаційного характеру, спрямоване на одержання прибутку або інших переваг, пов'язаних із використанням уже наявної ринкової влади.

Більшість цих діянь переважно стосується встановлення різних цін на той самий товар (послуги) для різних категорій споживачів, що одержало в економічній літературі найменування „цінова дискримінація».

Цінова дискримінація є забороненою не тільки законодавством України, а й законодавством інших держав. Так, відповідно до законодавства Великої Британії цінова дискримінація в її найбільш простій формі має місце, коли постачальник товарів або послуг установлює різні ціни на ті самі чи подібні товари або послуги. Така дискримінація також має місце, коли постачальник реалізує товари або послуги за однією і тією самою ціною всім покупцям, у той час як витрати щодо постачання розрізняються стосовно них.

Інші форми цінової дискримінації включають надання знижок до звичайної ціни для великих партій товарів, хоча така знижка може бути обумовлена заощадженням витрат постачання таких партій товарів. До цієї проблеми Комісія звернулася в ряді Доповідей. У справі (1970 р.) вона визнала, що прогресивні знижки є припустимими засобами захисту ринкової частки в тому ступені, у якому вони відбивають наявність витрат. Однак знижки, що спрямовані па спонукання покупців задовольняти всі їхні потреби в товарі одного постачальника, а також знижки лояльності і об'єднані (сукупні) плати за покупку вважаються встановленням додаткових бар'єрів вступу на ринок. Комісія критикувала цінову дискримінацію у вигляді використання єдиної національної системи ціп, що охоплює замовників, які купують бензин, але знаходяться в географічне різних районах. Іноді в судовій практиці виникають спори з питання кваліфікації діяння як зловживання монопольним становищем.

Так, до арбітражного суду області звернулося акціонерне товариство — цукровий завод (далі — Позивач) із заявою про визнання недійсною постанови територіального відділення Антимонопольного комітету (далі — Відповідач) про накладення на Позивача штрафу за порушення анти монопольного законодавства. Рішенням арбітражного суду області вимоги Позивача були задоволені. Однак голова арбітражного суду області скасував рішення у порядку нагляду й у позові відмовив. Позивач не погодився з постановою голови арбітражного сулу області й у заяві па ім'я судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов просив скасувати, визнати недійсною постанову Відповідача, що оспорюється. Перевіривши матеріали справи, судова колегія установила таке: постановою Відповідача, що оспорюється, зафіксований факт повторного порушення Позивачем антимонопольного законодавства у вигляді нав'язування контрагентам щодо договорів на переробку цукрового буряку і застосування дискримінаційних розцінок на його доставку Відповідачу. Цією постановою Позивачу запропоновано внести зміни в умови договорів, виключивши з лих обов'язок здавачів буряку подавати акти і довідки про посівні площі, а також встановити розмір оплати доставки, виходячи з вартості одного тоннокілометра. Крім того, Позивач був зобов'язаний сплатити штраф у розмірі 0,03 % виручки від реалізації товарної продукції в 1997 р. За результатами вивчення ринку послуг щодо переробки цукрового буряку в районах області встановлено, що Позивач займає монопольне становище на цьому ринку, що в межах району становить 99,3 %. Обставини справи свідчать, що Позивач діє як монополіст, а здавачі цукрового буряку знаходяться в нерівних умовах внаслідок обмеження або відсутності конкуренції на ринку й у зв'язку з відсутністю альтернативи змушені виконувати умови, що нав'язуються Позивачем як монополістом. У пункті 1 договорів з ініціативи Позивача без усяких підстав було включено умову про подання здавачами буряку довідок сільських рад про площі посівів і їхню врожайність. Без подання цих документів Позивач не приймав буряк у переробку або не видавав здавачам продукцію переробки. Та обставина, що індивідуальні господарства не складали протоколів розбіжностей при укладанні договорів, не може бути взята до уваги, оскільки при укладанні договорів із громадянами складання таких протоколів не передбачене законодавством. Виходячи з того, що послуги, які надавались Позивачем, відповідно до змісту ст. 1 Закону «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» є товаром та Позивач встановив окремим групам здавачів дискримінаційні ціпи відповідно до інших індивідуальних господарств, Судова колегія дійшла висновку, що Відповідач правильно визнав факт порушення Позивачем антимопопольного законодавства .

Що стосується обумовлений укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які не стосуються предмета договору, то важливе значення для встановлення додаткового характеру цих зобов'язань має з'ясування природи цих зобов'язань, а також торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності.

Звичаї ділового обігу — це сформовані і широко застосовувані в якійсь галузі підприємницької діяльності правила поведінки, не передбачені законодавством, незалежно від того, чи зафіксовані вони в будь-якому документі . Звичаї ділового підприємницького (господарського) обігу визначають як сформовані правила і порядок здійснення підприємницької діяльності та відповідних правовідносин.

Суди не завжди погоджуються з кваліфікацією органами Антимонопольного

комітету України певних дій суб'єктів господарювання в якості зловживання монопольним становищем. Так, обласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України (далі — Відділення) звернулося до арбітражного суду області з позовом про стягнення з автотранспортного підприємства (АТГІ) суми неправомірно отриманого прибутку і штрафу за це порушення. У свою чергу, АТП пред'явило зустрічний позов про визнання недійсною постанови Відділення про застосування санкцій. Рішенням арбітражного суду області в позові Відділенню відмовлено, а зустрічний позов задоволений у зв'язку з відсутністю в діях АТП порушень антимонопольного законодавства, зокрема абзацу другого ст. 4 Закону України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності.” Постановою голови арбітражного суду області рішення залишено в силі.

Відділення не погодилося з рішеннями, що мали місце у справі, і звернулося до судової колегії Вищого арбітражного суду України з перегляду рішень, ухвал, постанов із заявою, у якій просило скасувати рішення і постанову арбітражного суду області, задовольнити його позов і відмовити АТП у задоволенні зустрічного позову. Перевіривши матеріали справи, судова колегія установила таке. Перевірка дотримання АТП вимог антимонопольного законодавства, проведена Відділенням, виявила порушення абзацу другого ст. 4 згаданого Закону у вигляді нав'язування контрагенту за договором додаткових дискримінаційних умов, що не відносяться до предмета договору. За це порушення постановами Відділення на АТП нарахований штраф і запропоновано повернути неправомірно отриманий прибуток.

Як випливає з матеріалів справи, предметом укладених з АТП договорів підряду був вивіз побутового сміття з об'єктів замовників, ремонт і заміна контейнерів для вивозу сміття. Тариф па ремонт контейнерів установлено наказом АТП на підставі рішення міської ради з попереднім узгодженням із міським управлінням житлово-комунального господарства, що відповідає вимогам ст. 23 Закону України «Про підприємства в Україні» і ст. 7 Закону України «Про ціни і ціноутворення», тобто у встановленому порядку.

У зв'язку з цим, як зазначила Судова колегія, арбітражний суд області правомірно дійшов висновку про відсутність у діяльності АТП будь-яких ознак нав'язування замовникам додаткових умов, що дискримінують, які не відносяться до предмета договору, і пов'язаної з цим безпідставності застосування санкцій.

Отже, дискримінаційні зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку — це зловживання переважно дискримінаційного характеру, спрямовані на одержання прибутку або інших переваг, пов'язаних із неправомірним використанням домінуючої ринкової влади.

Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку

В юридичній літературі загальноприйнятим є те, що склад правопорушення — це фактична підстава для юридичної відповідальності, без якої вона неможлива.

До обов'язкових елементів будь-якого складу правопорушення відносять: об'єкт правопорушення, об'єктивну сторону правопорушення, суб'єкт правопорушення і суб'єктивну сторону правопорушення.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку як порушення антимонопольного законодавства зазіхає на такий об'єкт, як суспільні відносини у сфері конкуренції, що охороняються правом, конкретні блага суб'єктів господарювання і споживачів, а також па суспільні та державні інтереси охорони конкуренції на ринку України.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв протиправного діяння. Вона складається з трьох елементів: протиправне діяння, його суспільне шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням і наслідками, що настали.

Діяння, що визнані зловживанням монопольним становищем па ринку, визначені у ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» (далі — Закон про захист). Вони можуть відбуватися у формі дії (наприклад, дії, передбачені пунктами 1, 2, З ч. 2 ст. 13 Закону про захист), тобто активного невиконання обов'язку, законної вимоги, порушення заборони або бездіяльності (наприклад, передбачені пунктами 4 і 5 ч. 2 ст. 13 Закону про захист).

Протиправність полягає у вчиненні діяння, що порушує норми права. Оскільки відповідно до ч. З ст. 13 Закону про захист зловживання монопольним становищем є забороненим, слід вважати, що воно суперечить нормам права, закріпленим у законодавстві про захист економічної конкуренції. Тому такі дії є протиправними. Протиправність зловживання монопольним становищем на ринку є юридичним вираженням суспільної шкідливості цього правопорушення в цілому для державних і суспільних інтересів, у тому числі для економічної системи і прав конкретних суб'єктів (суб'єктів господарювання і споживачів).

Зловживання монопольним становищем на ринку як протиправне діяння, що порушує антимонопольне законодавство, завдає шкоди конкурентним відносинам в економіці. Воно не завжди призводить до заподіяння шкідливих наслідків у вигляді збитків (майнової шкоди). Воно протиправне саме по собі і може бути пов'язане лише зі створенням можливості (небезпеки) заподіяння тієї або іншої майнової шкоди.

З суб'єктивної сторони будь-яке правопорушення характеризується — наявністю вини. Якщо згідно із законодавством, що діяло раніше, мета була обов'язковим елементом складу правопорушення, то за Законом про захист для кваліфікації діяння як зловживання монопольним становищем на ринку не є обов'язковим установлення його безпосередньої мети — недопущення, обмеження або усунення конкуренції. Важливо, що воно призводить або може призвести до таких результатів. Однак вважаємо, що для кваліфікації певного діяння суб'єкта господарювання, що займає монопольне становище на ринку, як зловживання монопольним становищем, важливе значення має дослідження намірів і цілей суб'єкта, що свідчать про його прагнення до досягнення певних вигідних для нього наслідків на шкоду конкуренції в цілому.

Спеціальним суб'єктом цього правопорушення може бути тільки суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку. При визначенні поняття «суб'єкт господарювання» слід виходити з визначення цього поняття у ст. 1 Закону про захист. В антимонопольній практиці вже були випадки визначення групи підприємств як єдиного суб'єкта господарювання. Суб'єктом цього правопорушення може бути тільки одна особа (на відміну, наприклад, від антиконкурентних погоджених дій, де правопорушення вчиняють дві й більше осіб). Для кваліфікації тих або інших дій як зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем необхідні дві умови; по-перше, установлення володіння ним монопольним становищем (і, відповідно, монопольною владою) на ринку; по-друге, використання з метою придбання або захисту цієї влади незаконних дій, що спричинюють або можуть спричинити негативні наслідки для конкуренції, прав інших суб'єктів господарювання або споживачів. При цьому слід відрізняти ці незаконні дії, спрямовані па встановлення, зміцнення, розширення або зберігання, консолідацію монопольної влади, від не заборонених законодавством і, більше того, дій у конкуренції, що заохочуються державок).

Таке правопорушення, як зловживання монопольним становищем, тягне юридичну відповідальність. Це необхідно для стабілізації механізму, спрямованого на усунення диспропорції на ринку і поновлення конкурентних відносин. Охоронно-правові засоби, у тому числі застосування засобів юридичної відповідальності до суб'єктів господарювання, що порушують антимонопольне законодавство, зокрема, зловживають монопольним становищем, можна також розглядати як коригування поведінки, що вийшла за рамки дозволеної законодавством. При цьому монопольна структура може продовжувати свою законну діяльність, якщо не була застосована така санкція, як примусовий поділ. Застосовувані засоби юридичної відповідальності до суб'єктів, що займають монопольне становище на ринку, можуть вважатися засобами, здійснюваними в рамках охоронного державного впливу на їх діяльність. Ці охоронно-правові засоби впливу відрізняються примусовим характером і мають характер санкцій, що тягнуть несприятливі правові наслідки для правопорушників.

Відповідальність за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку встановлено розділом VII Закону про захист.

Хоча в Законі про захист на відміну від Закону «Про обмеження монополізму» є ст. 52, що має назву «Види відповідальності», однак нею не передбачені галузеві види відповідальності, а лише вказано, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

До найпоширеніших заходів відповідальності за зловживання монопольним становищем слід насамперед віднести штрафи, що накладають органи Антимонопольного комітету України. Порівняно з регламентацією накладення штрафів у ст. 19 Закону про обмеження монополізму, що діяв раніше, у чинному Законі про захист (ст. 52) застосування штрафів розширено і є більш жорстким. На відміну від Закону про обмеження монополізму, який передбачав накладення штрафів тільки на суб'єктів господарювання — юридичних осіб, Закон про захист вказує про накладення штрафів на всіх осіб (включаючи фізичних), що визнані суб'єктами господарювання згідно зі ст. 1 Закону.

Вдвічі збільшений розмір штрафу — замість штрафу в розмірі до 5 % виручки суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф (як було передбачено у ст. 19 Закону про обмеження монополізму), Закон про захист передбачає штраф у розмірі до десяти відсотків прибутку (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, а якому накладається штраф (ч. 2 ст. 52).

На відміну від Закону про обмеження монополізму вперше Закон про захист передбачає спеціальні правила накладення штрафів у разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного прибутку (виручки), тоді штраф накладається в розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку (ч. 2 ст. 52). При цьому визначено, що розмір незаконно одержаного прибутку може бути обчислено оціночним шляхом. Крім того, зазначено, що прибуток (виручку) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначають як сумарну вартість прибутку (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) усіх юридичних та фізичних осіб, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання відповідно до ст. І Закону (ч. З ст. 52 Закону).

Спеціальні правила передбачені в Законі про захист стосовно кількох юридичних та/або фізичних осіб — суб'єктів господарювання, що входять до групи, яка визнається суб'єктом господарювання, що вчинив діяння (дії, бездіяльність), які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначеним суб'єктом господарювання, та/або мають права, без яких вчинення порушення було б неможливим, та/або отримали чи можуть отримати переваги в конкуренції чи інші вигоди. У таких випадках штраф накладається на суб' єкт господарювання в особі юридичних та/або фізичних осіб, які вчинили наведені діяння (дії, бездіяльність) або отримали чи можуть отримати наведені вигоди. Під вигодою розуміють, зокрема, можливість впливати на діяльність інших юридичних та/або фізичних осіб — суб'єктів господарювання, одержання частини їх прибутку (ч. 4 ст. 52).

У разі, якщо суб'єкт господарювання працював менше одного року, розмір штрафу обчислюють від прибутку (виручки) суб'єкта господарювання за весь час до прийняття рішення про накладення штрафу (ч. 7 ст. 52 Закону про захист) (у ст. 19 Закону про обмеження монополізму було передбачено, що цей час визначається до передування правопорушення).

Незмінним залишилося одне правило, що було передбачене в ст. 19 Закону про обмеження монополізму: рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймають виключно Антимонопольний комітет України, адміністративна колегія Антимонопольного комітету України на їх засіданнях (ч. 6 ст. 52 Закону про захист).

Накладення штрафів на суб'єктів господарювання здійснюється Антимонопольним комітетом України, його постійно діючими та тимчасовими адміністративними колегіями, державним уповноваженим Антимонопольного комітету, адміністративними колегіями територіальних відділень Антимонопольного комітету.

В юридичній літературі немає єдності думок з питання про галузеву належність штрафів, що накладаються антимонопольними органами. Деякі вчені вважають, що це заходи цивільно-правової або майнової відповідальності.

З цією думкою важко погодитися. Специфіка цивільно-правової відповідальності полягає в тому, що вона має переважно компенсаційний (правовідновлювальний) характер і реалізується в судовому порядку. Однак аналізована відповідальність має штрафний, а не поновлювальний характер і накладається не в судовому порядку, а антимонопольними органами. Отже, визнання штрафів, що накладаються антимонопольними органами, заходами цивільно-правової відповідальності суперечило б сутності, спрямованості цивільно-правової відповідальності та процесуальному порядку її реалізації.

У звітах Антимонопольного комітету України штрафи, що накладаються ним, мають назву санкції або відповідальність фінансового характеру. При цьому в одну групу відповідальності фінансового характеру за порушення антимонопольного законодавства юридичних осіб об'єднуються накладення штрафів, вилучення прибутку і відшкодування збитків.

Така назва не відповідає правовій природі штрафу, що накладає Антимонопольний комітет, оскільки ці правопорушення не є фінансовими правопорушеннями, не пов'язані з власне фінансовою сферою. Тому словосполучення «фінансові санкції» слід розцінювати як умовне найменування. Вважаємо, що стягнення (накладення) штрафів органами Антимонопольного комітету України на суб'єктів господарювання за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі за зловживання монопольним становищем, слід розцінювати як специфічний захід відповідальності.

Це відповідальність не перед контрагентом, а перед державою за порушення вимог до господарської діяльності, що виражається в стягненні штрафу, яке тягне обмеження майнових прав суб'єктів господарювання у вигляді додаткових майнових обтяжень.

На практиці при визначенні розмірів штрафів органи Антимонопольного комітету України враховують істотність впливу порушення на конкуренцію на відповідному ринку, розмір незаконно одержаного прибутку та завданих збитків, повторність і тривалість порушення, поведінку відповідача після виявлення органами Комітету ознак порушення, його фінансове становище та інші обставини.

Згідно з ч. 1 ст. 55 Закону про захист особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування.

Новелою Закону про захист є те, що за аналізоване правопорушення, як і за деякі інші, установлена підвищена відповідальність у вигляді відшкодування збитків у подвійному розмірі заподіяної шкоди (ч. 2 ст. 55).

Отже, мірою юридичної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства є відшкодування в подвійному розмірі збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем, що здійснюється за позовами заінтересованих осіб у порядку, передбаченому цивільним законодавством України, або відшкодовуються порушником зазначеним особам добровільно.

Поширеною практикою залишалося відшкодування порушниками антимонопольного законодавства збитків потерпілим без розгляду судами (господарськими судами) відповідних позовів. Найчастіше це мало місце за результатами розгляду справ про зловживання монопольним становищем на ринках житлово-комунальних послуг.

Поряд із прямим поверненням потерпілим збитків, понесених унаслідок вчинення порушень антимонопольного законодавства, припинення органами Комітету зловживань монопольним становищем у вигляді встановлення монопольно високих, дискримінаційних цін і відповідне зменшення цін (тарифів) па продукцію (роботи, послуги) монопольних утворень дало змогу запобігти значним матеріальним витратам українських підприємців і споживачів, які отримали можливість спрямувати вивільнені таким чином кошти на поповнення обігових коштів, виплати заборгованості із заробітної плати тощо.

Як у цілому стягнення збитків вважається загальним заходом або формою цивільно-правової відповідальності, так і однозначно стягнення збитків у зазначеному порядку має визначатися цивільно-правовою або майновою відповідальністю.

На відміну від Закону про обмеження монополізму, чинний Закон про захист не передбачає такий захід відповідальності, як вилучення незаконно одержаного в результаті зловживання монопольним становищем на ринку суб'єктами господарювання прибутку, що стягується до державного бюджету судом або господарським судом.

Засоби цивільно-правової відповідальності, передбачені за порушення антимонопольного законодавства України, зокрема, за зловживання монопольним становищем суб'єкта господарювання на ринку, в загальному правовому механізмі захисту конкуренції на товарних ринках займають одне зі значних місць. Це пояснюється насамперед переважно компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності, що в цілому відповідає загальній спрямованості антимонопольного законодавства і діяльності антимонопольних органів на підтримку конкуренції на ринку та її захист.

Стаття 53 Закону про захист, як і ст. 16 Закону про обмеження монополізму, передбачає примусовий поділ як санкцію за зловживання монопольним становищем. Однак є і відмінності.

Якщо в Законі про обмеження монополізму стаття, що передбачає примусовий

поділ, містилася в розділі IV «Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства», то в Законі про захист цю статтю (ст. 53) розміщено в розділі VIII «Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції». Це вважаємо більш виправданим, оскільки примусовий поділ є не стільки засобом державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, скільки насамперед санкцією, засобом юридичної відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

У Законі про захист ідеться про примусовий поділ не монопольних утворень (як це було в Законі про обмеження монополізму), а суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку. Цю зміну теж вважаємо виправданою, бо в Законі про захист немає визначення поняття «монопольне утворення».

Інші положення стосовно примусового поділу (обставини, за якими він не застосовується, строк виконання рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ — не менше шести місяців, здійснення реорганізації на розсуд суб'єкта господарювання за умови усунення монопольного становища па ринку), які були передбачені Законом про обмеження монополізму, практично в тому самому вигляді ввійшли у ст. 53 Закону про захист. Заходами адміністративної відповідальності за зловживання монопольним становищем на ринку є передбачене ст. 166-1 АК України накладення штрафів на фізичних осіб — посадових осіб органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно — господарського управління і контролю, керівників підприємств, а також громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Отже, підставою для юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є склад цього правопорушення, що включає чотири елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Зловживання суб'єктом господарювання монопольним становищем на ринку тягне юридичну відповідальність різної галузевої приналежності.

• монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (статті 4-6);
• виконання додаткового обов'язку підприємствами-монополістами щодо укладення державного контракту та виконання державного замовлення (п. 8 ст. 2, п. 2 от. 4 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»);
• додержання вимог, що пред'являються до суб'єктів господарювання як учасників економічної концентрації (статті 14, 15, 231"-Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»).

На жаль, на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття «економічна концентрація». Однак здійснення контролю за економічною концентрацією є одним із завдань органів Антимонопольного комітету України (ст. З Закону України «Про Антимонопольний комітет України»).

Як зазначає Н. Саніахметова, економічна концентрація — це поглинання, злиття, приєднання і всі інші засоби встановлення одним суб'єктом підприємницької діяльності контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта підприємництва [].

Нормативну базу здійснення контролю за економічною концентрацією, окрім Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», становлять:

1. Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків (у редакції від 22.11.99 р. № 2121);

2. Положення про контроль за економічною концентрацією, затверджене Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.05.98 р. № 134-р.

Здійснення економічної концентрації передбачає, зокрема, надання згоди антимонопольними органами на:

• створення суб'єктів господарювання;
• вступ суб'єктів господарювання в об'єднання;
• злиття суб'єктів господарювання;
• набуття у власність або одержання в управління активів (майна) суб'єктів господарювання;
• набуття у власність або одержання в управління часток (актів, паїв) суб'єктів господарювання;
• оренду цілісних майнових комплексів.

Отже, погодженню підлягають не тільки створення, реорганізація, ліквідація та об'єднання підприємств, що призводять до монополізації ринку товарів, а й інші організаційно-правові форми поєднання інтересів реальних та потенційних конкурентів, що діють на одному товарному ринку і спричинюють вертикальну інтеграцію та відповідне обмеження конкуренції.

• Необхідною умовою економічної концентрації є подання відповідної заяви суб'єктами господарювання до анти монопольних органів про надання:
• згоди па концентрацію;
• попередніх висновків про концентрацію;
• висновків про можливість оренди та умови оренди цілісного майнового комплексу підприємства чи його структурного підрозділу, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим.

Недотримання вимог щодо процедури здійснення економічної концентрації є юридичною підставою для накладення штрафів на суб'єктів господарювання — юридичних осіб у розмірі до 5 відсотків виручки суб'єктів господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

Підсумовуючи зазначене, вважаємо, що право на участь у добросовісній конкуренції є похідним від права на підприємницьку діяльність як суб'єктивного юридичного права. Звідси — право на участь у добросовісній конкуренції є природним та невід'ємним правом людини. Крім того, оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, змістом її обов'язку бути гарантом підтримки добросовісної конкуренції є запровадження системи організаційно-правових заходів протидії, обмеження чи усунення негативних економічних наслідків, які можуть виникнути за відсутності конкуренції.

Наявність конституційних гарантій захисту конкуренції є ключовим елементом державного регулювання ринкових відносин в Україні — і, як зазначено в Указі Президента України «Про основні напрямки конкурентної політики на 1999-2000 роки та заходи щодо їх реалізації» від 26.02.99 р., внаслідок вжитих державою протягом останніх років правових та організаційних заходів в Україні створено умови для практичної реалізації положень Конституції України щодо забезпечення захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку, неправомірному обмеженню конкуренції та недобросовісній конкуренції.

З огляду на викладене доцільним буде з'ясування цілей конкурентного законодавства як елемента державного (антимонопольного) регулювання.

Мета конкурентного законодавства містить вказівку на бажаний кінцевий результат, який досягається при здійсненні правових установ. Як влучно зазначає Г. Знаменський, «мета становить іманентну властивість як права в цілому, так і кожної правової норми, оскільки безцільних правових норм просто не існує» [].

Згідно із ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки. А тому сутність соціальної спрямованості державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності обумовлена метою забезпечення цілісності та соціальної стабільності суспільства. Останнє досягається через збалансування процесів обміну «суспільство» — «індивід», що мають місце за умов ринку [].

Оскільки право на працю та право на підприємницьку діяльність обумовлені як природою самого права, так і суспільними обставинами, вони є соціальними за своєю суттю.

Отже, конкурентне законодавство коригує відповідним чином поведінку учасників ринкових процесів з метою узгодження приватних і публічних інтересів. Саме в цьому вбачається соціальна спрямованість державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Об'єктом конкурентного законодавства є поведінка суб'єктів господарювання та структура економіки в цілому. У свою чергу, ефективність структури економіки становить зміст економічної цілі конкурентного законодавства. Державна підтримка конкуренції забезпечує ефективність виробництва, відповідність між інтересами розвитку окремих суб'єктів господарювання, реалізацію політики модернізації в промисловості та існування різноманітних форм власності.

Мету конкурентного законодавства в правовому аспекті можна сформулювати як посилення суспільного господарського порядку. Такий порядок — це заснована на законодавстві та реальних інтересах суспільства система правових та економічних засобів, спрямована на забезпечення стабільності й ефективності господарювання, задоволення і захист інтересів господарюючих суб'єктів [].

Іншими словами, суспільство за допомогою конкурентного законодавства створює для всіх без винятку учасників ринкових відносин певні «правила гри». Останнє є сукупністю умов, форм і способів господарювання. Метою формування правил ринкової поведінки і сприяння розвитку партнерських відносин в умовах добросовісної конкуренції.

Правові цілі конкурентного законодавства залежать від сфери дії нормативного акту в структурі вказаного законодавства. Так, основною метою Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» є здійснення за допомогою правових норм контрольно-регулюючого впливу на діяльність монопольних утворень. 1 навпаки, основна мета Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» — захист конкурентів (споживачів) від некоректної і оманливої поведінки (недобросовісної конкуренції) та від осіб, які намагаються в такий спосіб отримати невиправдані переваги на ринку.

Отже, цілі конкурентного законодавства спрямовані на зміну поведінки суб'єктів господарювання. Ця поведінка оцінюється під кутом зору заборон, додаткових обов'язків та спеціальних вимог, що містяться в конкурентних правових нормах. За цих обставин йдеться про правові цілі законодавства та про досягнення позитивних результатів від реалізації їх.

Однак досягнення правових результатів (зміна поведінки через правовий вплив) пов'язано із настанням певних соціально-економічних наслідків за умов ринкового господарювання. А тому є підстави виділити в конкурентному законодавстві, крім правових, соціальні та економічні цілі.

На закінчення слід зазначити, що як економіко-правове явище підтримка конкуренції охоплює:

• конституційний обов'язок держави забезпечити захист добросовісної конкуренції;
• право підприємців на участь у добросовісній конкуренції;
• окреслення та досягнення цілей конкурентного законодавства.