Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти монополії та її ринкової влади.

1.1. Поняття монополії у виробництві (постачанні) продукції.

1.2. Причини виникнення та існування монополій.

Розділ 2. Дослідження впливу монополій на ринкову економіку.

2.1. Монополізм та його різновиди: правові засоби обмеження монополізму в економіці України.

2.2. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкту господарювання на ринку: поняття та види.

Розділ 3. Соціально-економічні наслідки монопольного становища на ринку.

3.1. Основні наслідки монополізації економіки.

3.2. Позитивні та негативні наслідки монополії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Економічний розвиток будь-якої країни пов'язаний з виникненням, існуванням і трансформацією монополій. Оскільки будь-яка монополія є загрозливою з погляду виникнення застійних явищ у суспільно-економічному житті, то у більшості країн світу діє законодавство, яке запобігає утворенню монополій або регулює їх діяльність. Дієвість і ефективність такого законодавства значною мірою залежить від того, наскільки при його розробленні осмислювалось саме поняття монополії та відслідковувалися причини виникнення стану монополії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Незважаючи на, здавалося б, усталене розуміння змісту поняття «монополія», існуючі на сьогодні трактування суті цього терміну суттєво відрізняються. Словник іншомовних слів визначає монополію (наголошуючи на грецькому походженні складових: monos — один і роlео — продаю) як виключне право на володіння будь-чим або здійснення якихосьзаходів [16, 446—447]. З правом пов'язується трактування монополії й групою авторів фінансового словника, де монополізм визначається як тип економічних відносин, який забезпечує будь-кому з учасників цих відносин (особі чи групі осіб, підприємству, галузі, державі) виключне право виробництва або реалізації певних видів продукції, товарів, послуг [4, 275].

Очевидно, що ототожнення монополії лише з певним виключним правом суттєво обмежує зміст цього поняття, оскільки надання якогось виключного права — це причина монополії (чи одна з причин), а не її сутність. На нашу думку, більш обґрунтованими є ті трактування монополії, в яких наголошується на тому, що монополія — це коли на певному ринку функціонує лише один виробник чи постачальник певної продукції. З огляду на сказане, заслуговує на увагу визначення поняття монополії в «Універсальному словнику-енциклопедії» (УСЕ), де зазначено, що монополія — це структура ринку, на якому виступає лише один постачальник певних товарів і послуг [7, 866]. Майже аналогічне визначення монополії наводять відомі економісти із США Е. Дж. Долан та Д. Ліндсей, твердячи, що це — ситуація, при якій на ринку є лише один продавець якогось товару чи послуги [3, 493].

Питання державного регулювання діяльності природних монополій досліджували багато науковців, зокрема: Архангельский В. Н., Бабак А. В., Баумоль В. Дж., Вандорен П., Вілліг Р., Вільсон Д. Ф., Вільямсон Б., Вільямсон О., Геєць В.М., Гольденберг І. А., Демзец Х., Депортер Б., Ділорензо Т., Жемчужнікова Г. П., Загорський В. С., Залога З., Кузнєцов Ю., Кучеренко О., Мельник А. Ф., Нестеренко О., Орєховский П., Панзар Дж., Петрович Й. М., Плачков І., Поплавська Ж. В., Романчук Я., Романюк О. П., Сапожникова Н. Т., Стадницький Ю. І., Стігліц Дж. Е., Студенцов В., Фейгін В. І., Филюк Г. М., Фолдвері Ф., Футало Т. В., Цапелик В. Е., Чемберлін Е., Шегда А. В., Щоголєв А. В. та інші. До вагомих здобутків перелічених науковців слід віднести розроблення стратегій удосконалення діяльності природних монополій (перебування підприємств-природних монополістів у державній чи приватній власності, франшиза, вільний доступ), дослідження специфіки функціонування підприємств-природних монополістів у різних сферах господарської діяльності, методів обґрунтування ціни на продукцію природних монополій, теорії цінової дискримінації споживачів продукції природних монополістів.

Метою дослідженняє визначення теоретичних положень та розробка методико-практичних рекомендацій щодо діяльності природних монополій. Для досягнення зазначеної мети необхідно було вирішити такі завдання:

• дослідити причини виникнення та існування монополії у виробництві (постачанні) продукції, зокрема, й природної монополії;
• обґрунтувати об'єктивність категорії природної монополії;
• обґрунтувати необхідність державного регулювання діяльності природних монополій, здійснити аналітичну оцінку світового та українського досвіду державного регулювання діяльності природних монополій;
• оцінити соціально-економічні наслідки монополії.

Об'єктом дослідженняє процес діяльності природних монополій.

Предмет дослідження– теоретичні засади та прикладні аспекти удосконалення діяльності природних монополій.

Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів і висновків обсягом 35 стор., містить 4 рисунки та списку використаних джерел із 18 найменувань.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти монополії та її ринкової влади

1.1. Поняття монополії у виробництві (постачанні) продукції

Незважаючи на достатньо усталене поняття "монополія" існуючі на сьогодні трактування цього терміну суттєво відрізняються. Погоджуючись у принципі з тим, що обов'язковою ознакою стану монополії є обмеження кількості постачальників (продавців) продукції числом "1", відзначимо необхідність урахування просторових і часових аспектів ідентифікації цього поняття. Тому монополію слід визначати як ситуацію, при якій у конкретному місці та у конкретний час існує лише один постачальник певного товару чи послуги. Можливість скористатися споживачеві товарами чи послугами іншого постачальника може за цих умов бути реалізована або в іншому місці, або в інший час з інтервалом, необхідним для постачання певної продукції з іншого місця, якщо це можливо, або для створення відповідних потужностей з виробництва цієї ж продукції (надання послуг) у конкретному місці. Таким чином, важливими характеристиками ситуації монополії буде як сама можливість її подолання, так тривалість і вартість цього процесу. Слід також звернути увагу на ту обставину, що такі важливі характеристики ситуації монополії, як витрати коштів та часу на її подолання, є, як правило, взаємозалежними, оскільки за інших незмінних умов скорочення терміну подолання монополізму супроводжуватиметься додатковими витратами коштів.

Погоджуючись у принципі з тим, що обов'язковою ознакою стану монополії є обмеженість кількості постачальників (продавців) продукції числом один, відмітимо необхідність урахування просторових і часових аспектів ідентифікації цього поняття. Тому, на нашу думку, монополію слід визначати як ситуацію, при якій у конкретному місці та у конкретний час є лише один постачальник якогось товару чи послуги. Можливість споживачеві скористатися послугами іншого постачальника може бути реалізована за цих умов або в іншому місці, або в інший час (необхідний для постачання певної продукції з іншого місця, якщо це можливо, або для створення відповідних потужностей з випуску цієї ж продукції (послуг) у конкретному місці). Таким чином, важливими характеристиками ситуації монополії буде як сама можливість її подолання, так і тривалість та вартість цього (рис. 1)[4, c. 90-92].

Таким чином, з'ясувавши сутність монополії, можна аргументовано заперечити підхід, що визначає монополію як ринок, на якому кількість постачальників настільки незначна, що кожен із них спроможний вплинути на загальний обсяг пропозиції та ціну товару чи послуги [9, с. 390]. Усе-таки необхідною ознакою монополії є те, що постачальник продукції — один, а щойно наведене визначення характеризує швидше олігополію. До речі, у Законі України «Про захист економічної конкуренції» монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Згідно цього ж закону монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам. Окрім цього, монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови: сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків.

Слід відмітити наявність підходів, які пов'язують ідентифікацію певної ситуації як монополістичної з відсутністю близьких замінників для блага, що виробляється (постачається), та з відсутністю можливості появи інших постачальників аналогічної продукції (послуг). Недолік такого підходу полягає у його нечіткості. По-перше, говорячи про взаємозамінність благ, необхідно пам'ятати, що вона має зміст лише стосовно конкретних споживачів. Так, деревина та макулатура є взаємозамінними при виробництві деяких сортів паперу, але перестають бути такими при виробництві, наприклад, меблів. У літературі [5, с. 33] така взаємозамінність, коли різні ресурси можуть замінювати один одного лише в окремих випадках, називається вибірковою, на відміну від суцільної взаємозамінності, яка передбачає можливість заміни ресурсів один одним у всіх характерних для них сферах застосування. Тому постачальник певної продукції в один і той самий час і в одному й цьому ж місці може бути монополістом щодо якогось одного споживача та зазнавати конкуренції щодо іншого. Це означає, що для ідентифікації певної ситуації як монополістичної недостатньо брати до уваги лише те, що на ринку є єдиний постачальник певної продукції, але й враховувати специфіку споживача цієї продукції. Тобто твердження, що певні блага є взаємозамінними, не буде коректним без аналізу ситуації з погляду конкретного споживача. Зазначена особливість є важливою характеристикою, про яку слід постійно пам'ятати при дослідженні явища монополії. По-друге, вимога відсутності можливості появи інших постачальників як одна з ознак монополії повинна звучати чіткіше, оскільки технічно така можливість може зберігатися, але потребуватиме певного часу на свою реалізацію (протягом якого ринок перебуватиме у стані монополії) чи бути економічно недосяжною. З цього приводу варто процитувати Й. Шумпетера, який підкреслював відносність конкурентного та монопольного становища постачальника: «Крамар із невеликого села на річці Огайо може бути справжнім монополістом протягом декількох годин чи навіть днів, коли повінь відріже село від решти світу»[8, c. 11-12].

Таким чином, ідентифікувавши монополію, як ситуацію, при якій у конкретному місці та у конкретний час є лише один постачальник якогось товару чи послуги, виявимо причини, які можуть викликати таку ситуацію. Однією з найбільш розповсюджених причин монополії є урядова політика, спрямована на контроль над виробництвом певної продукції (наприклад, таких підакцизних товарів як тютюнові та алкогольні вироби) та надання певних послуг (наприклад, таких, як послуги, що їх надають органи ДАІ чи МВС — видача посвідчень водія, закордонних паспортів тощо). Така монополія може бути охарактеризована терміном «законодавча». Так, англійській Ост-Індській торговельній компанії, яка діяла у 1600—1873 pp., держава надала виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією. До законодавчої монополії також може бути віднесена система авторських прав на літературні та мистецькі твори, винаходи тощо, згідно з якою держава протягом певного періоду гарантує ексклюзивні права автора та його спадкоємців на володіння і використання відповідних об'єктів. Наприклад, у СІЛА патенти забезпечують монопольні права на 27 років. Багато відомих фірм, таких як «Жілетт», «Ксерокс» і «Поляроїд», розпочинали свою діяльність саме як патентні монополії.

Своєрідною законодавчою монополією можна вважати адміністративно-командну економічну систему колишнього СРСР, що базувалася на всеохоплюючому директивному плануванні, державному ціноутворенні, централізованому розподілі матеріальних ресурсів і за самою своєю природою не допускала конкуренції у жодній своїй сфері. Усередині цієї економіки державні підприємства об'єднувалися, як правило, за галузевою ознакою й підпорядковувалися центральним відомствам і міністерствам. Підприємства однієї галузі виступали як єдиний суб'єкт господарювання і між ними не було конкуренції.

Поряд із законодавчими монополіями існують монополії, що сформувалися внаслідок стихійного розвитку ринку відповідної продукції чи послуг. Так є, передусім, у тому випадку, коли одна фірма володіє єдиною технологією (не обов'язково захищеною патентами, як це є, наприклад, стосовно напою кока-кола) виробництва певної продукції, або єдиним джерелом певних ресурсів. Маркетингові зусилля фірм, спрямовані на максимальне позиціювання своєї продукції перед покупцями шляхом використання будь-якої істотної основи (наприклад, специфічної якості товару, упаковки, особливостей обслуговування, місця розташування закладу тощо) для того, щоб відрізнити товар (або послуги) одного продавця від товарів (або послуг) іншого продавця (на що звернув увагу американський економіст Е. Чемберлін), є причиною щораз ширшої розповсюдженості вищезазначених причин ситуації монополії. Очевидно, що монопольна ситуація як наслідок стихійного розвитку ринку відповідної продукції чи послуг може виникати й у випадках перемоги над іншими підприємствами у конкурентній боротьбі та добровільного об'єднання компаній шляхом формування картелів, синдикатів, трестів, багатогалузевих концернів і конгломератів[16, c. 48-49].

1.2. Причини виникнення та існування монополій

З одного боку, причина існування природної монополії нібито є законодавчою, оскільки держава унеможливлює конкуренцію у певних сферах господарської діяльності. Однак, з іншого боку, законодавче надання виняткових прав та віднесення господарської діяльності до природної монополії стосується лише тих її видів, в яких спостерігається економічна ефективність концентрації виробництва. Оскільки економічна ефективність концентрації виробництва спостерігається у доволі значної частини виробництв, а необхідність надання виняткових прав, які носять назву природної монополії, декларується лише для випадків небажаності конкуренції з точки зору суспільства, то причина природної монополії носить все-таки законодавчий характер. Інша справа, що доцільність законодавчого надання прав природної монополії обґрунтовується саме тим, що в іншому випадку належної концентрації виробництва не відбудеться і, відповідно, не буде умов для виникнення економічного ефекту.

Очевидно, що незважаючи на існування цілої множини можливих варіантів подолання конкретної монопольної ситуації, які характеризуються поєднанням витрат часу та коштів, завжди існуватиме оптимальний варіант. Узагальнення фактичних матеріалів дає можливість зробити висновок про те, що власне витрати часу та коштів на подолання монопольної ситуації за цим оптимальним варіантом і будуть ідентифікувати відповідну конкретну монопольну ситуацію. Класифікація причин виникнення та існування монополій наведена на рис. 2.

Хоча причиною виникнення та існування природної монополії є економічна ефективність концентрації певних видів господарської діяльності, зрозуміло, що така концентрація має відбуватися не шляхом конкуренції, а за допомогою законодавчого надання виняткових прав. Конкуренція у цьому випадку була б руйнівним і економічно збитковим явищем, уникнення якого можливе шляхом законодавчого запровадження монополії у відповідних сферах господарської діяльності. Таким чином, з одного боку, причина існування природної монополії є законодавство, оскільки держава унеможливлює конкуренцію у певних сферах господарської діяльності. Однак, з іншого боку, законодавче надання виняткових прав та віднесення господарської діяльності до природної монополії стосується лише тих її видів, в яких спостерігається висока економічна ефективність концентрації виробництва. Оскільки досить велика економічна ефективність концентрації виробництва спостерігається у доволі значної частини виробництв, а необхідність надання виняткових прав, які носять назву природної монополії, декларується лише для випадків небажаності конкуренції з погляду суспільства, то причина природної монополії носить все-таки законодавчий характер[14, c. 21-23].

Важливою характеристикою природних монополій є те, що вони можуть мати тимчасовий характер, оскільки певні зміни можуть призвести до зникнення об'єктивних умов для їх існування. На думку відомого польського економіста Л. Бальцеровича, зникнення об'єктивних умов для існування природних монополій відбувається під впливом технічного прогресу й поступу практичної економічної думки. Акцентуючи увагу на «поступі практичної економічної думки» він цілком справедливо зауважує, що донедавна, скажімо, приймалося за аксіому, що залізниця є природною монополією, а сьогодні так уже не вважають. Ми знаємо, що можна розмежувати управління самою колією та перевезенням, і законодавчо встановити, що диспетчер колій буде зобов'язаний допускати конкуренцію між перевізниками. Те саме стосується газотрейдингу, енергетики й усіх «мережних» галузей[14, c. 25].

Розділ 2. Дослідження впливу монополій на ринкову економіку

2.1. Монополізм та його різновиди: правові засоби обмеження монополізму в економіці України

Функціонування ринкових відносин, в основу яких покладено багатоукладну економіку, передбачає створення однакових можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміють змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів ті ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.

Проте, як відомо, ринок досконалої конкуренції в чистому вигляді не існує. Тому економіка всіх держав обов'язково стикається з таким явищем, як ринок недосконалої конкуренції, найпоширенішою формою якого є монополія. Монополія існує тоді, поки одна фірма є єдиним виробником продукту, який, у свою чергу, не має замінника. Цій моделі притаманні такі ознаки:

1) продавець лише один па ринку певного товару;

2) продукт, що збувається, є унікальним, тобто не існує його замінників;

3) монополіст володіє ринковою владою, контролює ціни, поставки на ринок;

4) на шляху входу у ринок монополіста встановлюються неподоланні бар'єри як природного, так і штучного походження.

Класично існує три різновиди монополії: природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія — це підприємства суспільного користування — електричні та газові компанії, підприємства водопостачання, транспортні підприємства тощо. Дійсно, складно уявити, що у харківського метрополітену з'явиться конкурент. У країнах із ринковою економікою природні монополії або перебувають у власності держави, або ж діють під її спільним контролем. До штучних бар'єрів відносять патенти та ліцензії, які надаються підприємствам як виняткове право функціонувати на певному ринку. Існування природних монополій зумовлюється тим, що сучасна технологія в деяких галузях народного господарства може забезпечити ефективне та динамічне виробництво в них лише за умови, що виробниками будуть великі фірми.

До недавнього часу в Україні, на відміну від інших країн, не існувало спеціального законодавства, яке б регулювало діяльність природних монополій. Лише 20 квітня 2000 р. було прийнято Закон України «Про природні монополії», який визначив правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій- Згідно зі ст. 1 цього Закону «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)». Закон «Про природні монополії» визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до нього до сфер діяльності суб'єктів природних монополій відносять: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передавання та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального руху, централізоване водопостачання та водовідведення, централізоване постачання теплової енергії, спеціалізовані послуги транспортних терміналів[18, c. 40-43].

Конкретний перелік суб'єктів природних монополій здійснюється Аптимонопольним комітетом України. Закон України «Про природні монополії» визначає систему органів, на які покладено повноваження щодо регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Такими органами є Національні комісії регулювання природних монополій, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Згадані органи здійснюють обов'язкове ліцензування діяльності суб'єктів природних монополій та виконують інші функції згідно із законодавством України. Крім того, Закон регламентує відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їхню діяльність.

Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

Адміністративна монополія є другим різновидом монополії. Л. Семенова у своїй роботі „Антимонопольне і конкуренційне право” дає таке визначення: «адміністративна монополія — ринок з великою ринковою владою одного з учасників, що створюється внаслідок дій органів влади і управління». Цей вид монополій своїм зародженням зобов'язаний адміністративно-командній системі.

Початок планування економіки поклав жовтень 1917 р. До весни 1918 р. в Україні було здійснено велику роботу з націоналізації великої промисловості. Функції загальнодержавного керівництва економікою здійснював вищий орган державного управління — Раднарком та його комісії. Ці органи почали насамперед здійснювати планування народного господарства. Націоналізація великої промисловості створила матеріальні передумови для планування промислового виробництва. Плани виробництва та розподілу складали по економічних районах (тобто планувалось, де буде розташовано те чи інше підприємство і для нього встановлювались завдання). Основною формою планування була виробнича програма підприємства, яка являла собою виробниче завдання підприємству щодо обсягу продукції. Пізніше почали розробляти галузеві плани, які були розраховані на довгі строки (1 рік, 5 років).

Особливістю, яка відрізняє державно-планову економіку від вільної ринкової, є те, що вона заснована на іншому економічному ґрунті, іншій системі відносин власності. Якщо ринкова система заснована передусім на приватній власності на засоби та результати виробництва, то планова — на монопольній державній власності, що давало змогу регулювати економіку з одного центру. Таким центром планування став Укрдержплан. Організаційно він складався із п'яти секцій: виробничої, сільськогосподарської, транспортної, секції енергетики та економічно-фінансової секції. Секції були створені за галузевим принципом та виконували функції планування окремих галузей народного господарства. Керівним органом Укрдержплану та його структурних підрозділів у період його заснування було виконавче бюро, а потім президія, яка складалася з членів, що призначались Раднаркомом УРСР.

Як відомо, серцевиною механізму ринку є конкуренція, а за умов планової економіки монополія стала вихідним положенням, основою механізму господарювання.

За умов адміністративно-командної системи підприємства практично не залежали від споживача. Органи влади видавали їм директивні планові завдання щодо виробництва товарів (послуг). Ціни на ці товари (послуги) встановлювалися «зверху». Оцінка діяльності підприємства здійснювалася не за реальними результатами, а за ступенем виконання плану, внаслідок чого підприємство могло виконувати план, але його продукція при цьому не мала попиту. Фактично держава сама планувала і виробляла[10, c. 36-38].

Нині економіка України переходить від державної до ринкової форми господарювання. Водночас багато підприємств можна віднести саме до адміністративної монополії, оскільки своїм існуванням вони зобов'язані колишній адміністративно-командній системі. З допомогою політики роздержавлення велика кількість таких підприємств змінила форму власності, але вони продовжують займати домінуюче становище на ринку.

Економічна монополія ринок, учасники якого є підприємствами, що змогли зайняти монопольне становище на ринку шляхом владних дій, концентрації капіталу, добровільного об'єднанім, злиття або поглиблення слабких суперників, тобто це вид монополії, який виростає в умовах розвинених товарно-грошових відносин.

Система державного антимонопольного регулювання формується в усіх країнах, де економіка будується на ринкових принципах.

На наш погляд, в Україні зроблено вагомий крок на шляху формування антимонопольного законодавства. Існуючі нормативні акти, які тією чи іншою мірою стосуються антимонопольної політики держави, умовно можна поділити на три рівні:

1. Конституційний рівень — ст. 42 Конституції України, яка містить пряму заборону щодо зловживання монопольним становищем на ринку та нерівномірного обмеження конкуренції.

2. Спеціальне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про природні монополії».

3. Закони загального характеру, які містять окремі норми, присвячені питанням антимонопольної політики (Закон України «Про приватизацію» та ін.).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» монопольне становище — домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менша за 35 відсотків[1, c. 32-35].

На наш погляд, такий підхід с не зовсім правильним. Існує безліч різноманітних ринків товарів, до яких однаковою мірою не можна застосовувати згадані 35 відсотків. Крім того, у такому визначенні йдеться тільки про ринки товарів, а отже, за межами залишився ринок послуг. Нормативно-законодавча база антимопопольного регулювання ринків товарів та послуг повинна встановлювати різні критерії щодо визначення домінуючого становища того чи іншого суб'єкта залежно від того, у якій сфері діяльності він функціонує, що він пропонує споживачу.

Згідно з чинним законодавством саме існування монопольного становища не є правопорушенням. Порушенням чинного законодавства є зловживання монопольним становищем па ринку. Зазначений Закон у ст. 4 містить перелік дій, які слід вважати зловживанням монопольним становищем.

У зв'язку з цим виникає запитання: а чи є цей перелік вичерпним?

На наш погляд, цю проблему слід вирішити розробкою загального визначення «зловживання монопольним становищем». Це визначення не повинно бути складним, а мати лише загальний характер, наприклад, зловживання монопольним становищем — будь-які дії монопольного утворення, пов'язані з використанням домінуючого становища, коли вони мають на меті обмеження конкуренції. Чітко розроблена законодавча база у сфері конкуренції відіграє важливу роль у становленні та розвитку практичної діяльності в галузі політики захисту конкуренції.

Поняття «система державного антимонопольного регулювання» крім законодавчої бази охоплює також систему органів, що здійснюють захист конкуренції. Ці органи можна розподілити на:

а) органи загальної компетенції, такі як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (центральні органи влади), а також місцеві органи самоврядування та виконавчої влади;

б) органи спеціальної компетенції, такі як Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, національні комісії регулювання природних монополій.

Створити досконалу систему антимонопольного регулювання можливо лише за наявності ретельно розробленого антимонопольного законодавства та тісної і плідної співпраці органів загальної та спеціальної компетенції на всіх їх рівнях. На сьогодні це одне з головних завдань нашої держави[5, c. 4].

2.2. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкту господарювання на ринку: поняття та види

У ч. 1 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» віл 11.01.2001 р. (далі — Закон про захист) наведене визначення зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку — це дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Відповідно до ст. 50 Закону про захист зловживання монопольним становищем на ринку е одним із видів порушень законодавства про захист економічної конкуренції. В антимонопольному законодавстві України міститься пряма заборона зловживання монопольним становищем на ринку в нормі ч. З ст. 14 Закону про захист. Тому зловживання монопольним становищем слід вважати правопорушенням. При цьому важливо підкреслити, що забороняється не заохочувальна і бажана конкурентна поведінка, а небажана поведінка суб'єкта господарювання, що призводить до недопущення, усунення або істотного обмеження конкуренції. Таке положення українського законодавства відповідає ст. 86 Римського договору про створення ЄЕС, яка містить загальне правило про те, що будь-яке зловживання підприємством або кількома підприємствами домінуючим становищем на Загальному ринку або на його істотній частині забороняється як несумісне із Загальним ринком, оскільки може завдати шкоди торгівлі між державами-членами.

На відміну від ст. 4 Закону України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.92 р. (далі — Закон про обмеження монополізму) ст. 86 Римського договору структурно не містить вичерпного переліку видів зловживань домінуючим становищем підприємства па ринку, цей перелік визначений як приблизний, зразковий орієнтир щодо трактування і розуміння зловживань домінантним становищем. Тому велика роль у вирішенні виникаючих питань на практиці належить Комісії ЄС і Суду правосуддя ЄС, прецедентам, що склалися і стали досить відомими і показовими.

Новелою Закону про захист є можливість винесення попередніх висновків щодо кваліфікації дій у якості зловживання монопольним становищем. Згідно зі ст. 14 Закону про захист з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування органи Антимонопольного комітету України можуть надавати суб'єктам господарювання на підставі наданої ними інформації висновки у формі рекомендаційних роз'яснень щодо відповідності дій суб'єктів господарювання положенням ст. 13 Закону[9, c. 3-5].

Зловживання монопольним становищем на ринку слід відрізняти від інших порушень антимонопольного законодавства — антиконкурентних погоджених дій і антиконкурентних дій органів влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Відмінність зловживання монопольним становищем на ринку від антиконкурентпих погоджених дій суб'єктів господарювання полягає насамперед у тому, що перше спричинюється одним суб'єктом, у той час як інше — двома і більше суб'єктами господарювання. Спеціальним суб'єктом зловживання є суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, у той час як суб'єкти іншого правопорушення не обов'язково займають таке становище на ринку.

Хоча і зловживання монопольним становищем па ринку, і антиконкурентні дії органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю здійснюють спеціальні суб'єкти, однак це різні суб'єкти. Якщо суб'єктом зловживання може бути тільки суб'єкт господарювання, що займає монопольне становище на ринку, то суб'єктами антиконкурентних дій відповідно до законодавства України можуть бути тільки органи влади, місцевого самоврядування й адміністративно-господарського управління і контролю.

Закон про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, що діяв раніше, містить не вичерпний перелік видів діянь, що визнаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Це вважаємо виправданим, оскільки перелік таких діянь, що міститься в ст. 4 Закону про обмеження монополізму, явно не вичерпує всіх можливих проявів зловживання монопольним становищем.

Першим видом діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем на ринку, е встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку (п. 1 ч. 2 ст. 13).

Слід зазначити, що в Законі про захист це діяння зі змістовної сторони розширене: якщо в Законі про обмеження монополізму були зазначені лише цінові зловживання, то в Законі про захист, крім встановлення цін, — ще й інші умови придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Схожість вказаних цінових зловживань полягає в тому, що всі вони пов'язані з ціновими маніпуляціями, встановленням монопольної ціни, хоча істотна різниця полягає в тому, що в одному з них ідеться про встановлення монопольне високої ціни, а в іншому — монопольне низької ціни.

Подібність цих видів дій дає змогу віднести їх до однієї групи зловживань монопольним становищем на ринку, що можна назвати зловживаннями переважно цінового характеру.

Практика показує, що серед усіх зловживань монопольним становищем на ринку зловживання цінового характеру є домінуючими.

Другим і третім видами діянь, визнаних Законом про захист зловживанням монопольним становищем, є:

— застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

— обумовлених укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору (пункти 2 і 3 ч. 2 ст. 13).

Ці два види правопорушень подібні до двох правопорушень, які були передбачені Законом про обмеження монополізму — нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не відносяться до предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів (абзаци 2 і 6 ст. 4). Закон про захист відмовився від вживання терміну „нав'язування”, замінивши його термінами „застосування” та „обумовлений”[3, c. 46-48].

Практика свідчить, що встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) як більш прихована, порівняно з монопольне високими цінами, форма неправомірного одержання монопольне високого прибутку, виявилась в останні роки більш поширеним видом зловживань монопольним становищем — на нього припадала третина всіх порушень у вигляді зловживання монопольним становищем на ринку.

Усі ці дії об'єднує те, що ці зловживання монопольним становищем мають переважно дискримінаційний характер, вони спрямовані па одержання прибутку або інших переваг, пов`язаних із використанням уже наявної ринкової влади.

Більшість цих діянь переважно стосується встановлення різних цін па той самий товар (послуги) для різних категорій споживачів, що одержало найменування — «цінова дискримінація».

Четвертим і п'ятим видами зловживань монопольним становищем на ринку відповідно до Закону про захист є:

— обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

— часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання (пункти 4 і 5 ч. 2 ст. 13).

Подібні правопорушення були передбачені абзацами 3 і 4 ст. 4 Закону про обмеження монополізму: обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту па рийку чи встановлення монопольних цін; часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту па ринку чи встановлення монопольних ціп.

Те, що в Законі про захист, на відміну від Закону про обмеження монополізму, не зазначені шкідливі наслідки цих видів правопорушень, не означає, що ці шкідливі наслідки не є необхідними. Закон про захист так само, як і Закон про обмеження монополізму, пов'язує кваліфікацію цих діянь як правопорушення з певними шкідливими наслідками, однак вони сформульовані не для цих двох видів правопорушень, а для усіх видів зловживання монопольним становищем у його легальному визначенні, наведеному в ч. 1 ст. 13 Закону про захист.

Подібність цих двох видів дій полягає в тому, що вони призводять до неправомірного скорочення монопольними утвореннями пропозиції або попиту на ринку, що надає можливості об'єднати їх у самостійний різновид зловживань монопольним становищем на ринку.

Зазначені дії у вигляді обмеження обсягу випуску продукції призводять до підвищення ціп і переносу прибутку від споживачів до виробників (монопольних утворень), що тягне одержання монопольного прибутку, викликаючи негативні для економіки наслідки. Скорочення випуску продукції також може призвести до того, що монополіст використовуватиме свою владу з метою усунення суперників із ринку не конкурентними засобами (більш високою продуктивністю, виробництвом продукції більш високої якості, кращого обслуговування і більш низьких цін), а шляхом використання нечесних прийомів і способів щодо придбання або зберігання значної перевага на ринку. Такі дії вважаються протиправними.

Однак саме по собі скорочення випуску продукції не може бути кваліфіковано як правопорушення, якщо не правомірні, розумні та раціональні дії суб'єкта господарювання, що володіє владою на ринку і прагне до максимізації прибутку, що є його природним прагненням. Монополіст може відмовитися від реалізації або закупівлі товару, якщо існують законні й розумні, з точки зору розвитку конкуренції, причини для такої відмови.

Прикладом часткової або повної відмови від придбання або реалізації товару може бути , коли суб'єкт господарювання, що володіє монопольного владою на певному рівні ланцюжка поширення свого товару, відмовляється від укладення угод із суб'єктами господарювання, що знаходяться па сусідніх рівнях, із метою монополізації двох цих рівнів, тобто у цьому разі має місце бездіяльність. Тут ідеться про відмову від співробітництва з конкурентом на умовах, за яких це співробітництво необхідне для ефективної конкуренції.

Шостим і сьомим видами зловживання монопольним становищем на ринку Закон про захист називає: суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання (пункти б і 7 ч. 2 ст. 13)[15, c. 22-24].

У Законі про обмеження монополізму було позначено лише одне правопорушення, подібне до вказаних вище: інші дії, що призвели або можуть призвести до створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання.

Для того щоб кваліфікувати ці дії як правопорушення, необхідно проаналізувати поняття «перешкоди доступу на ринок (виході/ з ринку) суб'єктів господарювання». Вважаємо, що такими перешкодами можуть бути будь-які обставини, що заважають суб'єкту господарювання на рівних конкурувати з іншими суб'єктами, які діють па певному товарному ринку. Особливістю цих перешкод є те, що вони повинні бути наслідком зловживання суб'єктом господарювання на певному ринку своїм монопольним становищем. Отже, ці перешкоди є наслідком правопорушення, а не інших причин (державної ціпової або кредитної політики, ліцензування окремих видів діяльності, квотування тощо).

Створенням перешкод слід вважати встановлення таких перешкод економічного або технологічного характеру, що протидіють можливості суб'єктів господарювання діяти па певному рийку. При цьому на відміну від економічних, адміністративних та інших перешкод, що створюються на ринку за допомогою державної політики або встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління і контролю при здійсненні ними функцій державного регулювання і контролю, ці перешкоди створюються суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, під час здійснення ними господарської діяльності на певному ринку.

В останні роки органи Антимонопольного комітету України посилили увагу до захисту конкуренції шляхом виявлення та припинення зловживань монопольним становищем, пов'язаних із спробами неправомірних обмежень конкуренції з боку монопольних утворень. Виявлення та припинення порушень цього виду значною мірою сприяє розвитку підприємництва, вступу нових суб'єктів господарювання па монополізовані ринки.

Отже, з юридичної точки зору, зловживання монопольним (домінуючим) становищем слід розцінювати як особливий тип поведінки суб'єкта господарювання на ринку, яке означає використання ним своєї монопольної влади недозволенний способами, що суперечать конкуренції, через що спричинюється шкода суспільним і державним інтересам, правам суб'єктів господарювання та споживачів. Вважаємо, що зловживання монопольним (домінуючим) становищем охоплює всі діяння суб'єктів господарювання, які за допомогою використання заборонених законодавством способів і засобів спрямовані па встановлення, зміцнення, розширення або зберігання монопольної влади і, відповідно, призводять або можуть призвести до усунення, істотного обмеження або знищення конкуренції, усунення конкурентів із ринку або недопущення на ринок потенційних конкурентів.

Усі зловживання монопольним становищем на ринку за їх змістом і спрямованістю згідно із Законом про захист можуть бути класифіковані за кількома групами (різновидами):

1) зловживання переважно цінового характеру — охоплюють дії, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 13;

2) зловживання переважно дискримінаційного характеру, спрямовані на одержання прибутку або інших переваг, пов'язаних із використанням існуючої ринкової влади — охоплюють діяння, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13;

3) дії, пов'язані з неправомірним скороченням суб'єктами господарювання пропозиції або попиту, — включають два види діянь, передбачених пунктами 4 і 5 ч. 2 ст. 13 Закону про захист;

4) дії, що призводять або можуть призвести до істотного обмеження конкурентоспроможності суб'єктів господарювання або створення перешкод їхнього доступу на ринок (виходу з ринку) — охоплюють діяння, передбачені пунктами 6 і 7 ч. 2 ст. 13 Закону про захист[2, c. 15-18].

Розділ 3. Соціально-економічні наслідки монопольного становища на ринку

3.1. Основні наслідки монополізації економіки

Монополізація виробництва призводить до виникнення суспільних втрат:

за інших рівних умов монополія порівняно з конкурентною галуззю завжди виробляє менший обсяг продукції і встановлює вищі ціни;

• монополія не досягає виробничної ефективності, оскільки для оптимального обсягу випуску монополії завжди ;
• монополія не досягає ефективності розподілу ресурсів, оскільки для оптимального обсягу випускуP> MC.

Припустимо, що крива ринкового попиту на продукцію є однаковою як для конкурентної галузі, так і для монополії; витрати виробництва для монополії ті ж самі, що і для конкурентної галузі. Порівняємо стани їх довгострокової рівноваги (рис.3).

Суспільство може платити за монопольну владу ще й додаткову ціну:

• орієнтуючись на максимізацію прибутку, а не обсягу випуску, монополія може ігнорувати ефект масштабуі мати вищі витрати на одиницю продукції;
• монополія може як сприяти розвитку науково-технічного прогресу, забезпечуючи за рахунок вищих прибутків впровадження новітніх досягнень у виробництво, так і гальмувати його, скуповуючи винаходи і не використовуючи їх;
• соціально непродуктивними є видатки для утримання чи зміцнення ринкової влади: рекламу, лобіювання своїх інтересів, спроби уникнути державного регулювання та ін.;
• утримання незадіяних надлишкових виробничих потужностей як засіб переконання потенційних конкурентів у недоцільності їх виходу на даний ринок.

Виникнення природної монополії є наслідком вільної дії ринкових сил, внаслідок чого виробництво суспільно важливого товару зосереджується на одній фірмі, де воно обходиться дешевше, ніж його виробництво кількома фірмами. У більшості випадків вони утворюються в комунальних галузях господарства. Існування природної монополії є економічною необхідністю і вигідне для суспільства. Для зменшення негативних наслідків, породжених монопольною владою, діяльність природних монополій регулює держава[12, c. 3-5].

3.2. Позитивні та негативні наслідки монополії

Як пише відомий американський економіст П.Самуельсон в ”Економіці”, сучасна система є змішаною системою державного й приватного підприємства, монополії і конкуренції. Але тут є свої “за” і “проти”. Наприклад, візьмемо монополізм. Він руйнівно впливає на ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. В чому це проявляється? Не маючи турбот про підтримання сильного конкурентного тонусу, монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що кількість товарів зменшиться , бо підвищуючи ціни, монополія отримає той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків. Особливо це стосується вітчизняної економіки, де будь – які неполадки на підприємстві – відразу ж відбиваються на роботі сотень підприємств – суміжників.

Гальмуючи стимули використання досягнень НТП, монополія робить економіку надзвичайно марнотратною, стримує її інтенсифікацію. Там, де панують монополії, ціни втрачають ринкову гнучкість, недостатньо реагують на коливання попиту і пропозиції, характеризуються невисокою еластичністю. Монополія глушить імпульси, які йдуть від попиту до виробництва, що дезорієнтує інвестиційні потоки, а потреби споживачів залишаються незадоволеними. Зваживши позитивні і негативні риси й наслідки монополізму, можна зробити однозначний висновок, як його зробив П.Самуельсон, що монополізм – економічне зло.

Отже, найбільш помітним зовнішнім проявом існування монополії є зростання цін і наявність дефіциту, стимулювання інфляційних процесів.

Монополія веде до гальмування науково-технічного прогресу. Послабивши конкуренцію, монополія створює тенденції до стримування запровадження технологічних новинок, уповільнення нововведень. Монопольне становище і ті вигоди, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробничого процесу, до зростання його ефективності. Ті ефекти, які в умовах конкурентного ринку досягаються шляхом раціоналізації, монополія може досягти “меншою кров’ю” — за рахунок свого “привілейованого” становища. Проте це зовсім не означає, що НТП має зупинитись. За теперішніх умов і монополіям не забезпечується спокійне життя, їм доводиться постійно вступати в конкурентну боротьбу, захищаючи свої позиції. Це примушує шукати шляхи зменшення виробничих витрат, у тому числі через удосконалення техніки та технології. Але сама можливість уникнути конкуренції та щоденної гонитви за лідерством у НТП використовується у зручних ситуаціях і веде до уповільнення економічного розвитку. В цьому плані найбільш шкідливою є адміністративна монополія. Тут у ролі монополістів здебільшого виступають технічно та економічно відсталі підприємства.

У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають найвищу віддачу, вилучаючи, або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (що складає кілька десятків мільярдів доларів) зменшують ВНП США.

Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання господарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Недаремно лауреат Нобелівської премії, видатний американський економіст Поль Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії, робить однозначний висновок: “це економічне та соціальне зло”[17, c. 112-115].

Висновки

У роботі наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі формування ефективних параметрів державного регулювання діяльності природних монополій. Дослідження цієї проблеми дало змогу сформувати низку висновків і пропозицій щодо удосконалення державного регулювання діяльності природних монополій.

Монополія — це ситуація, при якій у конкретному місці та у конкретний час є лише один постачальник якогось товару чи послуги. Можливість споживачеві скористатися послугами іншого постачальника може за цих умов бути реалізована або в іншому місці, або в інший час (необхідний для постачання певної продукції з іншого місця, якщо це можливо, або для створення відповідних потужностей з випуску цієї ж продукції (послуг) у конкретному місці). природна монополія – це вид господарської діяльності, що при існуючому рівні НТП, цін ресурсів та попиту на продукцію характеризується істотним ефектом масштабу, але лише за умови законодавчого захисту від руйнівної конкуренції. До причин можливості тимчасового характеру природної монополії слід віднести вплив технічного прогресу, розвитку економічної теорії, а також змін ситуації на ринку щодо цін ресурсів та попиту на продукцію природного монополіста. Ці причини можуть виступити не об'єктивною основою припинення існування у певних сферах природної монополії, а у деяких видах навпаки – зумовлювати виникнення природної монополії.

Негативні наслідки існування природних монополій в економіці проявляється за такими трьома напрямками: нераціональне господарювання, встановлення завищених цін на продукцію (послуги), неналежна якість продукції (послуг). Для того, щоб протидіяти негативним наслідкам існування природних монополій необхідне втручання ззовні, яке здебільшого проявляється у формі державного регулювання діяльності природних монополій.

Аналіз світового досвіду не дає однозначної відповіді на питання про оптимальність тієї чи іншої стратегії державного регулювання діяльності підприємств-природних монополістів. Кожна держава обирає стратегію залежно від технічного й економічного розвитку, національних традицій. При цьому фактично кожна стратегія державного регулювання функціонування діяльності природних монополій (ексклюзивна державна власність, приватна власність, наглядові комісії, механізми спеціально стимульованої конкуренції, такі як вільний доступ і франшиза) має шанси на використання і резерви для удосконалення.

Таким чином, виконаний аналіз аргументів представників напрямку в економічній теорії, який заперечує об'єктивність категорії природної монополії, виявив у цілому їх некоректність і бездоказовість. Інша справа, що у деяких випадках до природної монополії намагаються віднести (інколи успішно) види господарської діяльності, яким не властиві відповідні характеристики. Тому увага вчених-економістів має концентруватися не стільки на аналізі об'єктивності категорії природної монополії (хоча мова не йде про припинення досліджень й у цьому напрямку), скільки на виявленні критеріїв віднесення певних видів господарської діяльності у тих чи інших місцях території до природної монополії, а також на обґрунтуванні оптимальних параметрів державного регулювання їх функціонування.

Методи типу "витрати плюс справедливий прибуток" принципово не можуть стимулювати підприємства-природних монополістів раціоналізувати свою діяльність. У різних країнах світу було розроблено цілу низку методів регулювання ціни продукції природних монополістів, які претендують на відповідність принципу "заохочувального регулювання", що має за мету зацікавити підприємства-природних монополістів до раціоналізації господарської діяльності.

Аналіз законодавства України та практичної ситуації стосовно державного регулювання діяльності природних монополій, узагальнення напрацювань фахівців у цій сфері дозволив виявити принаймі три основні тенденції. По-перше, низка важливих пунктів законодавчих актів не має належного наукового підґрунтя, що викликає сумніви в оптимальності цих актів. Стосується це передусім зарахування певних видів господарської діяльності до природних монополій, а також чинників, які враховують під час регулювання цін (тарифів) на товари суб'єктів природних монополій в Україні. По-друге, впровадження механізмів регулювання природних монополій, передбачених Законом України "Про природні монополії", невиправдано затягнулося. По-третє, є значні розбіжності між цілями регулювання природних монополій в нашій країні й ефективністю цього регулювання на практиці. В Україні дотримуються (без видимих успіхів) трьох стратегій поліпшення функціонування діяльності природних монополій (перебування їх у державній та приватній власності, а також створення комісій для регулювання їхньої діяльності), а стратегію штучно стимульованої конкуренції (вільний доступ, франшиза) не використовують.

Список використаної літератури

1. Анохіна І. Поняття та правовий статус регулювання суб’єктів природних монополій //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 8. — C. 32-35

2. Кравченко Ю. Ринкам природних монополій-ефективне регулювання //Економіка України. — 2006. — № 6. — C. 12-19

3. Кравченко Ю. Природні монополії в економіці України //Економіст. — 2005. — № 12. — C. 46-48

4. Малиновська В. Монополізм та його різновиди: правові засоби обмеження монополізму в економіці України //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 2. — C. 90-92

5. Манчуленко Г. Монополія на невидимий фронт? //Голос України. — 2000. — 4 октября. — C. 4

6. Мельник С. Злоупотребления монопольным положением на рынке//Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 12. — C. 14-16

7. Мельник С. Державне регулювання діяльності монополій в Україні //Українське комерційне право. — 2005. — № 6. — C. 29-36

8. Паламарчук В. Державне регулювання природних монополій в Україні //Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 5. — С.11-15

9. Паламарчук В. Практика господарювання та необхідність державного регулювання природних монополій в українській економіці //Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 8. — C. 3-5

10. Полуянов В. Монополізованість промисловості України і тенденції формування ринкових суб'єктів господарювання //Економіка України. — 2001. — № 9. — C. 36-42

11. Саніахметова Н. Дискримінаційні зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 2. — C. 3-5

12. Саніахметова Н. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкта господарювання на ринку: поняття та види //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 3-5

13. Саніахметова Н. Підстава і види юридичної відповідальності за зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку //Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 3. — C. 27-30

14. Стадницький Ю. Причини виникнення та існування природних монополій //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 10. — С.25-40.

15. Супрун В. Проблеми державного регулювання природних монополій в Україні: розвиток та перспективи//Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12. — С.20-25.

16. Филюк Г. Економіко-правові засади державного регулювання природних монополій в Україні //Економіка України. — 2001. — № 8. — C. 48-52

17. Шморгун Л. Свобода монополізму: Про законодавче забезпечення антимонопольного регулювання цін //Віче. — 2000. — № 2 . — C. 109-114

18. Шуміло І. Щодо визначення поняття "монопольного (домінуючого) становища" суб'єктів господарювання //Право України. — 2000. — № 4 . — C. 40-43