Монополія на ринках ресурсів: зміст та наслідки

Вступ.

Розділ 1. Монополія на базисних ринках економічної системи.

1.1. Монополія на ринку праці. Двостороння монополія.

1.2. Монополія на ринку капіталу.

1.3. Монополія на природні ресурси.

1.4. Наслідки монополізації і антимонопольне регулювання.

Розділ 2. Аналіз монополії і антимонопольне регулювання.

2.1. Рівень монополізації економіки України.

2.2. Особливості формування монопольних цін на ринку мобільногозв`язку.

2.3. Необхідність та методи обмеження монополізації ринків в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблеми монополізації господарського життя, конкуренція на товарних ринках залучають сьогодні пильну увагу не тільки фахівців, але і широких прошарків населення.

З початку 90-х років ці проблеми гостро стали перед Україною: без прийняття твердих і послідовних мір проти монополізму не можна сподіватися на успіх економічної реформи і перехід до ринкової економіки. Успіх економічних перетворень у чималому ступені залежить від зваженої, вивіреної системи регулювання державою монопольних процесів і конкурентних відносин. У нашій країні, промисловості якої в спадщину від командно-адміністративної системи колишнього СРСР дістався цілий комплекс гігантів-монополістів, особливо важливої стає проблема демонополізації економіки і недопущення посилення ролі вже діючих на ринку монополій.

В Україні процес створення державного контролю по недопущенню несумлінної конкуренції фактично почався з нуля, так як командно-адміністративна система по своїй суті виключала наявність вільної конкуренції в господарській діяльності.

Тому на даному етапі величезне значення має створення й удосконалення законодавчої бази з приводу регулювання монополістичних процесів і конкуренції, розуміння населенням України необхідності економічних реформ в цій сфері.

Мета: розкрити зміст та наслідки монополій на ринках ресурсів, зокрема ринку мобільного зв`язку

Розділ1. Монополія на базисних ринках економічної системи

1.1. Монополія на ринку праці. Двостороння монополія

Монополія — це окремі підприємства, об'єднання підприємств, господарські товариства, які виробляють значну кількість продукції певного виду і таким чином займають монопольне становище на ринку, впливають на процес цінотворення, і отримують більш високі (монопольні) прибутки [10, с. 154].

Головною ознакою монополій є посідання монопольного становища. Воно є бажаним для кожного підприємства і підприємця, тому що:

1. Дозволяє уникнути їм цілого ряду проблем і небезпеки пов'язаних із конкуренцією.

2. Зайняти привілейовану позицію на ринку.

3. Можуть впливати на інших учасників ринку, нав'язувати їм свої умови.

Є три види монополій:

1. Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона існує коли попит на певний товар чи послуги найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. Тут конкуренція неможлива.

Наприклад: енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. д. У цих галузях існує обмежена кількість монополій і тому вони посідають монопольне становище на ринку.

2. Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів двома шляхами:

— надання окремим фірмам виключного права на заняття певного роду діяльності. Наприклад: на початку ХVІІ ст. голландській та англійській компаніям державою було надано право (виняткове) на торгівлю з Індією.

— це об'єднання державних підприємств і підпорядкування їх міністерствам. Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними відсутня конкуренція.

По суті, — це монополізована економіка, яка була в СРСР.

3. Найпоширенішою є економічна монополія. Вона виникає на основі закономірного господарського розвитку, коли підприємці зуміли завоювати монополістичне становище на ринку, завдяки:

— успішному розвитку підприємства;

— базується на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів.

Формальними видами ринкової монополії господарських суб'єктів є білатеральна, або двобічна, монополія, обмежена і власне, або чиста, монополія.

Білатеральна монополія утворюється за наявності на ринку лише пари контрагентів: один продавець — один покупець. Їм не загрожує конкуренція з боку інших економічних суб'єктів: на своєму ринку вони повні господарі, проте їхня економічна влада обмежена, оскільки ринкові відносини між ними характеризуються взаємозалежністю [10, с. 157].

В обмеженій монополії на галузевому ринку присутні один продавець (монополіст) і кілька покупців. Тут економічна влада монополії сильніша, ніж при білатеральній монополії: хоч покупців і небагато, але вони конкурують один з одним за право вступити у ринкові відносини з монополістом.

Найбільша економічна влада у .власне монополії: монополісту-продавцю протистоять багато покупців, відносини між якими будуються на конкурентній основі. Функція сукупного попиту виступає в цьому випадку як функція індивідуальної ринкової ціни монополіста. Для максимізації свого прибутку монополіст повинен досягти рівноваги між ціною і кількістю продукції, при якій утворилася б найбільша різниця між виручкою і валовими витратами. Тому його метою є відшукання рівноваги граничних витрат і граничної виручки. Монополіст створює дефіцит товарної пропозиції, який і обумовлює ціну, що значно перевищує граничні витрати. Створюється монопольний прибуток. За оцінками американського економіста Ф. Шерера, збитки, що виникають внаслідок монополістичного розподілу ресурсів, становлять 0,5-2 відсотки валового національного продукту США. Тут мікро- і макроекономічні інтереси розходяться. Монополія як мікроекономічний суб'єкт досягає своїх приватних цілей [11, с. 112].

Монополія як ідеальний тип ринкової поведінки економічних суб'єктів на практиці зустрічається дуже рідко. Проте й сьогодні на національних і світових галузевих ринках функціонує цілий ряд фірм, які займають там майже монопольне положення. Класичним прикладом міжнародної монополії є алмазний синдикат "Де Бірс", який контролює від 80 до 85 відсотків пропозиції [11. с. 112].

До монополістичних галузей належать також громадський тран-спорт, зв'язок, виробництво і постачання електроенергії тощо. Такі підприємства належать до природних монополій і на місцевих рівнях вони підлягають державному регулюванню.

У колишньому СРСР економічна політика держави свідомо здійснювалася в напрямі створення умов для монопольного положення виробника. Примітивне розуміння історичної тенденції до зростання усуспільнення виробництва ототожнювало його з великим і надвеликим виробництвом. У результаті в промисловості колишнього СРСР склався найвищий у світі рівень концентрації виробництва. Кожне підприємство давало продукції в середньому в 4 рази більше, ніж американське, а середня чисельність зайнятих на одному підприємстві майже в 10 разів перевищувала аналогічний показник для країн Заходу.

Монополізацію економіки колишнього СРСР спричинили не тільки зростання концентрації виробництва, а й практика реалізації промислової продукції, за якою для виробників установлювались зони реалізації, де вони виступали монополістами. До того ж конкуренція трактувалася як вада розвиненого підприємницького товарного виробництва.

Промислові структури в економіці країн командно-адміністративної системи традиційно характеризувались великим рівнем концентрації. Багато видів продукції випускала невелика кількість виробників, проте централізоване визначення цін і обсягів виробництва перешкоджало виникненню на цьому грунті проблем монополізму, характерних для ринкової економіки. Однак багато підприємств активно використовували своє монопольне становище, у тому числі й для отримання додаткових обсягів капіталовкладень та інших ресурсів.

Крім концентрації виробництва монополізм при командно-адміністративній системі мав такі особливості. По-перше, стан загального дефіциту формував надлишковий попит на продукцію більшості підприємств. Формувався "ринок продавця", і кожне підприємство ставало монополістом щодо своїх покупців незалежно від кількості підприємств галузі, які випускали однорідну продукцію. По-друге, весь державний сектор в макроекономічному аспекті виступав як монополія, оскільки всі підприємства належали одному власнику — державі, яка не була зацікавлена у конкуренції між ними [10, с. 162].

Україна дістала у спадок високо монополізовану, жорстко зацентралізовану систему господарювання. Побудова ефективної національної економіки передбачає створення правових основ обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.

«Адміністративна монополія — ринок з великою ринковою владою одного з учасників, що створюється внаслідок дій органів влади і управління» [10, с. 163]. Цей вид монополій своїм зародженням зобов'язаний адміністративно-командній системі.

Особливістю, яка відрізняє державно-планову економіку від вільної ринкової, є те, що вона заснована на іншому економічному ґрунті, іншій системі відносин власності. Якщо ринкова система заснована передусім на приватній власності на засоби та результати виробництва, то планова — на монопольній державній власності, що давало змогу регулювати економіку з одного центру. Таким центром планування став Укрдержплан. Організаційно він складався із п'яти секцій: виробничої, сільськогосподарської, транспортної, секції енергетики та економічно-фінансової секції. Секції були створені за галузевим принципом та виконували функції планування окремих галузей народного господарства. Керівним органом Укрдержплану та його структурних підрозділів у період його заснування було виконавче бюро, а потім президія, яка складалася з членів, що призначались Раднаркомом УРСР [10, с. 165].

Як відомо, серцевиною механізму ринку є конкуренція, а за умов планової економіки монополія стала вихідним положенням, основою механізму господарювання.

За умов адміністративно-командної системи підприємства практично не залежали від споживача. Органи влади видавали їм директивні планові завдання щодо виробництва товарів (послуг). Ціни на ці товари (послуги) встановлювалися «зверху». Оцінка діяльності підприємства здійснювалася не за реальними результатами, а за ступенем виконання плану, внаслідок чого підприємство могло виконувати план, але його продукція при цьому не мала попиту. Фактично держава сама планувала і виробляла [9, с. 90].

Нині економіка України переходить від державної до ринкової форми господарювання. Водночас багато підприємств можна віднести саме до адміністративної монополії, оскільки своїм існуванням вони зобов'язані колишній адміністративно-командній системі. З допомогою політики роздержавлення велика кількість таких підприємств змінила форму власності, але вони продовжують займати домінуюче становище на ринку.

Економічна монополія ринок, учасники якого є підприємствами, що змогли зайняти монопольне становище на ринку шляхом владних дій, концентрації капіталу, добровільного об'єднанім, злиття або поглиблення слабких суперників [9, с. 91], тобто це вид монополії, який виростає в умовах розвинених товарно-грошових відносин.

Система державного антимонопольного регулювання формується в усіх країнах, де економіка будується на ринкових принципах.

1.2. Монополія на ринку капіталу

Багато монополій, що існують сьогодні («Укрзалізниця», «Укрпошта» й ін.), створено й закріплено саме тоді. Але радянські монополії були «найкращими монополіями у світі», оскільки вони працювали на радянський народ і належали йому ж [9, с. 92]. Тому, як правило, обивателі не дуже цікавилися тим, що таке монополії і чи потрібні вони суспільству. У сенсі цінової політики для більшості населення такий стан справ був навіть зручним, оскільки ця політика ґрунтувалася на зовсім інших принципах, ніж економічні, насамперед орієнтуючись на принцип соціальної рівності.

Такий підхід здебільшого влаштовував населення, проте призводив до розвалу системи, оскільки ігнорувалися економічні механізми. Монополізація тієї або тієї діяльності позначалася на якості й асортименті товарів, що вироблялися. Але, знову ж таки через монополізацію засобів масової інформації, народу важко було з чимось порівнювати і якість, і асортимент предметів свого невигадливого побуту.

При переході до ринкових відносин ситуація докорінно змінилася. Більшість державних штучно створених монополій радянського походження виявилися неефективними. Але водночас низка державних монополій, створених в ринкових умовах, спочатку заявили себе непогано. По-перше, їх створення сприяло консолідації управлінських та інвестиційних ресурсів в умовах їх дефіциту, по-друге, вони багато в чому підтримували державу, надаючи населенню, промисловості та сільському господарству неоплачені або не повністю оплачені товари й послуги. Можливо, у перехідний період це був і прийнятний вихід, оскільки певною мірою дозволяв уникати зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Тобто на початку ринкових перетворень влада і всесилля монополій якщо й зачіпали інтереси суспільства, то лише невеликої його частини. Сьогодні ситуація змінилася, з огляду на цілу низку причин. По-перше, усвідомлення представниками ділової еліти «переваг» монопольного господарювання призвело до створення цілого ряду нових монополій, кожна з яких більш або менш відчутно «вдарила» по споживачеві. (Монополія нині існує навіть у футболі, що не могло не позначитися на результатах розвитку цього виду спорту.) По-друге, низка монополій опинилася в приватних руках, які не завжди чітко ідентифікуються. По-третє, багато їх, причому не обов’язково приватних, створили (прикормили) біля себе величезну інфраструктуру, здатну кваліфіковано відстоювати їхні інтереси (юридичні і консалтингові компанії, засоби масової інформації, «співчуваючий» чиновницький апарат і політичні сили). Ну й, зрештою, був вичерпаний той резерв, з яким ми стали на шлях побудови ринкової економіки, і звиклим до спокійного життя та легких грошей монополіям довелося замислитися, яким чином зберегти колишній рівень доходів. Як наслідок пожорсткішала політика монополій з надання відповідних товарів та послуг, посилився їх тиск на владу з метою закріплення своїх позицій на монопольних ринках [9, с. 92].

Жорстка позиція щодо споживача-населення призвела до зростання невдоволення курсом ринкових реформ, який обрала для себе Україна. Посилення вимог з оплати товарів та послуг, вироблених монополістами, і підвищення тарифів, на жаль, не було підкріплено відповідними діями боку держави (збільшення бюджетного фінансування, субсидування, контроль за цінами та якістю товарів, розвиток конкуренції).

Зазначимо, що коли справа стосувалася державних монополій, влада мала можливість втрутитися в процеси і не доводила ситуацію до критичної позначки, тим самим дещо пом’якшуючи проблеми, які виникали в народу. З приходом приватників влада зіштовхнулася з тим, що фактично не може на них впливати. Більше того, у приватних монополій з’явилася можливість тиснути на владу, оскільки їхньою політикою щодо споживачів багато в чому визначався соціально-політичний клімат у країні і як наслідок підтримка населенням чинної влади.

Особливо чітко відносини «влада-монополії» виявляються в передвиборні періоди. Якщо ми озирнемося назад (не лише на недавні вибори, а й на попередні), то виявимо два поведінкових типи. Державні монополії, жорстко підпорядковані владі, в такі періоди змушені за будь-яку ціну ставати «друзями і братами» споживачів, що часто веде до значних збитків у їхній діяльності і як наслідок до зміни керівництва по закінченні виборів. Приватні монополії, маючи можливість підігравати владі лише «за власним бажанням», також ідуть на певне пом’якшення щодо споживача, правда, — в обмін на підтримку владою їхніх політичних устремлінь. У період між виборами монополії прагнуть покрити витрати, яких зазнали в період виборчої кампанії.

Чим же монополії можуть бути небезпечні для суспільства? І чому сьогодні поняття «монополія» стало загальним для обивателя? Монопольні структури володіють значними матеріальними, фінансовими й організаційними ресурсами, мають гарантований ринок збуту, позбавлені конкуренції і, відповідно, слабко мотивовані знижувати собівартість вироблених ними товарів та послуг. Споживач послуг монополій, у свою чергу, цілком безпорадний. Він не має вибору (в сенсі придбання аналогічного товару або послуги в когось іншого і на якихось інших умовах), не може розібратися в цінах і тарифах, які йому нав’язують, відтак змушений погоджуватися на будь-які умови, пропоновані монополіями. Тому в цивілізованому суспільстві між споживачем та природними монополіями існує якась ланка, що, з одного боку, захищає інтереси споживачів, обмежуючи свободу монополій у встановленні цін і тарифів, заодно не допускаючи зниження якості товарів та послуг, з другого — стежить, щоб монопольні структури могли нормально функціонувати й розвиватися. Як правило, цим займається регулююча комісія, покликана забезпечити баланс інтересів суспільства, монополій та держави.

Що стосується монополій, які не належать до природних, то економічно розвинуті економічні співтовариства роблять усе можливе, щоб запобігти їх створенню й реорганізувати вже наявні, демонополізувавши їх. Якщо держава поводиться інакше, вона приречена на політичну й соціальну нестабільність.

Власне кажучи, монопольна влада — це потенційно дуже небезпечне явище. Відсутність контролю за монополістами небезпечна не лише для населення, на яке в результаті не зважають, а й для існування держави взагалі, оскільки створює живильне середовище для корупції та маніпулювання політичною владою. Особливо якщо монополії належать приватним структурам. Це добре розуміють на Заході, декларуючи як першочергові завдання держави створення конкурентного середовища, демонополізацію економіки, забезпечення надійного контролю за діяльністю природних монополій. Оскільки, по суті, від цього залежить сила цієї влади, її стабільність, можливість ухвалювати незалежні й самостійні рішення, а не бути маріонеткою в руках усесильних «хазяїв життя». Не випадково такого великого значення розвитку антимонопольного законодавства надають у США (антитрестівське законодавство, основу якого закладено ще 1890 р.), Японії, Великобританії (першим кроком приходу до влади М.Тетчер стало проведення демонополізації економіки), Росії [12, с. 225].

Проте варто враховувати, що в цих країнах монополії виникли тоді, коли ринкові відносини там уже існували, і держава стала запроваджувати обмежувальні норми, щоб перешкодити придушенню конкуренції. Українське ж антимонопольне законодавство почало формуватися при сильних монополіях і ринкових відносинах, які лише складаються. Тому створення конкурентного середовища неможливе без вияву політичної волі. При цьому правова база має сприяти надійному припиненню зловживань ринковою владою, спроб обмежити інтереси споживачів і дозволяти застосовувати штрафні санкції до юридичних та посадових осіб.

1.3. Монополія на природні ресурси

Природна монополія – стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв`язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб`єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв`язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі – товари):

— споживач товарів, що виробляються суб`єктами природних монополій, — фізична або юридична особа, яка придбає товар, що виробляється (реалізується) суб`єктами природних монополій;

— суб`єкт природної монополії — суб`єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії;

— суміжний ринок – товарний ринок, що не перебуває у стані природної монополії, для суб`єктів якого реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб`єктів господарювання неможливе без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб`єктами природних монополій [12, с. 231].

Природна монополія — це підприємства суспільного користування — електричні та газові компанії, підприємства водопостачання, транспортні підприємства тощо. Дійсно, складно уявити, що у харківського метрополітену з'явиться конкурент. У країнах із ринковою економікою природні монополії або перебувають у власності держави, або ж діють під її спільним контролем. До штучних бар'єрів відносять: патенти та ліцензії, які надаються підприємствам як виняткове право функціонувати на певному ринку. Існування природних монополій зумовлюється тим, що сучасна технологія в деяких галузях народного господарства може забезпечити ефективне та динамічне виробництво в них лише за умови, що виробниками будуть великі фірми [12, с. 234].

До недавнього часу в Україні, на відміну від інших країн, не існувало спеціального законодавства, яке б регулювало діяльність природних монополій. Лише 20 квітня 2000 р. було прийнято Закон України «Про природні монополії», який визначив правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій [1, с. 97].

Стаття 4. Органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій:

1. Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у статті 5 цього

Закону, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону.

У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з цим Законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, визначені цим Законом, можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням Ум повноважень, передбачених статтею 14 цього Закону.

Органом регулювання у сфері зв'язку є Національна комісія з питань регулювання зв'язку, яка утворюється відповідно до Закону України "Про телекомунікації" ( 1280-15 ). ( Частину першу статті 4 доповнено абзацом четвертим згідно із Законом № 1280-1V (1280-15 ) від 18.11.2003 )

2. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції. ( Частина друга статті 4 із змінами, внесеними згідно з Законом № 1294-ІУ ( 1294-15) від 20.11.2003)

3. Громадський контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій здійснюють об'єднання споживачів у порядку, встановленому законодавством [1, с. 119].

Органи, які регулюють діяльність суб'єктів природних монополій, сприяють здійсненню об'єднаннями споживачів громадського контролю за діяльністю суб'єктів природних монополій.

Згідно зі ст. 1 цього Закону «природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)». Закон «Про природні монополії» визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до нього до сфер діяльності суб'єктів природних монополій відносять: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передавання та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язок загального руху, централізоване водопостачання та водовідведення, централізоване постачання теплової енергії, спеціалізовані послуги транспортних терміналів.

Конкретний перелік суб'єктів природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України. Закон України «Про природні монополії» визначає систему органів, на які покладено повноваження щодо регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Такими органами є Національні комісії регулювання природних монополій, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Згадані органи здійснюють обов'язкове ліцензування діяльності суб'єктів природних монополій та виконують інші функції згідно із законодавством України. Крім того, Закон регламентує відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їхню діяльність. Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

1.4. Наслідки монополізації і антимонопольне регулювання

В економіці ринкове розвинутих країн посилюються як процеси монополізації, так і інтенсивність конкуренції. Такий розвиток закономірний, оскільки монополія та конкуренція — це дві сторони одного і того самого процесу руху капіталу.

У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контролювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов'язані один з одним.

Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньогалузевого взаємозв'язку компаній, однорідних за галузевою спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об'єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб'єктів олігополії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах панування на ринку однієї монополії. Практикуючи "лідерство в цінах", олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту [12, с. 139].

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичної структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.

Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структури ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інтереси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм — учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збуту. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення належної якості його, оновлення асортименту.

З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції — нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років — періоду розгортання НТП — найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців [12, с. 147].

В останні десятиліття під впливом процесів інтернаціоналізації господарського життя спостерігається зростання ролі цінової конкуренції. Діяльність транснаціональних корпорацій підриває монопольне регулюючі сили в рамках національних олігополій, проте розмивання національних олігополій як наслідок загострення міжнародної внутрішньогалузевої конкуренції ще не означає зменшення цієї форми організації капіталу, а лише свідчить про масштабний перехід від національної до міжнародної олігополії.

Поряд з монополістичною конкуренцією в олігополістичних структурах загострюється конкуренція дрібного та середнього підприємництва з великими фірмами. Цьому сприяє як система підрядних і субпідрядних відносин між ними, так і проведення підприємствами, які не входять в олігополію, самостійної ринкової політики, часто спрямованої на те, щоб стати членами олігополістичного угруповання. Поява нових конкурентів відбивається на ринковій політиці олігополій. У багатьох випадках вона веде до згуртування і тіснішої координації їхньої діяльності, особливо щодо визначення ціни продукції або встановлення певних бар'єрів на шляху до вступу в олігополістичний ринок нових членів.

Виникнення олігополістичної структури ринку не усуває міжгалузевої конкуренції, яка в умовах розширення сфери часткової планомірності на міжгалузевому ринку й загострення боротьби за частку в кінцевому попиті набула специфічної форми суперництва між цілими групами галузей, об'єднаних у концерни. Диверсифікація виробництва стала важливим засобом боротьби за ринок.

Для концерну цінова конкуренція економічно виправдана. За допомогою прибутку від випуску одних видів продукції він може використовувати демпінгові заходи на ринках інших галузей, придушуючи тим самим конкуруючі вузькоспеціалізовані виробництва. Диверсифікація концерну йде таким чином, що спеціалізація стосується тільки виробничих підрозділів господарських одиниць. Самі ж господарські одиниці маневрують на різних галузевих ринках.

Важливою сферою освоєння великим капіталом нових видів виробництва стали галузі високої технології. Завойовуючи в них певні позиції, диверсифіковані концерни розв'язують одночасно кілька завдань: по-перше, забезпечують економічний вплив концерну в нових галузях; по-друге, домагаються зростання маси та норми прибутку на сукупний капітал концерну; по-третє, створюють умови для модернізації традиційного виробництва на основі прогресивних технологій та нової техніки, що виробляються вже в межах самої господарської одиниці. Все це визначає конкурентоспроможність кожної його ланки.

Так, ще у 80-ті роки почалося масове вторгнення автомобілебудівельних фірм у сферу високої технології. Американська фірма "Дженерал моторс" за п'ять років скупила більше десяти досить великих компаній і завдяки цьому проникла в галузі аерокосмічної промисловості, робототехніки, штучного інтелекту та ін. Німецька фірма "Даймлер-Бенц" протягом одного року вийшла на перше місце серед промислових гігантів країни і перетворилася у величезний технологічний концерн, встановивши контроль над провідною моторобудівною фірмою "МТУ", яка випускає двигуни для літаків, танків та військових кораблів, і захопивши передову технологічну компанію "Дорньє" — лідера у виробництві авіакосмічної техніки та електроніки та включивши до свого складу "АЕГ" — одну з провідних електротехнічних фірм [12, с. 150].

Диверсифікація дає змогу великим корпораціям поєднувати пря-мий тиск і гнучкість у конкурентній боротьбі, сприяє запобіганню появи нових великих конкурентних компаній у мало монополізованих галузях. Проникнення в нові галузі, а також у раніше мало спеціалізовані обмежує в цілому чисельність виробників і звужує сферу конкурентно-ринкових відносин.

Отже, ринковий механізм як механізм урівноваження попиту та пропозиції у певні історичні періоди набуває різних форм. Його розвиток визначається взаємодією двох сил — конкуренції та монополії. Модифікуючись, олігополістична структура зберігає базову роль у підприємницькій економіці. Вона є достатньо мобільним і гнучким системним цілим, піддається впливу як доцентрових, так і відцентрових тенденцій.

Першою, найважливішою, функцією конкуренції, яку вона виконує на всіх етапах розвитку ринкової економіки, є прямий вплив на процес ціноутворення. Особливість цієї функції в сучасних умовах виявляється у тому, що коло суб'єктів конкуренції відчутно змінилося, внаслідок чого провідною формою її стала олігополістична конкуренція, яка опосередковує ринкові зв'язки між потужними щодо фінансів і виробництва господарськими одиницями. За цих умов відповідності народногосподарського і мікроекономічного оптимумів можна досягти тільки через конкурентно-ринковий механізм.

Економічно самостійні великі господарські одиниці застосовують такі методи підвищення мікроекономічної ефективності, які не відображають реальні результати їхньої господарської діяльності. Панівне положення у виробництві і на ринку штовхає корпорації на досягнення оптимізації господарської діяльності не стільки за рахунок економії на витратах виробництва, раціонального використання факторів виробництва тощо, скільки за рахунок диктату цін, тобто за рахунок споживачів.

Монополізація негативно впливає на ціноутворення. Якщо порівняти зростання цін у найбільш монополізованих і маломонополізованих галузях економіки, то показник першої групи галузей був значно вищий за аналогічний показник другої групи. Наприклад, за 30 років другої половини XX ст. (з 1950 до 1980 р.) індекс оптових цін у 15 провідних галузях США зріс у 3,7 рази. За цей самий період ціни на продукцію машинобудування і чорної металургії, де рівень монополізації найвищий, зросли відповідно в 4,2 і 4,51 рази. У найменш монополізованих галузях, таких, наприклад, як текстильна і швейна, рівень цін підвищився в 1,95, а в громадському господарстві — в 2,39 рази. Порушення конкурентно-ринкового механізму зумовлює невиправдане завищення цін, погіршення позицій споживача, тому в умовах самостійності господарських одиниць конкуренція відіграє важливу роль. У ході змагання за гроші покупця вона змушує продавців збивати ціни, приводячи тим самим у відповідність мікро- та макроекономічні оптимуми. Звідси зміцнення ринкових позицій конкурентів та завоювання ними нових ринків збуту чи розширення старих потребує поліпшення якості продукції, пошуку нових видів тощо [10,с. 182].

Друга економічна функція конкуренції — стимулювання науково-технічного прогресу. Великі підприємства вкрай суперечливо впливають на розвиток науки і техніки. Досягши монопольного положення на ринку, велика господарська одиниця повільно реагує на вимоги науково-технічного прогресу до того часу, поки не відчує загрози втрати монопольного права на ринку збуту. Так, у США найнижча частка витрат на наукові дослідження в сумі продажу відрізняє концерни, які стали ринковими монополістами. Це було характерне для фірм "Екссон", "АТТ", "Дженерал моторс" та ін. [10, с. 213]

Застійні явища в розвитку науково-технічного прогресу тривають доти, поки на ринку не з'явиться сильний конкурент, що стане загрозою монопольному положенню певних великих корпорацій. Здебільшого такими конкурентами є іноземні фірми. Поглиблення процесів інтернаціоналізації господарського життя країн створює об'єктивні умови для посилення науково-технічного суперництва, стимулює розвиток науково-дослідних робіт і зростання продуктивних сил суспільства. Значне посилення позицій японського капіталу в автомобілебудуванні США, наприклад, спричинилося до зростання витрат на проведення наукових досліджень у "Дженерал моторе". Поряд із загальним подвоєнням витрат на наукові дослідження протягом останнього десятиліття концерн інвестував сотні мільйонів доларів на зменшення маси автомобілів та енергоємності їхніх двигунів. Аналогічна ситуація склалась і в "АТТ". Як тільки протекціоністські бар'єри перестали захищати його монопольне положення, концерн різко збільшив асигнування на наукові розробки [10, с. 215].

Сучасна конкуренція має кілька рівнів. Для неї характерна тенденція до олігополістичної ситуації на рівні великих корпорацій, монопольної — у відносинах їх з дрібними та середніми фірмами і значною мірою досконалої на рівні останніх. Кожний з цих рівнів має свою специфіку, зберігаючи при цьому загальні риси конкуренції. За умов складного ринкового господарювання у конкурентних відносинах бере участь і держава.

Хоча сучасна конкуренція на рівні великих корпорацій і виступає як олігополістична, а її суб'єкти легко переходять від боротьби до зговору і навпаки, навіть у випадку прямих безпосередніх між-фірмових і контрактних зв'язків ринок залишається важливим, а часто й основним механізмом визначення суспільне необхідних витрат на виробництво товару як з якісного, так і з кількісного боку. У сучасних умовах конкуренція товарних форм капіталу замінюється конкуренцією в передвиробничій і виробничій сферах. Регулятором суспільного процесу відтворення все більше стає конкуренція продуктивного і навіть грошового капіталу.

Модифікація економічних функцій конкуренції в господарській системі пов'язана з її самовдосконаленням. Розвиток монопольно-регулюючих сил надає нових рис функціональному призначенню конкурентно-ринкового регулювання, проте ціна, як і раніше, залишається ринковою категорією і зберігає свою роль регулятора розподілу виробничих ресурсів, потужностей і потенціалів.

Розділ 2. Аналіз монополії і антимонопольне регулювання

2.1. Рівень монополізації економіки України

Природні монополії діють у сфері електроенергетики (високовольтні мережі, центральне диспетчерське управління, обленерго), у нафтогазовій галузі (газо- й нафтопроводи, термінали), у сфері транспорту (залізниці, порти, аеропорти), зв’язку (телефонні мережі), у житлово-комунальній сфері (водоканали, централізовані системи теплозабезпечення) [8, с. 41].

Контролюючі функції над дотриманням антимонопольного законодавства в цих сферах здійснює Антимонопольний комітет України. Регулюючі функції в енергетиці (електроенергетика, нафта, газ) виконує Національна комісія регулювання електроенергетики. Що стосується сфери транспорту, зв’язку, житлово-комунальних послуг, то тут регулювання фактично немає, оскільки немає відповідних органів.

Досить багато в Україні монополій, створених штучно та економічно недоцільних для суспільства. Це й великі компанії у сфері нафти і газу, атомної енергетики, виробництва сільгосппродукції, поштового обслуговування. Це й менші структури, такі, наприклад, як ЖЕКи. Діяльність таких компаній практично не регулюється, що дозволяє їм ігнорувати інтереси споживача. Звісно ж, рано чи пізно ці компанії мають бути демонополізовані, але це процес нешвидкий і досить трудомісткий. Я вже не кажу про великі компанії, та навіть ЖЕКи затято боротимуться за збереження існуючої ситуації [8, с. 41].

Чи можемо ми сподіватися на те, що влада активно включиться в процеси демонополізації економіки та вдосконалювання регулюючої системи для природних монополістів? І хто нині зацікавлений у цих процесах?

Щодо першого запитання, то відповісти на нього складно, хоча, звісно, надій облишати не варто. Якщо ж говорити про зацікавлені сторони цього процесу, то, по-перше, це сама влада. Якщо влада хоче бути сильною і стійкою, вона ініціюватиме ці процеси. По-друге, це населення (як фізичні особи, так і органи місцевого самоврядування). Спілкування з людьми засвідчило, що, так чи інакше, монополізація економіки торкається практично кожної конкретної людини. По-третє, промисловість і сільське господарство, які вже відчули себе в лещатах монополістів. І, нарешті, хоч як це парадоксально, самі монополії. Сьогодні існує ціла низка серйозних конфліктів між монополіями, які працюють у різних сферах: транспортниками, постачальниками електроенергії і газу, виробниками послуг зв’язку тощо.

Отже, склалася сприятлива ситуація, коли навіть самі монополії зацікавлені в чітких і зрозумілих правилах гри, прозорості й можливості впливати на політику монополій (правда, інших, а не себе самих).

2.2. Особливості формування монопольних цін на ринку мобільного

зв`язку (можна підібрати інший ринок)

Досі єдиним оператором, що володіє ліцензією на частоти під технологію 3G, був державний "Укртелеком". Представники уряду та експерти неодноразово відзначали, що наявність в "Укртелекому" ексклюзивної ліцензії на популярні послуги 3G — один з головних козирів, що грають у процесі приватизації держоператора.

Позбавлення "Укртелекому" монополії на 3G може не тільки вплинути на вартість акцій оператора при продажі на фондовому ринку, але й остаточно зірвати переговори про створення спільного підприємства з найбільшим у світі стільниковим оператором Vodafone, який раніше розглядав держоператора як єдиний шлях до виходу на український ринок.

"Якщо раніше ліцензія "Укртелекому" була козирем, то скоро з таким же успіхом світові гравці зможуть купити "Астеліт" або будь-якого іншого мобільного оператора", — говорить аналітик Concorde Capital Олександр Паращій.

Довідка: ВАТ "Укртелеком"

ВАТ "Укртелеком" (м. Київ) — один з провідних українських операторів зв'язку, монополіст на ринку фіксованого зв'язку: на кінець 2006 року кількість абонентів фіксованого телефонного зв'язку компанії складала близько 10 млн.

У 2006 році прибуток від діяльності компанії склав майже 7,9 млрд грн проти 6,6 млрд грн у 2005 році. В той же час, чистий прибуток "Укртелекому" склав 513,4 млн грн проти 519,1 млн грн роком раніше.

Статутний капітал компанії — 4 млрд 681 млн 560 тис гривень.

6 грудня 2006 року Верховна Рада прийняла Закон "Про перелік об'єктів права державної власності, які підлягають приватизації в 2007 році". Законом передбачена, зокрема, приватизація пакетів акцій ВАТ "Укртелеком".

26 січня президент Віктор Ющенко схвалив приватизацію "Укртелекому".

Торги з продажу 1% акцій "Укртелекому" на УФБ повинні були відбутися 22 травня. Глава ФДМ Валентина Семенюк 23 травня повідомила журналістів, що УФБ цього дня подала апеляційну скаргу на визначення Господарського суду Києва, що забороняло проводити торги з продажу 1% акцій ВАТ "Укртелеком".

Перші успішні торги відбулися лише 15 червня. Покупцями виступили дві інвесткомпанії — "Конкорд Капітал" і "Міленіум Капітал", — які придбали всього 0,07% акцій за ціною 1,15 грн з пропонованого того дня 1%.

Подальші торги аж до 27 липня зривалися через відсутність заявок на участь.

Вони вважають, що вчорашнім рішенням уряд фактично визнав неспроможність планів приватизації "Укртелекому" в найближчому році.

Наведемо інший приклад про ситуацію, яка склалася на ринку СП “Український мобільний зв’язок” і ЗАТ “КиївСтар Дж.Ес.Ем”

Останнім часом набули широкого розголосу питання оцінки Антимонопольним комітетом України ситуації на ринку мобільного стільникового зв’язку, попередніх висновків Комітету про наявність монопольного становища на ринку СП “Український мобільний зв’язок” і ЗАТ “КиївСтар Дж.Ес.Ем.”.

В даний час кількість абонентів мобільного зв’язку досягла 9,6 млн. чол., тобто складає 20 відсотків населення України.

Протягом 2005-2006 років простежується стрімке зростання доходів і кількості споживачів послуг мобільного стільникового зв’язку, і відповідно, доходів насамперед у СП “УМЗ” та ЗАТ “КиївСтар”. В 2006 році доходи цих двох компаній зросли проти 2005 року більш як на 50 відсотків, кількість споживачів ЗАТ “КиївСтар” – більш ніж на 60 відсотків, СП “УМЗ” – більш як на 90 відсотків.

При цьому темпи зростання доходів і прибутку перевищують темпи збільшення витрат. Так, показники рентабельності СП “УМЗ” і ЗАТ “КиївСтар” вдвічі перевищують середньогалузеві показники і зросли в 2006 році на 15-20 відсотків.

Технологічною особливістю надання послуг мобільного стільникового зв’язку є так званий “ефект масштабу виробництва”, тобто розмір витрат на одного абонента суттєво зменшується при збільшенні обсягу реалізації послуг. Проте, адекватне зменшення тарифів на послуги не здійснено, хоча Антимонопольний комітет України не заперечує, що певні заходи для здешевлення плати за користування мобільним зв’язком вживаються.

З приводу цього хотілось би звернути увагу на те, що частка СП “УМЗ” за кількістю абонентів в 2006 році складала понад 50 відсотків, ЗАТ “КиївСтар” – майже 47 відсотків. В даний час діяльність з надання послуг мобільного зв’язку, крім зазначених, фактично здійснюють ще 5 операторів, однак сукупна частка їх складає менше 5 відсотків.

В зв’язку з цим, позиція Антимонопольного комітету України щодо наявності монопольного становища СП “УМЗ” і ЗАТ “КиївСтар” є виваженою і об’єктивно підтверджується не тільки зазначеною суттєвою кількісною перевагою їх частки на ринку над конкурентами, але, і це головне, їх поведінкою на ринку щодо цінової політики, якісних показників послуг, умов надання їх споживачам.

Про відсутність значної конкуренції між СП “УМЗ” і ЗАТ “КиївСтар” свідчить їх паралельна поведінка щодо встановлення плати за з’єднання однакового розміру, запровадження практично одночасно обмежень кількості хвилин у пакета “Безлімітний” (СП “УМЗ”) і “Необмежений” (ЗАТ “КиївСтар”) з однаковим лімітом хвилин і тарифу за хвилину.

Таким чином, наявними є ознаки монополізму цих суб’єктів надання послуг мобільного зв’язку. Однак, з іншого боку, динаміка ринку, боротьба операторів за нові території і абонентів можуть свідчити і про протилежне.

Наявність статусу монопольного становища саме по собі не є порушенням конкуренційного законодавства, а лише покладає додаткові зобов’язання з його дотримання. І тільки у випадку, коли підприємство – монополіст порушує конкуренційне законодавство, наприклад, встановлює завищені тарифи, надає неякісні послуги, встановлює невиправдані обмеження при реалізації послуг, що неможливо було б за наявності значної конкуренції на ринку, воно може бути притягнено до відповідальності.

Антимонопольний комітет України не проводить якусь кампанію проти операторів мобільного зв’язку, тим більше не втручається в їх комерційну діяльність, а лише виконує і буде надалі здійснювати повноваження щодо сприяння розвитку добросовісної конкуренції, недопущення порушень конкуренційного законодавства учасниками ринку послуг мобільного зв’язку на засадах рівності всіх суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів.

Досвід розвинутих країн свідчить, що розвиток ринку мобільного зв’язку дозволяє вивести сферу зв’язку із стану природної монополії і створити конкуренцію на цих ринках. А це є прямий шлях до вирішення соціальної проблеми забезпечення населення телефонним зв’язком із врахуванням платоспроможного попиту споживачів.

2.3. Необхідність та методи обмеження монополізації ринків в Україні

Не викликає сумніву, що гальмом у розвитку будь-якого ринку є наявність монополіста, який має можливість (і в переважній більшості випадків використовує її) впливу на процеси ринку, в результаті чого зазнають шкоди інтереси учасників цього ринку та проміжний і кінцевий споживач товарів, робіт, послуг — покупець. Саме тому необхідною є ефективна дія запобіжних механізмів державного регулювання, норм конкурентного законодавства.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України "Про захист економічної конкуренції", який регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією. Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання [4, с. 406].

Визначальна роль у забезпеченні дотримання законності у сфері конкурентно-правових відносин, безумовно, належить органам Антимонопольного комітету України та, в свою чергу, — господарським судам України. Враховуючи специфічність положень конкурентного законодавства та багатогранність і розмаїття вчинюваних правопорушень, постає необхідність розроблення єдиних методологічних підходів, забезпечення сталої практики застосування норм права про захист економічної конкуренції.

Одним із найефективніших заходів досягнення поставлених завдань (цілей), на нашу думку, є розгляд справ про захист економічної конкуренції спеціальним складом колегій судів. У Вищому господарському суді України вже дещо зроблено для запровадження такої спеціалізації. Це дозволить підняти на більш високий рівень якість судових актів, що приймаються господарськими судами, і тим самим підвищити конституційні гарантії суб'єктів господарювання. Поряд з організаційними питаннями вважаємо за необхідне висвітлити і деякі правові проблеми, що виникають при розгляді господарськими судами України справ, пов'язаних із захистом економічної конкуренції.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1. встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2. обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3. розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4. спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

5. усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6. застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

7. укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8. істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин [4, с. 406].

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвиткові конкуренції, здійснюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. Для забезпечення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет України.

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

— здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції;

— захист законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законодавства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвиткові добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України", а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентують закони України "Про захист економічної конкуренції" та "Про захист від недобросовісної конкуренції" [1, с. 211].

Висновки

Без здійснення політики демонополізації економіки і побудови розвинутої системи контролю за діяльністю природних монополій:

а) влада відчуватиме себе дедалі невпевненіше і буде все менш послідовною через прямий і непрямий політичний тиск з боку монополій;

б) народ почуватиметься обмеженим у своїх правах, не особливо розбираючись, хто і де їх конкретно порушує, і накопичуватиме критичну масу роздратування щодо влади взагалі;

в) ринкові відносини залишаться переважно гаслами через відсутність конкуренції в ключових сферах життєдіяльності суспільства, і як наслідок економічні проблеми поглибляться.

Можливості Антимонопольного комітету сьогодні досить обмежені. По-перше, він не є незалежною структурою, як це практикується в цивілізованих західних країнах. У нас Антимонопольний комітет — центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом і тому повинен іти у руслі позиції Кабінету міністрів з усіх питань, у тому числі тих, які стосуються діяльності природних державних монополій. По-друге, сьогодні Антимонопольний комітет поєднує контролюючі та регулюючі функції, що також нонсенс. По-третє, в умовах відсутності регулюючих органів у сфері транспорту, зв’язку, житлово-комунального господарства сфера регулювання Антимонопольного комітету занадто широка для того, щоб «охопити її» наявними людськими ресурсами.

Список використаної літератури

1. Антимонопольне законодавство України: Збірник нормативних актів/ Відп. ред. В.П. Супрун. -К.: Юрінком Інтер, 2001

2. Анохіна І. Поняття та правовий статус регулювання суб’єктів природних монополій // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 8. — C. 32-35

3. Анохіна І. Предмет регулювання діяльності суб’єктів природних монополій// Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — C. 52-55

4. Борисенко З. Діалектіка монополізму і конкуренції в умовах глобалізації // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 405-409

5. Гончарук Т. І. Конкуренція: сучасна економічна характеристика та особливості // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 2. — C. 130 – 145

6. Кіндрацька Г. І. Економічний аналіз: теорія і практика: Підручник. — Львів : Магнолія плюс, 2006. — 426 с.

7. Комберянова Ю. Обмеження конкуренції: основи законодавчого регулювання // Економіка. Фінанси. Право. — 2004. — № 4. — C. 3-4

8. Костусев О., Пугачова М. Стан конкурентного середовища в економіці України //Конкуренція. – 2004. — № 61. – с. 39-44

9. Малиновська В. Монополізм та його різновиди: правові засоби обмеження монополізму в економіці України //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 2. — C. 90-92

10. Основи економічної теорії. — К. : Каравела, 2007. — 447 с.

11. Політична економія : Навчальний посібник / О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури ; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К. : Кондор, 2006. — 405 с.

12. Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. — К. : Професіонал, 2007. — 379 с

13. Черненко С. Спільні цілі — спільні проблеми: актуальні проблеми взаємозв'язку конкурентної політики та політики у сфері розвитку підприємництва в Україні //Конкуренція. – 2004. — № 6

14. Черняк В.К.Природа монополiї або монополiя природи?//Конкуренція. – 2002. — № 1

15. Шуміло І. Щодо визначення поняття "монопольного (домінуючого) становища" суб'єктів господарювання // Право України. — 2000. — № 4 . — C. 40-43

referat-ok.com.ua