Вступ.

1. Моделі ринкової організації економіки.

1.1. Американська (ліберальна) модель.

1.2. Німецька (неоліберальна модель)

1.3. Європейсько-кейсіанська модель.

1.4. Шведська (соцiал-демократична) модель.

2. Утвердження ринкових відносин.

3. Світ і Україна на порозі третього тисячоліття: шляхи розвитку

Висновки.

Використана література.

Вступ

В реальнiй економiчнiй полiтицi сучасних розвинених країн постiйно динамiчно поєднуються рiзні концепцiї економiчного розвитку залежно вiд конкретних умов, що створюються, економiчного стану тощо. Тому скорiше можна говорити про наявнiсть певних моделей господарського розвитку, якi є сукупнiстю елементiв, що забезпечують функцiонування економiки (технологiчних, економiчних, соцiальних, полiтичних, психологiчних, релiгiйних та iн.) в їх взаємозв'язку та взаємодiї. Конкретна форма реалiзацiї моделей постiйно змiнюється, але загальна їх орiєнтованiсть, яка спирається на структуру продуктивних сил, особливостi суспiльних вiдносин, нацiональний менталiтет, i становить змiст моделей, виявляє значну автономнiсть щодо коливань економiчної полiтики урядiв.

В сучаснiй економiчнiй лiтературi розрізняють кiлька видiв моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, видiляють моделi: американську, нiмецьку, європейську кейнсiанську, шведську, японську.

Критерiями класифiкацiї виступають, звичайно, питома вага держвласностi, її якiсний склад, напрямки i засоби здiйснення державної полiтики, форми ринкових відносин тощо. Вiдповiдно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделi економiки переважне число країн, що розвиваються, через їхню рiзноманiтнiсть i нестабiльнiсть, а також, за подiбними причинами, — економiки постсоцiалiстичних i соцiалiстичних країн.

Мета: розкрити моделі ринкової організації економіки.

Основні завдання: 1. охарактеризувати моделі ринкової організації економіки; 2. показати утвердження ринкових відносин на Україні; 3. визначити проблеми розвитку ринкових відносин на Україні.

1. Моделі ринкової організації економіки

1.1. Американська (ліберальна) модель

Американська (лiберальна) модельу чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат [15, с. 164].

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [15, с. 165].

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [15, с. 165]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Майже 50 % витрат на НДДКР здiйснюється державою.

Орiєнтир соцiальної полiтики — сприяння акумуляцiї та перерозподiлу коштiв населення в цiлому. Так, пенсiйний фонд лише на 1 % формується за рахунок державних внескiв. Водночас активно дiє система державної соцiальної допомоги, 2/3 видаткiв якої мають негрошову цiльову форму. 21,1 % населення на кiнець 80-х років був охоплений державним медичним страхуванням [15, с. 166]. На той же час соцiальнi витрати становили 50 % видаткiв федерального бюджету, 60 % — мiсцевих бюджетiв [15, с. 166].

Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого — вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв.

Таким чином, американська модель спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище.

1.2. Німецька (неоліберальна модель)

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема — стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок — для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму — про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у:

• створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору;
• здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого;
• вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами;
• соцiальному житловому будiвництвi;
• пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги;
• запровадженнi соцiального страхування;
• забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [10, с. 219].

Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового

господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [10, с. 220].

Коалiцiйний кабiнет Коля-Геншера у ФРН у 1983 р. розробив "Програму оновлення", яка передбачала пiдтримку приватного пiдприємництва шляхом зниження податкiв на прибуток, пiдвищення непрямих податкiв, скорочення державного регулювання та скасування регламентацiї дiяльностi компанiй, зниження соцiальних витрат з метою збiльшення бюджетних ресурсiв для розвитку виробництва, пiдвищення капiталовкладень для скорочення безробiття та пiдвищення темпiв збільшення, причому вiйськовi витрати продовжували зростати [10, 221]. Але попри такi заходи "консервативний зсув" лише надав iнших форм специфiчним рисам "соцiального ринкового господарства".

Регулювання здiйснюється кредитно-фiнансовими та валютно-фiнансовими важелями. У 1990-1993 рр. через бюджет перерозподiлялося 46-50 % ВВП [10, с. 222]. Реалізовується понад 10 тис. державних програм рiзних рiвнiв, що передбачають перерозподiл коштiв пiдприємствам. Податкова система орiєнтується на перерозподiл доходiв та стримування їх зростання. Пiд пряме державне регулювання пiдпадає близько 50 % новостворюваної вартостi [10, с. 223].

У державному секторi в 1990 р. вироблялося 10,9 % доданої вартостi. Держвласнiсть зосереджується в банкiвськiй сферi, вугiльнiй, сталевiй промисловостi, машинобудуваннi. На початку 80-х частка активiв, що належала державним кредитним установам, складала 62 % [10, с. 225].

Завдяки поєднанню економiчних i соцiальних орiєнтирiв нiмецька модель досягає оптимального спiввiдношення суспiльних та iндивiдуальних iнтересiв.

1.3. Європейсько-кейсіанська модель

Європейсько-кейнсiанську модельiнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. За цiєї моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, який досягає значних розмiрiв.

Зокрема, уряд соцiалiстiв, прийшовши до влади у Францiї в 1981 р., виступив з програмою нацiоналiзацiї частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи iндикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробiттям.

На початку 80-х років у Францiї держава виробляла 10 % ВНП, здiйснювала 30 % валових капiталовкладень, їй належало 2/5 нацiонального багатства [13, с. 243]. Державна власнiсть концентрувалася в електроенергетицi, вугiльнiй, газовiй промисловостi, машинобудуваннi, фiнансовiй сферi. 50 % поточних вкладiв пiдприємств i 70 % приватних вкладiв перебували у державних банках [13, с. 243]. Внесок держави в економiку Iталiї в 1985 р. складав 20,3 %, наприкiнцi 80-х питома вага держсектора економiки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпiдприємств перебували пiд прямим державним контролем. Висока питома вага держсектора спостерiгається також в Iспанiї, Португалiї. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподiлено: у Францiї — 50 % ВВП, в Iталiї — понад 53 %, у Великобританiї — майже 40 % [13, с. 244].

Незважаючи на високий рiвень перерозподiлу коштiв, питома вага державних соцiальних витрат не дуже висока, оскiльки бюджет розглядається як засіб впливу на попит i витрачається значною мiрою на iнвестицiї та структурнi змiни. Так, у Великобританiї на потреби соцiального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету.

Важливою рисою системи державного регулювання економiки у Францiї є високий рiвень узгодженостi заходiв, що вживаються. Для цього iснує економiчна та соцiальна Рада, до якої входять представники уряду, пiдприємцiв та профспiлок. Адмiнiстративнi Ради, що включають робiтникiв, адмiнiстраторiв, споживачiв та спецiалiстiв, iснують також на кожному публiчному пiдприємствi. Як правило, держпiдприємства користуються тактичною самостiйнiстю, причому її ступiнь тим вищий, чим успiшнiша дiяльнiсть пiдприємства. Водночас оцiнка iнвестицiйних програм здiйснюється спецiальним Фондом економiчного та соцiального розвитку, який може також надавати субсидiї i дотацiї.

Державнi економiчнi органи Францiї розробляють на базi консультацiй з економiчними суб'єктами iндикативнi гнучкi узгодженi плани, як загальнi, так i спецiальнi, цiльовi. Вiдносно держсектора економiки плани iмперативні. Виконання плану в приватному секторi забезпечується і шляхом держзамовлень, i через податкову, цiнову, кредитну полiтику, тому плани у Францiї, не будучи iмперативними, є активними. Особливе мiсце посiдають програмнi закони, якi фiнансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод мiж державою i пiдприємствами про виконання планових показникiв в обмiн на фiнансовi та матерiальнi ресурси.

Головною метою кейнсiанської моделi є забезпечення максимально ефективного розподiлу ресурсiв з певним страхуванням вiд непередбачуваного впливу взаємодiї приватних економiчних iнтересiв.

Наростання негативних тенденцiй в серединi 80-х років зумовило певнi консервативнi зрушення в країнах європейського кейнсiанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шiрака, який прийшов до влади у Францiї у 1986 р., спиралася бiльше на неокласичнi постулати та передбачала денацiоналiзацiю, фiнансове оздоровлення через скорочення податкiв i дефiциту бюджету, дерегламентування.

1.4. Шведська (соцiал-демократична) модель

Шведська (соцiал-демократична) модельпрактикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП [], а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП []. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соцiальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [5, с. 311].

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи — "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. — близько 20 % нацiонального багатства [5, с. 312]), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Водночас держава фiнансує майже 100 % нових розробок.

Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї.

Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 — у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [5, с. 314]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, "посередництво" держструктур.

Керує проведенням промислової полiтики Мiнiстерство зовнiшньої торгiвлi та промисловостi (MITI), яке має право на певну свободу дiй в управлiннi галузями i якому пiдзвiтна переважна бiльшiсть галузей економiки. До сфери дiї MITI входять зовнiшня торгiвля, промисловiсть i торгiвля, новiтнi технологiї, розмiщення промислових пiдприємств та екологiя, енергетика, питання промислової власностi, пiдтримка дрiбних i середнiх пiдприємств. Мiнiстерство будується на принципi поєднання вертикальних (галузевих) i горизонтальних (функцiональних) структур.

Дiєвостi полiтики MITI й досягненню консенсусу значно сприяють контакти з союзом найбільших корпорацій і банків "Кайданрен", союзом найбільших фірм "Ніккейрен", об'єднанням великих, середніх і малих підприємств "Ніссе", органiзацiями дiлових кiл рiзних галузей промисловостi, сервiсу, фiнансової сфери, якi утворюються в приватному секторi для обмiну iнформацiєю та обговорення макроекономiчної полiтики. Забезпеченням нацiональної згоди займається Економiчна Рада при прем'єр-мiнiстрi, до якої входять науковцi, бiзнесмени, трудящi, споживачi, управлiнцi тощо. Консенсус з питань подальшого розвитку японської економiки знаходить своє вираження у створеннi нацiональних планiв. Перший нацiональний економiчний план було сформульовано у 1955 р., відтоді розроблено 11 планiв. Нацiональний план включає середньостроковй економiчний прогноз, оцiнки та завдання для економiчного управлiння, перелiк цiлей та макро- i мiкроекономiчних засобiв їх досягнення.

Економiку Японiї називають "двоструктурною" завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого — веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи "кейрецу" — фiнансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв "кейрецу" бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

Звичайно, у "кейрецу" iснує лiдер, який охоплює понад 33 % ринку у групi, а також потужний фiнансовий iнститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництвi в обранiй галузi i не конкурує з iншими групами.

На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрм.

Отже, використовуючи нацiональну специфiку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню.

Таким чином, сучасне розвинене ринкове господарство представлене цiлою низкою моделей, якi мають істотні розбiжностi. Однак попри цi розбiжностi кожна з розглянутих країн змогла на базi власної моделi знайти шлях до нацiонального успiху. Чинником, який зумовив конкретну будову кожної з моделей, виступив комплекс нацiональних специфiчних характеристик: стан виробничого потенцiалу, можливiсть забезпечення матерiальних передумов економiчної безпеки, нацiональний менталiтет i цiннiснi орiєнтацiї тощо. Отже, не видається за можливе розробити унiверсальну схему економiчної системи, яка була б застосовуваною за будь-яких умов. Водночас порiвняльний аналiз моделей дає основу для розробки методологiї формування державної економiчної полiтики залежно вiд соцiально-економiчної системи. Практика функцiонування моделей ринкової економiки передбачає складне переплетення рiзноманiтних заходiв економiчної стратегії і тактики, серед яких можна видiлити блоки грошово-фiнансової, бюджетної, структурної та соцiальної полiтики.

2. Утвердження ринкових відносин

Організоване суспільствы є суспільством реального переходу від державної власності до плюралізму форм власності з домінантним статусом приватної. Здійснити означений перехід не просто. Для цього потрібні час, терпіння і державний розум (державна організація справи). Рішення, прийняте без достатньої теоретичної та практичної апробації, може ввести країну в хаос, спричинити соціальні колізії, викликати масові конфлікти і зіткнення.

Власне, щось подібне відбулося (і відбувається) в країнах, що утворились на терені колишнього СРСР. Утвердження ринкових відносин супроводжує сонм суперечностей, а в деяких із них – конфронтації групових інтересів із перерозподілу колишнього державного майна і, навіть, прямих збройних зіткнень. Україна, здається, подібних колізій уникла. Глибокі економічні негаразди першого десятиріччя незалежного розвитку відійшли в історію. Ринкові перетворення, здійснені в останні роки, забезпечили відчутну макроекономічну стабілізацію української економіки.

Звичайно, показники минулих економічних перетворень можна оцінювати по-різному. Сучасні керівники держави, які прийшли до влади у 2005 р., висловлюють що до них певні сумніви. І в цьому немає нічого дивного. Економічна ситуація в Україні залишається все ще досить складною. Нові політичні сили, які прийшли до влади в результаті виборів Президента України в 2004 р., порушують питання про зловживання, допущені в ході роздержавлення та приватизації, які привели до пограбування значної частини населення, про необхідність часткової „реприватизації” економіки, перерозподіл власності, а головне – про зміну ролі держави в стратегії економічної модернізації.

На мій погляд, проблема тут є. І зловживання, і несправедливість, і суперечності є постійними (хоча й побічними) супутниками радикальних трансформацій складних соціальних систем. Виявляють вони й людей, які спекулюють посадами, владою, власними можливостями, збагачуються за рахунок інших. Їх треба „приводити до тями” – відсторонювати від влади, обмежувати в спекулятивних можливостях, приводити у відповідність до букви і духу закону. Інша справа, яким чином (і якими засобами), хто має виступити головним суб’єктом забезпечення соціальної справедливості в самому широкому розумінні цього поняття? Профспілки, політичні партії, громадські організації, директорський корпус й інші суб’єкти економічних відносин виконати цю функцію в повному обсязі не в змозі. Те ж саме можна сказати про мораль, релігію, громадську думку, культуру. У всякому разі, в Україні в перше п’ятнадцятиріччя незалежного розвитку вони виявилися економічно безпорадними. Ера громадянського суспільства в Україні ще не настала. Вона формується, зріє, консолідується й от-от вступить у свої права. Сьогодні ж про її повновладність говорити зарано. Аналіз досвіду відповідних перетворень в інших країнах підводить мене до думки, що означені функцію і роль в трансформаційний період має виконати держава. Отже, корінь питання знаходиться у „владно-власних” суспільних відносинах, а якщо говорити ще більш точно, – у визначенні економічної ролі і функцій держави. Організоване суспільство постає як форма їх раціоналізації. Зупинюсь на цьому більш детально.

Світова економічна теорія опрацювала з цього приводу два різнопланових підходи:

1) в регулюванні економіки держава має відігравати активну роль (Дж. М.Кейнс);

2) ринкова економіка самостійно, без втручання держави орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність (Л.фон Мізес, Ф.фон Гаєк та М.Фрідман).

Кожен із них у свій час і у своїх умовах забезпечив ефективний вихід з кризових ситуацій і, разом з тим, обидва підходи не витримали випробування новими обставинами, що спричинили нові світові економічні кризи, зокрема, 1974-1975 та 1981-1982 років [4, с. 13].

Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого — показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдосконалення демократичної організації економіки, йдуть пошуки найбільш адекватних методів забезпечення її соціальної спрямованості.

Подібні пошуки ведуться й українськими вченими. Вони спрямовані, насамперед, на визначення характеру утвердження ринкових відносин, виявлення основних тенденцій розвитку економічного життя суспільства, становлення реального власника, регуляції та саморегуляції відносин власності, й знову ж таки, місця і ролі в цьому процесі головного інституту політичної системи суспільства – держави.

Як відомо, ринкова економіка („ринкове господарство”, „ринок”, „ринкова організація виробництва”) є середовищем, в якому відтворюються, функціонують і панують відносини та зв’язки товарного виробництва. В умовах командно-адміністративного диктату, що супроводжував економічне життя колишнього СРСР, ринкові відносини практично не застосовувалися. У процесі розбудови незалежної держави їх треба було створити, налагодити, відрегулювати. А це означає, що суспільство мало вирішити як мінімум три першочергові завдання:

1) „роздержавити” власність, передати її в руки реального господаря;

2) виховати нового власника, навчити його господарювати за ринковими технологіями;

3) створити необхідні умови (економічні, фінансові, правові, інформаційні тощо) для реалізації ринкових форм і технологій господарювання.

До їх вирішення Україна підійшла через лібералізацію – необмежене розширення свободи економічної діяльності господарюючих суб’єктів, що привело до глибокої економічної кризи, руйнування державного управління економічними процесами.

Я не збираюся розмірковувати над тим, хто „підсунув” цю ідею Україні і хто став її безпосереднім виконавцем. Зверну увагу лише на наступне: економічний шлях (і засоби) обрані для виходу з тоталітаризму й створення матеріального підгрунтя повернення в лоно цивілізації виявились якщо й зовсім помилковими, то принаймні не такими ефективними, як бажалося, а головне – надзвичайно болючими і затратними, особливо для людей мало захищених й з особливими потребами.

Незважаючи на певні економічні позитивні зрушення, декілька десятків мільйонів людей жити стали гірше, менш соціально захищено й менш комфортно. Як зазначають автори фундаментального видання „Україна: утвердження незалежної держави. 1991-2001”(2001 р.), економічні перетворення в цей час супроводжувалися активними формами так званої "прихватизації", коли громадське майно масово привласнювалося. Все це не призводило до одержання державою як колишнім головним власником державного майна приросту реального ефекту. Матеріалізоване багатство ("майновий капітал") було пущене державою, як кажуть, на вітер. Держава й суспільство збідніли на величезні суми майнового капіталу. У свою чергу, нові власники, які безкоштовно одержали (якщо висловитись точніше, то розікрали) цей капітал, здебільшого не вміли і не знали як ним по-господарськи розпорядитися. Проголосивши себе підприємцями, вони не підготували програм ефективного використання зазначеного капіталу. Зараз більшість цих "приватизованих" об'єктів та їхніх складових частин застаріла фізично й морально, втратила реальну вартість, то більше, що за цей період інвестиційна та інноваційна діяльність у країні опинилася "замороженою" на мізерно низькому рівні, також як і реальна доходність виробників і споживачів. Відплив валюти з країни за цей період утричі-вчетверо перевищував її приплив, включно з іноземними кредитами. Українському народові довелося пережити пік гіперінфляції, спровокований банківсько-фінансовими та промисловими колами, що прагнули накопичити первісний капітал. Гіперінфляція змінилася стадією гіперстагнації, що не могло не обезкровити весь соціально-економічний організм держави…

Таким чином, у цілому процес приватизації в українських умовах виявився неефективним і логічно не завершеним. Він не приніс прискореного формування ефективного приватного власника, зацікавленого в активній інвестиційній діяльності, прискореному оновленні та економічному оздоровленні господарства. Не досягнута оптимальна глибина приватизаційного процесу. Як наслідок, у перебігу реформування економіки не вдалося забезпечити ефективну структуризацію відносин власності, зміцнення позицій національного капіталу. Нові організаційно-правові форми, що виникли в результаті приватизації підприємств колективами їхніх працівників, своєю чергою, не змогли зробити важливого чергового кроку — масово перетворилися на відкриті акціонерні системи господарювання й таким шляхом підвищити власні доходи та нагромадження для розширеного відтворення. Більшість підприємств, що приватизовані, досі залишається на непродуктивній і неконкурентноздатній стадії акціонування. Точніше кажучи, вони переважно простоюють, не приносячи прибутків, а подеколи й не повертаючи сукупних витрат на їхнє утримання або часткову експлуатацію [4, с. 15].

Мій висновок щодо економічних перетворень також залишається далеко не оптимістичним: як і півтора десятиріччя тому Україна стоїть на порозі ринкових перетворень, які потрібно зробити в найближчий час. І знову ж таки, на передній план виходить питання про роль держави, без вирішення чого про ефективність перетворень не може бути й мови.

Відомо, що роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств на такі, що засновані на інших формах власності, перехід від переважно державно-директивного управління виробництвом до його регулювання переважно на основі ринкових механізмів. У ході роздержавлення змінюються економічна роль і функції держави.

По-перше, держава перестає бути безпосереднім суб'єктом господарювання. Вона лише розробляє норми і правила поведінки та механізми, що забезпечують дотримання їх. Вони мають бути однаковими для приватних і для державних підприємств.

По-друге, держава починає регулювати економічні процеси не директивами, а через зміну економічних умов функціонування суб'єктів економічного життя. Приватизація тут виступає як процес, спрямований на скорочення частки державного сектору в економіці. Проте для створення ринкового середовища цього недостатньо. Державний сектор у більшому чи меншому розмірі завжди присутній в економіці кожної країни. Розмір і структура його в країнах ринкової економіки істотно різні. Це зумовлюється особливостями кожної з них, тобто відповідним комплексом політичних, соціально-економічних та історичних умов розвитку. Практично державний сектор у цих країнах охоплює підприємства видобувної промисловості, а також ті, що належать до галузей виробничої та соціальної інфраструктури.

Отже, першим і головним завданням роздержавлення залишається завдання визначення кількості і номенклатури тієї власності, що має залишитись державною або має бути передана у власність громадян. Важливим при цьому є досвід провідних країн світу, зокрема, Австрії, Великої Британії, Італії, Німеччини, США, Франції.

У Франції, наприклад, державна власність є домінуючою в електроенергетиці, газовій, вугільній, металургійній промисловості, на залізничному та повітряному транспорті. Подібна ж ситуація склалася і в США. У державній власності перебувають тут великі підприємства електроенергетики, транспорту, комбінати з переробки уранових руд, деякі заводи військового призначення. Німеччина повністю контролює (як свою власність) залізниці та підприємства зв’язку, 74% внутрішніх та зовнішніх авіаліній, близько 75 % підприємств електроенергетики тощо. Державний сектор займає провідне місце в таких високорозвинених країнах, як Австрія та Фінляндія. Вивчаючи й залучаючи досвід цих країн, Україна має детально проаналізувати економічну ситуацію, що склалася в результаті обвальної лібералізації минулих років, визначитись у пріоритетах й здійснити радикальний поворот, „не витворяючи нове колесо”, а за світовим досвідом. Очевидно, левова частка таких галузей економіки, як електроенергетика, газова, нафтопереробна і вугільна промисловість, залізничний та повітряний транспорт, зв’язок і деякі інші життєво важливі сфери виробництва, мають залишитися державними. У відповідності з цим має змінитись і економічна функція держави.

Я не виключаю, що держава має переглянути рішення щодо раніш приватизованих об’єктів на предмет легітимності цього процесу й його доцільності з точки зору забезпечення національних інтересів. Розкрадання державного майна має бути зупинено. Держава, вірніше, конкретні суб’єкти державної влади несуть відповідальність перед громадянами за процеси, що відбуваються в суспільстві. Бути „при владі” й уникати відповідальності – це нонсенс. Організоване суспільство є суспільством відповідальності влади перед народом за ті процеси, які вона (влада) проводила. Разом із тим, воно не обмежує свободи ринкових перетворень і ринковому господарюванню, а навпаки – цілеспрямовано сприяє її розвитку.

Свобода – ключове поняття ринкової економіки. Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошового капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій вибір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, — не мають права диктувати підприємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися. Умови виробництва визначають властивості та розмір заохочуваного капіталу. Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх грошових прибутків купувати товари і послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.

Слід мати на увазі, що свобода ринкової діяльності, як і свобода загалом (в її філософському розумінні), не є вседозволеність, а має певні межі. Вони розгортаються по контуру того процесу, який порушує свободу іншої людини або втручаються у сферу її особистого інтересу. Окрім цього, потрібно враховувати (й узгоджувати) інтереси суб’єктів підприємницької діяльності й інтереси суспільства загалом, національні інтереси, питання безпеки громадян і національної безпеки. Далі – більше: в умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продуктів, матеріалів, технологій, суспільство не може нехтувати питаннями контролю за екологічними наслідками діяльності підприємств. До цього порядку належать також контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль; умови праці працівників; заробітна плата; якість продукції тощо.

В умовах, коли відповідні механізми, що забезпечують дотримання цих і багатьох інших життєво важливих суспільних вимог, лише формуються, функцію їх врегулювання має взяти на себе держава. У майбутньому, залишивши за собою „контрольний пакет”, вона передасть їх громадянському суспільству. Організоване суспільство є сферою „перерозподілу економічних повноважень” між державою і громадянським суспільством, що формується. Воно забезпечує легітимну передачу контрольних функцій за підприємницькою діяльністю від держави до громадян з одночасним збереженням частини з них за державою й відпрацюванням механізмів їх здійснення організаціями та установами громадянського суспільства.

Економічна свобода, як і свобода загалом, має свої межі. Вони визначаються рівнем розвитку соціально-економічної системи; розбіжностями інтересів індивіда, тих чи інших соціальних груп, суспільства загалом і держави; матеріальними чинниками виробництва (шкідливість матеріалів чи технологій); екологічними чинниками тощо. Безконтрольна економічна діяльність може викликати серйозні соціальні колізії. Для прикладу наведу безконтрольне застосування в сільському господарстві пестициду ДДТ. Згадую не так вже й далекі 60-ті роки. Нас, школярів, виводили на бурякові плантації, опоясані спеціально викопаними канавками, куди ми засипали ДДТ проти такого шкідника, як довгоносик. Парадокс полягав у тому, що довгоносик, як правило, виживав; як отрута ДДТ діяв, насамперед, на людину, її генну структуру. Фактично знаючи про це, колгоспи продовжували користування цим препаратом. І лише заборона застосування ДДТ на державному рівні призупинила його руйнаційний вплив на природу і організм людини [4, с. 17].

Те ж саме стосується вживання нових продуктів (з біодобавками), застосування нових будівельних матеріалів, технологій, здійснення еколого небезпечних проектів тощо. Контрольна функція держави є тут незамінною. Вона розгортається за такими напрямками, як контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове і соціальне законодавство; антимонопольний контроль.

Організоване суспільство має опрацювати систему відповідного контролю, своєрідні правила реалізації економічної свободи, довести їх до кожного підприємця й пересічного громадянина. Передача контрольних функцій за економічними свободами від держави до громадянського суспільства в найближчі десятиріччя не передбачається.

Загалом, Україна має „повернутись назад” й повторно, але вже остаточно визначитися в моделі ринкової економіки, шляхах та засобах переходу до неї. Зразком у цьому відношенні має слугувати світовий досвід, застосований з урахуванням особливостей України, її економічними, політичними, історичними, психологічними, ментальними та ін. особливостями.

Як правило, вчені-економісти пропонують для розгляду наступні моделі ринкової економіки:

1) французька модель.

Вона виходить із того, що ринкова система не може забезпечити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають велике значення для майбутнього країни.

Ця модель характеризується більшою різноманітністю економічних інструментів, включно із стимулюванням конкуренції, регулюванням, гнучкою системою оподаткування. Особливістю її є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів — від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування;

2) німецька модель

Наголошує на важливій ролі держави в економічні житті країни. Вона сформувалася в післявоєнний період — під час переходу від нацистського варіанта «соціалізму» до ринкової соціальної економіки. Перехід відбувся в короткі терміни під керівництвом Л. Ерхарда, який спирався на теоретичні розробки В. Ойкена. Поділяючи ідеї лібералізму, Л. Ерхард водночас вважав, що вільна приватна ініціатива та конкуренція неприпустимі без активної ролі держави. Для нього ринок не був самоціллю, а ще засобом для вирішення соціальних проблем.

Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість реформ, їх ретельну теоретичну опрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність;

3) польська модель

Є втіленням зразка «шокової терапії», запропонованої міністром фінансів Польщі Л. Бальцеровичем.

Програма передбачала ведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращання соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів. Важливою умовою успіху цієї програми була її підтримка великою частиною населення Польщі. Адже в структурі господарства цієї країни питома вага приватної власності завжди була значною, й багатьом людям були зрозумілі заходи, які пропонувалися. Велике значення мало також залучення до вироблення й реалізації програми спеціалістів із МВФ, які забезпечили отримання Польщею допомоги в 1990 р. розміром у 3 млрд. дол.;

4) китайська модель.

Особливістю китайського переходу до ринкових відносин було оновлення командно-адміністративної системи управління економікою і допущення вільних економічних зон, де система централізованого управління економікою взагалі не застосовувалася. Під керівництвом Комуністичної партії Китаю була ретельно опрацьована концепція вбудови ринкових відносин у народне господарство країни з залученням великих міжнародних інвестицій [4, с. 21-22].

Організоване суспільство має обрати одну із найбільш ефективних моделей ринкової економіки, визначити шляхи переходу до неї в найближчі 5-10 років. При цьому має бути врахованим, по-перше, досвід ринкових трансформацій попереднього п’ятнадцятиріччя; по-друге, нові економічні, політичні і соціокультурні реалії, що виникли в Україні в результаті їх реалізації; по-третє, обставини й особливості світової соціокультурної динаміки, що складуються в результаті глобалізації та інформаційної революції.

Серед найбільш проблемних завдань ринкових трансформацій слід виокремлювати, насамперед:

1) форми, методи й механізми приватизації;

2) оптимізація впливу державних та громадських механізмів регулювання підприємницької діяльності;

3) налагодження соціального партнерства між підприємцями, робітниками (профспілки) й державою;

4) боротьба з бідністю та безробіттям;

5) подолання тіньової економіки, організованої злочинності і корупції;

6) впровадження системи стабілізуючих заходів у мікро- та макроекономічній сферах (призупинення обсягу падіння національного виробництва, висока зайнятість населення, стабільність цін та інфляційних коливань, структурна перебудова і удосконалення галузевих, міжгалузевих та територіальних виробничих співвідношень і т. ін.);

7) державна підтримка підприємництва (визначення пріоритетних напрямків розвитку підприємництва, акумуляція коштів, підготовка й перепідготовка кадрів, залучення іноземних інвестицій тощо);

8) формування ринкової свідомості нової української еліти і пересічних громадян;

9) прогнозування і планування економіки в умовах ринкових відносин;

10) входження в європейську і світову систему економічних відносин.

Організоване суспільство в цьому розумінні можна розглядати як десять послідовно-поступових державно-регульованих кроків у напрямі до ринку, до ефективної, оптимально саморегульованої системи ринкових відносин. Без таких кроків про демократію ринкового самоврегулювання не може бути й мови.

3. Світ і Україна на порозі третього тисячоліття: шляхи розвитку

Результати глобалізації економіки в межах земної кулі породили могутні транснаціональні компанії, вплив яких відчувають не тільки уряди своїх країн, але й уряди країн, ринки яких поглинаються.

Неоднорідність, неоднаковість економічного розвитку країн на земній кулі веде до певних об’єднань заради виживання та відновлення справедливості в межах земного простору. Супердержава Сполучені Штати Америки намагається встановити єдиний, свій порядок на всій території земної кулі. Розвал СССР сприяв вирішенню цього завдання США.

Тому, щоб зрозуміти, яким шляхом іти Україні, до чого, куди може привести Україну нинішній курс реформ, потрібно провести аналіз на основі проблем геоекономіки та геополітики.

На сьогодні виділяють такі світові цивілізації, які перебувають у постійному стані розвитку та інтеграції: європейську, північноамериканську, Південно-Східної Азії, ісламську, латиноамериканську та африканську.

Найбільш розвинена, впливова і одночасно найбільш “агресивна” з точки зору завоювання ринків, як підкреслюють у своїх роботах акад. Ю. М. Пахомов [4, с. 20] та чл.-кор. НАНУ О. Г. Білорус [10, с. 438] — це європейська цивілізація.

Кожне із цих об’єднань намагається мати ядерну зброю, створює спеціальні інститути, що координують економічні, політичні, культурні процеси в об’єднанні та сприяють розширенню сфер впливу.

Все це викликає протистояння, боротьбу за сфери впливу геополітичних гігантів. У цьому процесі особливий інтерес викликають постсоціалістичні країни, в числі яких перебуває і Україна з її особливим географічним положенням, багатими природними ресурсами та великим ринком збуту.

З точки зору економічного розвитку і багатства в світі сформувались два полюси [10, с. 439]: “…країни золотого мільярда” — розвинуті країни та периферія світового господарства. “Країни золотого мільярда” споживають 80% природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 40% США забирають собі.

Розвинуті країни в 60-ті роки XX століття, перш за все європейська цивілізація, нав’язали світу свою ідеологію розвитку: лібералізацію та відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною.

Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життя на земній кулі як відношення багатства країн “золотого мільярда” до багатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістю населення, становив 39 : 1 [4, с. 16], то в кінці XX століття, через 40 років проведення цієї політики, коли розвинуті країни стали “допомагати” третім країнам, це співвідношення стало майже 80 1. Отже, безумовно, політика відкритості суспільства та лібералізації виявилась дуже вигідною розвинутим країнам, бо, як писав наш класик, “більший меншого штовхає та ще й б’є за тим, що сила є” [4, с.16].

Це співвідношення зайвий раз доводить справедливість першої основної теореми Паретто [4, с. 18]: “Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується, то лише завдяки збіднінню інших”. “Західна допомога” Україні, яку через міжнародні фінансові інститути — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, через інститути іноземних радників-консультантів, через їх програму “шокової терапії” нав’язали Україні, та нинішній курс реформ є шлях до однофакторної моделі вільного ринку — максималізації прибутку, до моделі ринку Адама Сміта (XVIII ст.) та Чиказької школи (XIX ст.).

Тим часом в розвинутих країнах ця модель вільного ринку, модель класичного (дикого) капіталізму вичерпала себе на початку XX століття під час кризи США 1929-1933 рр. Отже, класичний капіталізм (вільний ринок) — це вже данина історії в розвинутих країнах, а нинішній курс реформ — це рух назад у ХVIII-ХІХ століття з точки зору економічної моделі.

Саме така економічна модель — модель “периферійного” капіталізму є невичерпним джерелом організованої економічної злочинності та корупції, тому ніяке підсилення поліцейських функцій держави не покінчить із злочинністю, бо вона закладена в ідеології нинішніх реформ.

Відповідно до першої основної теореми Паретто — чим більшим буде зубожіння українського народу, тим більшим буде збагачення Заходу.

Так, 20 млрд. дол. США, які “втекли” за кордон, успішно інвестують економіку Заходу. Те, що на ринку України 92% імпортних товарів — це теж велике надбання, великий успіх реформ в інтересах Заходу.

А те, що за 8 років реформ Україна втратила понад 74% свого економічного потенціалу (зазначимо, що за 4 роки Другої світової війни Україна втратила близько 40% економічного потенціалу) [10, с. 451], завершила деіндустріалізацію країни, майже повністю знищивши 8 промислових галузей (легка промисловість скоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів тощо) — це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом навіть на своєму внутрішньому ринку.

Високий рівень безробіття, яке стимулює Захід в Україні — в цілому з прихованим 40%, а в науці 90% — це теж корисно для Заходу, бо іде декваліфікація робочої сили і деінтелектуалізація суспільства, що в кінцевому результаті буде сприяти зниженню якості робочої сили і, отже, зниженню конкурентоспроможності українських товарів.

В цілому знищення України як конкурента на світовому ринку іде досить успішно.

Якщо Україна стартувала в реформи, перебуваючи в першій десятці найбільш розвинутих країн світу, то сьогодні вона посідає місце далеко за сотим!

Відбулось це через антинауковий характер та помилки з точки зору економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давали і ставили Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в меморандумах між Урядом України та МВФ.

Україні, щоб вийти з кризи, щоб перейти до стану економічного зростання, звичайно, потрібні інвестиції, в тому числі й іноземні, але, як показано в роботі виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні таке соціально-економічне середовище, яке по чотирьох напрямках відлякує приватних інвесторів і, отже, допомагає Заходу поглинати ринок України.

Зазначимо, що в 1992 році група “Адженда” в книзі “Рыночный шок” виділила 12 помилок “Програми шокової терапії”, до яких автор в роботі додав ще 7 пунктів антинауковості.

А оскільки економічна криза — це порушення законів економіки, то, не змінивши умови співпраці із МВФ в інтересах України, вийти з кризи в принципі неможливо, іншими словами — не змінивши курсу реформ, вийти з кризи неможливо навіть теоретично.

Як міняти курс реформ, що потрібно робити, аби відродити своє виробництво, як перейти від падіння виробництва, від зубожіння широких верств населення до економічного зростання та зростання добробуту народу України — на це дає відповідь економічна наука і, зокрема, розробки вітчизняних вчених [13, с. 321].

1. Розробити свою, без участі іноземців (радників МВФ чи СБ) програму виходу з кризи та економічного зростання України.

Рішуче відкинути послідовну трьохфазну стратегію економічного розвитку Дж. Сакса [10, с. 456], яка, хоча і була покладена в основу всіх програм урядів Росії, як показано в роботах, задовольняє всі умови закону деградації ринку.

Замість неї потрібно використати трьохфазну паралельну стратегію економічного розвитку, яка відповідає закону розвитку ринку і яка була використана тими країнами, які досягли економічного прогресу, а то й “дива”.

2. Для того, щоб вийти з кризи, потрібно обіпертись на сукупність економічних теорій, серед яких провідними мали би бути українська інноваційна, що започаткована М.Туганом-Барановським, та Кейнса, бо, як показано в роботах багатьох вчених, монетаристська економічна теорія Фрідмена це велике досягнення економічної науки, але лише для врівноважених, усталених економічних систем.

Використання тільки монетаристської економічної теорії як базової — це шлях до національної катастрофи, бо вона здатна погасити інфляцію, але завжди викликає падіння виробництва.

На цьому тлі розширити поняття інфляції від чисто грошового явища, як це має місце в монетаристській теорії, до комплексного поняття інфляції, яка породжується великою групою чиновників, що формують економічну політику в цілому.

3. Змінити банківську систему таким чином, щоб із нестійкої економічної системи, як це має місце сьогодні, вона формувала стійку економічну систему.

Тільки сформувавши стійку економічну систему, можна забезпечити її якість через справедливу та ефективну податкову систему.

Не підпорядкувавши банківську систему інтересам власного виробництва, неможливо забезпечити стійкість економічної системи, неможливо вийти з-під впливу міжнародної фінансової кризи і неможливо досягнути приросту виробництва через будь-яку зміну податкової системи, навіть відмінивши податки зовсім.

Зазначимо, що саме виконання умов цього пункту становило основу нового курсу Рузвельта в США. Тобто Рузвельт своїми відомими рішучими діями щодо комерційних банків забезпечив у першу чергу стійкість економічної системи. Підпорядкувавши комерційні банки інтересам виробництва, Рузвельт відновив дію в економіці США основної ланки ринку Т — Г — Т (товар американський — гроші американські — товар американський).

На етапі виходу із кризи в США були встановлені при Рузвельті такі процентні ставки під довгострокові кредити у виробництво США (7): 1934 рік — 0%, 1935-1940 рр. — 0,8%, 1941-1942 рр. — 0,6%, і економіка США вийшла із кризи. При цьому дефіцит бюджету США становив в останній рік 33% до ВВП (55 млрд. дол. США).

4. Із досвіду виходу із кризи США, Японії, Німеччини та прогресу розвинутих країн маємо висновок: із кризи можна вийти тільки на основі політики протекціонізму — підтримки свого виробника та захисту свого ринку [4, с.14].

Політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності — це ефективний механізм завоювання ринків та нищення конкурентів з боку розвинутих країн [4, с.14].

Це підтверджується такою теоремою про лібералізацію: якщо на земній кулі будь-яка країна, особливо мала, перебуває в кризі, а її Президент чи Уряд проводять чи продовжують політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, то своє виробництво ця країна не відродить навіть теоретично.

Відповідно до цієї теореми можна стверджувати, що програма “Україна — 2010” не буде виконана ніколи, це програма-міф, бо її головним механізмом виконання є політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Альтернативою може стати програма, головним механізмом виконання якої є протекціонізм.

5. Необхідною умовою виходу з кризи є відновлення купівельної спроможності населення, тобто підвищення рівня зарплат, пенсій та стипендій; віднова довіри народу до Президента та Уряду настільки, щоб населення змогло трансформувати свої заощадження (12 млрд. дол. США) в інвестиції.

За цих умов суттєво зменшиться або й відпаде зовсім потреба у зовнішніх запозиченнях, і тоді Україна матиме ознаку розвинутої країни.

6. Виконання попередніх рекомендацій дає підстави визначити новий курс реформ — як шлях у коло розвинутих держав на основі моделі змішаної економіки. В цілому ж в суспільстві можливі три шляхи розвитку, якщо врахувати, що в XX столітті суспільство сформувало дві крайності свого розвитку: державний соціалізм та класичний (дикий) капіталізм. Між цими крайнощами знаходиться простір змішаної економіки — моделі розвинутих країн.

В тому ж XX столітті крайнощі себе вичерпали — спочатку класичний капіталізм (вільний ринок) під час кризи США 1929-33 рр., а потім в кінці XX століття державний соціалізм.

Отже суспільство має три шляхи розвитку: два назад до крайностей: до державного соціалізму та до класичного капіталізму (вільного ринку) і один вперед, до моделі змішаної економіки, до моделі розвинутих країн.

Зазначимо, що розвинуті країни виштовхують всіх, хто не входить до їх кола, на периферію світового господарства, до “периферійного” дикого капіталізму.

Причому в обох крайностях розвитку з однаковою легкістю встановлюються тоталітарні режими.

Особливістю країн “периферійного” капіталізму є те, що розвинуті країни сприяють прямо чи опосередковано встановленню диктаторських режимів у них, створюючи одночасно міфи про підтримку і розвиток демократії, про відстоювання прав людини.

Наприклад, диктаторський режим Піночета в Чилі був встановлений за сприянням МВФ.

Сьогодні МВФ веде політику змов із урядами країн, яким він допомагає, в боротьбі проти їх парламентів і, отже, проти демократії.

Нинішній курс реформ — це рух від однієї крайності державного соціалізму до іншої — класичного (дикого) капіталізму (вільного ринку) моделі ХVIII-ХІХ століть. Прикладом позитивних, прогресивних курсів реформ є, зокрема, новий курс Рузвельта у США — це рух від крайності класичного (дикого) капіталізму (вільного ринку) до моделі змішаної економіки; курс реформ Китаю — це рух від крайності (державного соціалізму) до моделі змішаної економіки, моделі розвинутих країн. Тому не випадково китайські реформи не несуть страждання своєму народу, а ведуть до економічного зростання, до зростання добробуту і тривалості життя населення.

Наші ж реформи вилились у геноцид українського народу (за роки реформ населення скоротилось майже на 2,5 млн. чоловік, смертність в 2 рази перевищує народжуваність, а із тих 100 дітей, що народжуються, 80 хворі).

Тривалість життя населення в Україні скоротилась для чоловіків на 14 років, для жінок на 13 років.

Відзначимо, що всі диктаторські, тоталітарні режими мають однаковий економічний критерій: власність і влада зростаються.

Сьогодні в Україні тіньова економіка сягнула 60%.

Мають місце такі ознаки тоталітарних режимів:

— скорочуються витрати на соціальні програми;

— відбувається монополізація влади;

— посилюється боротьба, аж до ліквідації, з опозицією;

— підсилюються поліцейські функції держави при неувазі до Збройних сил;

— створюється монополія на інформацію;

— ігнорується або забороняється та чи інша наука (50-ті роки — кібернетика лженаука, сьогодні відкидаються, ігноруються економічні теорії, що можуть змінити нинішній курс реформ, визнається лише одна-єдина економічна теорія — монетаристська).

7. Для того, щоб ввійти в коло розвинутих держав, а не йти на периферію світового господарства, потрібно в економіці, політиці та культурі відтворювати всі десять ознак розвинутих держав, які виписані в роботах [7, с. 98], зокрема — не протиставлення, а органічна єдність ринкової саморегуляції та державного регулювання економіки;

— розвиток на основі сукупності економічних теорій, серед яких провідною є українська інноваційна теорія;

— розвинена демократія, незалежність і патріотизм засобів масової інформації;

— заборона продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій в свої фірми;

— використання національної ідеї, національних інтересів як ідеології розвитку країни;

— збереження незалежності і керованості в політиці, економіці та культурі, забезпечення всіх умов для національної безпеки;

— політика односторонньої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності щодо країн, ринок яких завойовується з одночасним захистом свого ринку та підтримкою свого виробника, тощо.

8. Потрібно враховувати подвійну мораль Заходу. Захід ніколи не проводив у себе реформи за моделлю МВФ. Це рецепт Заходу для слаборозвинутих країн.

Всі ті країни, які досягли успіхів в економічному розвитку, ніколи не співпрацювали із МВФ. Всі ті, хто виконує умови МВФ, крім боргів та фінансового закабалення, нічого не мають. Чехія, Словенія досягли успіху тільки після того, як відмовились від умов МВФ, а Польща після того, як “підіграла” МВФ. Дж. Стігліц сказав стосовно “порад” фанатиків монетаризму МВФ: “Якби цих порад дотримувалися, то не вдалося б досягти в США значного економічного зростання”. Ще сильніше висловився відомий економіст США Дж. Гелбрайт: “Ті, хто говорить про повернення до вільного ринку часів А. Сміта, — люди з психічними відхиленнями клінічного характеру”. Такої ж думки про модель МВФ лауреат Нобелівської премії С. Джордж: хоч вона й застосовується вже більше 20 років, але пішла на користь лише західним банкам.

Таким чином, для розвинутих країн Україна приваблива як сировинний придаток (займаючи 1% території земної кулі, Україна має 5,2% природних ресурсів). Заходу Україна потрібна слухняна і деградована, українському народу — сильна і незалежна!

Заходу потрібен нинішній курс реформ на периферію світового господарства, Україні потрібен новий курс реформ — в коло розвинутих держав!

Висновки

Організоване суспільство є суспільством реального переходу від державної власності до плюралізму форм власності з домінантним статусом приватної. Здійснити означений перехід не просто. Для цього потрібні час, терпіння і державний розум (державна організація справи). Рішення, прийняте без достатньої теоретичної та практичної апробації, може ввести країну в хаос, спричинити соціальні колізії, викликати масові конфлікти і зіткнення.

Власне, щось подібне відбулося (і відбувається) в країнах, що утворились на терені колишнього СРСР. Утвердження ринкових відносин супроводжує сонм суперечностей, а в деяких із них – конфронтації групових інтересів із перерозподілу колишнього державного майна і, навіть, прямих збройних зіткнень. Україна, здається, подібних колізій уникла. Глибокі економічні негаразди першого десятиріччя незалежного розвитку відійшли в історію. Ринкові перетворення, здійснені в останні роки, забезпечили відчутну макроекономічну стабілізацію української економіки.

Загалом, Україна має „повернутись назад” й повторно, але вже остаточно визначитися в моделі ринкової економіки, шляхах та засобах переходу до неї. Зразком у цьому відношенні має слугувати світовий досвід, застосований з урахуванням особливостей України, її економічними, політичними, історичними, психологічними, ментальними та ін. особливостями.

Використана література

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89, с.
2. Гайдуцький П.І. Утвердження соціально-ринкової моделі економіки в Україні // Економіка АПК. -2006. -№ 8. — С.3-9
3. Дзюбик С. Д.Основи економічної теорії: Навчальний посібник. -К.: Знання , 2006. -481 с.
4. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. -1999. -№ 6. — С. 13-22
5. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
6. Економічна теорія: Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702, с. –
7. Карп І. Україна — вибір моделі ринкового господарства // Молода нація. Альманах. -2000. -Спецвипуск. — С. 279-289
8. Лановик Б. Д.Економічна теорія: Курс лекцій. -К.: Вікар, 2006. -405 с.
9. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. -К.: Інститут аграрної економіки, 1999. -466, с.
10. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.
11. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів/ За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. -К.: Вища школа, 1994. -559 с.
12. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -508 с.
13. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. -К.: Кондор, 2006. -405 с.
14. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491, с.
15. Трансформація моделі економіки України: Ідеологія, протиріччя, перспективи/ Ред.: В.М. Гейць, Б.Є. Кваснюк; НАНУ, Ін-т економічного прогнозування. -К.: Логос, 1999. -497, с.
16. Уразов А. У. Основи економічної теорії: Навчальний посібник; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323, с.
17. Юхименко П. І. Економічна історія: Навчальний посібник. -К.: Вікар, 2004. -341 с.