Спори, що виникають у сфері зовнішньоекономічних відносин, вирішуються як державними судами, так і міжнародним комерційним арбітражними судами (далі — МКАС). Паралельна юрисдикція державних судів і МКАС щодо спорів певних категорій застосування принципу lex fori у процедурах судів та арбітражу, певна самостійність процедур МКАС та національний характер судового процесу зумовлює актуальність такої теми, як взаємодія МКАС і державних судів на інституційному рівні та автономності процедур розгляду спорів.

На інституційному рівні державні суди і МКАС, як юрисдикційні форми захисту цивільних прав, є незалежними один від одного. Передумовою цієї незалежності є визнання міжнародними конвенціями і актами внутрішнього законодавства обов’язковості арбітражної угоди щодо вирішення зовнішньоекономічного спору у відповідному міжнародному комерційному арбітражі. Укладення такої арбітражної угоди зумовлює два процесуально- правові наслідки: 1) обов’язок зацікавленої сторони спору звернутись до відповідного міжнародного комерційного арбітражу для вирішення спору; виключення юрисдикції державних судів з цього спору. Якщо сторона арбітражної угоди всупереч арбітражній угоді все-таки звертається з позовом до державного суду, то останній з власної ініціативи (при системі абсолютної некомпетентності державного суду) чи за заявою сторони спору про відвід державного суду за непідсудністю (при системі відносної некомпетентності державного суду) повинен визнати себе некомпетентним розглядати цю справу і передати спір на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, який зазначений в арбітражній угоді.

Цей визначальний момент свідчить, з одного боку, що звернення до міжнародного комерційного арбітражу виключає втручання національних державних судів у процес вирішення ним спору. З другого боку, виключення державного суду все ж таки є диспозитивним і національні суди у принципі впливають на правопорядок. Тому можна вказувати на наявність певної рівноваги державних судів та МКАС. Інституційна рівновага не означає повну відстороненість національних судів від участі в арбітражному вирішенні зовнішньоекономічних спорів, оскільки МКАС діє як в умовах міжнародного правопорядку, застосовуючи міжнародні нормативно-правові акти, так і в умовах локального правопорядку, застосовуючи правопорядок конкретно обумовленої держави.

Крім інституційних проблем МКАС і національних судів, існують й інші аспекти їх взаємодії. Йдеться про певні питання арбітражу, які вирішуються національними судами у зв’язку з розглядом справи МКАС. їх можна систематизувати так:

• призначення арбітрів;
• здійснення попередніх забезпечувальних заходів;
• контроль за рішенням МКАС;
• визнання та виконання рішень МКАС.

Відповідно до законодавства декількох європейських країн національні державні суди можуть надавати арбітрам правову допомогу у вирішенні процесуальних питань, що стосується призначення арбітрів. Таку форму впливу державних судів на процедуру розгляду справи в міжнародному комерційному арбітражі можна проілюструвати досить поширеним на практиці прикладом, коли одна із сторін спору, для вирішення якого створено арбітраж ad hoc, відмовляється призначити арбітра. В арбітражі ad hoc, на відміну від інститу- ційного арбітражу, відсутній орган, відповідальний за формування складу арбітрів і вирішення інших питань, що можуть виникнути при здійсненні арбітражного процесу. Якщо арбітражна угода сторін про передачу спору на вирішення арбітражу ad hoc не передбачає звернення до інституцій- ного арбітражу для сприяння у формуванні арбітражного складу, то арбітражний процес може зупинитись. Єдиним виходом за цих обставин є втручання судової влади місця арбітражу [1, 27-28]. Тому законодавство деяких країн надає державному судді право призначити арбітра, якщо призначення арбітра виключно на основі арбітражної угоди є неможливим. Однак ця допомога надається лише за умови поширення на міжнародний комерційний арбітраж національного законодавства держави, що передбачає можливість надання йому такої допомоги. Наприклад, у Франції повноваження з формування арбітражної комісії надаються голові Вищого суду Франції, якщо сторони не домовилися з приводу цього питання в арбітражній угоді і якщо місцем проведення арбітражу є Франція або арбітражний процес здійснюється за французьким правом [2, 249].

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» не передбачає можливості втручання судової влади у процес формування складу арбітрів. Тому в разі виникнення такої ситуації, коли до арбітражу ad hoc застосовується законодавство України і сторони не можуть дійти згоди щодо порядку формування арбітражного суду, єдиним заходом, до якого може вдатися зацікавлена сторона для ініціювання арбітражного процесу, є звернення до механізму, передбаченого Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. та Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Відповідно до п. 3 ст. 4 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. та п. 3 ст. 11 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», якщо сторони не домовились про вибір арбітра(ів), то на прохання будь-якої сторони арбітр має призначатися президентом Торгово-промислової палати України.

Окремим аспектом взаємодії державних судів та МКАС є застосування попередніх забезпечувальних заходів. Інтенсивно розвивається економічний оборот, який вимагає адекватних засобів правового захисту. Попередні забезпечувальні заходи — це можливість фактичного виконання майбутнього судового рішення, наприклад у випадку порушення прав інтелектуальної власності, при переказі грошових коштів в офшорну зону, у відносинах з торговельного мореплавства.

Незважаючи на те, що ця проблема до певного часу не викликала інтересу, вона не така проста, як здається на перший погляд. За нею криються передусім складнощі практичного характеру. 25 червня 2010 р. Комісія Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) затвердила нову редакцію Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ. Змінений Арбітражний регламент набув чинності з 15 серпня 2010 р. Нова редакція регламенту більш детально регламентує питання про забезпечувальні заходи та взаємовідносини з державними судами. Так, п. 9 ст. 26 цього Регламенту зазначає, що звернення сторони до судового органу з проханням про прийняття забезпечувальних заходів не повинно розглядатися як несумісне з угодою про арбітраж або як відмова від цієї угоди. Вони, зокрема, можуть торкатися таких питань, як винесення наказу про попередні заходи судом держави іншого, ніж країна арбітражу, співвідношення арбітражної угоди і права державного суду на винесення такого наказу, наслідків винесення наказу про забезпечувальні заходи державним судом. Обмежене ж коло досліджень з цієї проблеми можна пояснити відсутністю належного правового регулювання.

Економічний оборот інтенсивно розвивається і вимагає адекватних засобів правового захисту. Попереднє забезпечення дає можливість фактичного виконання майбутнього судового рішення, наприклад у разі порушення прав інтелектуальної власності, при переказі грошових коштів в офшорну зону, у відносинах з торгового мореплавання. У всіх цих випадках потрібен швидкий, але при цьому юридично значущий блокуючий акт: заборона про поширення контрафактних товарів, заборона здійснювати операції по рахунку, арешт судна тощо. Відповідно досить часто у сторони немає можливості чекати початку арбітражного розгляду або процесу в суді, оскільки майно може зникнути або йому може бути завдано істотний збиток [3].

Однією з форм судового втручання є здійснення державними судами функції контролю за рішеннями міжнародних комерційних арбітражів. Контроль місцевих державних судів за рішеннями, що приймаються міжнародним комерційним арбітражем, здійснюється у разі подання однією зі сторін у справі прохання про скасування арбітражного рішення. Право на скасування арбітражного рішення передбачає, що сторона, на думку якої під час арбітражного розгляду справи було обмежено чи порушено її процесуальні права, може звернутись до суду країни, в якій арбітражне рішення у справі було винесене, з проханням оголосити це рішення недійсним, не чекаючи, поки інша сторона виконає його. Скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу зазначеним судом є єдиним засобом його оспорювання.

Правовою підставою здійснення такого контролю є положення п. І «е» ст. V Нью-Йоркської конвенції, за якою у визнанні та виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо воно було скасовано чи призупинено виконанням компетентною владою держави, в якій це рішення було винесено, або держави, закон якої було застосовано у процесі вирішення спору [4]. Хоча у самій Конвенції не зазначено підстави, за яких зазначені скасування чи призупинення виконання можуть бути здійсненими національними судами, вони знайшли чітке відображення у ст. 34 Типового закону ЮНСІТРАЛ, в якому містяться такі шість підстав для скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу.

1. Одна зі сторін арбітражної угоди була певною мірою недієздатна, або ця угода була недійсною за законом, якому сторони її підкорили, а за відсутності відповідної вказівки — згідно з законом держави, в якій рішення було винесено.
2. Сторона не була належним чином сповіщена про призначення арбітра чи про арбітражне провадження або з інших подібних причин була позбавлена можливості надати свої пояснення у справі.
3. Рішення ухвалено у спорі, не передбаченому або не підпадаючому під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, або містить постанови з питань, які виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі з тим, однак, що коли постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відокремленими від тих, що не охоплюються такою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплюються такою угодою або арбітражним застереженням в договорі, може бути визнаною та приведеною до виконання.
4. Склад арбітражного суду або арбітражний процес не відповідають угоді сторін, якщо тільки ця угода не суперечить будь-якому положенню Закону, від якого сторони не можуть відступати, а за її відсутності, не відповідають цьому Закону.
5. Об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством відповідної країни. Законодавство майже всіх держав світу, за тих чи інших обставин, залишає певні категорії справ у виключній компетенції державних судів, унеможливлюючи у такий спосіб арбітражний розгляд відповідних справ.
6. Арбітражне рішення суперечить встановленому у відповідній державі правопорядку. Що стосується його використання як підстави для скасування арбітражного рішення, то, як свідчить практика, у такому випадку спостерігається тенденція щодо обмеженого тлумачення терміна «публічний порядок» [5].

Необхідно наголосити, що наведений перелік підстав є виключним. За окремими винятками навіть очевидні помилки, що були допущені арбітрами у застосуванні права чи у встановленні фактів, які мають суттєве значення для вирішення справи, не є все ж підставами для скасування (повного чи часткового) арбітражного рішення.

Особливість судового контролю за рішенням арбітражних судів полягає у такому: його може бути здійснено лише судом держави, в якій або за правом якої зазначене арбітражне рішення було винесено, і ні в якого іншого суду компетенція на здійснення такого контролю не виникає.

Внутрішнє законодавство кожної держави, яка визнала міжнародний комерційний арбітраж як метод вирішення спорів за участю іноземного елемента, встановлює строк, протягом якого клопотання про скасування арбітражного рішення повинно бути подане і має бути розглянуте, та визначає вичерпний перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Згідно з п. 3 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражне рішення може бути оскаржене протягом трьох місяців з дня отримання стороною арбітражного рішення.

Особливість оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу за українським законодавством полягає в тому, що клопотання про скасування подається до суду загальної юрисдикції (обласного, міст Києва і Севастополя, Верховного Суду Автономної Республіки Крим) за місцезнаходженням арбітражу. Сторона, яка подає клопотання про скасування арбітражного рішення, повинна врахувати вимоги закону — оспорюючи правомірність арбітражного рішення, сторона не може посилатися на обставини, не передбачені у вичерпному переліку, який наведено у ч. 2 ст. 34 Закону. Державний суд, наприклад, може не задовольнити клопотання про скасування арбітражного рішення, вказавши у своїй ухвалі, що ті чи інші доводи сторони є несуттєвими і не стосуються випадків, що ведуть до скасування рішення, прийнятого арбітрами міжнародного комерційного арбітражу. Аналіз переліку підстав для скасування судом арбітражного рішення свідчить про те, що суд загальної юрисдикції здійснює контроль за законністю арбітражного рішення з двох позицій. По-перше, це контроль за тим, щоб арбітраж не порушував процесуальні права сторін (наприклад, рішення міжнародного комерційного арбітражу може бути скасоване судом, якщо сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших причин вона не могла подати свої пояснення). По-друге, це контроль за тим, щоб міжнародний комерційний арбітраж не втручався у сферу питань, які становлять виключну компетенцію державних судів (наприклад арбітражне рішення може бути скасоване судом, якщо суд визначить, що об’єкт спору не може бути предметом розгляду в міжнародному комерційному арбітражі за законодавством України або що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України).

Слід зазначити, що законодавство ряду країн передбачає право сторін виключити повністю або в певній частині можливість оспорювання арбітражного рішення. Для цього сторони повинні чітко визначити це в арбітражній угоді. Така угода називається виключною — exclusion agreement. Зазначимо, що відмова від оспорювання може бути частковою, якщо сторони в арбітражній угоді виключать лише деякі підстави для скасування арбітражного рішення, передбачені в переліку закону про міжнародний комерційний арбітраж. Наприклад, відповідно до ст. 192 Закону Швейцарії «Про міжнародне приватне право» від 18 грудня 1987 р. право укласти угоду про виключне оспорювання арбітражного рішення належить сторонам, якщо жодна з них не має на території Швейцарії ні доміцилію (постійного місцезнаходження), ні комерційного підприємства [6]. Відповідно до ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» оспорювання в суді арбітражного рішення може бути проведено тільки шляхом подання клопотання про скасування [7].

Питання про доцільність надання державному суду повноважень на скасування рішення, прийнятого міжнародним комерційним арбітражем, залишається предметом дискусії. У більшості держав нагляд національних державних судів за рішеннями міжнародного комерційного арбітражу дозволений, але в деяких державах такий нагляд заборонено. Законодавство Швейцарії та Великої Британії дозволяє сторонам укладати угоду про відмову від права на оспорювання. На мою думку, позитивним є те, що закони всіх держав, які визнають можливість скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу, завжди передбачають вичерпний перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Арбітри міжнародного комерційного арбітражу мають враховувати такі підстави, щоб бути впевненими в тому, що рішення, прийняте ними у справі, буде виконано. Крім того, є сенс надати саме сторонам спору право зважити як переваги, так і негативні наслідки можливості анулювання арбітражного рішення у країні, де воно повинно виконуватись, і вирішити в самій арбітражній угоді питання про те, чи залишати за собою право оспорювання винесеного міжнародним комерційним арбітражем рішення.

Крім перелічених вище процесуальних питань взаємодії національних судів та МКАС, провідне місце займає питання щодо визнання та виконання рішень МКАС. Якщо арбітражне рішення на вимогу однієї зі сторін спору перевірено відповідним національним судом і в заяві про його скасування відмовлено, то це означає, що воно на території держави суду визнано законним, тобто вважається таким, що підлягає виконанню і у випадках відмови від добровільного виконання такого рішення воно може бути поданим для примусового виконання в цій державі в порядку, передбаченому відповідним національним законодавством.

У всіх таких випадках в дію вступають механізми примусового виконання іноземних арбітражних рішень, що містяться як в різних міжнародних угодах, головною з яких є Нью-Йоркська конвенція, так і у положеннях національних законодавств.

Так, 17 вересня 2010 р. Апеляційний суд м. Києва виніс ухвалу у справі № 22-22616/10, яким відмовив НАК «Нафтогаз України» у задоволенні апеляційної скарги й залишив чинною ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 13 серпня 2010 р., якою було надано дозвіл на примусове виконання Окремого Рішення Арбітражного інституту Торговельної палати Стокгольма від 30 березня 2010 р., а також Другого окремого рішення Арбітражного інституту Торговельної палати м. Стокгольма від 8 червня 2010 р.

У своїй апеляційній скарзі НАК «Нафтогаз України» серед іншого посилалася на те, що арбітражні рішення, визнання й виконання яких вимагається компанією «РосУкрЕнерго», не є остаточними та обов’язковими для сторін, а також на те, що дані арбітражні рішення суперечать публічному порядку України. Апеляційний суд м. Києва відкинув всі аргументи апелянта, підтвердивши правомірність визначення суду першої інстанції.

Апеляційним судом м. Києва було зазначено, що арбітражні рішення не суперечать публічному порядку України, оскільки вони прийняті щодо компанії «РосУкрЕнерго» і НАК «Нафтогаз України» і поширюють свою дію тільки на ці компанії, і відповідно, не впливають на незалежність, цілісність, недоторканність, основні конституційні права, волі, гарантії як складові частини існуючого в Україні порядку [8].

Щоб іноземне арбітражне рішення могло бути в тій чи іншій державі виконаним, воно повинно бути наданим до компетентного суду відповідної держави, який у той чи інший спосіб приймає рішення чи про його визнання та/або приведення до виконання, чи про відмову у зазначеному визнанні та/або виконанні.

Хоча в різних державах діють різні порядки щодо визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, О. Брунцева зауважує, що їх можна привести до однієї з таких моделей:

1) депонування (чи реєстрація) арбітражного рішення в суді або іншому уповноваженому органі, після чого воно подається до виконання так, нібито його було винесено національним судом цієї держави;

2) виконання арбітражного рішення безпосередньо (тобто без його депонування або реєстрації), хоча в таких випадках дозвіл суду може і знадобитись;

3) звернення до суду з поданням про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення (так звана система екзекватури).

В останньому випадку звернення до суду з позовом означає, що арбітражне рішення є підтвердженням наявності боргового зобов’язання, яке потребує судового захисту [9].

Із зазначених моделей найбільш поширеною є система екзекватури, яка сама знає різні види. У загальному виді екзеквотування — це процедура, зазвичай судова, метою якої є надання іноземному арбітражному рішенню виконавчої сили, тобто здатності бути приведеним до виконання із застосуванням, у випадку необхідності, державними органами примусових засобів щодо зобов’язаної особи або його майна.

Для прикладу візьмемо німецьке законодавство, яке у майнових справах, щоб визнати на території Німеччини іноземне судове рішення, вимагає звернути особливу увагу на такі вимоги, відсутність чи наявність яких, відповідно, дозволяє чи перешкоджає винесенню рішення про екзекватуру:

а) суди держави, до якої належить суд, що виніс рішення, за німецькими законами не є компетентними на вирішення цієї категорії справ;

б) відповідач-німець не брав участі у справі з тієї причини, що повістка про виклик до суду або відповідне розпорядження суду не були йому вручені ні особисто в державі провадження у справі, ні шляхом надання правової допомоги німецькими установами;

в) іноземний суд застосував колізійну норму, яка не відповідає правилам колізійного регулювання відповідних питань, однак лише у випадках, коли зазначене застосування шкодить інтересам німецької сторони у процесі;

г) визнання рішення суперечило б «добрим звичаям» у державі або цілям, які переслідуються німецьким законом;

ґ) щодо зазначеного визнання між Німеччиною та державою відповідного суду не забезпечена взаємність.

Коментуючи наведені положення, німецькі дослідники підкреслюють, по- перше, що ЦПК Німеччини вимагає, щоб іноземне судове рішення мало законну силу. При цьому застосовується так званий принцип визнання юрисдикції іноземного суду, згідно з яким перевіряється, чи має іноземний суд, що виніс рішення, міжнародну підсудність з точки зору німецьких законів. По-друге, коли суди вимушені будуть звертатися до застереження про публічний порядок, застосування цього інституту у міжнародному цивільному процесі порівняно з МПрП повинно бути більш стриманим, зокрема воно не дозволяє перевірки законності іноземного судового рішення, тобто його відповідності належним процесуальним або матеріальним законам. Нарешті, по-третє, відповідач за позовом про екзекватуру у німецькому суді не може повторювати заперечення, які він, вірогідно, мав можливість висунути (або він їх висунув, проте вони були відхилені) під час первісного слухання справи в іноземному суді [10].

Порядок визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів відповідно до змісту Нью-Йоркської конвенції зводиться до виконання певних дій та вимог. Так, суб’єкт спору, на користь якого винесене рішення арбітражу, подає до компетентного органу оригінал арбітражного рішення або його належним чином засвідчену копію та оригінал арбітражної угоди або її належним чином засвідчену копію. Якщо документи, подані заявником, відповідають зазначеним вимогам, компетентному органу залишилось лише перевірити, чи немає у нього законних підстав для відмови у визнанні та виконанні рішення міжнародного арбітражу. До речі, якщо арбітражне рішення або арбітражна угода викладені мовою, яка не є офіційною мовою України, заявник повинен надати компетентному органу легалізований переклад [11].

На підставі ст. 9 Конституції України й ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» [12] чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому, якщо міжнародним договором за участю України передбачені інші правила, ніж ті, які передбачені в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору. Україна як учасниця Нью-Йоркської конвенції взяла на себе зобов’язання визнавати арбітражні рішення як обов’язкові й виконувати їх відповідно до своїх національних норм, які не повинні суперечити цій конвенції. Зазвичай країни — учасниці Нью-Йоркської конвенції правове регулювання порядку визнання й виконання арбітражних рішень, а також орган, компетентний розглядати клопотання про визнання й виконання арбітражних рішень, визначають у національному законі про арбітраж та/або у процесуальних кодексах.

В Україні загальні принципи визнання й виконання арбітражних рішень, а також підстави для відмови у визнанні й виконанні арбітражного рішення містяться у статтях 35 і 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», які повністю відповідають положенням Нью-Йорк- ської конвенції. Зокрема, у ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» на національному рівні закріплюється основний принцип Нью-Йоркської конвенції, згідно з яким арбітражне рішення, незалежно від того, у якій країні воно було винесене, визнається обов’язковим і при поданні письмового клопотання до компетентного суду виконується.

Отже, розглядаючи питання взаємодії МКАС та національних судів, можна дійти висновку, що в теорії та практиці цивільного процесу існують як інституційні проблеми взаємодії, так й інші аспекти впливу національних судів на розгляд справ МКАС, тобто «процесуально-національний патріотизм». Таким чином, охоплюються всі сторони взаємовідношення національних судів та МКАСу і робляться висновки щодо певного не- досконалення чинного національного та міжнародного законодавства щодо діяльності МКАСу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Черняк Ю. В. Деякі аспекти взаємодії державних судів загальної юрисдикції та міжнародного комерційного арбітражу як форм захисту цивільних прав // Наукові записки. Том 21. Юридичні науки. — 2003. — С. 27—28.
2. Arbitration in settlement of international commercial disputes involving the Far East and arbitration in combined transportation // Abstr. of the 10th International Arbitration Congress. — 1988. — Boston. — 1989. — P. 249.
3. Павлова Н. П. Применение государственными судами предварительных обеспечительных мер при разрешении спора в международном коммерческом арбитраже // Арбитражная практика. — № 9. — 2001.
4. Нью-Йоркська конвенція від 10 червня 1958 р. «Про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень» код 30631/2004 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 45. — Ст. 3004. — С. 329.
5. Типовий закон ЮНСІТРАЛ щодо міжнародного торгівельного арбітражу від 21 червня 1985 р. (Редакція з 25 травня 2007 р.).
6. Шелкопляс Н. Арбитражное соглашение : теоретические вопросы, имеющие практическое значение // Белорусский журнал международного права и международных отношений. — 1998. — № 3.
7. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=4002-12
8. http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/11496264
9. Брунцева Е. В. Международный коммерческий арбитраж : учеб. / пособие для высших юрид. учеб. заведений. — СПб., 2005 — С. 338.
10. Шак Х. Международное гражданское процессуальное право : учеб. / пер. с нем. — М., 2001. —С. 11.
11. Захарченко Т.Правове регулювання порядку виконання арбітражних рішень // Правовий тиждень. — 2009. — № 3 (129). — С. 12.
12. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=4002-12