Сучасний світовий розвиток зумовлений глобалізаційними викликами та швидким формуванням світового інформаційного суспільства. Найвиразнішими серед цих викликів можемо назвати проблеми екологічної безпеки, попередження і боротьби з тероризмом, питання світової енергетичної кризи, проблеми бідності та голоду, і найважливіше серед них — формування і дотримання норм сучасної глобальної етики як умови поступального розвитку. Екологічні виклики розвитку сучасного світу — це проблема прісної води, ерозії земель, скорочення кількості видів тварин і рослин, збереження озонового шару, попередження небажаних наслідків глобального потепління та можливого парникового ефекту, переміщення екологічно небезпечних виробництв у країни, що розвиваються, прискорення темпів використання природних ресурсів шляхом їх освоєння у важкодоступних районах, нагромадження кумулятивних ефектів забруднення довкілля тощо. Зауважимо, що ці проблеми з’явилися не сьогодні, але саме зараз абсолютно реальною стала небезпека їх сумарного впливу на життя та перспективи цивілізації. З другого боку, глобалізаційні процеси супроводжувалися розвитком інформаційної сфери та комунікацій між людьми, перетворенням людини на громадянина Землі, розвитком глобального громадського екологічного руху. Тому новою для останнього десятиріччя стала також проблема екологічної етики як основи вирішення усіх екологічних, та й не тільки, проблем світового розвитку [1].

Зрештою, така ситуація виявилася найбільш сприятливою для концентрації уваги світового співтовариства на проблемах охорони довкілля в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь. Глобалізація, на відміну від трансформаційних рубежів історії людства, здійснюється в дуже напруженій світовій обстановці. Після багатьох століть орієнтації на ідеї прогресу, віри в усемогутність розуму прийшов час тривог, усвідомлення небезпеки екологічної і навіть загальносвітової цивілізаційної катастрофи. У ре
зультаті перетворення сучасного суспільства на глобальне інформаційне суспільство, що супроводжувалося процесами інформатизації суспільного життя, підвищення рівня інтелектуалізації праці та людських взаємовідносин, створення умов для поширення високотехнологічних міжнародних знань (міжнародні телекомунікації, Інтернет, освіта тощо) проблеми збереження довкілля стають спільним «надбанням» переважної кількості людей на планеті Земля.

Світове співтовариство в особі впливових міжнародних організацій на зустрічах керівників держав на вищому рівні за умови тиску або прямої участі представників масових екологічних рухів прийшло до ухвалення міжнародних документів глобального характеру, отримало подальший розвиток вчення В. Вернадського про ноосферу — сферу життя розумного суспільства, у якому забезпечується гармонійна еволюція людини і природи. Виявилося, що на початку ХХІ ст. і цього уже замало. Необхідний пошук таких стратегічних основ життя соціуму, який зламав би усталені традиції, що заводять у глухий кут, призводять до саморуйнування суспільства, загибелі всього живого на Землі. Основними з них є [2]:

1. Морально-етичні чинники глобальної стратегії. Суспільні перетворення здійснюють люди, що різняться між собою за рівнем культури, освітою, морально-етичними та іншими характеристиками. Тому всі глобальні проблеми реалізуються залежно від того, наскільки спільними є ці соціокультурні цінності та яким є рівень їхнього розвитку. Усвідомлення меж антиекологічної діяльності людини всупереч волі Творця та регенераційним і життєзабезпечувальним можливостям довкілля відкриває шлях у майбутнє для нинішньої цивілізації.

2.Пріоритет людини. Посилюючи вплив на біосферу, перетворюючи її силою розуму і колективної праці, змінюючи навколишнє природне середовище, людська цивілізація породила невідворотні згубні наслідки, які призводять до порушення процесу самовідтворення біосфери у результаті домінування особистого чи групового егоїзму над інтересами, правами і свободами інших людей. Цей процес супроводжується зростанням чисельності населення, домінуванням масової культури, розвитком політичного цинізму тощо, тобто відступленням від морально-етичних засад життя соціуму та поступовим формуванням зусиллями самого соціуму чинників глобальної кризи, що зумовлює потребу у створенні системи глобальних, цивілізаційних та національних стратегічних цілей і механізмів їхнього здійснення з метою впливу на мотиви поведінки мільярдів людей.

3.Поєднання глобального цивілізаційного і регіонального підходів. Це положення диктується тим, що глобальні проблеми жодна країна самостійно вирішити не здатна, тут потрібен загальнопланетарний підхід. Знову, як і на початку 90-х років, виявився затребуваним лозунг екологів «Думай глобально, дій локально». Головні орієнтири глобальної довгострокової стратегії повинні обґрунтовуватися кращими інтелектуальними силами всієї планети, послідовно проводитися в життя інтеграційними союзами всіх держав, міжнародними організаціями. Однак слід враховувати й національні особливості. Країни, що входять до однієї цивілізації, мають схожі традиції та природно-екологічні умови, можуть досягати взаєморозуміння, будуючи регіональну співпрацю і взаємодію між собою.

4. Інформаційно-технологічна революція стала магістральним шляхом глобалізації принаймні на XXI ст. Технічний розвиток абсолютно необхідний, але його недостатньо, адже іншою повинна стати сама цивілізація, іншим — духовний світ людини, її потреби, ментальність. Науково-технічний прогрес перетворює кожного індивідуума на суб’єкта світового спілкування, громадянина Землі, тому умовою подальшого науково-технічного прогресу стає духовна складова, дотримання етичних стандартів та моральних норм, без яких світ може перетворитися на всезагальний хаос, війну всіх проти всіх.

Сучасне суспільство, на думку автора, не може розглядатися як сукупність громадянських суспільств, що сформувалися або формуються у межах національних держав, а є глобальним громадянським суспільством. Ідея глобального громадянського суспільства має свої джерела в концепціях світового громадянства, міжнародного співтовариства, світового суспільства І. Канта, який говорив про виникнення права світового громадянства (jus cosmopoliticum), що з’єднує громадян і держави у вищу республіканську співдружність держав — універсальне громадянське суспільство, яке існує, коли група держав, усвідомлюючи деякі спільні інтереси і цінності, формує суспільство з метою усвідомлення кожного громадянина зв’язаним загальним набором правил у взаємовідносинах один з одним [3]. Ідеї глобального громадянського суспільства виявилися поруч із проблемами збереження довкілля, а також питаннями інформатизації життя та морально-етичного забезпечення спілкування людей.

Глобалізація передбачає створення нової етики світового громадянського суспільства постіндустріальної епохи. Індивідуальний егоїзм, етика індивідуалізму з її уявленням про власну (групову, корпоративну, партійну, етнічну, культурну та іншу) виняткову вибраність зжили себе. Етика глобального інформаційного громадянського суспільства має орієнтуватися на пріоритет загальнолюдських інтересів, на прагнення зберегти і передати Землю і сучасну цивілізацію наступним поколінням. Тому така етика не може бути сумою моральних цінностей усіх людей, еліт, вчених і т. д., а імперативом вищого порядку, визнаним і сповідуваним усією сучасною цивілізацією [4].

Важливу роль у формуванні етики глобального інформаційного громадянського суспільства можуть відіграти світові релігії, що справляють величезний ціннісно-орієнтаційний вплив на духовний світ і норми поведінки мільярдів людей. Так, згідно з даними двох національних опитувань щодо ціннісних орієнтацій населення України, проведених за методикою Європейського дослідження «European Values Survey», за період з 1999-2008 рр. серед населення України зросло значення релігії як цінності з 55 % до 67 %; збільшилася чисельність віруючих з 56 % до 77 %; рівень адекватності релігійних відповідей на запитання віруючих щодо проблем моралі зріс із 63 % до 81%; щодо проблем духовності — з 62 % до 86 %.

Світове громадянське суспільство твориться на інших принципах порівняно з національним громадянським суспільством. Необхідність урахування формування глобального громадянського суспільства в проектуванні та реалізації політики сучасної держави зумовлена не тільки відродженням цієї концепції, а й усвідомленням вразливості сучасної соціоекосистеми, що
об’єднує у ціле людину, живу і неживу природу, формуванням єдиного інформаційного простору, потреби в єдиній інформаційній культурі та етиці, перетворенням особи на громадянина світу та утвердженням домінанти прав і свобод індивіда як умови розвитку сучасного суспільства.

Людина ХХ-ХХІ ст., як і сучасне суспільство в цілому, продовжує залишатися невіддільною від природи, як це було тисячоліття тому. Водночас взаємодія суспільства і природи реалізується не тільки у формі єдності, а й як складний діалектичний суперечливий процес боротьби та єдності протилежностей, в якому обидві системи — суспільство і природа — взаємно доповнюють одна одну, існують одна для одної та одна через одну, а тому становлять єдину глобальну соціоекологічну систему «суспільство — довкілля». У своєму розвитку природа, створюючи людину, дійсно утворює те, чого їй не вистачає, — мислячий дух, який усвідомлює себе і суспільство (рис. 1) [5, 54-56].

Рис. 1. Глобальна система «суспільство — природа»

Глобалізація зумовила нові екологічні проблеми, але, одночасно, дала новий шанс для мобілізації зусиль світової спільноти на вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища. Звичайно, поряд із всесвітніми екологічними рухами на кшталт «<Green Peace», міжнародними організаціями, конференціями та іншими видами природоохоронної діяльності вчених безспірний пріоритет у числі засобів вирішення екологічних проблем належить системі екологічного права. Можна стверджувати, що екологічне право втрачає відокремленість на національне і міжнародне екологічне право. Це зумовлено самим об’єктом і предметом екологічного права — довкілля залишається спільним для усіх мешканців і для усіх країн Землі.

Сьогодні ми є свідками гармонізації екологічного права України з міжнародним екологічним правом. Виникнення і розвиток екологічного права в Україні стало результатом об’єктивних вимог суспільного розвитку, закономірним підсумком еволюції відносин між суспільством і природою в межах того типу суспільного розвитку, який упродовж десятиліть складався в нашій державі, а також зусиль ряду вчених. Водночас розвиток екологічного права в Україні гальмувався як факторами ідеологічного порядку, так й істотними недоліками самої юридичної науки, яка в цілому виявилася не готовою на належному рівні осмислити потреби практики, що швидко розвивалася, а також помилковими рішеннями багатьох екологічно значущих питань, нігілістичними тенденціями, які заперечували саму можливість існування екологічного права або істотно применшували його значення.

Такі елементи ізоляціонізму у розвитку екологічного права проявилися
навіть у Конституції України. Можемо розглянути цю проблему на прикладі теоретико-методологічної помилки, допущеної при підготовці проекту Конституції України 1996 р. за участю автора цієї статті та зумовленої незавершеністю теоретико-правового опрацювання проблеми предмета екологічного права. Надалі результати цієї помилки були відтворені у ряді законодавчих та інших нормативних актів.

Нагадаємо, що предметом правового регулювання повітряного права зараз невиправдано визнаються відносини, що складаються в авіаційній сфері, а точніше у сфері авіаційного транспорту. Таке розуміння предмета повітряного права закладене ще у 1993 р. у Повітряному кодексі України у ст. 2: «Повітряний кодекс України регулює діяльність користувачів повітряного простору України з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації». Предметом правового регулювання формованої підгалузі екологічного права, що отримала «робочу» назву «атмосфероохоронне» право, є відносини, пов’язані з охороною атмосферного повітря, яке у Законі України «Про охорону атмосферного повітря» визначене як природна суміш газів, що знаходяться за межами жилих, виробничих та інших приміщень. Атмосферне повітря, яке знаходиться у межах території України, відповідно до ст. 13 Конституції України є об’єктом права власності українського народу, а суверенітет України відповідно до ст. 2 Конституції України поширюється на всю її територію, у тому числі й на повітряний простір та атмосферне повітря [6].

Якщо б «повітряний простір» та «атмосферне повітря» були взаємозамінними або синонімічними поняттями, то проблема суверенітету тут була б зрозуміла. Атмосферне ж повітря перебуває у постійному русі. Визнання права власності на хімічний склад повітря є дуже відповідальним для держави, оскільки передбачає відповідальність власника за шкоду, яка може бути заподіяна життю і здоров’ю людей, відповідальність держави за міжнародним правом. Однак сучасні досягнення науки не завжди дають можливість відповісти на запитання про «внесок» економіки тієї чи іншої держави у забруднення атмосферного повітря та сумарний ефект усіх забруднень — і принесених з території інших держав, і тих, що потрапили в атмосферу в результаті викидів підприємств і транспорту України.

Розвиток атмосфероохоронного законодавства як сукупності правових актів, що регулюють відносини з охорони повітря від забруднення, у тому числі і шумового, призвів до того, що конституційне право власності на атмосферне повітря de facto звелося до права власності на хімічний склад повітря. До цього часу ні в кого не виникало бажання розділити підгалузь надрового права на власне законодавство про охорону надр як підгалузь екологічного права та гірниче право, яке б регулювало відносини щодо використання надр. Очевидно, що предметом правового регулювання повітряного права має бути увесь комплекс суспільних відносин, пов’язаний як з охороною хімічного складу та попередженням шумового «забруднення» повітря, так і з його використанням, причому не тільки для потреб авіації, а й для розміщення висотних об’єктів та об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням авіації, а також використанням атмосферного повітря як природної сировини, як це має місце у діяльності заводів із виробництва азотних мін- добрив для сільського господарства. У такому випадку авіаційне право розглядалося б як комплексний інститут у системі повітряного права, а останнє логічно входило б до природоресурсного комплексу в системі екологічного права. Це було б так само логічно, як вирішення питань правового регулювання будівництва лісових доріг та лісозаготівель у межах лісового законодавства або ж питань добування корисних копалин у межах законодавства про охорону і використання надр. У результаті стало б можливим забезпечувати систематизацію юридичної науки, у тому числі вирішити питання про «приписку» повітряного права до спеціальності 12.00.06. «земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право». Система ж комплексної підгалузі повітряного права, таким чином, містила б такі інститути права, як суверенітет держави на повітряний простір, загальні засади використання повітряного простору для господарських потреб, екологічна безпека повітряного простору (нинішнє атмосфероохоронне право), авіаційне право (нинішнє повітряне право), правове регулювання розміщення висотних споруд.

Зазначене, однак, не впливає на загальну позитивну оцінку головного, на що потрібно звернути увагу у зв’язку з цим, — швидкість формування та інтенсивність розвитку екологічного права України, особливо після 1986 р. Перші кроки союзної республіки, а згодом окремої держави, набули вираження у правовій формі, увібравши в себе як досягнення, так і прорахунки ранніх років української незалежності. Саме перші роки існування української держави стали періодом бурхливої законодавчої та в цілому право- творчої діяльності, формування і розвитку низки нових галузей права, серед яких одне з чільних місць належить екологічному. Історії, практично, невідомі аналогічні приклади, коли протягом лічених років були створені основи екологічного права.

Нині в Україні поки що не розроблено концепцію теоретичних засад розвитку окремих галузей права. Це стосується й екологічного права. Автор ще у 1992 р. висунув свій варіант такої концепції та назвав її концепцією «екологічного дерева». Вона містить наближений перелік необхідних правових актів у галузі охорони навколишнього природного середовища, відображає взаємодію та загальні принципи їх підготовки, становлення системи екологічного права [5, 199-202]. Можна стверджувати, що в українському законодавстві вже «виросло» «екологічне дерево»[7], що у нашій державі сформувалася національна система екологічного права як комплексна галузь права, яка об’єднує правові норми і правові відносини, що виникають у процесі взаємодії суспільства і природи.

Сьогодні у світі утвердилась тенденція швидкого розвитку як міжнародного екологічного права, так і національного екологічного законодавства, яка супроводжується небаченим досі явищем — взаємним «перетіканням» прогресивних екологічних ідей між національним та міжнародним екологічним правом.

Найвищим досягненням тут слід вважати конституційне закріплення в ряді країн природного права людини на життя та на сприятливе для життя довкілля, інші екологічні права [8], які випливають з нього (Конституція Республіки Татарстан, ст. 35 Хартії основних прав та свобод Чеської Республіки, конституції Естонії, Македонії, Молдови, Словенії, Російської Федерації). Право людини на чисте довкілля в конституціях сучасних держав вважається правовою підставою юридичного закріплення екологічної функції держави.

Подібні положення закріплені прямо або опосередковано конституціями Австрії, Македонії, Молдови, Португалії, Словенії, Угорщини, України. Обов’язок кожного охороняти природне середовище проголошують конституції Республіки Білорусь, Македонії, Молдови, Російської Федерації, Словенії, Узбекистану. Конституція Республіки Польща обов’язок охороняти природне середовище встановлює тільки щодо громадян (ст. 72).

Збереження довкілля для нинішнього і прийдешніх поколінь у сучасній теорії права і конституційній практиці розглядається як спільний обов’язок держави, громадянського суспільства і людини. Такий підхід можна визначити як еколого-правовий імператив, що сприйнятий майже у всіх державах світу [9].

Екологічна функція держави, поняття якої вперше було сформульоване ще радянською наукою екологічного права, зокрема О. Колбасовим та Ю. Шемшученком, не є постійним супутником держави. Виникнення екологічної функції держави пов’язане з поглибленням суперечностей між суспільством і природою та необхідністю розширення державно-правового втручання у сферу відносин з охорони довкілля. Тому основою реалізації екологічної функції держави є економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища (економіко-правовий механізм охорони довкілля), спрямований на реалізацію таких стратегічних цілей: створення системи екологічного права; формування ефективної системи управління еколого-економіч- ним розвитком; побудова соціально та екологічно орієнтованої економіки; формування екологічної свідомості людей, що, на нашу думку, забезпечує перехід суспільства на шлях сталого розвитку [5; 10].

Є національна специфіка конституційно-правового вирішення проблем охорони довкілля, що зумовлено географічними, демографічними, культурологічними особливостями розвитку тієї чи іншої країни або соціуму [11]. Так, Конституція Хорватії об’єднує у складі природних ресурсів море, узбережжя та острови. В українському законодавстві закладено наукове розуміння лісу як біогеоценозу, запроваджене у свій час видатним російським ученим-лісівником, професором В. Сукачовим, за яким ліс як система містить деревостани, лісову підстилку, тваринний і рослинний світ.

Конституція Греції визначає забезпечення комплексного розвитку території шляхом вирішення екологічних проблем (ст. 24). Конституція Македонії відносить планування для створення сприятливого середовища людського існування до основоположних цінностей конституційного ладу. Конституція Португалії передбачає обов’язкове розроблення у державі планів економічного і соціального розвитку з метою збереження екологічної рівноваги, охорони довкілля (ст. 91) [12]. Цікаво, що цей так званий середовищ- ний підхід до розвитку населених пунктів і розміщення продуктивних сил був досить популярним і загальноприйнятим у СРСР у 70-80-х роках ХХ ст., а потім забутий як у політиці, так і в соціально-економічному плануванні.

З урахуванням державного устрою та політико-правової практики спостерігаємо узгодження загальнонаціональних і регіональних проблем та певні особливості їх відображення і в конституційних положеннях. У ряді конституцій сучасних держав закріплені відомі міжнародні принципи та інші положення, які стали надбанням сучасної науки і міжнародної практики. Так, у Конституції України передбачено право на екологічну інформацію, яке на міжнародному рівні закріплено у відомій Орхуській Конвенції.

У зв’язку з розвитком інтеграційних процесів та згідно з Маастрихтським договором конституції ряду країн Західної Європи були доповнені принциповими положеннями, які визначають правові основи участі держав у ЄС. У Конституцію Франції, наприклад, Законом від 25 червня 1992 р. було включено розділ XV «Про Євросистеми, співтовариства і Європейський Союз». Побічні положення передбачені тепер у ст. 231 Конституції ФРН, главі «Б. Європейський Союз» розділу 1 Конституції Австрії. На нашу думку, виникла потреба ще в одному європейському договорі в межах Ради Європи, який би визначив заходи щодо імплементації загальноєвропейських екологічних вимог у конституціях членів Ради Європи [13].

Не викликає сумніву, що основою формування нового глобального екологічного права має бути вирішення питання про делегування суверенних прав держав міжнародним органам у сфері охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки, що має знайти своє вирішення на першому етапі у формі конституційного закріплення основ екологічної політики держав та конституційного закріплення інтеграції національних правових систем.

Аналізуючи постмаастрихтські процеси, вчені відмітили започаткування процесу внесення змін до національних конституцій та добровільне передання повноважень держав у сфері охорони навколишнього природного середовища до наднаціональних організацій і як наслідок — закріплення переважної сили права ЄС порівняно з національним правом. Раніше у радянській науці міжнародного права такі явища розцінювались як пряме порушення норм конституційного права [14]. Не вдаючись до детального аналізу проблем європейської інтеграції, зазначимо, що проблеми екологічні, як правило, мають транскордонний характер і тому їх вирішення потребує наднаціональних засобів правового регулювання. Тому уніфікацію національного законодавства в європейських країнах, об’єднаних спільністю природно-кліматичних умов, високим рівнем розвитку економіки на відносно невеликій території та високою щільністю населення, можна розглядати як необхідний і обов’язковий захід великої європейської інтеграції в межах Європейського Союзу чи навіть Ради Європи і неодмінну умову членства у цих європейських організаціях.

У ряді конституцій юридично закріплено принцип сталого розвитку як основоположний принцип екологічної безпеки. За Конституцією Португалії з метою реалізації права людини жити в умовах екологічної рівноваги держава зобов’язана розвивати раціональне використання природних ресурсів, зберігаючи їх здатність до оновлення й екологічної стійкості, та сприяти збалансованому соціально- економічному розвитку (ст. 66), виробити національну енергетичну політику, спрямовану на збереження природних ресурсів і екологічної рівноваги (ст. 81).

Порівняльний аналіз конституцій ряду держав світу дає можливість дійти висновку, що однією з найбільш збалансованих з екологічної точки зору є сьогодні Конституція України, в якій екологічні вимоги і функції держави не тільки передбачені на всіх рівнях влади, а й є загальним взаємним обов’язком особи і держави [15]. Найближче до такої моделі «екологізованої» Конституції, окрім України, підійшли Російська Федерація та Португалія.

Відзначимо також швидке реагування національного законодавця у сучасних державах на зміну екологічної ситуації, глобальні екологічні катастрофи, вимоги представників національного та світового громадського екологічного руху шляхом ухвалення адекватних актів законодавства, що регулюють ту чи іншу сферу суспільних відносин в екологічній сфері.

Подальший розвиток екологічного законодавства у світі не виключає прийняття законодавчих актів, спрямованих на врегулювання відносин у конкретних сферах охорони довкілля. Досить активно відбувався процес формування законодавства у сфері поводження з отруйними речовинами та відходами. У всіх економічно розвинених країнах, зокрема, прийняті закони про контроль за отруйними речовинами, про відходи (наприклад, закони про знищення відходів (Японія, 1971р.), про зберігання отруйних речовин (Велика Британія, 1972 р.), про зберігання і переробку сировинних ресурсів (США, 1976 р.), про скиди в океан (США, 1972 р.) тощо). Можна відзначити закони про регулювання використання сільськогосподарських хімікатів (Японія, 1948 р.), про контроль за впровадженням пестицидів (Греція, 1952 р.), про пестициди (Нідерланди, 1962 р., Бельгія, Фінляндія, 1969 р.)

Новий після закріплення на конституційному рівні основ екологічної політики держави етап розвитку екологічного законодавства в економічно стабільних країнах припадає на останнє десятиліття ХХ ст. Його особливість — курс на кодифікацію екологічного законодавства. Перші кроки на цьому шляху зроблені у Швеції та Німеччині.

Кодифікаційні роботи в галузі екологічного права мають великий рівень науковості. Часто необхідні знання виходять за межі юриспруденції. У законотворчій роботі юридична наука спирається на досягнення інших галузей науки, які теж не завжди спроможні дати відповідь на питання, які виникають у правотворенні. Складовими розвитку права мають бути не тільки подальший прогрес еколого-правової науки, підвищення еколого-правової культури, вдосконалення системи еколого-правової освіти, але, передусім, удосконалення законодавства саме з урахуванням нормативної сили закону, його загальнообов’язковсті. Одним із можливих варіантів кодифікації може бути створення Екологічного кодексу як основи екологічного права, який врахував би останні досягнення як правової науки, так і правотворчої та правозастосовної практики. Автор виступав з такою ідеєю ще у 1991 р. Слід зазначити, що на певному етапі кодифікації екологічного права автором статті пропонувалося прийняти закон «Про екологічну освіту та виховання», проект якого був підготовлений ще на початку 90-х років, а також Збірник кваліфікаційних екологічних вимог (для працівників усіх професій і спеціальностей). Адже при нашаруванні проблем як економічної, так і екологічної кризи без необхідного рівня екологічної культури, без ціннісних еколого-правових знань важко говорити про гармонізацію відносин людини з довкіллям.

В Україні підготовлено ряд проектів Екологічного кодексу. Такий кодекс міг би в загальній частині містити завдання законодавства та предмет правового регулювання, об’єкти та принципи правової охорони навколишнього природного середовища, правове регулювання власності тощо, а у спеціальній — правовий режим охорони та використання окремих природних ресурсів. Уже тільки після створення Екологічного кодексу ми, очевидно, могли б вийти на рівень розуміння того, що ж має бути екологічною Конституцією, «стовбуром» того самого «дерева» — концепції розвитку екологічного законодавства: чи нас задовольнить один кодекс, чи прийматимемо якийсь додатковий органічний закон, чи згодимося на подальше врегулювання проблем екологічної безпеки на міжнародно-правовому рівні шляхом ухвалення Екологічної хартії чи Екологічної Конституції Землі.

Необхідність прийняття цього законопроекту зумовлена потребою у подальшій екологізації господарської діяльності, посиленні впливу державних заходів, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки в країні, в тому числі законодавчих, які мають надати екологічній політиці в Україні системного характеру, активізувати діяльність у цій сфері суспільних відносин всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Кодифікацію екологічного права слід здійснювати на рівні творення нових норм права. Адже правова норма — конкретне правило поведінки, установлене або санкціоноване і забезпечуване державою, — є найменшою структурною складовою у системі екологічного права. Норму права можна порівнювати з молекулою речовини, яка, як відомо, є найменша складова речовини, що зберігає її властивості. Молекула води є водою, а два атоми водню або атом кисню мають інші порівняно з водою властивості. Норма права — це найменша частина права, яка зберігає властивості й особливості права. Найяскравіше така особливість права виявляється в екологічному праві, яке об’єднує правові норми, спрямовані на збереження довкілля, у якому проживає людина.

Отже, екологічне право — це комплексна галузь права, яка регулює правові відносини у сфері охорони природи, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, тобто відносини, пов’язані з охороною довкілля у цілому, охороною та використанням природних ресурсів та охороною життя і здоров’я людини у зв’язку із негативним впливом людської діяльності на довкілля з метою забезпечення збалансованого сталого розвитку в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь людей.

Критеріями для «ідентифікації» екологічного права у системі права є суспільний запит, зумовлений насуванням глобальної екологічної кризи, а також виокремлення предмета, методів регулювання суспільних відносин та принципів охорони довкілля.

Різнобічна діяльність суспільства з охорони довкілля свідчить про багатоплановість змісту цього поняття і вказує на необхідність комплексного підходу до вирішення питань, пов’язаних із його визначенням, взаємодією всіх напрямів охорони навколишнього природного середовища (рис. 2).

Функціонування соціуму у ХХІ ст. суттєвим чином відбивається на планетарному кругообігу речей і енергії, викликаючи незворотні зміни в біосфері, з якими вона не може впоратися самотужки, призводячи до її деградації, а, зрештою, і до погіршення умов життя і діяльності самої людини.

Рис. 2. Взаємодія напрямів охорони довкілля

Врахування сучасних особливостей взаємодії суспільства і природи вимагає розглядати політику у сфері охорони довкілля не тільки в Арістотелівському трактуванні як вчення про державу та владу, а й як практичне управління життям суспільства (функціональний Платонівський підхід) та систему програмних установок, принципів і норм регулювання життя суспільства і суспільних відносин. Екологічна політика, таким чином, стає сукупністю засобів впливу держави та інших політичних інститутів на систему «суспільство — природа» з метою своєчасного вирішення суперечностей, що виникають у ній, забезпечення сприятливого для життя людини і суспільства навколишнього природного середовища та екологічної безпеки для нинішнього і майбутніх поколінь, сферою реалізації екологічної функції держави.

Наступним етапом розвитку правової охорони довкілля є формування глобального екологічного права на базі екологізованих національних конституцій, кодифікованого національного екологічного законодавства і міжнародно-правових актів, існуючих досягнень сучасної науки та на основі морально-етичного екологічного імперативу Екологічної Конституції Землі.

В основі прийняття будь-яких екологічно значущих рішень лежить мораль і екологічна етика. Очевидно, що питання ухвалення та реалізації Екологічної Конституції Землі, а фактично урятування сучасної цивілізації, знаходиться у площині екологічної етики. Міжнародно-правовий екологічний імператив (моральний імператив добра) як ідеал, до якого ми хотіли би всі разом прагнути, щоб зберегти Землю для наших дітей і онуків, очевидно, має становити зміст Екологічної Конституції Землі, чому має передувати гармонізація конституційного закріплення права людини на життя у сприятливому довкіллі та інших екологічних прав як умови та обов’язку держави здійснювати екологічну функцію відповідно до вимог міжнародного і національного екологічного права, забезпечення сталого розвитку.

До уваги тут також треба брати і принципи екологічного права, які мають наповнити зміст Екологічної Конституції Землі. Принципами права вважають його основні начала, вихідні положення та ідеї, які є універсальними і визначають особливості формування, розвитку та функціонування права, а також зміст і особливості правового регулювання [16]. Для глобального екологічного права такими є
пріоритет охорони життя і здоров’я людей, поєднання екологічних та економічних інтересів суспільства, раціональне використання природних ресурсів, гласність, платність природокористування, басейновий принцип природокористування, принцип «забруднювач платить», а також принципи, зумовлені сучасним цивілізаційним розвитком: зваженість витрат на реалізацію природоохоронних заходів, можливостей держав та їх обов’язку перед громадянським суспільством забезпечувати екологічну безпеку; принцип обачності при плануванні або впровадженні будь-яких заходів та обов’язковість екологічної експертизи; субсидіарність екологічної політики держави, тобто використання в реалізації екологічної функції держави міжнародних норм і правил, якщо вони виявляються більш ефективними, ніж національні, і навпаки, використання більш ефективних порівняно з міжнародними національними природоохоронними заходами, що знайшло своє вираження у підготовленому під керівництвом автора цієї статті проекту Екологічного кодексу України.

Глобалізаця зумовлює значні зміни такого інституту, як держава, яка втрачає монополію на владні функції по відношенню до суспільства, зазнає децентралізації [17]. У цих умовах зберігається тенденція до збільшення числа незалежних держав, недержавні суб’єкти економіки і політики перебирають на себе певні функції, які раніше виконувалися державою, активізуються зусилля держав зі створення системи глобального управління, що змінює систему прийняття державних рішень, вимагає консолідації держав у вирішенні між- та наднаціональних проблем. Глобалізація зумовлює підвищені вимоги до компетенції державного керівництва, до результативності діяльності держави у сфері культури, освіти, захисту суспільної моралі [18].

Як комплексна галузь права, глобальне екологічне право перестає бути просто інструментом здійснення екологічної політики держав, створює політико-правові, соціально-економічні та морально-етичні передумови не тільки для реалізації екологічної функції держави, а й участі громадянського суспільства у цілому у справі попередження можливої глобальної екологічної катастрофи, збереження довкілля для нинішнього і прийдешніх поколінь людей, збереження того, що стало результатом Божого промислу. Тому, поза сумнівом, є підстави говорити: саме глобальне екологічне право, в основі якого має бути Екологічна Конституція Землі, побудована з урахуванням взаємного обов’язку держав та глобального громадянського суспільства за збереження довкілля в інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь людей, стає найкращим, що є в Бога на Землі, принаймні в еколого-правовій сфері.

Екологічна Конституція Землі як міжнародний політико-правовий документ має містити принципи міжнародно-правової охорони довкілля, юридично закріпити екологічні права і свободи людини, визначити суб’єктів забезпечення екологічної безпеки на глобальному рівні, встановити основи взаємної відповідальності громадянина, держави і громадянського суспільства за збереження довкілля в інтересах теперішнього і майбутніх поколінь людей. Таким чином, сама Екологічна Конституція Землі має стати міжнародно-правовим етичним імперативом охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, увібравши у себе на основі екологічної етики сучасні досягнення юридичної науки та досвід конституційного закріплення взаємної відповідальності держави і громадянського суспільства за майбутнє — збереження довкілля та кодифікації екологічного законодавства на національному рівні, міжнародні правовіакти у галузі екологічної безпеки.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Костицький В. Екологічна криза і складові її подолання // Малий і середній бізнес. — 1999. — № 3.
2. Базылев Н. И. Глобализация национальной экономики : сущность, тенденции, последствия // Вестник БГЭУ. — 2002. — № 6.
3. Костицький В. Проблеми ренесансу в сучасній теорії права // Малий і середній бізнес. — 2009. — № 1-2. — С. 3-10.
4. Костицький В. Найкраще, що є у Бога на Землі (Екологічне право та школа екологічного права професора Ю. С. Шемшученка) // Держава і право у світлі сучасної юридичної думки : зб. наук. пр. на пошану Ю. С. Шемшученка. До 75-річчя від дня народження. — К., 2010. — С. 370-377.
5. Костицький В. Екологія перехідного періоду : право, держава, економіка (економіко-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища в Україні). — К., 2003.
6. Костицький В. Теоретичні та методологічні засади формування комплексної галузі «Повітряне право» // Малий і середній бізнес. — 2009. — № 3-4. — С. 5-15.
7. Проблеми розвитку екологічного права України / Зб. тез : Екологічний менеджмент в Україні : порівняльний аналіз українського та західноєвропейського підходів. — 21-31 травня 1991 р. — Женева. — 1991. — С. 161; Костицький В. В. Екологічне право України : деякі проблеми теорії та кодифікації // Право України. — 1998. — № 1. — С. 67-72.
8. Костицький В. Конституція України (основний закон України) (проект). — К., 2006. — 150 с.
9. Костицький В. Міжнародно-правовий екологічний імператив (до питання про «технічне завдання» для розроблення Екологічної Конституції Землі) // «Національна екологічна політика в контексті Європейської інтеграції України : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 27 жовтня 2010 р.). — К., 2010. — С. 14-16.
10. Костицький В. В. Екологічна функція держави та економіко-правовий механізм охорони довкілля // Право України. — 2004. — № 1.
11. Костицький В. Конституційне регулювання охорони довкілля : український та світовий досвід // Право України. — 2003. — № 10.
12. Костицький В. Конституційний механізм основ екологічної політики держави // Малий і середній бізнес. — 2001. — № 1-2. — С. 86-87.
13. Костицький В. Проблеми європейської інтеграції України // Малий і середній бізнес. — 2007. — № 1. — С. 3-15; Костицький В. В. Україна та Європейський Союз : перспективи, переваги і проблеми євроінтеграції. — К., 2006.
14. Буржуазные конституции в период общего кризиса капитализма / отв. ред. И. Д. Левин и Б. С. Крылов. — М., 1996. — С. 245-247.
15. Костицький В. Нова Конституція у баченні ХДПУ // Право України. — 1995. — № 11. — С. 19.
16. Юридична енциклопедія. — К., 2003. — Т. 5. — С. 129; Общая теория государства и права : академ. курс : в 2 т. / под ред. проф. М. Н. Марченко. — М., 1998. — Т. 2. Теорія права. — С. 22.
17. Костицький В. Глобалізація і нова роль держави : про юридичне закріплення економічного патріотизму як принципу права і принципу державного управління // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права : тези доп. наук.-практ. конф. (Київ, 26 січня 2008 р.). — К., 2008. — С. 86-88.
18. Костицький В. Захист суспільної моралі як функція демократичної держави в умовах формування глобального громадянського суспільства : зб. матеріалів IV Всеукр. наук.-практ. конф. «Державне управління в умовах політичної модернізації України : стан та проблеми». — К., 2010. — С. 255-269; Правове регулювання захисту суспільної моралі (збірник нормативно-правових актів) / за заг. ред. В. В. Костицького. — К., 2010. — 120 с.