Звертання за вирішенням міжнародних суперечок до безстороннього органу, що виносив би рішення на основі права, далеко не нова ідея. Найбільш стародавня форма міжнародної юрисдикції — третейські суди, практика застосування яких була відома вже народам давнього Сходу.

Хронологічно першим міжнародним судовим органом став Центральноамериканський суд. Він був заснований у 1907 році Гватемалою, Г ондурасом, Коста-Рікою, Нікарагуа і Сальвадором під прямим політичним тиском США. Суд створювався для забезпечення політичної стабільності і форсування політичного об’єднання держав субрегіону. Він проіснував тільки десять років, виявивши повну нездатність справитися з поставленими перед ним задачами. Центральноамериканський суд значною мірою не вплинув на розвиток міжнародного права і практику побудови міжнародних судових органів.

Фактично історія міжнародних судових органів веде відлік від Постійної палати міжнародного правосуддя при Лізі націй — першого універсального міжнародного судового органу загальної компетенції. Створення в 1920 році Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, передбаченою статтею 14 Статуту Ліги Націй, ознаменувало великий крок вперед в області судового вирішення міжнародних суперечок.

Як ми вже зазначали, нині існує система міжнародних судів, які в тому числі й займаються безпосередньо питаннями захисту прав людини. Усі судові органи в цій сфері можливо на нашу думку поділити за такими критеріями, як сфера дії та характеру спорів, що надані на розгляд.

За сферою дії існують універсальні міжнародні суди та регіональні міжнародні суди щодо захисту прав і свобод людини. До універсальних, в якості прикладу, можна віднести Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд.

До регіональних можна віднести Міжамериканський суд з прав людини, Африканський суд прав людини і народів, Європейський суд з прав людини, Суд Європейських співтовариств.

У залежності від характеру розглянутих спорів міжнародні суди діляться на суди з вирішення:

а)  міждержавних спорів (Міжнародний Суд ООН, Економічний Суд СНД);

б) міждержавних спорів та справ, порушуваних фізичними і юридичними особами проти держав і міжнародних організацій (Європейський суд з прав людини);

в)  трудових спорів у рамках міжнародних організацій (Адміністративний трибунал МОП);

г)  щодо притягнення до відповідальності фізичних осіб (Міжнародний кримінальний суд);

д)  різноманітних категорій спорів (Суд ЄС).

Найбільш авторитетними та дієвими серед універсальних міжнародних судів, в тому числі відносно захисту прав людини є Міжнародний суд ООН та Міжнародний кримінальний суд.

Міжнародний Суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) — один з шести головних органів ООН і головний судовий орган цієї організації. Він заснований в 1945 році замість Постійної палати міжнародного правосуддя (ППМП) при Лізі націй, що існувала до Другої світової війни. У жовтні 1945 року ППМП на своїй останній сесії ухвалила рішення про передачу своїх архівів і майна Суду, який також мав засідати в Палаці миру в Гаазі. 31 січня 1946 року судді ППМП пішли у відставку і 5 лютого 1946 року Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН вибрали перших членів Міжнародного Суду ООН. У квітні 1946 року ППМП була офіційно розпущена, і Суд, зібравшись на перше засідання, вибрав своїм Головою суддю Хосе Густава Герроро (Сальвадор), який був останнім головою ППМС. Перше засідання було проведене 18 квітня 1946 року.

Міжнародний суд ООН — головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передбачені Статутом ООН, чинними міжнародними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Г енеральна Асамблея ООН і Рада Безпеки ООН на дев’ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Місцезнаходження суду — Г аага (Нідерланди). Країни- члени можуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні копалини та інші спірні питання. ГА ООН або РБ ООН можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Суд формується і діє відповідно до свого Статуту, який є невід’ємною частиною Статуту ООН. Статут Міжнародного суду був підписаний 26 червня 1945 року і набув чинності 24 жовтня 1945 року.

Функції Суду. Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений

• розглядати правові спори між державами, що пов’язані з порушенням міжнародних договорів і зобов’язань або виникають при їх тлумаченні;
• ухвалювати обов’язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;
• давати консультативні, що не мають обов’язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.

До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН. Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН. Всі держави учасники Статуту Міжнародного Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним. Інші держави можуть передавати на його розгляд справи на умовах, що визначає РБ ООН. Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

Розгляд порушується одним з двох наступних способів:

• за допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода є двосторонньою за своїм характером, укладається державами, охочими спільно представити спір на розгляд Суду, і складається з одного тексту питань, що вони погодилися передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може порушити розгляд, повідомивши Секретаріат ООН про цю угоду;
• за допомогою заяви: заява, котра є односторонньою за своїм характером, подається державою проти іншої держави на основі юрисдикційної статті в договорі або заяв в рамках системи «факультативного застереження».

У документах, що супроводжуються листом міністра закордонних справ відповідної держави або його посла в Гаазі, має вказуватися точний предмет суперечки і назви сторін. Заява повинна бути докладнішою, ніж спеціальна угода: крім вищезазначених елементів, держава заявник повинна вказати підстави наявності, на її думку, у Суду юрисдикції. Вона повинна також вказати точний характер претензії і представити короткий виклад фактів і підстав, що містяться в основі цієї претензії.

Секретар ООН негайно супроводить спеціальну угоду або заяву іншій стороні і суддям, а також Генеральному секретареві Організації Об’єднаних Націй і всім державам членам, що мають право звертатися до Суду. Він включає справу в загальний список Суду та інформує пресу.

Рішення Суду є обов’язковим для виконання відповідними сторонами. У статті 94 Статути Організації Об’єднаних Націй передбачається, що «кожен член Організації зобов’язується виконати рішення Суду у тій справі, в якій він є стороною». Будь-яка держава, незалежно від того, чи є вона членом Організації Об’єднаних Націй чи ні, яка вважає, що інша сторона не виконала рішення Суду, може довести це питання до відома Ради Безпеки ООН. Остання, якщо визнає необхідність, може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення.

Джерела права, що використовує Суд. При розгляді справи і винесенні ухвал Суд застосовує джерела права, що визначені в статті 38 його Статуту, а саме

• міжнародні конвенції і договори;
• міжнародний звичай;
• загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
• судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з міжнародного права.

Крім того, у разі домовленості сторін суперечки, Суд може вирішувати справу на основі принципу ex aequo et bono, тобто по справедливості, не обмежуючи себе нормами міжнародного права, що діють.

Члени Міжнародного Суду ООН. Члени Міжнародного Суду ООН обираються ГА ООН і РБ ООН, що голосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидат повинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпечення спадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються в один і той же час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду.

Одним з головних принципів формування складу суду є принцип представництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових систем миру. Так, місця в Суді розподілені відповідно до головних регіонів світу: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи та інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію, Нову Зеландію і двох членів від Східної Європи (включаючи Росію).

Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не як представники держав, громадянами яких вони є. Проте в числі суддів не може бути більше одного громадянина будь-якої держави. До роботи суду залучаються також тимчасові судді.

Керівництво. Суд обирає строком на три роки голову і віце-голову Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря. Офіційні мови Суду — французька і англійська.

Справи, що розглядає Суд. Більше половини справ, які розглядає Суд, стосується територіальних і прикордонних суперечок. Значна їх кількість пов’язана з морськими спорами і питаннями, що стосуються морського права. Інша група справ пов’язана з питаннями державної юрисдикції, дипломатичного і консульського права. Найважливіші спори в практиці Суду стосувалися тверджень про незаконне застосування сили. Крім того, до Суду звертаються з проханнями винести ухвалу за суперечками комерційного характеру або суперечками приватноправового характеру до однієї держави, яка підтримує іншу державу.

Взагалі, з моменту створення Міжнародного Суду в 1946 році на його розгляд було передано більше 60 спорів між державами і викликано більше 20 консультацій міжнародними організаціями. Судовий процес у рамках Міжнародного Суду складається з двох частин: письмової й усної. Письмова частина полягає в повідомленні Суду сторонами, які сперечаються, меморандумів і контр меморандумів, в яких викладені позиції держав. Усна — у заслуховуванні представників держав, що сперечаються, їхніх адвокатів, свідків, експертів.

Рішення Суду юридично обов’язкове для сторін, що беруть участь у справі. Воно не створює правового прецеденту для вирішення інших справ аналогічного характеру (стаття 59 Статуту Міжнародного Суду ООН). Рішення Суду остаточне й оскарженню не підлягає. Невиконання його однією зі сторін надає право іншій стороні звернутися до Ради Безпеки ООН. Якщо остання визнає за необхідне, то вона може зробити рекомендації або вирішити питання про вживання заходів для виконання рішення (стаття 49 Статуту ООН).

Серед розглянутих Міжнародним Судом справ основне місце займають територіальні спори, що стосуються невеликих ділянок державної території (наприклад, голландсько-бельгійський спір про територіальні анклави), а також територіальні спори, подібні індійсько-португальському спору про право проходу через територію Індії, спори ФРН, Данії і Г олландії про делімітацію континентального шельфу Північного моря.

Міжнародний кримінальний суд (МКС), юрисдикція якого ретельно сформульована в Римському статуті, є першим постійним міжнародним судом, створеним на договірній основі для сприяння припинення безкарності за численні тяжкі злочини, вчинені в XXI столітті.

МКС є самостійним по відношенню до Організації Об’єднаних Націй міжнародним органом. Місцеперебуванням Суду є Гаага, Нідерланди. Хоча його витрати покриваються в основному за рахунок нарахованих внесків держав- учасників, він також може приймати добровільні внески урядів, міжнародних організацій, фізичних осіб, корпорацій та інших утворень.

Міжнародне співтовариство давно прагнуло створити постійний міжнародний суд, а в 20 столітті на основі консенсусу були прийняті визначення геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Нюрнберзький і Токійський процеси розглядали військові злочини, злочини проти миру і злочини проти людяності, скоєні під час Другої світової війни.

Створені в 1990-х роках в кінці «холодної війни» трибунали, такі як Міжнародний кримінальний трибунал по колишній Югославії, Міжнародний карний трибунал по Руанді стали результатом консенсусу в розумінні, що безкарність неприйнятна. Однак, з урахуванням того, що створені вони були тільки для розгляду конкретних злочинів, вчинених у конкретний час і в конкретних умовах конфліктів, склалася думка, що потрібен незалежний і постійний умовний суд.

У липні 1998 року в Римі 120 держав — членів ООН прийняли Римський статут, який став юридичною основою для створення постійного міжнародного кримінального суду.

Римський статут набрав чинності 1 липня 2002 року, після того, як його ратифікували 60 держав.

До складу Міжнародного кримінального суду входять 18 суддів, що обираються на термін в 9 років асамблеєю держав учасників суду, причому кожна з вищеперелічених груп має бути представлена принаймні 2 суддями.

Компетенція суду обмежена трьома видами злочинів:

Геноцид — намір цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку.

Злочини проти людяності — частина масштабного або систематичного переслідування, спрямованого проти мирного населення, причому про можливе переслідування злочинцеві заздалегідь було відомо.

Воєнні злочини — порушення законів і звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання і таке інше.

Компетенція Суду обмежена в часі злочинами, скоєними після 1 липня 2002 року, дати вступу Римського статуту у дію. Якщо деякий конфлікт — наприклад, війна в Уганді — продовжується вже двадцять років, то компетенція Суду обмежена діями після 1 липня 2002 року.

Суд Європейських співтовариств. Європейський Союз — унікальне об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість держав-учасниць. Держави Європейського Союзу створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можуть ухвалюватись демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів називають також “європейською інтеграцією”.

Поняття “Європейський Союз” запроваджено у 1992 році в Маастрихтському договорі (або Договорі про Європейський Союз), як поєднання наднаціональної (Європейська Спільнота) і міжурядових (співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ і спільна зовнішня політика та політика безпеки) засад, так званих “стовпів”. Одним з головних критеріїв усвідомлення правової природи цього об’єднання є аналіз нормативно-правових засад створення та функціонування інститутів Європейського Союзу та Європейських співтовариств, серед яких не останню роль відіграє Суд ЄС.

На цей момент вже можна говорити про деякі результати у вивченні питання, пов’язаного з визначенням місця Суду Європейських Співтовариств в системі керівних інститутів ЄС. Природно, що на перший погляд ці питання здаються громіздкими та багатогранними, але головна їх проблематика зводиться до того, що реалізація права ЄС все частіше провокує виникнення певних суперечок, вирішення яких і є головним обов’язком Суду ЄС.

Суду ЄС належить винятково важлива роль у процесі інтеграції, у формуванні й еволюції європейського права. Його головна задача — стояти на стражі суворого і неухильного дотримання установчих договорів, цілей і принципів, що лежать в основі діяльності Європейського Союзу. Суд ЄС відіграє вирішальну роль в уточненні змісту загальних принципів європейського права, що він сам іноді й формулює. Так, Протокол про пропорційність і субсидиарність, доданий до Договору про ЄС, особливо вказує на те, що його застосування «не повинне завдавати шкоди досягненням Співтовариств у тім, що стосується принципів взаємин національного права і права Співтовариств».

Суд наділений правом тлумачення установчих актів, він здійснює преюдиціальну юрисдикцію, а також вирішує суперечки, пов’язані з реалізацією установчих актів та інших нормативно-правових актів державами-членами. За загальним правилом, рішення, що виносяться Судом ЄС розглядаються як прецеденти і є обов’язковими для всіх держав-членів Європейського Союзу.

Це особливо важливо в тих випадках, коли мова йде про тлумачення установчих актів, що дається Судом ЄС, і при винесенні рішень щодо запитів національних судових установ, розглянутих на основі преюдиціальної процедури. Однак не тільки в цьому випадку рішення, що виносяться Судом, створюють прецедент. Практично і всі інші рішення Суду мають прецедентный характер, оскільки при аналогічних обставинах Суд ЄС, за загальним правилом, виносить рішення, аналогічне вже винесеному раніше. Правда, практика діяльності Суду ЄС знає окремі випадки перегляду позицій, зайнятих Судом. Причому Суд ЄС сам вказує на зміни своєї позиції з окремих питань. Однак такого роду перегляди мають місце порівняно рідке і досить чітко фіксуються Судом ЄС, який тим самим наділяє себе правом переглядати створювані їм прецеденти.

Практика показує, що нерідко рішення Суду ЄС у подальшому закладаються в основу нормативно-правових актів (наприклад, більшості директив в галузі інтелектуального права) чи навіть визначають окремі положення установчих актів.

Правовий режим рішень, що виносяться Судом ЄС, дозволяє говорити про те, що ці рішення утворять одне з найважливіших джерел європейського права. Це підтверджується в однаковій мірі тим, що рішення Суду ЄС носять остаточний характер і обов’язкові для всіх суб’єктів європейського права. Невиконання рішень Суду ЄС спричиняє застосування санкцій, передбачених установчими договорами.

Отже, Суд Європейських співтовариств займає особливе місце в системі інститутів Європейського Союзу. Рада, Комісія і Парламент, як правило, кваліфікуються дослідниками як політичні інститути. На відміну від них, Суд ЄС виступає як функціональний спеціалізований інститут неполітичного характеру. Більш того, відповідними правовими актами членам Суду ЄС категорично заборонена будь-яка політична діяльність. Суд ЄС у своєї діяльності зобов’язаний керуватися розпорядженнями установчих актів, актів вторинного права і нормативно-правових актів, спеціально призначеними для регулювання його діяльності. До числа останніх відноситься насамперед статут Суду ЄС. Цей документ було затверджено спеціальними Протоколом, підписаним у Парижі в 1951 р. стосовно до Суду ЄОВС, і Протоколами, підписаними в 1957 р. у Брюсселі щодо Євроатому і ЄЕС. У тому ж році, на основі спеціального договору був створений єдиний Суд Європейських співтовариств.

Другий найважливіший нормативно-правовий акт, що регламентує його діяльність, — це Процесуальний регламент. Його кодифікована версія у формі документа № З-65/01 опублікована в спеціальному випуску «Журналь офисьель» Європейських співтовариств від 6 березня 1999 р.

Необхідно звернути увагу і на ту обставину, що утворений у 1988 р. Суд першої інстанції (СПІ) ніде не кваліфікується як самостійний інститут чи орган Співтовариств або Союзу. У відповідності із ст. 1 рішення Ради від 24 жовтня 1988 р. (88/591) Суд першої інстанції створюється як підлеглий Суд, що доповнює Суд ЄС. Він покликаний сприяти Суду ЄС у виконанні його функцій; практично СПІ як судова установа покликана розвантажити сам Суд ЄС, насичений позовними заявами. Це дозволяє Суду ЄС одержати вже самостійну можливість зосередитися на розгляді найбільш важливих проблем при вирішенні спорів між державами — членами, державами-членами й інститутами та між інститутами, а також при вирішенні питань преюдиціального характеру.

Відповідно в тому ж рішенні зазначається, що резиденція СПІ знаходиться при Суді ЄС. СПІ стає, таким чином, складовою частиною судової системи Європейських співтовариств, але він займає в ній підлегле положення стосовно Суду ЄС. Це підтверджується і тією обставиною, що рішення, котре виносяться СПІ можуть бути оскаржені в касаційному порядку в Суді ЄС. Рішення останнього і буде носити остаточний характер.

Порядок формування та призначення. Отже, Суд ЄС своєю основною метою бачить охорону принципів європейської інтеграції та її просування. Це співвідноситься, деякою мірою, з функцією захисника прав і свобод, якими наділені суб’єкти права ЄС. Основні принципові положення, що відносяться до порядку формування Суду ЄС, цілком застосовуються і до Суду першої інстанції.

Члени Суду ЄС призначаються з загальної згоди урядами держав-членів терміном на шість років. Кожна держава-член ЄС володіє одним місцем і висуває кандидата на його заміщення. Головне вимоги до судді — висока професійна кваліфікація і незалежність. До вступу на посаду на першому ж відкритому засіданні Суду ЄС, на якому присутній знову обраний член, він приносить присягу, у якій клянеться здійснювати свої функції цілком неупереджено та зі свідомістю відповідальності, а також зобов’язується не розголошувати секретів дорадчої кімнати.

На відміну від Європейського Суду з прав людини, в якому окремі судді можуть заявляти про свою особливу позицію і незгоду з рішенням більшості суддів, у рамках Суду ЄС зберігається абсолютна таємність суддівських дебатів, думки кожного із суддів і результатів внутрішнього голосування. Рішення виноситься від імені Суду в цілому і ніякому публічному заперечуванню з боку членів Суду не підлягає. Порушення цього правила розглядається як зазіхання на основи судочинства, порушення обов’язків судді та може викликати дуже строгі санкції, аж до примусової відставки останнього. Такого роду рішення приймається загальними зборами суддів і генеральних адвокатів.

Крім складання присяги кожен суддя підписує заяву, в якій він урочисто декларує, що буде дотримуватися протягом усього терміну виконання своїх повноважень, а також після їхнього завершення зобов’язання, що випливають з виконання його обов’язків. Особливо підкреслюється дотримання суддею правил добропорядності і скромності, зокрема, у тім, що стосується прийняття різного роду пропозицій про роботу чи одержанні будь-яких додаткових вигод навіть після виходу у відставку. Одночасно із суддями і практично в тому ж порядку призначаються генеральні адвокати. (У російськомовній літературі їх іноді іменують юридичними радниками, але вживання цього терміна може створити деяку плутанину. Справа в тім, що кожен член Суду ЄС має свій особистий і їм формований кабінет, у який входять, зокрема, юридичні радники).

Г енеральні адвокати — це посадові особи Суду ЄС, що виконують надзвичайно важливі повноваження, пов’язані з вивченням справи, що готується до розгляду в Суді. Генеральний адвокат представляє Суду ЄС свій висновок щодо вивченої справи. У переважній більшості випадків висновок генерального адвоката, що викладається у відкритому публічному засіданні Суду ЄС, робить дуже великий вплив на винесення рішення. Однак Суд ЄС не зобов’язаний керуватися рекомендаціям генерального адвоката.

Відповідно до Лісабонської угоди, яка вступила в силу з 1 грудня 2009 р., в Суді ЄС буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, одну з яких буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

Відновлення Суду ЄС відбувається наполовину кожні три роки. У тому ж порядку змінюється склад генеральних адвокатів. Будь-яких обмежень для переобрання не встановлено. Відповідно суддя чи генеральний адвокат, термін повноважень якого минув, може бути призначений знову.

Аналогічна процедура застосовується при формуванні Суду першої інстанції. Основна відмінність полягає в тому, що в рамках СПІ відсутній інститут генеральних адвокатів. Їхні функції може деякою мірою виконувати спеціально призначений у зв’язку з розглядом конкретної справи член Суду ЄС.

Розгляд справ у Суді ЄС має місце як пленумом Суду, так і палатами. Дуже важливу роль у керівництві роботою Суду ЄС відіграє його Голова. Він обирається самими суддями шляхом таємного голосування абсолютною більшістю голосів терміном на три роки. У випадку, якщо жоден з кандидатів не збере абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур, за результатами якого вважається обраним кандидат, що одержав відносну більшість голосів. У випадку дострокової вакансії посади Голови знову призначений глава Суду ЄС виконує ці обов’язки протягом терміну повноважень, що залишився. Голова керує роботою Суду ЄС і діяльністю його служб. Він головує на пленарних засіданнях Суду ЄС, а також при обговореннях, що мають місце в дорадчій кімнаті. Голова розподіляє справи між палатами і призначає суддю-доповідача. Критерії, відповідно до яких виробляється розподіл справ, визначаються самим Судом ЄС.

Стосовно справ, що передані на розгляд тієї чи іншої палати, функції глави судової установи виконує її Голова. Голови палат призначаються Судом ЄС терміном на один рік. Суд ЄС призначає також на аналогічний термін першого генерального адвоката. Перший генеральний адвокат розподіляє справи між генеральними адвокатами відразу ж після призначення судді-доповідача. У випадку тимчасової вакансії посади Голови Суду ЄС його функції виконує один з голів палат, старшинство яких визначається терміном їхнього перебування на даній посаді в Суді ЄС. Голова призначає дату і час засідань Суду ЄС. Стосовно до палат ці функції здійснюють їхні голови. За загальним правилом засідання Суду ЄС і палат мають місце в резиденції Суду ЄС, що знаходиться в Люксембурзі. Однак засідання можуть проводитися за вказівкою Голови й в іншім місці.

Рішення щодо розглянутої справи виноситься непарним числом суддів. Однак у тих випадках, коли в силу будь-яких причин це число виявляється парним, самий молодший суддя по терміну перебування в Суді повинний утриматися від участі в ухваленні рішення (крім випадку, коли це суддя-доповідач).

Суд призначає терміном на шість років грефьє (постійного секретаря), що працює під керівництвом Голови Суду. Саме грефьє відає прийомом, реадресовуванням і збереженням усієї документації. Він зберігає архіви, несе відповідальність за оприлюднення рішень та інших документів Суду ЄС, а також виконує обов’язки по охороні печатки. Грефьє робить усю необхідну технічну допомогу, забезпечуючи засідання Суду ЄС й палат, і є присутнім на їхніх засіданнях. Ця вимога не застосовується у випадку, якщо Суд ЄС розглядає в закритому засіданні дисциплінарні справи своїх членів. Під керівництвом грефьє працюють адміністративні і технічні служби Суду ЄС. У керівництві фінансовими справами і бухгалтерією йому допомагає спеціально призначений керуючий.

Одну з найбільш численних служб апарата Суду складає лінгвістична служба. Вона складається з експертів, що представляють визначену правову культуру і використовують знання ряду офіційних мов. Всі офіційні документи Суду, а також слухання в Суді можуть видаватися і проводитися на кожній з мов, визнаних у якості офіційних Європейськими співтовариствами. Однак обговорення і винесення рішень у дорадчій кімнаті має місце тільки французькою мовою.

Висновки. Нині існує система міжнародних судів, які в тому числі й займаються безпосередньо питаннями захисту прав людини. Усі судові органи в цій сфері можливо на нашу думку поділити за такими критеріями, як сфера дії та характеру спорів, що надані на розгляд.

За сферою дії існують універсальні міжнародні суди та регіональні міжнародні суди щодо захисту прав і свобод людини. До універсальних, в якості прикладу, можна віднести Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд.

До регіональних можна віднести Міжамериканський суд з прав людини, Африканський суд прав людини і народів, Європейський суд з прав людини, Суд Європейських співтовариств.