Порядок та механізм розрахунків при здійсненні суб’єктами господарської діяльності зовнішньоекономічних операцій регулюються законами України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15 вересня 1995 р. № 327/95-ВР, «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. № 351-XIV, «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. № 185/94-ВР. При цьому найважливіше значення має Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (далі — Закон), оскільки, на відміну від перших двох законів, які є спеціальними законами, цей Закон регулює порядок та механізм розрахунків при здійсненні всіх інших зовнішньоекономічних операцій і, таким чином, має більш широку сферу дії.

Законом передбачено, що виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 1). Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону при здійсненні резидентами імпортних операцій на умовах відстрочення поставки відстрочення поставки не повинно перевищувати 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується.

Перевищення зазначеного терміну потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Встановлюючи порядок розрахунків в іноземній валюті, Закон передбачив відповідальність за недотримання зазначених максимальних строків надходження в Україну валютної виручки (продукції). Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону порушення резидентами термінів, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, призводить до стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 % суми неодержаної виручки (митної вартості недопоставле- ної продукції) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. При цьому право стягувати з резидентів пеню, передбачену Законом, безпосередньо за наслідками документальних перевірок надано державній податковій інспекції. З огляду на розмір встановленої пені та спрощений механізм її стягнення, а також часті зміни в законодавстві щодо строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями, питання застосування цієї відповідальності залишаються надзвичайно актуальними і систематично обговорюються в юридичній літературі, особливо з урахуванням того, що правова позиція податкової адміністрації щодо тлумачення цього Закону і судова практика кардинально відрізняються.

При цьому дискусії виникають (або періодично поновлюються) щодо тлумачень деяких термінів, які застосовуються в контексті цього Закону (наприклад термінів «виручка резидентів в іноземній валюті», «надходження імпортованого товару», «дата імпорту товару» тощо), щодо підстав та умов передбаченої Законом відповідальності резидентів за порушення строків розрахунків з нерезидентами в іноземній валюті, щодо можливості та порядку припинення зобов’язань за зовнішньоекономічними договорами шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, щодо можливості застосування до відповідних правовідносин ст. 250 Господарського кодексу України тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону у разі прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, строки, передбачені Законом, зупиняються і пеня за їх порушення за цей період не сплачується.

У Рекомендаціях президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 17 грудня 2005 р. № 04-5/3360 (далі — Рекомендації) зазначено, що при визначенні суду, звернення до якого зупиняє терміни, передбачені законом, господарським судам слід враховувати, що передбачений статтею перелік спеціальних юрисдикційних органів не є вичерпним. При цьому така правова позиція обґрунтовується тим, що законодавство України не робить винятку щодо можливості передачі майнового спору, що випливає з зовнішньоекономічної угоди, на рішення третейського суду (арбітражу) (див. п. 3 Рекомендацій). Але, недооцінюючи доцільність сформульованого в Законі підходу, не можна ігнорувати той факт, що на підставі змісту ст. 4 Закону можна дійти висновку, що цей перелік зазначений як вичерпний. При цьому слід зауважити, що якщо Закон «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» у ч. 3 ст. 9 відтворив норму, аналогічну за змістом, то в Законі «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» (ч. 3 ст. 3) перелік органів, звернення до яких зупиняє передбачені Законом строки, зазначений як невичерпний, оскільки чітко і недвозначно передбачено можливість звернення не лише до суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при ТПП України, а й до іншого уповноваженого арбітражу, в тому числі в іншій країні. Вважаємо, що легалізувати позицію Вищого господарського суду з цього питання можливо лише уточненням редакції ч. 2 ст. 4 Закону. Хоча при цьому слід враховувати, що, наприклад, у разі передачі спору на вирішення арбітражу ad hoc у будь-якому разі практична реалізація самої можливості призупинення нарахування пені для резидента України буде значною мірою ускладнена.

Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону у разі прийняття до розгляду судом позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно- імпортними контрактами, строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення за цей період не сплачується. У зв’язку із цим виникає запитання про те, як з’ясувати дату (момент) прийняття судом позовної заяви до розгляду, оскільки саме з цієї дати зупиняються терміни, передбачені статтями 1 і 2 Закону. Враховуючи суми, на які укладаються зовнішньоекономічні контракти, розмір передбаченої законом пені, відповідь на це запитання набуває не стільки теоретичного, скільки практичного значення. При вирішенні цього питання слід також враховувати, що прийняття справи до провадження в державних судах і в міжнародному комерційному арбітражі відбувається по-різному.

На думку Вищого господарського суду України, юридичним фактом, який встановлює процесуальні відносини між сторонами спору і судом, є насамперед факт звернення позивача до суду, а не факт порушення провадження у справі, тому датою прийняття судом позовної заяви, з якої терміни, передбачені статтями 1 і 2 Закону, зупиняються, цілком обґрунтовано рекомендується вважати саме дату звернення резидента до господарського суду з позовом про стягнення з нерезидента заборгованості за експортно-імпортним договором (контрактом) (п. 5 Рекомендацій). Підтримуючи цю правову позицію, необхідно все ж враховувати, що якщо компетенція державного суду визначена законодавством, яке передбачає можливість оскарження ухвали суду про відмову у прийнятті позовної заяви, то джерелом компетенції третейського суду є арбітражна угода, і порядок порушення провадження у справі регулюється Регламентом обраного сторонами Міжнародного комерційного арбітражного суду. Тому для прийняття справи до провадження у третейському суді самого звернення позивача до суду недостатньо, і юридичним фактом, який встановлює процесуальні відносини між позивачем і третейським судом, має бути документ третейського суду про прийняття справи до провадження.

Так, порушення провадження у справі в Міжнародному комерційному арбітражному суді при ТПП України регулюється ст. 17 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Регламенту днем подання позовної заяви вважається день її вручення МКАС, а в разі відправлення позовної заяви поштою — дата штемпеля на конверті поштового відомства місця відправлення. Утім, згідно з ч. 1 ст. 17 Регламенту провадження у справі порушується постановою голови МКАС про прийняття справи до провадження після подання до МКАС належним чином оформленої позовної заяви, оплаченої реєстраційним збором згідно з Положенням про арбітражні збори і витрати. При цьому ч. 3 ст. 17 Регламенту передбачено, що якщо є очевидним, що розгляд поданого позову не належить до компетенції МКАС, позовні матеріали повертаються позивачу без розгляду протягом 10 днів.

Також слід враховувати, що законодавство України не передбачає можливості оскарження до державного суду відмови Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України у прийнятті справи до провадження, що підтверджується і судовою практикою.

Таким чином, приймаючи постанову про прийняття справи до провадження, Арбітражний суд як інституція підтверджує попередньо наявність своєї компетенції з розгляду цієї справи, тому у разі прийняття справи до провадження нарахування пені повинно зупинятися з дати подання резидентом України позовної заяви до МКАС при ТПП України, якою згідно з Регламентом МКАС при ТПП України (ст. 17) є день її вручення МКАС, а в разі відправлення позовної заяви поштою — дата штемпеля на конверті поштового відомства місця відправлення. Враховуючи викладене, в будь- якому випадку суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності — резидентам України краще подбати про своєчасне звернення до компетентного суду за захистом своїх порушених прав з метою отримання відповідного документа компетентного суду на підтвердження прийняття справи до провадження.

Викликає суттєві зауваження редакція норми Закону, що стосується підстав поновлення строків зарахування валютної виручки (поставки продукції) і відповідно поновлення нарахування пені за їх порушення (ч. 3 ст. 4).

Законом передбачені різні наслідки порушення резидентами термінів розрахунків, передбачених Законом, залежно від того, яке рішення приймається компетентним судом щодо позовної заяви резидента України про стягнення з нерезидента заборгованості. Так, у разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення термінів, передбачених статтями 1 і 2 Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом. У разі прийняття судом рішення про відмову у позові повністю або частково або припинення (закриття) провадження у справі чи залишення позову без розгляду Законом передбачено поновлення нарахування пені. При цьому підстави припинення провадження не уточнюються. Утім, припинення провадження у справі може відбутися без винесення рішення у зв’язку із добровільною сплатою боргу нерезидентом або з винесенням рішення міжнародного комерційного арбітражу на узгоджених сторонами умовах у порядку ст. 50 Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, якщо під час арбітражного розгляду сторони врегулюють спір і звернуться до Арбітражного суду з проханням зафіксувати це врегулювання у вигляді арбітражного рішення на узгоджених умовах.

На практиці невдала редакція ч. 3 ст. 4 Закону призводить до того, що періодично поновлюється дискусія щодо права державної податкової інспекції поновити нарахування пені й у цих випадах.

Спроби резидентів України оскаржити в суді застосування санкцій у таких випадках породжують суперечливу судову практику. При цьому протягом дії Закону позиції Вищого господарського суду України і Вищого адміністративного суду України змінювались, інколи при цьому кардинально відрізняючись.

Вважаємо, що й у разі припинення провадження у справі у зв’язку з добровільним задоволенням відповідачем позовних вимог, і у разі винесення рішення міжнародного комерційного арбітражу на узгоджених сторонами умовах підстави для поновлення нарахування пені та стягнення штрафних санкцій відсутні, що підтверджується і судовою практикою, сформованою до 2009 р.

Вищий господарський суд України у своїх Рекомендаціях зауважив, що припинення провадження у справі у зв’язку із добровільним задоволенням позовних вимог для позивача є позитивним вирішенням спору. Тому господарським судам було рекомендовано у кожному випадку досліджувати обставини, що зумовили припинення провадження у справі, при цьому для визначення можливості застосування санкцій спиратися не на формальні обставини — припинення провадження у справі, а на факт погашення заборгованості (п. 4 Рекомендацій). Ця правова позиція є цілком законною і справедливою, оскільки ґрунтується на загальних принципах і засадах відповідальності.

Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 24 січня 2008 р. (справа № К-30438/06), аналізуючи зміст Закону, зробив декілька важливих висновків (які можна розглядати як узагальнюючі), справедливо підкресливши, що, встановивши порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, законодавець ставив за мету надходження виручки від реалізації експортної продукції, а визначивши фінансові санкції, передбачив відповідальність за ненадходження чи несвоєчасне надходження такої виручки резидентів; пеня не може нараховуватись на неіснуючу заборгованість; не достатньо зводити доводи на підтримку власної позиції до формального трактування положень ч. 1 ст. 1 Закону.

Дійсно, згідно з аналізом Закону метою останнього слід вважати забезпечення надходження валютної виручки (поставка продукції) в передбачені Законом строки, у зв’язку з чим встановлено відповідальність за їх порушення. З надходженням валютної виручки (поставкою продукції) в Україну зобов’язання припиняється виконанням, тобто саме правопорушення як підстава для застосування відповідальності відпадає, відповідно припиняє дію пеня за порушення зобов’язання, тому з дати зарахування валютної виручки на валютні рахунки в уповноважених банках правових підстав для нарахування пені немає. Крім того, у ст. 4 Закону наслідки припинення провадження у справі залежно від підстав припинення спеціально не врегульовані, але передбачено, що у разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення строків не сплачується з дати прийняття позову для розгляду судом. Припиняючи провадження у справі у зв’язку із добровільною сплатою боргу відповідачем під час розгляду справи, перевіряючи факт погашення боргу, підтверджуючи факт здійснення розрахунків за контрактом, стягуючи з нерезидента штрафні санкції, відшкодовуючи понесені збитки, стягуючи з відповідача витрати по сплаті арбітражного збору та інші арбітражні витрати, суд фактично визнає обґрунтованість заявлених позовних вимог на дату звернення до суду з позовом, про що спеціально зазначається в рішенні, але припиняє провадження щодо основного боргу з причини виконання зобов’язання, тобто відсутності боргу. Таким чином, лише сам факт припинення провадження у справі не може бути підставою для поновлення нарахування пені.

У судових рішеннях неодноразово наголошувалось, що резидент не може підлягати фінансовим санкціям за порушення, які відсутні, і відповідно пеня не може нараховуватися на неіснуючу заборгованість.

Державна податкова адміністрація України у листі «Про надання роз’яснення» від 14 січня 2008 р. № 362/7/22-5017 зазначила, що при розрахунку пені слід враховувати, що пеня за порушення термінів розрахунків має нараховуватись до моменту зарахування валютної виручки або надходження імпортованого товару, а у листі «Щодо звільнення від відповідальності, передбаченої Законом України від 23.09.94 № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», у зв’язку з форсмажорними обставинами» від 18 травня 2005 р. № 4402/6/23-5315 підтвердила, що факт повернення авансового платежу в повному обсязі є підставою для незастосування санкцій, передбачених ст. 4 Закону.

Враховуючи викладене, вважаємо надзвичайно хибною та такою, що порушує не лише загальні принципи права, а й завдання адміністративного суду і принципи адміністративного провадження, правову позицію, висловлену в листі Вищого адміністративного суду України від 17 березня 2009 р. № 359/13/13-09 (який рекомендовано довести до відома суддів місцевих та апеляційних адміністративних судів для врахування при здійсненні правосуддя), в якому зазначено таке:

• закон передбачає єдину підставу для звільнення резидента від відповідальності у вигляді пені за порушення строків повернення валютної виручки або поставки товару за імпортними контрактами, а саме прийняття судом рішення про задоволення позову резидента про стягнення відповідної заборгованості за зовнішньоекономічним договором;
• з огляду на наведене регулювання питання про погашення простроченої заборгованості між резидентом та нерезидентом в іншій спосіб не може розглядатися як підстава для звільнення від нарахування пені за порушення строків розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності. Зазначене стосується також і випадків добровільної сплати боргу нерезидентом, у тому числі після порушення судового провадження за зверненням резидента. У такому разі пеня має нараховуватися з моменту виникнення прострочення до моменту погашення боргу;
• при цьому прийняття судом за результатами розгляду спору між резидентом та нерезидентом іншого судового рішення, ніж про задоволення позовних вимог, зокрема про припинення (закриття) провадження у справі, не є підставою для звільнення резидента від відповідальності за порушення строків розрахунків в іноземній валюті, навіть якщо таке судове рішення було постановлено внаслідок добровільної сплати боргу нерезидентом;
• наведене випливає з приписів ч. 3 ст. 4 Закону, яка передбачає поновлення строків повернення валютної виручки чи поставки імпортного товару з відповідним нарахуванням пені в разі прийняття судом рішення про відмову в позові повністю або частково чи припинення (закриття) провадження у справі. Такі основні доводи Вищого адміністративного суду.

Хибність цієї правової позиції підтверджується не лише зазначеними аргументами самих судових інстанцій і Державної податкової адміністрації, а й суперечливістю аргументації, наведеної самим Вищим адміністративним судом у цьому ж листі щодо мирових угод, укладених сторонами під час розгляду справи в господарському суді й під час арбітражного розгляду.

Так, на думку Вищого адміністративного суду, зазначене у ст. 4 положення Закону поширюється також і на випадки припинення провадження у справі у зв’язку із затвердженням господарським судом мирової угоди (п. 7 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України) або припинення арбітражного провадження внаслідок укладення сторонами мирової угоди з постановленням арбітражного рішення на узгоджених умовах (ст. 30 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Утім, укладання сторонами і затвердження судом мирової угоди у справі після повного погашення боргу нерезидента згідно з умовами зовнішньоекономічного контракту (сплата коштів, виконання зобов’язань із поставки товарів чи послуг тощо) на момент затвердження судом відповідної угоди, на думку Вищого адміністративного суду, за своїми правовими наслідками дорівнює постановленню і виконанню рішення про задоволення позовних вимог.

Однак не зовсім зрозуміло, яка мирова угода може бути укладена сторонами після погашення боргу (з якою метою) і, тим більше, як така мирова угода може бути затверджена судом з винесенням рішення на узгоджених сторонами умовах, якщо вже немає предмета спору. Вищий адміністративний суд, на нашу думку, надзвичайно слушно і вдало підкреслив, що у такому випадку слід надавати перевагу змісту судового рішення (ухвали господарського суду про затвердження мирової угоди чи узгодженого рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду або Морської арбітражної комісії при ТПП України) над його процесуальною формою, а також дійшов цілком обґрунтованого висновку, що у таких випадках на підставі ч. 4 ст. 4 Закону пеня за порушення строків, передбачених статтями 1 і 2 Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.

Цілком підтримуючи позицію Вищого адміністративного суду щодо необхідності надавати перевагу змісту судового рішення над його процесуальною формою, розглядаючи її як виважену, таку, що ґрунтується на принципах і завданнях будь-якого судочинства, і насамперед адміністративного, не можна не звернути увагу на те, що цей підхід перекреслює досить спірну аргументацію, яку наведено судом у цьому ж листі в попередніх пунктах, що побудована лише на буквальному, причому вузькому й обмеженому, тлумаченні положення ч. 3 ст. 4 Закону.

Враховуючи, що в Законі прямо не передбачено обов’язку державної податкової адміністрації поновити нарахування пені у разі припинення провадження у справі внаслідок добровільної сплати боргу нерезидентом, вважаємо за можливе здійснити тлумачення цієї статті за аналогією з правилами тлумачення змісту правочину, передбаченими ст. 213 Цивільного кодексу України. Згідно з ч. 3 ст. 213, якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з’ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Спробуємо розглянути цю проблему в комплексі та порівняти завдання Закону і його призначення, а також зазначений у Законі механізм реалізації поставлених завдань.

Якщо розглядати питання про те, з яких причин може бути припинено провадження у справі, можна звернутися до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 32) і до Регламенту Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. Згідно зі ст. 55 Регламенту склад Арбітражного суду виносить постанову про припинення арбітражного розгляду у випадках, коли:

а) дійде висновку про відсутність компетенції МКАС щодо спору;

б) позивач відмовляється від своїх вимог;

в) сторони домовляються про припинення арбітражного розгляду;

г) склад Арбітражного суду визнає, що продовження арбітражного розгляду стало з певної причини непотрібним чи неможливим.

До сформування складу арбітражного суду постанову про припинення арбітражного розгляду виносить також голова МКАС у випадках, якщо:

• позивач порушив порядок і строки оплати арбітражного збору;
• позивач не виконав в установлений строк вимоги щодо усунення недоліків в оформленні позовних матеріалів;
• не отримані від позивача необхідні для подальшого арбітражного розгляду відомості (зокрема про точну поштову адресу відповідача, про зміну поштової адреси позивача та ін.) чи документи;
• подальший арбітражний розгляд став неможливим із будь-яких інших причин.

Таким чином, у всіх перелічених випадках спір по суті не розглядається, задоволення позовних вимог не відбувається, відповідно у разі припинення провадження у справі з таких підстав поновлення нарахування пені цілком виправдане й обґрунтоване.

Винятком може бути лише припинення арбітражного розгляду у випадку добровільної сплати боргу нерезидентом, а також за домовленістю сторін, якщо виноситься рішення на узгоджених сторонами умовах, оскільки на підставі ст. 30 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ч. 2 ст. 50 Регламенту МКАС при ТПП України) таке рішення має таку ж силу, як і будь-яке інше арбітражне рішення щодо суті спору, і також може бути виконано примусово, на відміну від господарського судочинства, в якому мирова угода затверджується ухвалою господарського суду і не може бути примусово виконана. Крім того, слід також враховувати, що, як свідчить арбітражна практика, у разі непогашення боргу відповідачем резиденти України, укладаючи мирові угоди, залишають обов’язок нерезидента щодо сплати основного боргу незмінним, і домовляються з нерезидентом лише щодо порядку і строків сплати основного боргу, а також щодо долі інших позовних вимог, як-то зменшення розміру штрафних санкцій, передбачених контрактом за порушення нерезидентом своїх зобов’язань, зменшення розміру збитків, завданих неналежним виконання контракту (або взагалі відмови від їх стягнення), саме з огляду на те, щоб реально прискорити виконання арбітражного рішення. Тому, якщо відповідачем борг добровільно не погашений, незважаючи на припинення подальшого арбітражного розгляду, Арбітражним судом на узгоджених сторонами умовах виноситься рішення, яким передбачається стягнення основного боргу в порядку, узгодженому сторонами.

Невипадково, що в ч. 4 ст. 4 Закону підставами для поновлення нарахування пені, крім припинення (закриття) провадження у справі, зазначені такі підстави, як прийняття судом рішення про відмову у позові повністю або частково та залишення позову без розгляду, тобто по суті зосереджені випадки, коли можливість повернення валютної виручки (або поставки товару) через рішення суду резидентом України втрачена.

Поновлення нарахування пені та застосування санкцій у разі припинення провадження у справі внаслідок добровільної сплати боргу нерезидентом призводить до того, що санкції застосовуються однаково і стосовно резидента, який по суті не просто виграв справу, а вже реально отримав від нерезидента належне виконання зобов’язання, і стосовно резидента, який або програв справу, або відкликав позовну заяву, не отримавши ані рішення на власну користь, ані грошових коштів, ані майна. Таким чином, у найбільш програшному становищі опиняється саме сумлінна особа, яка докладає ефективних зусиль щодо реального виконання нерезидентом своїх обов’язків і надходження в Україну або грошових коштів або майна.

Тому вельми дивною, певною мірою навіть абсурдною, видається думка Вищого адміністративного суду, що за Законом єдиною підставою для звільнення резидента від відповідальності є прийняття судом рішення про задоволення позову, а саме реальне надходження в Україну грошових коштів або майна як остаточне завершення розрахунків не є належним способом урегулювання питання про погашення простроченої заборгованості, і тому не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення строків розрахунків. Такий підхід прямо суперечить загальним основам права, виваженій судовій практиці, яка склалася в останні роки з урахуванням правової позиції Верховного суду, Вищого господарського суду і самого Вищого адміністративного суду України, але, головне, такий підхід суперечить принципам і завданням адміністративного судочинства, зазначеним у ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких на адміністративні суди у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень покладається обов’язок перевірити, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно, розсудливо, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Крім того, така вкрай несправедлива позиція суду призводить до того, що позивачу не вигідно докладати зусиль до реального повернення боргу до вирішення справи і винесення рішення, що в умовах фінансової кризи є ризиковим і небезпечним для резидентів України і не сприяє підвищенню ефективності контролю за розрахунками у зовнішньоекономічних контрактах з боку держави.

Вочевидь, для уникнення невизначеності у цьому питанні доцільно було б уточнити редакцію частин 3 і 4 ст. 4 Закону, але, на нашу думку, і сьогодні достатньо правових підстав для прийняття судами виважених і справедливих рішень, пов’язаних із застосуванням Закону. Тому, на нашу думку, необхідно відкликати лист Вищого адміністративного суду України від 17 березня 2009 р. № 359/13/13-09, оскільки, як свідчить судова практика, його досить спірні положення відтворюються в постановах Вищого адміністративного суду України у конкретних справах (наприклад постанова Вищого адміністративного суду України від 18 листопада 2010 р., справа № К-22714/07).