У міжнародному трудовому праві принцип свободи об’єднання та дійового визнання права на ведення колективних переговорів вважається пріоритетним основоположним принципом і правом у сфері праці. Серед джерел правового регулювання права на свободу об’єднання базову роль відіграють міжнародно-правові норми, які містяться у Міжнародному біллі про права людини, актах Міжнародної організації праці. Іншу групу джерел складають норми, що містяться у регіональних угодах — Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 11), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (ст. 5), Хартії Співтовариства про основні соціальні права трудящих (ст. 11-14). До третьої групи належать норми національного законодавства, що встановлюють гарантії здійснення та захисту права на свободу об’єднання.

До теперішнього часу ще не визначені чітко зміст і межі здійснення права на свободу об’єднання, механізм забезпечення. На необхідність конкретизації змісту і меж здійснення конституційного права громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації указується й у Засадах державної політики України в галузі прав людини, затверджених постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року.

Висловлюються різні думки щодо класифікації цього права, його змісту. Загальновизнано, що право на свободу об’єднання належить до колективних прав, і «воно не може бути іншим». Вважаємо, що право на свободу об’єднання є колективним трудовим правом тією мірою, що стосується права працівників і роботодавців створювати організації та вступати до них для захисту своїх економічних і соціальних інтересів у сфері найманої праці.

Це право містить основну складову, про яку йдеться у ч. 3 ст. 23 Загальної декларації прав людини, а саме право кожної людини створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Але за своїм змістом воно є ширшим. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права пішов далі Загальної декларації, закріпивши право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до таких для захисту своїх інтересів (ч.1 ст.22).

У ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права містяться зобов’язання, що покладені на держави, які беруть участь у цьому пакті, щодо забезпечення права кожної людини створювати для здійснення і захисту своїх економічних і соціальних інтересів профспілки і вступати до них за своїм вибором за єдиною умовою дотримання правил відповідної організації. Важливо, що саме у пакті вперше на міжнародному рівні були визначені завдання профспілок — забезпечення і захист економічних і соціальних інтересів, тобто не лише інтересів, безпосередньо пов’язаних із працею, а й більш широкого кола інтересів у економічній і соціальній сферах. Держави також зобов’язуються забезпечити: право професійних спілок створювати національні федерації чи конфедерації і право останніх засновувати міжнародні професійні організації або приєднуватись до таких; право професійних спілок функціонувати безперешкодно без будь-яких обмежень, крім тих, які передбачаються законом і які необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або громадського порядку чи для убезпечення прав і свобод інших; право на страйки за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни.

Оскільки ч. 3 ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ч. 3 ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права містять посилання на Конвенцію МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р., у якій закріплено рівною мірою права організацій і трудящих і підприємців, то можна припустити, що право на свободу асоціації, закріплене пактами, рівною мірою стосується й організацій підприємців, а не лише профспілок.

Користування правом на свободу асоціації не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або для захисту прав і свобод інших осіб (ч. 2 ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Це не перешкоджає впровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу військових сил і поліції, а ч. 3 ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права передбачає встановлення таких обмежень ще й для адміністрації держави.

МОП приділяє особливої уваги праву на свободу об’єднання, яке саме нею віднесене до основоположних принципів і прав у сфері праці. Серед 182 конвенцій та 190 рекомендацій принаймні 8 конвенцій та 3 рекомендації безпосередньо пов’язані з реалізацією цього права. У преамбулі Статуту МОП проголошено у числі засобів, здатних покращати умови праці і забезпечити мир, визнання принципу свободи об’єднання, а Філадельфійською декларацією знову проголошено, що свобода слова і свобода об’єднання є необхідними умовами постійного прогресу. Отже питання, які вирішує МОП у цій сфері, вже не є виключно компетенцією самих держав-членів МОП, а діяльність МОП не можна розцінювати як втручання у внутрішні справи країн, оскільки ці повноваження надані ними МОП для досягнення цілей відповідно до Статуту МОП.

Відповідно до ст. 2 Конвенції МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. свободу асоціації слід розуміти як право трудівників і підприємців без якої б то не було різниці створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати до таких організацій за єдиної умови підлеглості статутам цих останніх. Із Конвенції МОП №87 випливає, що до організацій трудівників і підприємців застосовуються однакові принципи і норми. Йдеться про право виробляти свої статути й адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій (ст. 3); організації трудящих і підприємців не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку (ст. 4); організації трудящих і підприємців мають право створювати федерації та конфедерації, а також право приєднуватися до них, а кожна така організація, федерація або конфедерація має право вступати до міжнародних організацій трудящих і підприємців (ст. 5); ці організації можуть набувати прав юридичної особи (ст. 7) та ін.

Право трудящих і підприємців створювати свої організації припускає можливість формувати на підприємстві одну або декілька організацій; об’єднуватися за професіями чи по галузях. Національне законодавство не повинно торкатися гарантій, передбачених цією Конвенцією, і має застосовуватися таким чином, щоб не порушувати їх. У цій Конвенції термін «організація» означає будь-яку організацію трудящих або підприємців, що має за мету заохочування, забезпечення і захист інтересів трудящих або підприємців (ст. 10 Конвенції №87, ст. 69 Конвенції №110).

МОП визнає необхідність повного дотримання автономії організацій підприємців і трудящих. Конвенція №87 зобов’язує державні органи стримуватися від усякого втручання, здатного обмежити їх права або перешкодити їхньому законному здійсненню (ч. 2 ст. 3), а Конвенція №98 про право на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 р. передбачає, що організації трудящих і підприємців мають належний захист проти будь-яких актів втручання з боку одні одних чи з боку їхніх агентів або членів у створення й діяльність організацій та управління ними (ч. 1 ст. 2); дії, що мають за мету сприяти заснуванню організацій трудящих під пануванням підприємців чи організацій підприємців або підтримувати організації трудящих шляхом фінансування чи іншим шляхом з метою поставити такі організації під контроль підприємців чи організацій підприємців, розглядаються як втручання у розумінні цієї статті. Тобто не допускається створення «компанійських», «домашніх» профспілок, діяльність яких контролюється підприємцями.

Конвенція №87 не забороняє керівним працівникам підприємств перебувати у членстві профспілки разом із рядовими працівниками. Це питання вирішується на національному рівні, і у деяких країнах, наприклад, Данії законодавством заборонено керівному складу входити до профспілки, яка об’єднує рядових працівників, а у США профспілці, у складі якої є особи, що належать до адміністрації навіть нижчої ланки, забороняється виступати представником працівників у колективних переговорах. Така заборона вважається дійовим засобом забезпечення незалежності профспілок від підприємців. Законодавство України не містить такої заборони, але статею 7 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачено, що роботодавці не можуть обиратися до складу керівних органів профспілки, членами якої є наймані ними працівники.

У конвенціях і рекомендаціях МОП не закріплюється право на страйк. Вважається, що це право випливає із змісту Конвенції №87, оскільки свобода асоціації передбачає і можливість проведення страйків. Останні розглядаються як крайній захід, проведення якого викликає чимало питань: щодо наслідків участі у страйках; тлумачення цього права як колективного трудового права; його обмеження і навіть заборони для певних категорій державних службовців і працюючих у життєво важливих службах та ін.

Конвенцією №98 встановлено, що трудівники користуються належним захистом проти будь-яких дискримінаційних дій, які спрямовано на ущемлення свободи об’єднання у сфері праці. Встановлюючи загальну норму про заборону будь-якої дискримінації щодо реалізації права на свободу об’єднання у сфері праці, МОП особливу увагу приділяє забороні дискримінації при прийнятті на роботу і звільненні з роботи. Такий захист застосовується особливо відносно дій, метою яких є: a) підпорядковувати прийняття трудівника або збереження ним роботи умові, щоб він не вступав до профспілки або вийшов із профспілки; b) звільняти або якимось іншим засобом завдавати шкоди трудівнику через те, що він є членом профспілки або бере участь у профспілковій діяльності поза робочим часом чи, за згодою підприємця, у робочий чаС.Право на створення організації є загальним і рівним для усіх трудящих і підприємців без будь-якої дискримінації (за ознакою професії, статі, кольору шкіри, раси, віросповідання, громадянства або політичних поглядів). Єдине виключення, яке передбачене ст. 9 Конвенції №87, полягає в тому, що держава визначає, якою мірою гарантії, що містяться у Конвенції, застосовуються до збройних сил і поліції. Щодо державних службовців, то вони можуть створювати організації для здійснення і захисту своїх професійних інтересів, однак це ніяким чином не вирішує питання про їхнє право на страйк.

В огляді доповідей країн-членів МОП, які ратифікували конвенції №87 та №98, про виконання цих конвенцій Комітет експертів МОП виділив три умови вільної реалізації права трудящих і підприємців створювати організації та вступати до них: відсутність будь-яких обмежень кола осіб, котрі мають право на об’єднання; відсутність попереднього дозволу на створення організацій; свобода вибору організацій для осіб, які бажають вступити до них. Саме на цих трьох принципах і засновується свобода об’єднання.

Перший принцип передбачає, що не робиться ніяких відмінностей між тими, хто має право на об’єднання. Це право застосовується до усіх категорій працівників і роботодавців. Держава не може здійснювати відмінності у наданні цієї гарантії залежно від професії, статі, кольору шкіри, раси, віросповідання, національності або політичних поглядів. Держава може вирішити якою мірою право на об’єднання не застосовується до збройних сил і поліції, проте в цьому випадку вона повинна чітко визначити, хто до яких категорій належить.

Звертаючись до інших форм дискримінації або встановлення відмінностей, контрольні органи постійно зверталися з проханням до держав змінити своє законодавство та практику щодо: розгляду громадянства як умови для утворення профспілки та членства в ній; вимоги, щоб у профспілковій організації певний відсоток членів складали громадяни; умов мешкання для членів профспілки, які не є громадянами цієї країни; обмежень на право утворення профспілки для неповнолітніх; обмеження на право осіб ставати чи залишатися членами профспілки за виявлення ними певних політичних поглядів або зайняття політичною діяльністю (окрім діяльності, яка закликає до насильства), і членство в іншій політичний організації.

Чинне законодавство України лише в одному суперечить зазначеним вимогам. Частина 2 ст. 6 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» не визнає за іноземними громадянами та особами без громадянства права створювати профспілки, але надає їм право вступати до вже створених, якщо це передбачено їх статутами.

Другий принцип полягає у відсутності необхідності попереднього дозволу на створення організації. Явна вимога дозволу держави на створення профспілки є несумісною з принципами свободи об’єднання, рівно як і правила, що застосовуються імпліцитно як система попереднього дозволу. З іншого боку, контрольні органи заявляють, що законодавство держав може передбачати певні формальності для забезпечення нормальної діяльності профспілкової організації за умов, що ці вимоги не применшують гарантій, передбачених Конвенцією МОП №87.

Таким чином, принципи свободи об’єднання порушуються, коли: уряд має право вирішувати, відмовити чи не відмовити в реєстрації; відсутня можливість звернутися до судового захисту після відмови у дозволі створити профспілку; створення профспілки блокується, тому що лідери затримані за підозрою у здійсненні злочину; висувається вимога мінімального членського складу організації. Законодавство України частково суперечить першому і останньому положенням, на що вже зверталась увага.

Третій принцип свободи об’єднання — свобода вибору членства. Працівники і роботодавці мають право створювати організації за своїм вибором і вступати до них за єдиної умови — підлеглості статутам останніх. Контрольні органи МОП розглянули безліч справ, пов’язаних з обмеженням такого вибору. Сутність цих обмежень стосується: структури і складу організації; «чиста» профспілка або плюралізм; ступень охорони безпеки профспілки.

Коли певні обмеження накладаються за рахунок структури і складу організацій, контрольні органи розглядають деякі з них такими, що суперечать принципам свободи об’єднання. Такі обмеження мають за мету, наприклад, впливати на: величину організацій через введення мінімуму чисельного складу членів; права певних категорій працівників створювати профспілки (державних службовців, управлінського апарату, сільськогосподарських працівників).

Конвенції №87 та №98 обминають питання про «примусовий уніонізм», тобто примусове нав’язування членства у профспілках — пряме чи непряме. У практиці МОП прийнято вважати, що кожна держава вирішує це питання на національному рівні. Але Комітет експертів заперечує практиці вирішення цього питання на законодавчому рівні, заохочуючи можливість його вирішення шляхом переговорів і досягнення угоди між профспілками і підприємцями.

Не допускаються надмірні обмеження щодо мінімальної кількості членів профспілки або введення системи єдиної профспілки. Конвенція №87 не встановлює обов’язковість профспілкового плюралізму, але контрольно-наглядові органи МОП вважають, що він має бути можливим у будь-якому випадку, навіть якщо система єдиної профспілки була свого часу прийнята самим профспілковим рухом (як це мало місце у нашій країні). Право трудящих створювати організації за своїм вибором передбачає, зокрема, можливість створення, якщо трудящі цього забажають, більше однієї організації на підприємстві. Положення про наявність однієї профспілки на підприємстві, серед працівників однієї професії чи галузі, заперечують правилам ст. 2 Конвенції №87. Таким чином, за Конвенцією МОП №87 повинна бути можливою множинність профспілок, тобто більш ніж одна профспілка або одна організація працівників з членами від даної організації працівників.

Отже, закон не може встановлювати монополію профспілки; монополія профспілки не може створюватись фактично, наприклад, наділенням за законом тільки будь-якої конкретної профспілки певними профспілковими функціями або наділенням компетентних державних органів правом відмовляти в реєстрації профспілки на тій підставі, що вже існує профспілка, яка належним чином представляє зацікавлених працівників; якщо працівниками чи роботодавцями створена будь-яка організація, повинна залишатись можливість створення інших організацій. Законодавство, яке встановлює обов’язок вступу в яку-небудь конкретну профспілку, або призначає будь-яку профспілку збирачем профспілкових внесків, створює профспілкову монополію і суперечить принципам свободи об’єднання. Уряди не можуть ставити будь-яку профспілкову організацію у більш чи менш вигідне становище, оскільки це може вплинути на вибір працівників щодо організації, до якої вони бажали б належати.

МОП високо оцінює роль організацій підприємців і трудівників. У преамбулі Конвенції №150 про регулювання питань праці: роль, функція і організація, 1978 р. відзначається, що організації підприємців і трудівників відіграють головну роль у здійсненні цілей економічного, соціального і культурного прогресу.

Конвенції №87 та №98 містять універсальні положення про права на асоціацію, тобто поширюються на усіх трудящих (за винятком збройних сил, поліції). Крім цих конвенцій, реалізації принципу і права на свободу асоціації присвячені й інші конвенції та рекомендації МОП, серед яких Конвенція №11 про право на об’єднання у сільському господарстві, 1921 (рат. Україною 11.08.56); Конвенція №135 про представників трудящих, 1971 (не рат. Україною); Рекомендація №143 про представників трудящих, 1971; Конвенція №141 про організації сільських трудящих, 1975 (не рат. Україною); Конвенція №151 про трудові відносини на державній службі, 1978 (не рат. Україною); Рекомендація №159 про трудові відносини на державній службі, 1978 та ін., які закріплюють особливості права на організацію трудящих та його захисту; принципи діяльності і права профспілок; види і статус представників трудящих, заходи щодо захисту їх прав і можливостей.

Зазначені акти містять спеціальні норми про право на об’єднання і враховують особливості здійснення профспілкових прав працівниками деяких галузей (у сільському господарстві, на державній службі), які регулюють колективні трудові відносини щодо колективних переговорів, укладення колективних договорів, добровільного примирення і арбітражу, співробітництва на рівні підприємства, у галузевому та національному масштабах та ін.

На доповнення до конвенцій і рекомендацій МОП прийняла резолюції щодо свободи об’єднання — резолюцію 1952 р. про незалежність профспілкового руху, яка містить ряд принципових умов свободи і незалежності профспілок, та резолюцію 1970 р. про права профспілок та їх взаємозв’язок з громадянськими свободами, у якій підкреслюється, що без дотримання і забезпечення останніх профспілкові права втрачають усякий сенс.

Слід враховувати також документи, які приймають внаслідок перевірок щодо порушення профспілкових прав контрольні органи МОП, зокрема Комітет зі свободи об’єднання, створений у 1951 р., та Комісія Адміністративної ради МОП щодо розгляду скарг на порушення профспілкових прав, і які відіграють немаловажну роль у належній реалізації права на свободу об’єднання у країнах-членах МОП. До складу Комітету зі свободи об’єднання (КСО) входить 9 членів: по 3 від груп роботодавців, працівників та урядової групи. КСО розглядає заяви із скаргами на порушення конвенцій МОП про свободу об’єднання незалежно від того, чи ратифіковані ці акти відповідними країнами. Згода урядів на розгляд скарг не потрібна: правова основа цієї концепції міститься у Статуті МОП, Філадельфійській декларації, Декларації про основоположні принципи і права у сфері праці, відповідно до яких член Організації, в силу самого членства в ній, зобов’язаний поважати основоположні принципи, проголошені Статутом, зокрема ті, що стосуються свободи об’єднання. За півстоліття існування КСО розглянуто понад 2020 скарг, поданих організаціями трудящих або роботодавців щодо тлумачення і захисту прав профспілок і у зв’язку з громадянськими свободами, арештом та зникненням профспілкових керівників, колективними переговорами, вирішенням найбільш значних колективних трудових спорів, впровадженням законодавства, яке не відповідає принципам свободи об’єднання.

Актами МОП передбачений захист прав представників трудящих, види і статус яких закріплені у Конвенції №135 про захист прав представників трудящих на підприємстві і можливостях, які їм надаються 1971 р. та Рекомендації №143 про захист прав представників трудящих на підприємстві і можливостях, які їм надаються 1971 р.

Виділяються дві групи осіб, які можуть представляти трудящих: a) представники професійних спілок, а саме представники, які призначені або обрані професійними спілками або членами таких профспілок; або b) виборні представники, а саме представники, які вільно обрані трудівниками підприємства відповідно до положень законодавства або правил чи колективних договорів, і функції яких не включають діяльності, яка визнана виключною прерогативою професійних спілок у відповідній країні (ст. 3 Конвенції №135, п. 2 Рекомендації №143). Передбачається, що законодавство або правила, колективні договори, арбітражні і судові рішення, можуть визначати категорію чи категорії представників трудящих, за якими визначається право на захист і можливості, передбачені Конвенцією №135 і Рекомендацією №143 (ст. 4 Конвенції №135, п. 3 Рекомендації №143).

У п. 6 Рекомендації №143 містяться заходи для забезпечення ефективного захисту представників трудящих: a) докладне і точне визначення причин, які виправдовують припинення трудових відносин з представниками трудящих; b) вимога щодо консультації з незалежним органом, державним або приватним, або з об’єднаним органом, або щодо отримання його думки чи згоди, перш ніж рішення про звільнення представника трудящих стане остаточним; c) спеціальна процедура оскарження для представників трудящих, які вважають, що їх трудові відносини припинені безпідставно, або що їх умови роботи несприятливо змінені, або що до них застосовані несправедливі заходи; d) встановлення дійового порядку виправлення становища відносно несправедливого припинення трудових відносин представників трудящих, включаючи, якщо це не суперечить основним правовим принципам відповідної країни, поновлення таких представників на їх попередній роботі з виплатою їм втраченої заробітної плати та зі збереженням за ними набутих прав; e) покладання на підприємця тягаря доведення обґрунтованості його дій у разі скарги на дискримінаційне звільнення або несприятливі зміни в умовах роботи представника трудящих; f) визнання пріоритету представників трудящих на збереження за ними місця роботи у разі скорочення штатів.

Останні два положення є особливо важливими, оскільки профспілкові працівники та інші представники трудящих на практиці стикаються із значними труднощами. Фактично неможливо довести, що саме їх профспілкова діяльність або членство у профспілці стали справжньою причиною відмови при прийнятті на роботу та при звільненні з економічних причин.

При цьому такий захист пропонується надавати не лише представникам трудящих, а й особам, які є кандидатами або були висунуті кандидатами для виборів чи призначення у якості представників трудящих. Такий само захист може надаватись трудящим, які вже не є представниками трудящих. Час, протягом якого ці особи користуються таким захистом, може бути визначений законодавством або іншими правилами чи колективним договором.

Рекомендацією №143 також визначені можливості, які необхідно надавати представникам трудящих. Відповідно до п. 15 Рекомендації представникам трудящих, які є виборними представниками, але не є профспілковими представниками, необхідно надавати аналогічні можливості тією мірою, у якій це відповідає їх функціям.

Зміст статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, яка закріплює право кожної людини на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів, тісно пов’язаний із змістом ст. 20 і п. 4 ст. 23 Загальної декларації прав людини. Стаття 20, яка закріплює, право кожної людини на свободу мірних зборів і асоціацію, містить також важливе положення про те, що ніхто не може бути примушеним вступати до будь-якої асоціації. Відомо, що під час підготовки Конвенції 1950 р. було вирішено не включати до неї право «не належати до профспілки». Це право було встановлено Європейським Судом при розгляді справи Young, James and Webster v. United Kingdom від 13 серпня 1981 р. Суд вирішив, що загроза звільнення з роботи за відмову вступити до тієї чи іншої профспілки, членство у якій стало обов’язковим лише після того, як заявники вже певний час працювали на своїх посадах, порушує положення статті 11 Європейської конвенції. Відомі інші рішення Суду щодо негативної свободи асоціації».

Європейська Комісія і Європейський Суд з прав людини розрізнюють асоціацію і збори, вказуючи, що асоціація носить більш формальний організований характер. Комісія заявила, що відносини між працівниками, найманими тим самим роботодавцем, не можна вважати асоціацією, виходячи зі змісту статті 11, оскільки вони залежать лише від оформлених контрактом угод між працівником і наймодавцем. Асоціація ж передбачає добровільне об’єднання для досягнення будь-якої спільної мети. Саме ці два критерії — «добровільний характер» і «спільна мета» — застосовують Комісія і Суд у судовій практиці. Суд виступив проти широкого тлумачення змісту права «створювати профспілки і вступати до них». Розглядаючи справу National Union of Belgian Police v. Belgium, Суд встановив, що ст. 11 Конвенції не передбачає права профспілок на конкретне поводження з боку уряду (йшлося про визнання профспілки урядом). Щодо співвідношення права «створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів» і права на страйк Суд висловився у рішенні по справі Schmidt and Dahlstrom v. Sweden. Ним також сформульовані інші важливі принципи щодо реалізації права на свободу об’єднання, профспілкових прав. Прецедентні рішення Європейського Суду з прав людини допомагають з’ясувати зміст права на свободу об’єднання.

Право всіх працівників і підприємців на свободу об’єднання у національні і міжнародні організації для захисту економічних і соціальних інтересів закріплено у Європейській соціальній хартії (переглянутій). Статтею 5 ЄСХп передбачено, що з метою забезпечення і заохочення свободи працівників і підприємців створювати місцеві, національні і міжнародні організації для захисту їх економічних і соціальних інтересів і приєднатися до цих організацій Сторони зобов’язуються не допускати, щоб національні закони обмежували цю свободу. Ступінь застосування гарантій, встановлених у даній статті, визначається національними законами і регламентами. Принцип і ступінь застосування цих гарантій до збройних сил також визначається національними законами і регламентами. Відповідно до ЄСХп право на свободу об’єднання носить більш універсальний характер порівняно із закріпленням його у Конвенції МОП №87, оскільки не допускається його обмеження щодо поліції.

До принципів європейського трудового права у Хартії основних соціальних прав трудящих ЄС віднесений і принцип свободи об’єднання (ст.ст. 11-14). Водночас це й одне з основних соціальних прав трудящих, змістом якого є право підприємців і трудящих країн Європейської Співдружності на об’єднання з метою створення професійних організацій або профспілок за своїм вибором для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Кожен підприємець і кожен трудівник є вільним вступати або не приєднуватися до таких організацій, не зазнаючи особистої чи професійної втрати.

Хартія основних соціальних прав трудящих пішла далі актів ООН, МОП, Європейської конвенції 1950 р. та Європейської соціальної хартії (переглянутої) у закріпленні права на свободу асоціації, закріпивши «негативне право на асоціацію», тобто «право кожного підприємця і кожного працівника не приєднатися до таких організацій» (ч. 2 ст. 11). Хартія закріпила і право на проведення колективних дій у разі виникнення конфлікту інтересів, яке включає право на страйк.

Отже, у міжнародних актах свобода об’єднання розуміється як пріоритетний основоположний принцип і право у сфері праці. Право на свободу об’єднання складається з наступних елементів: 1) права трудящих і підприємців вільно створювати організації і вступати до вже діючих або не вступати до них; 2) права організацій трудящих і підприємців вільно здійснювати свою діяльність; 3) права організацій трудящих і підприємців створювати національні федерації і конфедерації; 4) права національних федерацій або конфедерацій засновувати міжнародні організації чи приєднуватися до таких; 5) права на ведення колективних переговорів з метою укладення колективних договорів; 6) права на страйки.

Право на свободу об’єднання рівною мірою встановлюється як для трудящих, так і для підприємців. До основних принципів, що розкривають зміст права на свободу об’єднання належать: добровільність створення організацій і вступу до них; свобода вибору для трудящих і підприємців (створення однієї або декількох організацій на підприємстві; об’єднання за професіями чи за галузями; створення федерації чи конфедерації); незалежність і автономність організацій трудящих і підприємців; заборона будь-якої дискримінації свободи об’єднання у сфері праці (за виключенням збройних сил і поліції, відповідні права яких визначаються національним законодавством); забезпечення державою громадянських і політичних прав, з якими взаємопов’язані права профспілок; заборона державного втручання, здатного обмежити право на свободу об’єднання чи перешкодити його законному здійсненню та ін.

Законодавство України щодо реалізації права на свободу об’єднання в цілому відповідає міжнародним стандартам. Разом із тим існують деякі прогалини, усунення яких слід розглядати як напрямки подальшого розвитку і вдосконалення національного законодавства у цій сфері. Необхідно законодавчо забезпечити право на свободу об’єднання роботодавців, тобто доповнити законодавчу регламентацію діяльності профспілок відповідною регламентацією діяльності організацій роботодавців (їх об’єднань). Для цього слід прискорити прийняття Закону України «Про організації роботодавців».

Міжнародними актами передбачений захист від будь-яких дискримінаційних дій, які спрямовано на ущемлення свободи об’єднання у сфері праці. Між тим законодавство про працю України (ст. 22 КЗпП, ст. 5 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності») встановлює заборону будь-яких обмежень прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв’язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом з неї. Однак можливе обмеження роботодавцями прав трудящих з приводу їх членства у профспілці або участі у профспілковій діяльності не лише при укладанні, зміні або припиненні трудового договору. Це можливо й при просуванні по службі, підвищенні заробітної плати тощо. Тому, на нашу думку, необхідно у законодавстві про працю України закріпити загальну норму, яка б передбачала захист працівників від будь-яких дискримінаційних дій, направлених на ущемлення свободи об’єднання у сфері праці.

На нашу думку, слід провести консультації щодо визначення соціально-економічних можливостей ратифікації Україною Конвенції №135 про захист прав представників трудящих на підприємстві і можливостях, які їм надаються 1971 р., а також реалізації положень Рекомендації №143 1971 р. Законодавством України передбачаються гарантії для працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів (ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності»), а КЗпП України — ще й гарантії для членів рад (правлінь) підприємств і рад трудових колективів (ст. 252 КЗпП). Міжнародні трудові норми, як вже зазначалось, передбачають захист більш широкого кола осіб порівняно з нормами національного трудового права.

У ст. 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» йдеться про представників трудящих, обраних і уповноважених трудовим колективом на укладення з власником або уповноваженим ним органом колективного договору у разі відсутності профспілкових чи інших уповноважених на представництво трудовим колективом органів, а захист таких представників законодавством України не передбачений. Відсутні й аналогічні норми щодо осіб, які є кандидатами або висунуті кандидатами для виборів чи призначення у якості представників трудящих. Не реалізовані положення Рекомендації №143 щодо докладного і точного визначення підстав звільнення представників трудящих; покладання на підприємця тягаря доведення обґрунтованості його дій у разі скарги на дискримінаційне звільнення або несприятливі зміни в умовах роботи представника трудящих; визнання пріоритету представників трудящих на збереження за ними місця роботи у разі скорочення штатів.

Вважаємо за доцільне провести докладний аналіз і розглянути можливість ратифікації Україною Конвенції №141 про організації сільських трудящих та їхню роль у економічному і соціальному розвиткові 1975 р. та Конвенції №151 про захист права на організацію і процедури визначення умов зайнятості на державній службі 1978 р., враховуючи, безумовно, соціально-економічні умови й національні особливості.