В житті кожного можливі ситуації, здатні безпосереднім чином відбитись на стані його здоров’я, призвести до втрати заробітку, як правило, основного джерела існування (хвороба, старість, інвалідність, втрата годувальника). У багатьох випадках, подолати ці обставини самостійно не можливо. Вони детерміновані об’єктивними соціально-економічними умовами, тісно пов’язані із виробничою діяльністю і практично не залежать від волі окремої людини. Зазначені фактори прямо впливають на соціальну стабільність, а тому держава приймає на себе певну частину відповідальності за їх настання, формує систему соціального захисту.

При цьому соціальний захист можна визначити як сукупність законодавчо закріплених економічних і правових гарантій, котрі покликані забезпечувати дотримання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально достатнього рівня життя.[5 ;3]

Основою формування концепції соціального захисту будь-якої держави і, в свою чергу, реалізації останньою її економічних, демографічних та соціально-реабілітаційних функцій є законодавче закріплення соціальних правових гарантій.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року, «державні соціальні стандарти» – це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

Державні соціальні гарантії в Україні поділяються на основні й додаткові.[1]

До перших належать:

– мінімальний розмір заробітної плати;

– мінімальний розмір пенсії за віком;

– неоподаткований мінімум доходів громадян;

– розмір державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат ( медичні допомоги, допомоги в разі тимчасової непрацездатності у зв’язку із хворобою, по догляду за хворою дитиною, по вагітності і пологах, санаторно-курортне лікування, допомоги на поховання та інше).

До додаткових прийнято відносити:

– рівень життя населення, що постраждало внаслідок аварії на ЧАЕС;

– рівні оплати праці бюджетних працівників;

– стипендії учнів;

– індексацію доходів населення: надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров’я, громадського харчування та ін.;

– забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян.

Як бачимо, сфера застосування державних соціальних гарантій в Україні дуже широка, повністю охоплює увесь спектр відносин у сфері соціального захисту.

Натомість сфера міжнародно-правової регламентації соціальних стандартів набагато вужча [3]. Так, станом на сьогодні запроваджено і широко застосовуються міжнародні стандарти стосовно:

– медичної допомоги;

– допомог по хворобі;

– допомог по безробіттю;

– допомог по старості;

– допомог у разі трудового каліцтва чи професійного захворювання;

– сімейних допомог;

– допомог по вагітності і пологах;

– допомог у зв’язку з інвалідністю;

– допомог у разі втрати годувальника.

При цьому міжнародні соціальні стандарти як такі охоплюють лише сферу визначення видів та розмірів відповідних допомог.

Необхідно відмітити, що у конвенції № 102 МОП про мінімальні норми соціального забезпечення окремо виділено допомоги по старості, по інвалідності і у разі втрати годувальника. Водночас в Україні на міжнародному рівні сфера дії соціальних стандартів характеризується значним ступенем деталізації. Питання надання зазначених соціальних допомог регламентовані в єдиному законодавчому акті – Законі «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року.

Далі, Конвенція також окремо виділяє медичну допомогу, допомогу у зв’язку з хворобою і допомоги у зв’язку з вагітністю і пологами, закріплюючи водночас положення, за яким підстави надання медичної допомоги охоплюють усі випадки хворобливого стану, незалежно від причин, що його викликали, а також вагітність, пологи та їх наслідки[3].

Потрібно зазначити, що в Україні сьогодні немає єдиного нормативного акта, котрий би регулював відносини, що виникають з приводу надання медичної допомоги.

Що стосується допомоги у зв’язку з хворобою, вагітністю та пологами, то в Україні ці суспільні відносини регулює Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням «, від 18 січня 2001 року, яким визначено низку соціальних ризиків, при настанні котрих застраховані особи мають право на зазначену допомогу. При цьому український законодавець дещо розширив коло страхових випадків у порівнянні з міжнародними нормами, включивши до них :

– тимчасову непрацездатність внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної із нещасним випадком на виробництві;

– необхідність догляду за хворою дитиною;

– необхідність догляду за хворим членом сім’ї;

– догляд за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 16-ти років;

– карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби;

– санаторно-курортне лікування.

Вже згадана конвенція №102 про мінімальні норми соціального забезпечення встановлює, що допомога у зв’язку з хворобою охоплює випадки тимчасової непрацездатності, яка тягне за собою визначену законодавцем тимчасову втрату заробітку [3]. Зрозуміло, йдеться про захворювання тієї особи, котра внаслідок цього втратить заробіток.

Щодо тимчасової втрати заробітку у зв’язку із хворобою члена сім’ї чи доглядом за дитиною, то міжнародне законодавство відносить ці страхові ризики до підстав призначення сімейних допомог [3].

Окремо хотілося б відзначити, як видається, неповну відповідність національного законодавства України міжнародному стосовно надання пільг і допомог у зв’язку з вагітністю і пологами. Згідно міжнародних стандартів, на всіх підприємствах, незалежно від форм власності, жінкам забороняється працювати впродовж шести тижнів після пологів; дозволяється залишити роботу за пред’явленням медичної довідки за шість тижнів до пологів, а також робити перерву в роботі не менше двох годин щоденно для годування дитини [4].

Водночас, за ст. 183 КЗпП України, «перерви для годування дитини» надаються тривалістю не більше ніж півтори години [2].

Наступною важливою соціальною гарантією є допомоги по безробіттю. Згідно з визначенням, що його закріплює конвенція, безробіття – це випадки тимчасової втрати заробітку, викликані неможливістю отримувати заробітну плату особою, здатною і готовою працювати за відсутністю гідної роботи. При цьому під відсутністю гідної роботи слід розуміти саме відсутність роботи за відповідною професією і відповідним кваліфікаційним рівнем. Законом «Про загальнодержавне страхування на випадок безробіття » від 2 березня 2000 року передбачено, окрім загальної допомоги по безробіттю, допомоги особам, які перебувають на утриманні безробітного, а також допомоги на поховання у разі його смерті. Тобто український законодавець знову розширює сферу застосування допомог даного виду порівняно з міжнародними стандартами.

Підсумовуючи викладене, можемо констатувати, що одна із головних проблем сьогодення у сфері соціального захисту – не стільки у невідповідності національного законодавства міжнародному праву, скільки у дієвій реалізації норм права в життя.

Використана література:

1. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року.// Законодавство України про соціальне забезпечення – Львів, 2001 р.
2. Кодекс законів про працю України.
3. Конвенція про мінімальні норми соціального забезпечення № 102 МОП від 4 червня 1952 року.// Міжнародне законодавство про охорону праці – К., 1999. – Т.3.
4. Конвенція про працю жінок до і після пологів № 3 МОП від 29 жовтня 1919 року // Міжнародне законодавство про охорону праці – К., 1999.
5. Мачульская Е.Е., Горбачова Ж.А. Право социального обеспечения.- М., Книжный мир,