referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права

Вступ.

1. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації світу.

1.1. Характеристика міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

1.2. Міжнародні економічні організації системи ООН.

2. Сучасний стан та перспективи співробітництва України з міжнародними організаціями.

2.1.Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями.

2.2. Особливості співробітництва України з міжнародними регіональними економічними організаціями (ЄС, ЧЕС, ЄврАзЕС).

2.3. Пріоритетні напрямки взаємодії України з міжнародними фінансовими організаціями.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Неухильний процес поглиблення інтернаціоналізації економічного життя, який має своїми проявами розширення і ускладнення взаємозв'язків та взаємозалежностей національних економік, усуспільнення характеру праці та виробництва в глобальному масштабі, зростаючу взаємодію та координацію держав щодо розробки і реалізації міжнародної стратегії розвитку, об'єктивно підвищує значення зовнішніх джерел фінансових ресурсів для будь-якої національної економіки. Особливе місце серед них належить кредитуванню з боку міжнародних фінансових організацій (МФО).

Що стосується країн з перехідною економікою, то саме співробітництво з провідними МФО на початковому етапі трансформаційних перетворень відіграло вагому роль у вирішенні таких стратегічно важливих завдань, як структурна перебудова народногосподарських комплексів, системи власності та матеріального виробництва, запровадження дієвих моделей промислової та технологічної політики тощо. Разом з тим, слід відмітити, що хоча кредитні ресурси МФО і є одним з найпоширеніших інструментів акумуляції грошових ресурсів до національних економік, сприяючи включенню країн-реципієнтів до міжнародних ринків фінансів та капіталів (що, безумовно, відповідає орієнтації держав на міжнародні аспекти розвитку), проте вимагає зваженого підходу до оцінки співробітництва з міжнародними фінансовими установами та визначення переваг і недоліків залучення до національних економік кредитного капіталу цих інституцій.

Актуальною дана проблематика є і для України, яка пов'язує свою інтеграцію у світову економіку та вихід на міжнародні фінансові ринки з поглибленням співробітництва із такими впливовими МФО, як Міжнародний валютний фонд та група Світового банку.

1. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації світу

1.1. Характеристика міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС — Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Створений на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Станом на 1997 р. нараховує понад 180 країн-членів. Україна стала членом МВФ у вересні 1992 р. (на той час — 167-м членом).

МВФ — це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7 % (для порівняння: Росії — 3 %, США — 19,62%, Німеччини та Японії — по 6,1%, Франції та Великобританії — по 5,48 %). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам — членам ЄС.

Основними завданнями МВФ є:

• сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

• сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

• надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

• організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів — казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів.

1.Звичайний кредит — для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4-5 років.

2.Компенсаційний кредит — для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років).

3.Стабілізаційний ("буферний") кредит — для фінансування запасів сировини в зв´язку з несприятливою кон´юнктурою на світових ринках (на 3-5 років).

4. Розширене фінансування — для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років).

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов´язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, був заснований в липні 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції, що відбулася у м. Бреттон-Вудсі (штат Нью-Хемпшир, США) під егідою ООН. Світовий банк розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р.

Мета Світового банку — сприяння економічному прогресові на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку фінансують видатки, пов´язані з реструктуризацією економіки, що сприяє її стабільності, ефективності та ринковій орієнтації. Світовий банк забезпечує також "технічну допомогу" або експертну підтримку, допомагає урядам країн підвищити ефективність специфічних секторів їх економік відповідно до потреб національного розвитку.

Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. Кожну з 176 країн — членів Світового банку представляє один керуючий, який, як правило, відповідає рівню урядового міністра. Рада делегує свої повноваження меншій групі представників — Раді виконавчих директорів, яка розміщена у Вашингтоні. Ця Рада відповідає за рішення щодо політики, яка впливає на функціонування Банку. Рішення щодо позик приймаються на підставі економічних і політичних критеріїв. Президент Світового банку є головою Ради виконавчих директорів. Менеджмент і щоденне функціонування Банку забезпечують приблизно 7,1 тис. членів персоналу із більш як 100 країн світу.

Відсоткові ставки по позиках Світового банку для країн, що розвиваються, змінюються кожних 6 місяців. Поточне значення відсоткової ставки становить 7,43 %. Згідно із загальним правилом позики мають 5-річний період відстрочення платежів і повинні бути сплачені протягом періоду, який коливається в межах від 15 до 20 років. Деякі позики МБРР для країн, що розвиваються, надаються із внесків, що надійшли від країн — членів установи. Однак більшість грошових надходжень формуються за рахунок бон, виданих на світових фінансових ринках.

Світовий банк має три організації-філії: Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ).

МАР. Міжнародна асоціація розвитку заснована в 1960 р. (150 країн-членів). Ця філія Світового банку надає безвідсоткові позики найбіднішим країнам світу. Тільки країни, річний прибуток яких становить менш ніж 1,305 дол. США на душу населення, можуть отримати позику від МАР. Позики МАР, відомі як "кредити", мають 10-річний період відстрочення і підлягають оплаті протягом 35—40-річного періоду (згідно з кредитоспроможністю країни-позичальниці). Кошти, які позичає МАР, формуються за рахунок внесків від розвиненіших країн; внесків, які час від часу отримують з доходів МБРР, а також за рахунок погашення наданих МАР кредитів. Незважаючи на те, що МАР легально є відокремленою від Світового банку, ця установа має спільний з ним персонал і організаційно-технічні засоби.

МФК. Міжнародна фінансова корпорація заснована в 1956 р. (156 країн-членів). Україна приєдналась до МФК у 1993 р.

Напрямки діяльності МФК:

• інвестування приватного сектора переважно в країнах, що розвиваються;

• надання комплексних консультативних послуг урядам і підприємствам у приватизації (у 1993 р. експерти МФК брали участь в організації першого аукціону з продажу малих підприємств у м. Львові);

• формування ринку капіталів у країнах перехідної економіки. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантій уряду, фінансуючи проекти, що створюються приватним сектором.

На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій. МФК може займати рівноправне положення в компаніях, яким вона позичає, відігравати роль каталізатора щодо інших інвесторів з приватного сектора, а також створювати ринки капіталу в країнах, що розвиваються.

БАГІ. Багатостороннє агентство гарантії інвестицій, створене в 1988 р. (110 країн-членів). Діяльність цього філіалу Світового банку спрямована на підтримку приватних інвестицій в країнах, що розвиваються. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація. Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1940—60-х pp. були створені регіональні банки розвитку: в 1949 р. — Міжамериканський банк розвитку (53 країни); в 1964 р. — Африканський банк розвитку (75 країн), Азіатський банк розвитку (14 країн).

До регіональних європейських валютно-кредитних організацій належать: Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958 p., — це фінансова організація ЄЄ, яка забезпечує довгострокові позики для капітальних інвестицій з метою зміцнення збалансованого економічного розвитку Союзу та інтеграції. ЄІБ також сприяє виконанню фінансових аспектів політики співробітництва з країнами, які не є членами ЄС. Пріоритетне завдання банку — підтримання регіонального розвитку. Більше ніж половина загальної суми позик виділяється для інвестицій у виробництво в регіонах, які відстають у індустріальному розвитку чи переживають занепад промисловості, для покращання систем зв´язку та охорони довкілля. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20—25 років.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він надає кредити країнам — членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — це міжнародний банк, створений у квітні 1991 р. для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. У кредитуванні віддає перевагу недержавним структурам господарювання. 60 % його ресурсів спрямовано на розвиток у цих країнах приватного сектору, а 40 % — на розвиток інфраструктури.

Завданням ЄБРР є створення в постсоціалістичних країнах конкурентоспроможної промисловості, розвиток взаємовигідних зв´язків між західноєвропейськими країнами і надання кредитів під великі проекти в галузях енергетики, транспорту, зв´язку, охорони довкілля тощо.

Надаючи кредити, ЄБРР сприяє швидкому переходу східноєвропейських країн до економічної стабільності.

Пріоритетними проектами фінансування в Україні є конверсія, сільське господарство, приватизація, транспорт, телекомунікації, охорона довкілля, сприяння розвитку банківського сектору. Банк фінансує проекти вартістю не менше ніж 15-17 млн. дол. США. Максимальний річний відсоток, який має сплачуватися банку за кредити, — 16-18 %.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — це розрахункова палата, що діє на акціонерній основі. Створено БМР у 1930 р. у Базелі згідно з Гаагською угодою про німецькі репатріації за результатами Першої світової війни. Його членами є 41 країна. Розрахунковою одиницею, в якій ведеться баланс БМР, був і залишається золотий швейцарський франк (один золотий франк містить 0,29 г чистого золота; американський долар конвертується у золотий франк за курсом 1 золотий франк = 1,94 долара). Нині БМР здійснює банківські операції з метою сприяння центральним банкам країн в управлінні їх банківськими резервами; займається регулюванням міжнародних розрахунків та розробкою погоджених банківських стандартів; здійснює дослідження в галузі валютної і грошової політики. Функції регулювання міжнародних розрахунків та розробка нормативних документів з банківського нагляду здійснюються через три комітети: Базельський комітет з банківського нагляду; Базельський комітет з систем платежів і розрахунків; Постійний комітет з євровалют. Мінімальні стандарти з банківського регулювання і нагляду, погоджені з БМР, використовує більшість країн світу як основу побудови національного банківського законодавства.

Паризький клуб — неформальна організація урядів головних держав-кредиторів світу. Основними його членами є розвинуті країни — члени ОЕСР (у 1998 р. об´єднував 19 країн). В його роботі також беруть участь МВФ та Світовий банк. Клуб не має жорсткої організаційної структури і може поповнювати свої ряди будь-яки ми країнами-кредиторами, що визнають умови його роботи. Здійснює нагляд за державною заборгованістю країн-боржників. У разі виникнення проблем у країни-боржника зі збалансованістю платіжного балансу, організовує багатосторонні переговори та бере участь у виробленні угоди про перенесення строків сплати чи реструктуризацію зовнішнього боргу. Обов´язковою умовою звернення за допомогою до Паризького клубу про відстрочення сплати боргу є попереднє погодження з МВФ програми урядових заходів, спрямованих на виправлення становища. Часто бере участь у виробленні умов реструктуризації зовнішніх боргів країн, що розвиваються (наприклад: Торонтські умови, що діяли у 1988—1991 pp.; Лондонські умови 1991—1994 pp.; Неапольські умови, що діють з 1995 р. та Ліонські умови, що діють з 1996 p.).

Лондонський клуб — консультаційний комітет крупних приватних банків-кредиторів (у 1998 р. об´єднував близько 600 банків), що займається проблемами реструктуризації приватної зовнішньої заборгованості. Переговори про умови реструктуризації веде один з банків за дорученням усіх банків, що беруть участь у консультативній раді. Умовою підписання угоди про реструктуризацію боргів є прийняття країною програми МВФ зі структурної перебудови економіки та здійснення економічних реформ.

1.2. Міжнародні економічні організації системи ООН

Одним з головних органів ООН є Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) — орган ООН, що координує економічну та соціальну діяльності ООН та її спеціальних установ. Вона відповідає за виконання функцій Організації, викладених у гл. IX Статуту "Міжнародне економічне і соціальне співробітництво".

Завдання ЕКОСОР:

служити центральним форумом для обговорення міжнародних і соціальних проблем глобального і міжгалузевого характеру та вироблення рекомендацій щодо відповідної політики для держав-членів і системи ООН загалом;

контролювати і оцінювати здійснення загальної стратегії та першочергових завдань, визначених Генеральною Асамблеєю ООН в економічній, соціальній та суміжних сферах, і забезпечувати послідовне практичне виконання на комплексній основі відповідних директивних рішень і рекомендацій, прийнятих на конференціях ООН та інших форумах системи ООН після їх затвердження Генеральною Асамблеєю та (чи) Економічною і соціальною радою;

здійснювати загальну координацію діяльності організацій системи ООН в економічній, соціальній і суміжних сферах і з цією метою забезпечувати виконання першочергових завдань, визначених Генеральною Асамблеєю для системи загалом;

готувати всебічні огляди політики та сфери оперативної діяльності у всій системі ООН, враховуючи необхідність рівноваги, сумісності та відповідності першочерговим завданням, поставленим Генеральною Асамблеєю для системи загалом.

Під керівництвом Економічної і соціальної ради працюють 5 регіональних комісій, метою яких є сприяння соціальному та економічному розвитку регіонів, зміцнення економічних відносин країн кожного регіону між собою та з іншими країнами світу. Ці комісії вивчають соціально-економічні проблеми своїх регіонів і дають необхідні рекомендації урядам країн-членів і спеціалізованим організаціям, а також беруть участь у виконанні проектів розвитку. Серед них:

· Європейська економічна комісія (ЄЕК);

· Економічна і соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану (ЕСКАТО);

· Економічна комісія ООН для Африки (ЕКА);

· Економічна комісія для Латинської Америки та Карибського регіону (ЕКЛАК);

· Економічна комісія ООН для Західної Азії (ЕКЗА).

Європейська економічна комісія створена у 1947 р. як тимчасовий орган ООН з питань економічного відродження Європи. Сьогодні вона працює на постійній основі. Об´єднує 32 європейські країни, США і Канаду. Пріоритетними напрямками її діяльності є: сприяння торгівлі; довгострокове економічне планування та прогнозування; науково-технічна співпраця країн-учасниць; захист довкілля.

В роботі Комісії досягнуті конкретні результати у розв´язанні проблем розширення співпраці в галузі торгівлі, дослідження та регламентів у зовнішній торгівлі, ліквідації розбіжностей у правових режимах країн-членів.

Економічна і соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану створена у 1947 р. для сприяння соціально-економічному розвитку азіатських та тихоокеанських країн. Об´єднує 37 країн — країни регіону, а також США, Великобританію, Францію, Нідерланди.

У роботі ЕСКАТО як спостерігачі чи консультанти мають право брати участь представники будь-якої країни — члена ООН чи органів системи ООН. Найвищим її органом є пленарна сесія. Дев´ять її постійних комітетів займаються специфічними проблемами регіону. Так, діють комітети: з координації досліджень у басейні ріки Меконг; з координації спільної розвідки мінеральних ресурсів на азіатському шельфі; комітет з тайфунів; комітет з координації спільного розроблення мінеральних ресурсів на шельфі південної частини Тихого океану та інші.

Пріоритетними напрямками діяльності Комісії є підготовка конкретних рекомендацій, спрямованих на зміцнення національної економіки країн регіону, укріплення приватного та кооперативного секторів, проведення аграрних реформ, індустріалізації через розвиток базових галузей і посилення зв´язків промисловості з сільським господарством.

Економічну комісію ООН для Африки було створено в 1958 р. Вона нараховує 51 африканську державу. Крім того, у роботі Комісії мають право брати участь як спостерігачі чи консультанти представники будь-якої країни — члена ООН.

Комісія покликана сприяти економічному та соціальному розвитку країн-членів, співпраці між ними та іншими країнами світу. Для цього ЕКА досліджує економічний стан країни, виробляє рекомендації і консультує уряди країн-членів, вдається до практичних заходів для економічного розвитку африканських держав. Комісія працює над створенням багатосторонніх регіональних та субрегіональних проектів. До них належать: проект освоєння басейну ріки Сенегал, створення Африканського фонду промислового розвитку тощо. Найвищим органом ЕКА є пленарна сесія, яку проводять раз на два роки.

Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського регіону була створена у 1948 р. для сприяння економічному та соціальному розвитку країн регіону. У склад Комісії входить 40 держав.

За участю Комісії в регіоні створені інтеграційні об´єднання — Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Центральноамериканський спільний ринок. Вона підготувала угоди про валютну та клірингову співпрацю, програму експорту готових виробів, проекти міжнаціональних підприємств та інші.

Економічна комісія ООН для Західної Азії створена у 1973 р. Вона об´єднує 14 держав Арабського Сходу і Організацію визволення Палестини. Ізраїль не був допущений у Комісію. У діяльності ЕКЗА переважають дослідницькі функції з питань тенденцій та перспектив розвитку в окремих країнах регіону; проблеми передачі технологій тощо.

Разом з економічними комісіями важлива роль у світовому господарстві належить Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД). Вона створена у 1964 р. і займається проблемами міжнародного економічного співробітництва, усунення перешкод на шляху міжнародної торгівлі, боротьби проти протекціонізму. ЮНКТАД — це свого роду форум для обговорення питань, які стосуються взаємовідносин між Північчю (розвиненими країнами) та Півднем (країнами, що розвиваються).

2. Сучасний стан та перспективи співробітництва України з міжнародними організаціями

2.1. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями

Іноземні середньо- і довгострокові кредити країни залучають для інвестування в економіку, а короткострокові — для зовнішньоторговельних зв´язків. Крім того, іноземні кредити використовуються для покриття дефіцитів платіжних балансів, бюджетів, для здійснення структурних змін у перехідних економіках, подолання глибоких кризових явищ тощо.

Україна використовує позики міжнародних фінансових організацій — МВФ, СБ, МБРР, ЄБРР та кредити окремих держав і їх угруповань.

Найбільше іноземних кредитів залучається в результаті співробітництва з МВФ. Надання позичок МВФ розпочалося у 1994 р. і на початок жовтня 1999 р. Україна отримала від МВФ 3,241 млрд. дол. США. Кредити було виділено на економічну трансформацію та досягнення макроекономічної фінансової стабілізації в Україні. У 1999 р. Україна використала 635 млн. дол. США кредитів МВФ.

Другим за розмірами наданих кредитів Україні є МБРР. Станом на 1 березня 1999 р. їх надано на суму 2,587 млрд. дол. США, або 32,8 % від усіх позичок МФО. З них понад 70 % було спрямовано на покриття дефіциту платіжного балансу країни та державного бюджету.

Розширюється співробітництво між Україною та ЄБРР. Центральне місце серед кредитів цієї організації належить позикам на розвиток приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР надає під погоджені проекти кредит, який становить значну частку їхньої вартості. Зокрема у вартості розширення в Україні мережі Євробачення частка ЄБРР становить 48,5 %, у вартості реконструкції аеропорту "Бориспіль" — 34,5 %.

Останнім часом започатковане співробітництво України з МФК (інвестиційним банком Світового банку для країн, що розвиваються) переважно з надання технічної допомоги приватним фірмам.

Покладається велика надія на активну кредитну діяльність в Україні ЧБТР — новоутвореної установи в регіональному об´єднанні ЧЕС, яка передбачає кредитування розвитку національних економік країн-членів через інвестиційні проекти.

Не залишаються поза увагою і кредити окремих держав та їх угруповань. Це перш за все кредити держав — постачальниць енергоносіїв (зокрема Туркменистан і Росія) та кредити ЄС. У 1999 р. кредити ЄС становили 61 млн. дол. США.

Залучення іноземних кредитів є нормальною світовою економічною практикою. Міжнародні фінансові організації надають кредити певного призначення, що випливає із принципів і мети їхньої діяльності та взаємних домовленостей між країнами. Добре, коли ці кредити використовуються для розвитку економіки країн або точно за призначенням. В іншому разі це може призвести до закабалення країни (адже кредити потрібно повертати), втрати національної, а можливо і політичної самостійності.

2.2. Особливості співробітництва України з міжнародними регіональними економічними організаціями (ЄС, ЧЕС, ЄврАзЕС)

Ефективна та збалансована трансформація народногосподарських комплексів країн з перехідною економікою крім докорінних внутрішніх перетворень передбачає використання зовнішніх чинників економічного зростання, серед яких особливо вагомого значення набуває співробітництво держав із міжнародними фінансовими організаціями. В цьому аспекті слід зазначити, що історія взаємодії перехідних економік з міжнародним ринком позичкових капіталів охоплює понад тридцятирічний період і характеризується різним її рівнем, змістом та особливостями. Так, вже з середини 1970-х pp. CPCP, Польща, Югославія та Угорщина через мережу національних експортно-імпортних банків були постійними учасниками міжнародного ринку синдикованого кредитування, в значних обсягах залучали експортні кредити та широко використовували різноманітні інструменти короткострокового торговельного фінансування.

Проте лише трансформаційні перетворення на межі 1980—1990-х pp. значною мірою диверсифікували зовнішні фінансові потоки в національні економіки, докорінно змінивши їхні обсяги, структуру, галузевий та географічний розподіл. Так, якщо розглядати такий узагальнюючий показник, як сукупні чисті потоки капіталу, то впродовж 1970—1980-х pp. він складав щороку в середньому 10—15 млрд. дол. США або близько 1% сумарного ВВП перехідних економік; проте вже з початку 1990-х pp. відбулося значне зростання: лише в державах Центральної та Східної Європи у 1991 р. — до 120 млрд. дол. США, в 1997 — до 280 млрд. дол. США або більше 4% сумарного ВВП, а в 2002 р. обсяги чистих зовнішніх надходжень капіталу досягли рекордного значення, склавши в середньому 6% ВВП цього регіону.

Крім динамічного зростання абсолютних обсягів зовнішнього фінансування перехідних економік упродовж трансформаційного періоду суттєвих змін зазнала і їхня структура. Якщо на початковому етапі ринкового реформування (до 1994 р.) значного поширення набуло міжурядове фінансування, зокрема такі його форми як офіційна допомога розвитку, міжурядові позики та кредити міжнародних та регіональних фінансових організацій, то вже починаючи з середини 1990-х pp. пріоритети змістилися на користь інвестиційних чинників макроекономічної стабілізації.

Серед основних причин домінуючої ролі кредитного капіталу міжнародних фінансових організацій на початковому етапі трансформаційних перетворень країн з перехідною економікою можна зазначити економічний спад, необхідність впровадження структурних реформ, несформованість національних фінансових ринків, обмежені можливості застосування таких важелів наповнення державного бюджету як внутрішні боргові запозичення та приватизація державного сектору економіки та ін.

Крім того, поглиблення співробітництва з провідними МФО відповідало потребам усунення диспропорцій платіжних балансів та ліквідації дефіцитів державних бюджетів даної групи країн, чого не можна було досягти спираючись лише на внутрішні макростабілізаційні чинники. І, нарешті, залучення перехідних економік до роботи структур кредитного сприяння відображало прагнення цих держав найшвидше інтегруватися до світового господарства, а також було пов'язано зі сподіваннями на отримання ними консультативної та фінансової допомоги в трансформаційних процесах[1, c. 54-56].

Показовою є стратегія Угорщини у співробітництві з міжнародними фінансовими організаціями. Незважаючи на те, що, як і Польща, ця держава мала високий рівень зовнішньої заборгованості, проте розв'язання її боргових проблем було пов'язане зі зростанням експорту продукції і збільшенням обсягів залучення іноземного капіталу, передусім у формі прямих іноземних інвестицій. Переваги такого підходу полягали у відсутності загроз міжнародній кредитоспроможності країни і збереженні її доступу до міжнародних ринків капіталу, за рахунок чого досягалась рівновага платіжного балансу.

Крім того, динамічне розширення присутності іноземних інвесторів на внутрішніх ринках країн Центральної та Східної Європи, досягнуте за рахунок прогресу в реформуванні національних економік та ефективної політики урядів (що створили сприятливий інвестиційний клімат та значно збільшили обсяги надходжень від приватизації), виявило свій стабілізуючий вплив і на вирішення такої проблеми, як надмірний дефіцит державних бюджетів даної групи країн, не вдаючись до додаткових позик міжнародних кредитних установ. Так, незважаючи на те, що дефіцит державного бюджету і на сьогодні залишається одним з найбільш вразливих місць в економіці більшості держав Центральної та Східної Європи (протягом 1990—2002 pp. в Угорщині він досяг рекордного значення — 9,1% ВВП, у Польщі зріс до 5,1% ВВП, у Словаччині — до 4,8%, у Румунії склав більше 3% ВВП), перехідні економіки даного регіону мають змогу певною мірою нівелювати негативний вплив існуючих дисбалансів власними силами.

Підтвердженням тенденції скорочення потреб перехідних економік Центральної та Східної Європи в кредитному капіталі міжнародних фінансових організацій є і динаміка співробітництва з ними. Так, якщо упродовж 1990—1993 pp. на країни даного регіону припадало близько 50% сукупних кредитних ресурсів МФО, то вже на початок 2003 р. такі держави як Польща, Чехія, Угорщина та Словаччина, розрахувавшись за кредитами Міжнародного валютного фонду, відмовилися від подальшого співробітництва з ним, а менш успішні в ринковому реформуванні держави — Болгарія та Румунія — користуються лише кредитами «стенд-бай», а також кредитними лініями розширеного фінансування (EFF) та структурної трансформації (STF).

Натомість на достатньо високому рівні, в контексті офіційного кредитування, залишається співробітництво перехідних економік з регіональними структурами кредитного сприяння при реалізації проектів загальнодержавного значення, реструктуризації та зміцненні окремих секторів економіки та стимулюванні зовнішньої торгівлі. Щодо обсягів даного виду фінансування, то до кінця 2001 р. чистий обсяг операцій лише Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), який було засновано у 1991 р. для фінансування проектів розвитку у країнах Центральної та Східної Європи, досяг акумулятивно майже 17 млрд. євро, при цьому в формі фінансових зобов'язань третіх сторін було мобілізовано ще 43 млрд. євро. А впродовж лише 1995-2002 pp. портфель проектів цієї фінансової інституції подвоївся — з 5,7 млрд. євро до 12,2 млрд. євро, а з 2001 p. щорічний обсяг операцій досяг рекордної величини 3,65 млрд. євро. Так, лише Польщі протягом 2000—2002 pp. ЄБРР затвердив фінансування у сумі понад 2 млрд. евро для реалізації більше 100 інвестиційних проектів у сільському господарстві, банківській сфері, промисловості, енергетиці, сфері телекомунікацій, транспорті тощо. З загальної суми фінансування ЄБРР близько 82% призначено для приватного сектору.

На відміну від перехідних економік Центральної та Східної Європи, Україна з причини відсутності значних зрушень у реформуванні національної економіки, що сповільнює процес залучення приватного іноземного капіталу в формі інвестицій, і сьогодні значною мірою потребує фінансування з боку міжнародних фінансових організацій. Співробітництво нашої держави з даними установами розпочалося лише з кінця 1994 р. За цей період Україною залучено 27 кредитів, 4 гранти Глобального економічного розвитку (на загальну суму 3,5 млрд. дол. США) та реалізовано Програму системної позики (на суму 250 млн. дол. США) від Світового банку; державі вдалося реструктуризувати значну частину своїх зовнішніх боргів[2, c. 55-57].

2.3. Пріоритетні напрямки взаємодії України з міжнародними фінансовими організаціями

Визначаючи доцільність залучення кредитних ресурсів, слід відмітити, що найрезультативнішими для України були перші кредити МВФ, призначені для фінансування системних перетворень і перший кредит підтримки та інституційний і реабілітаційний кредити Міжнародного банку розвитку та реформування (МБРР). Саме завдяки надходженню цих коштів стало можливим прискорення формування власної фінансово-кредитної системи та золотовалютних резервів України. Крім того, ці ресурси забезпечили реалізацію ефективної монетарної політики (наслідком чого стало скорочення темпів інфляції), надходження валютних ресурсів в країну сприяли проведенню грошової реформи і введенню в обіг національної грошової одиниці, динамізували формування інфраструктури ринкового середовища та розбудову фінансових інструментів тощо.

Разом з тим, не відкидаючи позитивного ефекту взаємодії України (та інших перехідних економік) з міжнародними фінансовими організаціями, слід зазначити, що діяльність останніх не позбавлена ряду недоліків. Йдеться, насамперед, про занадто активне втручання цих установ у внутрішні справи країн-позичальників. Так, діючі в МФО механізми акумуляції та розподілу фінансових ресурсів, дозволяють державам, що мають найбільші квоти в організаціях прямо або опосередковано впливати на прийняття урядами країн-пози-чальників сприятливих для себе рішень як щодо, нерідко, невиправданої лібералізації торговельних відносин, так і відкриття ще вразливішого фінансового ринку. Іншими словами, за більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає «заручником» необхідності відмови від частини національного суверенітету країни.

Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив'язки кредитування міжнародними фінансовими організаціями національних економік з нав'язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень. Наприклад, стабілізаційні програми, розроблені експертами Міжнародного валютного фонду для перехідних економік, базувалися на неоліберальній моделі, яка була традиційно орієнтованою лише на ринкові економіки, що передбачало не створення ринкового середовища, а лише його вдосконалення на жорстко монетарній основі, звільнення економіки від слабких, неконкурентоспроможних господарюючих суб'єктів, створення передумов для надходження потужного іноземного капіталу на національні ринки[11, c. 68-71].

Зосередившись, таким чином, на вирішенні поточних фінансових проблем, завдань зростаючої заборгованості та високої інфляції, ця модель виявилася неефективною, і навіть згубною для держав з функціонуючими потужними народногосподарськими комплексами, такими високо диверсифікованими галузевими структурами економіки як ВПК, паливно-енергетичний сектор, машинобудування тощо, а також з передовими навіть за світовими вимірами фундаментальною і прикладною наукою та освітою, — тобто тими галузями, які не піддаються «спонтанному» ринковому регулюванню. Резюмуючи вищевказане, можна констатувати, що перевагами від співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями можуть скористатися лише країни з функціонуючою ринковою економікою та ефективними ринковими і поза-ринковими інститутами, інші ж держави повинні ретельно зважувати доцільність виконання висунутих з боку МФО вимог, коригувати «нав'язаний» ззовні курс реформ з врахуванням конкретних умов кожної країни, доповнюючи його інституціональними, кейнсіанськими, соціал-демократичними та соціально-ринковими заходами з метою побудови змішаної економіки західноєвропейського зразка.

Наочним підтвердженням цієї думки є ряд сумнівних (з точки зору національних економічних інтересів України) вимог міжнародних фінансових організацій, виконання яких було необхідним для отримання ресурсів цих установ. Насамперед, слід відмітити процеси обвальної, необмеженої відкритості внутрішнього ринку, які створили зовнішній конкурентний тиск на українських товаровиробників. За таких умов процес адаптації національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнився, насамперед у галузях, які випускали технологічно складну, капіталоємну на наукоємну продукцію. Наслідком цього стало масове витіснення з внутрішнього ринку вітчизняного товаровиробника, який, не маючи достатнього часу для реструктуризації та пристосування до нових умов господарювання, неминуче банкрутував.

Непродуманими, неадекватними умовам трансформаційної економіки, заходами супроводжувалася і лібералізація зовнішньої торгівлі, зокрема вимога МВФ щодо скасування мита на експорт деяких видів сировини для легкої та харчової промисловості. Логічним завершенням стало перенесення з України більш прибуткової переробної промисловості до розвинених країн на фоні і без того низького рівня використання ресурсного потенціалу нашої країни.

Нарешті, інструменти лібералізації валютної сфери «вінчували» результати «реформаторських зусиль», створивши цілком легальні можливості експорту і без того «знекровленого» вітчизняного капіталу, які, зважаючи на корумпованість української влади, були успішно реалізовані.

Крім того, неоднозначно можна оцінити і роль Міжнародного валютного фонду в розбудові та краху ринку внутрішніх та зовнішніх боргових запозичень в Україні; критичних зауважень заслуговує доцільність залучення в нашу країну кредитів МБРР для вирішення енергетичної проблеми, використання кредитних ресурсів для реформування вугільної галузі тощо. Перелік таких прикладів можна було б продовжувати.

Разом з тим, було б невірно в основних прорахунках звинувачувати лише міжнародні кредитні установи, оскільки залучення зовнішніх фінансових ресурсів не є базовим, а лише допоміжно-стимулюючим фактором економічного зростання будь-якої національної економіки. Крім того, лише ефективне та цільове використання кредитів МФО у поєднанні з внутрішніми джерелами фінансування, і, що найголовніше, посиленням ролі держави в частині підтримки проривних і експортних виробництв, у галузі інституційних перетворень та розв'язання соціальних завдань, спроможне повною мірою виявити свій позитивний вплив на реформування народного господарства країни[13, c. 137-141].

Висновки

Набутий досвід співпраці України з міжнародними економічними організаціями показав ефективність спільної діяльності з підготовки і реалізації проектів у багатьох галузях (транспорт, телекомунікаційний зв'язок, енергетика й енергозбереження, сільське господарство та ін.). Ці зв'язки розвиваються дедалі динамічніше. Україну можуть цілком задовольняти операційні пріоритети ЄБРР: ширша участь у приватному секторі, із залученням місцевих фінансових посередників; збільшення інвестицій в акціонерні капітали; подальше фінансування інфраструктурних об'єктів, особливо там, де можна залучити приватних інвесторів; розширення географічних меж діяльності і більш масштабне представництво на місцях.

Узагальнення умов та досвіду співробітництва різних держав з міжнародними фінансовими організаціями дозволяє сформулювати наступні актуальні для України пропозиції щодо підвищення ефективності співпраці нашої держави з цими установами:

— необґрунтованими є питання щодо виходу України зі складу міжнародних фінансових організацій у зв'язку з погіршенням співробітництва протягом 2001—2004 років. Це означало б фактичну ізоляцію держави від світогосподарських процесів. Натомість питання співпраці нашої держави з провідними МФО повинні розглядатися в контексті найефективнішого його використання в інтересах України;

— консультативна допомога міжнародних фінансових організацій не повинна суперечити стратегічним інтересам реформування української економіки та її інтеграції у світове господарство. Йдеться, насамперед, про те, що параметри макроекономічної стабілізації (стримування інфляції, утримання валютного курсу, подолання диспропорцій платіжного та торговельного балансів, досягнення бездефіцитності державного бюджету, обмеження грошової маси та ін.), задані МФО, не повинні бути самодостатніми та відриватися від найголовнішого завдання — досягнення ринкової рівноваги, реструктуризації та економічного зростання. Крім того, реалізація в Україні запропонованих міжнародними фінансовими організаціями моделей повинна враховувати і наявні загрози національним економічним інтересам держави. В даному контексті, зусилля повинні спрямовуватися і на захист вітчизняних виробників, передусім у стратегічно важливих для України, проривних галузях економіки, які не піддаються виключно ринковому регулюванню;

— співробітництво України з міжнародними фінансовими установами вимагає перегляду умов надання кредитів у частині розмежування економічних та політичних критеріїв;

— винятково важливим для України є заручення підтримкою країн-лідерів світового господарства, які відіграють ключову роль у міжнародних фінансових організаціях (США, країни Європейського Союзу, Японія) через активізацію консультативного і переговорного процесу з ними. В даному контексті особливої ваги набуває відхід нашої держави від політики багатовекторності в побудові взаємовідносин зі світовим господарством, який демонструє непослідовність реформ українського суспільства, визначеність України щодо зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних пріоритетів, значно знижуючи ефективність реалізації стратегічної мети інтеграції в Європейський Союз;

— з метою пом'якшення зовнішнього боргового тиску та підвищення ефективності іноземних кредитних ресурсів необхідно поступово диверсифіковувати їхні джерела на користь тих, які не супроводжуються жорсткими інституціональними умовами. Це може бути подальше розширення співробітництва з такими регіональними структурами кредитного сприяння як Європейський банк реконструкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Банк ЧЕС та інші.

Список використаної літератури

1. Іваніненко-Свинцицька І. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями //Фінанси України. — 2002. — № 8. — C. 54-59

2. Арсенюк О. Світовий банк і структурна перебудова фінансового сектора України //Вісник Національного банку України. — 2000. — № 9. — C. 55-57

3. Бодров В. Трансформація економічних систем: роль міжнародних фінансових організацій //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 56-67.

4. Вовчак В. Проблеми зовнішніх позик у контексті взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями/ В.Вовчак //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2. — C. 149-154

5. Дунас О. Особливості інституту членства у сучасних міжнародних фінансових організацій //Право України. — 2007 . — № 8 . — С. 129 — 132 .

6. Дунас О. Особливості та основні напрями співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями системи ООН //Право України. — 2008. — №2. — С.112-115.

7. Калач Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими установами : проблеми та перспективи //Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 8. — C. 37-39

8. Климко Г. Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями //Фінанси України. — 2000. — № 11. — C. 39-48

9. Ковбасюк Ю. Міжнародні фінансові організації в подоланні бідності в країнах з перехідною економікою //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 166-171

10. Колосова В. Кредитування економіки України міжнародними фінансовими інститутами //Фінанси України. — 2000. — № 2. — C. 20-29

11. Столярчук Я. М. Пріоритетні напрямки співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями//Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 7. — C. 68 — 75.

12. Ткачук Т. Становлення та сучасний стан міжнародних фінансових організацій, їх роль у регулюванні світових економічних процесів //Вісник Національного Банку України. — 2006. — № 4. — C. 56-61.

13. Трифонов С. В., Столяров В. Ф. Формування стратегії співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями //Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 6. — C. 137 — 143.

14. Трифонов С. Використання кредитних коштів міжнародних фінансових організацій для реалізації проектів муніципального розвитку міст України //Фінанси України. — 2000. — № 12. — C. 34-45