Останніми роками, насамперед завдяки зусиллям певного кола політиків, юристів, інших наших співвітчизників питання захисту прав людини в Україні набуло загальносуспільного масштабу і політичного значення.

З 1991 р. в законах, які приймаються українським парламетом, вперше з’явилися наповненні конкретним змістом норми, спрямовані на захист прав людини від чиновницького свавілля. 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України внесла зміни до Цивільного процесуального кодексу України, значення яких важко переоцінити: громадяни отримали право оскаржувати в суді не тільки одноособові дії службових осіб (як це було раніше), а також прийняті ними рішення та бездіяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, керівних органів установ, організацій, підприємств і їх об’єднань незалежно від форми власності, керівних органів об’єднань громадян.

В Україні розгорнули свою діяльність кілька десятків громадських організацій, метою яких є захист прав людини: Український центр людини, Всеукраїнський комітет охорони прав людини, Українська асоціація “Міжнародна амністія”, Українська секція міжнародного товариства прав людини, Українсько- американське бюро захисту людини та ін.

9 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі від імені України було підписано Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини та п’ять протоколів до неї, а 17 липня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала їх. %0казом Президента України № 615/98 від 11 червня 1998 р. затверджена Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, одним із напрямів якої є зближення   законодавства України із сучасною європейською системою права , стержнем якої є забезпечення добробуту людини. На жаль , з грудня 1993 року в Україні не виконується вимога пункту 8 ст. 7 Закону України “Про міжнародні договори України”, відповідно до якої під час ратифікації міжнародних договорів Верховна Рада України має водночас розглядати питання про внесення змін і доповнень до чинних законів України. Адже за своїм значенням це положення перевищує і вказану Стратегію. У 1998 р. Міністерством юстиції України підготовлено та передано на розгляд Верховної Ради України Концепцію державної правової політики захисту прав людини.

Права і свободи людини — це гарантовані демократичним суспільством можливості для кожного індивідуум на гідній рівень життя, ефективну соціальну систему охорони від свавілля держави у відповідності з встановленими міжнародними та національними стандартами і процедурами.

Права людини відносяться до “вічних тем”, якими займались мислителі різних епох: від древнього миру до теперішнього часу.

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість. Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише у 1890 році була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26 червня 1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.

Після Другої світової війни еволюція договірних засад щодо захисту прав людини була багатоаспектною і йшла за багатьма напрямками. У процесі позитивізації виник широкий і різнорідний звід універсальних і регіональних документів. На рівні універсального міжнародного права даний процес можна умовно розділити на чотири етапи.

Перший етап (1945-1948 рр.) почався з прийняттям Статуту ООН і завершився проголошенням Загальної декларації прав людини. Таким чином, початком цього етапу стало визнання принципу міжнародної поваги до прав людини. У рамках заходів з реалізації цього принципу вперше були закладені організаційні та процедурні засади для діяльності Організації Об’єднаних Націй в сфері заохочення і захисту прав людини. Особливе значення тут мало створення Комісії з прав людини як допоміжного функціонального органу при Економічній і Соціальній Раді відповідно до статті 68 Статуту ООН. Завдяки заходам щодо створення організаційних і функціональних рамок створилися умови для підготовки конкретних норм щодо прав людини. У 1946 році ООН приступила до реалізації програми, спрямованої на прийняття так званого Міжнародного білля (хартії) прав людини, до складу якого повинні були увійти декларація про права людини, конвенція про права людини та заходи щодо їх реалізації. Завдання першого етапу в реалізації Міжнародного білля (хартії) прав людини були вирішені 10 грудня 1948 року, коли був прийнятий перший необов’язковий документ загального характеру — Загальна декларація прав людини. У той же період були прийняті перші конкретні юридично обов’язкові норми (Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього,1948 р.; Конвенція № 87 МОП щодо свободи асоціацій і захисту права на організацію, 1948 р.; та Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних рабству, 1956 р.). Однак, безперечно, вищим досягненням цього етапу стало проголошення у Загальній декларації першого міжнародного каталогу прав людини, який містив цивільні і політичні, а також економічні, соціальні і культурні права.

Другий етап (1949-1966 рр.) можна вважати етапом кодифікації програми, закріпленої в Загальній декларації. Даний період був значною мірою присвячений розробці конвенції про права людини і створення механізму їх реалізації, як передбачалося у Міжнародному біллі (хартії) прав людини. Ця робота велася майже 20 років — до 16 грудня 1966 року, коли Генеральна Асамблея прийняла три роздільних документа: Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до другого Пакту. З прийняттям цих договорів закінчився період закладки загальних правових основ для прав людини, проголошених у Загальній декларації. Проте варто відзначити, що в цей період робилися також і заходи щодо кодифікації, спрямовані на вироблення більш детальних і конкретних конвенцій про права людини: про статус біженців (Конвенція 1951 р.), про політичні права жінок (Конвенція 1952 р.), про ліквідацію расової дискримінації (Конвенція 1965 р.), про скасування примусової праці (Конвенція МОП № 105 від 1957 р.), про ліквідацію дискримінації в області освіти (Конвенція ЮНЕСКО 1960 р.) і у сфері праці та зайнятості (Конвенція МОП № 111 від 1958 року) і по іншим питань. Досягненням всього цього етапу стало створення широких правових рамок для більш конкретних і раціональних дій Організації Об’єднаних Націй, для здійснення визнаних прав людини та для підготовки більш змістовних норм з суттєвих питань.

Третій етап (1967-1989 рр..), який можна назвати посттегеранським, характеризується переважанням чотирьох тенденцій. Перша була пов’язана зі вступом в силу Пактів і Факультативного протоколу (1967 р.) і, отже, з початком реалізації цілого набору заходів по їх здійсненню, покликаних гарантувати дотримання прав людини і контроль за цим процесом. Друга тенденція стала продовженням попередніх зусиль з підготовки детальних договорів про права людини (наприклад, були прийняті Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р.; Конвенція про права дитини, 1989 р.). Третя тенденція проглядається у великому числі заходів, спрямованих на вдосконалення здійснення прав, а також органів і механізмів, створених з цією метою. Четверту тенденцію можна визначити як пошук нових сфер і способів захисту і заохочення прав людини, включаючи тенденцію до включення прав людини в більш широкий контекст таких глобальних передумов, як мир, розвиток і навколишнє середовище. Всі ці тенденції, особливо остання, виразно відбилися в дебатах і остаточних висновках Міжнародної конференції з прав людини, проведеної ООН в Тегерані 22 квітня-13 травня 1968 р., в 20-ю річницю прийняття Загальної декларації. Конкретними цілями Конференції були огляд досягнутого процесу, оцінка ефективності методів, що застосовувалися Організацією Об’єднаних Націй, і на цьому тлі — формулювання і підготовка програми подальших дій в галузі прав людини.

Четвертий етап (з 1989 р. по теперішній час) став результатом припинення конфлікту між Заходом і Сходом, а також накопичення невирішених проблем у відносинах між Північчю і Півднем. Організація Об’єднаних Націй зафіксувала більш широке визнання наглядових заходів країнами Центральної та Східної Європи, а також іншими державами, які намагаються «демократизувати» свої системи правління (наприклад, Південна Африка), але відзначається також і погіршення стану з правами людини в Східній Європі (наприклад, у Боснії та Росії), Африці (Нігерія і Руанда) і Азії (Китай і Південна Корея). Для досягнення відповідності Організації Об’єднаних Націй до старих і нових завдань у 1993 році у Відні була проведена Всесвітня конференція з прав людини.

Висновок. Здійснення прав залишилось пріоритетним завданням порівняно з подальшим нормотворчостю; були зроблені зусилля з розробки заходів превентивної дипломатії та раннього попередження в області прав людини. Умовним підсумковим заходом четвертого етапу можна вважати доповідь Міжнародної амністії про стан прав людини в світі через 60 років після затвердження Загальної декларації прав людини, представлену у 2008 році.