Вступ.

1.Поняття та юридичне значення міжнародно-правового визнання.

2.Правонаступництво у міжнародному праві.

3.Поняття і джерела права міжнародних договорів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В одному з найважливіших міжнародно-правових документів сучасності — Статуті ООН — особливо вирізняється міжнародний договір як джерело міжнародного права. У преамбулі Статуту ООН ідеться про рішучість народів Об'єднаних Націй «створити умови, за яких можна додержуватися справедливості і поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права…».

Міжнародний договір є універсальним джерелом міжнародного права, бо його юридична сила випливає із загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела, яким є, наприклад, статут для правосуб’єктності міжнародної організації.

У науці існують два типи принципового ставлення до ролі міжнародних договорів як джерела міжнародного права: а) визнання договору основним і головним джерелом міжнародного права (І. І. Лукашук, Г. І. Тункін, Ф. І. Кожевніков, Є. О. Коровін, П. І. Лукін, С Б. Крилов, В. М. Дурденевський, В. М. Шуршалов та ін.); б) визнання договору «другим важливим» джерелом міжнародного права (Д. Анцилотті, Дж. Старк, Дж. Сель, Г. Кельзен, П. Гугенхейм, Б. Палліері, К. Вольфке, А. Д'Амато та ін.). Прихильники примату договору як джерела міжнародного права називають його ще «першорядним джерелом», «універсальним джерелом». На жаль, основним аргументом для таких визначень їхні автори часто вказують лише кількість чинних міжнародних договорів. Ті, хто визнає договір другим джерелом міжнародного права, як правило, обґрунтовують своє бачення тривалою історією визнання світовим співтовариством першості за міжнародним звичаєм як джерелом міжнародного права.

1.Поняття та юридичне значення міжнародно-правового визнання

Міжнародне право, виступаючи як координатор і регулятор міжнародних відносин, у той же час може характеризуватися як юридична форма міжнародних (міждержавних) відносин. Його мета — забезпечувати узгодженість, правомірність і обов'язковість дій держав. Саме в цьому виявляються джерела юридичної природи міжнародного права. Юридичний характер різноманітних міжнародних відносин на сучасному етапі найбільш яскраво демонструє Статут ООН, який значно розширив сферу імперативних норм і сформував основні принципи сучасного міжнародного права.

У зв'язку із вживанням терміну "юридичний", слід зазначити, що тлумачення цього терміну не завжди знаходить достатньо аргументоване пояснення. Тому, не претендуючи на досконалість, можна відзначити, що деяка ясність у цьому питанні виявляється при використанні історичного методу тлумачення. Термін "юридичний" походить від латинських слів "юс" — закон, справедливість, "юстиція" — правосуддя, справедливість, "юрисдикція" — суд, судочинство, повноваження вирішувати які-небудь питання в галузі права, "юридизація" — надання якимось фактам або відносинам правового характеру. Юридизація відносин передбачає обтяження відносин наявністю прав і обов'язків та відповідальності суб'єктів. Звідси укоренився вислів "юридичний", який у загальному плані рівнозначний вислову "правовий" і передбачає визначення або наявність прав, обов'язків і відповідальності учасників правовідносин, встановлених у певному порядку.

Отже, юридична природа міжнародного права (тобто його правова сутність) виявляється в його здатності визначати права, обов'язки і відповідальність суб'єктів міжнародного права (зокрема держав), а також, у необхідних випадках, служити обґрунтуванням при оцінці дій. фактів, визначенні санкцій та в інших ситуаціях і процедурах правового характеру.

Підкреслюючи юридичну природу міжнародного права, слід зазначити, що у сфері його дії права означають можливість суб'єктів користуватися встановленими правилами у своїх інтересах, обов'язки означають зобов'язання дотримуватись цих правил і не перешкоджати правомірному правокористуванню іншим суб'єктам, відповідальність означає необхідність і обов'язок відповідати за свої неправомірні дії у визначених міжнародним правом межах.

Юридична природа міжнародного права вельми чітко виявляється в порівнянні міжнародно-правових норм, які існують в обігу на міжнародній арені, з іншими нормами — моральними, політичними, економічними, етичними, релігійними, ритуальними та ін. Подібні норми не є юридичними, оскільки процес їх утворення і. тим більше, наслідки їх недотримання зовсім інші і їх можна в загальному плані характеризувати як звичаї, традиції, звички і т. д. Ще більш чітко юридична природа міжнародного права Виявляється в її порівнянні з юридичною природою національного права, і особливо у розходженні механізмів реалізації норм міжнародного права. На міжнародній арені процес утворення юридичної природи норм у плані міжнародного права передбачає чітко встановлені міжнародні процедури.

Ці процедури в загальному плані можна представити як дві стадії одного процесу утворення юридичної природи міжнародного права:

1. Народження проекту норм міжнародного права, його обговорення та узгодження воль суб'єктів міжнародного права.

2. Закріплення погоджених воль шляхом голосування і формальне оформлення документа.

Ці процедури на практиці деталізуються і, відповідно до їхньої послідовності, являють таке:

1. Правова ініціатива (пропозиція встановити правило, норму, комплекс норм).

2. Обговорення правової ініціативи у робочому порядку на переговорах і її експертна оцінка юристами.

3. Узгодження воль держав як суб'єктів міжнародного права на міжнародному форумі, уповноваженому для створення норм міжнародного права.

4. Парафування узгоджених воль уповноваженими представниками суб'єктів міжнародного права.

5. Закріплення узгоджених воль держав голосуванням.

6. Підписання документа, що містить виклад узгоджених воль держав, прийнятих у процесі голосування, які набувають значення міжнародно-правового акта.

7. Ратифікація міжнародно-правового акта і вступ його в силу.

Така практика народження міжнародно-правової норми одержала закріплення у процесуальних нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Однак при цьому слід зазначити, що у всьому цьому складному процесі найважливішою процедурою є узгодження воль держав.

Деякі авторитети міжнародного права називають процес узгодження збігом воль і у зв'язку з цим заявляють, що "немає міжнародного права без збігу воль". З-поміж таких авторів можна назвати К. Штруппа, Ч. Хайда, Ш. Руссо. Останній, зокрема, писав: "Міжнародне право в цілому має своєю основою не індивідуальну суверенну волю держав… а волі держав, що збігаються".

Погодившись із цим у принципі, варто, однак, відзначити, що для найбільш точної характеристики юридичної природи сучасного міжнародного права характерний не збіг воль, а їх узгодження, що досягається ціною певних взаємних поступок, які породжують певний компроміс. Це красномовно підтвердилося під час обговорення і прийняття Конвенції ООН із морського права 1982 р.

Саме цей процес породжує юридичну природу норм, які потім включаються у загальну систему міжнародного права.

З'явившись на світ у подібний спосіб, міжнародно-правова норма (комплекс норм) виступає як юридична форма міжнародних відносин. Вона визначає рамки поведінки держав, обсяг їх прав, обов'язків і відповідальності, і тим самим координує міжнародні відносини, тобто, погоджує їх з урахуванням вимог міжнародного права.

Необхідною якістю, котра переконливо обумовлює юридичну природу міжнародного права, є юридично обов'язкова сила його норм.

Юридично обов'язкова сила норм міжнародного права ніби передбачається при народженні основного компонента його юридичної природи — моменту узгодження воль держав. — і отже, є невід'ємним елементом юридичної природи міжнародного права.

І. І. Лукашук у зв'язку з цим відзначає, що "при створенні норм є ніби дві угоди. Одна — щодо змісту норми, друга — про надання їй юридично обов'язкової сили".

При подальшому вивченні права уявлення про його юридичну природу буде постійно поглиблюватись, особливо у таких темах, як основні принципи міжнародного права, джерела міжнародного права, механізм міжнародного правового регулювання, право міжнародних договорів, міжнародно-правова відповідальність та ін.

2.Правонаступництво у міжнародному праві

Стосовно правонаступництва є дві авторитетні міжнародні конвенції, котрі не набрали чинності й, як вважають, навряд чи у близькому майбутньому наберуть її. Але при вирішенні проблем правонаступництва міжнародне товариство ними тією чи іншою мірою керується. Саме поняття правонаступництва розглядається не як який-небудь правовий принцип або правова норма — йдеться лише про комплекс проблем, котрі вирішуються на підставі волевиявлення суб'єкта міжнародного права, найчастіше в рамках, приписаних згаданими конвенціями.

Правонаступництво — це давній інститут міжнародного права, норми якого починають діяти у зв'язку із виникненням нових держав та безповоротною заміною суверенітету однієї держави над тою чи іншою територією суверенітетом іншої держави.

Витоки концепції правонаступництва держав знаходимо в римському праві, за яким спадкоємець одержував не лише річ (res), але і сукупність прав та обов'язків пов'язаних з нею. За часів Юстиніана правонаступник повністю перебирав усі права та обов'язки, всі речі, борги та обов'язки, зобов'язання за договорами. В доктрині такий спосіб розв'язання питань правонаступництва назвали концепцією універсального правонаступництва.

В міжнародному праві поняття правонаступництва вперше зустрічається в роботах таких видатних юристів як Джептілі, Гроцій та Пуфендорф. Правонаступництво держав вопи пов'язували з особою суверена, який вступаючи на трон, успадковував все, від корони до територіальних володінь і міжнародних зобов'язань свого попередника. Такий підхід став основою для формування універсальної теорії правонаступництва держав, сенс якої полягав у переході усіх прав та обов'язків від держави попередниці до пової держави. Теорія універсального правонаступництва проіснувала до XIXст. Адже вимога повного успадкування всіх прав та обов'язків стала досить нереальною в умовах соціальних революцій та радикальних змін політичних режимів в Європі.

У середині XIXст. виникає теорія tabularasa(теорія чистої дошки), або як її ще називають негативна теорія. Суть цієї теорії полягає у тому, що держава-наступниця не пов'язана зобов'язаннями чи договорами держави-попередниці. її прихильники стверджували, що, оскільки одна держава припиняє своє існування, а на її місці виникає інша, то автоматичного переходу прав та обов'язків не відбувається і новий суверен є відповідальним лише по тим зобов'язанням, які він визнає. Ця теорія створює підстави для нігілістичного ставлення до права, оскільки «заперечуючи можливість правонаступництва, вона заперечує саме право». Крім того, теорія tabula rasa є досить обмеженою. О’Конел зазначає, що: 1) її неможливо застосувати при аналізі випадків виникнення нових держав внаслідок відділення частини території (наприклад, відділення Норвегії від Швеції); 2) вона ґрунтується па практиці XIX ст. (наприклад, здобуття незалежності латиноамериканських республік), коли існувала лише обмежена категорія договорів, багато з яких були договорами політичних союзів; 3) практично велика кількість договорів, укладених державою-попередницею, зберігає свою силу для держави-наступниці.

Сьогодні жодна з цих теорій не існує в чистому вигляді. Адже па практиці новоутворені держави не можуть почати з нуля. Навіть держави, що виникли внаслідок деколонізації, зберегли значну частину угод та договорів, укладених колишніми метрополіями. Так само, сьогодні не зустрічаються і випадки універсального правонаступництва, коли новоутворена держава перебирає па себе у повному обсязі права та обов'язки своєї попередниці.

Проблеми правонаступництва виникають при зміні соціального ладу, при роз'єднанні або об'єднанні держав і вирішують питання, пов'язані з переходом права власності на майно, зобов'язання, у тому числі зобов'язання за договорами, територію або архіви держави-попередника.

Лукашук вважає, що правонаступництво пов'язане з територією і не пов'язане зі зміною чисельності населення або організацією влади. Між тим, для вітчизняного міжнародного права проблема правонаступництва мала значний інтерес у зв'язку з відмовою радянського уряду від визнання концесій, уплати царських боргів, і ця відмова безпосередньо пов'язувалась зі зміною соціальної сутності утвореної у 1917 р. влади, а не з територією. "Всі державні позики, — йшлося в Декреті ВЦВК від 28 січня 1918 p., — укладені урядами російських поміщиків і російської буржуазії . анулюються (скасовуються) з 10 грудня 1917 р." (п. 1). У п. З цього Декрету проголошувалось "безумовне і без усяких винятків" анулювання всіх іноземних позик. Цей принцип у свій час був проголошений також Сполученими Штатами Америки при прийнятті XIV поправки до конституції, де сказано: " ані Сполучені Штати, ані який-небудь із Штатів не будуть брати на себе зобов'язання і оплачувати борги чи зобов'язання, укладені для підтримки заколоту або бунту проти Сполучених Штатів, або оплачувати винагороду по претензіях за втрату чи звільнення якого-небудь раба; всі такі борги, зобов'язання і грошові претензії будуть визнаватися незаконними і недійсними".

"Ніким ніколи не стверджувалось. — писав Л. Оппенгейм, — що до наступника переходять всі права і обов'язки попередника. Але встановивши, що мало місце наступництво, автори пробують вивести з цього певні наслідки і вияснити, які права і обов'язки переходять до наступника і які не переходять".

Правонаступництво держав визначається як заміна однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території (п. 1. "b" ст. 2 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів).

При повному правонаступництві суб'єкті міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого попередника. При частковому — відбувається відбір зобов'язань і прав, які визнаються. Так при утворенні Китайської Народної Республіки у ст. 55 Загальної Програми народної політичної консультаційної Ради Китаю було заявлено, що центральний народний уряд має вивчити договори й угоди, укладені урядом гоміндану і залежно від їхнього змісту визнати, анулювати, переглянути чи переукласти їх. Часткове правонаступництво було встановлено у ст. 254-257 Мирного договору між союзними державами і державами, що об'єднались, та Німеччиною (Версальському договорі) від 28 червня 1919 р. Як приклад відсутності право наступництва наводять роз'єднання Індії і Пакистану, коли Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, котрі належать до території Пакистану, хоча обумовила можливість подальшого регресу до Пакистану.

Проблема правонаступництва вирішіться не за обсягом прав і обов'язків, котрі передаються, а швидше за все за об'єктом. У зв'язку з цим дві конвенції, що згадувались, стосувалися регулювання питань правонаступництва щодо договорів (Конвенція від 23 серпня 1978 p., беруть участь 13 держав, не набрала чинності) і Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів (від 8 квітня 1983 p., беруть участь 10 держав, не набрала чинності). Конвенція 1978 р. не поширює свою дію на договори, укладені "не в письмовій формі"; вона стосується тільки правонаступництва, основаного на міжнародному праві й особливо на принципах, викладених у Статуті ООН; вона не має зворотної сили і поширюється лише на правонаступництво, що виникло після її прийняття, але держави можуть заявити про намір додержуватися правил конвенції, навіть якщо підстави правонаступництва виникли до її прийняття. Якими б не були угоди держави-попередника і правонаступника, вони не стають обов'язковими для інших держав. Наслідки визначаються положеннями Конвенції.

Участь у договорі держави-наступника визнається встановленою, якщо наступник прямо або посередньо зробив про це заяву, така участь наступає з моменту правонаступництва. Датою правонаступництва визнається дата заміни державою-наступником держави-попередника у несенні відповідальності за міжнародні відносини щодо території, яка є об'єктом правонаступництва.

Конвенція не торкається встановленого режиму кордонів і самих кордонів, договорів стосовно користування територіями або обмежень щодо користування, суверенних прав кожного народу на природні багатства і ресурси.

Конвенція докладно регламенту — правовідносини щодо обов'язковості договорів для нової незалежної держави, у тому числі тих. що не набрали чинності, які підлягають ратифікації, застережень тощо. Зокрема, встановлено, що нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір лише тому, що він був чинним на території, яка була об'єктом правонаступництва. Правонаступник має право визнати для себе обов'язковою лише частину договору або зробити вибір між різними його положеннями. Держава-наступник може заявити про тимчасове застосування багато стороннього договору, хоча в певних випадках потрібна згода всіх держав, які домовляються, на таке застосування.

Відповідно до Конвенції 1983 р. перехід державної власності держави-попередника тягне за собою виникнення права у держави-наступника. Перехід виникає з моменту правонаступництва. Такий перехід здійснюється без компенсації. Він не торкається прав і майна третьої держави, яке в момент переходу правонаступництва знаходилося на території попередника. Обов'язком попередника є зберігання від пошкодження або знищення майна, яке переходить до наступника.

При переході частини території до наступника нерухома державна власність, котра знаходиться на цій території, безумовно переходить до наступника. Рухома переходить до наступника, якщо вона пов'язана з діяльністю попередника на даній території При виникненні на даній території нової незалежної держави до неї переходить майно, яке знаходиться на території і за її межами.

Конвенція вирішила проблеми правонаступництва стосовно архівів, визначила, що під державним архівом слід розуміти сукупність документів будь-якої давнини і змісту, утворених або придбаних державою-попередником у ході й діяльності які належали державі-попереднику згідно з й внутрішнім правом і зберігалися під й контролем як архіви Перехід архівів до наступника відбувається без компенсації У разі необхідності держава-попередник може передати належно відтворені копи архівних документів, пов'язаних з Інтересами території яку передали Ця сама Конвенція визначила долю державних боргів при правонаступництві Основний принцип встановлений у ст. 37 згідно з ним борги передаються за узгодженням сторін у "справедливій частці".

На сьогоднішній день існує багато випадків правонаступництва, де держави керуючись загальними нормами створюють певні конкретні норми для врегулювання відносин з урахуванням певних умов, що виникають відповідно до політичних обставин. Таким чипом підписуються нові міждержавні договори та угоди, в яких закріплений індивідуальний підхід кожної з даних держав стосовно її правонаступництва. Головною мстою норм інституту правонаступництва є цивілізоване включення нових суб'єктів (тобто нових держав) міжнародного права до міжнародної системи. Норми цього інституту покликані врегульовувати складні колізійні та конфліктні ситуації, пов'язані зі змінами па міжнародній арені, йдучи при цьому природним мирним шляхом. Норми правонаступництва несуть в собі позитивний характер для суспільства, допомагаючи долати конфліктні та колізійні ситуації мирним шляхом та відповідно до певних правил. Норми інституту правонаступництва — це по суті правила поведінки, які встановлюються відповідно до змін па міжнародній арені у випадках конфліктних ситуацій та спрямовані па попередження неконтрольованого загострення міжнародних відносин та недопущення порушень міжнародного правопорядку. Однак більшість норм в цій сфері міжнародного права мають загальний диспозитивний характер. Виходячи з того, що кожен випадок правонаступництва держав є певною мірою унікальний та має враховувати специфіку та особливості кожної держави створення та закріплення єдиних імперативних норм є неможливим та навіть недоцільним. Це в певній мірі може ускладнювати міжнародні відносини та призводити до деяких проблем чи непорозумінь при їхньому врегулюванні.

3.Поняття і джерела права міжнародних договорів

Джерела міжнародного права є його головною складовою, а тому цілком закономірно, що зміна поглядів на них часто була наслідком зміни поглядів на міжнародне право, і навпаки. Багато в чому історія розвитку науки міжнародного права зводилася насамперед до історії становлення і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього поняття.

Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з'являлися, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішення вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права).

В одних історичних періодах міжнародного права певне його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного договору, ґенеза юридичного значення рішень міждержавних організацій).

Не всі джерела міжнародного права функціонували в чітко визначених формах, що давало підставу багатьом дослідникам «домислювати» нові джерела або не визнавати тих, які не зовсім чітко проявлялися у функціонуванні цієї складної юридичної системи.

Прихильники превалюючої ролі міжнародного договору як джерела сучасного міжнародного права виводять його першорядність із таких висновків:

1. Після Другої світової війни кількість міжнародних договорів різко зросла і вже давно подолала першу сотню тисяч. Питома вага міжнародних договірних норм явно перевищує норми, що випливають з інших джерел міжнародного права.

2. Міжнародний договір має переваги перед іншими джерелами права в тому, що він є чітко висловленою згодою держав, зручним засобом формулювання норм, взаємних прав і зобов'язань. Наявність як самого міжнародного договору, так і його норм і, що не менш важливо, їх зміст досить легко встановити.

3. Міжнародний договір дає змогу оперативно врегулювати міжнародні проблеми, що виникли. Швидкі зміни в міждержавних відносинах вивели міжнародний договір на перше місце щодо можливостей внесення відповідних змін, конкретизації, розвитку або створення нових норм міжнародного права з метою врегулювання цих відносин.

4. Переважаючої ролі міжнародний договір набув у другій половині XX ст., коли цілі інститути (прав людини, роззброєння і контролю за його здійсненням, міжнародної боротьби зі злочинністю тощо) і навіть галузі міжнародного права (міжнародне ядерне право, міжнародне космічне право, міжнародне договірне право, міжнародне посольське і консульське право, міжнародне морське право, міжнародне економічне право та ін.) або набули договірного оформлення, або почали розвиватися здебільшого через укладення відповідних міжнародних договорів.

5. Форма викладу норм міжнародного договору дає можливість здійснювати чіткий контроль за його виконанням як міждержавними і внутрішньодержавними інституційними механізмами, так і неурядовими організаціями, широкою громадськістю.

6. Глобальні та інші подібні проблеми сучасного міжнародного життя поставили перед державами та міжнародними організаціями вимогу здійснювати свідомий, узгоджений вплив на міжнародні відносини, що є можливим лише через міжнародний договір.

7. Лише через міжнародний договір можна програму-вати міжнародні відносини, викликати до життя нові від-носини або сприяти їх виникненню. Отже, договір є найбільш відповідним засобом внесення цілеспрямованих змін у міжнародні відносини.

8. Процедура укладення міжнародного договору порівняно проста. Період його створення значно коротший за період створення міжнародного звичаю або іншого джерела міжнародного права.

9. Норми міжнародного договору не ведуть до суперечливого тлумачення або специфічного, особливого розуміння.

10. Механізм реалізації міжнародних договорів ефективніший за механізм реалізації міжнародного звичаю або іншого джерела міжнародного права.

11. Міжнародний договір можна використовувати для регулювання будь-якої сфери міждержавних відносин. У сучасних міжнародних відносинах з'явилися цілі галузі міждержавних стосунків, які взагалі не можуть бути врегульовані без міжнародного договору або регулюються виключно договором (роззброєння, співробітництво в атомній промисловості, міжнародна безпека, економічна, науково-технічна та інші види спеціалізованої співпраці).

Зрозуміло, що таке значення міжнародного договору як джерела сучасного міжнародного права об'єктивно висуває до нього певні вимоги. Отже, він має:

• бути об'єктивно правомірним;

• бути укладеним відповідно до: а) принципів та норм сучасного міжнародного права; б) норм права міжнародних договорів; в) законодавства держав у частині, що стосується процедури укладення міжнародних договорів;

• реалізовуватися відповідно до принципів та норм міжнародного права і положень самого договору;

• надавати право покладати обов'язки на суб'єктів міжнародного права;

• регулювати відносини, що підпадають під об'єкт міжнародно-правового регулювання, тощо.

З урахуванням цих та інших вимог до міжнародного договору як до джерела міжнародного права тривалий час (більш як століття) розвивається думка про існування договорів — джерел міжнародного права і договорів, які такими бути не можуть. Перші називають «правотворчими договорами» (Г. Єллінек, С. Бергбом, X. Трігшель, Дж. Старк, А. Ульоа, Е. Хіменес де Аречага та ін.), «конститутивними договорами» (М. Коркунов), «договорами-законами» (Ш. Руссо, Г. Даам, П. Фошіль, П. Гугенхейм, Ш. Вішер та ін.), «нормотворчими договорами» (А. Фердросс, К. Саксена, Г. Лаутерпахт, Г. Уолдок та ін.). Договори, які не можуть бути джерелом міжнародного права, ще називають «договорами-правочинами», «індивідуальними договорами», «договорами — юридичними фактами», «партикулярними конвенціями». Такий поділ підтримують і сучасні теоретики міжнародного права. Але як раніше, так і сьогодні щораз більше наголошується на його умовності (Ш. Руссо), «практичній зручності, але теоретичній неспроможності» (Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт). Критерієм такого поділу може бути лише бажання домогтися чіткішого тлумачення змісту договорів, а не їх юридичної природи (П. Гугенхейм).

У радянській науці міжнародного права, за незначними винятками, панувала думка, що всі міжнародні договори є джерелами міжнародного права (В. М. Корецький, І.І. Лукашук, Ф. І. Кожевніков, В. М. Шуршалов, Є. О. Коровій, Г.І. Тункін та ін.).

На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування.

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний (jus cogens) характер. Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.

Висновки

Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:

простору дії (Статут ООН, універсальні договори мають перевагу в силу того, що вони покладають зобов’язання і наділяють правами переважну більшість суб'єктів права, діють на всьому просторі земної кулі);

часу дії (трактати до XX ст., а пакти в першій половині XX ст. вважалися найважливішими міжнародними договорами; сьогодні перші практично не укладаються, а пакти не можуть суперечити Статуту ООН);

часу укладення договору (принцип lex posterior derogat priori властивий і міжнародному праву);

характеру норм (імперативні норми мають перевагу перед диспозитивними);

змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними);

відповідності чинним принципам і нормам міжнародного права (обов'язки держави за партикулярними зобов’язаннями поступаються перед обов'язками, що випливають із принципів міжнародного права та універсальних норм);

раніше взятих зобов'язань (наприклад, не вступати в блоки, нейтралітету, неприєднання тощо);

форми міжнародного договору (вважається, що усний договір є повноцінним джерелом міжнародного права, але коли одні й ті самі відносини регулюються усним договором і письмовою угодою, в разі суперечності між ними перевага визнаватиметься за письмовою угодою);

від суб'єктів як сторін міжнародної угоди (угоди міждержавних організацій є джерелом другого порядку, вони укладаються і виконуються в межах норм, установлених міждержавними договорами, насамперед статутами) та ін.

Наголошуючи на перевагах міжнародного договору як джерела міжнародного права, не слід забувати й про його недоліки. Більшість договорів є результатом компромісу, якого вдалося досягти в результаті переговорів. Але часто це досягається за рахунок чіткості, ясності формулювання. Значна більшість принципів та універсальних норм міжнародного права навіть у найавторитетніших міжнародних угодах формулюється дещо звужено (на відміну від того, як вони функціонують століттями у звичаєвому міжнародному праві). Багато таких угод за кількістю її сторін часто поступаються відповідним міжнародним звичаям, які визнають сучасні суб'єкти міжнародного права. Надто оптимістичними є твердження про можливість оперативного врегулювання міжнародних відносин тільки завдяки міжнародному договору. Практика свідчить, що для підготовки і переговорів з метою укладення деяких багатосторонніх договорів були потрібні роки й десятиріччя. Особливо це є характерним для відносин роззброєння, контролю над озброєнням, заборони зброї масового знищення тощо.

Ці та інші недоліки міжнародного договору суттєво продовжують впливати на авторитет міжнародного звичаю як джерела міжнародного права.

Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. — К.: КМ Академія: Алерта, 2003. — 307 с.

2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. — К.: Алерта, 2005. — 424 с.

3. Буроменський М. В. Міжнародне право/ М. В. Буроменський; Міжнар. Фонд "Відродження", Ліга жінок-виборців України "50/50". — К.: Логос, 2001. — 39 с.

4. Буткевич В. Міжнародне право: Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,; Ред. В. Г. Буткевич. — К.: Либідь, 2002. — 605 с.

5. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,; Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 638 с.

6. Мацко А. Міжнародне право: Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. — К.: МАУП, 2002. — 210 с.

7. Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник/ Жан Тускоз,; Пер. з фр. Л.Бадешко. — К.: "АртЕк", 1998. — 401 с.

8. Черкес М. Міжнародне право: Підручник/ Марк Черкес,. — 4-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2004. — 292 с.