ВСТУП.

Розділ 1. Система міжнародних відносин на передодні ІІ світової війни.

1.1. Розформування “Осі” та розпалювання вогнищ війни у світі.

1.2. Зовнішня політика країн демократичного табору.

1.3. Основні вектори зовнішньої політики СРСР.

Розділ ІІ. Міжнародна політична криза 1939 р. та крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

2.1. Дипломатична діяльність по запобіганню світової війни.

2.2. Різке зближення СРСР та Третього рейху.

Розділ ІІІ. Початок ІІ світової війни.

3.1. Зміна політичної карти світу.

3.2. Становлення нової системи міжнародних відносин.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Актуальність теми. Друга світова війна буде надзвичайно складним, суперечливим і трагічним явищем в історії людства. Вона стала наслідком цілеспрямованої групи держав, яку світове товариство невзмозі було стримати. І війну було втягнуто 72 держави. У країнах, які взяли участь у війні, було мобілізовано близько 110 млн. чол. У ході війни загинуло понад 66 млн. чол.

Другу світову війну Німеччина почала з провокації. Негері 31 серпня 1939 р. група есесівців ввірвалася в будинок радіостанції, яка межувала з польським містом Глей віце. Інсценізуючи напад на німецьку територію, вони зробили декілька вистрілив біля мікрофона і зачитали на польській мові текст, зміст якого заключався в тому, що “прийшов час війни Польщі проти Німеччини”. Схожі провокації за приказом нацистських командирів були організовані і на інших ділянках німецько-польського кордону. Вони і стали тією причиною, яка була використана для нападу на Польщу.

Однак наше завдання тут полягає не в тому, щоб розповідати про воєнні події, а в тому, щоб показати, як вони відбивалися на міжнародних відносинах. Протягом усієї війни дипломатія як така явно відходить на другий план. На першому місці стоять воєнні операції, і все в підсумку зводиться до проблеми сили. І все ж таки дипломатія також відіграє свою роль. Вона прагне зміцнити вже наявні альянси, привернути на свій бік нейтралів, ба навіть схилити їх до втручання, прискорити подекуди укладення миру. Найперше вона сприяє формулюванню й досягненню «цілей війни», які часто-густо дуже різняться навіть серед союзників.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси дипломатичних відносин провідних країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити співвідношення сил напередодні війни, її причини, вступ у війну Великобританії та Франції, позицію США;

· охарактеризувати напад Німеччини та її союзників на СРСР, позиції урядів Великобританії та США;

· дослідити особливості політики провідних країн світу з нападом Німеччини на СРСР;

· проаналізувати питання узгодженого регулювання міжнародними відносинами в антигітлерівській коаліції (1943-1945).

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси дипломатичних відносин під час другої світової війни.

Предметом дослідженнявиступають політичні відносини і дипломатія провідних країн Заходу з нападом Німеччини та її союзників на Радянський Союз.

Розділ 1. Система міжнародних відносин на передодні ІІ світової війни

1.1. Розформування “Осі” та розпалювання вогнищ війни у світі

Прихід до влади Гітлера (30 січня 1933 р.) виглядає зовні чисто німецьким явищем. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині не просто захопив найзапекліший націоналізм, але й утвердився новий підхід у галузі міждержавних відносин. І хоча західні демократії помітили все це поступово, зміни, про які йдеться, були цілком реальні. Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала в Женеві, мала не більше вартості, ніж ідея рівноправності окремих людей. Навпаки, він дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині в майже чистому стані, і вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. Для досягнення цієї мети годяться всі засоби. Інакше кажучи, Гітлер не відступив би ні перед нехтуванням договорів, ні перед війною, ні перед несправедливістю. Для нього, як і для теоретика нацизму Розенберга (див. «Міф XX століття»), повага до людської особистості не існувала. Тож мета його зовнішньої політики полягала в забезпеченні панування Німеччини чи то хитрістю, чи то силою. Ми побачимо, що ця політика мала численні аспекти, які проявлялися одночасно або послідовно: спочатку Гітлер хотів повернути Німеччині воєнну силу, потім приєднати до версальської Німеччини інші території, населені німцями, й нарешті заволодіти великим «життєвим простором» переважно на сході Європи (який цікавив його куди більше, ніж Африка), щоб забезпечити німців сировиною, продовольством, а надто землею для колонізації.

А втім, політика нацистів не була так чітко спрямована, як це видається з першого погляду. В ній безсистемно протидіяли одна одній кілька тенденцій, а Гітлер — аби правити — використовував суперництво своїх головних споборників — Герінга, Гебельса, Гіммлера, Ріббентропа. Вже починаючи з 1934 р. поряд із Міністерством закордонних справ існувала своєрідна кухня, де хазяйнував нацист Ріббентроп. І часто було дуже важко розрізнити їхні функції.

Цим реалістичним методам могли стати на заваді тільки два принципово відмінні табори. З одного боку — великі західні демократії: Франція, Англія, Сполучені Штати, які через нерозуміння або нестачу енергійності все ще воліли триматися правової основи договорів, гарантій колективної безпеки або ховалися в ізоляціонізмі. З іншого боку — СРСР, яким правила команда так само реалістична, так само не обтяжена моральними принципами, як і нацистська Німеччина, але також ворожа як Німеччині, так і «буржуазним демократіям» [3, c. 21-22].

Отже, 1933 рік став переламним в історії міжнародних відносин. Поряд із головною подією, тобто приходом Гітлера, він позначений на Далекому Сході наслідками японської політики в Північному Китаї, а в Сполучених Штатах — обранням Рузвельта на посаду президента. Зауважимо, що він був при владі майже стільки, скільки й Гітлер. Рузвельт помер 12 квітня 1945 p., а Гітлер згинув 30 квітня того ж року в Берліні.

В цей період, що розпочався слідом за економічною кризою, найбільшою з усіх, які знав світ, Франція, що, як вважають, має найсильнішу армію, стрясається від внутрішніх конфліктів, які збільшують нестабільність урядів і позбавляють політику спадкоємності. Але ще дивовижніша ситуація у Великобританії. На виборах 1931 і 1935 pp. значну більшість там зібрали консерватори. Але за деякими винятками, як, наприклад, усунений від влади Вінстон Черчілль. Роберт Вансітарт, лорд Емері, що ясно бачать нацистську загрозу й прагнуть зміцнити зв'язки з Францією, провідні консерватори поводяться як «миротворці». З різних причин вони ставляться до Франції з недовірою й не проти того, щоб переглянути договори на користь Німеччини, яку вони навіть у нацистську епоху вважають слабкою й такою, що потребує підтримки. Цю тезу вперто обстоюють Джефрі Довсон — директор «Тайме» у період між двома світовими війнами, лорд і леді Астор — власники цієї газети, які збирають «миротворців» у своєму клайвденському маєтку, Болдвін — прем'єр-міністр у 1935—1937 pp., керівники Міністерства закордонних справ Джон Саймон, Семюел Гор, лорд Галіфакс, які заміщали один одного на цій посаді, а також понад усе теоретик поступок Німеччині Невіл Чемберлен — прем'єр-міністр із травня 1917 р. по 1940 р. — та його довірена особа Горес Вільсон. Упертість, з якою Британія йшла на поступки Гітлерові під тим приводом, що договори можна переглядати, не розв'язуючи війни, триватиме аж до березня 1939 р. Сталінський СРСР, зайнятий своїми п'ятирічними планами та кривавими «чистками», пристає по черзі то до західних демократій (1934—1939 pp.), то до нацистів (1939—1941 pp.), неначе існують тільки його «державні інтереси» й доля його власного ладу. Перед лицем гітлерівської загрози британська «миротворність», французька інертність і американська нейтральність становлять найхарактерніші явища цього періоду [9, c. 85-86].

У другій половині 1936 р. зміцнилася в дипломатичному плані позиція Німеччини й послабшала позиція західних держав, тоді як Сполучені Штати й далі дотримувалися суворого нейтралітету.

Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. австро-німецької угоди. Муссоліні підтримував із канцлером Шушнігом досить добрі стосунки, патронуючи, як і раніше, організацію Штаргемберга «Гаймвср». 17 жовтня 1935 р. Штаргемберг усунув свого заступника Фея, надто прихильного до Німеччини, і зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Але німецький посол фон Папен діяв дуже активно і тоді ж розпочав із директором католицького офіціозу «Райхспост» Фундером переговори щодо укладення угоди про пресу, яка могла б стати політичною австро-німецькою угодою. Навесні 1936 р. з метою заспокоїти Гітлера Муссоліні буцімто особисто порадив Шушнігові пожертвувати Штаргембергом, що й зроблено 13 травня.

Через три тижні по тому Шушніг приїхав до Муссоліні на його заміську віллу в Рокка-делле-Камінате неподалік від Форлі. Він розповів про проект договору між Віднем та Берліном. Муссоліні не зробив жодного зауваження: усвідомлюючи, що він не може захистити Австрії від спроби аншлюсу, він вважав за краще сприяти підписанню договору, який підтвердив би незалежність Австрії. Тож 11 липня було підписано австро-німецьку угоду, за якою:

1) Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії.

2) Німеччина й Австрія зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи одна одної.

3) Австрійська політика щодо Німецького райху мала враховувати, що Австрія є так звана німецька держава. Малося на увазі, що цим не будуть порушені Римські протоколи, які Австрія підписала 1934 року з Італією та Угорщиною.

Для Німеччини цей договір став великою дипломатичною перемогою. Було амністовано багатьох австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розпочали активну расистську пропаганду. Щодо п'яти австрійських газет, які дозволено продавати в Німеччині, то їхній вплив був нульовий. Австрійська нацистська партія знову могла вільно діяти, а відтак угода 11 липня, укладена, щоб уникнути аншлюсу, була насправді важливим етапом на шляху до нього. До уряду Шушніга увійшли двоє прихильників нацизму — генерал Глайзе Горстенау та Гвідо Шмідт, який отримав портфель міністра закордонних справ [20, c. 59-60].

Після неквапних роздумів, що тривали протягом усього літа, уряд Бельгії вирішив відмежуватися від Франції й Англії, зректися своїх зобов'язань від 19 березня про гарантування Франції й Англії від агресії з боку Німеччини й проводити надалі незалежну політику. Пропагувалася думка, що Бельгія має звільнитися від будь-яких союзів і сама захищати свою територію. Вже 20 липня її міністр закордонних справ Спаак висловився про «виключно й повністю бельгійську зовнішню політику». А 9 вересня прем'єр-міністр ван Зеланд заявив, що уряд хоче зробити Бельгію незалежнішою і «рахуватися тільки з повністю й виключно бельгійськими міркуваннями». На сесії Асамблеї Ліги Націй у Женеві (21 вересня — 10 жовтня) бельгійські представники сповістили Англію й Францію про їхній намір відмовитися від будь-яких союзів. Французький уряд, який сподівався, що зможе провести свої війська через Бельгію, якщо треба буде надати допомогу комусь із східних союзників, спробував боротися проти такої політики. Та Бельгія вже вирішила твердо. 14 жовтня король Леопольд виступив перед Радою міністрів з промовою, згодом оприлюдненою, і, зокрема, заявив: «Після нової окупації Рейнської області, коли Локарнські угоди були порушені за формою й по суті, ми опинилися майже в такому самому становищі, як і до війни. Наше географічне розміщення змушує нас утримувати такий військовий апарат, який міг би знеохотити будь-кого з наших сусідів піти нашою територією, щоб напасти на іншу державу». Це зовсім не означало відновлення нейтралітету Бельгії, яка одержала цей міжнародний статус ще в 1839 р. і активно відхиляла його з 1914 р. Це була просто політика незалежності, елементи якої були викладені в меморандумі 12 листопада 1936 р. Єдиними міжнародними зобов'язаннями, що їх визнавала Бельгія, були ті, що випливали з пакту Ліги Націй. Отже, це був новий удар по системі безпеки Франції. Англія реагувала на цю подію не так гостро, як Франція, і 27 листопада, під час перебування ван Зеланда в Лондоні, Іден заявив: «Незалежність і цілісність Бельгії становлять для нашої країни життєвий інтерес… Бельгія може розраховувати на нашу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії». Він пообіцяв також надати воєнну допомогу Франції в разі нападу на неї (відповідно до Локарнських угод і декларації від 19 березня 1936 p.). 4 грудняДельбос зробив аналогічну заяву в Палаті депутатів щодо Бельгії. Цю лінію підтверджено спільною франко-британською заявою 24 квітня 1937 р. Зі свого боку, виступаючи в Райхстазі 30 січня 1937 p., Гітлер запевнив, що готовий визнати Бельгію й Нідерланди «нейтральними й недоторканними» територіями. Заява Ні-меччини від 13 жовтня 1937 р. підтвердила її готовність визнавати цілісність і недоторканність бельгійської території. Внаслідок цих обставин ставали майже нечинними французькі союзи на сході Європи. Німеччина заходилась інтенсивно будувати «лінію Зігфріда». Яким чином, за цих умов, Франція могла б прийти на допомогу Польщі, Чехословаччині, Румунії? Тож у 1936 р. починається поступовий розпад французької системи безпеки. У серпні 1936 р. король Румунії Кароль відібрав портфель міністра закордонних справ у Тітулеску, великого друга Франції. До речі, Румунія, яку весь час непокоїла проблема Бессарабії, з прикрістюсприйняла ратифікацію французько-радянського договору. 25 березня 1937 р. Югославія уклала пакт про ненапад і взаємні консультації з Італією, немовби в сподіванні на прихід до влади Стоядиновича, який став проводити свідомо прогітлерівську політику. Вісь Рим — Берлін Найсерйознішим наслідком криз 1935—1936 pp. стало утворення осі Рим — Берлін. Ми бачили, як Муссоліні, більша частина військ якого перебувала в Ефіопії, а потім перемістилася в Іспанію, сприяв австро-німецькому зближенню. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні все чіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною. Перемога на виборах у Франції «Народного фронту» поклала край його спробам налагодити співпрацю з Парижем [21, c. 146-148].

9 червня 1936 р. міністром закордонних справ було призначено тридцятитрьохрічного графа Чіано, зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильником союзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на Цій посаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною. Вже 29 червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччини завоювання Ефіопії, про що й оголошено 25 липня. Схоже на те, що протягом літа Гітлер вагався між зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією. Старий Ллойд-Джордж приїздив до Птлера в Берхтесгаден, де був дуже добре прийнятий. Однак 23 вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йому запрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про «необхідність чимраз тіснішої співпраці між Німеччиною та Італією». Муссоліні пообіцяв передати німецькому урядові підготоване Іденом досьє під назвою «Німецька загроза», що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20 жовтня до Берліна прибув Чіано (а не Муссоліні). 21 жовтня він мав там зустріч з фон Нойратом, і обидва міністри вирішили визнати уряд генерала Франко. 24 жовтня Чіано зробив візит Гітлерові в Берхтесгаден, де й передав йому згаданий англійський документ: «Досьє справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузи він просто-таки вибухнув». Гітлер висловився за створення широкого антибільшовицького фронту. Підписано угоду — т. зв. жовтневий протокол. Гітлер, який 24 серпня підписав декрет про дворічний строк військової служби, заявив Чіано, що буде готовий до війни в 1939 р. 1 листопада Муссоліні виголосив у Мілані, на Соборному майдані, гучну промову, в якій зокрема, заявив: «Результатом берлінських зустрічей стала згода між обома країнами щодо деяких конкретних проблем… Ця угода… ця вертикаль Берлін — Рим — це не переділка, а швидше вісь, навколо якої можуть об'єднатися всі європейські держави, що прагнуть співпраці й миру».

Важливо відзначити, що Муссоліні підкреслював життєве значення Середземного моря для італійської політики. Це був початок лінії, яка згодом переведе в німецьку зону впливу придунайські території, що їх доти італійська дипломатія вважала закріпленими за собою.

Наприкінці 1936 р. Австрія й Угорщина підтримують чудові стосунки з Італією й Німеччиною. 8—12 листопада граф Чіано зустрічався у Відні з угорським і австрійським міністрами закордонних справ, і результатом їхніх переговорів став секретний протокол, яким передбачався доброзичливий нейтралітет між цими трьома країнами на випадок, якщо одній з них доведеться вступити у війну.

Отже, наприкінці 1936 р. політична позиція Німеччини відчутно посилилась, тоді як Франція, ослаблена внутрішніми чварами, втратила в Європі частину свого авторитету і впливу. Водночас Гітлер інтенсивно проводив переозброєння і, підбадьорений успіхами, замишляв нові удари [17, c. 56-58].

1.2. Зовнішня політика країн демократичного табору

Франція і Англія дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалася прибрати до рук економіку країн Південно-Східної Європи — Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. 13 квітня Франція та Англія у відповідь оголосили, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу й співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї. Переговори Франції з Туреччиною проходили трохи складніше: тут на перешкоді стояла серйозна суперечність — проблема Александретського санджаку. Ця територія розміщена на північному заході Сірії, яка перебувала під французьким мандатом. Туреччина твердила, що цей район населений переважно турками. Насправді, як здається, турків там проживало лише 40%. З 1921 p., коли було підписано франко-сірійський договір, цей санджак користувався окремим режимом. У січні 1937 р. в Женеві пройшли франко-турецькі переговори, і 27 січня санджак отримав новий статус. Йому надавалась автономія, але він належав до сірійської грошової та економічної системи. Перші вибори мали пройти в липні 1938 р. Але в травні тут сталися серйозні інциденти. Для їх урегулювання Франція й Туреччина 4 липня 1938 р. нарешті уклали між собою угоду. За цим документом вибори були відкладені, а порядок у санджаку мали підтримувати по 2500 французьких і турецьких солдатів, а також 1000 місцевих. Ця угода викликала невдоволення Сирії та вірменського населення санджаку. Не задовольняла вона повністю й Туреччину. Отже, коли Франція захотіла заручитися союзом з Туреччиною, їй довелося піти набагато далі. 23 червня 1939 р. укладено нову угоду, за якою Франція віддавала санджак Туреччині. Обидві країни зобов'язалися надавати одна одній допомогу, поки буде підписано франко-англо-турецький союзний договір. Це сталося 19 жотвня 1939 р. після невдачі турецьких переговорів з Москвою, де міністр закордонних справ Туреччини Сараджоглу пробув три тижні. Він відмовився закрити Дарданелли для союзницьких кораблів, як цього вимагала Росія. Однак франко-англо-турецький договір не зобов'язував Туреччину до виступу на боці союзників у разі війни проти СРСР. За секретним протоколом Туреччині надавалася широка свобода у виконанні її зобов'язань [14, c. 211-213].

Демарш президента Рузвельта Президент Рузвельт спробував надати цій системі гарантій міжнародного характеру. 14 квітня у Комітеті Панамериканського союзу він сказав: «Питання, яке постає перед нами, стосується того, чи буде наша цивілізація втягнена в трагічний вихор мілітаризму, що не має кінця і позначений періодичними війнами, а чи ми зуміємо зберегти ідеал миру, особистої свободи й цивілізації як основу нашого життя». 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з проханням заявити, що протягом десяти наступних років вони не вчинять агресії проти перелічених ним двадцяти дев'яти держав. У разі позитивної відповіді він запропонує всім цим державам зробити такі самі заяви. Він запропонував також розглянути за участю Америки проблему роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу.

Цей крок, що ним Рузвельт брав на себе роль арбітра, не міг бути зустрінутий диктаторами, і зокрема Гітлером, прихильно. Але дуже ймовірно, що американський президент і не сподівався на будь-який прямий успіх і ставив за головну мету розкрити перед ізоляціоністами у своїй власній країні агресивні задуми фюрера.

Німецька відповідь прозвучала у великій промові Гітлера 28 квітня в Рейхстазі. Його виступ був сповнений погроз. Висунувши як привід англо-польські переговори, Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. і німецько-польську декларацію від січня 1934 р. Він звинуватив Англію в тому, що вона «зайняла ворожу позицію щодо Німеччини», і відкинув пропозиції Рузвельта. В меморандумі, врученому напередодні Польщі, вима-галася передача Данціга, прокладення через «коридор» шляхів і залізниць з екстериторіальним статусом. Він давав зрозуміти також, що Німеччина висуватиме нові вимоги. З матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що вже 3 квітня Кейтель підписав наказ, за яким вермахт мав бути готовий напасти на Польщу («Білий план») до 1 вересня.

Перспектива війни через Данціг робила надзвичайно важливим співпрацю з СРСР. Тож немає нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнули перетягти його кожна в свій табір. Аж до серпня СРСР ще, безперечно, вибору не зробив. Наслідком такої ситуації було те, що він провадив переговори паралельно з обома сторонами. Ми розглянемо їх тут осібно, намагаючись показати зв'язок між ними.

Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща й Румунія — країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. В плані ідеології він не поділяв ні поглядів демократичних держав, ні ідей гітлеризму, ні концепцій Польщі полковника Бека. А відтак СРСР міг шукати вирішення, найвигіднішого для себе. Виступаючи 11 березня в Москві на з'їзді радянської комуністичної партії, Мануїльський зазначив, зокрема: «Реакційна британська буржуазія планує віддати в жертву німецькому фашизмові малі держави Південно-Східної Європи, щоб у такий спосіб спрямувати Німеччину на схід, проти СРСР, і спробувати шляхом контрреволюційної війни затримати поступ соціалізму й перемогу комунізму в СРСР».

І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Радянський уряд запропонував провести конференцію держав, яких найбільше зачіпала ситуація, що склалася, — Великобританії, Франції, Польщі, Румунії, Туреччини й СРСР. Англія ж вважала за краще підписати спільну заяву Великобританії, Франції, Польщі й СРСР. Зрештою, як ми бачили, була зроблена тільки одностороння заява Англії щодо гарантій Польщі [12, c. 103-105].

1.3. Основні вектори зовнішньої політики СРСР

14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх утягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Франція була згодна з принципом справжнього союзу, більш повного, ніж союз 1935 p., з додатком воєнної угоди. Англія хотіла домогтися підтримки Рад щодо Польщі, але не палала бажанням воювати за СРСР, якби напад стався саме на нього, а не на Польщу. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.

18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме: 1) угоди про взаємодопомогу між трьома країнами; 2) воєнної конвенції; 3) гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою й Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.

Переговори тяглися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді народного комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Заступник Литвинова Потьомкін саме відвідував країни Східної Європи, намагаючись зміцнити позиції СРСР. Він побував в Анкарі (29 квітня — 5 травня), Софії (7 травня), Бухаресті (8 травня), Варшаві (9—10 травня). Та досягти великих результатів йому не пощастило. Польща, зокрема, систематично відмовлялась від угоди з одним зі своїх великих сусідів проти іншого, а полковник Бек, незважаючи на німецьку загрозу, ще чіплявся за політику «рівноваги» між Німеччиною й СРСР, якої він постійно дотримувався. Крім цього, Польща й Румунія, чий союз був спрямований, власне, проти СРСР, не хотіли поширювати його на Німеччину.

8 травня Англія відповіла на ноту Москви від 17 квітня, і Росія нарікала, що не знайшла в цій відповіді тієї взаємності, якої бажала, — англійці не передбачали автоматичного виступу Франції й Великобританії, якщо СРСР буде втягнений у війну. Така була суть російської відповіді, переданої Лондонові 14 травня [15, c. 134-135].

27 травня Молотов тримав нові франко-англійські пропозиції, які, нарешті, майже збігалися з радянськими. Цього разу мова вже йшла таки про взаємну допомогу на випадок, якщо вибухне війна внаслідок агресії проти Польщі, Румунії, Греції, Туреччини чи Бельгії. На випадок агресії проти Балтійських країн, зокрема Естонії та Латвії, або проти Фінляндії Англія пропонувала укласти окремий протокол. Щодо СРСР, то він хотів уключити їх до списку країн, яким надавалися гарантії, — можливо, з метою поширити на них свій вплив. Цeзастереження дозволило Молотову відхилити західні пропозиції, про що він заявив на Верховній Раді СРСР 31 травня.

Переговори поновилися в Москві після того, як на допомогу англійському послові Вільямові Сідсові та його французькому колезі Нажарові прислали Вільяма Стренга. Та знову на перешкоді стала та сама проблема. Навіть більше — Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 p., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж усього червня.

1 липня Франція та Англія подали нові пропозиції; в них допускалося надання гарантій Прибалтійським країнам і Фінляндії, до яких долучалися Голландія і Швейцарія, та Молотов не погодився з цим, викликавши протести Фінляндії (1 липня), Голландії (3 липня) і Швейцарії (7 липня).

18 липня Франція та Англія облишили проект гарантій для Голландії та Швейцарії. Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політичною й воєнною угодами і погодитися з радянським проектом щодо розгляду «непрямої» агресії проти згаданих держав як казус федеріс. Як мала визначатися непряма агресія? 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів. Вони відмовилися від опублікування спільного комюніке, яке могло б викликати враження, ніби політичні переговори проходять нормально. Випадок, що підпадає під тези договору.

23 серпня в Москву прибув Ріббентроп для підписання пакту про ненапад із СРСР. Це була поразка франко-англійської політики. Тепер уже й сам французько-радянський договір 1935 р. втрачав силу. Французький посол Нажар зробив з цього приводу запит радянським властям. Йому відповіли, що СРСР вважає договір недійсним після підписання франко-німецького пакту про ненапад 1938 р.

У промові Сталіна 10 березня 1939 р. на з'їзді комуністичної партії не помічено різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли провести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Він дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Все говорить за те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад і що призначення 3 травня Молотова на посаду народного комісара закордонних справ мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова. 17 квітня, вперше після свого призначення в червні 1938 p., російський посол Мсрскалов зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером. Приводом для зустрічі було прохання про виконання деяких контрактів на поставку озброєнь, укладених з чехословацькими заводами «Шкода», які з 15 березня перейшли під контроль німців. Для Мерекалова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Він заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того щоб німецько-радянські відносини не кращали. Трохи пізніше він поїхав до Москви разом з радянським військовим аташе. Ці події непокоїли французьких представників у Берліні. Але німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалось до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. Вони мали тривалу розмову, під час якої радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапалльський договір 1922 р. 20 травня, в Москві, німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре. Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба насамперед надати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-які пояснення. Німці дуже вагались і прагнули діяти якомога обережніше, боячися, що за цим ховається якийсь маневр [6, c. 98-101].

Свою постанову Німеччина ухвалила 29—30 травня, про що повідомлено Шуленбурга. Це був чудовий посол старої школи, переконаний, що за прусською й бісмарківською традицією Німеччина й Росія повинні бути друзями. Дуже велику роботу з приготування грунту в червні—липні виконав Густав Гільгер, економічний радник німецького посольства в Росії. Йшлося тільки про досягнення економічної угоди на засадах, запропонованих Радами в лютому 1939 р. 14 червня Астахов сказав болгарському послові в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добитися від Німеччини пакту про ненапад. 29 червня Шуленбург знову зустрівся з Молотовим, але той і цьоат разу не сказав нічого конкретного. Він спитав тільки, чи Німеччина ще вважає чинним Берлінський договір про німецько-радянську дружбу від 24 квітня 1926 p., продовжений у 1931 р. Схоже, на те що Німеччину підштовхнула прискорити переговори ухвала 14 липня про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією. Можливо також, що на неї вплинула невдала спроба укласти воєнний союз із Японією. 26 липня на шляху до німецько-радянського зближення зроблено ще один крок уперед. В розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між обома країнами та підкреслив, що Німеччину, Італію й Радянський Союз об'єднує спільна ідео-логія, — тією мірою, якою вони протистоять капіталістичним державам. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватись треба поступово. Шнурре доводив йому, що Німеччина може принести СРСР багато більше вигоди, ніж Англія.

Німеччина квапиться з підписанням угоди

Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекср повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. А 2 серпня Ріббентроп, зі свого боку, бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питання про зони впливу. У звіті від 7 серпня Шуленбург відзначив контраст між різкістю Молотова в його відносинах із Францією й Англією та люб'язністю до німецьких представників. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня, тож треба було діяти швидко. 12 серпня, в день, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто, і Молотов дав на це згоду 15 серпня, не називаючи точної дати візиту. 16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа дати 26 і 27 серпня. 20-го Гітлер надіслав особисту телеграму Сталінові, наголошуючи в ній на «нестерпній напруженості» між

Німеччиною й Польщею і просячи перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня. 21 серпня Сталін телеграфував Гітлерові, що він згоден на 23 серпня.

Ріббентроп поїхав, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який набирав би чинності негайно. Це дозволяло дуже швидко провести переговори. Вони почалися зразу по приїзді Ріббентропа пополудні 23 серпня, а вночі пакт було підписано. Документ складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої строни, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено строком на десять років з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну [3, c. 235-236].

Набагато важливіший був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1 відносила до російської зони впливу Фінлядію, Естонію й Латвію «в разі політико-територіальних змін». Литва входила до зони впливу Німеччини. Обидві країни визнавали інтереси Литви щодо Вільна. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев—Вісла—Сян, і в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей». Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії». Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні.

Ці два документи підписали Молотов і Ріббентроп. Подали шампанське, і Сталін виголосив тост на честь Гітлера: «Я знаю, як німецька нація любить свого фюрера, і хотів би випити за його здоров'я» [3, c. 258].

Розділ ІІ. Міжнародна політична криза 1939 р. та крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин

2.1. Дипломатична діяльність по запобіганню світової війни

9 квітня 1940 р. німецькі війська висадилися у кільках портах Норвегії і вступили на територію Данії. З боку датської армії протидії не було – уряд і король наказали військам скласти зброю. Опір норвезької армії зламано до червня 1940 року.

10 травня 1940 р. розпочався німецький наступ на заході. Група армій “Б” (генерал Ф.Бак) увійшла в Голландію і Бельгію, а група армій “А” (генерал Рундштерд) в обід “лінії Мажіно” (оборонні укріплення Франції) захопили південну Бельгію і північну Францію. У травні місяці німці дійшли до французького порту Дюнкерк, звідки в паніці було евакуйовано у Британію 338 тис. англо-французьких військ.

5 червня 1940 р. розпочато наступ на Париж. Французька армія було деморалізована, титанічні спроби генерала Ш. де Голля організувати оборону на підступах до Парижа не принесли успіху – 14 червня захоплено Париж, а 22 червня 1940 р. маршал І.Петен від імені уряду Франції підписав перемир’я. Фактично Франція капітулювала. Північна частина країни була окупована, її південь контролював профашистський уряд, що осів в м. Віші на чолі з маршалом Петеном.

4 жовтня 1940 р. німецькі війська увійшли в Румунію, де утвердилася фашистська диктатура Антонечку, й Угорщину, у березні 1941 р. – у Болгарію, яка стала членом агресивного блоку. У квітні 1941 р. окуповано і розчленовано Югославію, Грецію. Таким чином, влітку 1941 р. фактично всі європейські держави, крім Швейцарії, Швеції, Британії, Ірландії, були або окуповані Німеччиною, бо стали її союзниками.

17 вересня 12939 р. у відповідності до пакту Ріббентропа-Молотова, прикриваючись пропагандистськими гаслами “допомоги українським і білоруським братам і сестрам”, почали наступ на Польщу радянські війська. Наприкінці вересня у Бресті, Гродно, Ковелі і Пінську відбулися паради військ-переможців – вермахту і Червоної Армії.

28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали договір про дружбу і співробітництво, яким було закріплено четвертий поділ Польщі. Для спільної до боротьби з польськими підпільниками було встановлено співробітництво між гестапо і НКВС, у м. Закопане створено спільний навчальний центр. Польська держава перестала існувати: до Німеччини відійшло 48,6% її території і 69,9% населення, до СРСР – 52,4% території та 37,1 населення.

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників виділяють такі причини, які призвело до початку Другої світової війни:

фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту, які тоді знаходилися переважно під контролем Великобританії, Франції і США;

загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

до розв’язання воєнного конфлікту призвела політика потурання агресорам, яку проводили Великобританія і Франція, сподіваючись, що своїми вчинками вони задовольнять їхні апетити. З іншого боку, це – безпосередня підтримка Німеччини керівництвом СРСР шляхом підписання пакту Ріббентропа-Молотова у серпні 1939 р.[21, c. 162-164]

За характером це війна була загарбницькою для країн “Антиколінтернівського пакту”, а для країн антигітлерівської коаліції і народів світу вона мала справедливий визвольний характер.

З вересня Англія, а згодом за нею й Франція, після марних спроб схилити Гітлера стати на шлях переговорів і вивести війська з території Польщі й окупованої частини Чехословаччини оголосили Німеччині війну. Переходити в наступ союзники не поспішали. Період війни між 3 вересня 1939 р. та 10 травня 1940 р. дістав назву "дивної війни", оскільки, формально оголосивши війну, жодна сторона її фактично не вела.

Французькі війська відсиджувалися за "лінією Мажіно" — системою укріплень на кордоні з Німеччиною протяжністю 360 км. , На захід від бельгійського кордону союзники споруджували нову лінію укріплень аж до самого Північного моря. Не бажаючи втягуватися у затяжні криваві бої, як це було в роки першої світової війни, союзники приступили до блокади Німеччини й СРСР.

Відразу після розгрому Польщі Гітлер наказав генералам вермахту готуватися до наступу на заході. Генеральний штаб сухопутних військ переконував його у неможливості розпочати наступ восени. Гітлер видав директиву про підготовку наступу, де він підкреслив, що тривала війна проти Франції неможлива і її треба розгромити блискавично. Штаб змушений був розробити новий план наступу через Арденнську ущелину в обхід "лінії Мажіно" з виходом ударних груп в район Кале — Дюнкерк.

9 квітня 1940 р. гітлерівські війська без оголошення війни напали на Данію та Норвегію. Данія капітулювала відразу після нападу, Норвегія вчинила опір агресії. На допомогу норвежцям був надісланий англо-французький експедиційний корпус, що спробував затримати просування загарбників вглиб країни. Однак у командуванні норвезькою армією активізувались прихильники фашистів на чолі з колишнім військовим міністром Квіслінгом. У червні 1940 р. у зв'язку із загрозливим становищем на Західному фронті десант союзників був евакуйований до Англії. Вся Норвегія з її незамерзаючими фіордами була окупована гітлерівськими військами.

10 травня 1940 р. німецька армія вторглася в Бельгію, Голландію і Люксембург. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену "лінію Мажіно". 15 травня голландська армія капітулювала, а 20-го танки генерала Гудеріана вийшли до Ла-Манша. В районі Кале-Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія. Спроби англо-французького командування організувати контрудари успіху не мали. Але несподівано Гудеріан одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.

Це дало змогу забезпечити евакуацію солдатів та офіцерів (переважно англійської армії) на Британські острови. Генерал Горт, що стояв на чолі британських експедиційних сил, за визнанням англійського фельдмаршала Б.Монтгомері, виявив повну нездатність командувати великою масою військ в умовах, не схожих на стратегію й тактику Першої світової війни. Всього в Англію було переправлено 338 тис. чол., переважно англійців, 40 тис. французьких солдат було залишено на поталу ворогу. На узбережжі залишилося 82 тис. автомашин та інших транспортних засобів, 2,4 тис. гармат, 90 тис. гвинтівок, 8 тис. кулеметів, чимало іншого військового спорядження. Під впливом успіху німецьких військ війну союзникам оголосила Італія, яка прагнула взяти участь у поділі Франції[14, c. 132-134].

5 червня німецькі війська розпочали наступ на південь. Спроби генерала де Голля організувати лінію оборони на підступах до Парижа успіху не мали. 14 червня німці увійшли в Париж. Уряд Франції подав у відставку. Новий глава уряду маршал Петен звернувся до німецького командування з проханням про перемир'я. 22 червня його було підписано в Комп'єнському лісі у доставленому з музею штабному вагоні маршала Фоша. У цьому вагоні 1918 р. Німеччина підписала перемир'я, яке означало поразку Німеччини у Першій світовій війні.

Напередодні перейшли кордон Франції італійські збройні сили. Зустрівши організований опір кількох французьких дивізій, війська Муссоліні не змогли просунутись хоч трохи вперед.

У боях за Францію німецькі війська зазнали порівняно незначних втрат — 27 тис. убитих, 111 тис. поранених, 18,4 тис. пропало безвісти.

За умовами перемир'я Франція втрачала понад дві третини своєї території, що переходила під контроль окупаційних властей. Маріонетковий уряд Петена контролював так звану "вільну зону", що не мала виходу до Атлантики, а лише до Середземного моря. Місцем його розташування було обрано містечко Віші, від якого він успадкував свою назву — "режим Віші".

Після поразки Франції Англія залишилась віч-на-віч з Німеччиною. 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план операції "Морський лев", яка передбачала завоювання Англії. Як показували підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було. У неї не вистачало потрібної кількості плавучих засобів.

Тоді Німеччина вдалась до повітряного наступу на англійські міста з метою примусити Великобританію капітулювати. У бомбардуваннях взяли участь майже 2,5 тис. літаків. Повітряний наступ розпочався 15 серпня, а завершився пізньої осені. Бомбардування продовжувались і далі, але вже не мали такого розмаху. Британія вистояла, зазнавши значних матеріальних і людських втрат. Так, місто Ковентрі було стерто з лиця землі. Важливу роль у боротьбі відіграли мужність англійських льотчиків та створення в Англії мережі радіолокаційних постів.

Другим серйозним випробуванням для Англії була боротьба за Атлантику. Отримуючи водними шляхами 50% стратегічної сировини і продовольства, Англія могла опинитись у скрутному становищі, якби Німеччині вдалося перерізати атлантичні комунікації.

Завоювання Франції, Норвегії, Данії дало можливість Німеччині перейти у рішучий наступ. Згідно з концепцією головнокомандуючого німецьким флотом гросадмірала Редера вирішальна роль у цій боротьбі відводилась лінкорам "Бісмарк", "Тірпіц" та іншим. Але ця армада зазнала поразки, не завдавши значних втрат Англії.

Результативніше діяли німецькі підводні човни, якими командував адмірал Деніц. Влітку 1940 р. Англія змушена була використовувати свої стратегічні резерви. Недооцінка їхньої ролі напередодні війни не дала можливості Німеччині мати необхідну кількість підводних човнів і блокувати Британські острови. Навесні1 1941 р. німецькі підводники застосували тактику "вовчих зграй" для боротьби з англійськими конвоями. Англійський флот зумів вистояти, а після вступу у війну США союзники поступово відновили контроль над Атлантикою[8, c. 268-270].

2.2. Різке зближення СРСР та Третього рейху

Після укладення пакту Ріббентропа—Молотова СРСР посилено готувався до війни з Німеччиною. Накопичення на кордоні величезних радянських сил не могло не стурбувати Гітлера. Розуміючи усю згубність війни на два фронти, але не бачачи для себе іншого виходу, Гітлер у липні 1940 р. віддав наказ готуватися до нападу на СРСР. У грудні він затвердив план «Барбаросса», який передбачав розгром СРСР у короткій літній кампанії знову-таки шляхом «блискавичної війни». Одночасно з розробкою плану нападу на СРСР йшла посилена дипломатична підготовка. У вересні 1940 р. Німеччина, Італія і Японія підписали Троїстий пакт про поділ сфер впливу у світі. Протягом 1940—1941 рр. до цього пакту приєдналися Румунія, Угорщина, Болгарія, Словаччина та Хорватія. У листопаді 1940 р. про приєднання до пакту вів переговори і СРСР, однак цьому завадило небажання Гітлера задовольнити нові претензії Сталіна на Балканах.

До Кремля з початку 1941 р. почали надходити відомості про концентрацію німецьких військ на радянському кордоні і навіть називалася дата нападу — 22 червня. Але сталінське керівництво в це не вірило. По-перше, воно переоцінювало розсудливість Гітлера, розуміючи, що війна Німеччини з СРСР потребує тривалого часу, і спостерігало відсутність підготовки німців до війни взимку. По-друге, ті сили, які збирали німці на радянському кордоні, значно поступалися радянським силам і за якістю озброєння, і за кількістю. А це не лякало Кремль. По-третє, Сталін вірив, що Гітлер готує висадку в Англії (підготовка до цього демонстративно велася німцями з метою дезінформації). Саме початок операції «Морський лев» мав стати сигналом для радянського нападу на Німеччину, який планувався десь на першу декаду липня 1941 р. Але 22 червня 1941 р. німці першими завдали нищівного удару по СРСР.

Влітку 1941 p. Німеччина завершила підготовку до нападу на СРСР. Згідно з заздалегідь розробленим «планом Барбаросса» (від 18 грудня 1940 p.) Гітлер розраховував закінчити цю кампанію ще до завершення війни з Англією.

22 червня 1941 p. фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Разом з нею проти СРСР виступили Італія, Румунія, Фінляндія, Угорщина та Словаччина. Уряд Франції розірвав дипломатичні відносини з СРСР. Тепер інтереси СРСР у Німеччині репрезентувала Швеція, а Німеччини в СРСР — Болгарія.

Гітлер не міг розраховувати на світове панування, не подолавши СРСР. Фронт воєнних дій простягнувся від Чорного до Баренцового морів. Німецькі війська вели наступ у трьох напрямах: північ — на Ленінград, центр — на Москву, південь — на Київ.

Цілі СРСР у війні були сформульовані у зверненні Голови Державного Комітету Оборони Й.В.Сталіна до радянського народу 3 липня 1941 p. Головною метою було визначено розгром агресора. Зовнішньополітичні завдання були такими:

· створення антигітлерівської коаліції й відкриття другого фронту в Європі;

· запобігання участі у війні проти СРСР інших країн, зокрема Туреччини, Іспанії, Японії[3, c. 207-209].

Війна почалася з невдач Червоної Армії. Протягом трьох тижнів радянські війська змушені були залишити значну частину України й Молдавії, Латвію, Литву, Білорусію. Німецькі війська розпочали підготовку до наступу на Москву. Причина невдач Червоної армії полягала у поганій озброєності, неготовності до військових дій і тим, що велика частина вищого офіцерського складу була репресована у передвоєнні роки.

Досить своєрідною, але закономірною була позиція урядів Західних держав. Вони продовжували сповідувати політику “зіткнення лобами”, оскільки для них як фашизм так і комунізм були однаково небезпечними. Початок війни між Німеччиною та СРСР на думку Англії та США дозволяв отримати вигоду від їх взаємного знекровлення[1, c. 214].

Розділ ІІІ. Початок ІІ світової війни

3.1. Зміна політичної карти світу

Гітлер, безперечно, прагнув до панування у Європі. Проте політика, яку він здійснював щодо різних підкорених ним країн, була неоднакова. Великі території були анексовані, а саме: Австрія, Судети, західна частина Польщі, Данціг, Мемель, Ельзас-Лотарінгія, північ Словенії, а після поразки італійців, принаймні де-факто, Трієст та Італійський Тіроль. Деякі країни були взяті під прямий німецький протекторат: Чехія, Моравія та західна частина Польщі, що не була анексована («генерал-губернаторство Польща»). Інші країни були просто окуповані, але й до них ставлення було дуже різне. Західні країни: Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія і меншою мірою Норвегія — зазнавали відносно поблажливого ставлення. На відміну від них Сербія, Греція, Польща та радянські території були піддані надзвичайно жорстокій окупації, там міжнародне право систематично ігнорувалося. Інші країни, такі як Іспанія, Італія, Угорщина, Болгарія, Румунія, Словаччина, Хорватія та Фінляндія, були друзями або союзниками Німеччини. Лише такі країни Західної Європи, як Португалія, Швейцарія та Швеція, не підпали під Гітлерову владу. Ірландія зберегла нейтралітет.

Прагнення Гітлера до панування в Європі здійснювалося різ-ними методами: від підписання договорів до воєнної окупації та поліційного терору гестапо. Найтиповішою ознакою нацистського панування на всіх територіях було переслідування євреїв, мільйони яких були знищені, та ув'язнення всіх непокірних у концентраційних таборах з якнайсуворішими умовами життя.

Ми вже говорили про цей пакт, підписаний 27 вересня 1940 р. в Берліні між Німеччиною, Італією та Японією. За цим планом у Європі передбачалося створення «нового європейського порядку», керованого Німеччиною та Італією, та право цих двох держав на володіння в Європі таким «життєвим простором», який відповідатиме їхнім потребам.

Загалом окуповані країни, хоча там і треба було тримати війська, яким усе більше дошкуляли партизани, являли собою сильну опору для німецької воєнної машини. Гітлер знайшов там сировину, продукти харчування, а головне — робочу силу. Інколи тяжкі окупаційні податки дозволяли йому за своєю волею регулювати економіку окупованої території і в такий спосіб полегшувати стан німецьких фінансів. Приєднання до тристороннього пакту було для Гітлера одним з критеріїв відданості «новому порядкові».

Коли Німеччина напала на СРСР, деякі з її країн-сателітів оголосили війну СРСР у кінці червня 1941 p., а саме: Італія, Словаччина, Угорщина та Румунія. Фінляндія приєдналася до боротьби з СРСР, не укладаючи союзу з Німеччиною.. Крім того, в липні Іспанія створила «Блакитний легіон» волонтерів, який мав лишатися на фронті до січня 1944 р. Пропаганда антибільшовицького «хрестового походу» стала на той час головною темою. Створення легіонів з волонтерів різних країн було символом цієї ідеології. Проте лише екзальтовані антикомуністи, яких була меншість, піддалися на цю пропаганду [10, c. 115-116].

Починаючи з 1938 року Угорщина чітко дотримувалася пронімецької орієнтації. Від цього вона мала свою користь, анексувавши південь Словаччини (2 листопада 1939 p.), дві третини Трансільванії (30серпня 1940 р.) та югославські території (12 квітня 1941 p.). Хоча регент Угорщини Горті, керівник держави, не хотів повністю уплутуватись у війну, він здійснював чітку політику антисемітизму. Проте 3 квітня 1941 року граф Телекі, прем'єр-міністр, покінчив життя самогубством, на його місце заступив Бардоші, який узяв курс на значно глибше підкорення Німеччині і під тиском з боку генерального штабу 27 червня оголосив війну Росії. За це Угорщина поплатилася оголошенням війни з боку Великобританії (6 грудня 1941 р.) та розривом дипломатичних відносин зі Сполученими Штатами (12 грудня). Пізніше під тиском Гітлера угорський, болгарський та румунський уряди оголосили війну Сполученим Штатам. Бардоші намагався протидіяти вимогам Ріббентропа і обмежити до мінімуму участь Угорщини у війні. 9 березня 1942 р. Бардоші подав у відставку і був замінений на Міклоша де Каллаї. А це означало цілковиту зміну в зовнішній політиці Угорщини. Каллаї, який особисто очолював керівництво закордонними справами, вирішив здійснити надзвичайно складну справу — вивести свою країну з війни і укласти договір про перемир'я з державами антигітлерівського блоку. До цієї постанови його підштовхувала і поразка, якої угорська армія зазнала під Воронежем у січні 1943 року. До того ж, його непокоїло й те, що німці намагалися сформувати щось на зразок спрямованого проти Угорщини румунсько-хорватсько-словацького блоку, досить подібного до колишньої Малої Антанти. Як за часів Малої Антанти, для боротьби проти цієї коаліції Каллаї спробував заручитися підтримкою італійців і з цією метою поїхав до Рима в квітні 1943 р. Та Муссоліні був надто слабкий, щоб чинити серйозний опір німцям. Після капітуляції Італії 3 вересня 1943 р. Каллаї удовольнився тим, що визнав де-факто неофашистський уряд Муссоліні. Крім того, він спробував установити офіційні дипломатичні контакти з англосаксами у Стамбулі, погоджуючись на ідею безумовної капітуляції. Ці пропозиції були передані Росії, і 9 вересня 1943 р. британський посол у Стамбулі сер Х'ю Нечбул-Х'югісен повідомив про відповідь союзників: угорська капітуляція повинна триматися в таємниці; Угорщина має поступово згортати воєнну та економічну співпрацю з Німеччиною, пообіцяти чинити опір можливій воєнній окупації німців, пропускати авіацію союзників через свій повітряний простір, установити регулярний радіозв'язок із союзниками та у відповідний момент взяти участь у наступі проти німців. 16 березня 1944 р. американська воєнна місія на парашутах висадилася в Угорщині. Проте ця спроба вийти з війни провалилася. В квітні 1943 р. Гітлер запросив Горті в свою штаб-квартиру і висловив йому рішучий протест проти політики, яку проводив Каллаї. 28 лютого 1944 р. Німеччина поставила вимогу надати дозвіл на проведення через Угорщину 100 000 німецьких солдатів, яких транспортували на російський фронт. Уряд Угорщини вагався, боячись того, що ці війська насправді призначаються для окупації Угорщини. 17 березня Горті погодився поїхати на зустріч з Гітлером до Берхтесгадена. Той учинив йому там жахливу сцену, вимагаючи беззастережної воєнної та економічної співпраці з Німеччиною та здійснення жорстоких заходів проти євреїв. Горті відмовився; проте в ніч з 18 на 19 березня німецькі війська все ж таки увійшли в Угорщину, і не було ніякої можливості чинити їм організований опір. Коли 19 березня Горті повернувся до Будапешта, Угорщина була окупована німцями. Був створений пронімецький уряд під керівництвом генерала Стояї. В серпні Горті пощастило його змістити і замінити генералом Локотошем. У вересні він послав представників для переговорів про перемир'я у Москву і до Італії. 11 жовтня 1944 р. договір про перемир'я був підписаний у Москві, а 15 жовтня про це повідомлено по угорському радіо. Німці негайно захопили радіостанцію; уряд Локотоша був зміщений; замість нього насадили уряд партії «Хреста і стріли», очолюваний Салаші; 16 жовтня Горті подав у відставку і був вивезений до Німеччини. З установленням нового режиму, що тривав кілька місяців, в Угорщині запанував жорстокий терор [2, c. 169-170].

Румунія та Болгарія були двома головними союзниками Німеччини на Балканах. 6 вересня 1940 р. румунський король Карой, який марно намагався послабити недовіру німців, був змушений зректися трону під тиском генерала Йона Антонеску та фашистського руху «Залізна гвардія». Антонеску став диктатором Румунії, позбувся головних лідерів «Залізної гвардії» після їхнього повстання в січні 1941 р. і розв'язав антисемітську кампанію, щоправда не таку жорстоку, як у Німеччині. Він відкрив свою країну для німців, віддав їм румунські нафтові родовища й оголосив війну Росії 22 червня 1941 р. Здавалося, він мав на меті переконати Гітлера, що Другий Віденський арбітраж (серпень 1940 р.) має бути скасований і Трансільванія повністю приєднана до Румунії. Він окупував Придністров'я між Дністром (по-румунському Ніст-ру) та Дніпром, включаючи Одеський порт. Перемоги росіян узимку 1943—1944 pp. поставили Румунію в скрутне становище. Супротивники Антонеску шукали шляхів для переговорів з союзниками, і принц Барбу Штірбей був таємно відряджений до Каїра, де в квітні 1944 р. відбулися переговори про перемир'я. Молотов публічно заявив, що СРСР не має ніяких територіальних претензій до Румунії за винятком Бессарабії та Північної Буковини. Коли Червона армія вступила на румунську територію, в Бухаресті 23 серпня 1944 р. стався державний переворот, що прискорив просування радянських військ (Плоєшті та Бухарест були зайняті 30 та 31 серпня). Румунія прийняла умови союзників про перемир'я. Того ж дня молодий король Міхай заарештував Антонеску і створив новий кабінет на чолі з генералом Санатеску, в якому були представлені націонал-селянська партія (Маніу), партія лібералів (Братіану), партія соціалістів та партія комуністів. Договір про перемир'я з Румунією був підписаний у Москві 12 вересня.

Болгарський король Борис пристав до німецького табору в 1940 р. -Болгарія, де були досить сильні проросійські симпатії, попри тиск з боку нацистів не оголошувала війни Росії. Болгари, які 17 лютого 1941 р. підписали договір про ненапад з Туреччиною, обмежились окупацією югославської Македонії та Фракії. 28 серпня 1943 р. король Борис помер, а наступником став його син Симеон II, якому було 6 років. Головним регентом при ньому був професор Филов, який дуже прихильно ставився до нацистів. 1 червня 1944 р. внаслідок змін у ситуації був створений новий кабінет на чолі з Багряновим. З 26 серпня до 28 жовтня становище було непевне. 26 серпня Багрянов поставив вимогу про виведення німецьких військ, розташованих у Болгарії. Після капітуляції Румунії він одразу відрядив своїх емісарів до Каїра. Боячись опинитися поза цими переговорами, він 5 вересня оголосив війну Німеччині. Проте Червона армія вступила на територію Болгарії. Договір про перемир'я з Болгарією набрав чинності лише 11 жовтня наступного року. Болгари марно намагалися в 1943—1944 pp. утворити незалежну Македонію та утримати грецьку Фракію.

Після поразки Югославії король Петро II разом з урядом країни виїхав до Лондона. На території Югославії були організовані два основні рухи Опору. Перший рух Опору — четники — був створений генералом Михайловичем, який був противником партизанської війни і мав намір зберегти свої війська, аби у відповідний момент надати військам союзників підтримку при висадці. За погодженістю з емігрантським урядом, що перебував у Лондоні й призначив Михайловича військовим міністром, він практично припинив усі воєнні дії.

Другий рух Опору розгортається під керівництвом хорвата Йосипа Броза, за походженням селянина, генерального секретаря комуністичної партії, який від самого початку війни прибрав ім'я Тіто. Він створив партизанський рух та партизанську армію, чисельність якої досягла 200 000 ще до початку 1943 p., а пізніше ця цифра значно зросла. Партизанам пощастило захопити більшу частину зброї, залишеної італійськими окупаційними військами після капітуляції Італії в 1943 році.

Тіто мав невелику підтримку з боку росіян. Дуже скоро він протиставив себе Михайловичу, якого комуністи в грудні 1941 р. звинуватили у зраді. 20 грудня 1943 р. Тіто послав делегацію до Каїра для переговорів з урядом Петра II, що його очолював Пурич. Король Петро II, який украй вороже ставився до Тіто, відмовився прийняти цю делегацію. Зразу потому «Національний комітет визволення Югославії» оголосив про зміщення уряду Пу-рича й звинуватив Михайловича в контактах з німецькою владою. Починаючи з цього часу між Петром II, урядом у вигнанні та генералом Михайловичем, з одного боку, і маршалом Тіто з іншого склалися вкрай напружені стосунки. 18 травня 1944 р. король Петро II зажадав відставки уряду Пурича і доручив Субачичеві сформувати новий кабінет. Субачич спробував досягти угоди з Тіто. В червні він поїхав до Югославії на зустріч з Тіто. В цей самий час, 20 червня, британський уряд заявив, що він відмовляється від підтримки Михайловича, посилаючись на його співпрацю з німцями. 30 серпня між Тіто й Субачичем була підписана угода про співпрацю емігрантського уряду з маршалом Тіто в ім'я визволення Югославії. 9—21 жовтня 1944 р. на англо-російській конференції у Москві росіяни та англійці домовилися про те, «щоб вирішити внутрішні проблеми цієї країни шляхом установлення союзу між королівським югославським урядом та національним рухом визволення». Під час конференції маршал Тіто був у Москві. Саме тоді росіяни разом з партизанами звільнили від німців Белград (20 жовтня). Пізніше ми побачимо, як ці спроби досягти зближення провалилися. Слід зазначити, що, за винятком цієї незначної допомоги з боку Червоної армії, Югославія була єдиною країною, яка визволилася своїми власними силами [5, c. 196-198].

Хорватський уряд німецько-італійської орієнтації, очолюваний Анте Павеличем, після капітуляції італійців домігся від Гітлера анексування Далмації для Хорватії. Він безуспішно пробував протидіяти наступові партизан на Загреб. А потім утік разом з німцями.

Після поразки італійців нацисти захопили владу в Албанії. В червні 1944 р. вони марно намагалися винищити партизан-комуністів, очолюваних Енвером Ходжею. У грудні 1944 р. Ходжа увійшов у визволену столицю Албанії, Тірану, і створив там комуністичний уряд.

В Західній Європі «новий порядок» установлювався в різних формах. Починаючи з 1942 р. окупація ставала все жорсткішою. Гітлер планував здобути перемогу за кілька днів у результаті блискавичної війни, бліцкригу, що йому до цього часу так добре вдавалося. Опір Радянського Союзу змусив його вести з 1942 p., а особливо в 1943 р. тотальну війну. Німеччина потребувала постійної експлуатації ресурсів окупованих країн; робітників, а пізніше і всіх молодих людей, котрі належали до певних контингентів, які підлягали мобілізації, відправляли на роботу до Німеччини. Замахи на німців ставали все частіші, а це викликало жорстокі репресії. Бельгія та північ Франції підлягали командуванню генерала Фалькенгаузена, а пізніше, з 13 липня 1944 p.,— гауляйтера Грое та генерала Граса. З 25 травня 1940 р. райхс-комісаром у Нідерландах був Зайс-Інкварт. Люксембург був анексований Німеччиною 30 серпня 1942 р. В Копенгагені з 5 жовтня 1942 р. командування здійснював генерал фон Ганнекен. Датський уряд, очолюваний Стаунінгом, а пізніше — Булем, намагався якомога менше співпрацювати з німецькою владою і дотримувався політики неучасті у війні. В Норвегії був створений сателітний уряд, очолюваний Квіслінгом (вересень 1940 p.), але величезна частина населення Норвегії була настроєна опозиційно до цього уряду. Король Гаакон VII разом зі своїм урядом утік до Лондона; союзникам була передана велика частина норвезького торговельного флоту. Ситуація в Нідерландах була подібна, оскільки королева Вільгельміна та уряд професора Гербранді також перебували в Лондоні. Щодо Бельгії, то лише тут уряд П'єрло після кількох місяців вагань зміг приєднатися до Англії. Король Леопольд НІ лишився в Бельгії, вважаючи себе німецьким полоненим, і відмовлявся співпрацювати з німцями. Ситуація у Франції була зовсім інакша в зв'язку з існуванням там уряду Віші. Після повернення П'єра Лаваля у квітні 1942 року колабораціоністська політика уряду Віші стала ще виразніша. 22 червня Лаваль заявив: «Німеччина тепер веде грандіозні бої, аби будувати нову Європу… Я зичу перемоги Німеччині, адже без неї завтра скрізь запанують більшовики». Проте під час його зустрічей з Гітлером (9—11 листопада 1942 p., 29 квітня 1943 р.) він, здавалося, прагнув уникнути воєнної співпраці з Німеччиною. Окупація Німеччиною вільної зони (11 листопада 1942 року) та відновлення боротьби на територіях, що належали Французькій імперії, звели майже нанівець авторитет уряду Віші. Його дипломатичні відносини з іншими країнами поступово наближалися до розриву (в листопаді 1942 року дипломатичні відносини були розірвані з Канадою, США та більшістю республік Південної Америки). А відтак можна говорити, що окупована Франція більше не мала власної зовнішньої політики. Після визволення Франції та викрадення генерала Петена, якого в серпні 1944 р. супроти його волі перевезли до Зігмарінгена в Німеччині, уряд Віші мав остаточно зникнути [16, c. 215-217].

3.2. Становлення нової системи міжнародних відносин

19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві відбулася конференція союзних держав. Брали участь В. М. Молотов, К. Хелл і А. Іден, які розглянули найважливіші питання, що стояли в той час перед союзними державами, і прийняли відповідні рішення.

1. Головне питання становило прискорення закінчення війни й у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р. Британський військовий представник генерал Г. Л. Ізмей заявив міністрам, що вторгнення буде здійснене, якщо «кліматичні умови в районі Ла-Маншу стануть сприятливими», а «німецькі резерви у Франції в момент вторгнення не перевищуватимуть 12 дивізій».

Радянській делегації так і не вдалося на цій конференції домогтися від союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію весною.

З інших питань порядку денного конференції була досягнута цілковита згода її учасників.

2. Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох держав про загальну безпеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):

а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;

б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних Націй, розпочати спільну роботу чотирьох держав над виробленням проекту Статуту ООН;

в) міністри підтвердили рішучість своїх урядів зміцнювати єдність і співробітництво держав як під час війни, так і після неї.

3. Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування країни на п'ять або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено передати це питання для вивчення в Європейську Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запропонував Радянський Союз.

4. Прийнято «Декларацію про Австрію». Оголошено аншлюс її гітлерівською Німеччиною «неіснуючим і недійсним». Сторони домовилися, що союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.

5. «Декларація про Італію» підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консультативну Раду з питань Італії з метою визначення її післявоєнного устрою.

6. Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй підписали цю декларацію, вимагаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.

7. Міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн[5, c. 249-251].

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці.

У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими постачалась допомога СРСР.

28 листопада — 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф.Рузвельта, Й.Сталіна й У.Черчілля. її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчілль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін — в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

— відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

— перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по "лінії Керзона";

— визнання радянських претензій на Кенігсберг;

— визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни[13, c. 211-212].

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, слід зауважити, що характер війни змінювався відповідно до розширення сфери агресії та зміни мети воюючих держав і їх переходу з однієї групи (жертв агресії) до іншої (агресорів) та навпаки, як це було у випадку з Румунією, Словаччиною, СРСР, Фінляндією, Болгарією, а також маріонетковими режимами, утвореними агресорами на завойованих територіях (Віші, Маньчжоу-Го, Нанкін, НХД і Данія).

З розширенням кола втягнутих у воєнні дії держав Німеччина, Італія, Японія та їхні союзники наприкінці другого етапу війни поступово втрачають стратегічну ініціативу і вона після поразок Японії в морській битві біля атола Мідуей, італо-німецьких військ на півночі Африки, а також об'єднаних сил Німеччини, Італії, Румунії та Угорщини під Сталінградом переходить до держав антигітлерівської коаліції. Протягом третього етапу Радянський Союз домігся звільнення своєї території від окупантів, а союзники завдали ряд поразок державам »вісі» в акваторії Тихого та Індійського океанів, у країнах Середземномор'я. З початком літнього наступу радянських військ на Східному фронті та висадкою військ союзників на півночі Франції в 1944 р. починається четвертий — завершальний етап війни у Європі — агонія і розпад коаліції агресивних держав, крах самого нацистського режиму в Німеччині Останній п'ятий етап війни характеризується розгромом Японії і експериментальним застосуванням США нового виду зброї — атомної бомби, завершенням воєнних дій на всіх театрах війни.

Серед факторів, що спричинили початок другої світової війни, слід зазначити:

· протиріччя Версальсько-Вашингтонської системи;

· встановлення в кількох країнах тоталітарних фашистських режимів, які трималися на політиці войовничого шовінізму та расизму; найагресивніші з них — Німеччина та Японія — прагнули до світового панування;

· США, Англія, Франція й СРСР сприяли економічній підготовці Німеччини до війни (капіталовкладення США у німецьку промисловість до початку війни сягали 1 млрд. дол.; Німеччина отримала кредити на 27 млрд. марок, з них 70% — американські);

· приходу фашистів до влади сприяв розкол у міжнародному робітничому русі, зумовлений політикою СРСР у Комінтерні;

· у другій половині 30-х pp. загострюються суперечності між двома коаліціями великих держав;

· помилки у зовнішній політиці ряду демократичних країн Заходу та СРСР.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів.

По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими.

По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили.

По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.

Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Всемирная история / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. -М., 1997.

2. Германская история в новое и новейшее время / Под ред. С.Д. Сказ-кинаидр. -Т. 1-2. -М., 1970.

3. Дюрозелъ Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з франц. — К., 1995.

4. Земсков И. Дипломатическая история второго фронта в Европе: художня літ-ра/ Игорь Земсков,. — М.: Политиздат, 1982. — 319 с.

5. Исраэлян В. Дипломатия в годы войны (1941-1945): історична література/ В. Л. Исраэлян,. — М.: Междунар. отношения, 1985. — 477 с.

6. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.

7. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. — 1986. — 412 с.

8. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 2: 1945-1970/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, И. А. Ахтамзян и др.; Ред. Герман Фокеев. — 1987. — 454 с.

9. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 — середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.

10. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. — М., Ладомир, 1997. — 848 с.

11. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.

12. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.

13. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.

14. Марущак Микола Йосипович. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті "Львівська політехніка". — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.

15. Протопопов А., Козьменко В.М., Мелманові Н.С., История международных отношений и внешней политики России (1648-2005): Учебник для студентов вузов / Под. ред. А.С. Протопопова. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. -399 с.

16. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.

17. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.

18. Системная история международных отношений. / Под ред. А.Д.Багатурова. М., 2000. Т. 1-2.

19. Смирнов В. П. Франція в XX веке. — М., 2001.

20. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. Поиски новых подходов.- М.- 2004.

21. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посіб. для студ., аспірантів спец. "Історія", "Історія України", "Політологія", "Міжнародні відносини", "Державне управління". — К. : Либідь, 2004. — 640с.

22. Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. — К., 2004.

23. Уткин А. Дипломатия Франклина Рузвельта: громадсько-політична література/ Анатолий Уткин,. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 543 с.

24. Філіпенко А. С., Будкін В. С., Бутенко О. В., Вергун В. А., Гуменюк Б. І. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко (відп.ред.). — К. : Либідь, 1992. — 191с.

25. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1997.- 232 с.