1. Міжнародне технічне сприяння та регулювання міжнародної передачі технологій.

2. Промисловий комплекс України в системі міжнародного поділу праці.

Список використаної літератури.

1. Міжнародне технічне сприяння та регулювання міжнародної передачі технологій

Як відомо, технологія становить собою сукупність науково-технічних знань, які можна використати при виробництві товарів та послуг. її міжнародне переміщення можна розглядати як звичайну торгівлю специфічним товаром і як міжнародний рух специфічного фактора виробництва. Якщо нова технологія забезпечує скорочення витрат виробництва, то її можна порівняти із збільшенням виробничого потенціалу, тобто із збільшенням факторів виробництва. Це саме можна сказати і у випадку, коли нова технологія сприяє підвищенню продуктивності праці. Тоді її впровадження можна розглядати як спосіб збільшення факторів виробництва або як самостійний фактор виробництва. Отже, технологія, по-перше, може виступати самостійним способом перетворення ресурсів у товари і послуги і в цій якості проявляється у вигляді конструкторських розробок та методів виробництва, по-друге, може уречевлюватися в нових машинах, приладах, в працівниках з більш високим рівнем освіти і кваліфікації. При цьому слід мати на увазі, що історично першою формою переміщення технології була остання, тобто переміщення технології здійснювалось в поєднанні з такими видами ресурсів, як земля, капітал, робоча сила.

В основі розвитку технології лежить науково-технічний прогрес. Його прискорення привело до виникнення в другій половині XX століття світового ринку технологій, який функціонує поряд з світовими ринками робочої сили і капіталу. Це обумовлено тим, що мають місце суттєві технологічні відмінності між окремими країнами, викликані нерівномірністю розвитку науково-технічного прогресу. В зв'язку з цим на ринку появляються специфічні товари — технології, міжнародне переміщення яких сприяє стиранню технологічних відмінностей між країнами.

Прийнято розрізняти дві складові частини ринку технологій: ринок по торгівлі технологіями, як самостійним фактором виробництва у вигляді ліцензій, патентів, "ноу-хау" і т. ін.; ринок, на якому технології матеріалізовані в технологічномістських видах продукції, кваліфікованих робітниках і високотехнологічному капіталі і їх міжнародне переміщення наближається до міжнародного переміщення товарів, робочої сили і капіталу.

Важливою передумовою функціонування технологічного ринку є правовий захист науково-технічних знань та інтелектуальної власності, тобто забезпечення творцям нових технологій виключного права на розпорядження результатами своєї праці протягом певного періоду і недопущення безоплатного використання результатів їх праці третіми особами. Найбільш розповсюдженими інструментами правового захисту технологій є патенти, ліцензії, копірайт, товарні знаки або марки[8, c. 75-77].

Патент — це документ, який засвідчує авторство і пріоритет винахідника, а також надає йому монопольне право на використання нововведення протягом певного періоду (як правило, 15-20 років). В разі порушення прав власника патенту, він може звернутися в суд і стягнути з порушника завдані йому збитки. Оформлення патенту і його підтримання вимагає сплати високого патентного мита. А тому винахідники та невеликі фірми, в яких зроблено винахід, часто вимушені продавати патенти великим фірмам, які спроможні освоїти винахід. При продажу патенту титул власності на комерційний винахід переходить До покупця.

Необхідність більш швидкого розповсюдження нових технологій вимагає багаторазового використання винаходу протягом строку дії патенту самим власником технології та іншими фірмами. В зв'язку з Цим з'явилися ліцензії, як форми правового захисту нових технологій. Ліцензія становить собою дозвіл власника технології або прав промислової власності, незалежно від того, захищені вони патентом чи ні. Ліцензія видається зацікавленій стороні на певний строк за встановлену винагороду. Таким чином, ліцензії можуть бути патентні і безпатентні. Патентні ліцензії—це ті, що дають дозвіл на використання запатентованих винаходів. Безпатентні ліцензії—це ті, що дають дозвіл на використання не запатентованих з якихось причин винаходів або непатентоздатних.

Безпатентні ліцензії, як правило, виступають у вигляді ноу-хау. До ноу-хау відносять технічний досвід і секрети виробництва, інформацію, що має комерційну цінність. Ноу-хау може бути надане у вигляді програмно-математичного забезпечення, математичних формул і алгоритмів, схем, креслень тощо.

Копірайт становить собою право автора художнього чи літературного твору, ескізів, макетів, креслень, малюнків і т. ін. на відтворення (копіювання, розмноження) своєї роботи[3, c. 69-70].

Товарний знак або марка, які, як правило, ставляться на продукції фірми у вигляді малюнка, ініціалів засновника (власника) компанії, абревіатури, графічного зображення і т. ін. Товарний знак реєструється за місцем знаходження компанії та за кордоном і іншим фірмам заборонено використовувати його без офіційного дозволу.

В більшості розвинутих країн великі фірми вважають доцільним продавати нові технології не на внутрішньому, а на зовнішньому ринку. А тому й зовнішні ринки технологій значно більші, ніж внутрішні. Це обмовлено такими причинами:

на шляху міжнародного переміщення технологій стоїть менше перешкод і обмежень в порівнянні з рухом товарів і капіталів;

передаючи нові технології своїм зарубіжним філіалам і дочірнім компаніям, ТНК не втрачають монопольного права на використання нових технологій і виключають можливість поширення виробничих секретів за межі ТНК;

реалізація технологій за кордон часто супроводжується додатковими надходженнями з-за кордону сировини, обладнання, напівфабрикатів, що дає можливість продавцеві технологій збільшити виробництво продукції на експорт;

продаж технологій за кордон часто виступає єдиним способом одержання потрібних технологій від зарубіжних партнерів.

Зацікавленість одних фірм у продажу технологій за кордон натрапляє на зацікавленість інших фірм у їх купівлі. Тобто на міжнародному ринку має місце сукупна пропозиція і сукупний попит. Серед причин, що спонукають фірми купувати нові технології на світовому ринку, найважливішими є такі:

імпорт нових технологій дає можливість фірмі зекономити кошти і час, що потрібні були б у випадку пошуку шляхів розв'язання виробничої проблеми;

імпорт нових технологій, як правило, супроводжується низькими витратами на їх освоєння, оскільки на міжнародному ринку продаються, як правило, відпрацьовані технології і гарантується в разі потреби допомога продавця щодо освоєння нововведення;

товари, вироблені по зарубіжних технологіях, як правило, відрізняються високою конкурентоспроможністю[4, c. 105-106].

Міжнародна передача технологій може здійснюватися у різних формах, які можна згрупувати у дві групи: некомерційні (неринкові) форми і комерційні (ринкові) форми. До перших відносяться публікації з науково-технічної тематики, конференції спеціалістів, виставки, ярмарки, підготовка спеціалістів тощо. Незважаючи на широку розповсюдженість, названі форми відіграють незначну роль в передачі технологій зарубіжним фірмам.

Серед комерційних форм передачі технологій найбільшого поширення набула торгівля патентами і ліцензіями, ноу-хау, інжінірінг. Міжнародна торгівля патентами становить собою міжнародну угоду, за якою власник патенту передає свої права на використання винаходу покупцеві патенту.

Торгівля ліцензіями становить собою міжнародну угоду, за якою власник винаходу чи технічних знань передає іншій стороні дозвіл на користування в певних межах його правами на технологію. В залежності від обсягу прав, що надаються ліцензійною угодою покупцеві та продавцеві, розрізняють просту, виняткову і повну ліцензії. Проста ліцензія залишає за продавцем право надавати аналогічні ліцензії і іншим покупцям на даній території. Виняткова ліцензія надає покупцеві монопольне право на використання технології, а продавець позбавляється права самостійно використовувати запатентовану технологію або передавати її третім особам на даній території. Повна ліцензія надає покупцеві монопольне право на використання патенту чи ноу-хау протягом строку дії ліцензії і позбавляє продавця всіх прав Щодо самостійного використання патенту на весь період дії угоди.

Ліцензійні платежі можуть здійснюватися у формі роялті, паушального платежу, участі в прибутках і участі у власності. Роялті становить собою періодичні (щомісячні, щоквартальні або річні) відрахування з доходу, суми продаж та відпускної ціни товару, одержаного в результаті комерційного застосування ліцензії. Ці відрахування здійснюються протягом всього періоду дії ліцензійної угоди. Паушальні платежі — це зафіксовані в угоді разові платежі, не зв'язані в часі з фактичним використанням ліцензії. Вони встановлюються на основі експертних оцінок і використовуються у випадках, коли є невпевненість у можливості здійснювати періодичні платежі за кордон, коли покупець прагне уникнути контролю продавця за подальшим використанням технології, коли продавець погано знає стан справ у покупця, коли технологія зв'язана з конкретним обладнанням, що реалізується, і т. ін. Участь у прибутках — становить собою відрахування на користь продавця частини прибутку, одержаного покупцем в результаті комерційного застосування нової технології. Участь у власності становить собою передачу продавцеві частини акцій своїх підприємств за надання права використовувати нові технології.

Ноу-хау, як форма міжнародної передачі нових технологій становить собою передачу технічного досвіду і виробничих секретів технологічного, економічного, адміністративного та фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги. В даному випадку предметом купівлі-продажу виступають, як правило, незапатентовані винаходи, що мають комерційну цінність[1, c. 69-70].

Інжінірінг становить собою надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу та використання куплених або взятих в оренду машин та обладнання.

Багато країн для передачі нововведень використовують франчайзинг. Франчайзинг становить собою контракт на передачу торгової марки. При цьому продавець не тільки передає покупцеві право на використання торгової марки, а й надає йому постійну допомогу щодо ведення бізнесу.

В окремих випадках деякі фірми використовують і таку форму передачі технологій, як контракт на управління. Його суть полягає в тому, що фірма однієї країни направляє своїх менеджерів у зарубіжну фірму для виконання управлінських функцій не певний строк і за певну плату. Потреба в контрактах на управління виникає за таких обставин:

коли іноземні підприємства націоналізуються, а колишньому власнику пропонують продовжити управління підприємством доти, доки місцевий персонал не навчиться сам виконувати повний обсяг робіт по управлінню;

коли за кордоном створюється нове підприємство або реконструюється діюче, то від фірми-постачальника нового технологічного обладнання можуть просити допомоги у вигляді управлінських послуг;

коли необхідно добитися істотного підвищення ефективності діючого підприємства, а місцеві управлінці неспроможні впоратися з цим завданням[1, c. 73].

2. Промисловий комплекс України в системі міжнародного поділу праці

Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї суверенної економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв'язків, активну й зростаючу участь не тільки в регіональному, а й у міжнародному поділі праці, ефективному використанні його переваг. У всіх урядових та альтернативних програмах антикризових заходів і ринкової трансформації української економіки підкреслюється необхідність якнайшвидшого перетворення колишніх міжреспубліканських зв'язків у категорію зовнішньоекономічних, розширення поля господарської взаємодії з основними центрами світового господарства та міжнародними фінансово-економічними інститутами, розгортання широкомасштабного ділового співробітництва на взаємовигідних засадах з усіма державами світу.

Слабка включеність України в міжнародний поділ праці не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту у загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання.

Україна поки що не готова зі своїм невідпрацьованим господарським механізмом на паритетних принципах взаємодіяти з лідерами світової економіки. Перед нею нині не тільки відкриваються широкі можливості, а й виникають нові проблеми й труднощі.

На шляху формування інтернаціонального виробництва на грунті міжнародної спеціалізації та кооперування зроблені лише перші кроки, які виявилися передусім у створенні на території України кількох сотень спільних з іноземним капіталом підприємств, а також у підписанні поки що незначної кількості контрактів із зарубіжними фірмами на поставку українським підприємствам комплектуючих деталей тощо[5, c. 136-138].

Функціонування народногосподарського комплексу України, значною мірою залежить від поставок з інших країн різних видів мінеральних, паливно-енергетичних, лісових та інших видів сировини. Передусім, це стосується нафти й газу. Україна забезпечена власними ресурсами газу на 22%, нафти — на 8%. Як зазначалося на колегії Державного комітету з нафти і газу, видобуток нафти в Україні в 2010 р., за прогнозами, становитиме 7-7,5 млн. т, газу — 30-31 млрд. м3. Тим часом тільки при нинішніх витратах палива країні потрібно кожного року мати 57-60 млн. т нафти та 115-120 млрд. м3 газу, що змушує нас імпортувати велику кількість вуглеводів, котрі постійно дорожчають на ринках збуту. За таких умов енергетична програма країни має бути зорієнтована передусім на підвищення ефективності власного енергетичного комплексу, розвиток енергозберігаючих технологій, на структурну перебудову економіки. Іншого шляху немає. Тут можна послатися на досвід Японії: значно зменшивши і постійно витримуючи за останні 15 років річне нафтоспоживання на рівні близько 50 млн. т, країна збільшила при цьому промислове виробництво майже вдвічі.

Є й інші резерви економного використання енергетичної сировини. Зокрема, у переробці вуглеводів Україна відстає від передових країн світу: в США з кожної тонни нафти одержують майже 700 кг бензину, газу й дизельного палива, а на наших заводах — лише 57% цієї величини. В США після так званої енергетичної кризи на початку 70-х років різко скоротили витрати нафти й газу на електростанціях, замінивши їх альтернативним джерелом — вугіллям. У результаті в паливному балансі електростанцій США витрати вугілля досягли 80%, витрати нафти були знижені до 6, газу — до 14%.

Як показали відкриття геологів, вугільна промисловість України цілком може сприяти такій енергетичній переорієнтації. Ще донедавна вважали, що вугільні запаси Донбасу якщо Не виснажені, то надзвичайно підірвані сторіччям їхньої експлуатації. Проте геологи довели, що це не так. Тільки в Добропільському ареалі Донецької області за останні роки вдалося відкрити досить продуктивні пласти потужністю від одного до двох метрів, що дасть можливість добути 4 млрд. т "чорного золота".

Донбас може забезпечити Україну не тільки вугіллям, а й газом, істотно послабивши залежність країни від зовнішніх джерел надходження. Так, за підрахунками вчених, українська частина вугільного басейну зосереджує понад 1,3 трлн м3 метану, який нині є серйозним ворогом гірників та екології. Тим часом світова практика, і насамперед вугільна промисловість США, свідчить, що можна не тільки успішно боротися з метаном, а й використовувати його в промислових цілях. У США розроблені й успішно функціонують технології, що дають змогу добувати його з родовищ як до розкриття вугільних пластів, так і в процесі експлуатації. При цьому не тільки розв'язується проблема безпеки праці гірників, а й добувається надійний екологічно чистий енергоносій; тисяча кубів метану за теплотворною спроможністю дорівнює тонні найбільш калорійного вугілля.

Вугільний метан у багатьох зарубіжних країнах використовується на теплових електростанціях, металургійних і хімічних заводах як пальне для автотранспорту й побутового палива. Сьогодні з кожних десяти шахт України лише одна частково утилізує метан, а в Донбасі є підприємства, де на кожну тонну вугілля можна добувати понад 100 м3 метану.

За даними Інституту газу США, видобуток вугільного метану в світі до 2010 р. повинен зрости до 470-610 млрд. м3 на рік (15-20% загального видобутку природного газу), в тому числі в США — 60-80 млрд. м3. Очевидно, й Україні слід орієнтуватися на ці цифри. Таким чином, важливим завданням, що стоїть перед економікою України, яка переживає глибоку енергетичну кризу, є створення й розвиток метанодобувної галузі, яка на промисловому рівні займалася б проектуванням вуглегазових промислів, створенням техніки й технології видобутку і транспортування вугільного метану.

З енергетичною програмою України безпосередньо пов'язана й структурна перебудова економіки. Економіка України має деформовану структуру народного господарства, яка залишилася їй від колишнього Союзу. Її докорінна перебудова в напрямі зниження частки важкої індустрії, військово-промислового комплексу й підвищення виробництва наукоємних продуктів і товарів народного споживання дасть можливість значною мірою ослабити залежність наших підприємств-гігантів від поставок палива й енергії з-за меж України. Адже тільки на потреби індустрії використовується 78% річного обсягу газу.

Таким чином, проблеми енергетичного майбутнього України слід розв'язувати комплексно, виходячи з жорсткого режиму економії, враховуючи власні теплові, ядерні, гідрологічні ресурси, відновлювальні джерела енергії, розвиваючи економічне співробітництво з близьким і дальнім зарубіжжям[4, c. 139-141].

Економіка України забезпечується продукцією власного виробництва на 82%. Практично повністю за цей рахунок покриваються потреби у вугіллі, електроенергії, продуктах коксохімії, продукції м'ясо-молочної, комбікормової промисловості, у хлібобулочних і макаронних виробах. За межі України вивозиться понад 16% суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного й ковальського пресового устаткування, автомобілів, тракторів, трансформаторів, екскаваторів, тепловозів, шин, автобусів, сільськогосподарської техніки й цукру.

Отже, розвиток промисловості України протягом останніх років відбувався хаотично, без визначення і дотримання державних пріоритетів, за відсутності продуманої державної промислової політики. Ці роки можна назвати періодом спроб і помилок, коли перехід до ринкових відносин здійснювався шляхом пришвидшеної лібералізації як внутрішніх, так і зовнішніх економічних відносин. Нехтування особливостей стану національного ринку та механічне використання у макроекономічній політиці різноманітних непослідовних заходів призвели до обвальної інфляції, різкого спаду виробництва та втрати контролю над економічною діяльністю в країні. У середньостроковій економічній стратегії не було враховано системні фактори, що починають діяти при переході економіки від централізованого планування до ринкової орієнтації і справляють визначальний вплив на розвиток виробництва. Мова йде про: а) нечітке визначення нормативними документами вимог ринку до економічної діяльності (відсутність дієвого законодавства про банкрутство, можливість лобіювання дешевих кредитів і бюджетних субсидій та ін.); б) зволікання з розподілом прав власності; в) різку лібералізацію цін і зовнішньоекономічної діяльності без одночасного надання державних послуг щодо маркетингу зовнішніх ринків, підготовки кадрів підприємств з управління ринковими сегментами розвитку, г) відсутність регуляторної політики і дієвого антимонопольного законодавства; д) політичну неспроможність утримати старі ринки збуту та ін.

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни, її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом зовнішньої торгівлі України. Частка валового випуску промислової продукції в експортно-імпортному обороті країни дорівнює майже 80%, завдяки чому країна одержує близько двох третин валютних надходжень. Очевидно, що стратегічний розвиток України значною мірою залежить від місця її промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці[6, c. 257-258].

Список використаної літератури

1. Босак А. Міжнародна економіка: прикладний аспект: навч. посіб. для студ/ Національний ун-т "Львівська політехніка". — Л. : НУ "Львівська політехніка", 2006. — 228с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Карпенко С. Міжнародна економіка: навч. посібник для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 252с.

4. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

5. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

6. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

7. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

8. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 2008. — 284с.