Вступ.

1. Проблеми соціально-економічного розвитку міських поселень в умовах трансформації суспільства.

2. Структурні зрушення у сільській поселенській мережі України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Населення України проживає в містах, селах, селищах міського типу, робітничих та курортних селищах.

Місто – населений пункт, що має не менше ніж 12 тис. жителів, більша частина яких не зайнята в сільськогосподарському виробництві. Найбільше міст — у східних областях України, а найменше — у південних і північних областях. Найбільша щільність міст — у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях.

За людністю їх поділяють на малі (до 50 тис. жит.), середні (50 — 100 тис. жит.), великі (100 — 500 тис. жит.), дуже великі (500 — 1000 тис. жит.), міста-мільйонери (понад 1 млн. жит.). Найчисельніша серед цих груп — група малих міст: вони складають 74,5% від усієї їх кількості. До цієї групи входять дуже різні міста, як за людністю (м. Угнів — 1,2 тис. осіб і м. Каховка — 42,6 тис. осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом тощо. Саме тому у цій групі виділяють міста з людністю до 10 тис. жителів. У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це — міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь). Усі ці міста є центрами міських агломерацій — форм взаємопов'язаного розселення людей у територіальне зосереджених міських поселеннях. Найбільшими в Україні є Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська агломерації.

За роки, що минули після перепису населення 1989 року, кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року на Україні проживає в містах 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2%, сільського — 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8%. Порівняно із 1989 роком міське населення зменшилося на 2,0 млн. осіб, сільське — на 1,2 млн. осіб, проте співвідношення між ними в цілому по країні упродовж останніх двох переписів залишалося практично незмінним.

1. Проблеми соціально-економічного розвитку міських поселень в умовах трансформації суспільства

В період розбудови незалежної Української держави важливим стає пошук шляхів вдосконалення територіальної організації суспільства, зокрема регулювання процесу розселення людей у зв’язку з соціально-економічним розвитком країни і її регіонів. Важлива роль при цьому відводиться повнішому використанню можливостей розвитку міських поселень, які є основними соціально-економічними центрами, передусім у слабоурбанізованих регіонах Волині. У таких регіонах, як правило, є 1-2 великих і стільки ж середніх за людністю міст, густа мережа малих міст та селищ міського типу. Великими є обласні центри, які є багатофункціональними, а малими – центри адміністративних районів та локальних систем розселення.

Для слабоурбанізованих регіонів тривалий час було характерне зростання контрастності міських поселень, тобто дуже швидке збільшення людності обласного центру і повільний ріст більшості малих міських поселень. В сучасних умовах відбувається стабілізація (або невелике збільшення) людності великих міст і повільне зменшення людності малих міст і селищ міського типу.

Функції міських поселень у слабоурбанізованих регіонах пов’язані, в основному, з розвитком аграрно-промислового комплексу, транспорту, соціальної сфери, будівництва, організаційно-господарською діяльністю. Їх можна об’єднати у такі групи:

1. Центри адміністративних областей – багатогалузеві соціально-економічні центри.

2. Центри адміністративних районів:

а) багатогалузеві промислові центри з значним розвитком транспортних і соціальних функцій міжрайонного значення;

б) багатогалузеві промислові центри з розвиненими соціальними функціями;

в) поселення із значним розвитком соціальної сфери, недостатнім – транспортних і промислових функцій.

3. Міські поселення, які не є районними центрами:

а) з розвиненими промисловими, аграрно-промисловими і недостатньо розвиненими соціальними функціями;

б) агропромислові або лісопромислові центри з розвиненими соціальними функціями;

в) промислові селища з недостатньо розвиненими соціальними функціями.

Найвищий рівень соціально-економічного потенціалу мають міські поселення першого і другого типів, а найнижчий – третього типу[7, c. 204-206].

Розвиток міських поселень у перспективі повинен відбуватись із врахуванням загальної концепції розселення і основних напрямів соціально-економічного розвитку регіону. Всі міста і містечка у майбутньому мають розвиватись у напрямі досягнення цілісності, завершеності структури, ефективного використання їх соціально-економічного потенціалу, розширення функцій, тобто у напрямі багатофункціональності.

Внаслідок наявних відмінностей у величині та структурі соціально-економічного потенціалу можна виділити такі групи міських поселень щодо їх перспективного розвитку:

1. Міста з обмеженими можливостями для розширення промислового виробництва, сприятливими умовами для розміщення підприємства соціальної сфери міжрайонного значення. В них можна розміщувати нові невеликі підприємства, які мали б безвідхідні технології, а наявні підприємства необхідно реконструювати, оснастити модерним устаткуванням, деякі – перепрофілювати. Зосередження в них спеціалізованих методичних, вищих і спеціальних навчальних закладів посилить їх роль як міжрайонних центрів розселення.

2. Міські поселення з сприятливими умовами для розвитку малих і середніх промислових підприємств, розширення сфери послуг районного значення.

3. Міські поселення з сприятливими умовами для розвитку агропромислового комплексу, створення закладів виробничої і соціальної інфраструктури районного значення.

4. Міські поселення із сприятливими можливостями для розвитку промисловості по переробці місцевої сировини – організаційно-господарські центри внутрішньорайонних систем розселення.

5. Міські поселення – рекреаційні центри.

6. Селища міського типу з необхідним першочерговим розвитком соціальної сфери. Ці селища мають різко виражені виробничі функції (недостатній згідно з нормативами рівень розвитку соціальної сфери і тому потребують зосередження в них “повного набору” послуг. В сучасних умовах реформування продуктивних сил країни і її окремих регіонів важливого значення набуває вирішення питання формування опорного каркасу розселення людей. В цьому зв’язку посилюється роль міських поселень як опорних центрів систем розселення різних таксономічних рангів.

В сучасних умовах важливе значення має активізація промислового розвитку. Вона повинна базуватись на:

— розширенні виробництв, що орієнтуються на місцеві ресурси (природні, трудові та ін.);

— згортанні неефективних виробництв, для розвитку яких в регіоні відсутні сировина, матеріали чи інші види ресурсів;

— збереженні великих підприємств, головним чином, машинобудівних, перепрофілюванні їх на випуск конкурентоздатної продукції, створенні передової технічної бази. Це може бути досягнуто шляхом надання підприємствам економічної самостійності з правом залучення додаткових інвестиційних ресурсів, використання різних форм господарювання (оренда, акціонування, створення спільних підприємств із залученням іноземного капіталу тощо).

— розширенні мережі малих промислових підприємств, які переробляли б сільськогосподарську сировину та природні будівельні матеріали, здатних швидко пристосовуватись до потреб ринку, змінюючи асортимент виробів згідно з попитом населення;

— створенні невеликих підприємств легкої промисловості з високим рівнем механізації і автоматизації виробництва для збільшення випуску товарів народного споживання (швейні, трикотажні, галантерейні фабрики, підприємства, що виготовляють сувеніри та ін.);

— створенні невеликих, але сучасних високомеханізованих підприємств, що виробляють сільськогосподарську техніку і запчастини до неї.

Серед галузей сфери послуг найперспективнішою щодо міжобласних зв’язків є сфера відпочинку і туризм. Вони базуються на наявності в регіоні значних запасів мінеральних вод, великої кількості природних, історико-культурних рекреаційних об’єктів і можуть мати міжрайонне значення внаслідок розширення мережі об’єктів рекреаційної інфраструктури[6, c. 297-299].

2. Структурні зрушення у сільській поселенській мережі України

Поряд із важливими народногосподарськими проблемами села питання сільського розселення впродовж тривалого часу є предметом гострих дискусій, учасниками яких є науковці, практики, широка громадськість, представники засобів масової інформації та і зрештою саме сільське населення. З-поміж інших розглядаються питання вдосконалення і перспектив подальшого розвитку сільського розселення, доцільності його збереження чи сприймання змін у ньому як закономірних явищ тощо. Причому розмах варіації думок на вказану тему досить широкий, серед них нерідко трапляються і діаметрально протилежні. Приміром, від висловлювань про доцільність переходу на цілковито "фермерські" поселення до форсування будівництва великих агроміст, від пропозицій збереження і розвитку кожного існуючого на нинішній день села чи хутора до розвитку лише великих і частини середніх сіл.

Щодо питання подальшої долі поселень, які вже втратили своїх постійних мешканців, то чимало дослідників (у тому числі й ми) висловлюється за консервацію таких поселень і щонайменше збереження, якщо не примноження їхнього потенціалу. Однак деякі автори не вбачають економічної доцільності у "відновленні й штучній підтримці обезлюднених поселень" і закликають їх розорювати з метою вивільнення і залучення до сільськогосподарського обігу прилеглих земель.

Право на існування має будь-яка точка зору, одначе "вага" цих поглядів неоднакова. Переважна більшість науковців, практиків, управлінських працівників в Україні виступають проти руйнації сільської поселенської мережі, за її збереження, попри відсутність чіткої стратегії з цього питання державою[8, c. 14].

Сільські поселення України були обстежені тричі: у 1985 р. населені пункти з числом мешканців до 200 чол., а в 1991 р. і 1996 р. — усі без винятку. Наявність значного статистичного матеріалу, а також відповідного програмного забезпечення його обробки дають змогу досконало вивчити стан сільських поселень і тенденції їхнього розвитку в динаміці.

За даними Держкомстатистики, система сільського розселення України на початок 1999 р. була репрезентована 28775 населеними пунктами, що становить 95,5% загальної поселенської мережі держави. За останні п’ятнадцять років ця частка залишається майже незмінною, хоча порівняно, приміром, з 1959 р. вона зменшилася на два пункти.

За рахунок різниці в інтенсивності появи нових міських і сільських поселень впродовж 1989—2004 pp. дещо зросла кількість сільських поселень у розрахунку на одне міське, а саме з 21,14 до 21,39 од. Хоча, якщо проаналізувати цей показник у віддаленій ретроспективі, то виявиться, що за останні сорок років він зазнав істотних змін. У 1959 р. на одне міське поселення припадало 39 сільських[4, c. 6].

Деяке зменшення кількості поселень в останні два-три роки та її зростання у попередні створюють ілюзію відносної стабілізації сільської поселенської мережі. Однак, як підтверджують дослідження, це не відповідає дійсності.

Розвиток розселення і формування сучасної мережі сільських населених пунктів відбувається під впливом багатьох чинників. У результаті їх дії у сільській місцевості України спостерігаються паралельно два процеси. З одного боку, адміністративний облік поповнюється новими поселеннями, тобто розширюється сільська поселенська мережа, а з іншого — деяка частина поселень через втрату мешканців або з інших причин, однією з яких є їх обезлюднення з огляду на радіоактивну забрудненість території, припиняє своє існування, що означає звуження поселенської мережі.

Поселенська мережа поповнювалась також за рахунок переведення до категорії сільських поселень інших категорій. 21 населений пункт України за останні 15 років натомість селища міського типу (СМТ) перетворився на село.

Протягом тривалого часу мешканці багатьох сільських поселень, сподіваючись на поліпшення забезпечення своїх населених пунктів об'єктами соціальної інфраструктури, транспортом, підвищення благоустрою прагнули перетворення своїх сіл на селища міського типу. Деяким найрозвинутішим сільським поселенням вдалося перейти до розряду міських. Крім того, у процесі урбанізації багато приміських сіл постійно поглиналися містами і СМТ.

Зауважимо, що наявність в Україні "мертвих" поселень — явище негативне. У даному разі доцільно, щоб такі поселення деякий час перебували на адміністративному обліку. Є надія, що вони ще відродяться.

Розвиток сільської поселенської мережі є динамічним. Відбуваються як зовнішні трансформаційні процеси, що призводять до згортання чи поповнення сільської поселенської мережі, так і внутрішні. Прикладом останніх може бути те, що за останні 15 років 18 селищ України було переведено до категорії сіл. Це стосується структурних зрушень усередині мережі й ні до її поповнення чи втрат не належить[5, c. 142-144].

Селищна форма розселення характерна як для міського, так і для сільського населення України. Проміжне положення між містами та сільськими поселеннями займають селища міського типу, які розглядаються як резерв поповнення мережі міст.

Селища міського типу відіграють важливу роль у господарському освоєнні територій, їх заселенні, розміщенні продуктивних сил та в територіальній організації народного господарства. У багатьох районах з розвиненою нафтовою, газовою, вугільною, гірничо-видобувною, лісовою, деревообробною, харчовою промисловістю, промисловістю будівельних матеріалів, на транспортних магістралях потреба в робочій силі невелика. Тут для її розселення ефективніше створювати не міста, а селища міського типу. Чисельність населення, розміщення та функції останніх цілком залежать від потужності того чи іншого підприємства, його спеціалізації, розміщення, періоду експлуатації тощо. Селища міського типу часто виступають як організаційні промислові або транспортні центри сільських районів. Поширені також курортні, наукові центри, «військові містечка» тощо. Особлива роль належить селищам, розташованим у приміській зоні великих міст, що виконують функції «спалень» для жителів, які працюють у містах.

Селищна форма розселення дуже поширена також у сільській місцевості. В Україні це переважно селища, в яких більше 2/3 робітників і службовців зайняті у промисловості, на транспорті, у сфері рекреації та інших несільськогосподарських галузях господарства, але за чисельністю населення вони не досягли критеріїв селищ міського типу.

Причини нинішньої деградації тисяч поселень і зникнення певної їх частини щорічно (кілька десятків як мінімум) глибокі й виникли давно. їхнє коріння сягає часу панування командно-адміністративної системи, за якої поширювалася гігантоманія, укрупнювалися і об'єднувалися господарства, впроваджувалася непродумана спеціалізація і концентрація виробництва й обслуговування населення. Саме тоді масове зселення хуторян і мешканців дрібних сіл, заборона підтримувати життєдіяльність віддалених поселень сприймалися як "упорядкування поселенської мережі". Панувала думка, нібито укрупнення сільських поселень — "основний напрям удосконалення сільського розселення на основі раціональної його концентрації", а зняття з обліку найдрібніших і обезлюднілих поселень — процес закономірний і природний[3, c. 34-35].

Не меншої шкоди сільському розселенню завдала висунена свого часу і практично впроваджена горезвісна концепція ліквідації неперспективних сіл.

Нині село розглядається лише як просторова база для розвитку сільськогосподарського виробництва, а не як середові іще проживання селян.

Процесу занепаду сільської поселенської мережі, особливо найдрібніших її елементів, властива величезна інерційність перебігу, подолати яку непросто. Необхідно знизити хоча б його темпи, адже з плином часу негативні наслідки цього процесу не зменшуються, а нагромаджуються і призводять до усе більших економічних, соціальних, демографічних й моральних втрат.

Щодо відродження і подальшого розвитку поселень, що занепадають і відмирають, на державному рівні слід опрацювати і запровадити конкретні заходи, здатні стабілізувати їх економічне життя, не допустити подальшого скорочення чисельності сільського населення, якому, до речі, давно пора перестати бути суто "сільськогосподарським".

Із метою запобігання запустінню сільських територій навколо безлюдних і вмираючих поселень орні землі, вилучені із сільськогосподарського обороту, мають бути передані фермерам та іншим сільським господарям у довготермінову оренду.

За поселеннями, що занепадають, мусить бути закріплено статус деградуючих із поширенням на них пільг, передбачених чинним законодавством для трудонедостатніх, а хуторам треба надати статус самостійних населених пунктів. Ці запровадження повинні бути закріплені у законі про сільську поселенську мережу. Із розвитком на селі власне сільського господарства більшу увагу слід приділити сільському способу життя загалом, піднести його до рівня соціально значущого[2, c. 129].

Висновки

У нашій країні інтенсивно, протягом багатьох років відбувається зростання міст і підвищення їх ролі в житті суспільства, тобто процес урбанізації. Відповідно кількість міського населення постійно зростає, а сільського – зменшується.

Найвищий процент міського населення та найбільша кількість міських поселень припадає на Донецьку область, де в зазначений період було відповідно 90,2% міського населення та 51 місто і 134 селища міського типу (смт). У Луганській області ці показники становили відповідно 86,4% та 37 міст і 109 смт, Дніпропетровській — 83,6% та 20 міст і 48 смт, Львівській — 61% та 43 міста і 34 смт, Київській (без м. Києва) — 58% та 25 міст і 30 смт, а також Харківській областях — 78,9% та 17 міст і 60 смт. Висока територіальна концентрація міських поселень і населення у цих регіонах призвела до формування міських агломерацій як найактивнішого чинника впливу на всі компоненти природного середовища в регіонах їх розташування. Ці області мають і значну щільність населення: від 96 чол./ км2 (Харківська) до 189 чол./ км2 (Донецька) при середній по Україні 83 чол. / км2. Понад 34 млн. міських жителів розміщено по території досить нерівномірно. Особливо висока їх зосередженість у Дніпропетровській, Донецькій, Луганській та Запорізькій областях, на які припадає понад третину всіх міських жителів (33,8%).

Наслідком урбанізації як форми розселення є те, що У великих містах створено нове екологічне середовище з високою концентрацією антропогенних факторів. Одні з них , такі як забруднення атмосферного повітря, високий рівень шуму, електромагнітні випромінювання, є безпосереднім продуктом індустріалізації, інші, такі як зосередження підприємств на обмеженій території, висока щільність населення, міграційні процеси і т.д.

Список використаної літератури

1. Дем'янишина О.А. Науково-методичні й організаційні засади розвитку сільських територій // Економіка АПК. -2005. -№ 6. — С.122-128
2. Єрмаков О.Ю. Соціальна інфраструктура у розвитку сільських поселень/ О.Ю. Єрмаков, А.М. Круковський // Економіка АПК. -2006. -№ 1. — С.129-133.
3. Максимюк О. Структурні зрушення у сільській поселенській мережі України // Україна: аспекти праці. -2000. -№ 2. — С. 33-39
4. Основні показники соціального розпитку села за 2004 р. — 1С, 2005. — С.6
5. Прокопенко О. Ю. Досвід та сучасна практика управління сільськими поселеннями // Актуальні проблеми економіки. -2005. -№ 12. — С. 142 — 151.
6. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. -К.: Вікар, 2006. -396 с.
7. Ткач Д., Заставецький Т. Проблеми соціально-економічного розвитку міських поселень в умовах трансформації суспільства // Історія міст і сіл Великої Волині: Науковий збірник “Велика Волинь”: праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 25. — Ч.1. / Гол. ред. М.Ю.Костриця. — Житомир: ПП М.Г.Косенко, 2002.- С.204-206.
8. Шепотько Л., Мотрунич Д., Прокопа І., Максимюк О. Визначення сільських населених пунктів, що потребують держав¬ного протекціонізму. Проекти нормативних та методичних матеріалів. — К.: Інститут економіки ПАП України, 1998. — С.14