Вступ

Останніми роками термін «регіональна політика» міцно закріпився в економічному лексиконі як науковців у галузях економічних та суспільних наук, так і представників усіх рівнів державного управління. Необхідність регіональної політики випливає з регіональної дискретності простору, нерівнозначності регіонів за чинниками і завданнями їхнього розвитку, внаслідок чого будь–яка державна політика будується диференційовано в регіональному аспекті.

Під регіональною політикою, як правило, розуміють сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни в регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Державна регіональна політика є невід’ємною складовою політики держави, спрямованої на організацію території країни відповідно до державної стратегії розвитку. Об’єктивними передумовами регіональної політики є структурна неоднорідність простору країни в природно–географічному, ресурсному, економічному, соціальному, етнічному і політичному аспектах. Подібна неоднорідність, інтереси і особливості регіонів мають враховуватися під час проведення будь–якого заходу.

У Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року, затвердженій постановою кабінету Міністрів України у липні 2006 р. основною метою державної регіональної політики України на сучасному етапі розвитку визначено «створення умов, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку». Державна регіональна політика має спрямовуватися насамперед на розв’язання таких проблем: низька інвестиційна привабливість регіонів та інноваційна активність в них; нерозвинута виробнича та соціальна інфраструктура; зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально–економічного розвитку регіонів; слабкі міжрегіональні зв’язки; нераціональне використання людського потенціалу.

1. Місцевий та регіональний розвиток – приорітет державної політики

В Україні, на відміну від ЄС, регіональна політика спрямована на підтримку індустріально розвинутих областей, де знаходяться привабливі галузі й багаті бізнес-еліти, здатні пролобіювати дорогі та перспективні проекти на найвищому рівні – Кабінету Міністрів України чи Верховної Ради України. У цих регіонах створюються спеціальні економічні зони, території пріоритетного розвитку. Сюди залучаються значні інвестиції (як іноземні, так і внутрішні) і створюються робочі місця. Менша увага приділяється аграрним регіонам, що призводить до зростання нерівності в якості життя і доходах людей у “багатих” і “бідних” регіонах. До категорії “багатих” регіонів, тобто тих, де середньодушові показники були вищі, ніж у середньому в Україні у 2006 р., належать Київ, Запорізька, Донецька, Дніпропетровська, Полтавська, Сумська та Харківська області. Разом із тим більшість адміністративно-територіальних одиниць України можуть бути зараховані до категорії “бідних”. В Україні різниця у фінансових можливостях регіонів посилюється технікою стягнення податків. Зокрема, понад половина рентних платежів за нафту і природний газ, які видобуваються в Україні, припадає на Київ. Пояснюється це тим, що такі платежі вносять головні організації добувних підприємств, що розташовані в Києві [4, с. 54].

Щоб перейти до збалансованого розвитку, пріоритети розвитку необхідно перенести з галузевого підходу на цілісно-територіальний. Економічно-господарська система регіону є більш складним утворенням, ніж галузь. Якщо галузь – це сукупність підприємств і виробництв, однотипних у технологічному відношенні, то регіон – господарська територія, яка виділяється всередині країни за своїм економіко-географічним положенням, природними і трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою господарства, спільністю екологічних, демографічних та інших проблем, своєю роллю у міжнародному розподілі праці. Надалі слід перейти від регіону як економічної категорії до біорегіону як еколого-економічної категорії, тобто, кордони регіонів слід змінити так, щоб вони відповідали кордонам екосистем. Тільки тоді, коли кордони регіону і екосистеми збігатимуться, з’явиться можливість регулювати відповідну економічну активність так, щоб вона узгоджувалася з часовими та просторовими обмеженнями екосистем.

Збалансований розвиток кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами країни має стати основою регіональної політики Української держави, яка повинна враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси. У цій справі не може бути взірцем будь-яка зарубіжна модель, бо кожна з них формується на власному національному ґрунті. Спроби реалізувати в Україні зарубіжні моделі ведуть у глухий кут, до створення штучних регіональних систем на шкоду національній цілісності. Насамперед слід удосконалювати територіальне управління, що передбачає координацію діяльності в межах економічно-господарського районування, що формально існує, але директивно не оформлене.

Слід мати на увазі, що кожний регіон має свої специфічні проблеми у розвитку господарства, соціально-культурній та екологічній сферах; відмітні соціально-економічні умови, різний стан довкілля й різні перспективи розвитку залежно від природних умов, структури господарства, ступеня концентрації промисловості тощо. Це зумовлює своєрідність цілей, завдань, засобів вирішення економічних, екологічних та соціально-культурних проблем у конкретному регіоні. Але в цих умовах принциповим залишається положення про необхідність дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів із завданнями збалансованого розвитку країни в цілому. Одним із ключових питань є необхідність вибору між міжрегіональною справедливістю і загальнонаціональною ефективністю [4, с. 56].

Держава, як носій загальнонаціональних інтересів, має відігравати провідну роль у створенні та постійному вдосконаленні як концептуальних основ, так і інституційних механізмів реалізації регіональної / біорегіональної політики. Центральний уряд має брати безпосередню участь не лише в розробленні регіональної / біорегіональної політики, але і в реалізації конкретних місцевих проектів і програм. Але роль центрального уряду все більше має зводитися до розробки концептуальних засад і необхідної нормативно-правової бази, тоді як у реалізації регіональної/  біорегіональної політики має зростати роль регіонального / біорегіонального і місцевого самоврядування, громадських організацій, що обстоюють інтереси громад і регіонів/біорегіонів та що мають бути поза впливом як політичних інтересів, так і інтересів окремих органів влади.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Створення еколого-економічних регіонів/біорегіонів (наприклад: Карпатський, Західний, Поліський, Подільський, Центральний, Чорнобильський, Придніпровський, Донецький, Східний, Причорноморський, Приазовський, Кримський).
2. Створення образу майбутнього кожного регіону та програмних документів збалансованого розвитку регіону, враховуючи його природно-ресурсний потенціал, ландшафт і клімат, демографічні тенденції, аналіз виробничих орієнтацій тощо.
3. Розроблення й упровадження державної регіональної політики, яка забезпечуватиме гармонійне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів, а також регулярний моніторинг її виконання. Спрямування регіональної політики має узгоджуватися зі стратегією збалансованого розвитку держави.
4. Створення правового поля для впорядкування процесів регіонального розвитку, використання внутрішнього потенціалу регіону, запобігання територіальній автаркії чи нехтуванню з боку окремих регіонів загальнонаціональними інтересами. Потрібний правовий експеримент щодо створення одного–двох регіонів і застосування на їхніх територіях нового механізму регіональної політики.
5. Створення на рівні регіонів поруч з виборними і державними органами регіональних професійних органів, позбавлених політичних впливів і тиску державної централізації. Створення конституційних можливостей для прямої участі регіональних органів у державному централізованому управлінні. Що стосується системи політичного федералізму, то необхідно, щоб органи територіальної влади не мали нормотворчих повноважень.
6. Організація конкуренції регіонів за кошти на розвиток, за спеціальну державну підтримку (така конкуренція стимулюватиме регіональні еліти до самоорганізації й підвищення ефективності управління).
7. Розроблення й реалізація регіональних програм збалансованого розвитку, які покликані забезпечити налагодження механізму взаємовідносин між центром та регіонами, оптимального рівня децентралізації; оптимальний міжрегіональний розподіл державних асигнувань, якщо виділяти їх на реалізацію програм, а не на субсидії окремим суб’єктам господарювання; використання цивілізованих процедур селективного відбору суб’єктів господарювання, на які поширюватиметься режим державної підтримки, що дозволить ліквідувати або хоча б мінімізувати абсолютно хибну практику стосунків між підприємствами і урядом. Найважливішими завданнями програм є такі: забезпечення збалансованого розвитку відповідної території; удосконалення структури господарського комплексу регіону; стимулювання збалансованого використання територіальних – ресурсів; поліпшення функціонування соціальної та виробничої інфраструктур; вирішення екологічних проблем; послідовне зростання якості життя населення регіону.
8. Зміцнення горизонтальних зв’язків між регіонами через здійснення спільних соціально-економічних та екологічних програм, проведення міжрегіональних природоохоронних заходів, організацію спільних виробничих зв’язків для випуску продукції, товарообмін. Для створення впевненості та уникнення ризику нерівності й залежності необхідні багатосторонні регіональні угоди між регіонами про те, як спільно рухатися до екологічної, економічної та соціальної збалансованості [7, с. 24].

Пріоритетними напрямками для більшості регіонів мають бути:

– досягнення внутрішньорегіональної збалансованості між економічним розвитком, станом довкілля, соціально-демографічними і суспільно-політичними процесами;

– удосконалення галузевої структури промисловості у старопромислових регіонах Донбасу та Придніпров’я за рахунок диверсифікації виробництва, зменшення питомої ваги добувних і підвищення питомої ваги переробних галузей, розвитку наукомістких виробництв з пониженим ресурсоспоживанням у машинобудуванні;

– випереджальний розвиток агропромислового комплексу, зокрема виробництво конкурентоспроможних видів сільськогосподарської продукції;

– активне проведення реструктуризації підприємств, їхнього технічного переозброєння, розвиток міжгалузевих виробництв та поглиблення міжрегіональної кооперації в межах країни;

– переорієнтація підприємств машинобудівної, оборонної та інших галузей на випуск якісних товарів народного споживання, медичного обладнання, дефіцитних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, будівництва, харчової та переробної промисловості, таропакувальних матеріалів тощо;

– інтенсивний розвиток морегосподарського комплексу у Причорномор’ї та Криму;

– розвиток курортно-рекреаційного господарства і туризму (у Карпатах, Причорномор’ї, Криму тощо);

– збалансоване використання мінерально-сировинних і вторинних ресурсів, відходів виробництва;

– зміцнення матеріальної бази соціальної інфраструктури;

– забезпечення надійного водопостачання та стабільної роботи комунального господарства і міського транспорту в населених пунктах;

– збереження етнографічної самобутності регіонів, охорона та відродження пам’яток історії та культури [8, с. 144].

2. Формування управління ресурсами місцевого і регіонального розвитку

Стратегічними пріоритетами державної регіональної політики України на сучасному етапі є:

—      підвищення якості життя людини;

— духовно-ментальна, суспільно-політична, соціально-економічна консолідація регіонів і досягнення на цій основі цілісності і гомогенності гуманітарного, інформаційного та економічного простору;

—     підвищення конкурентоспроможності регіонів;

При цьому, очевидно, потрібно подбати про створення механізмів саморозвитку регіонів і зміцнення їх фінансово-ресурсної бази, що передбачає:

—  можливість не тільки виходити на міжнародні ринки фінансових та кредитних ресурсів, а й забезпечити введення регіональних податків та зборів і передачу частини загальнодержавних податків на регіональний рівень;

—  формування інноваційної структури та регіональних інноваційних систем;

— забезпечення економічної мотивації інноваційної діяльності підприємств;

—  розробку і здійснення системних структурних реформ економіки регіонів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку регіонів на інноваційній основі [6, с. 81].

Потрібно запровадити субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам для підвищення інституційної спроможності програм регіонального розвитку, а саме:

—  підтримку центром інституцій регіонального та місцевого розвитку (стимулювання місцевих інновацій та розвитку приватного сектору, особливо малого і середнього бізнесу);

—  активізацію місцевої ініціативи – об’єднання зусиль активних представників територіальної громади для вирішення місцевих проблем та забезпечення ефективного використання локальних ресурсів з урахуванням місцевих особливостей (історичних, економічних, геополітичних, соціокультурних, етнопсихологічних тощо);

—  вироблення нових механізмів щодо регулювання економіки відсталих (депресивних) територій.

На наш погляд, запровадження нової субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на підвищення інституційної спроможності програм регіонального розвитку забезпечить:

—  формування та підтримку мережі інституцій регіонального розвитку на засадах публічно-приватного партнерства, які б брали участь у сприянні соціально-економічного розвитку територій;

—  активізацію існуючих інституцій регіонального розвитку;

—  стратегічне планування розвитку територій;

—  підвищення конкурентоспроможності територій завдяки формуванню локальних виробничих мереж (кластерів), наданню широкого спектру послуг малого і середнього бізнесу, стимулюванню інноваційного високотехнологічного виробництва та послуг, залученню інвестицій [6, с. 83].

При чому кошти субвенції слід надавати на конкурентних засадах шляхом проведення конкурсів. Формами використання субвенції можуть бути:

—  безповоротна фінансова допомога для реалізації конкретних проектів (гранти);

—  дотації інституціям, які реалізують операційні цілі регіональних стратегічних програм розвитку.

Пріоритетними напрямами використання субвенції будуть:

—  створення нових та сприяння діяльності існуючих інституцій регіонального розвитку, заснованих на різних формах власності;

— розробка стратегічного плану розвитку регіонів та локальних територій;

—  підтримка передачі та впровадження інноваційних знань та технологій;

— розробка та впровадження міжрегіональних інвестиційних та інноваційних про ектів;

—  розробка програм просторового планування транскордонних територій;

—  стимулювання залучення інвестицій у регіони України [6, с. 84].

Очевидно, що при відборі перевага має надаватися проектам, які спрямовані на створення інституцій розвитку, з особливою увагою на сільські території, за умови забезпечення їх ефективного функціонування після завершення державної підтримки. З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у галузі регіонального розвитку та будівництва, програм місцевого і регіонального розвитку, налагодження належної співпраці з міжнародними фінансовими та донорськими організаціями, широкого залучення іноземних інвестицій  та надання дієвої допомоги місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування у підготовці та впровадженні інвес тиційних проектів формується Загальнонаціональна база інвестиційних проектів з питань місцевого і регіонального розвитку та будівництва.

Показником конкурентоспроможності регіону можна вважати його спроможність поставляти товари чи послуги на світовий ринок, оскільки конкурентоспроможність на внутрішніх ринках часто не відображає реальної якості товарів і послуг. Готовність регіону до поставок на світовий ринок визначає його експортний потенціал, тобто здатність виробляти та реалізовувати на зовнішніх ринках конкурентоспроможні товари та послуги за наявного рівня розвитку ринкових відносин, економічних факторів і системи інститутів підтримки експорту (в т.ч. структури взаємозв’язків і повноважень у сфері зовнішньоекономічної діяльності).

Дослідження, проведені на замовлення Фонду ефективного управління, показують, що державні, суспільні й приватні установи є слабким місцем конкурентоспроможності України. За цими показниками наша держава займає 115 місце серед 131 країни світу. Вони повинні перетворитися на пріоритетний напрямок реформ у цій сфері. Невисока ефективність діяльності державних органів управління та недостатньо розвинені приватні установи є одними з найслабших сторін конкурентоспроможності України, а питання низьких стандартів корпоративного управління повинно бути вирішено у невідкладному порядку, оскільки обидві ці проблеми підривають довіру інвесторів і гальмують розвиток ринку цінних паперів [8, с. 145].

Вступ України до СОТ та процеси, пов’язані з формуванням зони вільної торгівлі з ЄС, суттєво вплинуть на регіональний розвиток. Регіони з розвиненим промисловим комплексом (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька області) отримають додаткові можливості для розширення виробництва і збільшення обсягів експорту.

До реалізації політики регіонального розвитку останнім часом все активніше долучаються місцеві бізнес-структури та громадські організації (так звані “економічні” та “соціальні” партнери).

Відтак, нова регіональна політика, якої потребує Україна, повинна вирішувати двоєдине завдання — надавати інституційну підтримку щодо створення нових кластерів як основи нових макрорегіонів та формувати сучасну інфраструктуру управління макрорегіонами. Без створення трьох-п’яти нових економічних кластерів, Україна не зможе диверсифікувати джерела наповнення державного бюджету та радикально знизити міжрегіональні диспропорції щодо рівня соціально-економічного розвитку. Таким чином, створення нових економічних кластерів потрібно розглядати як один із інструментів для зниження напруги між регіонами-донорами та реципієнтами під час розподілу загальнодержавного бюджетного пирога та підвищення конкурентоспроможності регіонів [8, с. 145].

На сьогодні в Україні певною мірою стихійно сформувався та діє лише один індустріальний макрорегіон — Донбас. За період незалежності не було створено жодного нового потужного економічного кластера, який міг би скласти економічний каркас нових макрорегіонів, тобто територіальних утворень у складі декількох регіонів чи їх частин, які характеризуються специфічністю, цілісністю та спільністю розвитку і визначені законодавством для досягнення особливих цілей розвитку територій).

На Хмельниччині створено кластери в харчовій, будівельний, туристичній і текстильній промисловості. І значною мірою саме завдяки Хмельницькому текстильному кластеру друге місце в структурі імпорту Німеччини (одразу після російських газу і нафти) посідає український одяг.

Під час впровадження нових підходів до реалізації державної регіональної політики варто скористатися також інструментами, що були ефективні в країнах ЄС:

—  інвестиційні гранти, що передбачають співфінансування із бюджетів різних рівнів;

—  субсидіювання відсоткових ставок;

—  податкові знижки на амортизацію;

— транспортні пільги [4, с. 75].

Реформа місцевого самоврядування потребує відповідного фінансового, економічного забезпечення. Україні конче потрібні бюджетна, фіскальна реформи, здійснення політики фінансової децентралізації, вдосконалення міжбюджетних відносин щодо фінансового наповнення місцевих бюджетів для надання населенню якісних адміністративних і громадських послуг, встановлення законодавчого статусу права комунальної власності, чітких пріоритетів у проведенні житлово-комунальної реформи, реформи у сферах освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення тощо.

3. Людський фактор місцевого, регіонального розвитку

Людський фактор — це працівники підприємств, установ та організацій, об´єднані для спільної діяльності. У структурному плані — це, насамперед, особа, робоча група, трудовий колектив. Крім того це колективний суб´єкт суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і політичну структуру, взаємодію елементів якої забезпечує розвиток суспільства [9, с. 388].

Як стверджується в Звіті з людського розвитку за 2009 рік, «В Україні все ще належить визнати, що визначати людські потреби не є відповідальністю держави; скоріше це відповідальність самих людей. Проте самоврядування як форма місцевої демократії досі не є глибоко вкоріненою в Україні. Це відображає стійкі очікування щодо того, що держава потурбується про більшість потреб людей. У результаті, вирішуючи питання місцевого значення, громадяни рідко демонстрували відчуття громади, особливо у випадку, коли ресурси для людського розвитку були обмеженими» [3, с. 236].

Це найбільшою мірою стосується тих випадків, коли території стикаються з певними специфічними проблемами, загрозами потенційних конфліктів, технологічними або природніми катастрофами. Яскравими прикладами таких територій в Україні є регіони, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та Автономна Республіка Крим. Ці території потребують міцних, ефективних органів місцевого самоврядування та згуртованих громад задля того, аби належним чином вирішувати власні специфічні пріоритетні проблеми розвитку.

Зважаючи на те, що покращення людського розвитку в Україні великою мірою залежить від місцевого уряду, суттєвим є зміцнення та консолідація цього рівня влади. Це, в свою чергу, вимагає вирішення ряду питань, що на даний час серйозно обмежують функціонування місцевого самоврядувння. Серед цих питань — політичні та адміністративні повноваження місцевого самоврядування, їхня фінансова система та економічні ресурси. Поки не будуть вирішені всі ці питання, прогрес у багатьох аспектах людського розвитку буде обмежений.

Програма розвитку ООН (далі ПРООН) продовжує надавати свою підтримку сталому місцевому розвитку через більш цілісний підхід, який покликаний створити сприятливе середовище законодавства та політики у сфері сталого місцевого розвитку, сприяти та інституційно закріпити партнерство серед місцевих влад та громад; встановити зв’язки між досвідом рівня громад та політичними процесами; та розвивати інституційну та адміністративну спроможність сторін задля сталого розвитку за участі громад [3, с. 237].

ПРООН надає підтримку національним та місцевим органам влади і громадам у зменшенні впливу довгострокових наслідків Чорнобильської катастрофи та визначенні позитивних можливостей щодо розвитку. Вона також приділяє особливу увагу наслідкам катастрофи у сфенрі людського розвитку, зокрема, соціальній та психологічній реабілітації та відродженню населення уражених територій черех генерування зайнятості та розвиток громади, як визначено у новій Рамковій Програмі Співпраці у Країні. ПРООН координує поширення підходу розвитку, орієнтованого на громади, в усі регіони України через проект «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Проект фінансується Європейської комісією в рамках програми технічної допомоги та співфінансується і впроваджується ПРООН. Проект надає підтримку громадам в усіх регіонах України щодо вирішення найбільш гострих потреб їх розвитку через самоорганізацію, розбудову спроможності та впровадження малих громадських ініціатив у сільських територіях [3, с. 237].

Хоча застосування підходу, орієнтованого на громаду, має певні відмінності у селах та містах, він довів свою ефективність в усіх випадках. ПРООН сприяє розвитку прозорого механізму локалізації принципів сталого розвитку за участі громад із особливою увагою містам через «Муніципальну програму врядування та сталого розвитку». Програма застосовує підхід соціальної мобілізації для вирішення соціальних, економічних та екологічних проблем. Це відбувається за підтримки відповідних міських рад та інших міжнародних та національних агенцій з розвитку, що включають плани громад у свої власні програми дій щодо розвитку та вносять ресурси для реалізації цих планів. Процес місцевого сталого розвитку просувається у повній мірі «знизу вгору», рухаючись від місцевого до національного рівня.

У відповідності до головного зосередження діяльності ПРООН на викоріненні бідності, існують цінні уроки, що можуть бути узагальнені на основі реабілітації та відродження громад, великою мірою постраждалих від непередбачених обставин. По суті, Чорнобиль та Крим, інші території, де ініціатива громад дійсно призвела до змін, можуть розглядатися як мікросвіти у контексті загального людського розвитку та, відповідно, подолання бідності шляхом покращення якості життя [3, с. 238].

У містах України посилена увага приділятиметься запровадженню нових ефективних механізмів місцевого самоврядування за широкої участі громад, в тому числі стратегічному плануванню розвитку міст, запровадженню системи управління якістю муніципальних послуг у відповідності до міжнародних стандартів, розробці місцевих нормативних актів щодо політики сприяння широкій участі громад в управлінні місцевим розвитком у партнерстві з місцевими органами самоврядування.

Концепція реформування місцевого самоврядування передбачає поліпшення якості життя людини у територіальних громадах, через становлення ефективного місцевого самоврядування як інституту спроможної публічної влади, що надає якісні послуги публічного характеру безпосередньо громадянам на відповідній території під свою відповідальність, відповідно до чинного законодавства.

4. Розвиток територіальних громад, міжнародний досвід

Останнім часом за кордоном з’явилася велика кількість наукових праць, присвячених розвитку територіальних громад. Цим питанням переймаються як науковці, так і урядові агенції, активісти та неприбуткові організації, волонтерські рухи, діяльність яких спрямовано на створення сильних територіальних громад. Значну активність виявляють і самі члени територіальних громад – місцеві жителі не бажають стояти осторонь від тих питань, які визначають якість їхнього життя, майбутнє їхніх дітей.

Відсутність у нас досвіду переживання почуття власності, а отже, і права власності, а заодно і відсутність протягом цілого історичного періоду будь-яких виразних економічних механізмів, призводить також і до неправильного розуміння місцевого самоврядування, яке сприймається часом то як посередник між державою і суспільством, то як чергова державна структура. Західний же тип мислення починає формуватися з урозуміння почуття власності як основи існування [2, с. 153]. Відповідальність за себе, свою родину, розуміння, що добробут залежить від нього самого, змушує жителя населеного пункту зайняти активну політичну позицію, стати повноправним членом територіальної громади.

Відсутність цієї економічної компоненти особистісно орієнтованої самоорганізації як найважливішого каталізатора соціального розвитку призводить до патерналізму, виховання залежності від держави.

Розуміння того, що людина є відповідальною за результати своєї діяльності, висуває підвищені вимоги до рівня суб’єктивного фактора в цілому, на перший план виступають професійні, організаційні, моральні і духовні якості особистості. Вирішального значення набувають її самопізнання і самосвідомість, визначення механізмів регулювання і саморегулювання духовної сфери, оволодіння знаннями функціонування інтелекту, установлення контролю за результатами своєї діяльності.

Місцеве самоврядування привчає людей до відповідальності і тому сприяє подоланню традиційного патерналізму, сприяє формуванню громадянської політичної культури і нового типу особи – активної, ініціативної, такої, що не сподівається цілком на державу; особи, більшою мірою прихильній цінностям свободи [2, с. 153].

Аналіз закордонних джерел показує, що зміст поняття “територіальна громада” та пов’язаних з ним термінів за останнє десятиріччя кардинально змінився у західній науковій думці, що, відповідно, привело до нового розуміння та нових стратегій розвитку територіальних громад. Це викликано, передусім, децентралізацією та покладенням відповідальності за розвиток територіальних одиниць саме на місцевих жителів, усвідомленням ними своєї причетності до підвищення рівня власного добробуту. Також відбувається трансформація теорії та практики розвитку територіальних громад.

Необхідно виділити низку ключових концепцій у західній науковій думці, які відображають ставлення до територіальної громади, її розвитку.

1. Від розвитку громад (Community Development) до будівництва громад (Community Building).

Поняття “розвиток територіальних громад” описує безперервне зростання протягом наперед заданого шляху. Відповідно, ця модель припускає постійне керівництво, втручання експертів та спеціальних органів для забезпечення відповідної траєкторії розвитку. Тоді як розвиток громад (Community Development) означає більше, ніж економічний розвиток, існує тенденція ототожнення понять “розвиток” та “економічний розвиток”; усіма іншими складовими нехтують. “У деяких випадках, розвиток громади розглядається як синонім економічного розвитку і описує діяльність, спрямовану на залучення й поширення бізнесу в слабких районах” [2, с. 154]. Community Development пропонує експертну модель, фахівці допомагають громаді ідентифікувати місцеві проблеми та потім їх вирішити.

Будівництво громад (Community Building) репрезентує картину безупинного поліпшення умов життя зусиллями місцевих мешканців. Після 1995 р. фонди Annie E. Casey Foundation, Rockefeller Foundation та U.S. Department of Housing and Urban Development спільно створили проект, спрямований на поширення розуміння концепції “Community Building”. “Це новий підхід, який виник для допомоги вирішувати проблеми та використовувати можливості як у збіднілих міських районах, так і в сільській місцевості” [2, с. 154]. Під будівництвом розуміють комбінацію розумової та ручної праці, з її розподілом у межах територіальної громади, а не між громадою та зовнішнім оточенням. Будівництво територіальних громад передбачає широкий набір учасників, які поділяють бачення того, якою громада повинна бути в майбутньому.

“Головна ідея Community Building – це стерти відчуття залежності та замінити його на почуття самодостатності, упевненості у власних силах та відповідальності” [2, с. 154].

Community building через використання різноманітності форм капіталу громади є основою для програми “Building Communities for Tomorrow” Університету штату Айова [2, с. 155].

2. Від оцінювання потреб до створення карт ресурсів (asset mapping). Джон МакНайт був одним із перших, хто вказав на слабкі боки підходу “оцінювання потреб” у розвитку територіальних громад на прикладі міських районів. У своїх працях він розрізняє два підходи – традиційний, орієнтований на виявлення потреб територіальної громади, та альтернативний, спрямований на мобілізацію ресурсів громади [2, с. 155]. Методологія оцінки потреб базується на визначенні запитів громади та формуванні переліку питань, які треба вирішити. Визнання потреб пріоритетними тільки посилює скруту та надію жителів на те, що хтось за них владнає ці питання.

Працюючи з Джоном Крецманом, МакНайт розробив методологію для зміни орієнтирів від того, чого немає в громаді, до того, що наявне в громаді. За допомогою складання переліку можливостей індивідуумів та активів асоціацій та установ, виявляють нові можливості  та ресурси, які можна використати. Так, якщо “традиційний” шлях базується на виявленні таких проблем, як безробіття, злочинність, розлучення, брак житла, дитяча жорстокість, неписьменність та ін., то альтернативний підхід виявляє “приховані” ресурси громади – молодь, люди з особливими потребами, церкви, школи, парки, бізнес, бібліотеки, клуби, лікарні та ін.

Центр сільського розвитку розробив тренінги, що базуються на складанні карт ресурсів, призначених для використання в сільських та міських населених пунктах. Учені штату Небраска, (Департамент Економічного Розвитку і Співпраці для Сільської Небраски) дійшли висновку щодо високої ефективності такої зміни, практично виключивши слово “потреби” зі своїх розробок [2, с. 156].

3. Від клієнтів до громадян.

Коли в центрі уваги знаходяться жителі населених пунктів та їхні потреби, члени громади постають клієнтами, які, відповідно, потребують спеціальних установ для задоволення своїх потреб. Установи можуть виникнути, тільки якщо вони мають досить клієнтів, причому ці установи прагнуть установлювати низхідні зв’язки з клієнтами з досить високим ступенем керованості. Встановлюється низький рівень співробітництва з іншими установами, які розглядаються як конкуренти не тільки для клієнтів, але і для суспільних і приватних фундацій. За такого підходу члени територіальної громади бачать себе “…людьми з особливими потребами, вирішуваними ззовні (громади). І поступово вони стають, головним чином, споживачами без будь-яких стимулів бути виробниками” [2, с. 156]. Таким чином, за “традиційного” підходу жителі розглядаються як споживачі, клієнти. Ті запити, які клієнти формують для вирішення власних проблем, у відповідь потребують додаткового залучення ресурсів установ, що призводить до посилення бюрократії.

Коли жителі територіальних одиниць розглядаються з позиції того, що вони можуть запропонувати, а не з позиції того, на що вони потребують, вони стають активними учасниками громадського життя. Громадяни формують партнерство, яке базується на тому, що саме кожен із партнерів може внести для досягнення спільної мети, що він може запропонувати для співпраці, тоді як клієнти прагнуть залишитися такими, що потребують допомоги та залучення спеціальних установ для задоволення їхніх потреб. За “альтернативного” підходу члени територіальних громад розглядаються як виробники, власники [2, с. 157].

Сучасний стан справ є причиною того, що поняття “клієнт” стає все менш прийнятним для стратегій місцевого розвитку [2, с. 157].

4. Від індивідуального лідерства (individual leadership) до спроможності територіальної громади (community capacity).

Зміни, що відбуваються в суспільстві потребують переосмислення ролі індивіда. Необхідний перегляд цієї ролі у контексті територіальної громади.

Західні вчені зазначають, що ціла низка зусиль щодо розвитку лідерства в минулому посприяла індивідуальним навичкам і зв’язкам. Але часто підвищений рівень індивідуальних активності, навичок обмежує участь решти жителів у вирішенні питань місцевого значення. Більше того, поняття “лідер” передбачає залучення до керівництва тільки тих, хто має або бажає зайняти позицію формального лідера, залишаючи поза увагою решту індивідуумів, які забезпечують рушійну силу для своїх територіальних громад.

Аналіз літератури свідчить, що розвиток лідерства змінюється розвитком спроможності громади як цілого, оскільки це сприяє виробленню колективного бачення майбутнього. Особистості, які навіть не уявляли себе в такій ролі, вивчають навики керівництва і діють, як лідери через асоціації, що приносить користь територіальній громаді.

“Community capacity – складне, багатовимірне, і динамічне поняття, яке вимагає точності для оцінки активів громади і для розроблення відповідних заходів” [2, с. 157]. Десять складових спроможності громади: громадська участь, лідерство, потужні соціальні мережі, здатність ясно сформулювати цінності, сенс історії, сенс громади, критичне осмислення, здатність внести ресурси, навички, і спроможність застосувати владу.

Під ресурсами розуміють фінансові та людські ресурси, інфраструктуру, можливості індивідуумів та організацій, відносини між людьми, зв’язки між організаціями, доступ до послуг.

Розвиток територіальної громади починається з розуміння того, що успішна розбудова громади включає перевідкриття та мобілізацію ресурсів, що вже наявні в будь-якій громаді. Внутрішні ресурси розвитку включають такі складові: місцеві жителі (їхні навички та вміння, пристрасті, спроможності та бажання зробити внесок у розвиток територіальної громади); місцеві добровільні організації (об’єднання, клуби, спортивні, культурні, релігійні та інші групи); місцеві підприємства, організації, установи (прибуткові та неприбуткові); фізичні ресурси (земля, будівлі, інфраструктура, транспорт та ін.); економічні ресурси [2, с. 158].

Спроможність територіальної громади – це більше, ніж сума спроможностей особистостей, що складають її. Вона означає здатність асоціацій та установ у межах громади використовувати навички, знання й можливості всіх членів територіальної громади проявляти ініціативу, брати відповідальність та бути готовими до постійних змін. Це вимагає посилення стосунків і комунікацій як усередині, так і за межами громади.

Закордонний досвід свідчить, що ті пропозиції, які пов’язані із залученням широкого спектра ресурсів територіальних громад, є більш ефективними, ніж ті, які залучають лише персонал органів влади. “Існує впевненість у тому, що неприбуткові організації мають набагато потужніший вплив на стан громади, коли вони сфокусовані не виключно на потребах, проблемах та негараздах, але й мають ефективні зв’язки з ресурсами чи майном місцевої громади” [2, с. 158].

5. Від стратегічного планування (Strategic Planning) до стратегічного бачення (Strategic Visioning).

Людину, її права та свободи відповідно до Конституції України визнано найвищою соціальною цінністю [2, с. 158]. Держава не управляє суспільством, а надає йому послуги, а відтак, головне завдання сучасної держави полягає саме в наданні приватним особам якісних послуг. Але гіперболізація цих положень, надмірна вимогливість щодо держави, суспільства веде до цілковитої залежності особи від зовнішнього оточення. Таким чином, можна дійти висновку про переорієнтацію розуміння в західній науковій думці місця і ролі місцевих спільнот у системі місцевого самоврядування. Члени територіальної громади розглядаються як партнери місцевих органів влади, що приводить до усвідомлення місцевими мешканцями своєї відповідальності за стан справ у відповідному населеному пункті, активізації їхньої самоврядної активності в різних формах, створення конструктивного діалогу з органами місцевого самоврядування, підвищення ефективності вирішення питань місцевого значення.

Закордонний досвід розвитку територіальних громад є цінним та потребує подальшого вивчення для застосування в Україні.

Висновки

Регіональною політикою вважають сферу діяльності з управління економічним, соціальним, екологічним і політичним розвитком країни у регіональному аспекті відповідно до заздалегідь розробленої програми. Головною метою державної регіональної політики України на сучасному етапі розвитку є створення умов, що дозволять регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку.

Стратегічними завданнями регіональної політики вважають підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їхнього ресурсного потенціалу, забезпечення розвитку людських ресурсів, розвиток міжрегіонального співробітництва.

Пріоритетними шляхами вирішення цих завдань є вдосконалення державного регулювання у сфері соціально–економічного розвитку регіонів, відповідних правових, організаційних, економічних механізмів, а також підвищення ролі та відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за вирішення покладених на них повноважень і завдань.

З точки зору теорії державного управління регіональне управління економічними процесами доцільніше розглядати як скоординований вплив регіональних органів влади на відтворювальні процеси в регіоні з метою забезпечення збалансованого розвитку території й поліпшення завдяки цьому якості життя населення. Таке визначення передбачає розгляд регіону як цілісної, складної системи з відповідними в ній соціально–політичними й економічними процесами, наявними об’єктами та суб’єктами управління.

Оскільки регіон є також складовою загальнодержавної економічної системи, регіональне управління економічними процесами має спрямовуватися на досягнення цілей подвійного характеру: оптимальний територіальний розподіл праці та виробництво необхідних видів продукції і бажаних обсягів у регіональному і загальнодержавному аспектах та задоволення життєвих інтересів мешканців регіону шляхом реалізації ефективних управлінських рішень.

Аналіз загальної еволюції регіональної політики свідчить, що останнім часом регіональна політика з другорядних позицій виходить на одну з головних, оскільки поширюються процеси регіоналізації та дерегіоналізації. У цілому світова інтеграція країн, прикладом якої є Європейський Союз, спричинює дивергенцію регіонів та країн, змушує владні органи ухвалювати рішення та застосовувати заходи, котрі певною мірою задовольняють потреби населення і зменшують територіальні диспропорції розвитку регіонів, головним чином за допомогою наявних ресурсів та узгодженістю чинності всіх гілок влади, зокрема і місцевих ініціатив.

Список використаних джерел

1. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 1001 від 21 липня 2006 р.
2. Безуглий О. В. Світовий досвід організації сталого розвитку територіальної громади // Теорія та практика державного управління. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2006. – Вип. 3 (15). – С. 153–158
3. Бодров В. Г. Державне регулювання економіки та економічна політика. — К.: Академвидав, 2010. — 516 с.
4. Державна регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети. Монографія /За редакцією Варналія З. С. – 2007. – 248 с.
5. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право /Національна Академія Наук України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького ; ред. В. Б. Авер’янова. — К. : Юстініан, 2007. — 287 с.
6. Державне управління регіональним розвитком України: монографія / Валерій Воротін та ін.; за заг. ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла; НІСД. — К.: НІСД, 2010. — 287 с.
7. Долішній М. І. Регіональна політика на рубежі ХХ–ХХІ століть: нові пріоритети – К.: Наукова думка, 2006. – С. 24
8. Копилова Н.А. Основні стратегії соціального розвитку //Теорія та практика державного управління. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”. – 2010. – № 1. – С. 140–147
9. Малиновський В. Я. Державне управління. — К.: Атіка, 2009. — 606, с.
10. Мельник А. Ф. Державне управління. — К.: Знання , 2009. — 582 с.
11. Теорія та історія державного управління / Галина Одінцова; за заг. ред. Г. С. Одінцової, О. Ю. Амосова; М-во освіти і науки України, Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Харківський регіональний ін-т держ. упр. — К.: Професіонал, 2008. — 285 с.