1. Поняття місцевого самоврядування.

2. Повноваження місцевого самоврядування.

3. Система місцевого самоврядування.

4. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування.

5. Гарантії місцевого самоврядування.

1. Поняття місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування — багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різнобічно. Аналіз Конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:

по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;

по-друге, специфічної форми народовладдя;

по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань .місцевого значення.

Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».

Вперше в Україні принцип визнання місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлі.ка — 1710 р., а пізніше в Конституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалізовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечувався, він суперечив централізованому характеру радянської держави.

Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаментальними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалежність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.

Визнання місцевого самоврядування як засади конституційного ладу означає встановлення демократичної децентралізованої системи управління, яка базується на самостійності територіальних громад, органів місцевого самоврядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.

Місцеве самоврядування як форма народовладдя. Згідно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему форму реалізації народом належної йому влади. Основними формами місцевої демократії.

Як специфічна форма реалізації належної народові влади місцеве самоврядування характеризується:

1) місцеве самоврядування має особливого суб'єкта -територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста. Територіальна громада здійснює місцеве

самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування;

2) місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі (в механізмі управління суспільством та державою). Місцеве самоврядування, його органи, згідно Конституції України, не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. Взаємозв'язок місцевого самоврядування з державою досить тісний і знаходить свій вияв у тому, що, по-перше, і місцеве самоврядування, і державна влада мають єдине джерело — народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України); по-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143 Конституції України) і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконавчої влади.

Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну (поряд з державною владою) форму публічної влади — публічну владу територіальної громади]. Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України, ст. 145 якої передбачає, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, а ст. 142 визначає матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування;

3) місцеве самоврядування має особливий об'єкт управління — питання місцевого значення, перелік яких у вигляді предметів відання органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено в Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

2. Повноваження місцевого самоврядування

Повноваження місцевого самоврядування — це визначені Конституцією і законами України, іншими правовими актами права і обов'язки територіальних громад, органів місцевого самоврядування із здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування.

У загальному вигляді найважливіші питання, віднесені до відання місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, ст. 143 якої передбачає, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом ^о їхньої компетенції.

Деталізуються та конкретизуються повноваження місцевого самоврядування в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», в галузевому законодавстві та в інших правових актах. Одночасно необхідно зазначити, що переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. В силу цього, в законах та інших правових актах повноваження місцевого самоврядування як правило визначаються шляхом закріплення повноважень відповідних органів місцевого самоврядування. При цьому Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» згідно з принципом розподілу повноважень окремо визначає компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування — сільських, селищних, міських рад, їх виконавчих органів та сільського, селищного, міського голови.

За своєю структурою повноваження місцевого самоврядування включають:

а) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню;

б) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади надані законом органам місцевого самоврядування), здійснення яких пов’язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Територіальні громади, як первинні суб’єкти місцевого самоврядування, правомочні безпосередньо розглядати та вирішувати будь-яке питання, віднесене до самоврядних повноважень.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає групи повноважень місцевого самоврядування в таких сферах та галузях:

соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку;

бюджету, фінансів і цін;

управління комунальною власністю;

житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв'язку;

будівництва;

освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту;

регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;

соціального захисту населення;

зовнішньоекономічної діяльності;

оборонної роботи;

вирішення питань адміністративно-територіального устрою;

забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України та присвоєння почесних звань України.

3. Система місцевого самоврядування

Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядуванняв структурно-організаційному плані являє собою сукупність органів місцевого самоврядування, органів самоорганізації населення та організаційних форм, за допомогою яких відповідна територіальна громада або її складові частини здійснюють завдання та функції місцевого самоврядування, вирішують питання місцевого значення.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

районні в місті ради, які створюються у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. У структурі системи місцевого самоврядування можна виділити два основних елементи — територіальну громаду та органи місцевого самоврядування.

Територіальна громада — це основний суб'єкт місцевого самоврядування, її складають жителі села (кількох сіл), селища, міста.

За обсягом правоздатності та дієздатності своїх членів територіальна громада є неоднорідною — її складають жителі села, селища, міста, які мають різний правовий статус (громадяни України, іноземці, особи без громадянства). Члени міської громади — громадяни України, які досягли 18 річного віку та не визнані судом недієздатними — є активними суб'єктами міського самоврядування. Вони мають право обирати органи і посадових осіб місцевого самоврядування, бути обраними або призначеними до органів місцевого самоврядування або їх посадовими особами, брати участь у місцевих референдумах, зборах громадян за місцем проживання та користуватися іншими передбаченими Конституцією України, законами України та статутами територіальних громад правами на участь у здійсненні місцевого самоврядування.

Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, віднесені до відання місцевого самоврядування використовуючи різні форми прямої демократії.

Право жителів міста — активних суб'єктів міського самоврядування, приймати участь у здійсненні міського самоврядування, може бути реалізовано в таких формах: — міський референдум;

— вибори депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори);

— загальні збори громадян за місцем проживання;

— колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування;

— громадські слухання;

— місцеві ініціативи;

— участь у роботі органів міського самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування;

— інші, не заборонені законом, форми. Органами місцевого самоврядування є: 1. Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради — представницькі органи місцевого самоврядування, які представляють відповідні сільські, селищні, міські або внутрішньоміські (районні у місті) територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.

4. Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування

Реальність місцевого самоврядування визначається в першу чергу матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну І фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що € у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Комунальна власність. Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної власності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Закону — власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власносі і (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як самостійну форму власності, суб'єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об'єднання у сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Від імені та в інтересах територіальних громад правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входить: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв'язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, майно, передане у комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та нерухомі об'єкти, які за правом власності належать територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, міста, задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурних об'єктів визначаються територіальною громадою як об'єкти виключного права комунальної власності.

До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:

землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

річки, водойми та їх береги;

кладовища;

пам'ятки історії та архітектури;

природні ландшафти та заповідники;

інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені у будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.

Територіальні громади можуть мати спільну власність (сумісну або часткову) — об'єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішенням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об'єднуються на договірних засадах для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій.

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого самоврядування володіє, користується і розпоряджається належним їй на о нові права комунальної власності рухомим і нерухомим майном', коштами та іншими об'єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада — власник комунального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, купувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів комунальної власності, що приватизуються або передаються у користування та оренду тощо.

Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для надання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати як заставу, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування у встановленому законом порядку створюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, установи та заклади, визначають цілі їх діяльності та організаційні форми; затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та установ. Відповідно до закону вони регулюють ціни та тарифи на продукцію і послуги створених підприємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом; встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного підприємствам майна, веденням фінансово-господарської діяльності, призначають та звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їх діяльність; делегують своїх представників до спостережних рад господарських товариств, частка капіталу яких належить органам місцевого самоврядування.

Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.

Управління об'єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади відповідно до ст. 13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають: а) кошти місцевого бюджету; б) позабюджетні кошти місцевого самоврядування; в) кошти комунальних підприємств.

Місцеві бюджети розробляють, затверджують і виконують відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення).

Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм.

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частини.

Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування та формуються, по-перше, за рахунок власних джерел (місцеві податки і збори), що відповідає вимогам Європейської Хартії місцевого самоврядування, ст. 9 якої прямо передбачає, що принаймні частина коштів місцевого самоврядування повинна надходити за рахунок місцевих зборів і податків.

По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодержавні податки, збори та інші обов'язкові платежі.

По-третє, до дохідної частини місцевих бюджетів можуть входити кошти з державного бюджету, які передаються з метою надання фінансової підтримки місцевого самоврядування з боку держави, яка гарантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. При цьому мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій, виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом. Фінансова допомога місцевому самоврядуванню з боку держави може здійснюватися в формі дотації або субвенції.

Дотації — це кошти, які передаються до місцевого бюджету з державного бюджету у випадках, коли коштів, що надходять з власних джерел та закріплених доходів недостатньо для формування мінімального розміру місцевого бюджету. Використання дотацій не мас цільового призначення, вони виділяються державою на безвідплатній та безповоротній основі.

Субвенції — це кошти, які виділяються з державного бюджету на певний строк для фінансування конкретних програм з метою соціально-економічного вирівнювання відповідних територій.

Кошти державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій, розподіляються обласними радами між районними бюджетами і бюджетами міст обласного значення у розмірах, необхідних для формування дохідних частин не нижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Кошти обласного бюджету, передані державою у вигляді дотацій, субвенцій зараховуються до районних бюджетів і розподіляються районними радами між місцевими бюджетами.

По-четверте, до дохідної частини місцевого бюджету включаються кошти, необхідні для фінансування витрат, пов'язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування, повноважень органів виконавчої влади та виконанням рішень органів виконавчої влади.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. Розмір і цільове спрямування видатків, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад визначаються видатковою частиною місцевих бюджетів, яка включає видатки поточного бюджету (спрямовуються на фінансування установ і закладів, що утримаються за рахунок бюджетних асигнувань) і видатки бюджету розвитку (спрямовуються на реалізацію програм соціаіьно-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здійсненням Інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов'язаних з розширеним відтворенням).

5. Гарантії місцевого самоврядування

Здійснення місцевого самоврядування в Україні забезпечується системою гарантій, під якими розуміють економічні, політичні та правові умови і засоби повної і ефективної реалізації територіальними громадами, органами місцевого самоврядування завдань та функцій місцевого самоврядування. Найважливіші правові гарантії місцевого самоврядування отримали закріплення в Конституції України та Законі «Про місцеве самоврядування в Україні».

Механізм правового забезпечення місцевого самоврядування:

І. Правові гаранті захисту

Територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самовряднування самостійно вирішують надані їм повноваження

— Конституційні гаранти

— Судові гарантії.

II. Державний і громадський контроль

(Державний нагляд, політико-правовий контроль у формі депутатських запитів, парламентських слухань, судовий контроль, контроль в особі засобів масової інформації, політичних партій і громадських організацій)

ІІІ. Юридична відповідальність (конституційно-правова відповідальність, майнова або цивільно-правова).

Гарантіями організаційної самостійності місцевого самоврядування є:

— положення Конституції України про те, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиної системи органів державної влади (ст. 5), а служба в органах місцевої о самоврядування виступає самостійним видом публічної служби (ст. 38);

— віднесення питань обрання органів місцевого самоврядування, обрання чи призначення посадових осіб місцевого самоврядування до повноважень місцевого самоврядування;

-встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) заборона органам виконавчої влади та їх посадовим особам втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені Конституцією та законами України до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень та в інших випадках, передбачених законом;

-встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 21) заборона обмежувати права територіальних громад на місцеве самоврядування за винятком умов воєнного чи надзвичайного стану.

Гарантіями фінансово-економічної самостійності місцевого самоврядування є:

-встановлення Конституцією України (ст. 142) матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування;

— положення Конституції України щодо захисту законом права комунальної власності на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів (ст. 13);

-закріплення обов'язків держави фінансувати здійснення окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих органам місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України) та компенсувати витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами (ст. 67 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»);

— передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) заборона втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів, за винятком випадків, передбачених законом;

— передбачений Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 62) обов'язок держави фінансово підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснювати контроль за законним, доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком, гарантувати органам місцевого самоврядування доходну бачу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб;

— передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. ст. 68-70) право органів місцевого самоврядування мати позабюджетні кошти, встановлювати місцеві податки і збори, випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери тощо.

Гарантіями захисту прав місцевого самоврядування є:

— передбачені Конституцією України обов'язковість до виконання на відповідній території актів органів місцевого самоврядування (ст. 144) та судовий порядок захисту права місцевого самоврядування (ст. '45);

— передбачене Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 71) право органів та посадових осіб місцевого самоврядування звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

— встановлена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 72) підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним радам;

— передбачена Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 75) відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами.

Одним з найважливiших питань, що стоять зараз перед Президентом та Верховною Радою України є органiзацiя влади в Українiтаким чином , аби втримати ситуацiю в державi пiд контролем в умовахжорстокої економiчної кризи та за допомогою такої структури владизабезпечити накiнець проведення в Українi економiчних реформ, без якихдержава приречена. Велика роль в системi влади вiдводиться якразорганiзацiї влади на мiсцях, населенних пунктах таадмiнiстративнотерiторiальних одиницях. Адже будь-якi самi прогресивнiпочинання в Києвi не принесуть бажаних результатiв , якщо влада намiсцях буде неефективною. Зараз пiдготовлено новий проект закону "Промiсцевi ради народних депутатiв", який по концепцiї суттєвовiдрiзняється вiд прийнятого , Верховною Радою в першому читаннi влипнi 1994 року. Враховуючи той факт, що це вже 4-й варiант закону заперiод травня-жовтня 1994 року, можна зробити висновок, що модельорганiзацiї мiсцевої влади в Українi до сих пiр не вiдпрацьована, хочановообранi мiсцевi ради та їх голови приступили до роботи. Длярозумiння ситуацiї , що склалася та прогнозування можливого розвиткуподiй навколо цiєї проблеми, необхiдно згадати етапи реформуваннямiсцевої влади в Українi протягом останнiх рокiв.

Iсторичний огляд. До 1990 року реальна влада в Українi як в Києвi такi на мiсцях належала партiйному керiвництву, тому цей перiодрозглядати недоцiльно, оскiльки повернення до такого стану речейнавряд чи можливе. В 1990 роцi , разом з обранням народних депутатiвУкраїни, були обранi i мiсцевi органи влади — мiсцевi ради народнихдепутатiв. Саме тодi,коли починався рух за розподiл влади назаконодавчу i виконавчу в колишньому Союзi, цей принцип був закладенийi для мiсцевих рад, де з'явився i Голова Ради i Голова виконкому.Укладачi тодiшнього союзного закону не врахували, що на мiсцевомурiвнi такого розподiлу влад не буває, тому поява мiж Головою Ради тавиконкомом ще одної особи- Голови виконкому взагалi владу таперсональну вiдповiдальнiсть розмило зовсiм. Конкуренцiя мiж головамирад та головами виконкомiв плюс романтизм новообраних рад , якi хотiливирiшувати все, незважаючи на закон i можливостi мiсцевогогосподарства, показали вади такого закону i в Sкраїнi 7 грудня 1990року був прийнятий свiй Закон:

"Про мiсцевi Ради народних депутатiв Української РСР та мiсцевесамоврядування". Варто вiдмiтити, що цей закон був досить важливимкроком на шляху до демократизацiї мiсцевої влади i наближав структурувлади в Українi до аналогiчних структур європейських демократiй. Аджесаме в цьму законi з'явилось поняття "базового рiвня" мiсцевоготипу, мiста. Це мало надати прiорiтет саме населенним пунктам, а саметам проживають люди i саме там має концентруватись мiсцева влада. Алеi в цьому Законi не вдалося повнiстю вiдiйти вiд старих догм прототальний державний(колись партiйний) контроль та iєрархiчнупiдпорядкованiсть.

Статя 2 Закону, визначаючи систему мiсцевого самоврядування,закрiпила: "Система органiв мiсцевого самоврядування включає:сiльськi,селищнi, районнi, мiськi, районнi у мiстах, обласнi ради народнихдепутатiв та їх органи, якi є державними органами мiсцевогосамоврядування;"

Таке визначення рад одночасно державними органами та органамимiсцевого самоврядування не дозволило чiтко роздiлити державнi iсамовряднi функцiї цих органiв, що призвело до появи конкуренцiї мiжрадами населених пунктiв та районними i особливо обласними радами.Крiм того, обласнi ради та їх виконкоми фактично вийшли зпiд впливувлади, стали проводити свою власну полiтику, вiдмiнну вiдполiтики держави, що ще бiльше стало поглиблювати кризовi явища вдержавi. Пiсля обрання Президента України, для забезпечення виконанняфункцiй Президента, як глави виконавчої влади та гаранта додержанняКонституцiї України i з метою послаблення негативних наслiдкiв надтовеликої автономностi обласних рад, Верховною Радою України 26 березня1992 року була прийнята нова редакцiя Закону, який одержав назву: "Про мiсцевi Ради народних депутатiв та мiсцеве та регiональнесамоврядування". За цим Законом вводились новi визначення для раднародних депутатiв. "Органами мiсцевого самоврядування є сiльськi,селищнi, мiськi Ради народних депутатiв". Районнi та обласнi Радинародних депутатiв визначались як органи регiонального самоврядування.Виконкоми районних та обласних рад лiквiдовувались i на рiвнi районiвта областей вводились посади Представники Президента, якi очолилидержавнi адмiнiстрацiї — органи державної виконавчої влади на мiсцях.Це була майже класична форма органiзацiї влади вiд столицi $. села,яка мала забезпечити широке самоврядування поряд iз сильною державноювиконавчою владою. Представники Президента якраз мали забезпечитивертикаль виконавчої влади та єднiсть територiї держави. На жаль,призначення Представникiв Преидента не вирiшило проблем оптимiзацiїструктури влади. На цi посади не завжди призначались люди, здатнiорганiзувати роботу, а партiйнi функцiонери, якi не були призначенi

Представниками, а залишились Головами Рад без влади, радянське лоббi уВерховнiй Радi розпочали шаленну атаку на iнститут представникiв,намагаючись таким шляхом послабити позицiї Президента. Сам Президенттакож не здiйснював контрольних функцiй над своїми Представниками,довгий час не звiльняючи з посад особливо одiозних фiгур. Внаслiдокусунення Президента вiд спiвпрацi з Урядом, не вдалося органiзуватиробочi вiдносини мiж Урядом та Представниками Президента. Все цепривело до того, що Верховна Рада України 12-го скликання, з мовчазноїзгоди Президента скасувала iнститут Представникiв Президента, прийнялазакони за якими обранi новi мiсцевi ради та Голови рад, якi уособлюютьв собi представницьку та виконавчу владу.

Можливi варiанти законодавчого врегулювання проблеми органiзацiїмiсцевої влади. Парадокс нинiшньої ситуацiї в Українi якраз полягає втому, що обранi органи мiсцевої влади, в першу чергу це стосуєтьсярайонного та обласного рiвня не мають власної законодавчої бази, аджеза Законом "Про мiсцевi Ради народних депутатiв та мiсцеве iрегiональне самоврядування" ради населенних пунктiв можуть працювати iнинi. Що ж стосується районної та обласної ланки то правованевизначеннiсть статусу цих рад та їх Голiв є дуже небезпечною. Доврегулювання цього питання може бути кiлька пiдходiв, кожен з яких маєсвої позитивнi та негативнi сторони.

1. Найбiльш радикальним iзрозумiлим є, звичайно, прийняття нового закону, який би врахувавсьогоднiшню ситуацiю i визначив правове поле для всiх органiв мiсцевоївлади. Але чи можливе зараз прийняття такого досконалого закону? Всiпопереднi закони, що приймались Верховною Радою, були приреченi нанедосконалiсть тому, що вони приймались постфактум, тобто коли владаобрана, а концепцiя органiзацiї влади не визначена. Зараз ситуацiяаналогiчна. Досить зрiвняти лише три останнiх проекти закону, умовно,про мiсцеву владу, щоби це побачити.

1) Проект "Про мiсцевесамоврядування в Українi."(ред. травень 1994) Стаття 5. Ради — органимiсцевого самоврядування.

2) Проект "Про мiсцевi Ради народнихдепутатiв." (ред. +(/%-l 1994) Стаття 1. Мiсцевi Ради народнихдепутатiв — органи державної влади i самоврядування.

3) Проект "Промiсцевi Ради народних депутатiв".(ред. жовтень 1994) Стаття 1. Радинародних депутатiв — органи мiсцевої влади. Три проекти i три рiзнихпiдходи. I це цiлком закономiрно, адже самоврядування населеннихпунктiв та "самоврядування" районiв i областей навряд чи можна звестиоднiєї формули i примирити мiж собою iнтереси рад населеннихпунктiв та територiальних одиниць. Тим паче, що навряд чи в когосьiснує впевненнiсть, що така система мiсцевої влади для України єоптимальною i цей закон буде дiяти в Українi досить довго. Тобто вбудь-якому випадку це буде тимчасовий закон.

2. Взяти за основу Закон" Про мiсцевi Ради народних депутатiв та мiсцеве i регiональнесамоврядування" i внести туди необхiднi змiни , що стосуютьсярайонного та обласного рiвня, врахувавши повноваження державноївиконавчої влади, якi були прерогативою Представникiв Президента, тареалiзувавши виконавчу вертикаль через Голiв вiдповiдних рад. Але iцей, на перший погляд простiший шлях, не є досконалим, оскiлькебудь-яке зараз введення пiдзвiтностi, пiдпорядкованостi Голiв радв коллiзiю iз всенародним обранням цих осiб, причому тодi,коли такої пiдпорядкованостi взагалi не iснувало. Ще одним з найбiльшслабких мiсць i дiючого законодавства про мiсцеву владу i приведенихвище проектiв, є в тому, що в жодному з цих документiв не розписана ,як потрiбно, фiнансово-економiчна частина, що якраз i визначає i силувлади i реальне управлiння ситуацiєю.В Українi ж цим питанням фактичнонiхто не займається, тому навiть реалiзацiя модної зараз тези пропередачу величезних прав, особливо в бюджетнiй та податковiй сферi, нарiвень областей проблем мiсцевої влади не вирiшить, якщо нерозроблений механiзм збору мiсцевих податкiв та їх розподiлу мiжрiзними радами.

3. Незалежно вiд того, яким шляхом пiде Верховна Рада,шляхом прийняття нового закону чи шляхом внесення вiдповiдних змiн додiючого, назрiла нагальна необхiднiсть розпочати роботу над створенняконцепцiї органiзацiї влади в Українi, з урахуванням оптимiзацiїадмiнiстративного устрою держави. Це питання дуже складне, i потребуєсер'йозних дослiджень та наукових розробок. Але ця робота могла б бутивикористана в новiй Конституцiї України. От тодi , пiсля прийняття нового, детально розробленого закону про мiсцеву владу, де передбаченi всi необхiднi для ефективного функцiонування влади механiзми, можнапроводити." i вибори мiсцевої влади, уже пiд закон, а не навпаки.

Що говорить свiтовий досвiд. Аналiз побудови влади в демократичнихкраїнах показує, що незалежно вiд форми правлiння, мiсця знаходженнякраїни є багато спiльного. що характеризує органи мiсцевої влади. Напроаналiзованих моделях органiзацiї влади у президентськихреспублiках, таких як США та Францiя, парламентських республiках -Iталiя та Австралiя, конституцiйних монархiях — Нiдерландах таНорвегiї викристалiзувались такi спiльнi для всiх демократiй принципи:- найширше самоврядування притаманне якраз населенним пунктам, -економiчну основу самоврядування становлять мiсцевi податки, збори тамунiципальна власнiсть, — органи самоврядування самостiйнi в межахкомпетенцiї, визначеної законом, — державна влада здiйснюється , як, iншими органами влади, а не органами самоврядування, -забезпечення iнтересiв держави в адмiнiстративнотериторiальниходиницях здiйснюється через державну виконавчу владу, — координацiяроботи органiв мiсцевого самоврядування, та контроль за дотриманнямзаконодавства цими органами реалiзується або через представникiвдержави, або через призначення голiв рад Главою держави, — арбiтром увирiшеннi спорiв мiж органами самоврядування та державою чигромадянами є суд, — органи самоврядування мають бути максимальновiдкритi для громадянина.

Висновки.

Кардинально вирiшити, питання органiзацiї влади на мiсцяхзараз навряд чи можливо. Україна потребує нової концепцiї органiзацiївлади як в центрi так i на мiсцях. Ця концепцiя може бути реалiзованав новiй Конституцiї України. Досвiд демократичних країн свiту показує,що в умовах економiчної кризи i полiтичної нестабiльностi проходитьцентралiзацiя влади, в iнакшому випадку ослаблення центральної владина фонi економiчної кризи приводить до розпаду держави. Теза про те,що вихiд з кризи можливий через бiльшу автономiю регiонiв не знаходитьiсторичного пiдтвердження, а досвiд Криму цю тезу взагалi спростовує.В цiй ситуацiї для України найбiльш прийнятним, скорiш за все єфранцузська модель органiзацiї влади — широке самоврядування на рiвнiнаселенних пунктiв i сильна державнавлада в префектурах, звичайно з урахуванням українських особливостей.

Чим коротші строки будівництва, тим менше коштів потрібно для зведення однієї й тієї ж кількості об'єктів, тим раніше нові потужності розпочнуть випуск продукції й скоротиться термін окупності капіталовкладень.

Розподіл капітальних вкладень між об'єктами будівництва (з урахуванням нормативних строків спорудження) та концентрація їх на пускових будовах — важливі умови підвищення їхньої ефективності.

Тим часом подовження строку будівництва нарівні з уповільненням обороту капіталовкладень призводить до подорожчання будівництва.

Важливий фактор ефективності капіталовкладень — удосконалення відтворювальної структури основних фондів завдяки підвищенню частки реконструкції та технічному переоснащенню діючих основних фондів.

Ефективність капіталовкладень значною мірою визначають розвиток матеріально-технічної бази будівництва, рівень заводської готовності будівельних конструкцій і деталей, темпи переоснащення будівельних організацій на основі нової техніки й підвищення рівня механізації основних і допоміжних робіт.

Зростання частки типових проектів у будівництві знижує кошторисну вартість об'єктів, скорочує строки спорудження їх, підвищує продуктивність праці.

Важливий напрямок підвищення ефективності інвестицій — удосконалення організаційних форм будівництва, збільшення рівня концентрації виробництва в будіндустрії. Удосконалення структури будівництва передбачає поєднання проектування й будівельні роботи в один технологічний ланцюжок, який дасть змогу в коротші строки вводити в дію виробничі потужності й об'єкти.

При визначенні напрямків інвестиційної політики слід враховувати такий фактор підвищення ефективності капіталовкладень, як збільшення частки витрат на устаткування, тобто на активну частину основних фондів. Тож в інвестиційній політиці харчової промисловості пріоритетом має бути технічне переоснащення діючих підприємств.

Список використаної літератури

1. Інвестиційний клімат галузі // Вісник податкової служби України. — 1998. — № 6. — C. 12-13

2. Бутнік-Сіверський О. Інвестиційна привабливість підприємства // Харчова і переробна промисловість. — 2005. — № 5. — C. 13-15

3. Загорняк Н. Інвестиційна діяльність у харчовій промисловості України // Економіка України. — 2003. — № 2. — С.47-51

4. Майорова Т. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник/ Тетяна Майорова,; Міжнар. науково-техн. ун-т. -К.: ЦУЛ, 2003. -375 с.

5. Музиченко А. Інвестиційна діяльність в Україні: Навчальний посібник/ Анатолій Музиченко,. -К.: Кондор, 2005. -405 с.

6. Сватков Л. Основні напрямки інвестиційної політики в харчовій промисловості // Харчова і переробна промисловість. — 1998. — № 7. — C. 4-7

7. Сватков Л. Шляхи поліпшення інвестиційного клімату в харчовій промисловості України // Харчова і переробна промисловість. — 1999. — Листопад-грудень. — C. 3-5, 28-30

8. Шпак Ю. Стан та перспективи розвитку інвестиційної діяльності в харчовій промисловості // Економіст. — 2005. — № 8. — C. 83-86