Існування неоднознач­ного розуміння фахівцями системи забезпе­чення національної безпеки. Серед них, на­приклад, таке: система забезпечення націо­нальної безпеки України визначається як ор­ганізована державою сукупність суб’єктів (державних органів, громадських організа­цій, посадових осіб, громадян та їх спілок), об’єднаних цілями та завданнями щодо захи­сту національних інтересів, які здійснюють свою діяльність у цій сфері у відповідності до визначених у законодавстві України фун­кцій, механізмів їх виконання [80]. Крім то­го, погляди вчених-фахівців різняться також стосовно внутрішньої побудови системи за­безпечення національної безпеки  [83, с. 610].

Наприклад, В.А. Ліпкан поділяє систему забезпечення національної безпеки на дер­жавну та недержавну. Так, до державної від­носяться державні органи усіх гілок влади, а до недержавної системи забезпечення національної безпеки: приватний нотаріат, органи місцевого самоврядування, професійні спіл­ки, приватні детективні та охоронні агентст­ва, служби безпеки підприємств, установ і організацій, банків і політичних партій, ад­вокатура, об’єднання громадян, органи са­моорганізації населення, окремі громадяни [52, с 517]. Але сьогодні ще відсутнє законо­давство, яке би врегульовувало функціону­вання недержавної системи забезпечення на­ціональної безпеки України. Також існує ду­мка, що система забезпечення національної безпеки є спеціальною підсистемою системи національної безпеки, що забезпечує її фун­кціонування та розвиток [36, с 160]. В свою чергу, систему національної безпеки розгля­дають як сукупність державних структур і недержавних організацій, що функціонують у сфері захисту прав та свобод людини, ба­зисних цінностей суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також відповідна підси­стема законодавчих актів держави і норма­тивних документів (статутів, декларацій, програм тощо) недержавних організацій. Си­стема національної безпеки в демократичній державі містить у собі як повноправний суб’єкт відносин громадські структури, оскі­льки сфера безпеки може бути монополією держави лише в умовах тоталітарного режи­му, в громадянському суспільстві неурядові структури й організації є повноправними елементами системи національної безпеки в рамках диверсифікованих механізмів демок­ратії участі.

Також існує інше, близьке до системи за­безпечення національної безпеки, поняття забезпечення національної безпеки як обов’язкової складової державних концеп­цій, стратегій, програм у будь-якій сфері життєдіяльності, яка на етапі їх розробки має включати аналіз негативних чинників (при­чин, динаміки розвитку, можливих наслід­ків), формування необхідних функцій захис­ту та постановку перед виконавцями, відпо­відними органами завдань з запобігання впливу цих чинників на реалізацію націона­льних інтересів [80].

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що система забезпечення національної без­пеки є складовим елементом системи націо­нальної безпеки. Вважаємо, що система за­безпечення національної безпеки – це ком­плексне системоутворююче поняття, яким охоплюються основні функції держави. Ад­же саме держава формує систему органів державної влади, які здійснюють державне регулювання у сфері національної безпеки і оборони. Все це зумовило неоднозначність розуміння понять, які стосуються забезпе­чення національної безпеки, системи забез­печення національної безпеки та системи на­ціональної безпеки.

Загальні засади функціонування системи забезпечення національної безпеки України передбачені в Конституції України, Законах України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 року, «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 року, Указі Президента України «Про Стратегію національної безпеки Украї­ни» від 12.02.2007 року № 105/2007 та де­яких інших нормативно-правових актах, а також міжнародних договорах та угодах, згода на обов’язковість, яких надана Верхо­вною Радою України. Відповідно до Поста­нови Верховної Ради України «Про Концеп­цію (основи державної політики) національ­ної безпеки України» від 16.01.1997 року та Закону України «Про основи національної безпеки України» 19.06.2003 року, що був прийнятий на зміну Концепції, об’єктами національної безпеки визнають людину і громадянина, а саме їх конституційні права і свободи; суспільство, тобто його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інте­лектуальні та матеріальні цінності, інформа­ційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава з її конституцій­ним ладом, суверенітетом, територіальної цілісністю і недоторканністю кордонів [83, с. 610].

Забезпечення безпеки особистості, суспі­льства й держави здійснюється на основі розмежування повноважень органів законо­давчої, виконавчої та судової влади в даній сфері. А тому, як за Законом України «Про основи національної безпеки України», суб’єктами системи забезпечення національ­ної безпеки є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони Украї­ни, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк Украї­ни, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Дер­жавна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, громадяни України, об’єднання громадян.

Держава, як уособлення сукупності дер­жавних органів, що наділені повноваження­ми у сфері національної безпеки і оборони, займає провідне місце. А тому, зазначимо, що державний орган – це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців, який наділений державними владними пов­новаженнями, здійснює державно-організа­торські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення [40, с. 88]. Основними рисами державного органу є: здійснення від імені держави передбачених законом функції у відповідній сфері діяльно­сті; наявність владних повноважень; наді­лення відповідною компетенцією, тобто за ним закріплюється сукупність завдань, фун­кцій, прав i обов’язків (повноважень); харак­теризується відповідною структурою, тобто будовою, згідно з видами служб i чисельніс­тю штату; має територіальний масштаб дії; формується в порядку, встановленому зако­ном; володіє державним майном, яке знахо­диться в його оперативному управлінні. Та­кож державний орган може видавати юриди­чні акти, обов’язкові для виконання тими, кому вони адресовані, застосовувати заходи примусу, переконання, заохочення для за­безпечення цих актів [43, с. 115-116].

Врахо­вуючи зазначене, вважаємо, що держава наділена достатніми щодо кількості та якості важелями для здійснення координації та ко­нтролю за діяльністю всіх суб’єктів націона­льної безпеки, які задіяні у формуванні дер­жавної політики та ефективному проведенні узгоджених заходів щодо захисту національ­них інтересів у політичній, економічній, со­ціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сфе­рах. А тому, систему забезпечення націона­льної безпеки складають сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової державної влади та державні ограни зі спеціальним ста­тусом, а також органи громадянського суспі­льства, які здійснюють заходи правового, політичного, економічного, воєнного, орга­нізаційного і іншого характеру, що спрямо­вані на забезпечення безпеки особи, суспіль­ства та держави.

Окрім того, на думку Н.Р. Нижник, Г.П. Ситник, В.Т. Білоус, особливим суб’єктом системи забезпечення національ­ної безпеки України є держава [66, с. 145]. Вона здійснює свої функції, тобто державне управління національною безпекою через органи законодавчої, виконавчої, судової, влади та державні органи зі спеціальним ста­тусом. Іншими словами, саме органи держа­вного управління забезпечують регулюючий, організаційний та практичний вплив на наці­ональну безпеку з метою забезпечення й за­хисту національних інтересів. Цей вплив має юридично владний характер, забезпечується примусом держави та відповідними ресурса­ми, які суспільство надає у її розпорядження. Система суб’єктів забезпечення національної безпеки охоплює значний за обсягом масив сил та засобів, який обумовлений, в тому чи­слі, наявністю особливих об’єктів системи забезпечення безпеки: особистість, суспільс­тва та, безпосередньо, держава. Таким чи­ном, саме забезпечення національної безпеки і оборони України зорієнтоване на практич­ну координацію всіх видів діяльності держа­вних органів та інститутів громадянського суспільства з метою виявлення, усунення і відвернення дійсних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.

Відповідно до чинного законодавства України державні органи наділені функціями у сфері забезпечення національної безпеки і оборони. Зокрема, ст.10 Закону України «Про основи національної безпеки України» передбачає, що основними функціями суб’єктів забезпечення національної безпеки є: вироблення і періодичне уточнення Стра­тегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стра­тегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз націона­льним інтересам України; створення норма­тивно-правової бази, необхідної для ефекти­вного функціонування системи національної безпеки; удосконалення її організаційної структури; комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи; підготовка сил та засобів суб’єктів системи до їх засто­сування згідно з призначенням; постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, со­ціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та ін­ших сферах, релігійному середовищі, міжет­нічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці; систематичне спосте­реження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму; прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, деста­білізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву; розроблен­ня науково обґрунтованих пропозицій і ре­комендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інте­ресів України; запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси; локалізація, деескала­ція та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників; оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі; участь у двосторон­ньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає націона­льним інтересам України; спільне проведен­ня планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у га­лузі безпеки.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони Украї­ни», Рада національної безпеки і оборони України є органом, наділеним координацій­ними та контролюючими повноваженнями з питань національної безпеки. Крім того, згі­дно ст.107 Конституції України та ст.1 Зако­ну України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Рада національної безпе­ки і оборони України є координаційним ор­ганом з питань національної безпеки і обо­рони при Президентові України. Крім того, згідно ст.9 Закону України «Про основи на­ціональної безпеки України» Рада здійснює координацію і контроль за діяльністю орга­нів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони щодо органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і обо­рони, з урахуванням змін у геополітичній обстановці, вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії націо­нальної безпеки України та Воєнної доктри­ни України [83, с. 611].

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади із реалізації Стра­тегії та, з урахуванням змін у зовнішньому або внутрішньому середовищі, вносить Пре­зидентові України пропозиції щодо її уточ­нення та ресурсного забезпечення для враху­вання при підготовці проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, Секретар Ради національної безпеки і оборони України щорічно, а в разі потреби – невідкладно, інформує Президента України про хід виконання Стратегії та подає відпо­відні висновки і пропозиції [12].

В Конституціях багатьох країн світу за­значені органи, які здійснюють координа­ційну та (або) дорадчу діяльність з питань здійснення національної безпеки і оборони і визначаються як ради (комісії, комітети) з питань національної безпеки і оборони (чи тільки безпеки або оборони). Серед завдань, що ставляться перед вищеозначеними рада­ми, є визначення сукупності пріоритетних положень національних інтересів і пріорите­тів; виявлення чинників внутрішніх і зовні­шніх загроз національній безпеці чи обороні; розробка стратегії та планів, які стосуються національної безпеки і оборони; координа­ційна діяльність щодо органів державної влади (зокрема, виконавчої) і контроль вико­нання прийнятих рішень. Президенти держав визнаються, найчастіше, головами розгляду­ваних рад (комітетів, комісій). До компетен­ції Президентів відносять можливість фор­мування персонального складу рад (комісій), загальне управління роботою рад, голову­вання на засіданнях, планування питань, які виносяться на розгляд, введення в дію рі­шень рад відповідними нормативними акта­ми Президентів держав та деякі інші. Засі­дання є основною організаційною формою діяльності згаданих рад (комітетів, комісій).

Проте потрібно відзначити, що Рада наці­ональної безпеки і оборони України не єди­ний орган в Україні, який наділений контро­льними повноваженнями у сфері національ­ної безпеки та оборони. Згідно ст.11 Закону України «Про основи національної безпеки України», контроль за реалізацією заходів у сфері національної безпеки здійснюється відповідно Президентом України, Верхов­ною Радою України, Кабінетом Міністрів України Радою національної безпеки і обо­рони України в межах їх повноважень, ви­значених Конституцією і законами України [83, с. 612].

Президент України, як глава держави, га­рант державного суверенітету, територіаль­ної цілісності України, додержання Консти­туції України, прав і свобод людини і грома­дянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради націо­нальної безпеки і оборони України, здійснює загальне керівництво державними органами у сферах національної безпеки і оборони України та виступає гарантом безпеки і обо­рони країни. А тому, враховуючи вищевка­зане, повноваження Президента України мо­жна умовно розподілити на: повноваження Президента України щодо національної без­пеки України та повноваження Президента України щодо оборони України.

Повноваженнями Президента України щодо національної безпеки України є: згідно ст.106 Конституції України Президент Укра­їни забезпечує державну незалежність, наці­ональну безпеку і правонаступництво держа­ви; здійснює керівництво у сферах націона­льної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони Украї­ни. Також Президент України спільно з Вер­ховною Радою приймає участь у визначенні стратегії гарантування національної безпеки, контролює й координує діяльність держав­них органів щодо національної безпеки, при­ймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством, а також не мен­ше як раз на рік подає Верховній Раді Украї­ни звіт про забезпечення національної безпе­ки України. Крім того, на Президента Украї­ни покладено здійснення контролю за реалі­зацією Стратегії національної безпеки Укра­їни. Президент України як глава держави, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної без­пеки і оборони України здійснює керівницт­во процесом реалізації Стратегії, у разі по­треби вносить до Верховної Ради України для першочергового розгляду законопроек­ти, необхідні для її імплементації [12].

Повноваженнями Президента України щодо оборони України є наступне: згідно ст.106 Конституції України Президент Укра­їни є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану вій­ни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відпо­відно до законів України військових форму­вань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України [1]. Президент також приймає рішення і ви­дає наказ Збройним Силам на ведення бойо­вих дій. До того ж, згідно ст.2 Закону Украї­ни «Про оборону України» від 06.06.1991 ро­ку, для організації оборони держави Прези­дент України за поданням Кабінету Мініст­рів України затверджує військово-адміністративний поділ території України. Для здійснення повноважень у сфері оборо­ни, визначених Конституцією та законами України, Президент України видає укази і розпорядження. Як Верховний Головноко­мандувач Збройних Сил України Президент України видає накази і директиви з питань оборони (ст.6 Закону України «Про оборону України» [6]. Розглянувши повноваження Президента України щодо національної без­пеки та оборони, можна зауважити про те, що ці повноваженнями є достатньо широки­ми та такими, що дозволяють Президенту представляти свій інтерес щодо будь-яких правовідносин, які можуть виникати та іс­нують у державі. Це пов’язано з тим, що по­няття національної безпеки, в першу чергу, та поняття оборони охоплюють всі сфери суспільного та державного устрою. Як наслі­док, Президент України посідає чільне місце у системі забезпечення національної безпеки і оборони в країні.

Парламент України – Верховна Рада України також входить до суб’єктів системи забезпечення національної безпеки. Адже Верховна Рада України уповноважена в ме­жах повноважень, визначених Конституцією України, визначати засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формувати законодавчу базу в цій сфері, схвалювати рішення з питань введен­ня надзвичайного і воєнного стану, мобіліза­ції, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та ін­ших військових формувань, створених від­повідно до законів України [8]. Також, від­повідно до ст.5 Закону України «Про оборо­ну України» Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони [83, с. 613].

Верховна Рада України повноважна здій­снювати контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки, заслуховувати щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України, визначати бюджетні асигнування на фінан­сування органів і програм гарантування на­ціональної безпеки, ратифікувати та денон­сувати міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повнова­жень Верховної Ради України Конституція також відносить питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи над­звичайного стану тощо (ст.85, 92 Конститу­ції України). Крім того, Верховна Рада Укра­їни схвалює рішення з питань введення над­звичайного і воєнного стану, мобілізації, ви­значення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України [8]. Верховна Рада України формує законодавчу базу, спрямо­вану на реалізацію Стратегії національної безпеки України, здійснює відповідний пар­ламентський контроль [12].

Враховуючи вищевказане, варто зауважи­ти про широкі повноваження Верховної Ради України у сфері національної безпеки і обо­рони України, а також, що важливо, про мо­жливість здійснення парламентського конт­ролю. Однак, при цьому, вважаємо, що Го­лова Верховної Ради України повинен стати постійним членом Ради національної безпеки і оборони, що сприяло би повноцінному представленню всіх гілок влади у цьому ко­ординуючому та дорадчому органі. З цією метою потрібно внести зміни до Конституції України, а саме ст.107 та деяких інших нор­мативно-правових актів. На нашу думку, обов’язкова присутність глави вищого зако­нодавчого органу держави необхідна для представлення певної позиції цього органу щодо розглядуваних питань у сфері націона­льної безпеки і оборони та, як наслідок, для ведення повноцінного діалогу та (або) дис­кусії в межах компетенції Ради національної безпеки і оборони України.

Кабінет Міністрів України, як вищий ор­ган у системі органів виконавчої влади, за­безпечує державний суверенітет і економіч­ну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національ­ної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю [8]. Також Кабінет Міністрів України, згідно ст.116 Конституції України здійснює заходи щодо обороноздат­ності країни, гарантування національної без­пеки, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо. У межах визначеної законом компете­нції Кабінет Міністрів забезпечує керівницт­во державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування націо­нальної безпеки міністерствами і відомства­ми, іншими підпорядкованими йому органа­ми України, Автономної Республіки Крим і областей. Крім того, Кабінет Міністрів Укра­їни як вищий орган у системі органів вико­навчої влади, керуючись Конституцією і за­конами України, актами Президента України та рішеннями Ради національної безпеки і оборони України, забезпечує реалізацію Стратегії національної безпеки України, що­річно затверджує плани заходів на її вико­нання [12].

Кабінет Міністрів України, як вищий ор­ган у системі органів виконавчої влади, вжи­ває заходів щодо забезпечення прав і свобод

людини і громадянина, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби зі злочинністю. В свою чергу, центральні орга­ни виконавчої влади в межах своїх повнова­жень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної без­пеки, підтримують у стані готовності до за­стосування сили та засоби забезпечення на­ціональної безпеки [8]. Центральні органи виконавчої влади України, Збройні Сили України та інші військові формування, пра­воохоронні і розвідувальні органи, утворені відповідно до законів України, в межах своїх повноважень забезпечують виконання пе­редбачених Конституцією і законами Украї­ни, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, рішеннями Ради націона­льної безпеки і оборони України завдань щодо реалізації Стратегії національної без­пеки України. Окрім того, відповідно до ст.13 Закону України «Про оборону України» Міністерства, центральні та інші органи ви­конавчої влади у взаємодії з Міністерством оборони України у межах своїх повноважень організовують і забезпечують виконання за­конодавства у сфері оборони, сприяють Збройним Силам України у виконанні ними завдань, здійснюють їх належне забезпечен­ня за напрямами діяльності [83, с. 614].

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують ви­рішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компе­тенції [8]. Інші органи виконавчої влади, мі­сцеві державні адміністрації та органи місце­вого самоврядування забезпечують вирішен­ня питань, що стосуються реалізації Стратегії національної безпеки України, віднесених за­конодавством до їхньої компетенції.

Національний банк України, відповідно до основних засад грошово-кредитної полі­тики, визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України [8]. Також Національний банк України уповноважений на здійснення емісійно-кредитної політики України, яка відповідає інтересам національної безпеки.

Конституційний Суд України вирішує пи­тання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки і оборони Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України із зазначений питань. В свою чергу, суди загальної юрисдикції здійснюють пра­восуддя у сфері забезпечення національної безпеки і оборони України.

Відповідно до положень Закону України «Про основи національної безпеки України» Воєнна організація держави представляє со­бою сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебу­ває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямо­вана на захист національних інтересів Украї­ни від зовнішніх та внутрішніх загроз. Воєн­на організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіаль­ної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного хара­ктеру; приймає участь у боротьбі з організо­ваною злочинністю; забезпечує захист насе­лення в разі катастроф, стихійних лих, не­безпечних соціальних конфліктів, епідемій тощо [8]. Загалом, Воєнна організація дер­жави включає в себе Збройні Сили України, Службу безпеки України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська Украї­ни, військові підрозділи Міністерства Украї­ни з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чо­рнобильської катастрофи, інші військові фо­рмування, створені відповідно до Конститу­ції України.

Збройні Сили України та інші військові формування, правоохоронні і розвідувальні органи, утворені відповідно до законів Укра­їни, в межах своїх повноважень забезпечу­ють виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, рішеннями Ради національної безпеки і оборони Украї­ни завдань щодо реалізації Стратегії націо­нальної безпеки України [12].

Український народ також є суб’єктом сис­теми забезпечення національної безпеки і оборони України. Громадяни України через участь у виборах, референдумах та через ін­ші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровіль­но і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені за­конодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають ува­гу суспільних і державних інститутів до не­безпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку (ст.9 За­кону України «Про основи національної без­пеки України»). Суттєву роль у реалізації політики національної безпеки мають віді­гравати інститути громадянського суспільст­ва, у тому числі шляхом здійснення громад­ського контролю за діяльністю органів дер­жавної влади у цій сфері. Активна діяльність інститутів громадянського суспільства спри­ятиме зміцненню гарантій додержання за­конності, прав і свобод людини та громадя­нина, забезпеченню адекватності системи національної безпеки загрозам національним інтересам та економічним можливостям держави [83, с. 616].

Як бачимо, Рада національної безпеки і оборони України займає домінуюче місце в системі органів державної влади, що забез­печують національну безпеку і оборону в Україні. Здійснений аналіз системи забезпе­чення національної безпеки України дово­дить те, що Рада національної безпеки і обо­рони України є визначальним елементом цієї системи та одним із центральних учасників політичного життя країни. В нових політич­них умовах роль Ради національної безпеки і оборони України помітно зростає, а покла­дені на неї повноваження виходять далеко за межі компетенції дорадчої структури. Вона виступає не тільки координаційним органом з питань національної безпеки і оборони, але й є виразником важливих політичних рі­шень, які виносяться у формі відповідних пропозицій Президентові України щодо реа­лізації засад внутрішньої і зовнішньої полі­тики у сфері національної безпеки і оборони. У зв’язку з цим, на нашу думку, Рада націо­нальної безпеки і оборони України повинна мати ширші можливості щодо контролю та нагляду за іншими суб’єктами системи наці­ональної безпеки і оборони тому, що це єди­ний орган наділений компетенцією виключ­но у сфері національної безпеки і оборони. Це має важливе значення, так як дозволяє уникнути дублювання в діяльності інших державних органів по забезпеченню націо­нальної безпеки і оборони [83, с. 618].

Аналізуючи усе вищевикладене, можна дійти висновку, що найбільш актуальним завданням українського суспільства і держа­ви у сфері національної безпеки і оборони є послідовна реформа сектору системи забез­печення національної безпеки України. Ця реформа повинна віддзеркалювати реалії су­спільного життя та державного будівництва, повинна передбачати головні напрями, принципи, завдання, структуру, права та обов’язки, форми і методи, відповідальність конкретних органів та інститутів, що опіку­ються національною безпекою і обороною в Україні. Все це потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади та інститутів громадянського суспільства.

Крім того, підкреслюючи вищевказане, вважаємо, що вирішальним у питанні фор­мування персонального складу Ради націо­нальної безпеки і оборони України повинен бути принцип «відповідальності за діяль­ність», а не «політичної доцільності» у вирі­шенні питань, які стоять перед країною на часі, тобто персональний склад Ради має фо­рмуватись у чітко визначений спосіб та по­винен передбачати чітко зазначену кількість та якість персонального складу, а не власні уподобання Глави держави. Вважаємо, не­припустимим, коло Президент ставиться до цього конституційного органу як до вико­навчої структури – «мікро-уряду», а не як до органу, який покликаний надавати допомогу у прийнятті рішень в питаннях національної безпеки і оборони. Без сумніву, Рада націо­нальної безпеки і оборони України, перш за все, має бути органом стратегічного аналізу при вирішенні проблем, що стосуються наці­ональної безпеки і оборони на найвищому політичному рівні. Більше того, ми переко­нані, Рада повинна бути своєрідним «диску­сійним клубом», який надає можливість Пре­зиденту України приймати виважені рішен­ня. В даний час Рада національної безпеки і оборони України – це спеціалізований дер­жавний орган з конституційним статусом, який є органічною частиною системи прези­дентської влади і покликаний забезпечити одну з найважливіших конституційних фун­кцій Президента – гарантувати державну не­залежність і національну безпеку держави.