Вступ.

1. Поняття праці, її зміст та роль.

2. Суспільна праця та її значення.

3. Поняття праці як фактору виробництва.

4. Місце праці в системі факторів розвитку виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Праця — це складне і багатоаспектне явище, яке відіграє в житті суспільства і кожної окремої людини таку важливу роль, що саме це поняття в широкому розумінні є невіддільним від людського життя. Праця — це свідома доцільна діяльність людей, спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей. Праця — це першооснова і необхідна умова життя людей і суспільств». Змінюючи в процесі праці навколишнє природне середовище і пристосовуючи його до своїх потреб, люди не лише забезпечують своє існування, але і створюють умови для розвитку і прогресу суспільства. Більше того, праця є однією з найважливіших форм самовираження, самоактуалізації і самовдосконалення людини, що вже з іншого боку, але також є могутнім чинником суспільного прогресу.

Складність і багатоаспектність процесу праці, з одного боку, і ні з чим не зрівнянне соціально-економічне значення праці, з іншого, зумовили активний інтерес до неї різних наук. Особливості праці як об'єкту дослідження, полягають втому, що, по-перше, праця — це доцільна діяльність людей по створенню благ та послуг, яка повинна бути ефективною, раціонально організованою; по-друге, праця є однією з головних умов життєдіяльності не лише окремої особи, але і будь-якого підприємства чи організації, а також суспільства в цілому; по-третє, в процесі праці формується система соціально-трудових відносин, які утворюють стрижень суспільних відносин на рівні економіки в цілому, на рівні регіону, підприємства і мікроколективу.

1. Поняття праці, її змістта роль

Праця є основним видом діяльності, оскільки пов’язана з виробництвом суспільно корисних продуктів — матеріальних та ідеальних. Вона є вічною необхідною умовою існування людей і розглядається як специфічна видова поведінка людини, що забезпечує її виживання.

Трудова діяльність зумовлюється певними мотивами і спрямована на досягнення певної мети.

Мотив — це те, що спонукає людину до праці, а мета — те, чого вона намагається досягти в результаті праці.

Справжньою основою мотиву є потреба, тобто об’єктивна необхідність людини в чомусь. Усвідомлена, відображена у свідомості потреба й називається мотивом.

Отже, джерелом трудової активності людини є потреби, які спонукають її діяти певним чином і в певному напрямку. Процес задоволення потреб виступає як активний цілеспрямований процес оволодіння тією чи іншою формою діяльності та її реалізації відповідно до рівня суспільного розвитку.

Особливістю праці як діяльності є те, що зміст її не визначається повністю потребою, яка її викликала. Якщо потреба як мотив спонукає людину до діяльності, стимулює її, то самі форми і зміст діяльності визначаються суспільними умовами, поділом праці. Наприклад, мотивом, який змушує верстатника працювати, можуть бути фізіологічні потреби (в їжі, одязі, житлі), проте сам процес управління верстатом, тобто зміст діяльності, визначається не цією потребою, а метою — виготовленням конкретної деталі. Отже, спонукання, мотиви діяльності не збігаються з безпосередньою метою праці. Потреби як джерело активності спонукають людину до праці, а усвідомлювана нею мета є регулятором активності в процесі праці.

Щоб праця була успішною, людина має оволодіти способами, цілеспрямованими діями з досягнення поставленої мети. Сама діяльність, в свою чергу, повинна стимулювати й підтримувати активність працівника, яка сама собою негайно не задовольняє наявні потреби. Це означає, що праця неможлива без пізнавальних та вольових процесів. Наявність усвідомлюваної мети завжди лишається необхідною ознакою праці. Решта сторін діяльності — мотиви, способи виконання, добір і переробка інформації — можуть усвідомлюватися, не повністю усвідомлюватися, усвідомлюватися хибно або не усвідомлюватися зовсім. За відсутності усвідомлюваної мети йдеться не про трудову діяльність людини, а про імпульсивну поведінку, керовану безпосередньо потребами та емоціями.

У процесі праці формується система соціально-трудових відносин, що є стрижнем суспільних відносин на рівні народного господарства, регіону, підприємства (організації) та окремих індивідів.

Праця — основа життєдіяльності і розвитку людського суспільства. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил та суспільних відносин.

Отже, праця — це свідома, доцільна діяльність людини, спрямована на виробництво матеріальних і духовних благ, надання різноманітних послуг[2, c. 21-23].

2. Суспільна праця та її значення

В результаті поєднання особистого та речового факторів виробництва має місце процес праці. Праця — це свідома, доцільна діяльність людини з метою створення матеріальних та духовних благ, необхідних для існування та розвитку суспільства.

Носієм праці є лише людина, яка володіє робочою силою. Під час роботи люди розвивають свої здібності, збагачують свої знання, досягають більш ефективного використання сил природи.

Залежно від рівня розвитку засобів виробництва і специфіки регулювання трудових відносин розрізняють такі види зрілості суспільного характеру праці: колективний характер праці, опосередковано-суспільний характер праці і безпосередньо суспільний характер праці.

Колективний характер праці має місце тоді, коли використовуються переважно ручні знаряддя праці, а трудові відносини регулюються безпосередньо в рамках замкнених господарств родини, общини, маєтку. Колективний характер праці мав місце у первіснообщинному, рабовласницькому та феодальному суспільствах.

Опосередковано суспільний характер праця має в умовах машинного виробництва, заснованого на приватній власності на засоби виробництва, тобто в умовах капіталістичного способу виробництві».

Безпосередньо суспільний характер праці виявляється в умовах машинного виробництва, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва. При соціалізмі виробництво матеріальних та духовних благ організовується суспільством і здійснюється під його контролем, а сам продукт праці належить усім членам суспільства або окремим трудовим колективам (кооперативам).

Суспільна праця є джерелом усіх створюваних матеріальних та духовних благ, а також необхідною умовою розвитку самої людини. Саме цим пояснюється її необхідність і корисність.

В процесі праці відбуваються затрати живої праці, тобто затрати фізичної та розумової енергії людини, і уречевленої праці у формі засобів виробництва.

Процес праці здійснюється протягом певного часу, який називається робочим часом. Робочий час — це час, протягом якого працівник бере участь у виробничій діяльності, витрачаючи живу та уречевлену працю, результатом якої є суспільний продукт.

Робочий час поділяється на необхідний робочий час та додатковий робочий час. Протягом необхідного робочого часу витрачається необхідна праця і створюється необхідний продукт. Необхідний продукт — це та частина суспільного продукту, яку одержує працівник з метою відтворення та розвитку його робочої сили. Протягом додаткового робочого часу витрачається додаткова праця і створюється додатковий продукт. Додатковий продукт — це та частина суспільного продукту, яка вироблена понад необхідний продукт. В умовах приватної власності додатковий продукт належить окремим власникам засобів виробництва, які після сплати існуючих податків та платежів використовують його на свій розсуд. В умовах соціалізму, оскільки тут панує суспільна власність на засоби виробництва, додатковий продукт належить усім членам суспільства і використовується в їх інтересах.

Робочий час (робочий день) має певні соціально-економічні межі.

На його тривалість роблять вплив такі фактори: рівень розвитку продуктивних сил, рівень продуктивності та інтенсивності праці, абсолютна і відносна величина трудових ресурсів у складі населення, рівень кваліфікації працівників. При встановленні тривалості робочого часу кожне суспільство, крім названих факторів, враховує й інші внутрішні та зовнішні обставини[3, c. 26-28].

Як свідчить історичний досвід, загальною тенденцією зміни тривалості робочого часу є її скорочення. І ця тенденція в певній мірі обумовлена потребами самого виробництва. Адже збільшення позаробочого часу, особливо вільного, використовується для відтворення і всебічного розвитку робочої сили. К.Маркс, наприклад, вважав, що при комунізмі, коли продуктивні сили набудуть небувалого розвитку, мірою багатства буде вже не робочий, а вільний час. Робочий і вільний час — це лише різні форми творчої діяльності людини, спрямовані на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб суспільства.

Тенденція робочого часу до скорочення обумовлюється також зростанням продуктивності та інтенсивності праці. Продуктивність праці — це виробництво продукції, кількість операцій за одиницю часу. Прийнято розрізняти продуктивність суспільної праці, яка показує ефективність усіх затрат живої та уречевленої праці, і індивідуальну продуктивність, яка характеризує ефективність живої праці при виробництві продукції. Суспільна продуктивність праці вимірюється, як правило, величиною національного доходу, що припадає на одного працівника матеріального виробництва

Підвищення продуктивності суспільної праці має місце тоді, коли частка живої праці зменшується, а частка минулої праці збільшується, але збільшується так. що загальна сума праці, яка міститься в товарі, зменшується. Рівень продуктивності суспільної праці служить мірою суспільного прогресу і виступає вирішальною умовою розвитку виробництва. Під впливом науково-технічного прогресу продуктивність праці постійно зростає, а отже у суспільства виникає можливість при однаковій кількості праці виробляти більше матеріальних та духовних благ[2, c. 28-29].

Інтенсивність праці — це затрати праці за одиницю часу. Суспільний рівень інтенсивності праці нерозривно зв'язаний з існуючим способом виробництва. Кожний спосіб виробництва повинен забезпечувати суспільно нормальний рівень інтенсивності праці. Суспільно нормальний рівень інтенсивності праці — це такий, що забезпечує раціональне використання робочого часу працівника і збереження його (працівника) високої працездатності, здорової життєдіяльності і зростаючої тривалості життя. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим більше часу необхідно працівнику для відновлення його працездатності.

3. Поняття праці як фактору виробництва

Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Перед тим як визначити його соціально-економічну сутність, необхідно розглянути економічну категорію «ринок». Класична політична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.

Перший напрям представлений науковцями, які під ринком розуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники другого напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього — як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб координації дій учасників, або як форму зв'язку товаровиробників. Вчені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що ринок — це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів, яким властива економічна незалежність, свобода у виборі суб'єктів ринку (продавців і покупців), вільне ціноутворення в умовах конкурентного середовища.

Переходячи від вивчення поняття ринку до сутності ринку робочої сили, слід відзначити, що сьогодні визначення ринку праці здебільшого залишається дискусійним, через недостатню його вивченість. Дослідники проблем праці розглядають головним чином окремі аспекти ринку праці та висловлюють часто діаметральні за змістом думки. Значною мірою це пояснюється різним тлумаченням самого поняття ринку праці.

Нині виділяють чотири напрями підходів до визначення ринку праці (робочої сили):

Представники першої групи ринок робочої сили розглядають як сферу обігу специфічного товару «робоча сила» і як особливий, властивий товарно-грошовим відносинам спосіб її включення до економічної системи.

Друга група вчених дає визначення ринку праці через його складові елементи — попит і пропозицію. Наприклад, визначення: «Пропозиція і попит на робочу силу означають ринок праці». Прості, короткі визначення не розкривають суті економічної категорії.

Представники третьої, найчисленнішої групи науковців розглядають ринок робочої сили крізь призму суспільних відносин. Вони вважають, що ринок праці — це сукупність економічних відносин, форм і методів узгодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Проте було б невірно зводити ринок праці лише до сфери обміну. Ринок праці відіграє важливу роль у забезпеченні безперервності процесу відтворення такого важливого для суспільства товару, як робоча сила. Саме в цьому полягає економічна сутність ринкових процесів. Тому оптимальним вважається визначення ринку праці, яке дають представники четвертого напряму.

Останні під ринком праці розуміють складну систему економічних відносин з приводу обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва та обігу[5, c. 31-33].

Окремо необхідно зупинитися на термінології «ринок робочої сили» і «ринок праці», з'ясувати, чи однакові ці поняття, чи вони різні, чи правомірне їх використання як синонімів, що відображають суть одного й того самого явища? Для того щоб відповісти на це питання, необхідно розглянути такі економічні категорії, як робоча сила і праця.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які використовуються нею під час виробництва будь-якої споживчої вартості.

Робоча сила виступає в ролі товару за таких умов:

1) людина незалежна і може вільно розпоряджатися своєю робочою силою;

2) власник робочої сили відділений від засобів виробництва і не має засобів для існування.

Праця — цілеспрямована діяльність людей зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому.

Категорії «праця» і «робоча сила» не тотожні. Але на підставі того, що на ринку праці купується лише здатність людини до праці (робоча сила), робітник «авансує» її роботодавцеві за умови оплати її через певний період, а розрахунок відбувається за виконану конкретну роботу певної якості (працю), поняття «ринок праці» і «ринок робочої сили» можна використовувати паралельно.

Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система — це система ринків, з-поміж яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації тощо. Вказані типи ринків не є однаковими за значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки останній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.

Відповідно до іншої думки, різні типи ринків, що входять до ринкової системи, слід ранжирувати в такому порядку:

1. Ринок праці;

2. Ринок засобів виробництва;

3. Ринок предметів споживання;

4. Фінансовий ринок;

5. Ринок послуг;

6. Ринок технологій, та ін.

Такий порядок обумовлений тим, що ринок починається з придбання робочої сили і засобів виробництва. Без поєднання цих елементів за допомоги капіталу не може функціонувати виробництво. Ринок праці є однією з найважливіших ланок ринкової системи. Він функціонує лише у взаємозв'язку з іншими типами ринків, забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, він має не тільки ресурсний, товарний характер, а й породжує велику кількість економічних і соціальних проблем.

Отже, ринок праці є самостійною, комплексною системою в ринковій економіці, яка, з одного боку, залежить, від інших ринків, а з іншого — сама впливає на них[9, c. 14-16].

4. Місце праці в системі факторів розвитку виробництва

У західній економічній науці панує точка зору, згідно з якою продукти суспільного виробництва (товари і послуги) є результатом праці, капіталу та існуючої технології або технічного прогресу. Це положення не викликає сумніву. Але в даному випадку мова йде про фактори, які беруть участь у виробничому процесі, і про частку кожного з них у загальному результаті, зокрема у вартості продукту. Ми ж зазначаємо те, до якого фактора чи їх суми віднести загальний результат, щоб отримати відносний показник результативності.

Суттєвою особливістю категорії "ефективність праці" є те, що вона характеризує результативність живої праці як діяльності людей, усіх її видів (наприклад: вченого, лікаря, вчителя, артиста, підприємця, менеджера, робітника тощо) і! всієї сукупної праці суспільства, а також усіх її складових (якості, кількості, інтенсивності, продуктивної сили і продуктивності праці). Категорія "ефективність праці" має соціальний аспект, який у цивілізованих країнах набуває виключно важливого значення. Отже, ефективність праці має розглядатися в економічній науці як самостійна категорія і обчислюватися у суспільстві в цілому, в окремих галузях і підприємствах (організаціях, установах, закладах).

В сфері нематеріального виробництва показниками результативності трудової діяльності виступають: вид і обсяг результату, його наукова або художня цінність, актуальність, своєчасність, зручність, уважність, а також обсяг діяльності в грошовому виразі і затрати праці на»одиницю обсягу діяльності. Вимір ефективності всієї сукупної праці суспільства в багатьох країнах світу здійснюється за таким показником, як валовий національний продукт, що являє собою ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених національними підприємствами протягом певного періоду.

Визначення показників є першим етапом в оцінці ефективності праці. Завершальна її оцінка може бути дана на. основі критерію (мірила оцінки). Якщо показники характеризують рівень і динаміку ефективності праці, то критерій показує, наскільки досягнутий рівень ефективності відповідає потребам суспільства. Критерій ефективності праці повинен мати конкретний кількісний вираз. Коли йдеться про оцінку ефективності праці з точки зору відповідності досягнутого рівня потребам, важливо визначити ступінь цієї відповідності. Цей критерій, на нашу думку, необхідно шукати в моделях мікроекономічної рівноваги попиту і пропозиції.

З критерієм ефективності тісно пов'язане поняття міри ефективності, а останнє — з можливостями суспільства. При цьому необхідно виходити з об'єктивних умов, які існують у суспільстві. Задоволення суспільних потреб залежить від наявності виробничих ресурсів і способів їх використання.

Суть проблеми підвищення ефективності праці, полягає в досягненні певної мети з мінімальними затратами праці. Кожний суб'єкт і суспільство в цілому ставлять перед собою свою мету і але для всіх є спільне ~ намагання досягти мети з мінімальними зусиллями. Досягнення мети з мінімальними зусиллями виступає однією з економічних закономірностей суспільства, що зумовлена всезростаючими потребами громадян у товарах, послугах та суспільних благах, а також необхідністю їх постійного задоволення при обмежених виробничих ресурсах[1, c. 43-45].

Підвищення ефективності праці безпосередньо пов'язане з головною метою суспільства — забезпеченням стійких і високих темпів економічного зростання, яке визначається як збільшення реального ВНП в цілому і на душу населення. Збільшення кількості товарів і послуг у процесі економічного зростання забезпечує населенню країни більш високий рівень життя. Економічне зростання надає людям ширші можливості вибору занять, роботи і відпочинку.

Щоб підвищити ефективність праці, необхідно визначити фактори (рушійні сили), які впливають на неї. Ефективність праці складається під впливом багатьох факторів. Пізнання суті й механізму дії кожного з них є необхідною умовою визначення конкретних шляхів підвищення ефективності праці, науково обґрунтованого управління цим процесом. Знання факторів ефективності праці й механізму їх дії дозволяє цілеспрямовано впливати на досягнення необхідних результатів.

На результативність трудової діяльності людей і, зрештою, на економічне зростання, як відзначалося вище, безпосередньо впливають фактори виробництва і технологія. Обсяг продукції с функцією кількості праці та капіталу при існуючій виробничій технології. Якщо збільшується кількість праці та капіталу, то зростає і кількість продукції. Обсяг продукції | збільшується також при застосуванні кращої технології.

Інтенсивність праці характеризує міру її напруженості й визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має межі, а саме фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Отже, рівень екстенсивного використання праці й інтенсивність праці — це важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не мас меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресі/. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше і більше споживчих благ меншою кількістю праці.

Важливим показником ефективності праці є співвідношення прибутку від даного виду трудової діяльності й відповідних витрат праці[6, c. 27-29].

Висновки

Якісна характеристика праці проявляється в таких поняттях і категоріях, як складність роботи, професійна специфіка, якість кінцевих результатів праці (продукції, послуг), ефективність витраченої праці, відповідальність за трудову діяльність тощо. В системі людської життєдіяльності праця синтезує не тільки економічні, але й соціальні функції, оскільки вона узагальнює достатньо складний спектр економічних і соціальних відносин. Серед завдань, що реалізуються цією категорією, — стан виробничо-технічних умов праці, матеріального і культурного рівня життя трудящих, підвищення їхнього загальноосвітнього і професійного рівня, територіальний і галузевий розподіл трудового потенціалу тощо. Іншою, не менш важливою, практичною функцією праці є її роль у формуванні системи соціально-трудової діяльності, а саме: дотримання виробничої і громадської дисципліни, відповідальність за якісне та своєчасне виконання завдань та ін. Ще однією практичною функцією праці виступає синтез факторів соціального, економічного, соціально-політичного та суто психологічного характеру, реалізація яких в практиці роботи підприємств у ринкових умовах господарювання зростає. Це, перш за все, колективність, організованість, ступінь врахування потреб, інтересів, цінностних орієнтацій працівників. Ігнорування або недооцінка цих передумов у процесі трудової діяльності суттєво обмежує і знижує потенційні можливості праці.

Таким чином, у ході ринкових перетворень все більш очевидною стає обмеженість традиційних поглядів на трудовий процес. Без комплексного теоретичного підходу до праці як предмета наукового економічного дослідження на новій концептуальній основі, що враховує радикальні зміни в соціально-економічних відносинах нашого суспільства і обумовлює подолання відчуження праці, практично неможливо ефективно використати всі потенційні можливості працівників.

Список використаної літератури

1. Єсінова Н. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ Ніна Єсінова,. — К.: Кондор, 2004. — 429 с.

2. Богиня Д. Основи економіки праці: Навч. посібник/ Дем'ян Богиня, Олена Грішнова,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 312 с.

3. Богоявленська Ю. Економіка та менеджмент праці: Навчальний посібник/ Юлія Богоявленська, Євген Ходаківський,. — К.: Кондор, 2005. – 328 с.

4. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 350 с.

5. Грішнова О. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник/ Олена Грішнова,. — К.: Знання, 2004. — 535 с.

6. Економіка праці і соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ В. М. Ковальов, В. С. Рижиков, О. Л. Єськов та ін; Мін-во освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 255 с.

7. Завіновська Г. Економіка праці: Навчальний посібник/ Галина Завіновська,; М-во освіти України. КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2003. — 298 с.

8. Калина А. Економіка праці: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Алла Калина,; МАУП. — Київ, 2004. — 268 с.

9. Махсма М. Економіка праці та соціально-трудові відносини: Навчальний посібник/ М.Б. Махсма,. — К.: Атіка, 2005. — 303 с.