Вирішення комплексу завдань, пов’язаних з протидією злочинності в Україні, викликає, насамперед, проблему розробки теоретичних понять та підходів. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять у цьому ряду, одне з провідних місць займає розробка основних напрямів політики держави у сфері протидії злочинності [1, c. 1].

Як зазначає М.В. Костицький, важливі аспекти цієї політики у вітчизняній правовій науці дослідженні, поки що, недостатньо, відсутні серйозні дослідження на цю тему [2, c. 4].

Термін «політика» має багато значень. Частіше за все і в теорії, і на практиці він застосовується у двох: а) цілеспрямована діяльність людей у сфері владних, державних, класових, національних відносин; б) характеристика атрибутів існування державних інститутів і інших політичних формувань [3, c. 161]. Найбільш розповсюдженою є характеристика політики як явища, що являє собою взаємодію людей, груп, націй, класів за допомогою здійснення державної влади, оскільки характеризує участь всіх інститутів громадянського суспільства у регулюванні суспільних відносин.

Держава регулює всі сфери життєдіяльності суспільства, а оскільки ці сфери є досить тісно взаємопов’язаними одна з одною, то і політика, що їх регулює, є єдиною (являє собою одне ціле). В цій ситуації доцільно говорити про окремі аспекти напрямів політики держави [4, c. 9]. Там, де держава використовує можливості права в регулюванні суспільних відносин, виникає явище правової політики. Як справедливо вказує М.І. Панов, зміст правової політики об’єктивно обумовлений волею народу (громадянського суспільства), фактично опосередковується його повноважним інституційним представником – державою. Це зумовлено тим, що переважна частина внутрішньої і зовнішньої політики держави регулюється за допомогою права, законотворчого процесу, винесенням політико-правових рішень, втілюється у нормативні форми і спирається на міжнародно-правові принципи [5, c. 36].

Однак правова політика не є однорідною оскільки визначає розвиток різних галузей права, вирішення різних завдань засобами правового регулювання та охорони. Тобто в рамках внутрішньої політики держави можна виділити правовий аспект, в рамках правового – запобігання злочинності, теоретичною базою якої виступає загальна теорія запобігання злочинності.

Проблеми правової політики держави в сфері протидії злочинності досліджувалися такими вченими, як П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.В. Голіна, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.Й. Коржанський, О.М. Костенко, Л.М. Кривоченко, О.М. Литвак, В.Т. Маляренко, В.М. Махінчук, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, М.В. Палій, М.І. Панов, Т.І. Присяжнюк, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.М. Трубніков,  В.П. Філонов, П.Л. Фріс, О.Г. Фролова, М.І. Хавронюк, Ю.А. Чеботарьова та інші. Але не зважаючи на це, проблема визначення нових напрямів цієї політики та встановлення їх співвідношення залишається досить актуальною.

Метою статті є проведення аналізу правової політики держави у сфері протидії злочинності, визначення її основних напрямів та встановлення серед них місця пенальної політики держави.

Особливе місце в розвитку теорії правової політики у сфері протидії злочинності належить П.Л. Фрісу, наукові погляди та ідеї якого лягли у фундамент сучасних поглядів на зміст і перспективи розвитку напряму правової політики держави загалом та даного дослідження зокрема.

Даючи визначення цьому напряму правової політики, П.Л. Фріс зазначає, що він являє собою вироблену Українською державою стратегію, основні концепції, напрями, цілі й засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, регулювання практики їх застосування, а також й реалізацію заходів, спрямованих на запобігання злочинів [6, c. 13].

В свою чергу державна політика у сфері протидії злочинності поділяється на напрями, характерні риси яких обумовлені завданнями, предметом та методами досягнення необхідного для суспільства та держави інтересу. Такими напрямами є: кримінально-правова, кримінально-процесуальна, кримінально-виконавча та кримінологічна політики.

Кримінально-правова політика є системоутворюючим елементом політики держави у сфері запобігання злочинності. Ґрунтуючись на Кримінальному кодексі України (далі – КК України) вона становить правову основу цієї політики та визначається як самостійний напрям внутрішньої правової політики України, який, на підставі загальної теорії протидії злочинності розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці його застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України [1, c. 10].

В свою чергу, кримінологічний, кримінально-процесуальний та кримінально-виконавчий напрями, не є рівнозначними за своїм впливом та місцем у порівнянні з кримінально-правовим напрямком. Останній, як одна із складових політики у сфері протидії злочинності, займає домінуюче місце серед інших її напрямів. Кримінально-процесуальний, кримінально-виконавчий та кримінологічний напрямки знаходяться під «подвійним» впливом як загальних завдань політики держави у сфері боротьби зі злочинністю, так і кримінально-правової політики, зокрема [7, c. 247].

Пояснюючи поділ правової політики у сфері протидії злочинності, П.Л. Фріс зазначає, що основним критерієм їх поділу є філософська категорія інтересу. Вона є тим фундаментом, на підставі якого здійснюється виділення та внутрішня структуризація політики у сфері протидії злочинності, в якій інтерес протидії виступає в ролі генерального інтересу. Структура інтересів інших елементів поряд з генеральним, включає й інші, які визначаються єдністю системи [2, c. 153].

Так, до інтересів кримінально-процесуальної політики, яка забезпечує реалізацію кримінально-правової політики через застосування матеріального кримінального права, належать інтереси пов’язані із застосуванням інституту кримінальної відповідальності, оптимізація кримінально-процесуальної діяльності тощо. Кримінально-виконавча політика включає в систему своїх основних інтересів реалізацію кримінальної відповідальності поєднану з інтересом профілактики злочинності через ресоціалізацію осіб притягнутих до кримінальної відповідальності. Система основних інтересів кримінологічної політики включає інтереси загальної та спеціальної превенції.

Однак визначальними для системи в цілому залишаються інтереси, які формують кримінально-правову політику. Науковець їх поділяє на дві групи: глобальний та спеціальні (приватні). Глобальний інтерес визначений у ст.1 КК України, яка формулює основні завдання КК України. Спеціальні ж інтереси визначають напрями подальшого розвитку кримінально-правового законодавства та поділяється на дві групи: дефінітивні інтереси – пов’язані з нормативною фіксацією інститутів, термінів та понять, які визначають загальні підходи, межі кримінально-правової політики та особливі інтереси – пов’язані з визначенням підстав, меж кримінальної відповідальності за посягання на конкретні об’єкти [2, c. 154].

Зазначене вище визначення напрямів правової політики держави у сфері протидії злочинності П.Л. Фріс обґрунтовує тим, що філософська категорія інтересу у внутрішньополітичній діяльності тої чи іншої соціальної групи, класу, прошарку суспільства, які перебувають при владі, проявляється, у своїй більшості, у вигляді тих чи інших нормативних актів (найчастіше законів).

З нашої точки зору не зовсім виправданим є ототожнення конкретного напряму правової політики у сфері протидії злочинності з базовим законом, бо законодавство, що регулює сферу протидії злочинності містить положення, інтерес визначення та встановлення яких закріплений в одному законі, а свій подальший розвиток набуває в інших галузевих нормативно-правових актах. Це, перш за все, інтерес, закріплений в ч.2 ст. 50 КК України, що визначає мету покарання. Адже виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів знаходить свою деталізацію у кримінально-виконавчому, кримінально-процесуальному та кримінологічному законодавстві.

Необхідність акцентування уваги на дану проблему обумовлена тим, що використання термінів і понять, що не зазначені в законодавстві, не тільки вносить певну плутанину в розуміння явищ і процесів, які регулює закон, але й знижує рівень правової культури в цілому.

В доктрині кримінального права України набула поширення думка, що положення, які закріплені в ч.2 ст.50 КК України, визначають мету кримінально-виконавчої політики [8, c. 210; 9, c. 42], змістом якої, на думку О.Б. Пташинського, є реалізація кримінального покарання у вигляді позбавлення волі [10, c. 108]. Хоча беззаперечною є очевидність того факту, що в обсяг кримінально-виконавчої політики входить весь комплекс проблем, пов’язаних із застосуванням до засуджених усіх без винятку кримінальних покарань, що передбаченні чинним КК України.

Безумовно, на досягнення цілей покарання спрямована вся кримінально-виконавча політика. Але такий підхід штучно обмежує роль законодавчого визначення мети покарання, інтересу, на досягнення якого також спрямовані напрями кримінально-процесуальної та кримінологічної політик. Бо ч.2 ст. 50 КК України визначає не тільки мету застосування, виконання та відбування покарань, що відноситься до предмету кримінально-виконавчої політики [11, c. 13]. Мета покарання впливає також і на формування положень КК України, що стосуються призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування, особливостей покарання неповнолітніх, оптимізації міри покарання, що передбачена в санкціях Особливої частини КК України (кримінально-правовий напрям); і на визначення положень призначення справедливого покарання, впливу учасників кримінального процесу на призначення та звільнення від покарання (зокрема, можливість потерпілого висловлювати свою думку щодо міри покарання або звільнення від нього суб’єкта злочину, яку суд повинен буде враховувати, що й необхідно закріпити у п.3 ч.1 ст. 65 КК України [12, c. 183]) (кримінально-процесуальний напрям); і на нейтралізацію умов, які сприяють злочинності під час відбування покарання, виявлення та запобігання ускладненню криміногенних ситуацій, протидію формуванню кримінальної субкультури тощо (кримінологічний напрям).

Стає очевидним, що вищезазначені напрями правової політики держави у сфері протидії злочинності не входять до предмету кримінально-виконавчої політики. На нашу думку, жоден із зазначених напрямів (кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінально-виконавчий та кримінологічний) комплексно не охоплює зазначених положень правової політики держави у сфері протидії злочинності. Вони розглядаються лише у галузевому значенні та не створюють системної спільності. Тому, для розроблення більш налагодженого напряму правової політики держави у сфері протидії злочинності необхідно виділити новий напрям цієї політики, який має власний спеціальний інтерес та включає усі зазначені положення – пенальну політику держави.

Слово «пенальний» (від англ. «penal») розуміється як кримінальний, караний, кримінально-караний; той, що перебуває у невигідному положенні, під страхом покарання [13, c. 728]. Пенологія – це наука про покарання та засоби кримінально-правового впливу, системне вивчення покарань [14, c. 714]. В кримінологічній думці з приводу цього поняття відсутня єдина думка. Деякі автори вважають, що цей напрям державної діяльності пов’язаний з протидією злочинності тільки під час застосування покарання у виді позбавлення волі [15, c. 724]. Інші – під час відбування будь-якого виду покарання [16, c. 125]. Вважаємо, що перший напрям необхідно ототожнювати з пенітенціарною протидією, бо термін «пенітенціарний» (від лат. «poenitentiarus» – каяття, виправлення) означає відбування покарання в тюрмі, тобто у виді позбавлення волі.

Щодо протидії злочинності під час відбування будь-якого покарання використовують терміни «наказательной» (рос.), «каральной» (укр.) політики, але цим, по-перше, зменшується її зміст по відношенню до інших цілей покарання, по-друге, обмежується лише питаннями визначення виду і розміру покарання, по-третє, протирічить поглядам гуманізації кримінально-правової репресії.

Таким чином, пенальна політика держави повинна включати кримінально-правові напрями не тільки відбування покарання (з чим ототожнюють «каральну» політику), але й визначення його виду й розміру, загальних засад призначення, умов звільнення від покарання та його відбування, а також оптимізації міри покарання, передбаченої в санкціях кримінально-правових норм.

Пенальна політика складається з наступних напрямів: кримінально-правового (базовий, системоутворюючий елемент політики держави у сфері запобігання злочинності, та визначальний по відношенню до інших її напрямів), кримінально-виконавчого (полягає у виконанні покарання), кримінально-процесуального (забезпечує справедливе призначення покарання, положення якого в перспективі можуть впливати на призначення покарання) та кримінологічного (забезпечує запобігання злочинам та протидію злочинності на всіх етапах реалізації покарання).

Ґрунтуючись на зазначеному вище положенні, можна дійти висновку, що пенальна політика держави – це самостійний напрям правової політики держави у сфері протидії злочинності, який на підставі загальної теорії протидії злочинності визначає мету, оптимальні вид і розмір покарання, розробляє положення щодо призначення та звільнення від покарання та його відбування, формулює напрями протидіючої дії на злочинність під час реалізації покарання та засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального, кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законів, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення норм цих законів та спеціальних нормативно-правових актах, які визначають напрями протидії злочинності.

Список використаних джерел:

1. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика України: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2005.
2. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. – К.: Атіка, 2005.
3. Волсан О.Ф. Политика как феномен общественной жизни // Культура народов Причорномор’я. – 2002. – № 36
4. Павленко Т.А. Щодо визначення поняття кримінальної політики держави // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006.
5. Панов М., Герасина Л. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України, 2001. – №8
6. Фріс П.Л. Кримінально-правова політик у системі правової політики у сфері боротьби зі злочинністю Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006.
7. Борисов В.І. Кримінально-правова політика та питання соціальної обумовленості Закону про кримінальну відповідальність // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006.
8. Кондратішина В.В. Кримінально-виконавча політика як елемент загальної політики у сфері боротьби зі злочинністю // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006.
9. Колб О.Г. Кримінально-виконавча політика: поняття та витоки // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми: Матеріали міжнародної наукової конференції, Донецьк, 17-18 листопада 2006 року. – Донецьк: Донецький юридичний інститут ЛДУВС, 2006.
10. Пташинський О.Б. Пенітенціарна система україни. – К., 1994.
11. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В. Александров, В. І. Антипов, О. О. Дудоров та ін.). – Вид. 4-те, переробл. та допов. / За ред. М. І. Мельника, В. А. Климента. – К.: Атіка, 2008.
12. Присяжнюк Т.І. Потерпілий від злочину: проблеми правового захисту. – К.: Центр учбової літератури, 2007.
13. Англо-русский словарь (Отв. редактор Е.Б. Черкасская). – М., 1963.
14. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001.
15. Кримінологія / Под общ. ред. А.И. Долговой. – М.: Узд. Группа Норма-Инфра-М, 2001.
16. Розументов Л., Филлипова О. Преступность в местах лишения свободы: понятие, криминологическая характеристика / Уголовное право, 2007. – № 2.