Вступ.

1. Поняття конституції України та її основні властивості.

2. Юридичне верховенство конституції України.

3. Основні функції конституції України.

3.1 Установча функція.

3.2 Організаторська функція.

3.3 Зовнішньополітична функція.

3.4 Ідеологічна функція.

3.5 Юридична функція.

4. Реалізація конституції України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. У демократичному суспільстві Конституція має особливе значення, яке ще більше зростає в перехідні періоди, коли мова йде про конкретні як у політичній, так і економічній системі суспільства. З моменту проголошення незалежності в Україні відбувається процес розширення обсягу конституційно-правового регулювання, змінюється зміст норм та інститутів конституційного права, з являються нові. Це призводить до утворення більш складної системи джерел цієї галузі права порівняно з тією, яка існувала в радянський період. Найбільш істотні зміни в ній відбувалися з прийняттям Конституції України 1996 року.

На сьогодні існує чимало досліджень вітчизняних вчених, які тим чи іншим чином торкаються проблеми сутності конституції, проте методологічні і теоретичні проблеми Конституції України як основного джерела конституційного права досліджені не повною мірою. Переважна більшість праць з цієї теми була опублікована ще в радянський період.

Чинну Конституцію України було прийнято парламентом — Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України («за» — 338, «проти» — 18, «утрималось» — 5, «не голосувало»-26). Конституція України 1996 року за своєю структурою складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів. За період становлення і розвитку незалежної України не достатньо освітлена тема реалізації Конституції України, її теоретичне осмислення і практична дія. В процесі виникають питання вирішення яких вдосконалюють та підштовхують на пошук нових шляхів забезпечення реалізації Конституції України. На сучасному етапі потрібно цілісне теоретичне осмислення, оскільки не вироблено комплексного погляду і ще потрібен аналіз різних поглядів.

Мета і завданнякурсової це вивчення понять і значень Конституції України та реалізації основних форм, а також у здійсненні комплексного всебічного дослідження Конституції України як основного джерела конституційного права України, розв’язанні теоретичних проблем, що пов’язані з правовою природою, поняттям, властивостями Конституції України як джерела конституційного права України.

Досягнення мети шляхом виконання наступних завдань:

— обґрунтувати специфіку Конституції України як нормативно-правового акта;

— визначити поняття Конституції України та її значення;

— визначити й охарактеризувати формально-юридичні властивості Конституції України як основного джерела конституційного права України;

— виявити специфіку прямої дії норм Конституції України;

— проаналізувати зміст і структуру Конституції України;

— дослідити основні функції Конституції України;

— проаналізувати та визначити поняття і зміст основних форм реалізації Конституції України.

Об’єктом дослідження є Конституція України як нормативно-правовий акт.

Предметом дослідження є поняття, правова природа, юридичні властивості Конституції України як основного джерела конституційного права України, її місце і роль у системі джерел конституційного права України.

Структура та обсяг курсовоївизначені предметом дослідження, зумовлюються поставленою метою та сформульованими завданнями.

Робота містить вступ, чотири розділи, загальні висновки, список використаних джерел – 15 найменувань. Повний обсяг становить – 34 сторінки.

1. Поняття конституції України та її основні властивості

Термін "конституція" походить від латинського слова constіtutіo, що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами. Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язане з епохою буржуазних революцій. Конституції стали юридичною формою правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Першими писаними конституціями — єдиними основними законами були Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна й дотепер, та Конституція Франції 1791 р.

Конституція є основою конституційного права. Конституційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм конституції, які закріплюють заходи економічної і політичної організації суспільства, форми правління і державного устрою, порядок і принципи формування та компетенцію органів влади і управління, судову систему, правовий статус громадян.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані та неписані. Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо) і прийнятий у суворо встановленому порядку. До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р. Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони у своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона увібрала низку законів, перший з яких — "Велика хартія вольностей" — був прийнятий ще в 1215 р.

За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Конституцію України слід зарахувати до жорстких.

Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (Росія, США, ФРН, Індія та ін.) та унітарні (Україна, Франція, Білорусь, Болгарія, Словенія, Чехія та ін.).

За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять реалізації і підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам.

Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, трудове право базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяльність.

Поняття конституції неможливо розкрити повною мірою без з'ясування питання про її не тільки юридичну, а й соціально-політичну природу[12, c. 35-37].

В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід. Конституція згідно з таким підходом розглядалась як продукт класової боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку, коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з'ясування соціально-політичної природи (суті) конституції нині значною мірою подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки. Суть конституції і нині почасти трактується як форма вираження інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів народу тощо.

Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом з тим не слід, очевидно, зводити її до форми виразу інтересів певних сил чи навіть народу в цілому.

Як зарубіжна, так і наша власна історія свідчать про те, що конституції приймаються в результаті компромісу між різними соціально-політичними силами з таких докорінних питань як межі втручання держави в життя суспільства і окремих індивідів, форми організації і здійснення державної влади, права і свободи людини. Як вираження такого компромісу слід розглядати також Конституцію України.

Форма конституції. Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу.

Традиційно за формою вираження останнього конституції поділяються на писані і неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді единого нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до неписаних — конституції, які складаються з багатьох законів, судових прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо.

Конституція України є Основним Законом держави тому, що вона наділена особливою, найвищою юридичною силою, яка знаходить свій вияв у низці положень.

1. Конституція виступає базисом для поточного законодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з Конституції і не суперечити їй. "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй" — ст. 8 Конституції України.

2. Існує, як вже зазначалося вище, особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни Конституції.

3. Контроль за додержанням Конституції здійснює особливий орган — Конституційний Суд України. Тільки до його компетенції належить вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів нормам Конституції. Аналогічні органи є в багатьох сучасних державах, хоч називаються вони по-різному.

4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити Конституції.

5. Конституція регулює найважливіші суспільні відносини в країні[6, c. 79-82].

Джерелами конституційного права в Україні вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать:

1) Конституція України — основне джерело права;

2) конституційні закони — закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми;

3) органічні закони — закони, якими деталізуються норми Конституції й ухвалення яких передбачено в Конституції;

4) звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми;

5) інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму;

6) певні нормативні акти Президента України;

7) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;

8) рішення та висновки Конституційного Суду України.

До законів, які входять до складу конституційного законодавства, належать Закони України: "Про Конституційний Суд України", "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про Рахункову палату Верховної Ради України", "Про місцеве самоврядування в Україні" та інші.

Властивості Конституції України — це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України.

Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі (схема 1):

1. Конституція України як Основний Закон є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства. Ця властивість обумовлена тим, що Конституція України визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів. Так, наприклад, ст. 92 Конституції України встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються тільки законами України. Вони стосуються прав і свобод людини і громадянина, громадянства, організації та діяльності органів державної влади, засад місцевого самоврядування тощо. 2. Конституція України характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів. Принцип верховенства Конституції є проявом загальнішого принципу верховного права як необхідної ознаки правової держави, і цей принцип прямо закріплюється в ч. 2 ст. 8 Конституції України: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Конституція України характеризується верховенством не лише стосовно до актів національного законодавства, а й щодо міжнародних договорів, що передбачено ч. 2 ст. 9 Конституції: «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

3. Важливою юридичною властивістю Конституції України є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень. Так, розділ XІІІ Конституції встановлює досить складну процедуру зміни Конституції України, яка пов'язана з тим, що, по-перше, вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157), по-друге, Конституція України взагалі не може бути змінена з настанням певних обставин — в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157), по-третє, положення Конституції України, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни Конституції України можуть бути змінені лише всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом України, по-четверте, зміни до інших положень Конституції України вносяться Верховною Радою України двома третинами голосів від її конституційного складу.

4. До юридичних властивостей Конституції України можна також віднести пряму дію її норм, що згідно з ч. З ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

5. Юридичною властивістю Конституції України є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» — фізичними і юридичними особами, так і «згори» — різними гілками державної влади. В той же час захист Конституції України може здійснюватися лише правовими засобами. Вони передбачають застосування органами державної влади, посадовими особами з метою дотримання Конституції України форм і методів діяльності в рамках наданої компетенції. Конституції деяких держав (наприклад, Словаччини, ФРН) передбачають можливість застосування і неправових засобів захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але їх застосування можливе лише в надзвичайних ситуаціях[1, c. 294-297].

2. Юридичне верховенство конституції України

Конституція України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Цінність Конституції України як нормативно-правового акта полягає насамперед у її особливій правовій природі. Цей документ є основним законом держави, законом із вищою юридичною силою та таким, що має підвищений ступінь стабільності, порівняно з іншими нормативно-правовими актами. Все це разом робить його ядром (стержнем, фундаментом) усієї правової системи держави. Тому без суворого дотримання правила щодо відповідності всіх законів і підзаконних нормативно-правових актів положенням Конституції (іншими словами – вищої юридичної сили Основного закону держави), сучасна демократична країна просто не зможе повноцінно функціонувати.

Характерною ознакою (властивістю) конституції сучасної держави є її верховенство. Ця властивість є прямопохідною і перебуває у нерозривному зв’язку з такими поняттями, як “верховенство закону” та “верховенство права”. Початок (основу) цього “понятійного ряду” слід, безперечно, шукати у “верховенстві права” як широковідомій і загальновизнаній демократичним світом конституційно-правовій доктрині.

Верховенство права (анг. the rule of law) у буквальному розумінні сьогодні подається як панування права у життєдіяльності громадянського суспільства і функціонуванні держави. Як науковий термін “верховенство права” вперше вжив англійський правознавець А. Дайсі в ХІХ ст., однак своїм корінням дана правова доктрина сягає ще античних часів, а в її створенні та утвердженні значне місце посідають праці визначних мислителів і політичних діячів: Г. Гроція, Б. Спінози, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Т. Джефферсона, І. Канта. Доктриною “верховенства закону” передбачається необхідність підпорядкування “позитивного” (встановленого чи санкціонованого державою) права “непозитивному” (природні права людини, потреби людської природи, вимоги розуму, мораль і т.д.). У практичному, дещо спрощеному варіанті, дія принципу “верховенства права” означає те, що держава та її інститути повинні визнати пріоритет прав людини й підпорядкувати останнім свою діяльність. Принципи “верховенства права” і “верховенства закону” мають багато спільного, але не є тотожними. Верховенство закону подається як визначальна роль закону в правовій (юридичній) системі держави, в діяльності всіх суб’єктів права, насамперед державних органів і посадових осіб. Верховенство закону означає, що закон має вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного (державою встановленого) права[5, c. 315-317].

Саме виходячи із вищевикладеного, насамперед із розуміння єдності і взаємообумовленості вищезгаданого “понятійного ряду” (“верховенство права” – “верховенство закону” – “верховенство конституції”), останнє – “верховенство конституції”, – як поняття, видається за можливе розглядати з позиції двох підходів: вужчого та ширшого.

У першому (вужчому) розумінні “верховенство конституції” можна розглядати лише як верховенство одного із законів: Основного Закону держави. При цьому центральним буде розгляд конституційного положення про вищу юридичну силу норм конституції.

У другому (ширшому) розумінні поняття “верховенство конституції” можна розглядати як цілісний конституційний принцип організації й функціонування правової держави. У визнанні цього принципу як такого закладено загальну ідею підпорядкування держави конституції, праву. З цього приводу проф. М.В. Вітрук пише, що саме “/…/ Конституція держави займає особливе місце в системі законів. Вона є Основним (вищим) Законом держави і володіє верховенством на всій його території. Конституційна законність є реально діюча система конституціоналізму, що забезпечує повну дію конституції. Конституційна законність означає: 1. Правовий характер самої конституції як основного закону держави /…/ 2. Верховенство конституції в правовій системі держави, тобто наявність у ній вищої юридичної сили /…/ 3. Принципи і норми конституції мають пряму дію /…/ 4. Конституція діє на всій території держави”.

Верховенство конституції означає також, що з її нормами та принципами, ідеями та доктринами, концепціями і т.д. повинна узгоджуватись назагал уся діяльність держави, її органів та посадових осіб, громадських структур, громадян та іноземців, які перебувають у державі, в усіх сферах її життя. Конституція мала б виступати певною домінантою всього суспільного розвитку.

Конституція знаходить різну форму закріплення (висвітлення) принципу верховенства на рівні конституційних положень. Так, частина друга ст. 4 чинної Конституції Росії (Конституція Російської Федерації, прийнята 12 грудня 1993 року) чітко зазначає, що “Конституція Російської Федерації і федеральні закони мають верховенство на всій території Російської Федерації”169; частина перша ст. 7 чинної Конституції Литви (Конституція Литовської Республіки, прийнята 25 жовтня 1992 року) говорить, що “/…/ недійсним є будь-який закон або інший акт, що суперечить Конституції”; частина перша ст. 5 чинної Конституції Болгарії (Конституція Республіки Болгарія, прийнята 12 липня 1991 року) зазначає: “Конституція є верховним законом, і інші закони не можуть їй суперечити; “В Республіці Хорватія закони узгоджуються з Конституцією, інші норми та акти – з Конституцією та законами”, – йдеться в частині першій ст. 5 чинної Конституції Хорватії (Конституція Республіки Хорватія, прийнята 22 грудня 1990 року)[10, c. 164-167].

В Україні принцип верховенства конституції знайшов своє закріплення в положеннях ст. 8 Конституції України: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Спробуємо детальніше розглянути зміст принципу “верховенства конституції” на прикладі України, проаналізувавши згадану конституційну норму.

Вища юридична сила конституції полягає в тому, що жоден нормативно-правовий акт держави не повинен суперечити конституції. Ні закони, ні підзаконні нормативно-правові акти не можуть вступати в суперечність з положеннями Основного Закону держави. У наведеному вище положенні Конституції України чітко зазначено: “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй” (ч. 2 ст. 8). Привертає увагу те, що в даному випадку законодавець вживає словесну форму “повинні відповідати їй” у розумінні “не суперечити”, оскільки, відповідаючи положенням, неможливо їм суперечити. Проте варто зазначити, що ці дві можливі форми “відповідати /…/” і “не суперечити /…/” є дуже близькими, в даному випадку вживаються як синоніми, але все-таки не є тотожними.

Наступне, що логічно випливає із положення про Конституцію як закон із вищою юридичною силою, – це те, що не тільки нормативно-правові акти повинні відповідати положенням Конституції України. Оскільки система джерел як конституційного права, так і інших галузей права не обмежується тільки нормативно-правовими актами (наприклад, ті ж самі нормативні угоди (нормативні договори)). Мова йде, насамперед, про міжнародні угоди, підписані Україною, щодо визнання тих чи інших міжнародно-правових актів частиною національного законодавства; мова також може йти і про нормативні угоди між різними суб’єктами правових відносин (наприклад: у тому ж конституційному праві – між різними територіальними суб’єктами). Зрозуміло, що проголошене правило “про відповідність конституції” теоретично повинно працювати і тут. У жодному разі не може суперечити Конституції України, наприклад, Угода, укладена декількома областями західного регіону про збереження флори і фауни в українських Карпатах, якщо б таку було укладено. Що стосується нормативно-правових угод міжнародного характеру, то в чинній Конституції України маємо пряму вимогу щодо відповідності останніх положенням Основного Закону, так ст. 9 Конституції України говорить: “Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”[3, c. 213-217].

Конституція України, як закон з вищою юридичною силою, повинна мати належну систему реалізації своїх норм. Саме тому ч. 3 ст. 8 Конституції України чітко зазначає: “Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”.

Враховуючи змістовне навантаження та сутність конституційного положення, викладеного в ч. 1 ст. 8 Основного Закону України, в якому говориться про те, що “/…/ в Україна визнається і діє принцип верховенства права”, дія норм Конституції України поширюється без винятку на всю територію держави, а її нормами та принципами, ідеями та доктринами, концепціями (закладеними у змісті Конституції України), повинні керуватися в своїй діяльності всі суб’єкти правовідносин, особливо державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи. Мова йде про те, що державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи в своїй діяльності мали б не тільки визнавати формально, а й керуватися такими доктринами та концепціями, як доктрина розподілу влади, концепція, за якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю тощо.

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення статті 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України";

по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), мас бути визнаний недійсним. Найвища юридична сила Конституції У країни забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.

Правовий захист Конституції України здійснюють:

1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Так, згідно з Конституцією України Президент України є гарантом додержання Конституції України (ч. 2 ст. 102), Верховна Рада України усуває Президента України з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (п. 10 ст. 85) та здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України (п. 13 ст. 85), Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції та законів України (п. 1 ст. 116) тощо.

2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади.

3. Орган конституційної юрисдикції (Конституційний Суд України), який є основним, визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України. Згідно зі ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

4. Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості (ч. 2 ст. 17 Конституції України).

5. Громадяни України. Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так, ст. 55 встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань[8, c. 229-231].

3. Основні функції конституції України

Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій системі України означені в її функціях — основних напрямах впливу на суспільні відносини.

Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних відносин, які врегульовані Конституцією і охоплюються її змістом.

Конституції визначають залежно від різних критеріїв і підстав. їх можна пов'язувати з функціями держави. Залежно від суспільного призначення конституції визначають соціальні функції, які поділяють, у свою чергу, на юридичні та політичні. Ці функції порівняно однорідні і цілеспрямовані. Так, у юридичній функції знаходять своє вираження (втілення) конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній функції відображаються конституційні основи політики та політичної системи.

3.1 Установча функція

Суть цієї функції полягає в тому, що конституція, з'являючись у результаті корінних змін у житті суспільства , стає політико-правовою основою його розвитку на наступному історичному етапі. Слово "установча" необхідно розуміти в тім змісті , що конституція або закріплює те, що вже існує як результат діянь людей, або створює передумови для зовсім нових суспільних відносин, що дозріли в суспільстві , але не здатних виникати, поки не буде для них необхідної правової бази, що із прийняттям конституції і засновується. Таким чином, установчі початки конституцій можуть виявлятися і стосовно суспільного (політичної) системі в цілому, і стосовно конкретних державно-правових інститутів і установ .

Сказане переконливо підтверджує досвід власної історії. Кожна конституція знаменувала новий етап у соціально-політичному розвитку і виконувала установчу функцію, природно, з позицій тих, хто в той час здійснював владу.

Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85). Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших[2, c. 249-250].

3.2 Організаторська функція

Дана функція конституції полягає в тім, що вона не тільки оформляє досягнуте і ставить нові задачі перед суспільством і державою, але й стимулює політичну активність, націлює державні органи і суспільні об'єднання, усіх громадян на діяльність у дусі нового основного закону. Інакше кажучи, після прийняття конституції не повинне бути такого положення , що про неї відразу забули, а люди жили б і діяли в колишньому стилі, начебто б її і не було. Конституцію треба виконувати, і відповідні орієнтування, а також механізми повинні утримуватися в самій конституції.

Важливе організуюче значення має сам факт прийняття нової конституції. Здавалося б, багато чого з того, що вона відображає, вже існує в житті, закріплювалося попередніми нормативними актами, у тому числі і внесенням виправлень у раніше діяв основний закон. І все-таки поява нової конституції є чинником мобілізуючого значення для суспільства , державних органів.

Крім того, слід враховувати й те, що конституція є документом прямої дії — це найчастіше підкреслюється в самому її тексті. І її організуючий початок полягає в тому, що багато суспільних відносин можуть виникати безпосередньо на базі конституції[14, c. 59-60].

3.3 Зовнішньополітична функція

Зовнішньополітична функція конституції полягає в тому, що основний закон звернений не тільки до внутрішнього життя країни, воно одночасно є фундаментом зовнішньополітичної діяльності держави. Це може бути виражено включенням у конституцію спеціальних глав про зовнішню політику й оборону. Але в принципі наявність таких глав зовсім не обов'язково — їх не було, приміром , Конституції СРСР 1936 р. Немає подібної глави й у Конституції України 1996 р., у більшості закордонних конституцій. Суть в іншому , і це головне: наша Конституція не просто виходить з миролюбної зовнішньої політики держави, прагнення до співробітництва і добросусідства, але й проголошує загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України складовою частиною її правової системи.

Крім того, зовнішньополітична функція Конституції нашої країни складається також в тім, що за межами держави вона служить і як важливе інформаційне джерело. Конституція дає уявлення людям інших країн, а також державам і міжнародним організаціям про наш суспільно-політичний лад, структуру держави, конституційних основах регіональної і національної політики, статусі особистості в Україні і т.д. Ознайомившись з тим, які параметри соціально-економічної і політичної системи закладені в нашій Конституції, закордонний світ отримує уявлення про можливі перспективи розвитку країни. Не будемо закривати очі на те, що конституційні декларації і реальні кроки — не завжди те саме. І проте, зрозуміти без Конституції сутність держави неможливо.

Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає належність влади в країні народу, основи державного і суспільного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України визначаються основні форми здійснення народовладдя — вибори і референдуми, місцеве самоврядування тощо[11, c. 108-109].

3.4 Ідеологічна функція

І хоча ідеологічна функція конституції може полягати в закріпленні постулатів якогось політичного навчання в якості пануючих, така функція також властива для нашої Конституції. Такими були всі попередні радянські конституції. Так, не просто правовим актом, але і типовим документом наукового комунізму була Конституція СРСР 1977 р. Вона виходила з побудови всього життя в країні на постулатах теорії і практики соціалістичного і комуністичного будівництва, а в преамбулі Конституції утримувалася характеристика існуючої в країні суспільної системи як розвитого соціалізму. От такий варіант ідеологічного призначення конституції і виключає тепер наш Основний Закон 1996 р.

Однак в іншому плані конституція просто не може не бути ідеологічним — у змісті світоглядним — документом. Адже практично кожне її слово, усі закріплені в конституції інститути виражають бачення бажаної соціально-політичної системи країни. Хіба не очевидні одна ідеологія в категоричному запереченні приватної власності (це робили радянські конституції), і зовсім протилежна в конституційному закріпленні приватної власності і взагалі різноманіття форм власності в країні (Конституція України 1996 р.)!

Або, приміром, закріплення в Конституції СРСР 1977 р. однопартійної системи з керівною роллю КПРС і, навпаки, політичного плюралізму в Конституції України 1996 р. і рівності всіх суспільних об'єднань перед законом. Адже тут теж видні не тільки політико-організаційні, але й ідейні основи суспільно-державного життя.

Перелік прикладів можна було б продовжити, але висновок очевидний: кожна конституція закріплює свою систему суспільних цінностей (якою мірою вони відбивають загальнолюдські ідеали — це інше питання) і націлене на те, щоб на її основі формувалися відповідні погляди кожного члена суспільства.

3.5 Юридична функція

Суть цієї функції конституції полягає в тім , що вона:

— стає основою нових правовий системи і правопорядку в країні (або нового етапу в їхньому розвитку, якщо вони існують і в принципі зберігаються);

— сама регулює суспільні відносини і як документ прямої дії може бути вихідним ґрунтом для їхнього виникнення;

— дає імпульс розвиткові законодавства і прийняттю великого масиву нових нормативних юридичних актів, що втілюють загальні ідеї й окремі положення конституції.

Сказане повною мірою відноситься до діючої Конституції України. Вона є "заголовним" документом створюваної в Україні правової системи, для деталізації Конституції потрібні близько 600 нормативних актів, частково прийнятих, але у своїй більшості все-таки поки підготовлюваних[4, c. 138-139].

4. Реалізація конституції України

Питання практичної реалізації принципів та норм Конституції України, втілення їх у повсякденне життя суспільства і держави, забезпечення орієнтації на них кожного громадянина нашої країни — це питання не менш важливе і складне, ніж прийняття самої конституції. Безумовно, Конституція України вже зараз діє, діє повністю, без будь-яких обмежень з часу свого офіційного прийняття 28 червня 1996 року. Але не менш зрозуміло й те, що впровадження принципів та норм Конституції у життя, їх втілення безпосередньо у соціальну практику — процес достатньо довгий. Авжеж слід прийняти відповідні, передбачені у самій Конституції конституційні закони, за допомогою яких визначаються, наприклад, порядок створення, статус та форми діяльності відповідних державних та самоврядних інституцій, вирішуються питання пов’язані з правами та обов’язками громадян України, іноземців та осіб без громадянства, регулюються питання мовної політики держави тощо. Але перед усім слід забезпечити існування, створити відповідні матеріальні, організаційні, пов’язані зі свідомістю людей передумови вирішення усіх наведених та багатьох інших різнопланових вимог успішного розвитку конституційного процесу. При цьому слід ураховувати, що переважна більшість цих проблем вирішується з великими труднощами. Візьмемо, наприклад, питання мовної політики держави. В Конституції України це питання вирішується на принципово демократичних засадах, з однією непорушною умовою — українська мова, яку Конституція визначає як державну мову, повинна набувати все більшого поширення, вивчення та застосування. На практиці, проте, це зовсім не так. Більш того, у деяких регіонах, обмежують використання української мови у державному та суспільному житті.

Слід спеціально наголосити на тому, що зазначена й усяка подібна практика ігнорування норм Конституції України, відсутність відповідних законів є безпідставними і не можуть мати місця передусім ще й тому, що згідно ст. 8 Конституції України її норми є нормами прямої дії і повинні виконуватися безпосередньо, не чекаючи, коли у відповідному законі, на основі конституційного принципу про державний статус української мови, будуть розписані організаційні заходи щодо забезпечення реалізації положень

Говорячи про втілення норм і положень Конституції України у життя, перш за все слід звернути увагу на практичне здійснення конституційних, як й усіх інших, прав і свобод людини і громадянина.

Питання прав і свобод людини і громадянина є виразом у правовій формі та забезпеченням практичного здійснення послідовно гуманістичного принципу, визнаного світовою спільнотою і закріпленого у нашій Конституції, принципу, згідно з яким "людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

Саме права людини, забезпечення їх практичного здійснення та захист вважали вони найважливішою рисою, самою суттю правової держави.

Виходячи саме з цього критерію, ми, на жаль, не можемо ще нашу молоду, дійсно суверенну і незалежну Україну у повному розумінні правовою державою. "Демократична, соціальна, правова держава" — це той конституційний принцип державотворення, який ми наполегливо, поступово, не дивлячись на існуючі труднощі та перешкоди, реалізуємо у практичному житті[13, c. 247-249].

У цьому плані одним з найважливіших завдань сьогодення є практичне забезпечення здійснення у нашому суспільстві принципу верховенства права. При цьому під правом у даному разі ми розуміємо не зібрані до купи постанови та акти, видані різними державними органами, а перш за все узагальнену міру свободи, рівності та справедливості у суспільстві, яка повинна становити найглибшу сутність кожного закону, кожного нормативного акта, який видається у державі.

Проте слід урахувати й те, що вирішення соціального і правового статусів людини і громадянина, формування демократичної, соціальної, правової держави, практичне здійснення принципу верховенства права, як і розв’язання інших першочергових питань державотворення, напрямки пов’язані із виходом України з того тяжкого соціально-економічного становища, в якому вона сьогодні знаходиться.

Тільки за умови об’єднання зусиль усього суспільства, усіх політичних спрямувань, що в ньому існують, можна вирішити питання успішного розвитку нашої держави, досягнення Україною цивілізованого рівня свого існування. Велику об’єднуючу роль у цьому плані повинна відігравати сучасна українська національна ідея, основи подальшого розвитку та здійснення якої закладені у Конституції України.

Дехто може сказати, що формування загальної національної ідеї суперечить принципу ідеологічного плюралізму, основи якого закладені у статті 15 Конституції України, але це не зовсім так, про це свідчить і світовий досвід. Адже у тих же США, Японії, Німеччині, Франції, Швеції та інших розвинутих країнах існує безліч політичних та інших громадських угруповань. І поряд з їх політичними цілями та програмами живе та вдосконалюється відповідно до умов суспільного розвитку об’єднуюча усе суспільство етнополітична національна ідея. У США — це "американська мрія", яка за своїм змістом охоплює такі цінності, як свобода, повага до індивіда, добробут, прагнення до успіху та самоствердження, визнання всесвітньої місії США тощо. Для Німеччини у післявоєнний період національна ідея була пов’язана з відновленням країни, поверненням до демократичних ідеалів, об’єднанням країни тощо. Для Швеції з цієї точки зору найважливішими національними цінностями є збереження своєї етнічної особливості, що взагалі притаманне невеликим націям, захист позаблокового існування, увага до питань соціального захисту населення та інші як загальновизнані, так і етнічні цінності[7, c. 119-121].

Своя національна ідея була споконвіку притаманна й українському народові. Основний її зміст — це визнання своєї національної особливості, національна самоповага, боротьба за незалежність і побудову своєї суверенної держави, відданість таким суспільним цінностям, як соборність, християнські настанови, здобуткам своєї національної історії, зокрема ідеям козацтва, феномену Шевченка тощо. Безумовно, національна ідея за своїм конкретним змістом не залишається незмінною. Зберігаючи своє основне, суттєве національне коріння, вона завжди повинна відповідати, давати відповідь на основні питання, які стоять перед суспільством на тому чи іншому етапі його розвитку, повинна розвиватись разом із розвитком суспільства і держави. До того ж слід додати, що у наш час, коли так зміцніли зв’язки між державами, повсякденно, по різним напрямкам поширюються міждержавні стосунки, міжнародне співтовариство стало реалією наших днів, кожна національна ідея, у тому числі й українська, повинна бути зорієнтована не тільки на суто українські, а й визнані міжнародною спільністю ідеали. Відповідно до змісту сучасної української національної ідеї мова повинна йти про збереження та розвиток у сучасних умовах ідеалів та культурних цінностей, притаманних українській нації, розвиток державної мови, а також задоволення відповідних потреб представників усіх національностей, що мешкають в Україні; про створення необхідних умов щодо всебічного розвитку людини, захист та ефективне здійснення її прав і свобод; про формування в Україні громадянського суспільства, плюралізм та державну підтримку різних форм власності, аби вони гарантували справжню свободу і благополуччя особистості; про розвиток і плідне використання загальновизнаних форм демократії, місцевого самоврядування, забезпечення порозуміння та спільної праці у керівництві державою. Особливо слід підкреслити, що любов і терпіння, повага та взаємодопомога, чесність та відкритість повинні стати моральними підвалинами виховання молодого покоління в нашому українському суспільстві.

Конституція — об’єднуючий, а не роз’єднуючий документ. Важливо, щоб це повною мірою усвідомлювалося владними структурами на всіх рівнях. Конституція не вирішила і не могла вирішити всіх проблем державотворення. Конституційний процес триває на якісно новій основі, оскільки Конституція визначила демократичний вектор розвитку соціальних процесів у нашій країні, встановила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що права і свободи людини та її гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це зобов’язує державні органи вирішувати навіть найскладніші питання в узгоджувальному, консенсуальному, а не в конфронтаційному режимі, має основоположне значення для забезпечення стабільності конституційного ладу України, суспільних перетворень на демократичних засадах, забезпечення прав і свобод людини і громадянина[15, c. 146-148].

Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Застосування конституційних норм — це діяльність державних та інших органів метою яких є забезпечення реалізації прав і обов’язків , а також контроль за процесом.Реалізація Конституції можлива в результаті застосування конституційних норм державними і уповноваженими органами. Призначення цієї норми є реалізація конституційних призначень шляхом надання одним учасникам відносин суб’єктивних прав та покладання на інших обов’язків і рішень про юридичну відповідальність. Застосування має активний творчій характер. Реалізується виданням актів, здійснюється в установленому порядку і опирається на апарат примусу.Суб’єкт застосування конституційних норм це держава, органи державної влади і місцевого самоврядування , а також органи суду, прокуратури, уповноважені особи в межах своєї компетенції. Конституційні норми застосовуються трудовими колективами, виборцями, громадянами які виступають в державно-правовій якості.[4]Використання супроводжується виникненням , зміною або припиненням конституційних правовідносин. Виконанням досягаються конституційні цілі та забезпечуються функціонування конституційного механізму влади.Має дві функції:

-позитивне регулювання шляхом видання актів, що забезпечують виконання Конституції суспільством;

— охорона та захист Конституції. Застосування права представляє собою власну індивідуально – правову діяльність, яка направлена на рішення юридичних справ в результаті якої в систему права включається індивідуальні риси, виражені піднормативним регулюванням.

Застосування як засіб управління суспільними процесами, націлена на здійснення загальних програм, закріплених у нормах права. Потрібна для здійснення прав і свобод, а також контролю за доцільністю їх використання.Як засіб організації має публічний характер, це політичне явище. Виступає стабілізатором політики.Кожен правозастосовник зобов’язан приймає акти застосування норм Конституції в межах своєї компетенції, не припускав порушень.

Застосування має такі стадії:

— встановлення і дослідження фактів;

— встановлення юридичної основи;

— прийняття рішення та документальне оформлення.

В процесі застосування конституційних норм йде відображення суспільної практики. Пізнання об’єктивної дійсності припускає встановлення фактичних обставин, а також з’ясовування шляхом тлумачення змісту конституційних приписань , застосованих до конкретних життєвих умов. Результатом тлумачення повинна бути однозначність і повна ясність сенсу норми має рацію. Особливість тлумачення за об'ємом обумовлена його зв'язком з кінцевим результатом з'ясування і роз'яснення сенсу правових норм, від якого залежить практичний ефект тлумачення. У зв'язку з результатом тлумачення розрізняють буквальне (адекватне), розповсюджувальне і обмежувальне. Акти тлумачення — це один з видів правових актів. Акти тлумачення необхідно розглядати і як дія, і як юридичний документ, акт з'ясування і роз'яснення. Акт тлумачення це офіційний, юридично значущий документ, направлений на встановлення дійсного сенсу і змісту норм має рацію.

Види застосування розподіляються:

— офіційне;

— неофіційне;

— нормативне;

— казуальне.

Нормативний блок механізму реалізації Конституції України припускає можливість, як безпосереднього застосування, також і опосередкованого, тобто крізь норми галузевого законодавства. Застосування конституційних норм, не має змісту й необхідності протиставити безпосередню й опосередковану форми їх реалізації, оскільки частіше за все норми Конституції України здійснюються разом з нормами різних галузей права України[9, c. 227-229].

Висновки

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підґрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.

Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.

Зміст конституції – це сукупність конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином.

По формі конституція – завжди документ держави, тобто це правовий акт, основний закон держави, що приймається парламентом, спеціальною конституційною асамблеєю, безпосередньо голосуванням народу, що має, відповідно, державно-обов’язкову, вищу силу; тобто конституція стоїть на першому місці в законодавстві держави та містить вихідні начала національної системи права. А по суті та змісту конституція – звичайно, документ і суспільства, і держави. Інакше кажучи, конституція – політичний документ. Головні питання її змісту – про владу, форму власності, стан особистості, устрої держави.

З урахуванням вищесказанного можна охарактеризувати основні функції конституцій загалом. При цьому слід враховувати, що функції конституції – різні прояви її призначення. Вони відображають роль основного закону в політиці, житті суспільства та громадян, реалізації завдань держави. Будь-якій конституції – незалежно від соціальної системи – властиві слідуючі функції:

— установча,

— організаторська,

— зовнішньополітична,

— ідеологічна,

— юридична.

Список використаних джерел

1. Конституційне право України: Навч. посібник для юридичн. спец. вузів/ НАН України; Інт держави і права ім. В.М.Корецького; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка; Нац. акад. внутрішніх справ України; Авт. В.Ф.Погорілко, О.Ф.Фріцький, О.В.Городецький та ін.; За ред. В.Ф.Погорілка. — 4-е вид.. — К.: Наук. думка, 2003. — 731 с.

2. Конституційне право України : Академічний курс: У 2 т.: Підручник/ Відп. ред. Віктор Погорілко; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.: ТОВ "Вид. "Юридична думка". – 2006. — Т. 1. — 2006. — 543 с.

3. Кравченко В. Конституційне право України: Навчальний посібник/ Віктор Кравченко,. — 4-е вид., випр. та доп.. — К.: Атіка, 2006. — 567 с.

4. Лисенков С. Основи правознавства/ Сергій Лисенков,. — К.: Либідь, 2000. — 391 с.

5. Логвінова М. Основи правознавства: Навчальний посібник/ Марія Логвінова, Віталій Кафарський,; Ред. В. П. Нагребельний; Мін-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 566 с.

6. Орлов П. Основи правознавства: науково-популярна література/ Павло Орлов,. — Донецьк: Аль-фа-Прес, 2004. — 302 с.

7. Основи правознавства: Навчальний посібник/ П. І. Гнатенко, В. М. Калашников, К. А. Марков та ін.; Ред. П. І. Гнатенко. — К.: Юридична книга, 2003. — 319 с.

8. Основи правознавства: Навчальний посібник/ В. П. Пастухов, В. Ф. Пеньківський, Л. М. Подкоритова; За ред. В. П. Пастухова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Алерта, 2005. — 377 с.

9. Основи правознавства України: Навчальний посібник/ С. В. Ківалов, П. П. Музиченко, Н. М. Крестовська, А. Ф. Крижанівський. — 2-е вид., доп. і перероб.. — Харків: Одіссей, 2003. — 334 с.

10. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, НАН України, Київський ун-т права. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

11. Савчук П. Основи правознавства: Посібник для абітурієнтів/ Петро Савчук, Юлія Самойленко,; Ред. В Дмитренко, . — К.: А.С.К., 2000. — 206 с.

12. Синенко В. Конституційне право України: Хрестоматія/ Василь Олександрович Синенко,; Василь Синенко; Кіровоград. Держ. техн. ун-т. — Кіровоград, 2000. — 104 с.

13. Фрицький О. Конституційне право України: Підручник/ О.Ф.Фрицький,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002 2003. — 535 с.

14. Шмеріга В. І. Конституційне право України: Інтерактивний курс/ В. І. Шмеріга, Н. М. Крестовська. — Харків: Одіссей, 2004. — 238 с.

15. Шпиталенко Г. Основи правознавства: Навчальний посібник для студ. вузів/ Галина Шпиталенко, Рок-солана Шпиталенко,. — 4-те вид.. — К.: Каравела, 2006. — 375 с.