Вступ

Актуальність теми. Звернення до конституційної історії Великобританії в цілому і різних етапів становлення англійської парламентаризму зокрема має велике прикладне значення на сучасному етапі. Стійка традиція ефективного парламентаризму може сформуватися і в Україні за умови уважного ставлення влади і суспільства до досвіду інших країн і первісних спроб його адаптації до вітчизняних внутрішньополітичним реаліям, що робить знову актуальним його британський компонент.

Сполучені Штати Америки у державному і правовому аспектах є досить яскравим і складним політико-юридичним утворенням.

Вивчення становлення і розвитку американського конституційного права є важливим не тільки з пізнавального погляду, але й для правильного розуміння у цілому історії розвитку держави і права зарубіжних країн у нову та новітню добу.

Державно-правова організація США викликає особливий інтерес дослідників – юристів і тих, хто за своїм фахом має потребу в її осмисленні. Спеціальна у вузькому значенні слова наукова література з історії розвитку американської держави і права майже відсутня. Ідеологічні нашарування, що виникли у вивченні державно-правових інститутів і всієї американської правової системи, і які існували в юридичній літературі радянської доби, домінують над дослідниками донині і не дозволяють прорости паросткам об’єктивності. Така дійсність обумовлена ще й тим, що нині США в політичному, економічному і військовому відношенні є країною, яка майже одноосібно формує політичну карту світу і обличчя світової демократії та її критерії. США продовжують залишатися зразком демократичної країни, відкритості суспільного і політичного життя, конституційного шляху вирішення проблем, які виникають. Ґрунтовне вивчення зазначених явищ може бути надзвичайно корисним як в теоретичному, так і практичному відношеннях, зокрема, для організації кращого функціонування політичної системи України, для усунення протиріч, що існують між трьома гілками влади нашої країни, у вирішенні тих досить складних політико-економічних і соціальних проблем, які існують в українському суспільно — політичному житті.

Тема  даної роботи є досить актуальною. Обравши шлях незалежного розвитку у серпні  1991 року, український народ поставив собі за мету створення правової держави,  необхідним елементом якої е верховенство Конституції у правовому просторі держави. Водночас надзвичайно важливим завданням подальшого розвитку українського суспільства є реальне забезпечення проголошених Конституцією прав и свобод людини. У цьому зв’язку вкрай необхідно вивчати як історію становлення і розвитку кнституційного ладу сучасних високорозвинутих країн, так і сучасний стан дотримання в ціх країнах прав людини.

Метою даної роботи є аналіз змісту Конституції США та характеристика її приписів, пов’язаних з правами громадян. Як відомо, американський народ живе за нормами своєї конституції вже понад 200 років, майже не змінюючи її, що свідчить про оптимальність її вихідних положень. Не тільки професіоналізм та грамотність відзначають авторів цього юридичного документу. В ньому сконцентровані знання, мудрість та культура останніх століть розвитку людства, революційна непримиренність першопрохідців суспільства, високе почуття справедливості.

Так чи інакше, окремі питання, пов’язані з розглядом проблем становлення і розвитку парламентаризму в Англії в окремі історичні періоди, висвітлювалися в роботах таких авторів, як М. П. Айзенштадт, К. І. Батир, Є. В. Гутнова, А. І. Мінаєв, О. А. Омельченко, Н. Н. Страхов та ін.

Здійснено також аналіз праць таких радянських дослідників як О.А. Жидкова, А.О. Мішина, В.О. Туманова, В.В. Маклакова, З.М. Черніловського, В.Є. Чиркіна та деяких інших.

Не дивлячись на те, що дослідженню прав і свобод людини, в юридичній науці, присвячено чи не найбільшу кількість праць, з різних аспектів –наприклад,  концепції  прав  людини  в  теорії соціальної  та  правової  держави,  реалізації конституційних прав і свобод людини в Україні тощо,  недостатньо  висвітленими залишаються питання світоглядного осмислення та розуміння прав і свобод, як невід’ємної і рушійної сили цивілізаційного розвитку усього людства.

Різним теоретичним аспектам прав і свобод людини присвячено чимало праць таких відомих  вітчизняних і зарубіжних  учених, як С.С.Алексєєв, М.М.Антонович, С.П.оловатий, О.В.Зайчук, Ю.І.Крегул, М.І.Козюбра, Е.А.Лукашева,  М.М.Марченко,  В.Ф.Погорілко, П.М.Рабінович,В.І. Євінтов, М.І.Хавронюк, А.Ф.Черданцев,  Ю.С.Шемшученко.

Теоретичною базою дослідження стали наукові праці відомих українських вчених-правознавців: Т.Г. Андрусяка, В.Г. Буткевича, Ю.М. Бисаги, В.Н. Денисова, В.К. Забігайло, О.В. Зайчука, М.І. Козюбри, В.О. Котюка, В.В. Копєйчикова, А.А. Козловського, Є.В. Назаренка, Н.С. Прозорової, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, В.М. Шаповала, М.М. Страхова, О.О. Шевченка, Є.А. Тихонової, С.В. Шевчука, М.В. Тесленко, Є.В. Черняк та інших.

Метою дослідження є визначення місця і ролі Великої хартії вольностей 1215р. та Конституції США 1784 р.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути історичні та соціально-політичні передумови прийняття Великої хартії вольності 1215р, її місце і роль у формуванні сучасної правової системи Англії;

— дослідити історичні та соціально-політичні передумови прийняття Великої хартії вольності;

— охарактеризувати місце і роль у формуванні сучасної правової системи Англії;

— проаналізувати історичні та соціально-політичні передумови прийняття конституції США 1784 р.;

— виявити місце і роль конституції США 1784 р. у формуванні і розвитку сучасної правової системи США;

— розглянути місце і роль Великих хартії вольностей 1215 р. та конституції США 1784 р. у формуванні сучасних правових систем світу.

Об’єктом дослідження є соціально-політичні передумови прийняття Великої Хартії вольносте й у 1215 р. та Конституції США 1787 р.

Предметом дослідження є історико-правові закономірності прийняття Великої Хартії вольносте й у 1215 р. та Конституції США 1787 р.

Розділ І. Історичні та соціально-політичні передумови прийняття Великої хартії вольності 1215р, її місце і роль у формуванні сучасної правової системи Англії

1.1. Історичні та соціально-політичні передумови прийняття Великої хартії вольності

Становлення феодальної держави і права в Англії відбувалося в декілька етапів:

1)       розклад родового устрою на Британських островах у місцевих бритів і кельтів, римська колонізація (I століття до н. е. — IV століття н. е.);

2)       завоювання й асиміляція Британії германськими племенами — англосаксами (звідси нова назва країни — Англія) — V-XI століття;

3)       завоювання Англії французькими баронами — вихідцями з Північної Франції (Нормандії) на чолі з Вільгельмом І (Завойовником), етнічна і політична асиміляція, остаточне оформлення національної англійської держави — 1066 рік — ХІІІ століття.

Формальне право в Англії було представлене ранньофеодальними «варварськими», англосаксонськими «правдами»: «Правдою Етельберта» королівства Кент (УІ-УІІ століття), «Правдою Іне» королівства Вессекс (УІІ століття), загальноанглійською «Правдою Альфреда Великого» (ІХ століття), «Законами Етельстана» 940 року (онука Альфреда Великого) тощо. Характерним для цих «правд» було поступове відповідно до феодальних відносин витискування звичаєвого права королівським законодавством. Так, «Правда Етельберта» фіксує в основному санкції за крадіжки та вбивства. За крадіжку церковного майна встановлюється штраф у 12-кратному розмірі, майна єпископа — 11-кратному, священика або короля — 9-кратному, диякона — 6-кратному, клірика та вільної людини — 3-кратному. Своєрідним було «покарання» за викрадення чужої дружини. У статті 31 «Про чужу дружину» проголошувалося: «… нехай придбає нову і приведе до чоловіка». Вбивство каралося, як і в Салічній правді, вергельдами від 100 до 6 шилінгів залежно від соціального статусу вбитого. «Правда Іне» забороняє працювати в неділю, встановлює за крадіжку обернення в рабство всієї родини крадія, за ухилення від походу — 120 шилінгів і втрату землі. «Правда» Альфреда Великого діє вже по всій Англії і спрямована на охорону феодальних відносин, що формуються. Так, за порушення присяги васалом встановлюється покарання у вигляді 40 днів королівської в’язниці. Вбивство того, хто чинив опір при цьому, не передбачало вергельду. Замах на господаря (глафорда) карався смертною стратою, крадіжка церковного майна — відсіканням руки.

Закони Етельстана являють собою розлогу кодифікацію, спрямовану на закріпачення селян, охорону життя феодалів. Вони широко застосовують смертну кару та членоушкодження. Становить інтерес анонімний збірник Х століття «Про права і обов’язки», який містить феодальне звичаєве право і перелік селянських повинностей. Васал

(тен) був зобов’язаний за одержаний феод ходити в похід, споряджати судна, брати участь у будівництві укріплень, ремонтувати мости, ор-ганізовувати для сеньйора полювання, брати участь в охороні короля, забезпечувати мир, роздавати подаяння та допомагати церкві.

Селяни-геніти сплачували господареві (панові) оброк: одну свиню за рік випасання, працювали на панщині; виконували їздову повин-ність, ремонтували шляхи, пригощали господаря (глофарда), охоро-няли його. Консетли оброків не сплачували, але кожен понеділок протягом року працювали на господаря, а у період жнив — три дні на тиждень. Гебури виконували панську роботу: протягом року вони два дні (а під час збирання врожаю — три дні) на тиждень працювали на пана. За це вони одержували від глафорда двох волів, одну корову, шість овець, сім акрів землі, інвертар та оздоблення для будинку. Але все це майно після смерті гебура поверталося панові.

Після завоювання Англії норманами у 1066 році за розпорядженням Вільгельма І було проведено суцільний перепис земель, феодальних манорів та селян («Книга страшного суду»). Цей докладний перепис становив документ, на підставі якого розглядалися всі земельні позови і суперечки, він же істотно погіршив становище селян в Англії.

Правління Генриха ІІ Плантагенета (1133-1189 роки) позначилося найважливішими реформами у галузі управління та суду. Під владою Генриха ІІ перебували не тільки Англія, а й і значні володіння у Франції. Досягши влади після тривалого міжфеодальньного розбрату (1135-1153 роки), король розпускає наймані баронські загони і, спираючись на підтримку городян та вільного селянства, вдається до заходів, які зміцнюють централізовану владу. Аби бути незалежним від баронів, Генрих ІІ замінює лицарську службу «щитовими грошима». Асизою про озброєння (1181 рік) він зобов’язав усіх вільних людей мати зброю, щоб у разі необхідності вони могли нести службу в війську короля.

Суттєве значення для розвитку права в Англії мала судова реформа Генриха ІІ. Вона закріпила право короля втручатися у справи, які роз-глядалися в куріях можновладних феодалів. Королівський суд із суду надзвичайного перетворюється на загальнодержавний суд за всіма категоріями справ. З цією метою було введено інститут роз’їзних ко-ролівських суддів. Постановою 1176 року (Нортгемптонські асизи) впорядковується організація роботи таких судів. Усю країну було по-ділено на шість судових округів, для об’їзду яких призначалися 18 суддів-ревізорів (надалі їх кількість було збільшено). Роз’їзні судді головували у судах графств, перетворюючи їх тим самим на королівський суд. У таких засіданнях брали участь 12 представників з повноправних громадян. Було істотно змінено порядок вирішення земельних суперечок. До того вони вирішувалися судовими поєдинками. Генріх ІІ увів правило, відповідно до якого ці справи стали вирішуватися через присяжних засідателів в кількості 12 місцевих «поважних» людей під головуванням королівського юстиціарія. Такий порядок захищав земельні інтереси дрібних лицарів від посягань могутніх феодалів. Аналогічний порядок було введено Генріхом ІІ для розгляду карних справ. У 1166 році він видав Кларендонську асизу, якою керувалися роз’їзні судді і відповідно до якої велося розслідування карних справ «задля охорони миру і підтримання справедливості». Засідання проходили за участю 12 представників від кожної сотні (територіальні округи, на які поділялися графства) і чотирьох представників від кожного села. У Нортгемптонській асизі (1176 рік) розширюється коло карних справ, які розглядаються за участю присяжних засідателів. Розслідування здійснювалося за участю 12 лицарів, а в разі їхньої відсутності — 12 вільними повноправними людьми сотні і чотирма представниками від кожного села.

Розглядаючи обставини прийняття у 1215 році «Великої хартії вольностей», Д.М. Петрушевський приділив значну увагу дослідженню державницької політики короля Іоанна Безземельного, стверджуючи, що саме деспотизм останнього викликав справжній суспільний рух. який і дав Англії цей визначний документ. Вчений неодноразово підкреслював, що прийняттю хартії в значній мірі посприяло те. що в особі Іоанна Безземельного англійське суспільство отримало такого короля, який «навіть марокканського еміра здивував своїми діями» [12.С.19].

Досліджуючи «Велику хартію вольностей», Д.М. Петрушевський, порівнював документ з «мирним договором між воюючими сторонами» та категорично відкидав твердження Іоанна Безземельного про те. що цей «акт монаршої волі був навіяний королю, за його словами, виключно внутрішніми мотивами — містичним шляхом, який виник у його душі», підтверджуючи свої слова 61 та 63 параграфами хартії [12.С.31].

Брат Річарда Іоанн Безземельний (1199–1216) був правителем без великого таланту й енергії, вів безуспішну боротьбу за французькі землі і, не маючи значної підтримки, скорився перед папою Інокентієм III і 1213 року признав себе його васалом. Але папа не міг надати йому допомоги, і в бою під Бувеном 1214 року французи погромили його військо.

Невдачі короля викликали проти нього повстання англійської знаті. Крім того, дізнавшись про ганебне рішення Іоана визнати себе васалом папи і платити йому данину в розмірі тисяча марок сріблом щороку, лорди Англії почали війну проти короля. Він не мав симпатій в Англії, бо тримався гордо, і все зазначав свої монархічні права, а поза тим більше дбав про свої спадщинні землі у Франції, ніж про англійську державу. Найвизначніші світські й духовні вельможі зажадали, щоб він привернув давні, «саксонські», права й вольності. Король спочатку не хотів йти на поступки, але коли лондонське міщанство пристало до повсталих, він мусив здатися. 15 червня 1215 недалеко від Віндзора він підписав Велику хартію вольностей, що стала основою англійської конституції.

Королівські постанови (асизи) обмежували застосування ордалій у судовому процесі. Надалі судовий процес удосконалюється за часів правління короля Ричарда І й особливо за часів правління Якова Безземельного у зв’язку з прийняттям Великої хартії вольностей 1215 року.

Перша Хартія вольностей з’явилася в Англії за часів правління Генріха І (1068-1135 роки), молодшого сина Вільгельма Завойовника. Незаконно захопивши владу, оминувши Роберта Нормандського і потребуючи підтримки баронів, він дарував їм Хартію вольностей, гарантуючи в ній права і привілеї баронів. Другу в даній черзі Велику Хартію вольностей 1215 року було прийнято під час зіткнення між королем Англії Іоанном (Джоном) Безземельним, з одного боку, і баронами, городянами і провінційним дворянством — з другого.

5 червня 1215 року королю Англії Іоанну Безземельному довелося поступитися своїм баронам і підписати Велику хартію вольностей, яка гарантувала широкі права англійській знаті, а пізніше й іншим вільним громадянам країни.

Англійський король Іоанн Безземельний змушений був підписати документ, що згодом набув великого значення. Іоанн, який вважався впертим та нестриманим, був як правитель швидше невдахою. Над ним глузували через те, що його батько Генріх ІІ (1133-1189) обділив його при розподілі спадку. Так що Безземельним (John Lackland) його прозвали не без підстав.

Спершу Іоанн дуже потерпав від того, що йому довелося бути наступником народного улюбленця, свого брата Річарда Левиного Серця (1157-1199). Крім того, король опинився у центрі тривалого конфлікту з церквою. Духовенство пильно стежило за тим, аби Іоанн не дуже впливав на внутрішні справи церкви.

Але найбільше авторитет короля потерпів через багаторічний конфлікт з французьким монархом довкола володінь англійської корони на півночі Франції.

Починаючи від 1202 року, король Франції Філіп ІІ Август проводив активну політику щодо сусідньої Англії. Земельні володіння Англії у Франції то конфісковували, то, згідно з новими договорами, знову повертали попередньому власникові. Французька знать на півночі Франції підіймала заколот проти британської корони. Крім того, в конфлікт весь час втручався Папа Римський. 1209 року Іоанна Безземельного навіть відлучили від Церкви.

У 1214 році французький король почав лякати Англію війною. Аби відвернути небезпеку, Іоанн вторгся у Францію першим. Однак спроба інтервенції закінчилася розгромною поразкою Англії. Вину за цей сором англійська знать поклала на короля. Барони склали документ, пізніше розбитий на 63 статті, в яких перераховувалися права і привілеї для них самих та їхніх нащадків. Ці права й привілеї король мав гарантувати на віки вічні. Тобто — скасувати їх не міг ані сам монарх, ані Папа Римський.

Звісно ж, Іоанн розумів, чим загрожує ця «хартія вольностей». Адже відтепер англійський король правив не за «милістю Божою» і не за благословенням Папи Римського. Вперше королю довелося керуватися принципом збалансування інтересів монархії та знаті, а пізніше – й простого народу. Втім, Іоанну не залишалось нічого іншого, як підписати Велику хартію вольностей (Magna Carta) в історичний день 15 червня 1215 року під час зустрічі з баронами у графстві Суррей на півдні Англії.

Документ виготовили в декількох копіях, аби кожне графство отримало екземпляр з оригінальним підписом короля. Вже через кілька днів зміст Великої хартії вольностей став відомий по всій країні.

Підписана 1215 року Велика хартія вольностей у дещо зміненому вигляді лягла в основу нинішнього британського законодавства. Разом з «Біллем про права» 1791 року вона складає також основу законодавства Сполучених Штатів Америки, в конституції яких міститься чимало посилань саме на Велику хартію вольностей. Тому не буде перебільшенням сказати, що саме цей документ створив передумови для забезпечення громадських прав та свобод – спершу на Британських островах, а згодом і в континентальній Європі.

Аналізуючи зміст хартії, вчений неодноразово наголошував на її феодальному характері. Зокрема, положення документа, зафіксовані параграфами 2-8. 16. 29. 32. 37, 43, 46. за словами вченого, були простою констатацією основних пунктів феодального права, необхідною по причині їх постійного порушення Іоанном Безземельним, однак такою, що навряд чи вносила у їх зміст щось нове [12.С.ЗЗ]. Такого ж плану, на його думку, були й 15 та 60 параграфи хартії, що гарантували другорядним тримачам  недоторканність їх прав з боку безпосередніх сеньйорів.

Натомість Д.М. Петрушевський акцентував увагу на важливості 34 параграфу хартії про перенесення позову про власність, яким барони не лише захищали себе від беззаконня короля, а й намагалися зупинити планомірну об’єднавчу діяльність центральної влади у сфері юрисдикції, розпочату за часів Генріха II Плантагенета. Це була спроба баронів зупинити той шлях, яким рухався політичний розвиток Англії з часів нормандського завоювання. — наголошував він.

Підкреслюючи значення 12 параграфа хартії, котрий обмежував право короля на збір податків рішенням загальної ради королівства, вчений доводив його феодальний характер, мотивуючи тим, що, згадуючи про феодальний податок (щитові гроші) і феодальні допомоги, хартія обходила інші податки — так звані талагіуми, від яких особливо страждали міста. Аналізуючи 14 параграф, в якому йшлося про склад майбутньої загальної ради королівства.

Д.М. Петрушевський називав її справжнім феодальним сеймом, а сам період — справжньою феодальною реакцією, часом, коли барони, здобувши перемогу над королівською владою, отримали можливість надати власним політичним тенденціям форму основного закону королівства [12,с.37].

Оскільки, барони, які переслідували передусім власні інтереси, повинні були рахуватися з основною масою, забезпечивши їй. зокрема, стабільну діяльність судових установ, чимало положень документа (зокрема, параграфи 17-23, 26, 38-40, 45) стосувалося питань правосуддя, — наголошував Д.М. Петрушевський. Водночас, аналізуючи 39 параграф хартії, в якому йшла мова про вирок перів вільній людині, вчений дійшов висновку, що під терміном «вільна людина» барони мати на увазі перш за все самих себе, а не вільну масу населення Англії [ 12,с.41 ].

Д.М. Петрушевський підкреслював, що, ставлячи за мету залучитися підтримкою міщан, барони обіцяли їм солідні гарантії, про що свідчили баронські статті, зокрема, параграф 32, проте, отримавши перемогу над королем, барони замінили їх загальними малозмістовними обіцянками. Й хоча в хартії були представлені інтереси міщан, що підтверджував, скажімо, параграф 13 документу, який надавав права вольності і вільних звичаїв місту Лондону та усім іншим міським громадам, бургам, містам та портам, барони, за словами вченого, аж ніяк не претендували на роль безкорисливих політичних ентузіастів [12,с.43]. Так, параграф 41 явно суперечив інтересам міст, бо надавав право вільного в ‘їзду на територію Англії та вільного пересування країною всім іноземним купцям. Таке право вільної конкуренції іноземних купців з англійськими було вигідним баронам, проте різко порушувало інтереси англійських купців, — зауважував Д.М. Петрушевський.

Автор наголошував, що програма баронів, основні положення якої лягли  в основу «Великої хартії вольностей», віддзеркалювала в собі всю широту і складність оточуючої їх політичної та соціальної дійсності. Піднімаючи суспільний рух, барони мали намір не лише захистити свої інтереси від насильства короля, але й хотіли поставити королівську владу в певні феодальні рамки, чим. безперечно, робили крок назад від тієї державності, яка склалася в Англії з часів нормандського завоювання. Водночас вони ігнорували існуючу практику щодо обов’язку короля при вирішенні фінансових питань рахуватися з місцевими народними зборами графств. Отже, загальна рада королівства, утворена лише з числа феодалів, без представництва графств, перетворювалася в абсолютно ефемерний продукт політичної творчості баронів. – підкреслював Д.М. Петрушевський [12,с.47].

Таким чином, оскільки барони ігнорували місцеві організації і намагалися побудувати інституцію, обмежуючу королівську сваволю, на феодальній основі, успіх їх боротьби був недовговічним. — признавав вчений. Водночас, їх спробу він вважав національною, оскільки вона рахувалася з реальними інтересами всього англійського суспільства та його окремих елементів.

Наводячи загальну оцінку «Великої хартії вольностей», Д.М. Петрушевський називав її конституційною грамотою, яка виходила далеко за межі феодальних форм і ідей, прапором, котрий об’єднав англійців у критичні моменти їх історії, першим і надзвичайно важливим кроком англійського суспільства на шляху до свободи, а також важтивим реальним чинником подальшого розвитку в якості абсолютно конкретної програми, яка здатна була замінити невизначені туманні мрії про закони короля Едуарда І виразним юридичним документом, котрий чітко визначить права суспільства і його окремих груп, та обов’язки короля, і створить міцну юридичну основу для подальшої боротьби за політичну свободу [12,с.49].

Змальовуючи склад та повноваження комітету 25 баронів, головним завданням якого було обмежувати волю короля, вчений різко критикував цей орган, називаючи його повністю феодальною гарантією дотримання королем положень хартії. На думку Д.М. Петрушевського, з метою забезпечення недоторканності «Великої хартії вольностей» англійське суспільство мало утворити іншу гарантію, більш відповідну тогочасному політичному устрою країни і тому більш придатну охороняти та зміцнювати санкціонований хартією правовий порядок. Сам документ цього завдання не вирішив, проте зробив його вирішення вкрай необхідним.

Друга частина праці мала на меті репрезентувати складний процес, який довелося пройти англійському суспільству на шляху конституціоналізму. «Це була жорстка та кривава епоха боротьби, водночас це була і епоха конституційних дослідів», — так характеризував Д.М. Петрушевський XIII ст., — «кожна сторона намагалась втілити в життя власні розуміння основних політичних завдань та створити таку політичну форму, яка б забезпечила торжество її інтересів і ідеалів» [12,с.56].

Д.М. Петрушевський наголошував, що, підписавши хартію, ні король Іоанн, ні його син Генріх III не вважали себе зобов’язаними виконувати її положення. Таким чином, питання створення правової держави та її захисту від свавілля королівської влади не втратили своєї актуальності для англійського суспільства.

За      словами вченого політична боротьба епохи Генріха III сконцентрувалася навколо двох питань: чи бути Англії правовою державою і кому повинна належати керівна роль за нового ладу — тісній групі могутніх феодалів чи більш широким суспільним колам? Ображене національне почуття і стало тією сполучною ланкою, яка об’єднала елементи англійського суспільства на захист права та зробила можливою перемогу над владою короля. — підкреслював Д.М. Петрушевський [12,с.60].

Аналізуючи подальшу боротьбу баронів за обмеження королівської влади, вчений констатував, що внаслідок перевороту 1258 року вершителями  долі в країні виявилася тісна група великих феодалів, яка не мала наміру  ділитися здобутою владою навіть з представниками свого стану — іншими  великими феодалами короля, не кажучи вже про представників інших станів.

1.2. Місце і роль у формуванні сучасної правової системи Англії

15 червня 1215 під натиском повсталих проти нього баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей (Magna Charta), 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов’язували короля дотримуватися державних законів.

Давньогрецькі філософи-софісти проголосили ідею рівності всіх людей від народження, тобто те, що люди мають однакові зумовлені природою права, які мусять гарантуватися законом. Цей принцип знаходив підтвердження та доповнення на кожному етапі розвитку людства. Зробили, зокрема, свій внесок у розвиток уявлень про права людини представники християнства, які поширювали ідеї рівності й свободи всіх людей незалежно від майнового стану та державної належності.

Проте за доби рабовласництва й феодалізму йшлося про боротьбу за права лише панівного прошарку суспільства. Першим досягненням на цьому шляху й стала англійська Велика хартія вольностей 1215 р. Вона обмежувала права монарха, захищала права на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму. Згодом Реформація, пік якої припав на XVI ст., принесла ідеї віротерпимості і свободи віросповідання, які дістали закріплення у законодавстві ряду європейських країн.

Велика хартія вольностей, обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.

Ця хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини. Тут зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за законом країни»

Напевне, коли англійський король Іоанн Безземельний ще в 1215 році підписував під тиском бунтівних баронів Велику хартію вольностей (Magna Charta libertatum), він і не здогадувався, що це стане могутнім поштовхом до утворення й розвитку органу, якому протягом усієї подальшої історії випаде честь відігравати роль рушійної сили в процесі розвитку не лише британської, а й усієї західної цивілізації. Саме Magna Charta, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської «конституції», заклала основи обмеженої монархії — форми державного правління, що з XVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

Сучасне представницьке правління, а відповідно і парламент щодо «молоді» у порівнянні з тисячоліттями прямого правління всього народу, яке згодом вчені назвали прямою демократією. В ідеальній формі даний вид демократії буває там, де всі володіють виборчим правом збираються в одному місці, обговорюючи актуальні питання, і в результаті голосування на підставі більшості думок приймається рішення, що потрібно буде робити всьому суспільству або його частини.

У серпні 1213 склалася антікоролевского баронська конфедерація висунула цілий ряд політичних і правових вимог, що гарантували б збереження особливого феодального статусу і привілеїв знаті. Вимоги підтримали прелати. У 1215 р барони і стали на їх бік міста висунули проти короля армію майже в 2 тис. Лицарів. Король був змушений відступити. 15 червня 1215 була затверджена знаменита згодом Велика хартія вольностей (Magna Carta). Нею встановлювалися нові принципи взаємовідносин королівської влади з основними станами Англії, які виступили практично як політичні корпорації. Спочатку підписаний текст налічував 39 статей; згодом він розрісся до 63 і став опорою для формування державно-політичних зв’язків нової станової монархії.

Серед усіх хартій XII-XIII ст. в Англії Хартія 1215, іменована Великою, являє собою найбільш великий список не лише матеріальних, а й відмінних новизною політичних вимог, пред’явлених королю. Її юридичним джерелом можна вважати, перш за все, феодальний звичай, на дотриманні якого наполягають багато статей Хартії, а також Хартію Генріха I. Основним же відправним документом для Хартії 1215 були так звані Баронські статті — петиція баронів, що датується приблизно 10 червня 1215 р . і представляє собою перелік «статей, про які барони просять і на які король дає згоду» [5, 3221.

Остаточна редакція Хартії дозволяє судити, що Баронські статті зазнали значної редакційній обробці і деяким доповненням, хоча основний зміст їх залишилося незмінним.

Оригінальний текст Хартії 1215 викладено латинською мовою, без під-поділу на статті, і не має чіткої системи викладу.

Хартія вміщувала 63 статті, що регулювали питання права власності, свободи та особистої недоторканності англійських баронів (інших осіб, які володіли землею) та охороняла їх від абсолютної королівської влади й обмежувала владу короля і чиновників над людиною. Наприклад, ст. 39 Хартії проголошувала, що жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена, чи позбавлена володіння, чи якимось іншим шляхом знедолена без наявності на те законного вироку згідно із законами країни. Статтями 41 і 42 Хартії закріплені права кожного вільно пересуватися в межах країни та виїжджати за межі королівства. Саме Хартія започаткувала нормативне закріплення обмеження свавілля абсолютизму і мала значення не лише для Англії, а й для світової юридичної думки.

Повний текст Великої Хартії нараховує 63 статті, які розміщені без певної системи. Усі статті умовно поділяють на три групи:

• Статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних груп населення (ст. 1, 2, 9, 13, 15, 18).
• Статті, що реформують державний механізм англійської держави (ст. 12, 14, 61).
• Статті, що встановлюють принципи діяльності судово-адміністративного апарату (ст. 17, 20, 21, 39, 40).

Велика Хартія вольностей була підтверджена королем Генріхом ІІІ в 1225 і остаточно Едуардом І в 1297 році. Разом з тим, зміст Великої Хартії вже в XIII ст. зазнав суттєвих змін. Перш за все, було виключено статтю 61, яка ставила короля під нагляд баронської олігархії.

З 63 статей Хартії, що регулювали відносини англійського монарха з його підданими, 30 виражали інтереси баронів, 7 — рицарства і фрігольдерської верхівки, 3 — городян.

У статті 1 зазначалось, що англійська церква вільна і повністю володіє своїми правами. Її сеньйором визнавався папа римський. Усім вільним людям Хартія гарантувала їхні звичаї і вольності. Сума рельєфу за вступ y володіння спадщиною померлого барона або графа чітко фіксувалась. Неповнолітній спадкоємець звільнявся від сплати рельєфу і мита. Для збереження баронії вдові феодала заборонялось виходити заміж удруге без згоди короля.

У першій групі основне місце, безумовно, займають матеріальні вимоги баронів — безпосередніх васалів короля — як за кількістю статей, так і по конкретності і детальності їх формулювання. Хартія визначає феодальні права короля і обов’язки його васалів, обмежуючи фіскальний свавілля корони по відношенню до них (особливо ст. Ст. 2-11).

Більшість статей Хартії відбивало і захищало інтереси феодальної аристократії. Вони гарантували прелатам свободу церковних виборів (ст. 1), дотримання королем феодальних звичаїв по відношенню до його васалів-баронам (ст. 2-11), забороняла королю брати з них феодальну допомогу і щитові гроші без згоди «загальної ради королівства »(ст. 12), тобто ради безпосередніх васалів короля (ст. 14), забороняла судити баронів інакше як судом рівних їм по положенню перів (ст. 21), без їх вироку заарештовувати і позбавляти майна (ст. 39).

Велика Хартія вольностей скасувала затвердилася після реформ Генріха II право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34). Стаття 61 забезпечувала порядок дотримання Хартії: барони обирали зі свого середовища 25 осіб для нагляду за дотриманням вольностей. Якби король порушив Хартію і протягом 40 днів на вимогу хоча б чотирьох баронів не виправив порушення, всі 25 баронів могли вдатися до насильства проти короля тобто відібрати в нього землі і замки, шкодуючи тільки його особистість та сім’ю. Кожен підданий міг підтримати цих баронів у боротьбі проти короля.

Лицарство і вільне селянство також отримали значні права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж належало за звичаєм (ст. 15, 16, 27, 60), всім вільним людям гарантувалася захист від свавілля чиновників. Стаття 39 поклала початок свободі особистості: жоден вільна людина не міг бути заарештований, ув’язнений у в’язницю, позбавлений власності або покровительства законів, вигнаний або підданий іншої каре інакше, як у суду рівних йому і відповідно до законів країни.

Стаття 20 обмежувала розміри адміністративних штрафів: вільній людині зберігалася власність в розмірі, необхідному для збереження соціального статусу, при стягненні цих штрафів товар купця і інвентар віланна оголошувалися недоторканними. Міста отримали підтвердження своїх привілеїв (ст. 13); було встановлено єдність мір і ваг по всій країні (ст. 35); свобода в’їзду і виїзду з Англії в мирний час. Статті 18, 19, 20, 32, 40 та інших стверджували нові судово-адміністративні порядки, що встановилися після реформ Генріха II і в цілому вигідні широким верствам населення. Згодом, в XIII-XIV ст., вони увійшли до англійського загальнодержавного феодального права.

Велика хартія залишила в силі широке застосування розслідування через присяжних в майнових позовах (ст. ст. 18, 19, 20), пріоритет королівських судів у розборі всіх підсудних їм справ, прокламував відмова від плати за розбір кримінальних справ у королівському суді (ст. 32 ). Такого роду статті, безсумнівно, відбивали поряд з інтересами самої корони також інтереси лицарства, верхівки вільного селянства і почасти городян, які потребували зміцненні централізованої судово-адміністративної системи, і були невигідні баронам.

Однак і в цьому питанні барони зуміли вимовити собі окремі поступки. Серед цих загальних статей Великої хартії вольностей є дві статті, які явно суперечать що склалася судовій системі, вилучаючи з-під її дії представників баронства. Це — стаття 21, яка на противагу 20 статті забороняла королю накладати штраф на графів і баронів без вирішення їх перів, тобто станового суду, тоді як всі інші вільні люди штрафувалися за рішенням звичайного суду, заснованого на свідченнях присяжних (ст. 20); і стаття 34, яка забороняла королівське втручання у справи феодальних курій за допомогою наказу Praecipe. Хоча в цій статті, як і в 39-й, мова йде про права «будь-якого вільної людини», але так як власникам судової курії в дійсності міг бути тільки феодал і притому зазвичай великий, то очевидно, що ця стаття відображала інтереси баронства.

Отож, більшість статей Великої хартії вольностей (Magna Charta Libertatum) відображало інтереси баронів і церковних феодалів. Король зобов’язався дотримуватися свободу церковних виборів; обіцяв не брати зі своїх безпосередніх васалів великих поборів, ніж встановлено звичаєм. Він зобов’язався не збирати зі своїх безпосередніх власників феодального допомоги і «щитових грошей» без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні власники короля, тобто в основному ті ж барони. Баронів на відміну від представників всіх інших станів могли судити лише люди рівного з ними звання — пери.

Король зобов’язався не заарештовувати баронів, не позбавляти їх майна, не оголошувати їх поза законом без вироку перів. Відмінялося затвердилася після реформи Генріха II право короля втручатися в юрисдикцію сеньйоріальної судів. Нарешті, для спостереження за виконанням хартії обирався комітет у складі 25 баронів, який у разі порушення хартії королем міг почати проти нього війну.

Значно менше хартія дала лицарству й верхівці вільного селянства. Баронам і королю заборонялося вимагати з власників лицарських феодов більше служб і феодальних платежів, ніж належало. Усім вільним людям була обіцяна захист від зловживань королівських чиновників і надмірних штрафів; для них Велика хартія зберігала судові порядки, введені Генріхом II. Ще менше, ніж лицарі, отримали міста. Хартія тільки підтвердила недоторканність уже існуючих вільностей Лондона та інших міст, але не обмежила права корони збирати з них особливо ненависний для городян побори — талью. Було встановлено єдність мір і ваг. Хартія дозволила вільний в’їзд і перебування в Англії іноземних купців. Цей захід, хоч і сприяла розвитку зовнішньої торгівлі, була невигідна городянам, так як порушувала їх монополію. Основній масі англійського народу — Віллані — Велика хартія не дала жодних прав. Хартія лише ще раз підкреслила їхнє повне безправ’я в феодальній державі.

Деякі постанови хартії були прямим проявом феодальної реакції; разом з тим Велика хартія мала для свого часу і відоме прогресивне значення. Вона обмежувала королівський свавілля не тільки відносно баронів, але також лицарства і городян — соціальних шарів, які в ту епоху були носіями прогресивних тенденцій в економічному розвитку країни, і захищала ці верстви від утисків великих феодалів.

Згідно з Хартією «щитові гроші» й допомогу король міг стягувати лише за згодою Ради королівства. Порядок збирання грошей на викуп короля з полону, a також на випадок посвячення в лицарство первородного сина, одруження старшої дочки монарха був таким, як і раніше, але сума мала бути помірною.

Піддані королівства дістали право виїжджати з країни «повертатись y повній безпеці по суші і по воді». Акт обмежував право сеньйора відбирати y васала фрігольд, тому що це міг тепер зробити лише шериф за наказом короля.

У статті 39 зазначалось, що «жодна вільна людина не буде заарештована чи ув’язнена або позбавлена володіння чи знедолена будь-яким (іншим) способом», що король не виступить проти неї інакше, ніж відповідно до вироку рівних з ним (перів) і згідно з законом. Отже, ця стаття проголошувала гарантію особистого і майнового захисту від королівського свавілля не тільки баронів, a й усіх вільних підданих. Ідея законності фіксувалась і в статті 40: «Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них або сповільнювати їх».

На момент прийняття Хартія відповідала, насамперед, інтересам баронів. Іоанн клявся, що, коли порушить підписану ним Хартію, відмовиться додержувати вольності баронів, то вони разом з «общиною всієї землі» можуть примусити його «всіма способами» виконувати прийняті зобов’язання. Визнавалась лише особиста недоторканість короля, його дружини і дітей.

Для контролю за додержанням Хартії король утворив раду з 25 баронів. Пізніше з неї утворився парламент Англії.

Зразу після закінчення смути Іоанн відмовився від Хартії. У наступний період Хартія була майже забута, проте напередодні буржуазної революції радикальні парламентарії посилались на неї дедалі частіше. Вона стала юридичним символом y боротьбі проти абсолютизму. Статуї 18 баронів, що примусили короля підписати Хартію, і нині прикрашають Палату лордів.

У головному Хартія була присвячена встановленню меж військового верховенства корони на ленном праві; ці права були в основному визнані станами за королем, але значно скорочені і обставлені юридичними гарантіями. Нікого не можна було примушувати до несення служби невідповідно з величиною його лена. Плата (рельєф) за перехід лена у спадок не могла бути довільно збільшена і повинна була залишатися на рівні «давнього звичаю». «Щитові гроші», інша допомога фінансового характеру королівської влади могли збиратися не інакше як за згодою «загальної ради королівства»; такі посібники з ленного права могли бути тільки помірними і йти тільки на певні Хартією потреби. Обмовлялися гарантії недоторканності приватних володінь до законних рішень судів.

У Хартії полягали норми, що фіксували порядок цивільного пра-восудія. Було визнано, що суди засідають в певному місці і що в розборі загальних позовів першенствують суди (Ассізі) графств. Це гарантувало місцевим дворянству невтручання корони в їхні справи і закріплювало лені судові права баронів і магнатів. Відносно вільних закріплювалося правило пропорційності штрафів і скоєних злочинів. Вироки повинні бути винесені строго «на підставі показань чесних людей із сусідів». Встановлювалося право знаті на суд виключно рівних (перів).

Частина статей присвячувалася обмеженню поліцейського верховенства корони. Всі слідства та розслідування повинні проводитися тільки в своєму графстві за участю виборних від місцевих станів, ліквідувалося право короля втручатися в суперечки між феодалами з приводу земель шляхом особливих поліцейських приписів. Корона гарантувала, що на посади суддів, шерифів та ін. Будуть призначатися особи, які знають закони країни. Кілька скорочувалися фінансові прерогативи короля [5, 323].

Зовсім новим для Англії мотивом законодавства було закріплення за станами права на санкції щодо корони. Визнавалося існування Ради 25 баронів, які повинні всіма силами берегти й охороняти мир і вольності в королівстві. За Радою закріплювалося навіть право «примушувати і тіснити» короля-якими способами (захопленням замків, земель і т.д.), якщо буде виявлено порушення вольностей і прав. У фінансових питаннях також вирішальним має бути слово загальної ради королівства, який Хартія наказувала скликати певним порядком, за участю представників з місць.

У Хартії були записані положення, формально присвячені зміцненню правосуддя, але які, по суті, визнавали взагалі за вільним населенням деякі непорушні громадянські права. Статті 38-42 оголошували непорушним право вільно залишати королівство і повертатися в нього (за винятком військового часу і відносно злочинців), обов’язок влади забезпечувати рівне і безкоштовне правосуддя.

Надання «права і справедливості» в країні могло бути виключно справою державної влади та в інтересах усіх. Ніхто не міг бути заарештований, позбавлений власності «або іншим способом знедолена» інакше, ніж за рішенням суду і за законом, заборонялися неправосудні арешти і затримання. Ці принципи Хартії в подальшому стали особливо важливими в політико-правовій боротьбі проти державного абсолютизму і всевладдя корони, чи не першою в світовій історії декларацією цивільних прав.

Велика хартія відобразила співвідношення соціально-політичних сил в Англії початку XIII в., І насамперед компроміс короля і баронів. Політичні статті Хартії свідчать про те, що барони прагнули зберегти частину своїх імунітетів і привілеїв, поставивши здійснення окремих прерогатив центральної влади під свій контроль або обмеживши їх використання відносно феодальної верхівки [1, 123].

Таким чином Велика хартія вольностей представляє, перш за все, феодальний договір, що визначає права васалів і сюзерена. Вона значною мірою повторює параграфи грамоти Генріха I, проте в ній є і особливості, які ми не знайдемо в тій грамоті. Зародження нових відносин (суспільства, де громадяни підкоряються одним і тим же законам, що складався з однорідної маси вільних людей) відбилося на складі Хартії. Деякі з її параграфів були викликані бажанням покласти межу тому свавіллю і зловживанням, які опускав король, розвиваючи державний характер своєї влади. Ці параграфи не тільки не втратили свого сенсу із зникненням феодалізму, але навіть отримали широке застосування з розвитком нових державних відносин і стали підставою нового державного порядку.

Матеріальні вимоги опозиції зводилися в основному до вимог обмежити сваволю корони в області вассальноленних і фіскальних відносин і поважати старовинні феодальні звичаї в цьому питанні. Цілком природно, що барони як лідери руху та представники його на остаточних переговорах з королем, закріпили в Хартії, насамперед свої матеріальні вимоги. Інші ж учасники опозиції, які виступили разом з баронами і довірили баронам закріплення своїх вимог, незважаючи на силу і вирішальну роль цієї підтримки, отримали незрівнянно менше, а де в чому і зазнали шкоди на догоду великим феодальним власникам.

При цьому слід врахувати, що лицарство не мало своєї програми, істотно відмінній від баронської, а баронство, домагаючись обмеження сваволі з боку короля, не була зацікавлена ​​в обмеженні своїх фіскальних домагань щодо власних власників. Тому воно обмежилося декількома вельми абстрактними обіцянками на користь своїх васалів і, якщо мати на увазі лицарство, своїх класових союзників. Городяни ж взагалі належали до іншого класу і стану, там, де інтереси короля і баронів суперечили інтересам городян, останні були просто обмануті [3, 2821.

Піднімаючи рух, барони цілком реально зрозуміли своє завдання, і виставлена ​​ними програма відображала на собі всю широту і складність оточувала їх політичної та соціальної дійсності. Дійсність ця була далека від простоти відносин чисто феодального типу і тому програма баронів була цілком реальна, вона формулювала інтереси всього суспільства і завдяки цьому цілком могла стати реальною суспільною силою, могла об’єднати навколо баронів під загальним прапором всі елементи англійського суспільства і забезпечити їм перемогу. Піднімаючи рух, барони, безсумнівно, мали на увазі, перш за все свої власні, феодальні інтереси. Вони не тільки прагнули захистити ці інтереси від насильств і свавілля, а з боку королівської влади, але й мали цілком певну мету ввести цю владу в чисто феодальні рамки, в які вона досі ніколи не була укладена (це ми бачимо з параграфів 12 і 14). Цим барони, безсумнівно, робили великий крок назад від тієї державності, яка склалася в Англії з часів нормандського завоювання. Широкий державний союз з сильною центральною владою і цілою системою центральних та обласних установ барони трактують як чисто феодальне, договірне об’єднання васалів і їх сюзерена — короля.

Найголовніше питання — питання обкладання, на їхню думку, був їх питанням, і він повинен був вирішуватися на їх загальних зборах, на феодальному сеймі васалів короля. Барони тут не тільки ігнорували загальне взаємовідношення громадських і політичних сил, але й не хотіли рахуватися з формами їх місцевої організації, успадкованої від англосаксонської епохи і складали елементи загальнодержавної організації англійського суспільства [7, 10].

При всьому реалізмі і тверезості розуміння навколишніх умов барони були, насамперед, феодалами і, вступаючи в угоду з іншими елементами суспільства, вони, насамперед, мали на увазі свої власні станові інтереси, які і висунули на перший план. Вони не хотіли визнати, що при всьому могутність тих чи інших представників їх стану, як ціле, як соціальна група і як політична сила вони далеко не відігравали ключової ролі в англійському суспільстві і в англійській державі.

Не можна сказати, що барони зовсім не рахувалися з народною масою. Вони повинні були брати до уваги інтереси складали її груп, бажаючи залучити їх на свою сторону у розпочатій ними боротьбі з королем. Але в той же час вони абсолютно відтісняли народну масу від політичного життя, роблячи її виключно своєю монополією. Це була спроба повернути історично определившееся політичний розвиток Англії в іншу сторону, спроба, приречена на повну невдачу. Англійському суспільству вже було тісно в рамках тієї майже деспотичної державності, яка була створена всім ходом попереднього розвитку, і обмеження королівської влади було лише питанням часу. Але обмеження це могло здійснитися зовсім іншим шляхом, який, по суті, був намічений всім ходом політичного розвитку Англії: на широкій національній основі утвердилась державна влада могла бути обмежена всією нацією, а не однією з її складових частин.

До кінця XIII в. це вже стало доконаним фактом, причому обмеження це відправлялося саме від місцевих всесословних організацій, так рішуче ігнорованих ініціаторами і керівниками руху 1215 [1, 349].

Таким чином, успіх піднятого баронами руху був ефемерний, так як вони ігнорували місцеві організації і намагалися побудувати установа, що обмежує королівський сваволю на чисто феодальних засадах. Але оскільки вони вважалися з інтересами всього англійського суспільства та його окремих елементів, їх справа була національним і Велика хартія Вольностей є конституційною грамотою, далеко виходить за межі феодальних форм та ідей. Для діячів 1215 статті Хартії (навіть самі знамениті з них) не мали такого широкого принципового сенсу. Піднімаючись проти Іоанна Безземельного, барони думали, перш за все, про позбавлення себе від певних зол, пов’язаних з певними зловживаннями і насильством з його боку і хотіли поставити його влади чисто феодальні рамки, в межах яких йому було б важко порушувати їх права.

І, тим не менш, Велика хартія вольностей має величезне принципове значення. Але шукати його треба не у змісті Хартії. Велика хартія вольностей є мирний договір, укладений королем з баронами після перемоги останніх, здобутої спільно з іншими елементами англійського суспільства. Здобувши перемогу над королем, барони змусили його урочисто визнати юридично непорушними і їхні власні права, і той цивільний порядок, який охороняв права та інтереси всіх вільних людей англійського королівства і узаконити протест «громади всієї землі» проти їх порушення ним або його чиновниками. Англія переходила в нову фазу політичного існування, і стає ась правовою державою. Правда, це був лише перший крок, але крок рішучий і безповоротний, за яким пішли інші кроки по тому ж шляху, що призвели до реорганізації державного ладу на засадах народного представництва. Вже до кінця сторіччя недозволених Великою хартією вольностей завдання було вирішено, і Англія остаточно перейшла до конституційного режиму [1, 59-63].

У цьому проглядається початковий етап становлення англійської парламентаризму, який продовжує свій розвиток протягом кількох століть.

Угода, яким була «Велика хартія вольностей», не могло бути стійким, оскільки повністю вона не задовольняла жодну зі сторін. Це допомогло Іоанну відмовитися від її дотримання, як тільки барони роз’їхалися. Іоанн став збирати війська, барони оголосили його позбавленим влади і запропонували корону французькому спадкоємцю Людовику. Війна поновилася, але в 1216 Іоанн помер [6, 60].

Однак сама по собі Хартія дала поштовх і до тривалої боротьби станів з короною за свої права і вольності (англійські королі в ХІІІ-ХІУ ст. Неодноразово то підтверджували і доповнювали Хартію, то скасовували її), і до суттєвих змін у державної організації [5, 324].

Основними віхами боротьби з політикою королівської влади в XIII в. є конфлікт 1215, що закінчився прийняттям Великої хартії вольностей, і громадянська війна 1258-1267 рр., яка була не менш значущою у становленні англійської парламентаризму, яка призвела до виникнення парламенту. Слід мати на увазі, конфлікт 1215 р відбувався ще в умовах збереження значних рис сеньйоріальної монархії, коли боротьба протилежних тенденцій в розвитку англійської державності не завершена, а суб’єктивний фактор — усвідомлення спільних інтересів лицарством і городянами, відмінних від інтересів баронів, — не отримав достатнього розвитку.

Надзвичайного значення для англійської правової системи мали статті, присвячені королівському судочинству. Вони обмежували свавілля чиновників. Заборонялося залучати до судової відповідальності лише на підставі усної заяви і без свідків. Арешт, тюремне ув’язнення, проголошення поза законом, вигнання або позбавлення володарювання допускалися тільки на підставі вироку, постановленого судом рівних відповідно до законів держави. На посади суддів, констеблів, шерифів та бейліфів могли призначатися виключно особи, які знали і виконували закони. Заборонялися довільні і завищені судові збори.

Велика хартія вольностей увійшла в історію як перший конституційний акт, який має значення для сучасного англійського конституціоналізму. Статті Хартії щодо контрольних і дорадчих функцій Ради королівства підготували правову базу для англійського парламенту. Але найбільше відомі статті, які гарантували вільному населенню Англії недоторканність особи і справедливість правосуддя. При вивченні Великої хартії вольностей 1215 року перш за все слід звернути увагу на її статті 12 і 14, які стали правовою основою майбутнього англійського парламенту.

Таким чином, до початку XIII в. в Англії складаються об’єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави — монархії з становим представництвом, що безпосереднім чином пов’язується із становленням англійської парламентаризму.

Велика хартія вольностей не стала законом або програмним документом уряду в період правління Іоанна Безземельного: через рік після прийняття Хартії він помер, не стримавши закріплених у ній обіцянок. До того ж деякі графи і барони, залишаючись вірними королю, відкрито ігнорували Хартію; так, граф Честер видав власну хартію для графства Чешир, містила вимоги до Честерського баронам і графам надати своїм васалам ті ж привілеї, які він надав їм. Сумніви в офіційному визнанні Хартії в якості діючого джерела права породили практику її періодичних підтверджень і нових редакцій (в 1216, 1217, 1225 роках).

Висновки до першого розділу

Отже, Велика хартія вольностей зіграла важливу роль в англійській історії. Незважаючи на те, що Іоанн Безземельний в кінці 1215 анулював її, вона неодноразово перевидавалася Генріхом III (1216, 1217, 1227 рр.) з тими чи іншими змінами. Її підтверджували Едуард I і Едуард II, виключивши з неї конституційні статті, ослабша влада короля. Вона сприяла складанню англійської станової монархії (починаючи з 1297 р. всі чергові підтвердження Великої хартії вольностей доповнювалися новими, більш актуальними політичними статтями).

Хартія зіграла велику роль у становленні правосвідомості англійського народу. Недарма такі великі історики, як Г. Галла, М.М. Ковалевський, Д. М. Петрушевський та ін. вважали її наріжним каменем англійських свобод і створеного ними правової держави в вигляді конституційної монархії. На початку XVII ст. Велика хартія вольностей була наново «відкрита» опозиційними абсолютизму силами як перший в історії Англії документ, що обмежує владу корони і проголошує права і свободи підданих. Напередодні і в роки Англійської революції вона широко використовувалася для обгрунтування вимог демократичних свобод і права боротися проти королівської тиранії. Оскільки вілланства, т е. особисто залежного селянства, в XVII ст. в у Англії вже не існувало, права, які надавала Велика хартія вольностей всім вільним громадянам, набували новий, демократичний зміст. Поряд з теорією «нормандського іга» Велика хартія вольностей стала прапором боротьби проти абсолютизму. Ряд її статей отримали розвиток в Хабеас Корпус Акті і Білль про права.

Велика хартія не була здійснена на практиці. Іоанн, заручившись підтримкою папи, що оголосив баронів бунтівниками, відмовився її дотримуватися. Почалася війна, в розпал якої Іоанн помер, і барони визнали королем його малолітнього сина Генріха ІІІ (1216-1272).

Розділ ІІ. Передумови прийняття, роль і місце конституції США 1784 р. у формуванні правової системи США

2.1. Історичні та соціально-політичні передумови прийняття конституції США 1784 р.

Сполучені Штати стали тією країною, яка дала світові перший писаний зразок Конституції, що увібрала в себе кращі на ті часи досягнення як європейської, так і власне американської громадської думки. До цього слід додати конкретний політичний досвід спочатку колоністів, а потім мешканців незалежних штатів. Становлення конституційних доктрин, їх практична реалізація проходила в США швидко і на відміну від Європи, без особливих перешкод, бо на території колишніх англійських колоній буржуазні відносини розвивалися на ґрунті, практично не засміченою феодальними пережитками.

У оцінки ролі та значення Конституції США необхідно чітко дотримуватися принципу історизму, Безперечно, це був прогресивний документ. Він став своєрідним підсумком буржуазної революції, яка у свою чергу дала поштовх цілої серії європейських і латиноамериканських революцій. Довгий час Конституція США залишалася зразком для буржуазії. Разом з тим не можна не бачити класової обмеженості, не враховувати того факту, що вона була символом або виразом політичного компромісу між торговельно-фінансової буржуазією Півночі і плантаторами Півдня. «Прагнення консолідувати позиції імущих класів на основі компромісу визначило всю дійсність конвенту», а отже і характер Конституції.

Деякі ідеї, які лягли в основу конституції, були новим словом батьків-засновників у політичній історії, в той час як деякі були взяті з робіт філософів XVII-XVIII століть і існували в той час конституційних документів. Величезний вплив на Конституцію США надали роботи французького просвітителя Монтеск’є, в першу чергу його твір «Про дух законів», в якому Монтеск’є виклав свої погляди на поділ влади. Монтеск’є вважав, що будь-яка людина, зосередивши в своїх руках необмежену владу, почне зловживати їй. При цьому він допускав реалізацію поділу влади і в монархічній державі.

В рамках концепції поділу влади Монтеск’є пропонував зробити встановлення і стягування податків винятковим повноваженням законодавчого органу, який через фінансування виконавчої влади міг би впливати на її діяльність, а виконавчої влади надати право вето на прийняті законодавчим органом закони. Закони повинні були б проходити через обидві палати двопалатного законодавчого органу. Судова влада повинна бути незалежною від двох інших гілок [34, с. 25]. Всі ці положення увійшли до Конституції США. У Конституції принцип поділу влади втілений в найбільш «жорсткому» вигляді, коли можливість однієї гілки влади впливати на діяльність іншої гілки зведена до мінімуму: президент позбавлений можливості розпустити конгрес або яку-небудь з його палат, в свою чергу посадові особи виконавчої влади не несуть політичної відповідальності за свої дії перед конгресом (конгрес може усунути будь-яку посадову особу за злочини в порядку імпічменту, але не за незгоду із проведеною політикою).

Важливу роль відіграла теорія суспільного договору, розроблена ще в XVII столітті Томасом Гоббсом і отримала розвиток у працях Джона Локка, Жан-Жака Руссо, Монтеск’є та інших філософів Просвітництва. Відповідно до цієї теорії, люди до виникнення держави перебували у стані первісної («природною») свободи, але прийшли до необхідності створення держави, якій вони б віддавали частину свобод, отримуючи натомість захист, правосуддя і гарантію дотримання своїх прав. При цьому Гоббс був прихильником абсолютної монархії і противником поділу влади. Відлуння цієї теорії можна знайти в преамбулі Конституції США: народ приймає Конституцію з метою забезпечення внутрішнього спокою, організації спільної оборони та сприяння загальному добробуту.

Молодший сучасник Гоббса Джон Локк є автором відразу декількох ідей, які знайшли своє відображення в Конституції. По-перше, Локк є творцем теорії природних прав, які дані людям Богом, належать усім людям з народження і не можуть бути ущемлені монархом. До природних прав Локк відносив права на життя, свободу, здоров’я і власність. По-друге, Локк розвивав теорію суспільного договору: на його думку, люди, які уклали договір і вибрали собі уряд, має право скинути його, якщо уряд порушив умови суспільного договору і використовує владу не в інтересах народу.

Теорія федерального устрою держави була відома і до створення Сполучених Штатів. Зокрема, Монтеск’є вважав федералізм з можливістю відділення однієї з гарантій дотримання прав громадян.

Федералізм в США виник тому, що до виникнення Сполучених Штатів окремі штати існували як колонії з власними органами влади і усвідомленням своєї самостійності. До початку роботи над Конституцією проблематика федералізму була слабо вивчена. Першим досвідом закріплення федеративного устрою були Статті Конфедерації, однак відсутність у органів центральної влади багатьох важливих повноважень знижувало ефективність федерації. З цієї причини в Конституції федерація зазнала серйозні зміни. Основні ідеї, обосновавшие нове федеративний устрій, були викладені Медісоном, Гамільтоном і Джеєм в Федералісті в період боротьби за ратифікацію Конституції між федералістами і антифедералісти. Основним завданням федералістів було передати у відання центральної влади оборону, міжнародну торгівлю та деякі інші питання та забезпечити застосування виданих федерацією законів на всій території країни [15].

Конституціоналізм виник в британських колоніях ще в XVII столітті: першою конституцією (документом, в якому встановлювалася система управління колонією) вважаються Основні закони Коннектикуту (англ. Fundamental Orders of Connecticut), прийняті в 1639 році [17].

Після прийняття Декларації незалежності (1776) всі 13 колоній в період з 1776 по 1787 рік взяли свої конституції, найбільш важливими з яких вважаються конституції Віргінії (у ній вперше було використано саме слово «конституція») і Пенсільванії. Авторами Конституції Віргінії були Медісон, Джефферсон і Джордж Мейсон; робота Медісона над Конституцією Віргінії згодом допомогла йому в створенні Конституції США [18].

Джон Квінсі Адамс називав в числі попередників Конституції Мейфлауерское угоду 1620 року. Існує точка зору, що певний вплив на Конституцію надав Великий закон світу — неписаний закон ірокезів, нібито дарований їм напівлегендарним вождем Гайавату, проте вона не є загальновизнаною.

Багато положень британських конституційних актів, таких як Хабеас корпус акт і Білль про права, які забезпечували різні гарантії прав особистості, були включені в Конституцію і в Білль про права.

У 1783 році Версальським мирним договором завершилася Війна за незалежність США. Ще в 1777 році, в розпал війни, Другий Континентальний конгрес прийняв Статті Конфедерації, документ конституційного характеру, який визначав Сполучені штати як конфедерацію і закріплював повноваження центральних органів. У 1781 році Статті були ратифіковані останнім, тринадцятим, штатом і офіційно вступили в силу. Багато відзначали слабкість цього союзу: по-перше, Статті Конфедерації надавали центральним органам мінімальні повноваження, а по-друге, при голосуванні в Конгресі Конфедерації (вищий орган влади) по будь-якому питанню було потрібно одностайне рішення всіх штатів, так що один штат міг заблокувати будь-яку ініціативу . Джордж Вашингтон образно назвав Статті Конфедерації «мотузкою з піску» (ropes of sand) [19, с. 54]. Тому швидко почали з’являтися пропозиції про внесення до Статті різних змін.

У вересні 1786 представники п’яти штатів (Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Пенсільванія, Делавер, Віргінія) зібралися в Аннаполісі для того, щоб обговорити поправки до Статей Конфедерації, що стосувалися скасування митних бар’єрів між штатами. Конференція виявилася недостатньо представницької (делегати з ще кількох штатів не встигли дістатися в Аннаполіс вчасно, частина штатів проігнорували конференцію), тому делегати звернулися до Конгресу Конфедерації з проханням скликати в травні наступного (1787) року у Філадельфії конференцію, в якій брали б участь представники всіх штатів і яка мала б достатньо повноважень для перегляду Статей Конфедерації.

Формування США, як незалежної держави, охоплює порівняно невеликий історичний відрізок часу. З моменту утворення на території сучасної держави перших колоній англійських переселенців колоній в першій половині XVII ст. і до юридичного оформлення США в єдину федеративну державу після прийняття Конституції в 1787 році минуло дещо більше, ніж півтора століття.

Але саме в той період були закладені підвалини американської державності, створені передумови для появи юридичного документа номер один в історії Сполучених Штатів Америки —  Конституції 1787 року. Процес її розробки невіддільний від історії боротьби  за державну незалежність, свободу і об’єднання штатів в єдину державу.   В ній втілено традиції, . закладені ще першими поселенцями, які принесли на нові землі ідеали природного права, англійське  “загальне право», суд присяжних засідателів і інші прогресивні правові інститути того часу, управління, що стали першоосновою при формуванні колоніальних органів.  Так, вже в період становлення перших колоній, неодмінною умовою вважалося визнання свободи релігії, невтручання влади в справи культу, право громадян вибирати посадових осіб, носити зброю, створювати  по своїй волі військові загони, брати участь в оподаткуванні і т.д. З течією часу, в процесі зміцнення колоній і їх боротьби за незалежність, зароджується і розвивається специфічна американська практика компромісів, що зіграла згодом вирішальну роль в процесі прийняття Конституції 1787 року.

Після Семирічної війни до посилилося економічне гніту додався прямий політичний диктат метрополії. Провінції не тільки вперше випробували на собі тягар «оподаткування без представництва», який заперечував основоположну заповідь Англійської буржуазної революції XVIII століття, а й дізналися багато інших проявів свавілля: скасування судів присяжних, недоторканність житла і власності, основ Хабеас Корпус Акт, скорочення прерогатив і розпуск асамблей , створення та розквартирування постійної армії в мирний час, піднесення військової влади над цивільної, регламентацію виробництва і торгівлі. Також одне із завдань Конституції полягала в тому, щоб встановити міцний бар’єр проти революційного руху. Як справедливо відзначив американський історик М. Джеміні: члени конституційного конвенту основне зло вбачали в демократії і прагнули виробити заходи, щоб зупинити політичну активність мас, які вимагали розширення своїх прав. У цьому сенсі Конституція 1787 року може розглядатися як свого роду змова панівних класів проти народу.

Як всяка буржуазна конституція, вироблений конвенті 1787 року документ був класовим за своїм характером і ставив за мету закріпити права і влада багатої меншості-власників власності, в першу чергу великих власників. Про це свідчили самі творці Конституції. «Ті хто володіє власністю, і ті, хто її не має, завжди представляли різні інтереси у суспільстві» — писав Дж. Медіссон .- Те ж саме можна сказати про кредиторів і боржників. Земельні, промислові, торговельні та грошові інтереси, а також інтереси менших груп неминуче виявляються в цивілізованих націях і поділяють їх на різні класи, керуються у своїх діях різними почуттями й поглядами.

Регулювання цих неоднакових і суперечливих інтересів являє собою основну мету сучасного законодавства. Суть справи полягала в тому, що подібне регулювання здійснювалося в інтересах імущих класів, руками їх представників, що відкидали вимогу народних мас. Делегати Конституційного Конвенту, які взяли на себе місію вироблення нового законодавства, привласнили собі право регулювати інтереси різних класів і груп населення, строго у відповідності з інтересами багатих власників.

У роботі конвенту і вироблення Конституції наявності було в наявності було явне відступ від практики революційних років, коли найважливіші політичні рішення приймалися в результаті більш-менш широкого обговорення. Але дії тих хто взяв на себе місію вироблення нового правопорядку разюче відрізнялися від практики попередніх років.

Згідно з рішенням Континентального конгресу, Філадельфійський Конвент 1787 року повинен був обмежитися виправленням статей Конфедерації. Однак конвент з самого початку відкинув статті і звернувся до обговорення проекту федеральної Конституції.

У питанні про співвідношення прерогатив штатів і центрального уряду федералісти домоглися успіху в двох принципово важливих пунктах: по-перше Конституція широко визначила права центрального уряду, а по-друге проголосило верховенство федерального права над правом штатів. Серед нових повноважень уряду США особливе значення мали ведення і збір будь-яких, як прямих так і непрямих федеральних податків і регулювання торговельних та комерційних відносин між штатами.

Федеральний уряд тепер у повній мірі своєму розпорядженні військової та фінансової гілками влади, про яку так довго мріяв А. Гамільтон і його однодумці. Конституція, закони і договори Сполучених Штатів оголошувалися верховним правом країни, обов’язковим для виконання навіть у випадку суперечності конституціям і законам окремих штатів.

Легіслатури штатів зберігали роль «кінцевої інстанції» тільки при ратифікації поправок до Конституції, але і в даному випадку вони повинні були погодитися з поправкою, якщо вона схвалювалась трьома чвертями штатів. Рішуче переглянувши концепцію суверенітету штатів, автори Федеральної конституції слідом за цим піддали дуже тонкому перегляду концепцію народного суверенітету. Разом з тим лідери Філадельфійського конвенту спробували витравити з доктрини народного суверенітету, як вона оформилася в ідеології Американської революції, найбільш небезпечні ідеї.

До таких наприклад, ставилася ідея прямого народоправства, рішуче засуджена на Філадельфійському конвенті. Найбільший гнів верхів викликало право на революційне усунення революційного уряду, який проголошувалося Декларацією незалежності, але яке не було прописано у Федеральній конституції.

Зразок витонченої розправи з правом народу на повстання продемонстрував А. Гамільтон. Право на повстання, стверджував він, поширюється на «народ в цілому», а всяке виступ частини народу виключає це право, є протизаконним «бунтом». Переосмисливши подібним чином право народу на повстання, Гамільтон винайшов для буржуазно-плантаторської влади теоретичну зачіпку, за допомогою якої можна було виправдати придушення будь-якого виступу мас. Дійсно, як би не було велике число повсталих, завжди можна було довести, що воно все ж таки менше «народу в цілому».

Деякі учасники Конвенту висловлювали бажання обмежити виборче право, розширене в ряді штатів після 1776 року. Збільшення в роки революції електорату за рахунок незаможних верств, на погляд консерваторів, і послужило причиною демократичних «перехльостів» у галузі соціально-економічного і політичного законодавства штатів. На Конвенті деякі з них: Дж. Дікенсон, Г. Моріс, Т. Фітсемос — вимагали відновити у Федеральній конституції майновий ценз колоніальних часів. Проте більшість учасників Конвенту, у тому числі лідери помірно-консервативної більшості Дж. Медісон, Дж. Ротледж, Дж. Рід, П. Батлер, А. Гамільтон вважали за доцільне зберегти виборче право, схвалене в конституціях штатів.

Гамільтон і його сподвижники виявили, що при вирішенні такого важливого питання, яким в очах всіх патріотів було виборче право, вони вважали за необхідне урівняти власні політичні симпатії з панівним з даного питання в нації думкою. Разом з тим вони вказували на крайню небезпеку подальших, навіть самих незначних поступок більшості у питанні про виборче право. Клас незаможних і малозабезпечених, міркував Медіссон, в силу економічних законів буде стрімко зростати в майбутньому, і надмірна демократизація виборчого права дозволили йому встановити тиранію відносно меншини. (Незважаючи на свої правотворчі здібності Медісон не міг передбачити, що в буржуазному суспільстві «верхи» у стані підпорядковувати собі держава навіть в умовах загального виборчого права).

Рішення Філадельфійського конвенту про допуск до виборів у палату представників всіх громадян, які користуються правом голосу в своїх штатах, було необхідною поступкою волі мас. Разом з тим збереження авторами Конституції США цього завоювання революції виявилося кращим засобом камуфляжу непрямих способів обмеження прав народу. Такими за задумом авторів Конституції повинні були стати в першу чергу консервативне тлумачення «поділу влади» (на користь розширення прав виконавчої влади) і відтворення в республіках США подоби «змішаного правління».

Лідери федералістів бажали затвердити на американському ґрунті сильну і незалежну виконавчу владу. Співвідношення прав законодавчої і виконавчої влади, закріплене конституціями штатів, їх абсолютно не задовольняло.

На Конвенті у Філадельфії вони виступали на користь помірно-консервативної трактування системи «поділу влади» і «стримувань і противаг», що відбивається на концепції «єдиної і неподільної» виконавчої влади. Концепція «єдиною і неподільною» виконавчої влади мала своїм джерелом не стільки буржуазну державно-правову модель, затвердився принцип відповідального парламентського уряду, скільки погляди французького мислителя Ш. Монтеск’є. Вони схилилися до наділення «єдиною і неподільною» виконавчою владою президента США.

При визначенні повноважень президента формула «неподільної» виконавчої влади була урізана правом штату давати «пораду і згоду» при призначенні посадових осіб та складанні державних договорів. При обговоренні питання про сенаті США учасники конвенту розділились на дві групи: одну з них хвилювала винятково соціальна функція сенату, іншу (представників дрібних штатів) турбувала і проблема перетворення сенату в засіб здатного протистояти утвердженню панування в союзі великих штатів.

Дж. Дікенсон, Г. Мірріс, А. Гамільтон, Дж. Медісон (для них головною була соціальна функція сенату) підкреслювали, що він повинен бути безпосереднім представником і виразником інтересів фракції меншості, «багатства нації» (Дж. Медісон), «аристократії без якої не змогло б існувати жодне цивілізоване суспільство «(Г. Моріс). Дж. Медісон вимагав постійно мати на увазі відмінність соціальних функцій двох палат: нижня стоїть на сторожі прав за життя і свободу; верхня піклується про захист права на приватну власність.

Більшість верхніх палат легіслатур штатів, з точки зору творців Конституції, явно не могли стати зразком для сенату США. Зате таким зразком, на думку деяких з них, могла стати англійська палата лордів. Дж. Медісон говорив, що сенат повинен «копіювати британську палату лордів в такій мірі, в якій це тільки можливо». Однією з умов прихильності сенату стабільному соціально-політичному курсу був, на загальну думку авторів Федеральної Конституції, тривалий термін повноважень її депутатів. На Конвенті у Філадельфії прихильники англійської моделі верхньої палати Дж. Дікенсон, Г. Морріс, Дж. Рід вимагали трохи ні мало обрання сенаторів на довічний термін. Дж. Вілсон виступав за дев’ятирічний термін. Е. Рендольф, Дж. Медісон та ін пропонували встановити термін повноважень сенаторів у сім років.

Введений Федеральної Конституцією шестирічний термін повноважень сенаторів США був певною поступкою громадській думці, але і він виявився в два-три рази довше терміну повноважень більшості верхніх палат штатів. Нечисленність сенату також розглядалася авторами Федеральної Конституції як умова, запобігає коливанням в його політичної лінії. Надавши кожному штату два місця в сенаті, вони мали намір обмежити число членів останнього двадцятьма шістьма депутатами (у США тоді налічувалося всього 13 штатів). У результаті Федеральний Сенат виявився малочисленнее верхніх палат окремих штатів.

Більшість учасників Конвенції у Філадельфії виступали проти обрання сенаторів усім електоратом, що було широко поширене в той період в штатах. Вірджинський план, який обговорювався в Конвенті 29 травня 1787, пропонував доручити обрання сенаторів нижній палаті. Однак представники малих штатів наполягли, щоб обрання сенату було закріплено за легіслатурами штатів, що означало одночасно і відмова рядовим виборцям у праві створення верхньої палати і поступку прихильникам «прав штатів».

Автори Федеральної Конституції переглянули з помірно-консервативних позицій і утвердилася в штатах модель нижньої палати. У цьому питанні вони явно йшли Англійському зразком, встановивши норму представництва (1 депутат від 30 тисяч жителів), близьку до прийнятої в палаті общин британського парламенту. У результаті палата представників конгресу США на момент прийняття Конституції повинна була налічувати 65 депутатів, у той час як в нижній палаті массачусетській легіслатури, приміром, засідав близько 400 чоловік. Термін повноважень її членів вдвічі перевищував термін, встановлений для депутатів нижніх палат легіслатур штатів.

Одне з яскравих свідчень антидемократичних дій учасників Конвенту 1787 року відмову включити до Федерації Конституцію, Білль про права, що входила складовою частиною в конституції штатів. Самі автори Федеральної Конституції, намагаючись відвести численні звинувачення в антидемократизм, пояснювали своє рішення тим, що білль про права присутня в усіх конституціях штатів і відтворення його в основному законі країни зайве.

Відсутність білля про права в проекті Федеральної Конституції було її слабким місцем. Три учасники Конвенту у Філадельфії, які відмовилися скріпити його підписами (Е. Джеррі, Е. Рендольф, Дж. Мейсон) мотивували своє рішення передусім незгодою з відсутністю в документі білля про права. З ними солідаризувалися насамперед такі політичні діячі як У. Грейсон, Адамс, Дж. Уайт. Широка підтримка їх позиції ратифікаційними конвентами штатів виявила, що ідея ратифікаційних гарантій буржуазних свобод слова, друку, за роки революції міцно оволоділа свідомістю патріотичного табору і що ігнорувати його волю в цьому питанні небезпечно для долі федеральної держави.

У 1789 році Дж. Медісон вніс на розгляд конгресу США проект доповнення Федеральної Конституції Білля про права. Інтуїція і розрахунок політичного стратега підказали йому подібне доповнення основного закону країни має стати ще однією поступкою демократії, без якої неможливо забезпечити достатню міцність дітищу Конвенту.

Консервативний характер мало рішення учасників Конвенту, санкціонувати з допомогою Федеральної Конституції рабство негрів, яке в роки революції було заборонено у всіх північно-східних штатах. Делегати останніх повинні були поступитися в цьому питанні південним плантаторам, оскільки не мислили можливості створення міцного національного держави без тісного союзу з рабовласницької олігархією. Конституція США надала Південним штатам право розширеного політичного представництва, яке визначалося з урахуванням трьох п’ятих чисельності підневільного негритянського населення, і заборонила конгресу аж до 1808 року обмежувати работоргівлю.

Конституція США, схвалена Філадельфійським Конвентом 17 вересня 1787 і набула чинності 4 березня 1789 року-перша Конституція США як єдиної Федеративної республіки, яка має повну міжнародну правосуб’єктність.

Суть її полягала в тому, що при спільному розгляді політичних питань штатами нерідко приймалися компромісні рішення, що відповідають, насамперед,  міркуванням раціональності і практичної користі для сторін (навіть якщо ця “користь” вступала в суперечність міркуванням існуючої моралі). Наприклад, традиційно республіканська, промислова Північ пішла на військовий союз з рабовласницьким, плантаторським Півднем, коли цього зажадали інтереси боротьби з британським пануванням. У ході спільної  збройної боротьби за незалежність, що тривала з 1775 по 1783 рік, і що перетворилася у своєрідну буржуазну революцію, яка ліквідувала багато  феодальних  пережитків, штати пройшли шлях від добровільного військового союзу до конфедерації, створеної в 1781 році.

Необхідно зазначити, що в цей період були створені юридичні документи, що вплинули не тільки на  хід подій того часу, але і на розвиток американських демократичних традицій в майбутньому. Це, передусім,  Декларація незалежності Сполучених Штатів 1776 року, головним автором якої є Т. Джефферсон,  а також Статті Конфедерації 1781 року, що стали фактично першою Конституцією новоутвореного міждержавного союзу..

Декларація незалежності проголошувала, що люди за своєю природою є однаковою мірою вільними й незалежними, вся влада перебуває в народі та твориться народом, а правителі є слугами народу та несуть перед ним відповідальність. У ст. 3 Декларації було закріплено право народу на зміну уряду, його повалення, якщо він буде діяти всупереч інтересам народу. Унікальною особливістю Декларації було положення про те, що «свобода друку є одним з оплотів волі взагалі, і вона ніколи не може бути обмежена ніким, крім деспотичного уряду».

Не можна не пригадати в зв’язку з цим і  перший проект федерації, створений ще в 1748 році Б. Франкліном. Всі ці документи значною мірою вплинули на зміст Конституції 1787 року. Таким чином закладалася її юридична база. А тим часом необхідність прийняття нової Конституції в процесі існування конфедерації стає все більш очевидної.Гамільтон запропонував направити всім штатам звернення з закликом зібратися у травні 1787 року на конвент, щоб «привести у відповідність з насущними потребами союзу конституцію федерального уряду».

Час показав низьку життєздатність і уразливість цього державного утворення. Економічні потреби капіталізму, що стрімко розвивався,  внутрішні і зовнішньополітичні інтереси країни вимагали створення більш міцного союзу, який міг би забезпечити єдиний економічний простір, полегшити рушення товарів, колонізацію нових земель, зміцнити її обороноздатність, підняти міжнародний авторитет.

Слабкість центральної влади таїла в собі і іншу небезпеку. Загострення соціальної напруженості після закінчення визвольної війни, невдоволення в армії і народі політикою, що проводилася урядом Конфедерації, загрожували внутрішнім вибухом у країні. Влада розуміла обмеженість своїх можливостей протистояти цьому вибуху. Політичні зміни назріли, їх необхідно було втілити в життя. Правлячими колами було прийняте рішення подолати кризу, що наближається шляхом зміни державного устрою об’єднаних колоній.

У цьому процесі зіграти вирішальну роль була покликана нова Конституція, що закріпила федеративний устрій країни. «Американська конституція була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії (травень — вересень 1787 року), в якому взяли участь 55 делегатів від 12 (…) штатів». Головував на цьому конвенті Дж. Вашингтон.

Безпосередню участь в розробці тексту Конституції взяли  провідні юристи і громадські діячі держави: Д. Медисон, Т. Джефферсон,  Б. Франклін,  А. Гамільтон і інш. Основоположним принципом конституції був проголошений принцип поділу влади, який передбачає організаційну незалежність трьох гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової  і розмежування функцій між ними. Аналізуючи історичний досвід, автори Конституції прийшли до висновку що якщо в одному органі або у однієї особи зосереджується вся повнота влади, то це неминуче веде до виникнення тиранії. Щоб цього не сталося, влада повинна бути розділена між різними органами держави таким чином, щоб вони взаємно контролювали і стримували один одну.

У результаті кожна з гілок влади отримувала значну незалежність. Особливу   увагу при розробці конституції було звернено на створення дійової системи взаємних стримань і противаг. Джеймс Медісон,  один з головних “архітекторів” Конституції США, з цього приводу говорив, що доки органи державної влади «… не будуть пов’язані і переплетені до такої міри, щоб надати кожному з органів конституційний контроль над іншими, максимально необхідний рівень поділу, як суть вільного уряду, іноді на практиці не зможе бути організований належним чином».

Фундаментальною основою державно-територіального устрою  США був проголошений принцип федералізму, який визначив правовий статус і гарантії рівноправності суб’єктів федерації, а також основи розмежування повноважень і предметів ведення федеральних органів влади і органів влади штатів. Конституція не ліквідувала адміністративну і, частково, політичну автономію штатів, але протиставила їй сильну центральну владу. Таким чином, Конфедерація перетворювалася в федерацію. Легітимною в державі  формою правління була вибрана президентська республіка. Депутати конвента прийшли до висновку, що саме така форма правління найбільш відповідає принципу поділу  влади, інтересам розвитку країни. Вони підтримали авторів Конституції в їх прагненні чітко визначити через основний закон країни, що є фактично Сполучені Штати Америки і які їх федеральні органи управління.

Ці основні положення лягли в основу виробленої конвентом Конституції. Підсумком роботи конвента став гранично короткий за  обсягом і ємний за змістом юридичний документ, що складається з преамбули і семи статей, унікальність якого полягає в тому,  що проіснувавши більше як  200 років, він є і сьогодні основним законом США.

2.2. Місце і роль конституції США 1784 р. у формуванні і розвитку сучасної правової системи США

Військово-політична єдність, закріплена у «Статтях конфедерації» 1781 року, склалася в перебігу війни за незалежність 13 північноамериканських колоній проти англійської корони. Цей союз мав тимчасовий і декларативний характер, відповідаючи потребам воєнного часу. Але в післявоєнний період виявилася його неефективність при розв’язанні як внутрішньополітичних, так і соціально-економічних проблем. Найгострішою стала проблема фінансування армії шляхом збільшення податків, які збиралися зі штатів. Післявоєнна криза призвела до повного обезцінення грошей і зростання інфляції. В умовах відсутності централізованої влади неможливо було розпочати виплати французьких кредитів. Крім того, загострилися суперечності між американськими штатами з приводу освоєння західних земель, які не могла розв’язати конфедерація.

Масові соціальні заворушення, які виникли через економічну та фінансову кризу, остаточно довели неспроможність конфедеративного устрою, що стало основною причиною перегляду «Статей конфедерації» 1781 р. У травні 1787 року у Філадельфії відбувся спеціальний конвент, який повинен був виробити новий конституційний документ. Після тривалих спорів стосовно найпридатнішої для США форми політичного устрою депутати схвалили проект конституції, складений Джеймсом Медісоном. Він характеризувався лаконічністю і включав преамбулу та сім статей, з яких тільки чотири було поділено на розділи.

Конституція 1787 року встановила республіканську форму правління як для держави в цілому, так і для окремих штатів. Основним принципом організації держави став федералізм, заснований на визнанні високої міри самостійності штатів. Організацію влади було підпорядковано принципу поділу влади — законодавчої, виконавчої та судової.

Законодавча влада здійснювалася конгресом федерації, який складався з двох самостійних палат — Палати представників і Сенату. Палата представників обиралася на два роки населенням штатів відповідно до чисельності кожного і на підставі вимог, установлених у даному штаті. Членом цієї палати міг стати тільки громадянин штату, який досяг 25-річного віку. Сенат формувався з особливих представників штатів (старше 30 років і з високим цензом осідлості) по двоє від кожного штату незалежно від розміру його території і чисельності населення. Сенаторів обирали законодавчі збори штатів за власними правилами на шість років.

До компетенції конгресу входило право встановлювати податки, збори і мито, регулювати торгівлю, грошову і фінансову систему, армію, флот. Палати володіли повною організаційною самостійністю і рівними правами в галузі законодавства. Але тільки нижня палата могла виступати ініціатором фінансових законів і порушувати справи щодо імпічменту проти вищих посадових осіб. Сенат мав пріоритет у зовнішньополітичних справах.

Головою виконавчої влади був президент, який обирався на чотири роки колегією виборців. На посаду президента міг претендувати громадянин США, який досяг 35 років і мав високий ценз осідлості. Одночасно з президентом обирався віце-президент, який не мав самостійної влади і був заступником та помічником президента. Останній володів владними повноваженнями, що відповідало ідеї сильної президентської влади. Він був верховним головнокомандувачем, за згодою сенату укладав міжнародні договори, призначав вищих посадових осіб, мав право законодавчого вето, яке могло бути подолане сенатом кваліфікованою більшістю в 2/3 голосів. Відносини між виконавчою та законодавчою гілками влади регулювалися на основі принципу стримування та противаги, спрямованого на недопущення концентрації влади в одній із гілок. Цей принцип повинен був не тільки попередити узурпаторські тенденції, а й забезпечити стабільність і безперервність функціонування самої державної влади.

Судова влада надавалася Верховному суду федерації і нижчим судам. Судді призначалися президентом за згодою сенату.

Конституція США 1787 року закріпила створення єдиної федеративної держави з республіканською формою правління. Принципи державного устрою, закладені зазначеним документом, значною мірою відзначалися демократизмом і в подальшому послужили еталоном для багатьох країн, які прагнули побудувати демократичну державність на принципах парламентаризму.

У травні 1787 р. у Філадельфії конвент розробив і прийняв нову Конституцію США [1, с.352-374]. Американську федерацію за способом її утворення вчені називають договірною або асоціативною, тому що вона була сформована як коаліція незалежних держав, які передають новому державному об’єднанню свій суверенітет [12, с.816-817]. Однак, на відміну від Статей конфедерації 1781 р., в якій за штатами зберігався суверенітет, у Конституції 1787 р. а ні Союз, а ні штати не визначаються як суверенні. Дана правова прогалина викликала не лише дискусії у суспільстві та різноманітні тлумачення науковцями проблеми суверенітету, але й відкриту конфронтацію між штатами і федерацією. Зокрема, Кентуккська та Вірджинська резолюції, прийняті у 1798 і 1799 роках, фактично породили так звану «теорію нуліфікації», тобто право штатів не визнавати на своїй території та скасовувати певні федеральні акти, навіть якщо вони відповідають федеральній Конституції.

Прихильники даної теорії обґрунтовували її доктриною народного суверенітету, оскільки втіленням такого суверенітету є штати. Більш того, резолюція Хартфордського конвенту (проходив у штаті Коннектикут у 1814 р.) намітила можливий розкол федерації — вихід із федерації штатів, об’єднаних певними протиріччями із федеральною владою [32, с.44-46]. Іншими словами вказана резолюція на ділі започатковувала право сецесії [14, с.608].

Розглядаючи процес становлення американського федералізму, не можна не згадати діяльність Верховного суду США, який зіграв позитивну роль у розвитку федеративних відносин у 19 столітті. У рішеннях, прийнятих у той час, члени Верховного суду виходили із того, що Сполучні Штати представляють собою єдину і суверену націю, та спиралися на положення Конституції США 1787 р. Так, стаття 6 закріплює принцип верховенства федерального права та ідею пріоритету федеральної влади [1, с.363].

Судові тлумачення закріпили та розширили дане конституційне положення. В інтерпретації тодішнього голови Верховного суду Дж. Маршала, пункт про верховенство означає, по-перше, що штати не можуть втручатися у дії федерального управління і, по-друге, дії федерального управління у будь-якій формі (закону, договору, судового рішення, адміністративного акту) повинні мати більше значення, ніж дії штатів, які їм суперечать [5, с.76].

Закінчення громадянської війни остаточно поставило крапку у дискусіях про природу федерації. Верховний суд у 1869 р. у справі Texas v. White визначив, що Конституція в усіх своїх положеннях виходить із принципу нерозривності Союзу, який складається із нерозривних штатів [23, с.54]. Тому слід погодитись з Б.С. Криловим, який зазначав, що суверенітет належить лише федерації та підтверджується аналізом нормативно-правових актів, які визначають об’єднання штатів у федерацію, практики діяльності Верховного суду та фактичних відносин, які склалися між федерацією та штатами протягом тривалого терміну [16, с.10]. Отже, проблема існування суверенітету вирішена на користь федерації, що остаточно унеможливило використання штатами теорії нуліфікації та права сецесії.

У будь-якій федеративній державі надзвичайно важливою є взаємодія федерації та її суб’єктів. На думку відомого дослідника основ конституційного права США А.О. Мішина, від варіанту розподілення царин впливу федерації та її суб’єктів залежить ключова властивість федерації, яка визначає співвідношення центру і місць, міру децентралізації, і таким чином — ступінь відносної самостійності складових підрозділів. За його переконанням, американська Конституція запровадила жорстке розмежування сфер компетенції Союзу і штатів, тобто систему дуалістичної федерації [37, с. 188-189]. Суть моделі дуалістичної федерації полягає в існуванні двох рівнів влади, кожна з яких у межах своїх повноважень незалежна від іншої [28, с.6].

Водночас, за твердженням інших вчених, пункт про верховенство федерації запобігає можливості здійснення принципу рівності між двома центрами влади у результаті домінування однієї з них в американській федерації. Очевидно, що існування вищевказаного принципу незалежності у вирішенні справ федерації та суб’єктів при дуалістичній федерації в умовах США також може викликає певні сумніви. У цьому зв’язку досить слушною є точка зору про завуальований характер підпорядкування штатів федерації [5, с.76].

Конституція США 1787 р. запровадила вертикальне розмежування повноважень між федерацією та штатами, яке закріплюється шляхом визначення у ній предметів ведення федерації та штатів, а також встановлення певних взаємних зобов’язань. Зокрема, стаття 1 розділу 8 Конституції встановлює предмети ведення федерації або виключну компетенцію федерації [1, с.355-356]. До таких об’єктів федерального регулювання віднесені питання загальнодержавного значення. Так, Конгрес має право: оподатковувати та витрачати державні кошти (абз.1); приймати боргові зобов’язання та вирішати питання банкрутства (абз.2 і 4); регламентувати міжнародну торгівлю і торгівлю між штатами (абз.8); регулювати фінансові питання (абз.5 і 6); встановлювати одиниці ваги та мір (абз.5); запроваджувати поштові служби (абз.7); визначати питання громадянства (абз.4); регламентувати авторське право (абз.8); вводити федеральні суди (абз.9); встановлювати покарання за порушення міжнародного права (абз.10); оголошувати війну та утримувати збройні сили (абз.11-14); керувати міліцією штату (абз.15 і 16); управляти столичним округом (абз.17); розпоряджатися федеральної власністю (абз.17); приймати усі необхідні акти щодо реалізації федеральних повноважень (абз.18).

Аналізуючи предмети ведення федерації, ми дійшли до висновку, що їх формулювання не має юридичної конкретики. Зокрема, не визначені цілі, завдання, масштаби та умови застосування певних повноважень. Через те розгляд об’єктів конституційного регулювання федеральною владою дозволяє стверджувати, що права Конгресу досить широкі.

Щодо компетенції штатів або «прав штатів» (така назва сформулювалася у доктрині американського федералізму), то у Конституції США 1787 р. предмети ведення штатів оформлюються як залишкові. Так, поправка 10 проголошує, що повноваження не надані цією Конституцією Сполучним Штатам і не заборонені для окремих штатів, зберігаються за народом [1, с.365]. До виключної компетенції штатів, як правило, входять питання, пов’язані із діяльністю місцевих органів управління, прийняття і зміна конституцій штатів, ратифікація поправок до Конституції США, регламентація питань охорони здоров’я, соціального забезпечення, торгівлі усередині штату, виконання громадських робіт тощо.

Протягом 19-го століття і першої половини 20-го століття поправка 10 тлумачилася як важлива гарантія охорони прав штатів. Більш того, в історії США існували поодинокі випадки, коли положення даної поправки надавали можливість визнати певні акти Конгресу неконституційними. Наприклад, у справі «Хамер проти Дагенхарта» (розглянута Верховним судом у 1918 р.) закон Конгресу, що заборонив перевозку з одного штату в інший товарів, які були вироблені з використанням дитячої праці, визнавався як такий, що порушує повноваження, зарезервовані за штатами [6, с.12].

Однак у 20-му столітті, також завдяки діяльності Верховного суду, 10 поправка стала пустою декларацією. Зокрема, у 1985 р. у рішенні по справі Гарсія Верховний суд підкреслив, що права штатів захищаються не 10 поправкою, а структурою самого федерального уряду та політичним процесом, котрий гарантує неможливість прийняття законів, які неправомірно обтяжують штати. У цьому зв’язку варто погодитися зі словами російського науковця В.І. Лафітського, що даним висновком Верховний суд, по суті, зняв із себе функцію арбітра у вирішенні суперечок між федерацією та її суб’єктами і відкрив широкі перспективи для розвитку процесів централізації [9, с.114].

Водночас вказана на перший погляд чітка та сувора конституційна схема взаємовідносин федерації та штатів, на практиці має низку коректив і доповнень. За думкою А.О. Мішина, юридична межа між сферами компетенції Союзу і штатів із точки зору букви Конституції аж ніяк не має абсолютну визначеність [37, с.190]. Аналіз відповідних положень Конституції США та практики її реалізації дозволяє погодитися з точкою зору науковців, що такі поправки, по-перше, закладені у самому основному законі, а по-друге, роблять американський федералізм гнучким і пристосованим до змін у суспільстві.

Вбачаємо, що одна з найголовніших коректив взаємовідносин федерації та штатів міститься в останньому абзаці статті 1 розділу 8 Конституції США. Зміст її полягає у тому, що Конгрес має право видавати усі закони, які будуть необхідні для здійснення як вищевказаних прав (розділ 8), так і усіх інших прав, якими ця Конституція наділяє Уряд Сполучних Штатів, його департаменти або посадових осіб [1, с.357]. Ще у 1819 р. рішенням Верховного суду у справі Маккаллоха проти штату Меріленд були сформульовані дві доленосні доктрини — доктрина «делегованих або перерахованих повноважень» та доктрина «повноважень, які припускаються» [10, с.17]. По-перше, доктрина «делегованих або перерахованих повноважень» передбачає право федеральної влади використовувати лише повноваження, що надані їй Конституцією (а як вказано вище, права Союзу досить об’ємні). По-друге, доктрина «повноважень, які припускаються» дозволяє Конгресу приймати будь-які закони, які необхідні для реалізації своїх прав.

Отже, дані доктрини залишають за федерацією свободу дій щодо розширення своєї компетенції та підтверджують принцип верховенства федерації. Надалі Верховний суд у переважній більшості своїх рішень також продовжував посилювати позиції федеральної влади.

Вищевказані конституційні положення та доктрини стали правовою основою запровадження у 30-ті роки 20 століття Президентом Ф. Рузвельтом економічної програми «Нового курсу», де з метою подолання економічної кризи були закріплені широкі повноваження федеральної влади. За оцінкою американського вченого Девіда Дж. Боденхеймера, відбулася конституційна революція, яка передала Уряду США виключні повноваження штатів, зокрема, у сфері регулювання трудового законодавства, банківської та фінансової діяльності [ 11 ]. Яскравим свідоцтвом зазначених змін у системі федералізму служить динаміка державних розходів. Так, у 30-40 роки 20 століття частина федерального Уряду у загальній сумі державних витрат виросла із 25 % до 70 %, тоді як у частка місцевої влади скоротилася з 54 % до 15 %, а фінансова участь штатів залишалася незміною. Тому слушною є точка зору, що ці дані наочно демонструють можливості федеральної влади впливати на схему взаємовідносин із штатами, зокрема шляхом надання програм федеральної допомоги і залучення штатів у співробітництво [3, с.63].

Таким чином, були створені передумови для розвитку нової форми відносин між Союзом і штатами, яка у науці отримала назву «кооперативний федералізм». Концепція кооперативного федералізму заснована на ідеї взаємовигідного доповнення центру і суб’єктів федерації, тобто їх взаємовигідне співробітництво [12, с.810]. Оцінка кооперативного федералізму неоднозначна. З одного боку, дана модель федералізму позитивно сприяє налагодженню відносин між федерацією й її суб’єктами. З іншого, федеральне фінансування спільних програм призводить до залежності штатів від Союзу та виникнення у федерації можливостей контролювати і маніпулювати штатами.

Вважаємо, що існування спільних повноважень (повноважень, які належать як Союзу, так і штатам) сформувало правовому основу для гнучкого переходу до кооперативного федералізму. За твердженням А.О. Мішина (він називає спільні повноваженнями «збіжними»), «збіжні повноваження» — це ще одне важливе доповнення конституційного механізму взаємодії Союзу і штатів. Він вказує, що зміст «збіжних повноважень» виходить із духу конституційних положень та практики її застосування. До їх числа А.О. Мішин відносить наступні: прийняття законів та їх застосування, оподаткування, витрачання коштів на підтримку «спільного народного добробуту», позики, встановлення та регулювання діяльності судової системи, регламентація порядку організації та діяльності банків і корпорацій, набуття власності для громадських цілей [37, с.189].

Сьогодні на федеральному рівні конституційні положення щодо засад взаємин Союзу і штатів знайшли відображення в Акті «Про Федералізм» та Акті «Про збереження федералізму» (прийняті Конгресом у 1999 р.), а також Урядових розпорядженнях Президента США (№ 13083 від 1998 р., № 13132 від 1999 р.). Зокрема, у статті 2 «Фундаментальні принципи федералізму» в Урядовому розпорядженні № 13132 проголошуються наступні основоположні начала: підтверджується прихильність принципам федералізму, закріпленим у Конституції США 1787 р. (п.«с»); встановлюється, що збереження влади штатів забезпечує необхідний баланс влади федерального уряду, у той час як збереження переваги федерального права забезпечує необхідний баланс влади штатів (п.«Ь»); закріплюється доцільність вирішення питань регіонального значення органами влади штатів (п.«а»); за штатами визнається така унікальна якість, як можливість всебічно задовольняти нагальні потреби населення, а також функціонувати в якості лабораторій демократії (п.«е»); закріплюється індивідуальний підхід до вирішення проблем у штатах (п.«Г»); фіксується, що дії національного уряду, які перевищують конституційні повноваження, порушують принципи федералізму (п.«§»); запроваджується, що федеральна влада повинна заохочувати органи влади штатів, місцеві органи управління, приватні асоціації, окремих осіб у розвитку спільних економічних і соціальних програм (п.«Ь») тощо [13].

Отже, аналіз вказаних актів підтверджує, що і на сучасному етапі американських федералізм продовжує пристосовуватися до існуючих реалій. Думаємо, що варто підтримати точку зору деяких науковців про існування нових тенденцій розвитку у відносинах Союзу і штатів. Зокрема, А. Захаров вказує, що федералізм переживає процес деволюції, зміст якого зводиться до передачі влади центральним урядом на регіональний і місцевий рівень. Мета деволюції полягає у бажанні зробити владу більш ефективною, а також задовольнити потребу широких верств населення у самоврядуванні [14, с.17]. Росій-ський вчений В. І. Лафітський називає зміни у взаєминах федерації і штатів «конкуруючим федералізмом». Ця нова концепція федералізму зберігає окремі елементи «кооперативного федералізму» та приділяє увагу механізмам попередження монополізації як федеральними, так і регіональними органами влади [9, с.137-138].

Конституція США стала першою в світі конституцією, і для свого часу це був видатний документ. З цієї причини автори наступних конституцій не могли не враховувати досвід укладачів американської Конституції. Великий вплив Конституція США (разом з Біллем про права) зробила на сучасні їй програмні документи: французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789 року і польську Конституцію 1791 року. Автор Декларації прав людини і громадянина маркіз де Лафайет брав участь у Війні за незалежність США і був особисто знайомий з багатьма батьками-засновниками (в першу чергу, з Томасом Джефферсоном). Зберігся начерк Декларації з правками Джефферсона на полях [17] . Друга стаття Декларації в числі цілей політичного союзу згадує свободу і безпеку, які в якості цілей зазначені і в преамбулі Конституції США. У польській Конституції (яка стала другою конституцією у світовій історії, але проіснувала всього рік), незважаючи на те, що вона встановлювала в якості форми правління конституційну монархію, також знаходили вплив Конституції США.

Конституції латиноамериканських держав, які отримали незалежність на початку XIX століття, запозичили у Конституції США не тільки загальні принципи, але і державний устрій (структуру органів влади, у деяких країн — федеративний устрій). Практично всі країни Латинської Америки є президентськими республіками.

У деяких випадках американські юристи безпосередньо брали участь у створенні конституцій інших держав, що з неминучістю вело до запозичення положень американської Конституції. Конституція Японії, прийнята в 1947 році, була написана правознавцями і офіцерами американських окупаційних військ Майло Роуелл (en: Milo Rowell) і Кортні Уїтні (en: Courtney Whitney) [49]. Зокрема до Конституції Японії був включений великий (майже одна третина від усього тексту) розділ, присвячений правам людини (тут були запозичені положення не тільки конституції США, але й американської судової практики), а Верховний суд Японії був майже повністю списаний з Верховного суду США [49].

Найчастіше з Конституції США запозичувалися не якісь конкретні положення, а концепції: поділ влади, федералізм, судовий контроль законодавства. Конституція США створювалася в унікальних історичних умовах і підходить не для всіх держав. Крім того, батьки-засновники свідомо віднесли багато питань до сфери регулювання штатів і не включили їх в Конституції. Як приклад невдалого запозичення наводяться країни Латинської Америки, які найбільш повно запозичили конституційні норми США, але часто страждають від політичної нестабільності і конфліктів між президентами та парламентами, що виливаються у військові перевороти.

Підсумовуючи, зазначимо, що сама Конституція США закладає правову невизначеність відносин Союзу та штатів. Особливість конституційно-правової регламентації взаємовідносин федерації і штатів полягає, по-перше, у наявності положень, які корегують принципи федералізму, а по-друге, відповідні норми не мають юридичної конкретики. Свого часу це змусило федеральні органи витлумачити Конституцію на користь федерації. З іншого боку, саме ця невизначеність зробила гнучкими конституційно-правові механізми взаємодії центру зі штатами. Вказана особливість сприяє гнучкому характеру федералізму, його здібності адаптуватися до існуючих реалій у суспільстві та постійно реформуватися. Зокрема, цей процес відбувається шляхом розширення повноважень штатів у царині самоврядування так званої «деволюції» федералізму.

Висновки до другого розділу

Отже, американська Конституція була першою у світовій історії писаною конституцією, втіленою в практику державного життя, першою конституцією у формальному значенні цього слова. Вона являє собою унікальний документ у тому розумінні, що для зміни її тексту передбачалася спеціальна процедура, котра ускладнювала ЇЇ перегляд. Наприклад, при голосуванні проекту про зміну Конституції вимагалася кваліфікована більшість обох палат парламенту. При прийняті поправок — не менше двох третин обох палат конгресу, а при ратифікації — не менше трьох чвертей штатів.

Цікаво також і те, що в США перегляд Конституції не тягне за собою (подібно до інших країн) зміну її первісного вигляду. Поправки вносяться до неї у вигляді додаткових статей. Але для того, щоб будь-кому не закортіло робити це без кінця, автори Конституції передбачили складний механізм їх внесення: проект поправки повинна була схвалити кожна палата конгресу двома третинами голосів, а після цього поправки мають бути ратифіковані легіслатурами трьох чвертей штатів.

Конституція закріплювала республіканську форму правління як у межах усієї країни, так і в окремих штатах. На практиці це означало, що будь-які спроби змінити республіканський лад чи відокремити штати розцінювалися як державна зрада.

Після прийняття Конституції США за формою державного устрою стали федерацією з сильним центральним державним апаратом. Коло питань, що належали до компетенції федеральних органів, було не досить великим. Це — зовнішня політика, збройні сили і оборона країни, еміграція та імміграція, зовнішня торгівля і зв’язок між штатами, фінансові питання, пов’язані з федеральним бюджетом.

Питання, що не зачіпали інтереси федерації, вирішувалися штатами самостійно. В них працював свій державний апарат і діяли свої конституції. Останні, на відміну від Конституції США, були більш гнучкими і систематично зазнавали численних змін.

Розділ ІІІ. Місце і роль Великих хартії вольностей 1215 р. та конституції США 1784 р. у формуванні сучасних правових систем світу

Правова система — цілісний комплекс правових явищ, який зумовлений об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений, постійно відтворюваний людьми і організаціями, та який використовується ними для досягнення своїх цілей. Правова система відображає закономірності розвитку суспільства, його історичні національно-культурні особливості. Кожна держава має свою правову систему, яка має як загальні риси з правовими системами інших держав, так і відмінності від них, тобто специфічні особливості. Виникнення, історія розвитку правової системи держав свідчить про те, що на утримання і розвиток правової системи впливає духовна культура: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. Також на правову систему великий вплив має політика і політична культура.

Сучасна правова карта світу розкриває різноманітність правових систем і в той же час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності у законодавстві, охорони навколишнього середовища, та в регулюванні інших сфер суспільного і державного життя. Розширенню взаємодії правових систем сприяє Організація Об’єднаних Націй. Цей процес стимулює законодавчі акти суверенних держав, які закріплюють пріоритет дій міжнародних актів, що відносяться до прав людини, до мирного урегулювання конфліктів між державами.

Правова своєрідність країн дозволяє сказати про їх самобутність, про те, що кожна з них утворює свою правову систему — сукупність всіх правових явищ (норм, інститутів, відносин, правосвідомості), які існують в її межах (правова система в вузькому розумінні). Але поряд з особливостями, відмінностями, в цих правових системах можна помітити і загальні риси, елементи, подібності, які дозволяють їх групувати у «правовій сім’ї» (правові системи у широкому розумінні), які об’єднують декілька близьких у правовому відношенні країн.

У сучасний період соціальних процесів важливим є світовий досвід суспільного розвитку кожної країни. Надзвичайно важливим чинником розвитку суспільства є ефективно функціонуюча національна правова система.

Зокрема, у більшості наукових досліджень з цієї проблематики стверджується, що правова система є сукупністю всіх правових явищ, які існують у суспільному середовищі, та є інструментом інтеграції та взаємодії елементів політичної, економічної та інших соціальних систем.

Перше закріплення у законодавстві низки ідей щодо прав людини пов’язується з англійською Великою хартією вольностей (1215 р.), яку підписав англійський король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Хартія захищала право на приватну власність, недоторканість та свободу особи від абсолютизму та свавілля влади. Цей закон досі є чинним серед інших конституційних законів Великобританії. Хартія справила значний вплив на розширення ідеї прав і свобод людини та знайшла свій розвиток у «Петиції про права» (1628 р.) та «Біллі про права» (1689 р.).

Вирішальним етапом у процесі розвитку прав і свобод людини стали буржуазно- демократичні революції XVII-XVIII ст.ст. Вони висунули як широкий набір прав людини, так і принципи свободи, формальної рівності, які заклали підґрунтя універсальності прав людини і надали їм справді демократичного звучання. Вони здійснили значний вплив на характер держави, оскільки обмежували її всевладдя, сприяли встановленню відносин між державною владою та індивідом, звільнивши останнього від надмірної опіки, придушення його волі та інтересів з боку владних структур. Так, у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва — Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш- Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама — були закладені основи сучасного розуміння прав людини, (на життя, свободу, власність тощо) як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади, висунуті концепції виникнення держави із вільної угоди людей, ідеї про те, що держава спирається на природні закони [3, с.9- 10].

Погляди мислителів та науковців про природність прав та їх приналежність живим істотам, про їх невід’ємність від людини вплинули на ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику. Починаючи з другої половини XVII ст. приймаються: в Англії — Habeas Corpus Act (1679 р.), яким заборонялось безпідставне тривале (понад трьох діб) утримання заарештованого у в’язниці і проголошувалось право на розгляд його справи суддею чи іншою компетентною посадовою особою протягом розумного строку, було введене правило про недопустимість повторного притягнення до відповідальності за один і той самий злочин; Біль про права (1689 р.) забороняв жорстокі покарання та проголосив свободу слова в парламенті; у США — Декларація прав американського штату Вірджинія (1776 р.), яку було покладено в основу прийнятої тоді ж Конституції США.

У ст.1 Декларації зазначалося, що «всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід’ємні права…, а саме — права втішатися життям і волею, набувати й володіти власністю, займатися пошуками щастя та безпеки». Тогочасна Конституція США була надзвичайно прогресивним документом, який мав вплив не тільки на розвиток прав людини у цій країні, а й на утвердження прав людини у законодавстві інших країн; у Франції — Декларація прав людини і громадянина (1789 р.). У вступі Декларації урочисто проголошувалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є «забуття прав людини і зневага до них». Права людини проголошувалися природними, невід’ємними та священними.

У ст.1 Декларації говорилося, що «люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага». У перше, у світовій практиці в Декларації були зафіксовані загальновизнані принципи взаємовідносин людини і держави у демократичному суспільстві:          «дозволено все, що прямо не заборонено законом; ніхто не може бути покараний не інакше, як за законом, належно застосованим, виданим та опублікованим до здійснення правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні того чи іншого правопорушення доти, доки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вину» [14, с.26-29].

Незважаючи на те, що положення вказаних юридичних документів Англії, США та Франції не раз ігнорувалися, вони стали свого роду еталоном, взірцем для законодавчого закріплення насамперед фізичних і особистісних (громадянських) та політичних прав людини.

Подібні та інші права людини та їх гарантії вже у ті часи були визначені й у законодавстві багатьох інших країн. Ще у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) декларувались ідеї піднесення природних прав, верховенства права і рівності перед законом і судом.

Упродовж ХVШ-XIX ст.ст. з розвитком у світі конституціоналізму і парламентаризму ідея прав і свобод людини все більше втілюється у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і утворення Міжнародної організації праці (згодом ООН), права людини почали входити у сферу впливу міжнародного правового регулювання. Питання захисту прав людини виходять за вузьконаціональні межі і стають об’єктом регулювання міжнародного права.

Але, не дивлячись на те, що було покладено край досі традиційній точці зору на те, що держави самі вирішують, як їм ставитися до своїх громадян, до Другої світової війни права і свободи людини рідко були темою для обговорення в міжнародній політиці. Більшість держав систематично порушували ці права. До США проникла расова дискримінація, Радянський Союз був тоталітарною державою з таємною поліцією. Велика Британія, Франція, Нідерланди, Португалія, Бельгія, Сполучені Штати Америки та Іспанія утримували колонії в Африці, Азії та на Карибах. Права людини розглядалися радше як питання внутрішньої політики. Навіть такі прояви геноциду, як російські погроми євреїв чи винищення вірмен у Туреччині, викликали лише несхвальні заяви. Менш значущі порушення, навіть не вважалися прийнятною темою для дипломатичної розмови [35, с.14].

Винятком стала кампанія проти рабства. Провідні держави на Віденському конгресі у 1815 р. зобов’язалися відмінити рабство. Багатостороння міжнародна угода про заборону торгівлі рабами була, нарешті, підписана в 1890 р., але угода про заборону рабства, на відміну від торгівлі рабами, до 1926 р. взагалі не розроблялася.

Ставлення держав-переможців до прав людини було ганебним. Перед війною небагато було зроблено, щоб допомогти євреям, які намагалися покинути Німеччину і сусідні їй країни, фактично тим хто втекли було відмовлено в       притулку урядами держав-союзниць. Під час війни не було зроблено жодних зусиль для припинення функціонування німецьких та радянських концентраційних таборів. Останні, ще довго після закінчення війни, були притулком для мільйонів радянських людей. Так, з 1929 р., коли ГУЛАГ увійшов у період свого найбільшого зростання, і до 1953 р., близько 18 мільйонів людей пройшли через цю м’ясорубку. Ще близько 6 мільйонів осіб було вислано й депортовано до казахських пустель і сибірських лісів [6, с.10].

Отже, як бачимо, до війни, міжнародне право й дипломатія не звертали уваги на права та свободи людини. І першим кроком у заповненні цього вакууму став Нюрнберзький процес над військовими злочинцями (1945-1946 рр.), на якому проти нацистських лідерів висувались безпрецедентні на той час звинувачення в злочинах проти людства.

Наступний етап бурхливого розвитку концепції прав і свобод людини нової якості — вже як світових стандартів, збігся із закінченням Другої світової війни та об’єднання держав в Організацію Об’єднаних Націй. У Пакті Ліги Націй права людини не згадувались. Проте, Преамбула Статуту ООН містила намір «знову підтвердити віру у невід’ємні права людини», а ст.1 проголошувала «заохочення поваги до прав людини і до невід’ємних свобод», як одну з основних цілей організації. 10 грудня 1948 р. Генеральна асамблея ООН приймає Загальну декларацію прав людини, яка навіть сьогодні дає найбільш авторитетне визначення міжнародним нормам щодо прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як Міжнародний день прав людини.

Загальна декларація прав людини є продуктом повоєнних роздумів, надій і сподівань людства. Ігнорування та пряме порушення прав людини у ряді країн на національному, а потім і світовому рівнях напередодні та під час Другої світової війни об’єктивно спонукали          людство створити відповідні міжнародні загальновизнані стандарти з прав людини шляхом прийняття міжнародно-правових актів, які визначали б і гарантували певне коло найважливіших прав і свобод. Загальна декларація — це акт самозбереження людства, реакція на фашизм, тоталітаризм, диктатуру і подібні негативні явища, згубні для людини і людства, і водночас — це якісно новий людський вимір, нові міра гідності людини та рівень людської свідомості і буття, нижче якого людина не повинна сходити, оскільки там може бути інший світ — нелюдський з погляду сучасної людини [7, с.7]. Положення Декларації набули подальшого розвитку в ряді міжнародних і регіональних правових актах, зокрема в Міжнародних пактах про громадянські та політичні права, про економічні, соціальні і культурні права (1966р.); Європейській конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (1950 р.); Міжнародних конвенціях про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), про захист прав всіх трудящих мігрантів і членів їх сімей (1990 р.); Конвенціях про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.), про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.), про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.), про права дитини (1989 р.), проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини видів поводження і покарання (1984р.) та ін.

Доля Хартії вольностей продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. Через кілька місяців після закінчення конфлікту Іоанн Безземельний, спираючись на підтримку папи, відмовився від дотримання Хартії. У подальшому королі неодноразово підтверджували Хартію (1216, 1217, 1225, 1297 рр.), однак з неї було вилучено понад 20 статей, в тому числі 12, 14 і 61-а.

З політичних інститутів, передбачених «баронськими» статтями Хартії, в тій чи іншій мірі утвердилася Велика рада королівства, яка була наділена дорадчими функціями і складалася з великих феодальних магнатів. В середині XIII ст. вона часто називалася «парламентом». Однак такий «парламент» не був ні становою, ні представницькою установою.

По-перше, Хартія точно сформулювала вже існуюче право. По-друге, Хартія доповнила існуюче право іншими більш прогресивними положеннями, пов’язаними з судочинством та становими правами. По-третє, і найголовніше, Хартія забезпечила обов’язкове виконання всіх її положень. Король під страхом правомірного збройного примусу з боку баронів разом з громадою всієї землі повинен був дотримуватися виконання всіх пунктів Хартії. Це нововведення є чи не найважливішим у всьому документі, що наносило тяжкий удар по необмеженій до тих пір королівській владі.

Хартія створила та організувала регулярно функціонуючу силу, що при певних обставинах робила неможливим свавільні дії королівської влади. Комітет із 25 баронів повинен був наглядати за недоторканістю розділів Великої Хартії з боку короля та його адміністрації. Барони мали право піднімати проти короля communam totius terrae в випадках, коли останній не хотів відновити порушений ним або його найближчими соратниками право після того, як йому буде зроблено заява стосовно цієї претензії з боку чотирьох членів комітету. Ця форма гарантії є суто феодальною. Вона узаконила повстання, громадянську, міжусобну війну як засіб захисту прав суспільства та кожного індивідуума. Але те, що було допустимо в такій феодальній державі, яка представляла собою з’єднану чисто зовнішнім зв’язком сукупність цілого ряду політичних утворень, союз окремих, що знаходяться в стані холодної війни, було зовсім ненормальним явищем у єдиній згуртованій та централізованій державі, якою була Англія після реформ Генріха ІІ.

Для Англії це було суто революційним засобом, необхідним як тимчасове негайне рішення, що мало на меті розв’язати політичну задачу – вивести суспільство та державу з кризи на рівну дорогу для нормального розвитку сил та форм організації. Але відомо, що Іоанн підписав Хартію, побачивши, що його сили нерівні силам баронів. Договір яким являлась Magna Carta, не міг бути дуже стійким, адже він ледь задовольняв жодну з сторін. Це допомогло Іоанну відмовитися від виконання Хартії. Він заручився підтримкою папи, що назвав баронів бунтівниками. Король почав збирати військо, барони оголосили його скиненим та запропонували корону французькому спадкоємцю Людовіку. Війна відновилася з ще більшою силою. Але король несподівано помер у 1216 р. Барони визнали спадкоємцем його малолітнього сина Генріха ІІІ. У наступні роки королівська влада посилила свої позиції і країна розвивалася у суто централізаторському напрямі.

Про Хартію майже забули за доби абсолютної монархії і згадали лише на початку англійської буржуазної революції, коли почалась боротьба з тим же таки абсолютизмом. Тоді ідеологи буржуазії та нового дворянства застосовували Хартію як засіб боротьба за свої права. Велика Хартія вольностей була визначена як документ, що заложив основу всіх конституційних свобод та забезпечив права народу. Таке розуміння цього непересічного документу зберігалося і в ХІХ – на початку ХХ ст. [3, c. 69-70]

На сьогоднішній день дослідники притримуються думки, що при складанні Хартії у ХІІІ ст. передусім ставився за мету захист інтересів баронства, хоча слід відмітити, що вперше в історії Англії заявили про свої вимоги такі суспільні верстви як лицарі та міщани, значення чого не можна залишити поза увагою. Отже принципи Хартії були юридично поставлені, але нею не були створені ті засоби, за допомогою яких суспільство могло сприйняти зміни та застосувати їх у повсякденному вжитку. Потрібен був засіб, який би забезпечив та підтримав санкціонований Хартією правовий порядок. Ця задача і стояла на порядку денному.

Відійшовши від реального історичного підґрунтя, на якому Хартія зросла і утвердилася, виникає своєрідний ідеологічний феномен: історія Хартії стає історією її тлумачень, які мали політичні цілі.

Цей визначний факт з особливою силою дістав вияв у XVII ст. в тому гострому передреволюційному конфлікті, який перетворив парламент і короля на ворожі одна одній сили. Парламентська опозиція та її славнозвісний ідеолог суддя Едуард Кок надали Хартії антифеодального значення, якого вона не Мала. Посилаючись на Хартію, почали доводити, що жоден податок не може стягуватися «без дозволу парламенту», хоча ні про який парламент у Хартії не йдеться, парламент виник набагато пізніше «Суд перів», який згадується у Хартії, суд привілейованого стану, і лише такий, почали видавати за загальновстановлений «суд присяжних», виникнення якого припадає на XV ст.

Визнана офіційною політичною доктриною післяреволюційного уряду, Хартія стає символічною частиною неписаної англійської конституції.

У XIV столітті положення Великої хартії вольностей стали набувати нового змісту завдяки королівському законодавству. Зокрема, в період правління Едуарда III, який проводив політику зміцнення судової системи країни, було видано низку статутів, в тій чи іншій мірі використовували інститути Хартії. Так, вимога суду «за законами країни» в статуті 1354 набуло сенс належної правової процедури, що означала початок судового розгляду на основі судового наказу або за рішенням обвинувального журі присяжних. Статут 1369 встановив, що Хартія «повинна дотримуватися у всіх своїх статтях, і якщо який-небудь статут буде видано в її порушення, він повинен вважатися не мають сили». Тим не менш, в XIV-XVI століттях у зв’язку із затвердженням англійського абсолютизму з його судовим свавіллям і діяльністю надзвичайних судів (Високої комісії, Зоряною палати та ін.) Хартія так і не стала ефективно діючим правовим інструментом.

Наприкінці XVI — XVII століттях поступово починає формуватися парламентська опозиція абсолютної королівської влади. У 1587 член Палати громад Уентворт дозволив собі заявити, що законодавча влада повинна належати виключно парламенту. У 1591 року п’ятнадцять суддів звернулися до лорда-канцлера і лорду-казначею з декларацією, яка засуджує практику позасудового тюремного ув’язнення. Крім того, на стороні парламенту стали виступати ряд великих юристів і суддів, які в якості теоретичного обґрунтування обмеження абсолютної влади короля стали звертатися в тому числі до Великої хартії вольностей. Зокрема, головний суддя Англії та Уельсу Едвард Кок в своїх звітах про розглянутих справах (англ. Reports) і основному праці «Інституції англійського права » послідовно проводив ідею верховенства загального права, яке він розглядав як сформовану систему, що одержала відображення в системі прецедентів і стародавніх хартій. На думку Кока, всякий статут, який суперечить давнім хартія, є недійсним; виходячи з цього, він стверджував, що король пов’язаний положеннями загального права і не може змінювати їх в силу своєї прерогативи. На Велику хартію вольностей посилалися також Джон Еліот, що відстоював неприпустимість введення податків без згоди парламенту, і Джон Селден.

З початку XVII століття Велика хартія все частіше використовується як аргумент у політичній боротьбі. Так, у червні 1604 члени Палати громад склали документ, звернений до короля Якова I і отримав назву «Апології Палати громад ». У ньому заявлялося, що король «неправильно обізнаний» про те, якими мають бути взаємини корони й парламенту. Король не має абсолютної влади, законодавчу владу він ділить з парламентом. «Велике оману думати, що привілеї парламенту, зокрема привілеї громад Англії, належать йому по королівської милості, а не по праву. Ми отримали ці привілеї у спадок від наших предків так само, як ми отримали від них наші землі і всяке інше майно, яким ми володіємо », — йшлося в« Апології »Підкріплюючи свої твердження посиланнями на феодальну Велику хартію вольностей, автори« Апології »поширювали її дію на нові шари англійського суспільства — буржуазію і нове дворянство — джентрі. Як відзначали В. М. Лаврівський і М. А. Барг, «Апологія» розглядала права і вольності англійців «не в якості тимчасової поступки з боку корони, але в якості законного, природженого права, що випливає з Великої хартії вольностей та інших статутів королівства, прийнятих парламентом, внесених до його протоколи і отримали згоду короля».

Велика хартія вольностей постійно привертала увагу опозиції, однак особливо широкі масштаби звернення до неї придбали у зв’язку зі справою Дорнелла  (або «Справою п’яти лицарів»), розглядалися в 1627 році. За рік до цього король Карл I, не зумівши отримати необхідні йому субсидії від парламенту, розігнав парламент і оголосив примусова позика. Томас Дорнелл і четверо інших лицарів відмовилися внести встановлену суму і були укладені за спеціальним королівським наказом у в’язницю. Головна увага в ході судового розгляду приділялася питанню: «Чи може людина бути законно поміщений у в’язницю тільки за наказом короля?». Адвокати, оскаржуючи законність такого наказу, посилалися на Велику хартію вольностей. Зокрема, Джон Селден посилався на статтю 29 Хартії 1225 і доводив, що вжите в ній вираз «за законом країни» (лат. Per legem terrae) не має нічого спільного з виразом «за спеціальним розпорядженням» (лат. Per speciale mandatum) , яке слід застосовувати до королівським наказом. Доводи адвокатів були відхилені судом і обвинувачені не були звільнені [10].

Хартія все частіше стала згадуватися в ході парламентських дебатів. В одному зі своїх виступів Едвард Кок заявив: «Велика хартія — це такий хлопець, якому не буде рівних». Інший учасник дебатів стверджував: «Без сумніву — суть, призначення і мета Великої хартії — перетворити королівську владу в законну владу в питаннях, що стосуються тюремного ув’язнення, інакше вона не коштувала б усіх суперечок навколо неї». У 1628 році Карл I, відкриваючи засідання парламенту, заявив, що готовий забути провини попереднього парламенту, якщо депутати виділять необхідні кошти на військові витрати. Відповідаючи королю, лідери опозиції говорили про небезпеку, якій піддаються права і свободи англійців, причому в центрі їх уваги опинилося справу Дорнелла. Більшість виступаючих в палаті громад погоджувалися з думкою Селдена, висунутим в ході захисту у цій справі. У ході дебатів Едвард Кок звернувся до аналізу конституційних традицій, що склалися з часів прийняття Великої хартії вольностей, і заявив, що король повинен дати письмову відповідь на парламентську петицію. Палата погодилася з оратором і прийняла рішення подати королю документ, що отримав назву Петиції про право [15].

Петиція про право складалася з 11 статей. Перша стаття нагадувала про закон Едуарда I, яким ще в XIII столітті було встановлено, що ніякі податки не можуть бути введені без згоди парламенту, і про закон Едуарда III про те що ніякі позики і внески не повинні сплачуватися короні, якщо вони не дозволені в законному порядку. У другій статті говорилося, що всупереч закону за останній час часто були встановлені податки, не дозволені парламентом. У третій і четвертій статтях нагадувалося, що по Великої хартії вольностей «жоден вільна людина не може бути схоплений, укладений у в’язницю, позбавлений своєї землі або вольностей, поставлений поза законом, вигнаний яким-небудь іншим чином інакше, як за законним вироком рівних йому або за законом країни »і що за законом Едуарда III ніхто не може бути караємо,« не будучи притягнутий до відповідальності в законному порядку судочинства ». У п’ятій статті йшлося про неприпустимість тюремного ув’язнення без зазначення причини; при цьому робилася відсилання на статути, названі в попередніх статтях, що мало на увазі і Велику хартію. У статтях 6-9 оголошувалися незаконними постої солдатів і матросів у населення, оголошується королем військовий стан, численні смертні вироки, винесені з порушенням законів, безкарність злочинців; у статті 7 знову давалася посилання на Велику хартію вольностей. У статтях 10 і 11 резюмував зміст попередніх статей і полягала прохання до короля припинити перелічені порушення.

Карл I намагався ухилитися від затвердження Петиції і дав усну обіцянку дотримуватися Велику хартію вольностей та інші статути, проте зустрів запеклий протидія парламенту і 17 липня 1628 був змушений затвердити документ. Хоча пізніше король опублікував Петицію про право разом з декларацією, в якій давав Петиції вигідне для неї тлумачення, в громадській думці міцно утвердилося уявлення про те, що Петиція — це насамперед підтвердження Великої хартії вольностей. Так, Джон Лілберн називав Петицію декларацією справедливості, яка «дійсно передає істинний зміст і дух Великої хартії вольностей».

Одним з перших нормативних актів Англійської революції був Акт про впорядкування Таємної ради і про скасування суду, звичайно званого «Зоряною палатою», прийнятий 5 липня 1641. В Акті цитуються Велика хартія вольностей, статути Едуарда III, згадується Петиція про право 1628 року. Спираючись на зазначені документи, парламент підтвердив, що ніхто не може бути примушений до відповідальності інакше, як по суду з дотриманням процедур, встановлених стародавніми законами країни. 22 листопада 1641 парламент прийняв дуже радикальний документ — Велику ремонстрацію, в якій перераховувалися зловживання короля і намічалася всебічна програма реформ; автори Ремонстрации пояснювали свої дії тим, що вони стоять на сторожі споконвічних прав і вольностей англійців, зафіксованих у стародавніх актах. Аграрне законодавство Англійської революції (насамперед акти парламенту від 24 лютого 1646 і від 27 листопада 1656) ліквідувало лицарські утримання; тим самим фактично були скасовані статті 2-6, 10, 24, 27, 31 Великої хартії вольностей 1225. Проте всі вони, крім статті 10, формально вважалися чинними до 1863 року, а стаття 10 була скасована тільки в 1948 році. Прийнятий парламентом в епоху Реставрації Стюартів Акт про краще забезпечення свободи підданого і попередженні заточений за морями (Habeas Corpus Act) 1679 містив гарантії запобігання незаконного тюремного ув’язнення шляхом видачі наказу habeas corpus і тим самим розвивав гарантії особистої свободи та належної судової процедури, надані статтями 36 і 39 Хартії 1215 [155] [156].

Текст Великої хартії вольностей залишався відносно стабільним досить довгий час; при пізніших підтверджень в нього вносилися лише редакційні зміни. Хоча ще в період революції були фактично скасовані статті, пов’язані з феодальними правами корони і лицарськими триманнями, а ряд статей перебував у відомому протиріччі з діючим законодавством, англійські парламентарії і юристи дотримувалися принципу, який ще в період Реставрації сформулював головний суддя Суду загальних позовів Метью Хейл : «Право саме знає, як досягати досконалості мудрості, і будь-яка пропозиція про радикальне законодавстві прийняло б вигляд, дискредитованого тиранією пуританського цезаря».

Перший поштовх перегляду тексту Хартії дав Роберт Піль, в 1822 році став міністром внутрішніх справ. У 1826-1832 роках він домігся видання чотирьох консолідованих актів з питань кримінального права і ряду актів про ревізію законодавства, що скасували близько 300 застарілих статутів; в результаті реформи статтями 1828 була скасована стаття 26 Хартії в редакції 1225 (або стаття 36 в редакції 1215). Однак масштабна ревізія Хартії була здійснена тільки сорок років потому: Актом про перегляд статутного права 1863  було скасовано 16 статей Великої хартії в редакції 1225 (2-6, 13, 19-21, 24, 27, 28, 31, 33, 34, 36) і частково скасована стаття 37. Велика частина скасованих статей регулювала феодальні відносини. Стаття 36, забороняла відчужувати землю якого-небудь релігійного братства або брати землю у володіння того ж братства, частково суперечила актам 1735 і 1736 років. Питання підсудності, яким була присвячена стаття 13, практично регулювалися актом 1833 року. Решта статей були покликані регулювати давно зниклі відносини і відрізнялися крайньою архаїчністю змісту. Зокрема, статті 19-21 забороняли королівським чиновникам забирати майно без відповідної оплати, визначали таксу за користування кіньми і возами в цінах XIII століття, забороняли примушувати лицаря до сплати грошей взамін добровільної охорони замку. Стаття 28 встановлювала порядок притягнення до суду із застосуванням ордалій, стаття 34 забороняла піддавати арешту або тюремного ув’язнення за скаргою жінки [159] [160].

Актом про скасування актів з питань регулювання цивільного процесу 1879 року були скасовані стаття 11 Хартії 1225 (або стаття 17 Хартії 1215) і стаття 12 Хартії 1225 (визначала порядок розгляду справ про новий захопленні і смерті попередника). Актом про шерифів 1887  була скасована стаття 35 Хартії 1225, забороняла шерифам і бейліфа «використовувати свою чергу в сотні частіше, ніж два рази на рік». Актом про перегляд статутного права 1887  та Актом про перегляд статутного права 1892 року були скасовані відповідно стаття 32 («відтепер жоден вільна людина не може відчужувати частину своєї землі задарма або на вигідних умовах без того, щоб залишилася землі вистачило для відправлення служби на користь лорда лена ») і стаття 17 (« ні шериф, ні констебль, ні коронери, ні бейліфа, ні інші чиновники наші не повинні розбирати справ, підсудних нашої короні »). Всі названі п’ять статей Хартії настільки очевидно застаріли, що їх скасування була схвалена парламентом без зауважень [11].

У 1925 році у зв’язку з виданням Акту про звільнення від обтяжень спадщини  були частково скасовані стаття 7, визначала порядок введення в спадок дружини після смерті чоловіка, і стаття 18, яка визначала порядок забезпечення інтересів кредиторів після відкриття спадщини; остаточно стаття 18 була скасована з виданням Акту про королівському судочинстві  1947 року. Акт про перегляд статутного права 1948  скасував застарілі статтю 10 (заборона несення зайвої служби за лицарський льон) і статтю 22 (обіцянка короля не утримувати у себе земель обвинувачених у тяжких злочинах); одночасно була скасована стаття 25 (загальні для королівства одиниці мір і ваг).

У 1966 році Юридичної комісією  Англії та Уельсу був підготовлений акт про зміни в кримінальному праві, який передбачав повну або часткову відміну ряду застарілих статутів, у тому числі статті 14 Хартії 1225 про штрафи, восходившей до статей 20-22 Хартії 1215; стаття 14 була скасована Актом про кримінальне право 1967 . У 1963-1969 роках широкому обговоренню був підданий питання про збереження статті 9, що стосувалася привілеїв Лондона; в кінцевому рахунку парламент висловився за збереження цієї статті [16].

У травні 1969 року Юридична комісія внесла до парламенту законопроект, що передбачав, зокрема, скасування всіх статей Хартії, за винятком статті 9 (права Лондона) і статті 29 (неприпустимість арешту, ув’язнення, позбавлення прав вільної людини, а також неприпустимість відмови « в суді і справедливості »). Об’єднаний комітет палати лордів і палати громад висловився проти такого радикального підходу до Великої хартії вольностей і запропонував зберегти не тільки статті 9 і 29, але й статті 1 (де говорилося про свободу церкви і затвердження королем «нижчеописаних вольностей») і 37 (поширення подарованих вольностей на всіх підданих та осіб, залежних від безпосередніх власників короля). У ході дебатів в об’єднаному комітеті підкреслювалося, що наявність статей 1 і 37 необхідно, щоб не порушувати структуру Хартії. Парламент погодився з думкою комітету. Ухвалений їм Акт про скасування статутів 1969  визнав такими, що втратили силу статті 7, 8, 15, 16, 23 і 30 Хартії 1225. Статті 1, 9, 29 і 37 Хартії 1225, висхідні до статей 1, 13, 39, 40 і 60 Великої хартії вольностей 1215, продовжують діяти до теперішнього часу [14].

З початком воєнних дій на північноамериканському континенті між колоніями і метрополією (перші бої – квітень 1775 р.), процес творення там основ майбутньої конституційно-правової системи був явно прискорений. Визначальним став рік 1776. В цьому році появляються перші “несміливі конституції” майбутніх штатів-держав: січень 1776 р. – Конституція Нью-Гемпшіра, 26 березня – Конституція Південної Кароліни, згодом – Конституції Пенсільванії, Вірджинії /…/. 4 липня 1776 року представники тринадцяти англійських колоній, зібравшись на Філадельфійський континентальний конгрес, проголошують Декларацію незалежності США. Колишні колонії творять конфедерацію нових держав-штатів, а згодом – в 1778 році приймають Статті конфедерації. Цей документ іноді називають першою Конституцією США. Паралельно з цим не зупиняється процес творення актів конституційного характеру в інших колоніях (штатах). На восьмому році визвольної війни, а саме 9 вересня 1783 року, проголошена у 1776 році незалежність США була підтверджена Паризьким договором. З того часу північноамериканські колонії де-юре стали (були визнані) незалежними державами-штатами.

У зв’язку з об’єктивними труднощами, які виникли в результаті функціонування США як конфедерації, скликаний весною 1787 року Філадельфійський конституційний конвент, після майже чотиримісячної роботи, запропонував новий варіант Конституції США, вже як федеративної держави. 28 липня 1778 року, коли запропонований конституційний проект ратифікувало 9 із 13 штатів (конституційна вимога щодо набуття чинності Конституції США), Конституційний конвент визнав факт вступу в законну силу Конституції США 1787 року.

Як юридичний документ, Конституція США 1787 року первинно складалася із короткої (лаконічної) преамбули та семи статей. Перші чотири статті поділялися на розділи (відповідно перша стаття – 10, друга – 4, третя – 3, четверта – 4 розділи); наступні статті (п’ята, шоста і сьома) на окремі розділи як такі не поділялись. Змістовно перша стаття присвячена статусу парламенту, друга – президенту, третя – організації судочинства, четверта – статусу штатів, п’ята – процедурі внесення змін до Конституції, шоста – верховенству Конституції і остання, сьома стаття, – вступу в законну силу (в дію) даної Конституції. Вже через кілька років після прийняття Конституції США 1787 року до неї були прийняті перші десять поправок (1791 рік), які закріпили права та свободи людини і громадянина в США (свобода слова, преси, мирних зборів, право на петиції, свобода совісті і віросповідування, право на носіння зброї, недоторканність приватної власності, право на “швидкий і публічний суд” і т.д.).

В основу організації держави, за Конституцією США 1787 року, було покладено два фундаментальних принципи: принцип розподілу влади із дієвим механізмом “стримувань і противаг” та принцип федералізму.

Законодавча влада була надана двопалатному парламентові – Конгресу (нижня палата – Палата Представників, верхня – Сенат), виконавча – Президенту, судова – Верховному і підлеглим федеральним судам. Всі три гілки формувались різними способами: Палата Представників обиралась безпосередньо населенням, Сенат – представницькими органами штатів, Президент – колегією виборщиків, Суди – Президентом і Сенатом спільно.

Терміни повноважень для різних представницьких інституцій були встановлені також різні: судді призначались пожиттєво, сенатори обирались на шість років, Президент – на чотири, члени Палати Представників – на два роки. У систему розподілу влади було закладено механізм “стримувань і противаг”, за яким найефективнішим засобом впливу Конгресу на інші гілки влади була “влада гаманця” (фінансові важелі: дозвіл, згода на фінансування тих чи інших дій державних органів, заходів, посад, інституцій); Президент отримав право накладання “вето” на закони, прийняті парламентом; Верховний Суд – право конституційного нагляду.

Послідовне утвердження принципу “федералізму” в конституційній системі США мало на меті створення міцної єдиної союзної держави. У зв’язку з цим було чітко визначено компетенцію штатів, проголошено верховенство союзної (федеративної) Конституції на всій території країни, федерація була проголошена гарантом республіканської форми правління в штатах, а також гарантом їхньої територіальної цілісності та безпеки.

Особливу роль у осмисленні феномену правової системи відіграє порівняльне правознавство (компаративістика). На думку провідних вчених ця наука сприяє всебічному вивченню вітчизняного й зарубіжного права — універсального регулятора суспільних відносин, філософському усвідомленню його змісту та шляхів вдосконалення, вона важлива для розвитку юридичної науки та вирішення актуальних проблем суспільного прогресу. Отже, компаративістика — юридична наука, що вивчає основні та загальні закономірності розвитку правових систем сучасності, покликана, на основі використання зарубіжного правового досвіду, сприяти якісній зміні різних сфер, масиву юридичних чинників суспільного буття.

Правова система США є чи не найвпливовішою у сучасному світі, а тому її дослідження і орієнтування в її особливостях допоможуть юристам-міжнародникам в удосконаленні договірної практики нашої країни з країнами світового суспільства взагалі і зі Сполученими Штатами Америки, зокрема. США є тією державою, законодавство та державну систему якої активно копіюють різні країни світу з метою вдосконалення своєї правової системи. Аналіз системи органів і законодавства є необхідним для осмислення та прогнозування тенденцій розвитку світових правових систем в цілому.

Зазнавши значного впливу від англійського права, США є цілком самостійною у правовому відношенні країною. Правова «незалежність» Сполучених Штатів Америки почала складатися ще в XVIII ст., за часів боротьби за незалежність. Тоді загострилася боротьба між прихильниками загального права і послідовниками кодифікації, початок якій було покладено в Новому Орлеані створенням кодексів, насамперед Цивільного (1808 р.).

Проте сам по собі процес правової «незалежності» держав, що входять до системи англо-американського права, ще не означає «залишення» ними сформованого типу правової системи. У 1840 р. у Техасі та у 1850 р. у Каліфорнії, а згодом і в усіх штатах відбулося пристосування англійського загального права до місцевих умов. Так, у Каліфорнії поширеним є прецедентне право, але закони кодифіковані за аналогією з кодифікацією в країнах романо-германського права. Право у Луїзіані створювалося під впливом французького права, у Каліфорнії — іспанського права, більшість же штатів орієнтувалися на англійську правову систему. В них за основу було взято загальне право, сформоване в Англії до 1776 р., тобто до проголошення незалежності США.

За своєю структурою сучасне право США не відрізняється від права Англії. Воно диференціюється на загальне право і право справедливості, формується судовою практикою у вигляді прецедентів. Процесуальне право превалює над матеріальним. Джерелами права є судовий прецедент, закон, правова доктрина, розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями. Як правило, доктрина утверджує високу роль суду в здійсненні контролю за конституційністю законів, при тлумаченні прецедентів. Як в Англії, так і в США зберігають своє значення суди справедливості, які існують у деяких штатах. У разі відсутності в загальному праві способів для вирішення питання вони керуються правом справедливості [5, 319].

В історії формування правової системи США можна виокремити три етапи. Перший — це етап колоніального права (1607-1776). Другий етап, упродовж якого відбувається становлення правової системи США як самостійної, розпочався після здобуття незалежності продовжувався до 1860 року. З другої половини XIX століття і дотепер триває третій етап, на якому американська правова система набула сучасного вигляду.

При визнанні прецеденту — судового і адміністративного — як основного джерела права законодавство має більшу питому вагу в США, ніж в Великобританії. Це деякою мірою є наслідком:

а) наявності в США федеральної конституції і конституцій штатів;

б) відсутності в Великобританії писаної конституції.

За територією поширення закони поділені на загально федеральні та закони штатів. Особливе місце серед федеральних законів має Конституція США. За 200 з лишком років США першими у світі створили систему антимонопольних законів. У її формуванні брали участь усі гілки влади. Ця система виявилася ефективною. Вона сприяла збереженню і розвитку конкуренції і послужила зразком для багатьох інших країн. Штати наділені багатосторонньою компетенцією у створенні власного законодавства і системи прецедентного права. Законодавча компетенція активно використовується ними, особливо в тих випадках, коли відсутній федеральний закон (наприклад, законами штатів регулюються порядок розлучення, використання майна, види покарань).

Високе місце судового прецеденту в ієрархії джерел американського права і законодавства США визначається низкою чинників. По-перше, Верховний суд США є одним з інтерпретаторів в тексті федеральної Конституції внаслідок належного йому права конституційного нагляду (в США не існує спеціального конституційного суду). По-друге, в Конституції є положення загального і невизначеного характеру, що потребують конкретизації, яку здійснюють у формі судового тлумачення їх змісту в зв’язку з виникаючими конкретними казусами. По-третє, законодавець відчуває ускладнення при регулюванні суспільних відносин, яке лише в загальному вигляді «позначено» у Конституції. Тому в збірниках рішень Верховного суду США містяться тлумачення і визначення майже всіх аспектів діяльності федеральної законодавчої влади. На відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. Якщо Апеляційний суд і Палата лордів Великої Британії пов’язані з власним прецедентом, то Верховний суд США і верховні суди штатів не вважають себе зобов’язаними власними прецедентами. Це надає їм змогу в будь-який момент змінити свою практику, пристосуватися до умов, що змінилися, мати свободу у винесенні вироку. Зросла роль таких форм систематизації права, як кодифікація і консолідація.

Судова влада має велике значення і наділена широким обсягом компетенції. Суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Нерідкими є випадки, коли суди штатів приймають в аналогічних справах різні рішення, іноді протилежні [4, 11]. Остання обставина призводить до колізії між рішеннями судів штатів і федеральних судів, яким підвідомчі певні категорії справ. Проте, керуючись принципом конституційної спільності штатів, американські юристи прагнуть ураховувати рішення, раніше прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого штату відсутній відповідний прецедент.

Інститут присяжних зберіг у США більше значення, ніж в Великобританії, де скорочена юрисдикція присяжних і вони поставлені у більшу залежність від судів, ніж це було раніше. Втручання інституту присяжних у США передбачено VII поправкою до Конституції.

Правова система США значною мірою походить від англійського загального права, тому вона і належить до тієї ж правової сім’ї, що й англійське право. Але американське право пройшло більш ніж двохсотрічний шлях самостійного розвитку, унаслідок цього в США склалася нова правова система.

Сучасна правова система США має бути охарактеризована під кутом зору таких особливостей:

1. Існування та розвиток американського права на двох рівнях (штатів і федерації). Ця особливість пов’язана з федеральною структурою США. Штати, що входять до складу США, наділені досить широкою автономною компетенцією, в межах якої вони створюють своє законодавство і свою систему прецедентного права. У зв’язку з цим можна стверджувати, що в США існує 51 система права — 50 у штатах і одна федеральна [7, 67].
2. Провідне становище федеральної Конституції. Конституція США є Основним законом, що визначає засади, на яких ґрунтується суспільство. Конституція США має найвищий авторитет. Жодна людина, жодна гілка влади не мають права ігнорувати Конституцію. Суди ж є провідниками Конституції. Вони мають право перевіряти неконституційні дії з метою визнання їх недійсними і такими, що не мають чинності.
3. Велика питома вага і більше значення законодавства у правовій системі США порівняно зі статутним правом в Англії. Це пов’язано насамперед з наявністю писаної Конституції США та конституцій штатів [6, 720].
4. Наявність у статутному праві США значної кількості кодексів, що не характерне для англійського права. Систематизація і кодифікація законодавства проводяться як у штатах, так і на федеральному рівні [8, 51]. Особливою формою кодифікації в США стало створення так званих єдиних (уніфікованих) законів і кодексів, мета яких — установити на рівні штатів можливу єдність у тих сферах загального права, де це особливо необхідно.
5. Суворе дотримання принципу поділу влади [2, 157]. Цей принцип зумовлює те, що жодна з гілок влади — законодавча, виконавча і судова — не виходить за межі своєї компетенції, визначеної Конституцією. Принцип поділу влади — провідний принцип Конституції США.
6. Судовий контроль за конституційністю законів. Слід зауважити, що текст Конституції не містить положення про те, що судова гілка має право контролювати законодавчу і виконавчу влади.
7. Більш вільна дія правила прецеденту (доктрини stare decisis). Вищі судові інстанції штатів і Верховний Суд США ніколи не були зв’язані своїми власними прецедентами. Звідси — їхня велика свобода у процесі пристосування права до мінливості життя залежно від конкретних обставин [3, 22].
8. Досить часте використання в юридичній літературі США понять «приватне право» й «публічне право». Зокрема, в американському праві поняття «приватне право» охоплює шість інститутів: контракти, зобов’язання з правопорушень, власність, сімейне право, право торговельного обігу та підприємства бізнесу. У свою чергу публічне право об’єднує конституційне, адміністративне, трудове, кримінальне право та право регулювання торговельних відносин.

Отже, можна зробити висновок, що правова система США зазнала значного впливу від англійського права, проте в силу історичних подій та особливостей самої держави, правова система США є особливою, з наведеними вище ознаками.

Поділ влади — політико-правова теорія, згідно з якою державна влада повинна бути розділена на незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Найбільш послідовно принцип поділу влади був проведений в Конституції США 1787 р. При цьому «батьки-засновники» (А. Гамільтон, Дж. Медісон) розвинули класичну модель. Вони доповнили її моделлю «вертикального» поділу влади, тобто способами розмежування повноважень між центральною владою і владою штатів. Крім того, у зміст класичної моделі була включена відома система «стримування і противаг» (англ. checks and balances). Згідно з цим принципом, законодавча влада належить Конгресу, виконавча — Президентові, судова — Верховному і нижчестоящим федеральним судам [1, 62]. За конституцією, усі три гілки влади формуються різним чином. Конгрес обирається безпосередньо населенням, Президент — колегією вибірників, Верховний суд — спільно президентом і сенатом. Різні терміни їх повноважень.

Власне, в даний час не може йти мова про яке-небудь абсолютне розділення властей або про чітке розділення їх компетенції. Конгрес втратив виняткове право законодавствувати. За президентом і багатьма відомствами закріплено право на прийняття нормотворчих актів. Воно виводиться або з «властивих» президентові повноважень, або делегується самим Конгресом.

По суті законотворчою є і діяльність судової влади. У правову систему конституційні і законодавчі норми переважно входять у вигляді прецедентів — судових рішень, в яких дано тлумачення конституційних і законодавчих норм і яким суди повинні слідувати при розгляді схожих справ.

Не залишається недоторканної і сфера функціональної діяльності виконавчої влади. Так, наприклад, суди мають право видавати накази, що зобов’язали адміністративні органи виконати або утриматися від виконання тих або інших дій. У свою чергу, Конгрес, приймаючи резолюції або приватні біллі, здійснює в деякій мірі функції управління і розпорядження відносно як підлеглих, так і не підлеглих йому органів і осіб.

Подібне переплетення функцій служить меті зовнішнього пристосування механізму урядової влади до завдань і вимог, які поставлені розвитком суспільства.

Отже, можна зробити висновок, що правова система США є одним із найяскравіших представників англосаксонської системи права. Правова система взяла свої витоки в англійському праві, але в силу специфічного та самобутнього розвитку соціальні відносини в США, суспільство внесло свої корективи в те, що ми знаємо про США сьогодні. А тому можна стверджувати, що система США пройшла свій особистий унікальний цикл розвитку. Правова система США ґрунтується на принципі розподілу влади, а його дотримання є однією з основних функції триєдиної системи державної влади. Правова система США залишається і буде залишатися актуальною для дослідження, оскільки застосування досвіду Північноамериканської колиски демократії може мати значний вплив на національні правові системи взагалі та на українську правову систему зокрема.

Сьогодні, визнання і юридична захищеність прав і свобод людини та громадянина, їх розширення і розвиток, справедливо вважається головною ознакою правової держави, ступеня демократизації всіх політичних, суспільних, громадянських інститутів та їхніх взаємовідносин з державою, зрілості громадянського суспільства, показник, що характеризує певну державу як правову чи навпаки. Є.А. Лукашова, з цього приводу, зазначає, що права людини є ціннісним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, закону, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвину тості останнього залежить значною мірою від наявності прав та свобод людини і громадянина, а також від обсягу цих прав та їхньої реалізації. Становлення і розвиток прав і свобод людини дає змогу розкрити тип цивілізації, її етап, оскільки відносини людини і держави є найважливішою ознакою, що характеризує природу тієї чи іншої цивілізації, а державу як правову чи не правову [39, с.19].

Висновки до третього розділу

Спочатку Велика хартія вольностей носила відновлювальний (за висловом радянських істориків — реакційний) характер: у більшості статей вона закріплювала, впорядковувала і уточнювала загальновизнані і усталені звичайно-правові норми феодальної Англії. Зокрема, стаття 2 Хартії не тільки підтверджувала обов’язок спадкоємців графів і баронів та інших безпосередніх власників землі від короля сплачувати тільки «старовинний рельєф», а й фіксувала його законні рамки в грошовому вираженні; в статтях 3-5 закріплювалися традиційні норми про належне королю праві опіки над неповнолітніми спадкоємцями своїх васалів і т. д. Домагаючись підписання Хартії, англійські барони переслідували насамперед свої власні феодальні інтереси; вони не тільки прагнули захистити ці інтереси від свавілля з боку королівської влади, але й мали цілком певну мету ввести цю владу в чисто феодальні рамки, що обмежують її відносинами сюзерена і васалів.

Однак, переслідуючи захист феодальних інтересів, норми Хартії використовували ряд прогресивних принципів — відповідності дій посадових осіб закону, пропорційності діяння і покарання, визнання винним лише в судовому порядку, недоторканності майна, свободи покинути країну і повернутися до неї та інших. Сама юридична техніка Хартії сприяла тому, що вона вийшла за межі суто феодального договору та ввела в англійське право основоположний і досі нечуваний принцип підпорядкування влади праву під загрозою правомірного збройного відсічі з боку населення. Д. М. Петрушевський назвав Хартію «договором, який раз і назавжди пов’язав королівську владу в ставленні до суспільства і довго служив прапором, що об’єднував всіх вільних людей англійського королівства в боротьбі за політичну свободу». На думку англійських істориків, Велика хартія вольностей «служить істинним підставою англійської свободи. Всі досягнуте пізніше становить трохи більше простого підтвердження, коментаря до неї, і якщо б всі подальші закони знищені були, то все ще залишилися б ці сміливі риси, що відокремлюють вільну монархію від деспотичної».

Положення Хартії стали одним з головних аргументів вимог програмних документів епохи Нового часу — Петиції про право 1628, Великої ремонстрації 1641 та ін. Велику хартію вольностей традиційно відносять до числа найбільш значущих політико-правових документів, які вплинули на становлення і розвиток інституту прав людини . В силу того, що Хартія містить ряд норм, які претендують на встановлення нових політичних порядків, насамперед на обмеження королівської влади (так звані конституційні статті — 12, 14, 39 і 61), вона вважається складовою частиною некодифицированной британської конституції. У 2009 році ЮНЕСКО включила Хартію до реєстру «Пам’ять світу».

Відповідно до першої статті Хартії перераховані в ній вольності подаровані «всім вільним людям королівства». Нечіткість використання у змісті Хартії поняття «вільна людина» (лат. Liber homo) свого часу породила багаторічну дискусію навколо питання про те, кого укладачі Хартії відносили до «вільних людей»; в радянській науці тривалий час панувала думка, що під ними малися на увазі лише самі барони.

Сучасні вчені в цілому згодні, що під вільними людьми мається на силу все вільне населення Англії, на яке поширювалися гарантії англійського «загального права». Здаються різночитання поняття «вільна людина» в Хартії пов’язані лише з певною розстановкою в ній акцентів, з прагненням під впливом конкретних обставин підкреслити права і привілеї певної станової групи як частини цілого. Прикладом може служити зіставлення статей 20 і 21 Хартії, які наказують накладення штрафу на «вільної людини» (стаття 20), в тому числі на графа і барона (стаття 21), «не інакше як по роду проступку». Крім того, стаття 60 Хартії прямо встановлювала: «Все ж ті вищеназвані звичаї і вольності, які тільки ми зволили визнати такими, що підлягають дотриманню в нашому королівстві, наскільки це стосується нас в ставленні до наших [васалам], все в нашому королівстві, як миряни, так і клірики, зобов’язані дотримуватися, наскільки це стосується їх у відношенні до їх васалам».

Висновки

1. Американська правова система включає такі джерела права як Конституція США, конституції штатів, федеральні закони, закони штатів та загальне право. Встановлено, що основою американського загального права був і залишається судовий прецедент. На ґрунті прецедентного права базується принцип stare decisis (дотримання прецеденту), який і забезпечує єдність американського загального права. Цілісність американського права забезпечується, окрім зазначеного, федеральним законодавством та рішеннями федеральних гілок влади.

Доведено, що у системі конституційного права США домінує право судової перевірки закону. Якщо закон витлумачено судом позитивно, то він набуває чинності і стабільності. В іншому випадку його просто ігнорують. У цілому прецедентна інтерпретація закону є особливим випадком створення нової норми права, його положення мають перевагу над положеннями закону та положеннями загального права. У судовому порядку визначається зміст законів та процедура їх застосування. Прецедентна інтерпретація закону коригується або шляхом його виправлення, або через прийняття нового законодавчого акту. Проте законодавчий орган може виправити юридичну інтерпретацію законодавчого акту, якщо вона, на його погляд, була помилковою. Доведено, що судова інтерпретація законів здійснюється за допомогою функціонального та структурного методів.

2. Становлення конституційного ладу США розпочалося з прийняттям Конституції 1787 р., але задовго до цього почався процес формування її правових підстав. Першою з них стала Резолюція ІІ-го Континентального конгресу від 10 травня 1775 р., яка надала колоніям право впроваджувати форми правління, які б сприяли політико-правовому та економічному розвиткові, проголосила принцип суверенітету американського народу, який відобразився у Декларації незалежності від 4 липня 1776 р. Резолюція мала важливе політико-правове значення, оскільки після її ухвалення колонії почали приймати конституції, найдемократичнішою з яких стала Конституція Віргінії від 12 червня 1776 р., тому її положення поклали в основу Декларації незалежності 1776 р.

15 листопада 1777 р. Континентальний конгрес прийняв Статті конфедерації, схвалення яких усіма колоніями відбулося внаслідок того, що вони передбачали перетворення колоній на незалежні штати. Однак незалежність штатів не забезпечувала єдності у вирішенні проблеми оборони держави.

Недоліком була відсутність посади президента, положень про вищий орган судової влади. Згодом 1787 р. було прийнято Конституцію США, але вона містила прогалини щодо організації федеральної судової влади, обмежуючись у ст. 3 створенням лише Верховного Суду США й «інших» судів і підвідомчістю питань федеральній судовій владі.

3. Велика хартія вольностей з’явилася на хвилі глибокого загострення соціально-політичних протиріч, причиною яких стали численні випадки зловживань з боку корони. Безпосередньому прийняттю Хартії передувало масштабне протистояння короля і англійських баронів, підтриманих всіма вільними станами. Незважаючи на те, що Іоанн Безземельний, змушений затвердити Хартію, незабаром відмовився від її виконання, згодом ряд її положень в тому чи іншому вигляді неодноразово був підтверджений іншими англійськими монархами. В даний час продовжують діяти чотири статті Хартії, у зв’язку з чим вона визнається найстарішої частиною некодифікованої британської конституції.

Спочатку Велика хартія вольностей носила консервативний характер: у більшості статей вона закріплювала, впорядковувала і уточнювала загальновизнані й усталені норми звичаєвого феодального права. Однак, переслідуючи захист феодальних інтересів, норми Хартії використовували ряд прогресивних принципів — відповідності дій посадових осіб закону, пропорційності діяння і покарання, визнання винним лише в судовому порядку, недоторканності майна, свободи покинути країну і повернутися до неї та інших. У період підготовки та проведення Англійської революції Хартія набула значення символу політичної свободи, ставши прапором боротьби англійців проти королівського деспотизму і фундаментом Петиції про право та інших конституційних документів, а проголошені нею гарантії недопущення порушень прав англійських підданих вплинули на становлення і розвиток інституту прав людини.

4. Конституція США (перша в історії людства Конституція в сучасному розумінні) стала результатом діяльності ряду видатних мислителів свого часу; в Конституції знайшли відображення багато передові для свого часу погляди філософів і політичних діячів епохи Просвітництва. Зокрема, Конституція закріпила в якості однієї з основних цілей її прийняття загальний добробут населення, встановила республіканську форму правління, засновану на принципі поділу влади і федералізм. У Біллі про права були закріплені основні особисті права людини. Все це в сукупності дає підставу говорити про те, що прийняття Конституції США стало історичною подією і зіграло велику роль у розвитку демократії в усьому світі. За словами одного з батьків-засновників і третього президента США Томаса Джефферсона, «Конституція США — це результат додавання мудрості всієї нашої країни».

Якщо зараз у всіх подробицях розглянути американську конституцію, то ми не знайдемо в ній нічого від аристократії. У ній немає і натяку на привілеї для якогось одного класу, та й взагалі на привілеї; одні й ті ж права для всіх, всі права виходять від народу і до нього ж повертаються; всі установи підпорядковані єдиній завданню, протиборчі тенденції відсутні; у всьому і скрізь домінує принцип демократії.

5. Проте, окремі положення і цілі інститути Конституції піддавалися критиці. Зокрема, неодноразово відзначалася недемократичність непрямих виборів. Непрямі вибори президента і сенату були введені, так як багато батьків-засновників вважали, що при прямих виборах, коли органи управління будуть обиратися безпосередньо народом, більшість голосів буде належати не освіченому населенню, а масам, що врешті-решт зашкодить демократії. Непрямі вибори сенату були скасовані в 1912 році (Сімнадцята поправка до Конституції США), але президент і раніше обирається колегією виборців. На Конституційному Конвенті порядок обрання президента став предметом бурхливих дебатів: було висунуто не менше семи різних пропозицій, і процедура обрання президента виборщики стала компромісом між прихильниками прямих виборів і прихильниками виборів палатою представників. Критики цієї системи вказують на два істотних обставини. По-перше, обрані від штату виборщики теоретично можуть проголосувати за кандидата від іншої партії (закон цього не забороняє). В історії США вже було чотири таких випадки, правда жодного разу це не вплинуло на загальний результат голосування. По-друге, при такій системі можлива ситуація, коли кандидат, який виграв президентські вибори, набирає в сумі по країні менше голосів, ніж кандидат, який програв. Такі випадки в історії США теж мали місце (останній — президентські вибори 2000 року).

Іншим об’єктом критики є межі свободи слова. Перша поправка прямо забороняє видання законів, що обмежують свободу слова, і з цієї причини свобода слова в США простягається набагато далі, ніж у більшості країн. Існують лише лічені обмеження, такі як кримінальне переслідування за наклеп і лжесвідчення. Однією з найбільш відомих спроб конституційно обмежити свободу слова є поправка про заборону публічного спалення прапора США. Цей законопроект починаючи з 1995 року шість разів ставилося на голосування в Конгресі, проте жодного разу не набирав необхідної кількості голосів (останній раз — у 2006 році). Раніше верховний суд в рішенню у справі Техас проти Джонсона визнав, що спалення американського прапора підпадає під захист Першої поправки.

Список використаних джерел

1. Алексеев С. С. Восхождение к праву: Поиски и решения : монография / С. С. Алексеев. — М.: НОРМА, 2001. — 748 с.
2. Барг М. А. Исследования по истории английского феодализма в ХІ-ХІІІ вв. / М. А. Барг. — М. : Сов. лит., 1962.
3. Баскин Ю. Я. История международного права. [Текст] / Ю. Я. Баскин, Д. И. Фельдман. – М. : Международные отношения, 1990. – 208 с.
4. Батыр К. И. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учебник для студ. вузов / И. А. Исаев, Г. С. Кнопов, С. Ю. Седаков [и др.] ; под ред. К. И. Батыра. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Проспект, 2004. – 494 с.
5. Борисевич М. М. История государства и права зарубежных стран [Текст] : краткий учебный курс / М. М. Борисевич, О. А. Бельчук, С. Г. Евтушенко ; под ред. М. М. Борисевича. – М. : Юриспруденция, 2001. – 352 с.
6. Бостан Л. М. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Л. М. Бостан, С. К. Бостан; Запорізький юридичний ін-т. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.
7. В.І.Орленко. — К.: Книга 2004. — 288 с.
8. Всеобщая история государства и права [Текст] : учебник для вузов / под ред. проф. К. И. Батыра. – М. : Былина, 1999. – 495 с.
9. Всеобщая история государства и права [Текст] : учебник. – М. : Юрист, 1998. – 456 с.
10. Всеобщая история государства и права в схемах. Древний мир [Текст] : учеб.-практ. пособие / сост. К. И. Батыр. – М. : Белые альвы, 1996. – 47 с.
11. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учеб. пособие / В. П. Глиняный ; Одесская национальная юридическая академия. – 5-е изд. – Харьков : Одиссей, 2005. – 832 с.
12. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства [Текст] : учебник для вузов / В. Г. Графский. – М. : НОРМА-ИНФРА М, 2000. – 744 с.
13. Гутнова Е. В. Возникновение английского парламента / Е. В. Гутнова. — М. : Наука, 1960.
14. Давид Р. Основные правовые системы современности [Текст] / Р. Давид. – М., 1988.
15. Донеллі Джек. Права людини у міжнародній політиці / Джек Донелі ; переклад з англійської Тараса Завалія. — Львів: Кальварія, 2004. — 280 с.
16. Еппломб Енн Історія ГУЛАГу / Енн Еппломб ; пер. з англ. А. Іщенка. — К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2010. — 512 с.
17. Захаров А. Федерализм и деволюция: опыт США // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. -1999. -№ 4. — С.17-23.
18. Иванин Ю. Е. Становление европейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух епох [Текст] / Ю. Е. Иванин. – Минск : Университетское, 1989. – 197 с.
19. История государства и права зарубежных стран [Текст] / О. А. Жидков, Н. А. Крашенинникова, В. В. Лучникова. – М. : Изд-во МГУ, 1988.
20. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учебник для вузов / под ред. проф. Н. А. Крашенинниковой, проф. О. А. Жидкова. – изд. 2-е, стереотип. – М. : НОРМА-ИНФРА М, 1998. – Ч. 1. – 480 с.
21. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учебник для вузов / под общ. ред. проф. Н. А. Крашенинниковой, проф. О. А. Жидкова. – М. : НОРМА-ИНФРА М, 1998. – Ч. 2. – 712 с.
22. История государства и права зарубежных стран. Рабовладельческое и феодальное государство и право [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова. – М. : Юридическая литература, 1980. – 552 с.
23. История политических и правовых учений: Древний мир / под ред. А. Д. Далманова. — М.: Знание, 1985. — 672 с.
24. История США [Текст] : в 4-х т. / ред. Г. Н. Севостьянов (гл. ред.), Г. А. Арбатов, Н. Н. Болховитинов [и др.]. – М. : Наука. – 1983-1987. ; 1607-1877. – Т. 1. – 688 с. ; 1877-1918. – Т. 2. – 599 с. ; 1918-1945. – Т. 3. – 671 с. ; 1945-1980. – Т. 4. – 744 с.
25. Карапетян Л.М. Федерализм и права народов: Курс. -М.: «Издательство ПРИОР», 1999. -112 с.
26. Кнапп В. Крупные системы права в современном мире. Сравнительное правоведение [Текст] / В. Кнапп. – М., 1987.
27. Козенко Б.Д. Становление США. Конституция. Первые шаги государства [Текст] / Б.Д.Козенко // Преподавание истории в школе. — 1997. — № 4. — С. 61-66
28. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие /Сост. Маклаков В.В. -М.: Волтерс Клувер, 2006. -608 с.
29. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть: Учебник /Отв. ред. Б. А. Страшун. -М.: Норма, 2007. -896 с.
30. Конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина в Україні / за редакцією академіка НАН України Ю. С. Шемшученка. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. — 265 с.
31. Конституція США // Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх / Пер. з англ. О.М. Мокровольського.— К.: Веселка, 1993. — С. 133-157.
32. Косарев А. И. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учебник для вузов / А. И. Косарев. – М. : НОРМА, НОРМА-ИНФРА М, 2002. – 464 с.
33. Крашенинникова Н. А. История права Востока [Текст] : курс лекций / Н. А. Крашенинникова. – М. : Российский открытый университет, 1994. – 172 с.
34. Крегул Ю. І. Права і свободи людини : навч. посіб. / Ю.І. Крегул, В.В.Ладиченко,
35. Крылов Б. С. К проблеме суверенитета федерации и штатов в США // Советское государство и право. -1964. -№ 2. -С. 74-85.
36. Крылов Б.С. США: федерализм, штаты и местное управление. -М.: Наука, 1968. — 243 с.
37. Крылова Н. Е. Уголовное право зарубежных стран [Текст] / Н. Е. Крылова, А. В. Серебреников. – М., 1998.
38. Кушніренко О. Інститут євроомбудсмана і питання теорії і позитивної практики [Текст] / О. Кушніренко, Ю. Барабаш // Право України. – 2000. – № 6. – С. 44.
39. Лазор Л. И. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учеб.-метод. пособие / Л. И. Лазор, В. И. Киянко. – Луганск : Восточноукраинский гос. ун-т, 1995. – Ч. 1. – 224 с.
40. Лазор Л. И. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учеб.-метод. пособие / Л. И. Лазор, В. И. Киянко. – Луганск : Восточноукраинский гос. ун-т, 1995. – Ч. 2. – 215 с.
41. Лафитский В.И. Основы конституционного строя США. -М.: Норма, 1998. -272 с.
42. Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного суда США. [Текст] / В.В.Лузин // Государство и право. — 1997. — № 10. — С. 90-93
43. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / В. С. Макарчук : навч. посіб. ; – 3-тє вид., доп. – К. : Атіка, 2001. – 624 с.
44. Макарчук В. С. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / В. С. Макарчук : навч. посіб. – К. : Атіка, 2000. – 416 с.
45. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / В. С. Макарчук : навч. посіб. – К. : Атіка, 2001. – 592 с.
46. Маклаков В.В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть: Учебник. — М.: Волтерс Клувер, 2006. -896 с.
47. Минаев А. И. Британский парламентаризм и его влияние на развитие государственно-правовых институтов России. Конец XVIII — начало XX вв. : автореф. дис. … д-ра юрид. наук / А. И. Минаев. — М., 2009.
48. Мишин А.А. Государственное право США. -М.: Наука, 1976. -207 с.
49. Музыченко П. П. История государства и права зарубежных стран: история государства и права России [Текст] / П. П. Музыченко, К. Н. Ватман. – Х. : Одиссей, 2001. – Ч. II. – 624 с.
50. Нарышкина Р. А. Источники гражданского и торгового права буржуазных стран [Текст] / Р. А. Нарышкина. – М., 1965.
51. Ніведа Р. Історія виникнення юридичних осіб в англосаксонській і континентальній системах права [Текст] / Р. Ніведа // Право України. – 1998. – № 9. – С. 93.
52. Ніведа Р. Особливості корпорації у англосаксонській системі права [Текст] / Р. Ніведа // Право України. – 1997. – № 8. – С. 66.
53. Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка (1939-1975) [Текст] / под ред. Стецкевича. – [3-е изд.]. – М. : Просвещение, 1978. – 575 с.
54. Общая теория прав человека / отв. ред. Е. А. Лукашева. — М.: НОРМА, 1996. — 520 с.
55. Омельченко А. О. Всеобщая история государства и права [Текст] : учебник / О. А. Омельченко : в 2 т. – М. : Остожье, 1998. – Т. 1. – 512 с.
56. Омельченко О. А. Всеобщая история государства и права. В 2 т. Т. 1 / О. А. Омельченко. — М. : Эксмо, 2007.
57. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права [Текст] : учебник / О. А. Омельченко : в 2 т. – М. : Остожье, 1998. – Т. 2. – 448 с.
58. Петрушевский Д. М. Великая хартия вольностей и конституционная борьба в английском обществе во второй половине XIII в. / Д. М. Петрушевский. — М., 1918.
59. Петрушевский Д. М. Великая Хартия Вольностей и конституционная борьба в английском обществе во II половине XIII века / Д. М. Петрушевский.- М.: Издательство Сабашниковых, 1918.
60. Петрушевский Д. М. Очерки из истории английского государства и общества в средние века. — М.: б/и, 1937.
61. Писарев В.Д. Океаническое соуправление и политика США [Текст] / В.Д. Писарев (Введено зміст) // США. Канада: экономика, политика, культура. — 2007. — № 2. — С. 3-24
62. Погорілко В. Загальна декларація прав людини – одна з найважливіших загальнолюдських цінностей XX століття [Текст] / В. Погорілко // Право України. – 1999. – № 4. – С. 7.
63. Погорілко В. Ф. Загальна декларація прав людини — одна з найважливіших загальнолюдських цінностей ХХ століття / В. Ф. Погорілко // Право України. — 1999. -№ 4. — С.6-10.
64. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник / П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк- К.: Атіка, 2004. — 464 с.
65. Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки [Текст] / под ред. А. И. Рогожина, Н. Н. Страхова. – Харьков, 1981.
66. Ригіна О. «Developmental period» Верховного Суду США / О.Ригіна // Від громадянського суспільства до правової держави: ІІ міжнар. наук.-прак. конф., 25 квіт. 2007 р.: Тези доповідей. – Х., 2007. – С.122–126.
67. Ригіна О. Визначення терміну «обшук» у рішеннях Верховного Суду США / О.Ригіна // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ – Серія юридична. – 2007. – №3. – С.115.– 124.
68. Ригіна О. Виникнення та розвиток «загального права» на території США / О.Ригіна // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ – Серія юридична. – 2008. – №3. – С.44–56.
69. Ригіна О. Генеза конституційного судового нагляду в США: історико-правовий аспект / О.Ригіна // Вісник Львівського національного університету ім. І.Франка – Серія юридична. – 2007.– №44.– С.111–117.
70. Ригіна О. Особливості прийняття та природа рішень Верховного Суду США / О.Ригіна // Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні: XIV регіон. наук.-практ. конф., 6 лют. 2008 р.: Тези доповідей. – Л., 2008. – С.385–387.
71. Ригіна О. Поняття засад конституційного ладу США // Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні: XIІІ Регіонал. наук.-практ. конф., 4-5 лют. 2009 р.).: Тези доповідей. – Л., 2009. – С.84–86.
72. Ригіна О. Професія судді у США: історико-правове дослідження / О.Ригіна // Підприємництво, господарство, право. – 2008. – №2. – С.115–118.
73. Ригіна О. Роль Верховного Суду США у вирішенні політичних питань / О.Ригіна // Гуманітарно-економічні проблеми суспільства: ІІІ наук.-практ. конф., 28–29 груд. 2006 р.): Тези доповідей. – Л., 2006 р. – С.92–98.
74. Ригіна О. Створення Верховного Суду США та формування його компетенції наприкінці XVIII і у ХІХ ст. / О.Ригіна // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ – Серія юридична. – 2007. – №2.– С.35 – 43.
75. Ригіна О. США: закон «Про судоустрій» 1789 р. / О.Ригіна // Вісник Львівського національного університету ім. І.Франка – Серія юридична. –2006.– №43. – С.84–89.
76. Ригіна О. Щодо проблеми характеристики й оцінки «правової філософії» суддів Верховного Суду США / О.Ригіна // Підприємництво, господарство, право. – 2009. – №6. – С.28–31.
77. Романов Н. А. Происхождение парламента в Англии / Н. А. Романов // Книга для чтения по истории средних веков / М.: б/и, 1918.
78. Савин А. Н. О 39 статье Великой Хартии // Исторические известия. — М., 1917. — Вып. 2.
79. Словарь иностранных слов /Отв. ред. В.В. Бурцева, Н.М. Семенова. -М.: Рус. яз.; Медиа, 2007. -817 с.
80. Современный буржуазный федерализм /Отв. ред. И.Д. Левин. -М.: Наука, 1978. -288 с.
81. Сокольська Л. Прийняття конституції США / Л. Сокольська // Історія та правознавство. — 2009. — № 2. — С. 7-8
82. Страхов М. М. Всесвітня історія держави та права. [Текст] / М. М. Страхов. – [Вип. І] : Держава та право Стародавнього світу. – Xарків, 1994.
83. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] : підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / М. М. Страхов. – Харків : Право, 1999. – 416 с.
84. Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці [Текст] / М. М. Страхов. – К., 1991.
85. Сухонос В. В. Виникнення і розвиток інституту прокуратури [Текст] / В. В. Сухонос // Право України. – 2001. – № 8. – С. 103-107.
86. Тищик Б. Перша чинна конституція світу — історія прийняття ( до 220 — річчя Конституції США) / Б. Тищик , О.  Ригіна  // Право України. — 2007 . — № 8 .- С. 137 — 140
87. Тищик Б. Перша чинна Конституція світу – історія прийняття (до 200-річчя Конституції США) / Б.Тищик, О.Ригіна // Право України. – 2007.– №8. – С.140–137.
88. Федерализм: теория и история развития (сравнительно-правовой анализ): Учебное пособие /Под общ. ред. М.Н. Марченко. -М.: Юристъ, 2000. -344 с.
89. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / К. Г. Федоров : навч. посіб. – К. : Вища школа, 1994. – 464 с.
90. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн [Текст] / Н. М. Хома : навч. посіб. для студ. вищ. закладів освіти. – К. : Каравела, 2004. – 475 с.
91. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права / Под ред. К. И. Батыра. — Ч.1. — М.: Юристъ, 2000.
92. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права [Текст] / З. М. Черниловский. – М. : Юристъ, 1996. – 576 с.
93. Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн [Текст] / О. О. Шевченко : навч. посіб. для студентів юрид. вузів та факультетів. – К. : Вентурі, 1997. – 304 с.
94. Штокмар В. В. История Англии в средние века / В. В. Штокмар. — Ленинград : Изд-во ЛГУ, 1973.
95. Юридический словарь / сост., предисл., прил. А. Ф. Никитина. — М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2005.
96. Ястребицкая А. Л. Западная Европа XI-XIII веков [Текст] / А. Л. Ястребицкая. – М. : Искусство, 1978. – 175 с.
97. Maurice Percy Ashley u. a.; Neville Williams, Christopher Hibber (Hrsg.): Von der Magna Charta zur Französischen Revolution. In: Samuel George Frederick Brandon: Meilensteine der Geschichte [3 Bände]; Band 2, (Originaltitel: Milestones of History, London 1970, übersetzt von Michael Erbe) Ullstein, Frankfurt am Main / Berlin / Wien 1971, ISBN 3-550-07452-2.
98. Arthur E. Dick Howard: The Road from Runnymede. Magna Carta and Constitutionalism in America, University Press of Virginia, Charlottesville / London 1968, ISBN 0-8139-0122-7 (englisch).
99. Arthur E. Dick Howard: Magna Charta. Text and Commentary. revised edition, University Press of Virginia, Charlottesville / London 1998, ISBN 0-8139-0121-9 (englisch).
100. James Clarke Holt: Magna Carta, [The Charter and its history]. 2., fully revised and extended edition, Cambridge University Press, Cambridge, MA / New York, NY 1992 / reprinted 1994, ISBN 0-521-27778-7 / ISBN 0-521-25970-3.
101. Thaddaeus Lau: Die Entstehungsgeschichte Der Magna Charta , Kessinger, 2010 (Erstausgabe 1857), ISBN 978-1-161-08456-6 (нім.).
102. Janko Musulin (Hrsg.): Proklamationen der Freiheit. Von der Magna Charta bis zum Ungarischen Volksaufstand. Fischer-Taschenbuch, Frankfurt am Main 1959.
103. Hans Wagner: Magna carta libertatum. Von 1215, mit erg. Aktenstücken. In: Quellen zur neueren Geschichte Heft 16. 2., durchgesehene Auflage, Lang, Bern 1973.
104. Joeseph Ellis. Ch.3 // Founding Brothers, The Revolutionary Generation. — 2-е изд. — Alfred A. Knopff, 2000. — ISBN 0-571-21217-4.
105. Morris, Richard B. The Forging of the Union, 1781—1789. — 2-е изд. — Harpercollins Childrens Books, 1987. — С. 298-299. — 416 с. — ISBN 0060914246.
106. Furtwangler, Albert. The Authority of Publius: A Reading of the Federalist Papers. — Ithaca, New York: Cornell University Press, 1984. — С. 17. — 152 с.