Міграційна політика країн ЄС та її вплив на міжнародні міграційні потоки

Вступ

Актуальність теми. У ХХІ столітті міграційна політика стала важливим чинником міжнародного життя і забезпечення національної безпеки всіх держав. Формування міжнародної міграційної політики перед усім здійснюється через діяльність таких міжнародних організацій, як Організація Об’єднаних Націй, Міжнародна організація труда, Міжнародна Організація з міграції [1].

У даний час перед Україною постало завдання формування адекватної сучасним реаліям державної міграційної політики. На сучасному етапі суспільного розвитку під впливом глобалізації спостерігається помітна трансформація міграційних процесів, які набувають нових рис і вимагають пошуку відповідних параметрів державної політики у даній сфері. Сучасні міграційні тенденції у контексті місця, яке належить незалежній Україні у європейському та світовому просторі, розглядаються як один із важливих факторів формування національної державної політики, покликаної додати міграційним процесам відповідної стратегічної спрямованості і забезпечити їх цілісність.

До сьогодні в Україні відсутня виразна міграційна політика із чітко обґрунтованими цілями, завданнями, пріоритетами, критеріями її оцінювання, науково обґрунтованими програмами тощо. Наукове осмислення і вирішення цих та інших проблем державної міграційної політики вимагає, передусім, певної загальнотеоретичної розробки, тоді як у сучасній вітчизняній юриспруденції наукові дослідження у цій сфері присвячені головним чином розробці проблеми на галузевому рівні (переважно – адміністративно-правовому), вирішенню окремих питань правового регулювання міграційного процесу і міграційного законодавства.

Вирішення вищезазначених та пов’язаних із ними інших проблем, у свою чергу, вимагає проведення відповідного компаративістського дослідження, тому що теоретичні узагальнення можливі за допомогою залучення якомога більшої кількості фактичного матеріалу. Причому подібні компаративістські дослідження мають здійснюватися з урахуванням усіх рівнів міграційної політики як міжнародної, так і регіональної та національної. І хоча існує значна кількість робіт вчених-юристів (Г.Е. Алексєєва, Л.В. Андріченко, Л.Ф. Апта, О.О. Бандурки, В.Р. Барського, Е.В. Галузой, І.А. Гарна, В.О. Єлеонського, М.Д. Катеринчука, С.А. Кирєєвої, В.Л. Кузнєцова, О.В. Кузьменко та ін.), в яких розглядаються питання, що відносяться до міграційних процесів як в міжнародному, так і в регіональному і національному плані, спробу прямої постановки і розробки проблеми компаративістського аналізу правової політики сучасної держави у сфері міграції взагалі і України, зокрема, у контексті світових міграційних процесів та зарубіжного досвіду ще не було зроблено. В існуючих роботах із питань міграційного права домінує головним чином країнознавчий підхід, що не дозволяє зробити більш масштабні узагальнення.

Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз міграційної політики країн ЄС та її вплив на міжнародні міграційні потоки.

Досягненню зазначеної мети служить вирішення таких завдань:

розглянути основні фактори, які обумовлюють еволюцію міграційно-правової політики сучасної держави;
виявити особливості міграційно-правової політики сучасної держави;
обґрунтувати законодавчі пріоритети міграційно-правової політики країн ЄС.

Об’єктом дослідження є політика сучасної держави у сфері міграції (міграційно-правова політика).

Предметом дослідження є загальнотеоретичний і практичний аспекти міграційної політики ЄС та його членів.

Розділ 1. Теоретики-методологічні засади формування та розвитку міграційної політики Європейського Союзу

1.1. Особливості формування та критерії оцінювання міжнародних міграційних потоків

Європейський Союз є потужним центром, що притягує міграційні потоки. Імміграційна політика країн ЄС базується переважно на обмежуючих та контрольних заходах. Здійснення цих заходів є доволі серйозною політичною, економічною, а також юридичною проблемою. Зазвичай, міжнародна міграція виникає при наявності великого контрасту між рівнями економічного розвитку і темпами природного приросту країн-донорів та країн-реципієнтів робочої сили. З цього випливає, що сучасну міграційну ситуацію в світі перед усім визначають найбільш економічно розвинені країни, такі як Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, більшість держав-членів ЄС (Італія, Німеччина, Польща, Португалія та ін.), а також країни Близького Сходу, в яких у зв’язку з великим економічним зростанням через високі прибутки від продажу нафти, спостерігається масова імміграція робочої сили (Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія) [12, с. 124].

Активне співробітництво між країнами-членами ЄС з питань міграції розпочалося з середини 80-х років ХХ сторіччя. Європейська політика формувалася завдяки європейським угодам та конвенціям, серед яких Шенгенські угоди 1985 та 1990 рр., Дублінська конвенція 1990 р, Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., Лісабонський договір 2009 р. та ін. [3].

Державне регулювання міжнародної міграції населення здійснюється на основі національного законодавства як країн, що приймають, так і країн, які експортують робочу силу. Зазвичай воно здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження притоку іноземної робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину. Але уряди країн-імпортерів насправді не мають достатньо повноважень для контролю за імміграцією, як вони б того хотіли. Це пов’язано з тим, що вони обмежені внутрішніми та міжнародними чинниками, які часто виходять за рамки контролю. Сукупність усіх цих факторів — попит на робочу силу, повільне усунення корінних причин, міжнародне право та мережі організацій мігрантів — обмежує можливості національних урядів повною мірою контролювати неорганізовану міграцію в їхні країни [4].

Основою політики приймаючих країн в ЄС є принцип «багатокультурності». Цей принцип не вимагає асимілювати переселенців і дозволяє існування закритих комун стороннього населення, життя членів яких переважно будується в рамках або рідної або рівноцінної місцевої культур, незалежно від традицій, історії та інших особливостей «нової батьківщини». Багатокультурність довгий час вважалася найбільш успішною моделлю «мирного співіснування» різних культур в одному суспільстві.

У цілому, імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розбіжності та національні особливості, характеризується проведенням заходів по обмеженню в’їзду в країну низькокваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною міграцією та політикою рееміграції. При розробці основних напрямків міграційної політики велике значення має національно-історична особливість країн. Якщо уряди країн ЄС, мають за мету — створення єдиного міжнародного ринку робочої сили, виходять з позиції інтеграції, то для політики США, Канади та Австралії, навпаки, більш типовими є процеси асиміляції або натуралізації, так як масовий приїзд іноземців в цих країнах головним чином співпадає з процесом формування нації [5].

Більшість країн Європейського співтовариства при регулювання імміграції переважно використовують селективний підхід. Відсіювання небажаних іммігрантів здійснюється на основі вимог щодо кваліфікації, освіти, віку, на основі квотування, прямих і непрямих заборон на в’їзд, а також тимчасових або інших обмежень. Що стосується рееміграції, то її стимулювання здійснюється через оплату матеріальної компенсації мігрантам, які виїжджають, професійну підготовку іммігрантів, створення нових робочих місць, надання економічної допомоги країнам масової еміграції.

Внаслідок складного, роками накопиченого досвіду, все частіше країни призначення почали використовувати комбінований підхід. Сутність такого підходу полягає в поєднанні більш досконалого прикордонного контролю, суворих мір покарання із реальними можливостями мігрантів скористатися цілим рядом законних форм для імміграції. Прикордонний контроль став більш досконалим завдяки перегляду та зміни концепції національних кордонів. Поштовхом виникнення комбінованого підходу стало усвідомлення розвинутими країнами того, що один єдиний підхід не є достатнім. І навіть використання комбінованого підходу не дає можливості уникнути непередбачуваних результатів.

Великі країни, які приймають мігрантів, все більше визнають, що самі по собі заходи посилення контролю або суворих заходів покарання не є достатніми засобами боротьби з нелегальною імміграцією. Навпаки, чим менш ефективними є процеси легальної міграції, тим більш вони можуть непередбачено спонукати нелегальних мігрантів скористатися незаконними засобами [6].

Як засвідчує досвід, найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Неефективність самостійних заходів урядів проти неорганізованої міграції — це ще один з важливих аспектів. Поряд з багатьма обмеженнями суверенних повноважень, існує й різниця в можливостях національних правоохоронних структур, що пов’язані з внутрішніми нормами і незалежні міжнародні компанії, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. У той час, коли багато урядових відомств виборюють достатнє фінансування для оснащення та захисту своїх прикордонних служб, розквітаючі компанії, які займаються нелегальним переправленням людей, здійснюють перельоти з однієї країни в іншу і вкладають свої мільйони, одержані нечесним шляхом, у найсучасніші технології з метою отримання переваг над правоохоронними органами.

Варто зазначити, що навіть країни, які традиційно приймають іммігрантів, усвідомили, що жодна країна не може розв’язати свої імміграційні проблеми відокремлено від інших.

При прийнятті політичних рішень міграція має посідати таке ж важливе місце, як і проблеми зовнішніх зв’язків, торгівлі, національної безпеки і трудових відношень, оскільки міграція впливає на всі ці проблеми і, в свою чергу, зазнає їх впливу. Не перебуваючи у залежності від інших політичних пріоритетів, міграція має посідати центральне місце при розробці державної міграційної політики. Тільки в цьому випадку їй буде приділено ту увагу, якої вона потребує як на національному, так і на міжнародному рівні [17].

У деяких країнах Європи держава не веде боротьбу з нелегальною міграцією, а створює умови для її легалізації. Наприклад, в Італії з листопада 1998 р. введено порядок, за яким нелегальні іммігранти, які вже знаходяться на території Італії, мають можливість звернутися з проханням до міграційної служби країни про отримання легального статусу. Для цього їм потрібно подати офіційний запит та документи, які засвідчують факт прибуття до країни до певної дати. Також італійські міграційні служби приймають дозволи на проживання, термін яких вже скінчився.

У той же час справи про надання статусу біженця не розглядатимуться взагалі щодо таких осіб, які перебувають у “чорних списках” або був депортований з країни, або здійснив на її території злочин, або одержав візу нелегально [8].

На сучасному етапі міграційні хвилі характеризуються цілим рядом особливостей, серед яких: її зростаючі масштаби та інтенсивність; зміна статевої, вікової та кваліфікаційної структури мігрантів; різке зростання чисельності біженців серед іммігрантів.

Піддалася в Європі різкому корегуванню й географія міграцій. Якщо до цього основний потік іноземців йшов за напрямком з Півдня на Північ (з південних районів Європи, з Африки), то в останні роки домінуючим напрямком міграції в Європі став Схід-Захід (з країн СНД, Югославії, Східної Європи). Посилення міграційних потоків на Європейському континенті викликало збільшення прихованих можливостей трудових ресурсів країн-імпортерів людського капіталу [9].

1.2 Концептуальні засади міграційної політики ЄС на комунітарному та національному рівнях

Міграція – це територіальне переміщення людей під впливом різних факторів (економічних, політичних, демографічних, національних, релігійних тощо), складний соціальний процес, що включає такі стадії, як формування територіальної рухливості населення, власне переміщення і приживаність мігрантів на новому місці проживання, феномен, що має не тільки негативні, але й позитивні риси. Слід розрізняти поняття міграційної системи в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття «міграційна система» позначає групи країн, між якими існують відносно масштабні та стійкі міграційні зв’язки. Це визначення відповідає вимогам класифікацій міграційних утворень, що існують у світі. А у вузькому розумінні міграційна система – це підсистема соціальної системи, сукупність внутрішньо узгоджених і взаємопов’язаних компонентів у конкретному суспільстві: засобів та інститутів, що функціонують з метою координації міграційних потоків («статичні» компоненти), і міграційних процесів («динамічні» компоненти). Саме у цьому розумінні цей термін використовується у словосполученні «національна міграційна система». При цьому акцент робиться на внутрішньо-змістовному боці міграційної системи. Поняття міграційної системи у вузькому розумінні є необхідним для розкриття її елементного складу.

Міграційно-правова політика сучасної держави складається з чотирьох компонентів, зміст яких може бути представлений так:

1) імміграційно-правова політика (правова політика з питань встановлення юридичного режиму, регулюючого імміграцію (порядок в’їзду і перебування іноземців у країні, забезпечення прав іммігрантів, контроль за нелегальною імміграцією тощо);

2) натуралізаційно-правова політика (правова політика, пов’язана з натуралізацією іммігрантів, що включає такі етапи як одержання дозволу на тимчасове проживання, одержання посвідки на проживання і, нарешті, громадянства).

3) правова політика щодо соціокультурної інтеграції іммігрантів до приймаючого суспільства (питання правового регулювання включення іммігрантів до соціокультурного контексту приймаючої країни);

4) правова політика стосовно емігрантів (охоплює проблеми захисту прав і свобод емігрантів, коли вони залишаються громадянами держави, з якої вони прибули).

У сучасних умовах найбільш переважною базовою формою державно-правового регулювання міграції виступає концепція міграційно-правової політики, яка, будучи важливим документом, повинна чітко артикулювати концептуальні основи державної політики у даній сфері. Її повинні відрізняти установчий характер, системність і комплексність; ресурсна, організаційна і правова забезпеченість; відлагоджений фінансовий механізм дії і законодавча підтримка; вона повинна бути витриманою, такою, що влаштовує всі сторони, але у першу чергу, погоджувати інтереси особи, суспільства і держави. Концептуальними основами міграційно-правової політики, що розкривають її зміст, характерними для її вибудовування і закріплюваними на рівні концепції, є: мета і завдання, стрижньові принципи, основні пріоритети, методи, форми і засоби (або інструменти) проведення міграційно-правової політики.

Міграційно-правова політика повинна підкорятися найбільш загальним пріоритетам правової політики держави в цілому (захист прав людини; інтереси суспільства; безпека держави, правовий порядок тощо). Разом із тим вона має і специфічні пріоритети, пов’язані зі специфікою саме цієї сфери громадського життя. Як і будь-який різновид правової політики, міграційно-правова політика здійснюється у таких двох формах: правотворчій і правозастосовній. Можуть бути виокремлені загальні й спеціальні інструменти забезпечення міграційно-правової політики. До перших належать: нормативна база і міграційна інфраструктура. Розрізняються офіційна і неофіційна міграційна інфраструктура. Під офіційною міграційною інфраструктурою розуміється комплекс державних і приватних інститутів, що працюють на офіційній основі і забезпечують легітимність, інформованість, безпеку міграції – державні і приватні агентства із працевлаштування, інформаційно-консультаційні центри, спеціалізовані юридичні служби, а також служби довіри, гарячі лінії тощо. У міграційній інфраструктурі важливе місце посідає участь інститутів громадянського суспільства. На відміну від інститутів офіційної міграційної інфраструктури, неофіційні мігрантські соціальні мережі найчастіше сприяють незаконній міграції, пов’язуючи країни походження (виїзду) мігрантів з приймаючою країною (в’їзду). Спеціальними інструментами, які забезпечують міграційно-правову політику, є: міграційні фільтри, канали натуралізації, громадянська амністія, формування і підтримка геокультурної периферії, механізми соціокультурної інтеграції, спрощення процедури реєстрації, легалізація трудової діяльності тощо.

Важливою складовою концепцією міграційно-правової політики повинен стати комплекс заходів законодавчого порядку, що передбачає, зокрема, основні напрями правового регулювання, мету і предмет такого регулювання, соціально-економічні, політичні, культурно-духовні, юридичні та інші наслідки реалізації законодавчих актів, які приймаються.

Розділ 2. Аналіз ефективності міграційної політики ЄС та України

2.1. Оцінка тенденцій міграційної політики ЄС

Регулювання міграційних процесів в ЄС — це досить складний політичний процес, який відбувається на основі правового доробку Спільноти та національного законодавства держав-членів ЄС.

Оскільки міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни, для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Перенесення міграційної політики на міждержавний рівень дозволяє відслідковувати зміни, проведені на загальноєвропейському рівні, та швидко реагувати на сучасні виклики міграційного характеру.

Безумовно, процес формування спільної міграційної політики ЄС набирає обертів. Демографічна ситуація та економічні потреби Євросоюзу, поглиблення інтеграції в Європі, проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки — все це потребує подальшої розвитку. Адже будь-яке рішення в міграційній сфері, прийняте на національному рівні в одній країні, неминуче впливатиме на ситуацію в інших країнах-членах ЄС.

Як бачимо, Європейський Союз використовує системний та ком-бінований підходи для формування імміграційної політики. Ці два підходи вони є продовженням один одного, та сприяють більш покра-щеному формуванню заходів в регулюванні міграційними потоками. Так, системний підхід визначає що, імміграційний контроль та прийом мігрантів повинен узгоджуватись з забезпеченням облаштованості мігрантів, адаптації або інтеграції, також із вживанням зовнішніх за-ходів по обмеженню та попередженню потоків небажаних мігрантів. Комбінований підхід визначає поєднання прикордонного контролю, суворих мір покарання із реальними можливостями мігрантів скорис-татися рядом законних форм для імміграції.

На сьогоднішній день спостерігається еволюція принципів імміграційної стратегії ЄС. Перш за все, держави-члени ЄС визнали необхідність вирішення основних завдань імміграційної політики на комунітарному рівні. У зв’язку з цим, у підвищенні ефективності міграційно-правової політики в рамках Європейського Союзу величезне значення мають розробка й реалізація єдиних позицій країн ЄС. Найбільш ефективний спосіб зберігати контроль над міграційними потоками полягає в організації єдиного для Європи прикордонного контролю на зовнішніх кордонах між Європейським Союзом і рештою світу і боротьби з нелегальною імміграцією. Крім того, у планах ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією передбачаються такі заходи: 1) уніфікація і гармонізація національних законів, спрямованих на боротьбу з нелегальною міграцією; особливо уніфікація кримінальних законів, що карають цей вид злочинного бізнесу в Європі; 2) тісна співпраця поліції країн-членів у рамках Європолу при боротьбі з нелегальним переміщенням людей. У сучасний період ЄС веде активну міграційно-правову політику, яка спрямована на ліквідацію правових прогалин (закріплення визначень ключових понять міграційного феномена, прав і підстав їх обмеження для учасників міграційних стосунків), посилення соціально-гуманітарної спрямованості чинного міграційного законодавства і досягнення відповідності між загальновизнаними міжнародно-правовими нормами, нормами міграційного законодавства ЄС і національними законами держав-членів Євросоюзу.

Оскільки найбільші проблеми для ЄС пов’язані із стійкою нелегальною імміграцією, то і першочергові заходи в рамках нової стратегії спрямовані на боротьбу із цим явищем. Упродовж багатьох років за єдино можливий засіб такої боротьби вважався суворий імміграційний контроль. У зв’язку з тим, що останнім часом цей односторонній підхід продемонстрував свою явну неефективність, новим інструментом у цій сфері стають угоди про реадмісію, які є проміжним результатом дій ЄС по налагодженню співпраці з країнами – джерелами мігрантів з метою усунення причин масової еміграції із цих держав. Таким чином, найважливішою тенденцією є перехід від імміграційного контролю до регулювання. Це не означає, що контроль на національному і на комунітарному рівні залишився в минулому. Проте, на даному етапі імміграційний контроль стає лише одним з елементів більш широкої імміграційної стратегії, яка базується на заміні принципу реагування на імміграційні проблеми принципом їх запобігання.

Впродовж багатьох років держави-члени ЄС намагаються адекватно реагувати на імміграцію. У цій сфері національні держави хочуть відчувати себе максимально вільними, не обмеженими якими-небудь зобов’язаннями, оскільки вони несуть повну відповідальність за безпеку, політичну і соціальну стабільність своїх країн, включаючи питання міграційно-правової політики.

Імміграційна політика країн Європейського Союзу, незважаючи на деякі відмінності і національні особливості, характеризується у даний час такими принципами: проведення політики по обмеженню в’їзду до країни низькокваліфікованої робочої сили; боротьба з нелегальною імміграцією; проведення політики рееміграції. Однією з основ у системі безпеки, що компенсує скасування внутрішніх кордонів Європейського Союзу (як це передбачається Шенгенськими угодами), разом із створенням Європолу і Шенгенської інформаційної системи (ШІС) є уніфікація національних правових норм країн ЄС стосовно іноземців, що знаходяться на їх території.

У даний час імміграційно-правова політика європейських країн припускає комплекс заходів по регулюванню міграційних процесів і боротьбі з незаконною міграцією. Основними напрямами імміграційно-правової політики європейських країн є: 1) встановлення обмежень міграційного потоку; 2) посилення контролю за загальними кордонами, проведення сумісних операцій уздовж кордонів, створення загальної консульської системи та єдиної прикордонної служби, що дозволяє взяти під охорону контрольно-пропускні пункти на автомагістралях, в аеропортах, на морських і залізничних вокзалах; 3) здійснення програм щодо стимуляції повернення іммігрантів на батьківщину; 4) приведення у відповідність національних законів, спрямованих на боротьбу з нелегальною міграцією.

Аналіз підходів, що існують в літературі, і практики європейських країн дозволяє запропонувати таку класифікацію основних європейських моделей соціокультурної інтеграції мігрантів до приймаючого суспільства:

1) модель мультикультуралізму (або «мультикультуральна» модель);

2) модель асиміляції (або «асиміляційна» модель);

3) модель виключення (або «виключна» модель).

При цьому необхідно зробити такі застереження. По-перше, в цілому інтеграційна політика має багато загального в усіх європейських країнах. Система освіти і ринок праці, як правило, скрізь є основними сферами додатку цієї політики. По-друге, нерідко окремі параметри однаково використовуються в різних моделях. Крім того, останнім часом спостерігається тенденція зближення європейських моделей. Ці обставини дають підстави говорити про можливість існування змішаної моделі. По-третє, проблема культурних відмінностей, інакше кажучи, мирне співіснування різних культур в одній країні, тобто мультикултурализм є проблемою для багатьох європейських держав.

У європейських країнах існує два підходи до надання громадянства іммігрантам і імміграційній політиці в цілому: заохочувальний і обмежувальний. Держави, що застосовували заохочувальний підхід, активно заохочують іммігрантів отримувати громадянство щонайшвидше, вважаючи, що таким чином процес інтеграції іноземців до суспільства проходить плавно (наприклад, Швеція), тоді як ті, що використовують обмежувальний підхід країни (наприклад, Німеччина і Швейцарія), навпаки, затягують цей процес.

Імміграційна політика європейських держав значною мірою впливає на розвиток міграційної ситуації як в Україні, так і в інших країнах СНД. Посилювання імміграційного законодавства та імміграційних процедур у державах Західної Європи, збільшення вимог, що пред’являються до іммігрантів, значно ускладнюють в’їзд і, таким чином, якоюсь мірою знижують виїзд населення із країн СНД. Багато європейських країн, починаючи з 90-х рр. минулого століття, внесли зміни до імміграційних законодавств своїх країн стосовно іммігрантів, спрямовані в основному на зниження можливості отримання віз і можливостей в’їзду. Така політика приводить до того, що ті іммігранти з третіх країн, які не можуть отримати візу, вимушені шукати притулок у державах із більш слабким імміграційним контролем.

2.2. Аналіз ефективності міграційної політики України

Сьогодні Україна є країною походження, призначення і транзиту мігрантів, що вимагає від неї повноцінної участі у сучасних процесах глобального міграційного перерозподілу людського потенціалу. Міграційні процеси, а особливо міжнародні, завжди мали значний вплив на розвиток людства. За оцінками Організації Об’єднаних Націй, 3,1% мешканців планети, а це близько 214 мільйонів це мігранти (особи, які проживають не в тих країнах, де народилися).

Максимізувати позитивні та мінімізувати негативні наслідки міграції, задовольнити інтереси всіх її учасників — стратегічна мета міграційної політики в умовах глобалізаційних процесів, що стрімко розвиваються.

Міграційна політика держав не є статичною, вона може змінюватися та визначатися в залежності від багатьох політичних, економічних, соціальних, культурних та інших чинників. Її реалізація має бути забезпечена чітким та прозорим регулюванням на державному рівні в частині нормативно-правового, інституціонального, кадрового забезпечення.

України пройшла неоднозначний шлях формування міграційної політики, зі своїми проблемами, несподіваними політичними рішеннями та формами її реалізації. Все це потребує вивчення особливостей формування міграційної політики України та ролі державного регулювання міграційних процесів як технологічного аспекту в реалізації цієї політики.

Формування міграційної політики держави, яка б відповідала сучасним вимогам, сьогодні перетворюється на завдання стратегічного значення, від успішного вирішення якого багато в чому залежатиме подальший розвиток нашої країни. Основним завданням щодо мінімізації негативних та максимізації позитивних наслідків міграції має стати удосконалення державної політики в цій сфері, чітке усвідомлення її цілей, нормативно-правове та інституціональне забезпечення її реалізації.

Міграційну політики визначають як свідомий і цілеспрямований вплив суспільства на міграційні процеси з метою формування бажаної їх інтенсивності, спрямованості та складу на основі притаманних їм закономірностей та тенденцій [3].

Міграційна політика має включати принципи та підходи до переміщень населення, в тому числі і міжнародних, базуватися на національних інтересах, залежати від історичних традицій та актуальної міграційної ситуації. Вона безпосередньо пов’язана з іншими напрямами державної політики, зокрема, демографічною, політикою зайнятості, зовнішньою політикою тощо.

Зміст міграційної політики держави залежить від стратегічної мети, сформульованої очільниками держави в цій сфері і спрямованої на її досягнення. В найбільш загальній формі визначають три варіанти такої мети: зменшення імміграції (еміграції), збільшення імміграції (еміграції) або збереження статусу-кво.

Разом з тим, основними умовами формування ефективної міграційної політики та визначення адекватних викликам сучасності її напрямів мають бути: забезпечення нормативно-правового поля її реалізації, створення інституціональних умов та налагодження системи оперативного збирання та аналізу інформації щодо міграційних переміщень населення (рис.1).

Враховуючи, що Україна достатньо молода держава, доречно простежити за формуванням основних напрямів її міграційної політики після здобуття незалежності, а насамперед, за формуванням нормативно- правової бази.

Можна стверджувати, що після здобуття незалежності формування міграційної політики в державі відбувалося переважно ситуативно — без наявності відповідного досвіду, кадрів, фінансових ресурсів тощо. Разом з тим, цей процес базувався на запереченні практики радянських часів. Це підтверджує одне з положень Декларації про державний суверенітет, де значаеться, що Україна «регулює міграційні процеси».

В ті часи було прийнято низку законодавчих та інших нормативно- правових актів, які стали базовими у формуванні міграційної політики та відіграли провідну роль у державному регулюванні міграційних процесів.

Так, 17 квітня 1991 року було прийнято Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», ст. 4 якого гарантувала репресованим, депортованим, висланим, а також їхнім нащадкам можливість повернення в місця проживання до репресій; 8 жовтня 1991 року прийнято Закон України «Про громадянство України» (ця редакція втратила чинність з 1 січня 2001 року), яким було визначено право на громадянство вихідців з України, котрі поверталися на її територію, що сприяло репатріації та, відповідно, призвело до необхідності прийняття низки постанов Кабінету Міністрів України стосовно врегулювання питань репатріантів.

Наступний крок у формуванні нормативно-правової бази з питань міграції був продиктований значною кількістю вимушених переміщень у масовому припливі населення в Україну, зокрема, за рахунок прийняття понад 60 тисяч біженців з району воєнного конфлікту в Придністров’ї. Врегулювання цього питання призвело до необхідності розроблення та прийняття 24 грудня 1993 року Закону України «Про біженців» (ця редакція втратила чинність з 31 липня 2001 року).

Разом з тим, все більшої актуальності набувало питання забезпечення права власних громадян на свободу пересування (виїзду з країни та повернення на батьківщину), логічним вирішення якого у 1994 році стало прийняття Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», який гарантував право на вільне використання відповідних прав. Після його прийняття набула чинності стаття законодавчого акта, який був прийнятий ще у 1991 році, а саме Закону України «Про зайнятість населення» (ця редакція втратила чинність з 1 січня 2013 року). Ця стаття дозволяла трудову чи підприємницьку діяльність громадян під час тимчасового перебування за кордоном, тобто трудову міграцію.

У лютому 1994 року з метою врегулювання правового статусу іноземців, що прибували в Україну, було прийнято Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ця редакція втратила чинність з 25 грудня 2011 року). Ним було закріплено права та обов’язки іноземців, які постійно проживають в Україні та інші умови їх життєдіяльності.

Суттєвим аспектом у формуванні міграційної політики став розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері, важливим предметом якого було регулювання міграції робочої сили: підписано угоди про взаємне працевлаштування з багатьма країнами; Україна отримала статус спостерігача в Міжнародній організації з міграції, у Києві відкрилося представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців тощо.

Подальший розвиток міграційної політики був пов’язаний із прийняттям у 1996 році Конституції України. В ній містилися гарантії прав громадян, які перебувають за кордоном, йшлося про рівність прав іноземців, можливість імміграції та отримання притулку в Україні, декларувалися забезпечення свободи пересування, вибір місця проживання, право залишати країну кожному, хто на законних підставах знаходиться в Україні, зазначалося, що питання міграції мають регулюватися виключно законами [1].

Указами Президента України 1997 та 2000 років, що були присвячені основним напрямам соціальної політики, здійснено спробу концептуального оформлення напрямів міграційної політики, визначення основних її завдань, а впродовж 2001 року прийнято цілу низку основоположних законодавчих актів з регулювання міграції, зокрема, нові редакції Законів України «Про громадянство України», «Про біженців», а також Закони України «Про імміграцію», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо боротьби з нелегальною міграцією». Протягом наступних років прийнято Закони України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні», «Про закордонних українців».

Водночас поступово вдосконалювалися деякі норми таких законодавчих актів, як Закони України «Про правовий статус іноземців», «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про біженців», «Про громадянство України». Зміни в цих законах були спрямовані на більш повний захист прав людини, вдосконалення механізмів регулювання міграційних потоків.

Таким чином активна законотворча діяльність значно конкретизувала міграційну політику, допомогла нормативно закріпити певні її напрями. Однак, постійні зміни, що відбуваються у світі й в Україні, зокрема в динаміці й в структурі міграційних потоків, потребували подальших дій у формуванні нових актуальних напрямів міграційної політики, що відповідали б сучасному розвитку країни. Разом з тим, з середини двотисячних років дії держави у цьому напряму було послаблено.

Розділ 3. Перспективи спільної міграційної політики ЄС та її реалізації на комунітарному та національному рівнях

3.1. Удосконалення механізму державного та міждержавного регулювання міграції в країнах ЄС

Найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Тому одним із ключових елементів нової імміграційної політики країн Заходу є розвиток навчальної міграції. Вона вигідна економічно, тому що приносить іноземні інвестиції в національну систему освіти, і до того ж стає джерелом висококваліфікованих кадрів, що вже адаптувалися в країні навчання. У багатьох країнах іноземним студентам було надане право працювати відразу після закінчення вищого навчального закладу без обов’язкового виїзду за їхні межі. Спрощуючи в’їзд для осіб, що володіють високими професійними якостями, західне суспільство підсилює імміграційний контроль і боротьбу з нелегальною міграцією. Воно відкриває двері тим, у кому зацікавлене, і водно-час підсилює міри захисту від тих, хто йому не потрібний або загрожує його безпеці. Помилки попередніх років спонукають уряди західних країн приділяти підвищену увагу інтеграції іммігрантів, оскільки від цього сьогодні залежить політична стабільність у суспільстві. Нова інтеграційна політика візьме до уваги й тих іммігрантів, які давно живуть у країні, і тих, хто прибув у неї недавно, у тому числі на правах біженця або родича. Наприклад, у Німеччині відвідування спеціальних інтеграційних курсів є обов’язковим для іммігрантів і всі витрати по організації цих курсів несе держава. Знову прибулим іммігрантам, що не пройшли навчання, можуть відмовити в продовженні посвідка на проживання, а давно проживаючим — знизити соціальні допомоги. Інший напрямок політики інтеграції — боротьба з расизмом, іншими формами дискримінації й ксенофобією [5, с. 229].

Прослідковується ще одна з найбільш важливих проблем управління міграційними процесами це забезпечення стійкого міграційного приросту країни. З урахуванням стратегічних завдань стабілізації чисельності населення, забезпечення економіки країни трудовими ресурсами й підтримки її обороноздатності необхідно здійснити ряд послідовних кроків по сприянню імміграції, легалізації та адаптації мігрантів.

На досвіді країн Заходу, в Україні національна стратегія з управління міграцією повинна опиратися на розробку таких заходів, які дозволили б проведення селективної імміграційної політики, диференційованого підходу до забезпечення приросту чисельності населення за рахунок імміграції. Інституційне оформлена і забезпечена кадровими, фінансовими й іншим ресурсами політика з прийому, інтеграції й натуралізації мігрантів повинна включати економічні, соціальну, політичну й культурну складові. Політика в сфері імміграції повинна бути заснована на розумінні необхідності залучення нашої країни до міжнародного ринку праці. Ця політика повинна опиратися на розробку ефективних механізмів залучення й використання іноземної робочої сили з урахуванням держав її походження, професійно-освітніх і інших характеристик. Найважливішою умовою розширення легітимних каналів трудової міграції повинні стати підготовка та укладання двосторонніх угод по міжнародному трудовому обміну з основними країнами — міграційними партнерами України. Стратегічний підхід до керування процесами імміграції припускає активне вживання заходів, спрямованих на протидію поширенню нелегальної міграції й кримінальних практик в області переміщення людей. Взагалі імміграційний досвід Західної Європи щодо нелегалів, можна умовно поділити на такі дві групи заходів. Перша група — це заходи щодо надання нелегалам статусу легальних іммігрантів з урахуванням таких умов: наявність в’їзної візи; задовільний стан здоров’я та наявність громадянського паспорта. Друга група — це заходи щодо покарання підприємців, які використовують працю нелегалів, та примусове їх вислання з країни.

На жаль, такі заходи малоефективні та рідко використовуються в практичній діяльності Адже підприємці та окремі державні структури надзвичайно зацікавлені в наявності в державі нелегалів та відмовників. Гонитва за отриманням прибутків таким шляхом стримується лише побоюванням не довести до посилення соціально- політичної напруженості в країні. Тому досить часто спостерігається невідповідність між декларованими принципами щодо обмеження напливу іммігрантів та практикою масового залучення їх до сфери виробництва [6, с. 89].

В області внутрішньої міграції важливим стратегічним завданням є ліквідація інституціональних бар’єрів для активізації економічних міграцій і перерозподілу трудових ресурсів по території країни.

Для того, щоб вчасно реагувати на зміни міграційної ситуації, необхідна своєчасна, точна, надійна й відкрита інформація в цій області. Потрібен комплекс заходів щодо забезпечення повномасштабного обліку міграції й створення автоматизованої інформаційної системи, що дозволила б інтегрувати всі наявні джерела даних про різнівиди міграції населення. Забезпечення більш повної та надійної інформації про міграцію дозволить глибоко пізнати саме явище сучасної міграції, його специфіку та динаміку, а також соціально-економічні та геополітичні наслідки розвитку міграційних процесів для окремих регіонів і країни в цілому

Отже, міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни. Варто відзначити, що більшість держав демонструють своєю еміграційною політикою повагу до прав своїх громадян на вільне переміщення, а деякі — проводять політику стримування еміграції, особливо щодо висококваліфікованих фахівців і за несприятливої демографічної ситуації.

Проблема міграції та адаптації мігрантів є дуже актуальною, важливою і неоднозначною. У центрі гострих дискусій — моделі, засоби і результати намагання урядів європейських країн окремо та ЄС в цілому знайти адекватний баланс між збереженням устроїв країн та їх культурного надбання і включенням у суспільство осіб з іншим світоглядом, стилями життя та переконаннями, включаючи розвиток такого напрямку як «мультикультуралізм». Однак однією з найбільш розвинених проблем є проблема нелегальної міграції, проти якої сформовано ряд міжнародних законотворчих засобів та механізмів в боротьбі з нею. Крім того, проблемою міграційної політики є ще й забезпечення стійкого міграційного приросту країни з подальшим здійсненням ряду кроків по сприянню імміграції, легалізації.

3.2. Напрями вдосконалення державної міграційної політики України в умовах європейської інтеграції

Проведений аналіз участі України у міжнародній трудовій міграції демонструє необхідність удосконалення міграційної політики держави. Україна стала частиною глобального простору, на розвиток міжнародної трудової міграції і спрямованість міграційних потоків усе більше впливає кон’юнктура глобального і регіонально-інтеграційних ринків праці. З одного боку, глобалізація створює нові виклики для України, інтенсифікуючи процеси міжнародної трудової міграції та трансформуючи міграційні зв’язки, а з іншого — члени світового співтовариства ініціюють нові механізми регулювання і координації міжнародної міграції, у тому числі і МТМ. При цьому генезис і розвиток міграційних потоків є наслідком впливу великої кількості різноманітних за своєю сутністю факторів, які дуже часто виходять за межі міграційної політики. У зв’язку з цим підхід до регулювання міжнародної трудової міграції має бути комплексним та охоплювати усю сукупність факторів її розвитку, що забезпечить ефективність впливу міграційної політики на національну економіку і суспільство.

В Україні протягом всього часу незалежності система органів міграційного менеджменту зазнавала численних організаційно-правових змін, що не могло не відбитися на ефективності її діяльності. Питання створення окремого цілісного органу управління міграціями ніким не заперечувалось, однак довгий час і не вирішувалось. Спроби створення такого органу тривали з 1996 по 2011 рік.

Зрештою, відповідним Указом Президента України було створено, а у квітні 2011 року затверджено Положення про Державну міграційну службу України (ДМС України). Вона є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується

Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. На неї покладені завдання щодо реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Разом з тим, реалізація державної політики у сфері трудової міграції, відповідно до нового Закону України «Про зайнятість населення», який вступив в дію з 1 січня 2013 року, залишилася за Міністерством соціально політики України.

Важливим завдання формування міграційної політики є створення належної системи міграційної статистики, яка в свою чергу забезпечувала б визначення вірних стратегічних напрямів в цій сфері. Брак об’єктивних даних про обсяг та характеристики міграційних процесів стає на перешкоді розробленню адекватних політичних рішень не лише щодо міграції, ай у сфері економіки, суспільного розвитку, національної безпеки [4].

Про необхідність постійного статистичного супроводження міграцій та забезпечення управлінців об’єктивною і важливою інформацією неодноразово йшлося в урядових документах; звертали увагу на цю проблему українські вчені, які пропонували шляхи налагодження належного моніторингу міграцій, зокрема, це питання порушували в своїх роботах Е. Лібанова, О. Позняк, О. Хомра та інші. Проте і досі багато статистичних даних про міграцію є розпорошеними, в тому числі це поточний облік, що здійснюють державні органи статистики на основі інформації про реєстрацію/зняття з реєстрації (прописку/виписку) громадян шляхом обробки листків прибуття/вибуття, які заповнюються у паспортних столах; відомча статистика уповноважених у цій сфері органів виконавчої влади, а саме Державної міграційної служби, Державної прикордонної служби України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти та науки, Міністерства закордонних справ тощо.

Слід зазначити, що інформацію, яку збирають ці відомства, часто не можна порівняти, тому що кожне з них має свої специфічні завдання і потреби та здійснює статистичний облік відповідно до них, а не з метою відстеження міграційних процесів як таких [4].

У зв’язку із неповними та неточними даними міграційної статистики важливим альтернативним джерелом даних, в тому числі і про зовнішню міграцію населення, є вибіркові обстеження. Але, хоча завдяки опитуванням накопичено значний емпіричний матеріал про міграції, вони здебільшого мало репрезентативні, оскільки охоплюють лише незначну частку населення та території, проводяться нерегулярно, їхні дані практично не зіставлювані внаслідок застосування різних методик.

Таким чином, в Україні існує ціла низка джерел даних про міграцію, але жодне з них окремо не забезпечує вичерпної інформації про це явище. Тому, налагодження систематичного і оперативного обліку міграцій на часі. Його необхідно здійснювати за єдиною методикою, що дасть змогу поєднати інформацію різних відомств, та забезпечити сучасними технічними можливостями. А це в свою чергу забезпечить створення інформаційного підґрунтя для прийняття об’єктивних управлінських рішень в сфері міграційної політики.

З метою вирішення зазначеного питання Державною міграційною службою вже здійснюється ряд кроків. Так, на виконання Плану заходів з реалізації державної міграційної політики, що був затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.10.2011 № 1058-р, Службою розроблена, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 07.11.2012 № 870-р схвалена Концепція створення єдиної інформаційно-аналітичної системи управління міграційними процесами.

Метою цієї Концепції є визначення підходів до формування та створення інформаційно-аналітичної системи, яка дасть можливість автоматизувати процеси діяльності ДМС, здійснювати обмін інформацією з іншими органами державної влади задля забезпечення реалізації ними державної політики у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших категорій мігрантів, а також сприятиме удосконаленню системи державного управління міграційними процесами відповідно до міжнародних стандартів у сфері реалізації прав людини [7].

Основним інструментом реалізації державної міграційної політики є міграційне законодавство, яке регулює правові відносини, що виникають у сфері міграції. Законодавчо визначаються також повноваження державних органів з управління міграціями.

Відтак, ми пропонуємо основні засади удосконаленої Концепції державної міграційної політики, основними цілями якої є:

— забезпечення сталого соціально-економічного і демографічного розвитку;

— задоволення потреб економіки країни у трудових ресурсах належної якості і в достатній кількості;

— скорочення втрат населення держави (регіону, області, міста, селища, села) внаслідок еміграції;

— захист прав та інтересів українських мігрантів за кордоном, розвиток тісних зв’язків із ними, використання потенціалу діаспор в інтересах розвитку України;

— повернення працівників-мігрантів, створення привабливих умов для використання їх валютних заощаджень у малому та середньому підприємництві, сільському господарстві, житловому будівництві тощо;

— сприяння репатріації етнічних українців та їх нащадків, вихідців з України інших національностей, тобто близького за мовою та культурою населення;

— дозоване розширення прийому певних категорій економічних іммігрантів на тимчасовій основі, розробку механізмів, які уможливили б відповідно до певних критеріїв перетворення їхнього тимчасового статусу на постійний;

— залучення й ефективне використання приватних грошових переказів, що надсилають мігранти;

— адаптацію іноземних мігрантів до соціально-економічних умов в Україні, запобігання расизму та ксенофобії.

Наразі міграційна політика України формується, головним чином, у напрямку інтеграції до Європейського Союзу, що передбачає взаємовигідний перерозподіл людського потенціалу між країнами [2, с. 247-252]. Легальні міграційні потоки сприяють обміну знаннями, ідеями, досвідом, доступу до ринків праці країн, тобто ефективному використанню і накопиченню людського потенціалу обома сторонами. Підвищення людського потенціалу є запорукою зростання конкурентоспроможності країни, а отже, покращення рівня життя населення. Наближення якості життя населення до рівня країн ЄС є пріоритетною вимогою інтеграції в це об’єднання [3].

Незважаючи на прогрес у законотворенні у сфері міграційних відносин, у законодавчому регулюванні міграційних процесів залишається низка прогалин, що, насамперед, стосуються розвитку і реалізації людського потенціалу мігрантів. Запровадження безвізового режиму з ЄС не сприяло вільному руху носіїв людського потенціалу між Україною і цим інтеграційним об’єднанням, ефективна реалізація людського потенціалу, як і раніше, визначається попитом на ринку праці країн-членів та вимогами до його якості [4].

Формування наданих вище цілей дає підстави розробити комплекс напрямів щодо регулювання міжнародної міграції.

Аналіз особливостей міграційної політики, основних її напрямів та інструментів, свідчить про те, що Україна має розгалужену систему міграційного законодавства, спрямованого на дотримання основних прав і свобод людини. В цьому вона поступово наближається до європейських та міжнародних стандартів. Головною тенденцією світових міграційних процесів на нинішньому етапі є зростання обсягів і швидкості переміщень населення. Тож вироблення дієвої міграційної політики для України — це нагальна потреба, адже через нашу країну проходять міграційні шляхи, а її територія використовується для транзитного переміщення й тимчасового перебування трудової та незаконної міграції.

Важливим досягненням у вдосконаленні нормативно-правової бази впливу держави на міграційні процеси стало прийняття стратегічного документа — Концепції державної міграційної політики, а в інституціональному забезпеченні — створення єдиного органу з питань міграції.

Разом з тим, багато фахівців вважають зазначену концепцію здебільшого декларативною та не зовсім системною. Так само створення Державної міграційної служби України не призвело до концентрації більшості функцій з регулювання міграційних процесів у одному відомстві. Таким чином, не втратила своєї актуальності потреба розширення функцій цієї служби, яка мала б крім контролю за в’їздом та перебуванням іноземців, здійснювати постійний моніторинг міграційної ситуації, прогнозувати її розвиток, визначати на цій основі загальні та конкретні управлінські завдання, розробляти механізми їхньої реалізації, їхнє законодавче оформлення, забезпечувати фінансовими та організаційними ресурсами досягнення поставленої мети.

Неврегульованим також залишається і питання міграційної статистики. Адже і для розробки, і для реалізації міграційної політики велике значення має вдосконалення міграційної статистики, поглиблення відповідних наукових досліджень. Тому запорукою прийняття адекватних, обґрунтованих, стратегічних рішень у сфері міграції має стати їх належне наукове забезпечення, удосконалення статистичного обліку міграції.

Однак, попри ці та деякі інші неврегульовані проблеми, можна стверджувати, що в Україні розпочато системне вдосконалення міграційної політики, яке спрямоване на захист законних інтересів громадян України, прав та свобод мігрантів.

Висновки

Аналіз імміграційного досвіду країн Європейського Союзу при-водить до переконаності: в історичній незворотності процесів між-народної імміграції; у необхідності державних і громадських зусиль щодо інтеграції іммігрантів до європейського соціуму на засадах багатокультурності (рівноправності); міжнародну імміграцію необхідно регулювати.

Для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Сучасні міграційні процеси у контексті участі України в європейському та світовому міграційному просторі розглядається як один із важливих чинників формування національної міграційної політики держави, приведення її у відповідність до європейських стандартів з урахуванням демографічної ситуації й істотних змін у системі міжнародних відносин, що зумовлені глобалізацією. Однак тут постає проблема знаходження балансу між дотриманням інтересів особистості, суспільства і держави у зв’язку зі свободою пересування, захисту права кожної людини на вибір місця проживання і громадянства.

Міграційна політика країн ЄС постійно оновлюється та спрямована на регулювання міграційних потоків. Держава постійно контролює та часто змінює правила в’їзду в країну та отримання громадянства. Тому у її міграційному законодавстві відзначена тенденція до переносу акцентів з “гастарбайтерів” на “нових громадян”, котрі добре освічені та активні. Щоб вирішити це завдання, німецькому уряду потрібно буде залучати іммігрантів до конкурентної боротьби.

Список використаної літератури

Берлин-город іммігрантів //berlin.de/lb/sntmsg/migration/index.html
Вишневська О. А. Сучасна міжнародна трудова міграція та державна міграційна політика / О. А. Вишневська // Статистика України. — 2008. — № 2. — С. 87-90.
ГончаренкоР. Нові правила для іммігрантів / Р. Гончаренко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www.dw.de/нові правила-для-іммігрантів/а-2467239
Європейський Союз : політика, економіка, право : Навч. посібник / За ред. Н. В. Антонюк, М. М. Микієвича. –Львів, 2005. – 532 с.
Загальна Декларація прав людини, прийнята і проголошена в резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 груд-ня 1948 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015
Карачурина Л. Імміграційна політика Німеччини: вдалий — невдалий досвід / Л. Карачурина (Електронний ресурс). — Режим доступу: http: //demoscope.ru /weekly/2008/0351analst02/php
Карачурина Л. Німеччина: як керувати мігрантами / Л. Карачурина // Сучасна Європа. — 2009. — № 2. — С. 18-33.
Карлін М. Особливості функціонування та регулювання ринку праці та соціальної політики в сучасній Польщі: досвід для України / М. Карлін // Демографія та соціальна економіка. — 2008. — № 1.
Колєв О. Міграційна політика європейських країн / Г. Колєв. — К: Генеза, 2006. — 89 с.
Костюк Л. Міграційна політика Німеччини на початку ХХІ століття / Л. Костюк // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць.. Серія: : Історія, міжнародні відносини. — 2015. — Вип. 16(1). — С. 168-173.
Міграційна політика країн Європи. Велике заміщення народів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ukr.media/+3978/252754/5.
Похлебаєва А. Поняття міграції і її класифікація / А. Похлебаєва // Журнал міжнародного правничий та міжнародних відносин. — 2015. — №3. — С. 23-27.
Пуе Т. соціальна допомога для переселенців і іноземців з країн СНД / Т. Пуе. — Франкфурт-на-Майні, 2005. — 188 с.
Сухов О. Міграція в Європі її наслідки / О. Сухов. — М.: Флинта, 2008. — 178 с.
Фомов Д. Особливості міграційного простору Європи та політика ЄС / Д. Фомов. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://iac.org.ua/osoblivosti-migratsiynogo-prostoru-yevropi-ta-politika-yes/
Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http:http://ua.textreferat.com/referat-3867-5.html
Шамраєва В. М. Основні етапи формування спільної міграційної політики ЄС / В. М. Шамраєва. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/tppd/2009-1/zmist/R_2/Shamraeva.pdf

referat-ok.com.ua