Характер і стан політичної культури України справляють істотний вплив на формування політичної системи, на особливості політичного режиму, політичну поведінку людей та громадсько-політичних організацій. Тому, я вважаю, важливо розглядати політичну культуру нашого суспільства не просто як показники чи індикатори наявного рівня демократії в суспільстві, а й як чинники та детермінанти процесу її становлення.

Сьогодні можна впевненою говорити, що вивчення і продукування політичних міфів стало науковою дисципліною, несуттєво як її називають — ідеологією, пропагандою, політичним РR чи політичною рекламою. Звернення до міфу як до засобу модифікації суспільної свідомості визначається його сутністю. Синкретичне, нерозчленоване начало, яке містить міф, становить величезний інтерес для фахівців у галузі віртуалізації навколишнього простору.

У міфі сходиться минуле з сучасним і визначається майбутнє. Дослідження підтверджують, що суспільство, особистість можуть реагувати на кризову ситуацію, на загрозу, або виробляючи інноваційну ідею, що відкриває нові творчі можливості, або повертаючись до старих ідей, що виправдали себе під час попередніх криз. Смисл рішення другого типу полягає в тому що ускладнення проблем відповідного суб'єкту не формує адекватного потенціалу. Суб'єкт перебуває у владі історичного досвіду, що склався у звичайних умовах, і, відповідно, спирається на неефективні, неадекватні новій, ситуації рішення. Відповідно, архаїзація — результат наслідування суб'єктом культурних програм, які раніше склалися і не відповідають сьогоднішнім складнощам світу, характеру і масштабам загроз. Архаїзація як форма регресу ніколи не буває в чистому вигляді, проте завжди хаотично змішана з досягненнями наступного розвитку, які можуть завдати руйнівних наслідків, що зростають внаслідок ускладнення суспільства. Сьогодні ми є свідками лавиноподібного процесу архаїзації.

Українська незалежна держава постала як результат компромісу між слабкими національними силами та провладною радянською елітою. Ця негласна угода свідчила про стан масової політичної свідомості, яка не могла стати надійною основою утвердження демократії та незалежності.

До проголошення суверенітету держави політична культура в Україні формувалася під впливом двох вирішальних чинників — індивідуалістичних рис української ментальності та багатовікової бездержавності і розчленованості. Українська громада не була тотожна російській общині, являючи собою добровільне товариство. Обов’язки людини щодо громади не йшли, як правило, далі спільно прийнятих рішень. Проте широко витлумачена ідея свободи часто ставала на заваді утвердженню державотворчих інтенцій.

Довготривалий розвиток України у складі імперських структур, жорсткий тоталітарний прес сталінізму залишили негативний спадок в політичній культурі народу. Серед найбільш суттєвих рис науковці відзначають моральний, правовий та політичний нігілізм. Воля класу як основа моралі, права і політики була основним ідеологічним джерелом нігілізму в комунізмі. Звідси отриманий у спадок культ сили замість авторитету моральних, правових і політичних норм.

Поширений тип людини, залишений нам у спадок тоталітарним минулим, – це тип залежної та інертної людини. Її життєве кредо – від мене нічого не залежить (вихована жорсткими обставинами звичка „не висуватися”). Залежність, як психічна ознака, є наслідком безправності цілих поколінь людей. Залежність неминуче породжує інертність – пасивне наслідуванням прийнятих способів мислення і поведінки. Звідси зневоленість, переважання пасивності та конформізму, нездатність утверджувати як особисту, так і національну ідентичність. Від зовнішніх умов у нас залежить понад 60 % населення, а тих, хто відповідає, що все залежить безпосередньо від них самих, — усього 15 %. На Заході — з точністю до навпаки.

Суспільну свідомість українського народу можна характеризувати як хаотичну, складну і слабо структуровану, в якій перемішані різні ідеї, міфи і стереотипи мислення, що є як „реальним відображенням буття людей”, так і „помилковими судженнями про рушійні сили сучасного суспільного розвитку” [5, с. 65].

Політика завжди прагнула знайти своє обґрунтування у філософії або релігії та своє виправдання у моралі. Історія політики довела, що моральною політика бути не може. “Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. “Філософічною” (ідеологічною) вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну свідомість.

Внаслідок канонізації відповідної символіки на рівні масової політичної свідомості відбувається поступовий, але неухильний процес стереотипізації та міфологізації політичної свідомості. В основу цього процесу покладений складний, але дієвий механізм ідейно-психологічного впливу на масову свідомість – маніпуляція свідомістю.

Ведучи мову про політичний міф, слід виокремлювати усвідомлену і неусвідомлену міфотворчість. Будь-який політичний міф певною мірою є технологічним, містить відбиток часу і вирішує конкретні політичні, ідеологічні, соціальні, економічні й інші завдання.

Міф завжди був, залишається і буде хронополі-тичним, в ньому віддзеркалення його часу. Міф — культурний феномен, іманентний для історичної епохи, відповідає політичному, соціальному і психологічному дискурсам часу, є засобом самоіден-тифікації індивіда й суспільства. Політичний міф — система координат, за якою визначається особистість у суспільстві, певна семіотична модель, що, з одного боку, фіксує стан речей і спрямована на легітимацію існуючого порядку та слугує концептуальним обґрунтуванням поведінки в суспільстві, з іншого, — може бути основою рушійної оновлюючої сили, що нищить один соціальний порядок і створює інший, відповідно визначаючи нові конвенції і норми поведінки.

Ідеологічні засади будь-якої влади міфологічні. Міф легітимізує владні інститути, стає основою легітимної влади і її ідеологічним стрижнем, ідео-логема і міфологема зливаються в одне ціле. Особливо важлива в державотворенні історія нації. Міфи про походження і про історичний шлях, покладені в основу національної самоідентифіка-ції, становлять фундамент унітарності держави. Тому в зазіханні на політичні міфи держави завжди вбачають спробу підірвати самі підвалини влади. Відповідно політичне протиборство претенденти на владу трактують як руйнування політичних міфів пануючої ідеології. В умовах штучно створених кризових ситуацій політичні міфи спрямовані на формування нової цілісності світу, де у масовій свідомості нові володарі долі нації набувають легітимності.

Руйнування існуючих і становлення нових політичних міфів не послідовний, а паралельний процес, може вимагати тривалого часу або відбутися миттєво. Можна вести мову про природне чи штучне, поступове чи раптове руйнування домінуючих політичних міфів. Це був і є історично зумовлений процес. Отже, політичний міф, його дієвість обмежена у просторі і часі. Штучний, цілеспрямовано сконструйований політичний міф, майстерно вмонтований у сучасність, не тільки може виявити виключну життєздатність і проіснувати тривалий час, а й стати ядром кристалізації міфотворчої активності мас, що згодом зафіксує історія.

Водночас криза міфотворчості, коли зруйновані міфи не замінюють інші, нові, — це ризик руйнування не тільки владних інституцій, а краху державності, самої нації.

Маніпулювання, як система засобів ідеологічного та соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення й поведінки людей всупереч їхнім інтересам, може бути оперативним (ситуативним) та стратегічним. Одним із найдієвіших маніпуляторів сучасності виступають засоби масової інформації, які застосовують особливі прийоми психологічного впливу.

На відміну від стереотипу, в якому у спрощеній формі відзеркалюється певний доволі складний елемент дійсності, міф набагато складніше явище психічного життя.

Міф управляє людиною, створює для неї особливу — міфологічну реальність. Безкінечний потік інформації, навала символів, образів, “картин” сприяє міфологізації свідомості людини, оскільки міф постає стійкою структурою й дозволяє запровадити певну впорядкованість до хаотичної “картини світу”. Міф виявляється тією самою “реальністю”, в яку людина відверто хоче вірити.

В умовах жорсткої інформаційної та психологічної боротьби за виборця, переможе той, хто зможе нав’язати свою “картину світу”, свою оригінальну концепцію міфологізованої реальності цільовій аудиторії. Політичний міф у такій спосіб покликаний впорядкувати політичну реальність й постає як засіб інтерпретації дійсності. Він може використовуватися для реалізації конкретних політичних завдань: боротьби за владу, легітимізації влади, здійснення політичного панування або панування політичної ідеології. На думку українського політолога Г. Почепцова, політичний міф – це універсальна конструкція, яку завжди можна наповнити конкретним політичним змістом.

Важливою функцією політичного міфу є легітимізація владних інститутів. Міф є основою легітимної влади та її стрижнем водночас. Тому зазіхання на головні політичні міфи держави є зазіханням на основи легітимності цієї держави. Стосовно національної свідомості, то вона також просякнута міфами. За суттю історія нації – це міф, що створений нею про саму себе, виходячи з ідейно-політичних міркувань про власне місце у швидкоплинному світі, адже політичний міф виступає своєрідним гарантом національної самоідентифікації в історичному минулому.

Отже, міф, на мою думку, як політичний інструмент дозволяє докорінно зламати ситуацію, що склалася на політичній арені, різко змінити громадську думку; перерозподілити владні ресурси, не зустрічаючи суттєвих перешкод з боку деморалізованого супротивника; отримати вихід до нових вагомих важелів влади.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Тобто політичний міф містифікує (спотворює) політичну реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Міфосвідомість дозволяє «олюднити» владні відносини, змалювати їх як арену боротьби сил добра і зла, справедливості та несправедливості, й у такий спосіб, сприяти самоідентифікації особистості, вибору певних симпатій та антипатій, реакцій і дій. У процесі політичної боротьби дуже часто створюються ідеологічно маркіровані міфи, які використовуються різними групами у їхній боротьбі за владу. У такому випадку міфи постають як конкуренти в ідеологічній боротьбі за міфосвідомість.

Розрізняють міфологію минулого, міфологію сучасності, міфологію майбутнього, а також міфологію комунізму, міфологію демократії та міфологію фашизму (нацизму).

Наприклад, для міфології демократії характерні такі міфологеми, як політична свобода і особистий вибір громадян, громадянське суспільство, демократична політична влада, незалежність засобів масової інформації, моральність політики.

Політичні міфи утворюють зрозумілий образ майбутнього, позбавляючи людей від страхів щодо реальності і виступають своєрідним соціальним наркозом. Якщо відчуття соціальної тривожності долає відповідну межу, то виникає замовлення на лідера, героя-месію.

В основу політичної міфотворчості традиційно покладені різноманітні “теорії змов”, які за певних обставин сприяють нагнітанню суспільного страху і масового психозу – сприятливого ґрунту для міфологізації масової свідомості.

Таким чином, політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення сучасних виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову політичну свідомість, хоча і містить у собі певні недоліки. Зокрема, його використання призводить до симуляції головних інститутів демократії, відвертого обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. У такий спосіб виникає реальна небезпека політичної відчуженості особистості, суспільної зневіри у головних демократичних цінностях та сумнівів щодо можливостей ефективної політики, контролю за державною політикою з боку суспільства.

Проаналізувавши застосування політичної мови з метою здійснення маніпулятивного впливу я визначила, що значні можливості мови як засобу маніпулювання суспільною свідомістю знайшли своє втілення у політичних міфах та стереотипах, які створюються та розповсюджуються саме за допомогою мови. Міфи й стереотипи задають певні схеми інтерпретації дійсності. Мова ж, завдяки тій особливості, що слова завжди несуть у собі певну інтерпретацію, найкращим чином підходить для процесів міфологізації та стереотипізації. При цьому використання мовних засобів сприяє розумінню політичної дійсності через запропоновану міфом чи стереотипом схему інтерпретації. У політичних міфах та стереотипах слова несуть символічне значення.

Міф, народжуючись у свідомості індивіда, формується у процесі комунікації. Отже міф — це результат колективної творчості, ядром кристалізації якого є індивідуальний спрямований семантичний смисл, що відповідає екстраконцепції спільноти, до якої належить цей індивід. Той чи інший індивід належить одночасно до різних груп, носіїв тих чи інших міфів. Тобто слід вести мову про розгалужену багатопластову систему міфів, що панують у суспільстві. Водночас хронопо-літичний міф — не міф tabula rasa, з чистої дошки. В основі сучасного міфу закладена структура архаїчних міфів. Відтак задля привнесення нового іншого політичного міфу не слід намагатися здолати весь об'м існуючих, старих осучаснених і реліктових міфів, що накопичувалися роками, століттями чи тисячоліттями, достатньо створити хаос, «розруху в головах» людей, — тим самим проникнути до самих основ, матриці суспільної свідомості, і тоді запропонувати нову свою концепцію всесвіту для всіх і для кожного.

Міф набуває нормативності, властивої релігійній свідомості тільки у політиці (ідеологічних доктринах, політичних програмах, текстах політичних лідерів). В цьому контексті політична міфологія виступає інтегративним чинником архаїчного міфу з його символічністю і емоційністю та релігії з її нормативністю. Релігійна віра, на відміну від міфічної, прагне до все більшого розрізнення ідеального й реального, символу й символізуємого, бога й буття, віруючого суб'єкта й об'єкта, у який вірять. Міфосвідомість, навпаки, не відрізняє природне від надприродного. Вона “вірить” й у те, і в інше: у своїх “священних” міфах і пов'язаних із цим ритуалах первісні люди однаково поклонялися й природному й надприродному. Тому про міфічну віру можна говорити досить умовно. У міфічній свідомості немає проблеми віри й невір'я, вона не розрізняє віру й знання й існує до осмислення їхньої протилежності. Процес міфологізації сучасної політичної свідомості включає ритуалізацію та культивацію.

Можна підсумувати, що сучасний політичний міф – один з найважливіших механізмів впливу на свідомість суспільства, і тому він стає важливим фактором не тільки національної політики, ідеології, але людського буття взагалі. Серед гострих дискусійних проблем, обговорюваних філософами і політологами, соціологами і психологами, антропологами і культурологами, є питання про місце і роль міфу в сучасних умовах. Міфологія — це не тільки історично перша, універсальна і єдина форма суспільної свідомості, що дійшла до нас із глибини сторіч у формі міфів, легенд, переказів, а щось більш значиме, те, що визначає основи соціокультурного простору.

Я дотримуюсь думки, що сьогоднішній політичний міф творить не тільки сучасне і майбутнє, він вторгається в минуле. Архаїзація соціокультурного простору в нових історичних умовах — це повернення не до витоків: ні в історичному, ні в культурному, ні в духовному планах, це насильницьке, добровільно-вимушене повернення до архаїчного способу мислення.

Політичні міфи розробляються для вирішення проблем влади, для панування одних соціальних груп над іншими. Нині як ніколи політичний міф сприймається як презумпція, як постулат, як аксіома, як дійсність, як буття. Це наслідок відкритого суспільства, а також результат відмови від критичного погляду на світ.

Список використаної літератури

1. Бурдяк В. Національний суверенітет держави в умовах інтеграції // Буковинський журнал. – 2003. – № 3-4. – С. 123-133.

2. Буркут І., Гуйтор М. Свобода вибору чи маніпуляції політтехнологів // Буковинський журнал. – 2003. – № 3-4. – С. 74- 96

3. Матвеєв С.О. Політична психологія.– К., 2003. – 216 с.

4. Рюмкова О.Г. Специфика и функции политического мифа // Философия и будущее цивилизации : Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса ( Москва, 24-28 мая 2005 г.): В 5 т. Т. 5. – М., 2005. – С. 56.

5. Цуладзе А. Политическая мифология. – М., 2003. – 384 с.