Упродовж майже 70 рр. ХХ ст. вітчизняна юридична наука функціонувала у контексті радянського суспільствознавства, що обслуговувало інтереси тогочасного політичного режиму. Для нього, констатує В. Селіванов, було характерним ідеологічне та теоретичне сприяння політичному підпорядкуванню особистого життя людини інтересам держави, обгрунтуванню політики заперечення приватних інтересів у суспільному житті, зведення сутності права в процесі дослідження і практичного застосування до закону як політичного інструмента реалізації державної влади [1, с. 21]. Наслідком цього стала «методологічна недооцінка соціально-правової цінності людини як системотворчої ланки суспільних, серед них юридичних, відносин, ігнорування людського виміру як критерію оцінки ефективності будь-яких правових перетворень» (курсив наш. – Д.Г.) [1, с. 22], що обумовило неспроможність науки вийти на новий рівень пізнання правових явищ.

Шляхи виправлення такої ситуації були запропоновані вченими вже на початку 90-х р.р. ХХ ст. Наведемо деякі з них [2]:

• визначення методології наукових досліджень [3];
• забезпечення розроблення фундаментальних наукових ідей;
• усунення проявів догматизму та коментування;
• подолання відриву юридичних досліджень від потреб практики;
• взаємодія вчених-юристів із представниками інших напрямів суспільствознавства.

Звернемо увагу на останній шлях. Чи не є це натяком на необхідність інтеграції (чи хоча би зближення) із засобами юриспруденції засобів дослідження правових явищ, які є у суміжних з юридичною науках? Така взаємодія, безсумнівно, стосується правознавства, і зумовлює не тільки визначення методології наукових досліджень, на чому наголошували В. Тацій та Ю. Шемчушенко, а й повну її перебудову, формування на нових засадах. І це, за висловом В. Селіванова, «одна з найактуальніших проблем, яка вирішується поряд з ревізією багатьох методологічних підходів до праворозуміння, що панували за часів колишнього СРСР» [4, с. 16].

«Переозброєння» методології як необхідна передумова свободи наукової творчості характеризується її демонополізацією, роздержавленням – плідним процесом, «який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження – специфічні державно-правові закономірності, – пише П. Рабінович.  – Уже сьогодні можна зафіксувати позитивні результати цієї методологічної тенденції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства – таких, як «права людини», «права нації», «правова держава» [5, с. 169 – 170]. Тому в основу сучасної методології юридичної науки має бути покладено антропологічний дослідницький підхід – світоглядну аксіоматичну ідею про найвищу цінність біосоціального індивіда. Ця ідея має світоглядний характер, оскільки вона відображає уявлення дослідника про світ і своє місце в ньому. Її аксіоматичність відображає зорієнтованість вченого на отримання «людиномірних» знань і визначається як формальними, так і соціально-змістовними ознаками. До формальних можемо віднести визнання у Декларації про державний суверенітет України пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими (абз. 3 Розділу Х), прийняття Верховною Радою Конституції України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (абз. 4 преамбули до Конституції), закріплення в Основному Законі положень про найвищу соціальну цінність людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки, про визначальний і зобов’язальний характер людських прав (ст. 3), їх невідчужуваність, непорушність (ч. 2 ст. 21), невичерпність (ч. 1 ст. 22) тощо.

Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний пункт проведення будь-яких досліджень (особливо у гуманітарних науках, однією з яких є юриспруденція) зводяться до історичної зумовленості потреби у «людиноцентричній» системі знань. До них належать і активізація наукових пошуків у царині прав людини, і виникнення нових дисциплін, які так чи інакше вивчають індивіда (біоніка, різні види антропологій, евристика, характерологія і т.д.), і встановлення міждисциплінарних зв’язків між науками, одним з об’єктів яких є людина або її властивості чи характеристики (так, про роль біоетики для правознавства (зокрема для теорії права) раніше мову і не вели, проте медико-біологічні експерименти, клонування тощо звернули увагу юристів на етичні аспекти такого роду «діяльності» у зв’язку з проблемами, що виникли із захистом прав людини), й інші ознаки, які випливають з характеру суспільного життя на цьому етапі історичного розвитку.

Таким чином, в основі антропологічного підходу лежить віра дослідника у власну цінність і цінність усіх людей як представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір вченим досліджуваних фактів та інтерпретація результатів наукових пошуків. Тому людина в очах науковця, який використовує антропологічний підхід, стає принципом, що визначає характер дослідження, та, водночас, метою останнього. До того ж, її правам і свободам (як невід’ємним ознакам особи) створюються можливості для утвердження в якості ціннісного орієнтира суспільного розвитку.

У зв’язку з цим можна констатувати, що антропологічний підхід у правознавстві є методологічною основою для проведення наукових досліджень і розроблення сучасної вітчизняної правової доктрини. А оскільки право є сферою спільних інтересів юриспруденції та філософії, важливим аспектом розвитку юридичної науки є використання при проведенні досліджень філософських знань, зокрема досвіду філософської антропології (філософії людини). Тільки єдність висновків філософського вчення про право і людину з «чинними» теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити міцну методологічну базу для розвитку правознавства та юридичної практики, позбавити науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосовчу сферу – окремих недоліків її функціонування. І підстави так стверджувати є. Минуле століття внесло багато нового у розуміння людини та її меж, воно стало «антропологічним поворотом» у філософії, епохою, в якій, за висловом Н. Хамітова, людина стала дедалі частіше задумуватися про межі можливого [10, с. 4]. Це спричинило особливу зацікавленість філософів біосоціальним індивідом та формування окремої галузі філософського знання – філософії людини, яка претендує на те, щоб стати новою фундаментальною наукою, висновки якої будуть основою сучасного природного праворозуміння. Підтвердження цьому знаходимо в А. Ауера, який пише: «Природне право – це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізичній людській гідності» [11, с. 622].

Отже, антропологічний дослідницький підхід у юридичній науці тісно пов’язаний з філософією людини (що, звичайно, не заперечує його зв’язок з культурною, соціальною антропологіями, психологією тощо). Така ситуація зумовлена тим, що перед сучасною людиною постала проблема її кінцевості, а отже, і кінцевості людства. Це спричиняє постійне почуття непередбачуваності долі, невпевненості у завтрашньому дні, випадковості існування, приреченості. Щоб усунути небезпеки, які на нас чатують, необхідні мобілізація нових знань про людину, як стверджує О. Бандура, «подолання старих спрощених уявлень про її сутність, її місце в природі та історії» [12, с. 266].

Література

1. Селіванов В. Приватно-правові засади розвитку вітчизняної юридичної науки // Право України. – 2001. – №3.
2. Дет. про це див.: Тацій В., Шемчушенко Ю. Концепція розвитку юридичної науки і освіти в Україні // Право України. – 1994. – №1-2. – С.4 і далі.
3. «Сьогодні перед вітчизняним суспільствознавством (зокрема, правознавством) стоїть нелегке, але вкрай актуальне завдання створення нових наукових соціальних знань, формування сучасної методологічної парадигми і розроблення на її основі новітніх вітчизняних економічних, політичних, правових тощо теорій як інтелектуально-інформаційного засобу пояснення та сприяння вирішенню актуальних проблем суспільство- і державотворення» (Селіванов В. До проблеми розроблення концепції розвитку вітчизняної юридичної науки // Право України. – 2001. – №7. – С.11).
4. Селіванов В. До проблеми розроблення концепції розвитку вітчизняної юридичної науки // Право України. – 2001. – №7.