ВСТУП

Актуальність теми. Після набуття Україною незалежності обраний нею демократичний шлях розвитку починає набувати все більш конкретних форм. Орієнтиром поступального суспільного руху обрано громадянське суспільство, яке вже утвердило себе у розвинутих західних країнах. Особливостями цього відкритого суспільства стали тісна взаємодія владних інститутів та громадськості, консенсус при прийнятті важливих політичних і соціальних рішень, верховенство права.

У сучасних умовах суттєво збільшуються масштаби, роль, інтенсивність впливу засобів масової інформації (ЗМІ) на процес соціалізації особистості. Становлення та бурхливий розвиток інформаційного етапу розвитку людської цивілізації, удосконалення існуючих та поява нових засобів масової інформації прискорюють процес глобалізації, додають до сукупності засобів впливу соціуму на людину елементи інших культур, інших життєвих цінностей та орієнтирів.

Надшвидкий розвиток усіх сфер людського буття – від товаровиробництва й до розбудови демократичних суспільств, від прогресу в фізичній та медичній науках і до трансформування комунікаційних мереж – робить будь-яку систему теоретичного знання недостатньою для пояснення реальності. Чи не найбільшою мірою це стосується сфери мас-медіа, чий революційний розвиток наприкінці ХХ ст. покликав до життя безліч теорій, що описують, інтерпретують та прогнозують наслідки цього “комунікаційного вибуху”.

Загалом система мас-медіа є добре дослідженим сегментом сучасної соціокультурної дійсності. Наукові розвідки європейських та американських соціологів, культурологів, антропологів, лінгвістів, філософів тощо презентують практично всі аспекти становлення, розвитку та функціонування засобів масової комунікації. Аналіз праць Ж. Бодрійяра, В. Буряка, Дж. Гербнера, У. Еко, Дж. Лалла, М. Маклюена, Дж. Томпсона й інших учених дав змогу змоделювати такі етапи розвитку системи комунікацій: 1) доіндустріальна й передіндустріальна епохи (доінформаційна та передінформаційна); 2) індустріальна (інформаційна) епоха; 3) постіндустріальна (постмодерна, постінформаційна) епоха.

До початку вивчення масовокомунікаційних явищ як чинника впливу на суспільне життя спочатку практиків, а потім й академічну науку підштовхнула взаємодія мас-медіа та реальної політики і соціальних відносин. Чільне місце в осмисленні цих проблем займають праці М. Вебера, К. Манхейма, Т. Парсона, П. Сорокіна та інших. У своїх розвідках вони виходять із позитивістських підходів до осмислення суспільної проблематики, тож їх цікавлять лише такі аспекти масовокомунікаційної діяльності, які підтверджувались фактами емпіричних спостережень, не суперечили лінійним та односпрямованим уявленням про розвиток цивілізації.

Завдяки інтеграції різноманітних точок зору в процесі масовокомунікаційних обмінів забезпечується єдність поглядів на громадянські цінності й ідеали. Масова комунікація тим самим сприяє вдосконаленню суспільства, залучає співгромадян до служіння суспільному благу, виносячи на обговорення найбільш актуальні та болючі проблеми розвитку соціуму.

Забезпечивши собі впродовж майже столітнього розвитку стан одного із домінуючих громадсько-політичних інститутів («четверта влада»), масова комунікація взяла на себе і контролюючі функції, інформуючи суспільство про недоліки у роботі владних інститутів, конфлікти інтересів окремих соціальних груп, протистояння ідей, невдачі та загрози, що виникають при неправильному визначенні орієнтирів розвитку.

Розвиток масової комунікації в незалежному українському суспільстві сповнений суперечностей, адаптація звичних в умовах сталої демократії форм інколи виглядає як творення прямих протилежностей, а взаємодія комунікації та демократичного суспільства, що формується, скоріше породжує протистояння, а не громадську злагоду.

Можна констатувати, що за роки незалежності в Україні сформувалась оригінальна школа вітчизняної комунікативістики, яка заявила про себе роботами В. Д. Буряка, В. М. Владимирова, В. Ф. Іванова, В. Й. Здоровеги, О. В. Зернецької, В. М. Москаленка, В. В. Лизанчука, І. В. Крупського, С. М. Квіта, О. Ф. Коновця, Г. Г. Почепцова, Б. В. Потятиника, В. В. Різуна, А. А. Чічановського, Ю. Е. Фінклера, В. І. Шкляра та ін.

Однак незважаючи на постійну увагу вітчизняних та зарубіжних дослідників до різних аспектів обраної для аналізу проблеми, на українському матеріалі вона все ще залишається дослідженою недостатньо. Зокрема, потребують подальшого вивчення не лише соціально-політичні аспекти масової комунікації в національному та глобальному вимірах, а й її діяльність під кутом зору легітимізації в системі політичних та соціальних інститутів, реальна складність її інституціональних зв’язків, ефективність функціонування у соціумі.

Метою дослідження стало вирішення проблеми розвитку  сучасного редакційного менеджменту.

Об’єктом дослідження стала масова комунікація як чинник створення, передачі й обміну суспільно значущої інформації, що структурує громадські, соціальні та політичні відносини у суспільстві та надає їм нового значення.

Предметом дослідження є своєрідність сучасного редакційного менеджменту в Україні та за кордоном.

Структура роботи. Дане дослідження  складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить __ сторінок, список використаних джерел містить __ найменування.

РОЗДІЛ 1. ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

1.1. Сучасний етап розвитку масової комунікації

Тисячу років тому людина володіла лише чотирма засобами поширення інформації — усною мовою, музикою, живописом та писемністю, поки у ХУ ст. не з’явилася друкована книга. Це вплинуло на подальший бурхливий розвиток ЗМІ, і сьогодні нагальним питанням для науковців залишається, чи будуть з’являтися нові види ЗМІ в подальшому розвитку людства. Адже, відповідно до концепції відомого канадського соціолога та культуролога М. Маклуена [3], ера мас-медіа й електронної інформації радикально змінює як життя людини, так і її саму. Сучасні ЗМІ як складова масової культури скорочують на планеті простір і час, знищують національні кордони, пов’язуючи в єдину мережу найвіддаленіші куточки. І процес глобалізації є не єдиним наслідком впливу ЗМІ на українське суспільство.

Засоби масової інформації є найяскравішим індикатором змін, які відбуваються в суспільстві. Особливо це можна спостерігати останніми роками, коли Україна увійшла в новий період розвитку й на зміну державній монополії та інституту політичної цензури проголошується гласність і демократизація. Рушійні процеси, що почали відбуватися в різних суспільних сферах (політичній, фінансово-економічній, соціальній), наклали свій відбиток на розвиток ЗМІ в цілому й на їх типологічну парадигму зокрема.

Існує декілька визначень поняття “засоби масової інформації”. Так, за законодавчими актами, засоби масової інформації — це установи, створені для відкритого, публічного поширення за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам. Ми будемо розглядати ЗМІ як комплекс організаційних структур та комунікаційних каналів, які виробляють та поширюють інформацію, призначену масовій аудиторії. Відомо, що сам термін “засоби масової інформації” вперше з’явився в офіційних документах після його внесення до преамбули статуту ООН з питань освіти, науки та культури у 1946 р.

Пріоритетним для аналізу є останній етап у розвитку системи ЗМК – постіндустріальна епоха, однак повноцінне її розуміння неможливе без опису доіндустріального й індустріального періодів.

Значним етапом масової комунікації і соціуму стала книга У. Ліппманна «Громадська думка», у якій масово-комунікаційна діяльність уперше розглянута як складний процес, що включає в себе і масу (публіку) – одночасно і об’єкт, і суб’єкт цієї діяльності. Це призводить до суттєвого впливу масової комунікації не лише на сприйняття особистістю громадсько-політичних реалій у суспільстві, але й на засвоєння нею певних ідеологічних постулатів. Тому роль масової комунікації повинна полягати у захисті фундаментальних цінностей демократичного суспільства.

У середині минулого століття на перший план висуваються теорії канадського вченого М. Маклюена, який, з одного боку, виходив із соціокультурного детермінізму комунікації, а з іншого, проголосивши утвердження «ери телебачення», зробив акцент на її самоцінності і навіть самодостатності («Сам засіб комунікації і є повідомлення»), та ідеї соціального конструктивізму американських дослідників П. Бергера і Т. Лукмана. Останні висунули концепцію двох видів ідентичності людини як члена соціуму: ту, яка формується під впливом суспільних відносин і видозмінюється разом з їх трансформацією, і ту, що формується завдяки образу світу, який створюють медіа.

Найбільш повно масово-комунікаційний вплив на формування громадянського суспільства розглянуто в працях німецького філософа Ю. Габермаса. Він висуває ідею громадянського дискурсу, який забезпечується рівністю всіх учасників, суспільно значущими темами, обговорення та відсутністю обмежень, який стає своєрідним засобом емансипації різних верств населення від тиску держави та її інституцій. Розвиток комунікаційних відносин та їх раціоналізація, за Ю. Габермасом, – чи не єдиний шлях формування громадянського суспільства.

Комунікація пронизує всі аспекти існування суспільства. З її допомогою можна вирішувати не тільки глобальні, але й локальні завдання, прагнучи до того, щоб будь-які проблеми було вирішено на комунікативному рівні. «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, інший — зірки» (Олександр Довженко). Із цих слів можна зробити висновок, що від кожного з нас залежить майбутнє нашої країни, важливо те, якою ми її бачимо в майбутньому і її народ. Застава майбутнього полягає в інтелектуальності й творчому характері розв’язуваних завдань. Саме ці два аспекти: інтелектуальність і творчість — завжди будуть залучати погляди молодого покоління. Завданням при цьому стає не просто заповнення інформаційного простору, а породження повідомлень, сприятливих для розвитку й функціонування організацій, структур, лідерів і навіть країн.

Розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій у першому десятилітті ХХІ ст. створив безпрецедентну можливість для організації надпотужного інформаційного поля, що постійно оточує індивіда. Його життя в постмодерному світі визначається панівною роллю мас-медіа, які здійснюють безпосередній вплив на політичну, соціальну, культурну та інші ідентифікації. “Ми повинні відчути на собі цей новий стан речей, цю примусову екстраверсію внутрішнього, цю примусову ін’єкцію зовнішнього, що буквально означає категоричний імператив комунікації”.

Сьогодні наявність нових жанрових моделей медіа-текстів, специфічних естетичних позицій їх авторів, ігровий принцип в організації текстів, тотальний плюралізм смислів та іронічний модус дають підстави говорити про утвердження постмодерністського світогляду, а засоби масової комунікації вважати найважливішим інструментарієм інтенсифікації цього процесу у світі загалом й Україні зокрема.

На жаль, межі цієї наукової розвідки не дають змоги якнайширше подати й узагальнити всі теоретичні й філософські погляди на сутність еволюції системи засобів масової комунікації.

Утвердження парадигми постмодернізму окреслює безліч проблем у філософському та соціальному знанні, маркує нові теми в мистецтві, сприяє виробленню нового плюралістичного погляду на світ. У науці існують два погляди на взаємозумовленість розвитку суспільства, його світогляду та еволюцію системи мас-медіа. Перший підхід вказує на прямо пропорційний зв’язок між товаровиробництвом та інформаційним виробництвом. Другий підхід у своєму розумінні еволюції медіа-систем спирається на аналіз мови, знаку, символу в інформаційних повідомленнях й описує бік змістовний.

Саме аналіз символічної, семіотичної складової медіа-системи дає змогу якнайповніше показати зв’язки та вплив еволюції засобів масової комунікації на розвиток світоглядної парадигми постмодернізму.

Зворотний зв’язок у системі масових комунікацій має бути безперервним і надійним, його організують і здійснюють або спеціальні агенти зі служби зв’язків з громадськістю, які працюють безпосередньо в цільових аудиторіях, або довірені (підготовлені й перевірені) представники певної цільової аудиторії.

Слід зазначити, що в будь-якій цільовій аудиторії, на яку спрямований потік інформації, зазвичай є молодше і старше покоління, а вони по-різному реагують на інформаційні звернення, спілкуються між собою, впливають один на одного. Ці стосунки також включаються до системи масових комуні­кацій. Систему відносин засобів масової комунікації можна уявити як глобальну систему, що складається з певних підсистем (окремих взаємопов’язаних систем нижчого рівня) (схема 1.1).

Масова свідомість по суті своїй міфічна, ось чому такі важливі названі аспекти. Для успішного розвитку демократичних держав, для досягнення поставленої мети необхідно, щоб у кожного члена суспільства формувалася вірна соціальна орієнтація, світогляд, які мають відповідати певним ідеалам, цінностям і завданням суспільства, а також соціальна активність, спрямована на здійснення цієї мети і задач.

Важливо розуміти, що управлінська діяльність має по суті своїй інформативну природу. І найважливішим для ЗМІ є передача інформації населенню. При цьому основна задача ЗМІ — вплив на свідомість людей, наближення їх до ідеалу, що відповідає політичним, культурним та ідеологічним нормам.

Очевидно, що в Україні з розвитком ринкових відносин, укріпленням демократичних інститутів, структур та організацій громадського суспільства, вплив різних груп громадськості на процеси сучасного суспільного життя дедалі зростатиме. У розвинених демократичних країнах необхідність цілеспрямованого формування різних груп громадськості і розвитку комунікативних взаємодій з ними в цілях досягнення суспільно вагомих результатів зумовила появу в ХХ столітті спеціалізованої комунікативної технології [1, c. 18].

Не меншою популярністю серед населення користується такий вид мас-медіа, як радіо. Слово “радіо” в перекладі з латинської означає “випромінюю проміння”. Загальновідомо, що радіо — це спосіб передачі інформації на відстань за допомогою радіохвиль. Радіомовлення — це засіб масової інформації, що через радіоканали передає необмеженій кількості слухачів мовленнєві, музичні, драматичні та інші передачі з метою інформативно-емотивного впливу. Передісторією появи радіо були фундаментальні дослідження М. Фарадея, Дж. Максвела та Г. Герца. Виникнення радіо пов’язують з іменами Олександра Попова та Гульєльмо Марконі. Завдяки тому, що було винайдено радіо, відбувся технічний прорив у багатьох галузях науки та техніки, пов’язаних з обміном та обробкою інформації.

Перша публічна демонстрація системи “реєстрації грозових розрядів” О. Попова відбулася у Санкт-Петербурзі 7 травня 1895 р., а 12 грудня 1901 р. Г. Марконі вперше почув сигнали з іншого боку Атлантики. Широко застосовувати радіо почали після 1920 р. Регулярне мовлення українського радіо розпочалося 1924 року, і вперше воно з’явилося у Харкові, потім у Києві, Дніпропетровську, Одесі та інших містах. На перших етапах розвитку радіо його називали газетою без паперу, тому що не були поширені індивідуальні приймачі й радіоповідомлення транслювалися через гучномовці, встановлені на вулицях та площах. Після вдосконалення передавальної та приймальної техніки, радіоприймачі з’явилися майже в кожній домівці.

Роль радіомовлення як засобу масової інформації особлива, адже передача інформації здійснюється через звуки людського голосу, музики, шумів, що мають сильний емоційний вплив на слухачів [5]. Радіо здійснює навіювання на людину, тому радіомовлення використовували як засіб масової агітації, пропаганди, для формування громадської думки, впливу на свідомість, почуття та вчинки слухачів. Специфікою радіо є одночасність та всеохоплюваність, тому що його можна слухати в будь-якому місці, воно доступне навіть для безграмотних і дає можливість людині займатися одночасно й іншою діяльністю. Авізуальна за своєю суттю комунікація спонукає дітей та підлітків уявляти те, що відбувається, а це сприяє розвитку абстрактного мислення. Цей виховний аспект надзвичайно важливий, адже величезний потік інформації людина отримує в цьому віці в процесі регулярного навчання через слух.

Радіопередачі поділяють на декілька груп за тематикою (інформаційні, суспільно-політичні, освітні, релігійні, економічні, спортивні, музичні, літературно-драматичні, рекламні, інформаційно-розважальні), за аудиторією, за періодичністю, за методом відображення (мовленнєві, музичні, змішані, ігрові).

Одним з найбільш популярних сьогодні видів ЗМІ, який виступає абсолютним лідером у структурі дозвілля дітей та молоді, є телебачення. Його виникнення пов’язують із першим проектом телевізійної системи Адріано де Пайва (20 лютого 1878 р.). У 1879 р. француз Костянтин Сенлек опублікував опис апарата, названого ним “електроскоп”. Свій внесок у появу телебачення зробили винахідники Дж. Перрі, У. Ейртон, М. Леблан та П. Ніпков. Термін “телебачення” вперше використав К.Д. Перський на міжнародному конгресі в Парижі у 1900 р. [8]. А 11 травня 1907 р. у Санкт-Петербурзі вчений Б.Л. Розинг винайшов спосіб передавати за допомогою радіоелектронних засобів на певну відстань не тільки звук, а й зображення — виникло телебачення, дослівно “бачення на відстані”. Якщо фотографія та кіно — оптико-хімічні комунікативні засоби, то, на відміну від них, радіо та телебачення — електронні комунікативні засоби. Перші експериментальні телеприймачі з’явилися наприкінці 1930-х рр., а поширюватися вони почали після 1945 р. Майже кожна українська родина сьогодні має вдома телевізор. Соціологічні дослідження доводять, що час перегляду телепрограм підлітками перевищує не тільки час спілкування з батьками, але й (якщо взяти так би мовити середньорічний показник) перебування підлітка у стінах того чи іншого навчального закладу.

Телебачення класифікують за такими параметрами: 1) за способом трансляції (ефірне, супутникове, кабельне); 2) за охопленням аудиторії (загальнонаціональне, міждержавне, регіональне, місцеве); 3) за спеціалізацією програм (загальне та спеціалізоване); 4) за фінансуванням (бюджетне та таке, що самофінансується); 5) за комунікативною моделлю віщання (монологічне, діалогічне, інтеракційне) тощо [7, с. 454].

Щоб продемонструвати специфіку видів ЗМІ, хотілося б навести думку російського письменника Е. Багірова, згідно з якою радіо в оперативних випусках новин повідомляє про те, що відбувається у світі, ввечері влада переходить до телебачення і воно наочно демонструє, як це відбувалося, а наступного ранку газети дають детальний аналіз того, чому це сталося [5, с. 17].

Найбільш молодим видом мас-медіа є мережа Інтернет, історія якої триває з 1958 р., коли у Сполучених Штатах Агенція перспективних дослідних проектів Міністерства оборони (U.S. Defence Department’s Advanced Research Projects Agency ARPA), почала експерименти з об’єднання комп’ютерів за допомогою телефонних ліній. Мережа ARPAnet стала першоосновою Інтернету, вона була створена для підтримки наукових досліджень у військово-промисловій сфері [1]. У 1968 р. з’явилася перша мережа, подібна до сучасної, що складалася з чотирьох комп’ютерів, а протягом наступних десяти років до цієї мережі приєдналися десятки університетів та інших організацій. У 1982 р. виникла Європейська мережа, до того часу вона існувала лише у США, Канаді та Великій Британії. У 1989 р. фізик Тім Бернерс-Лі у Швейцарії створив у своєму персональному комп’ютері інформаційну базу даних і через телефонний зв’язок відкрив до неї доступ усім бажаючим, що й стало прототипом інформаційної мережі планетарного масштабу. У 1991 р. з’явилася технологія WWW (world wide web) і в тому ж році до мережі Інтернет приєдналася Росія та Україна. За даними соціологічних опитувань, кількість постійних користувачів мережі Інтернет у 2003 р. становила близько 1 млн осіб, тобто близько 2% населення (для порівняння: в Росії на той час показник становив 3%, у країнах ЄС — 36%, США — 76%). Прогнозовані темпи зростання Інтернет-аудиторії в Україні — 40% на рік, це менше, ніж середні темпи зростання мережі у світі (50-55% щороку). За кількістю користувачів мережі Україна посідає 28-ме місце в Європі і 45-те у світі. До того ж розподіл Інтернет-аудиторії в Україні дуже нерівномірний. За даними мережі Інтернет, на великі міста припадає 2/3 користувачів [1].

Багато сучасних підлітків є прихильниками мережі Інтернет завдяки можливості спілкування, користування колекціями ігор, музики, фільмів, швидкого отримання будь-якої інформації.

Засоби масової інформації перебувають під контролем певних структур (як державних, так і недержавних), безперервно продукують величезну кількість знаків — мільйони слів і тисячі зорових образів, які несуть ідеологічне навантаження, орієнтують величезні аудиторії людей на досить визначене світосприйняття та поведінку. Через ЗМІ здійснюють, передусім, пропагандистський вплив. Але є й інший напрям їх використання — просвітницький вплив, хоча загальний обсяг повідомлень такого спрямування дещо менший.

Розглядаючи ситуацію в газетному бізнесі України, варто порівняти її з ситуацією в США:

• преса (від франц. presse – прес, друк) – друковані періодичні видання (газети, журнали, альманахи, бюлетені, збірники), в яких систематично й оперативно різноманітними мовностилістичними й зображальними засобами відтворюють найактуальніші суспільно-політичні події. В суспільстві преса відіграє роль засобу комунікації, виступає інструментом відображення життєвих процесів, формує громадську думку;
• газета (від італ. gazetta – назва дрібної монети) – періодичне видання, що оперативно висвітлює суспільно-політичні, громадсько-культурні, економіко-виробничі, науково-літературні, спортивно-масові та інші актуальні події, факти та явища, порушує важливі життєві проблеми. Від інших періодичних видань відрізняється більшою періодичністю, оперативністю публікованої інформації, масовим розповсюдженням серед читачів, різноплановим відтворенням різних аспектів суспільного життя.
• журнал (від франц. journal – щоденник, газета) – періодичне видання, один з основних видів засобів масової інформації, що формує громадську думку. Від газети відрізняється форматом, тематикою, характером подачі матеріалів, має більше можливостей для аналізу.
• періодика (від грецьк. рeriodikos – той, що регулярно чергується) – сукупність друкованих видань (газети, журнали, альманахи, вісники, бюлетені), які виходять у відповідні, точно визначені терміни під одним заголовком і в однаковому художньо-технічному оформленні.

Організація роботи сучасного періодичного видання залежить від завдань, що стоять перед ним. Виконати їх, а також “вижити” в нових економічних умовах зможе лише те видання, яке найдоцільніше розподілить свої сили, ефективно спрямує журналістську творчість.

Упровадження нових технологій також спричинило значні зміни в структурі сучасної газети.

Ведення газети за обраною специфікою – процес дуже складний, тому виконати завдання, що стоять перед виданням, можна лише забезпечивши чітке функціонування журналістського колективу.

Специфіка організаційно-творчої діяльності редакційного колективу визначається тим, що це не тільки виробничий колектив, а й колектив творчий.

Кожен із співробітників редакції, в першу чергу журналіст, — творчий працівник, виконує свою, властиву тільки йому функцію. Лише об’єднання у редакційний колектив дає можливість вирішувати спільне завдання – випускати колективний журналістський продукт – номер газети або журналу, тим самим підтверджуючи, що окремо взятий співробітник виконати це завдання самотужки не може.

Досягти раціональної організації праці можна лише при відповідній структурі редакційного апарату, правильній організації праці на різних ділянках газетного виробництва.

Структура періодичного видання залежить від завдань, що стоять перед друкованим органом, обсяг роботи, який треба виконувати, специфічні умови регіону, де виходить газета, тип видання, його періодичність тощо.

У сучасних умовах засоби масової інформації (ЗМІ), зважаючи на суспільну важливість, масовість та доступність, мають величезний вплив на духовні процеси, що відбуваються в суспільстві. Залучаючи громадян до інформаційних відносин, ЗМІ формують певні ціннісно-смислові моделі для засвоєння суспільством і таким чином змінюють аксіологічну картину соціуму. Здатність швидко охоплювати найбільш широкі аудиторії дає можливість сучасним мас-медіа трансформовувати традиційну систему духовного виробництва в певному напрямі, з приводу чого в розвинутих суспільно-політичних системах панує теза, що той, хто володіє засобами масової інформації, володіє громадською думкою.

У сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна — спостереження за подіями і формування суспільної думки стосовно їх сутності; інформаційна — збирання, редагування, коментування та поширення інформації; ретрансляційна — відтворення певного способу життя з відповідним набором політичних, духовних, соціальних цінностей. Завдяки реалізації зазначених функцій ЗМІ справляють вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, на соціально-психологічний і духовно-культурний розвиток кожного члена суспільства, тому що кожна нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стереотипізована й несе в собі багаторазово повторювані ціннісні орієнтації й установки, що закріплюються у свідомості людей.

Водночас слід зазначити, що багатоаспектне проникнення ЗМІ в життя суспільства може відігравати як об’єднуючу роль і сприяти консолідації суспільства, так і дезінтеграційну, роз’єднуючу, упроваджуючи в суспільну свідомість негативні стереотипи, що, на думку Г.Блумера, особливо є відчутним в кризові періоди історичного розвитку суспільства, коли люди у стані соціальної невизначеності особливо підпадають під вплив, легко відкликаються на різні нові стимули, ідеї, а також більше піддаються пропаганді й різним маніпулюванням [8, с. 123].

Складовою суспільної свідомості є національна свідомість, яку науковці визначають як систему колективних соціально-психологічних феноменів, сутністю котрих насамперед є уявлення про свою спільноту як національну, окрему від інших спільнот. І.Кресіна наголошує, що основними елементами національної свідомості, насамперед, є: етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер [16, с. 87]. На думку Ю.Куц, національна свідомість ґрунтується на уявленнях етноспільноти про соціальні вартості, норми, спільне походження, традиції, що своїми коренями сягають далекого минулого. Вона глибоко пов’язана з територією проживання, мовою, соціально-економічними набутками, які акумулюються в особливостях духовного розвитку, політичних інституціях, національних інтересах і традиціях, ідеях, національній мрії, національній ідеї, національній ментальності, національному характерові, національній психології [13, c. 45]. Ю.Бромлей до елементів національної свідомості відносить етнічну свідомість та уявлення про типові риси своєї спільноти, уявлення про рідну землю чи територію народу та про національний державний  устрій  [9, c. 176-183].

Преса поступається в оперативності телебаченню і, тим більше, радіо. Тому, як правило, радіо першим повідомляє, що власне відбулося, хоча і в дуже стислій формі. Дещо відстаючи за часом, телебачення демонструє, як саме це відбулося. І тільки на наступний день, а то й пізніше читач отримує газету, в якій прочитає коментар, чому сталася саме така подія (щоправда автор статті попередньо також слухав радіо і бачив телесюжет).

Аналітичність — основна перевага преси. Якщо телебачення працює «для всіх», радіо — для «поспішаючих і лінивих», то газета — виключно «для розумних», або для бажаючих виглядати такими: газети та журнали переважно читають люди з вищою освітою. Це дуже важлива характерна риса преси, оскільки, як зазначає О. Литвиненко, «з точки зору планування інформаційних впливів на суспільство саме прошарок інтелектуалів є найважливішою проміжною ціллю». Аналітичність преси має зворотну сторону: газета поступається і радіо, і телебаченню в емоційності повідомлення, а тому поступається в маніпулятивних можливостях, оскільки об’єктом маніпуляції є несвідоме та емоційне.

Незважаючи на те, що в Україні регулярно читає газети лише п’ята частина суспільства, їх роль залишається важливою. Друковані видання були й залишаються для політичних сил та їх лідерів альтернативою більш дорогому телеефіру. Преса має також низку інших переваг. До надрукованого можна повернутися, подумати над ним. Можна передати газету іншим, а потім обговорити прочитане, можна також робити вирізки; оформлення підписки на друкований ЗМІ забезпечує майже 100 % прочитання матеріалу.

Кількісні показники теле-, радіомовлення, випуску газет та журналів мають сталу тенденцію до зростання. Проте тиражі періодичних видань все ще залишаються меншими за показники періоду до проголошення незалежності. Падіння тиражів друкованих ЗМІ здебільшого спричинено низькою платоспроможністю населення та відносно високою вартістю видань. Остання, в свою чергу, зумовлюється високими цінами на папір та несприятливою податковою політикою в галузі видавничої діяльності.

Масив друкованих періодичних видань характеризується домінуванням російськомовної преси. Ще більшою мірою це стосується видавництва художньої літератури.

За цільовим призначенням в Україні зареєстровано: загальнополітичних та інформаційних видань — по 22 % від загальної кількості, рекламних — 15 %, для дозвілля — 5,8 %, виробничо-практичних — 4,7 %, офіційних — 3,9 %. Лише 3,7% становлять наукові й релігійні видання, 3,2 % — для дітей і юнацтва, 2,6 % — навчальні. Невеликий відсоток наукових, дитячих та навчальних видань свідчить про незабезпеченість наукових і освітніх потреб українських громадян, про недостатність інформаційного забезпечення розвитку науки та освіти.

Переважна частина (56,3 %) засновників друкованих ЗМІ — це окремі громадяни та комерційні структури, отже, частка недержавної преси в Україні є досить високою.

Світовий досвід переконує, що в процесі об’єднання націй в сильні держави важливу роль відігравали ЗМІ, завдяки діяльності яких і, в першу чергу, преси створювався новий вид соціальної спільноти, яку, незважаючи на відстань, об’єднувала спільна зацікавленість інформацією. Маючи всі можливості для швидкої трансляції єдиних символів і цінностей в національному масштабі, через створення суспільного діалогу ЗМІ сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості суспільства. Через мережу інформаційних комунікацій передається необхідна державно-політична, суспільно-економічна, ідеологічна, історична, етнічна та інша інформація. Завдяки розкриттю змісту і пропаганді в засобах масової інформації таких понять, як “демократія”, “громадянське суспільство”, “правова держава”, “національна ідея”, формується відповідна система духовних цінностей суспільства, які лежать в основі творення політичної нації й розбудови незалежної держави.

Водночас слід зазначити, що формування і зміцнення національної свідомості засобами ЗМІ значною мірою залежить від їх позиції у суспільстві. За умови, якщо засоби масової інформації є незалежними й здатні культивувати, збагачувати загальнодержавні й національні цінності в умовах глобалізованого світу, відтворювати і транслювати історико-культурні традиції, утверджувати національну мову, культуру, що є можливим у демократичному суспільстві, — вони сприяють творенню єдиного інформаційно-культурного простору держави, формуванню духовних основ нації, виступають дієвим інструментом консолідації суспільства в єдину національну спільноту.

В ідеалі ЗМІ можуть консолідувати різні партії й рухи, організації й спільноти, відображаючи і ознайомлюючи суспільство з їх позицією, регулярно організовуючи проведення діалогу стосовно суспільних проблем. Мас-медіа можуть в неупереджених узагальнюючих коментарях виділяти із усіх дискусій ті пропозиції, що спрямовані насамперед на порозуміння і злагоду суспільства, а отже, виступати каталізатором об’єднання, інтеграції суспільства й зміцнення держави.

Але якщо в суспільстві ЗМІ є залежними від держави, контролюються певними фінансовими чи політичними групами, вони стають знаряддям маніпуляції суспільною свідомістю, провідниками певної ідеології і, що є найнебезпечнішим, — часто сприяють упровадженню чужих, не властивих суспільству духовно-моральних і політичних цінностей, що руйнує духовний фундамент його існування.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що в умовах незалежної Української держави вітчизняні мас-медіа отримали на законодавчому рівні свободу слова і цензури, політичну і професійну незалежність від державної влади. Однак посилення національного змісту та статусу державних українських ЗМІ не супроводжувалось адаптацією їх діяльності до ринкових умов, що не дало змоги витримати конкуренцію з потужними медіа-суперниками і, насамперед, комерційними телеканалами та газетами. Постійно відчуваючи нестачу бюджетного фінансування, державні телевізійні канали, центральні друковані видання змушені шукати додаткові кошти для здійснення своєї діяльності — від акціонування і до продажу рекламного часу. Це призвело до того, що серед ЗМІ майже не залишилося тих, акціями яких не володіли б великі фінансово-економічні групи. В результаті ситуація складається таким чином, що переважну більшість вітчизняних ЗМІ сьогодні утримують не держава й інститути громадянського суспільства, а окремі політичні партії та фінансово-промислові кола, які закономірно використовують потенціал мас-медіа передусім у власних, а не загальносуспільних інтересах.

Проблемою залишається наявність великої кількості державних і комунальних ЗМІ, які мають обмежену спроможність здійснювати незалежну інформаційну політику і об’єктивно змушені орієнтуватись у своїй діяльності на позицію органів влади та політичних сил, представлених у ній. Відтак творчі колективи таких ЗМІ не можуть повною мірою дотримуватись об’єктивності та неупередженості у поданні інформації, бути вільними у відображенні різних точок зору щодо подій, готувати критичні матеріали, проводити незалежні журналістські розслідування.

Отже, в сучасних умовах “незалежні” ЗМІ, які покликані бути центрами громадського контролю і за діями влади, і за збереженням духовних цінностей нації, зростаючись фактично з владою, бізнесовими колами та політичними організаціями, переважно працюють не на повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому культурно-історичному досвіду українського народу, а висвітлюють приватні чи корпоративні інтереси певних угруповань. Усе це свідчить про відсутність в Україні дієвої державної політики у сфері масової інформації.

1.2. Еволюція друкованих засобів масової інформації

Історія газети, її виникнення й розвиток тісно пов’язані з історією світових цивілізацій. Насамперед  — європейської цивілізації. Шлях, пройдений газетою від її зародження до наших днів, можна умовно розділити на кілька етапів. Перший з них охоплює період так званої пражурналистики — з І в. до н.е. Під нею розуміють виникнення первинних способів, засобів, методів, а потім і систем передачі й поширення інформації.

В основі всього лежала потреба людей в інформації — про те, що їх оточувало, із чим вони зустрічалися. Ця інформація відкривала їм можливості для спілкування й для забезпечення їхнього життя. Потреба в ній підсилювалася з розвитком суспільства, з виникненням держави.

Виникнення державності — перша умова появи первинних форм і методів передачі інформації. Правителі мали потребу в передачі підлеглим управлінської інформації — у формі указів, наказів, постанов і тому подібних послань. Спочатку ця інформація передавалася у фіксованій усній формі, неї заучували гінці й посли, глашатаї проголошували її на міських площах і в зборах громадян. Потім цю інформацію стали фіксувати в писемній формі. Виникнення писемності було другою умовою зародження первинних форм передачі інформації.

Одночасно йшов процес формування аудиторії — одержувачів інформації. Він з на двох напрямках, які часом перепліталися. Одне з них — користувачі управлінської, політичної інформації: чиновники, піддані, громадяни держави — ті, ким управляли. Інший напрямок — одержувачі економічної інформації: купці, торговці, ремісники, міняли — ті, кому потрібна була інформація про виробництво й наявність на ринках різних товарів, їхніх цінах, котируванні грошей, прибутті в порти кораблів з товарами й т.п.

З розширенням географічних відкриттів, винаходом і поширенням нових технічних засобів виробництва різних товарів, виникненням міжнародного ринку, із зародженням у розвинених європейських країнах буржуазії підсилилася й потреба в більше надійних засобах доставки й одержання регулярної інформації, зв’язаної з усіма сторонами життя суспільства. Приблизно в XІ ст., з початку Відродження в Європі, почався й другий етап появи передумов появи перших газет. Він тривав до XVІІ ст.

Найважливішої із цих передумов було поширення грамотності. Неписьменна людина могла одержувати інформацію тільки в усній формі — розповідей, слухів, переказів змісту документів і т.п. Зростання кількості університетів, куди прагнули надійти молоді люди, відкриття безлічі шкіл приводили до появи грамотної аудиторії, здатної одержувати письмову інформацію. Однак цьому протягом  тривалого часу перешкоджало відсутність матеріалу, на якому можна було б фіксувати, розмножувати й зберігати цю інформацію. Правда, у древньому Єгипті знайшли спосіб обробки папірусу. Єгипетські фараони й жерці направляли свої написані ієрогліфами послання на папірусі, але розмножувати їх було неможливо. У Древньому Римі з І ст. до н.е. для загального прочитання виставляли Akta Senatus і Akta dіurna populі — зведення новин на дошках, покритих гіпсом. Їхньої копії на папірусі направляли чиновникам, що відповідали за керування римськими провінціями. У середні століття в монастирях писали й переписували книги, у тому числі літопису, на пергаменті — обробленій шкірі тварин, але це було дуже дорого й не годилося для поширення новин. У Китаї в VІІ в. відкрили спосіб готування бавовняного паперу, але до Європи він дійшов лише в ІX ст. — в Італію й в XІІІ ст. — у Францію. Лише в XІІІ- XІ ст. тут почали виготовляти папір, переробляючи ганчір’я. Нарешті був отриманий дешевий матеріал для фіксації й поширення письмової інформації. Не вистачало лише технічного засобу її розмноження. Воно з’явилося в Європі з винаходом у середині XV в. Гутенбергом друкованого верстата з пересувними літерами. Це знаменувало початок так званої ери Гутенберга, що тривала майже п’ять сторіч. Виникли умови для появи перших газет. Однак цьому заважало відсутність організації їх швидкого й регулярного поширення з місця, де перебували редакції й друкарні, в інші населені пункти. Ця перешкода була усунута лише з появою в Європі пошти — як державної, так і приватної, комерційної. Споживачі газетної інформації придбали можливість одержувати її швидко й систематично.

Поява на початку XVІІ ст. у Європі перших справжніх газет знаменує собою початок третього етапу історії цього друкованого періодичного видання. Дотепер   у різних країнах сперечаються, де з’явилася перша друкована газета. Але відомо, що в 1609 р. у Німеччині стали видавати «Avіsso Relatіon, oder Zeіtung», в 1622 р. в Англії з’явилася щотижнева газета «Weekly News», а ще через десяток років — в 1631 р. у Франції — «La Gasette».

У Росії вже в XVІІ ст. при царському дворі регулярно випускали паперові рукописні «Куранти», що іноді носили інші назви — «Вістові листи», «Стовпці» — своєрідна прагазета, з якої знайомилися цар і його придворні. У грудні 1702 р. Петро Й підписав указ про видання в Росії типографським способом першої справжньої друкованої газети. Наприкінці  1702 р. — початку 1703 р. вийшли у світло її перші номери за назвою «Відомості». Через три століття, в 2003 р. у Росії широко відзначили створення першої вітчизняної газети.

З посиленням буржуазії й формуванням капіталістичного суспільства газета й    інформація, що втримується в ній, стала товаром. Виникає й розвивається ринок друкованих періодичних видань, важливу частину якого становлять газети. Прискорюваний процес поділу праці приводить до виникнення нових професій, пов’язаних з підготовкою, випуском і поширенням газети. З’являються професійні журналісти, що спеціалізуються на керівництві редакціями й на підготовці текстів і ілюстрацій на різних тематичних напрямках. Але ще до випуску друкованих газет у середньовічній Європі з’явилися фахівці, які заробляли написанням і продажем бажаючої різноманітної інформації. У Венеції навіть виник цех scrіttorі d’avvіso — письменників новин. Уважають, що й саме найменування друкованого видання — газета — пов’язане з назвою дрібної монети — gazzetta, що платили у Венеції за прочитання зведення новин, підготовленої таким фахівцем.

Четвертий етап історії газети пов’язаний з розквітом журналістики в капіталістичному суспільстві, з охопленням в XІХ і XX ст. усього світу масовими друкованими періодичними виданнями. Для цього етапу характерна диференціація газет, їх усе більше дробовий поділ на різні типи — по ідеологічній, політичній, соціальній, національній, професійній і іншій підставах, усе більше високий рівень професіоналізації роботи редакції, підготовки й випуску видання. І комерціалізація газети, її націленість на одержання доходів і прибутку.

Останній, п’ятий етап розвитку газети почався в другій половині XX ст. Його визначають виникнення нових засобів масової інформації, поява нових технологій — комп’ютерів, Інтернету й інших, перспектива народження мультимедіа, що сполучать ознаки й можливості різних ЗМІ. Це знаменує завершення ери Гутенберга й початок нового напрямку розвитку газети.

Зміни, які зараз відбуваються в суспільстві в різних країнах світу, в першу чергу політичні, але також і соціально-економічні, засвідчують важливе значення засобів масової інформації. Останні не лише самі змінюються під впливом «зовнішніх» подій, але й самі часто є призвідниками перетворень. В той же час діяльність ЗМІ відчуває на собі вплив різних факторів, від яких залежить специфіка передавання інформації та її інтерпретація. Одним із найбільш важливих факторів є політична система суспільства.

Сучасний стан друкованих засобів масової інформації в Україні формується також в умовах перманентних політичних змін і трансформацій, однак підвалини сьогоднішньої української преси були закладені в добу перебудови, на останньому етапі існування СРСР. Проте і на сьогоднішній день українські друковані ЗМІ не позбулись тих подекуди негативних рис, які були їм притаманні в часи перебудови. В першу чергу – це їх ідеологічна та політична сегментованість. Якщо до цього додати проблеми, пов’язані із соціально-економічними перетвореннями, бурхливими та суперечливими політичними процесами, мовною, регіональною, ментальною неоднорідністю українських земель, великим соціальним розшаруванням суспільства та значною присутністю іноземних ЗМІ в інформаційному просторі України, стає зрозумілим, що процес формування української преси є складним і неоднозначним, а його дослідження є актуальним з точки зору кращого розуміння становлення сучасної української державності та громадянського суспільства в розрізі формування повноцінного, самодостатнього і незалежного інформаційного простору України.

Засоби масової інформації є найяскравішим індикатором змін, які відбуваються в суспільстві. Особливо це можна спостерігати останніми роками, коли Україна увійшла в новий період розвитку й на зміну державній монополії та інституту політичної цензури проголошується гласність і демократизація. Рушійні процеси, що почали відбуватися в різних суспільних сферах (політичній, фінансово-економічній, соціальній), наклали свій відбиток на розвиток ЗМІ в цілому й на їх типологічну парадигму зокрема.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що відповідно до законодавства України система вітчизняних ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами мас-медіа, а саме: друковані, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду “периферичні утворення” журналістики. До друкованих ЗМІ належать періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені й разові видання з визначеним тиражем тощо; до аудіовізуальних — радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Інформаційні служби представляють телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро і компанії, прес-служби при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях, агентства паблік рилейшнз, професійні журналістські клуби й асоціації. Останнім часом до системи ЗМІ відносять також соціальні інститути й осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою кадрів.

Друкована продукція залишається затребуваною, незважаючи на стрімкий розвиток медіатехнологій – однак при цьому необхідно стимулювати ринок друкованих видань, щоб зберігати його конкурентоспроможність.

Інформаційний ринок — складний, багатоаспектний, багатобічний простір. Відповідно до  процесу виробництва журналістської інформації й наступного її продажу він ділиться на дві частини. Перша з них — ресурсний ринок. Він охоплює все, що необхідно для виробництва журналістської інформації в редакціях друкованих періодичних видань, на телебаченні, радіо й в інформаційних агентствах. До цих ресурсів відносяться фінанси, робоча сила, матеріали й енергія, техніка й різні види інформації — журналістської, рекламної, статистичної, наукової й ін. Кожний із цих ресурсів, без наявності яких неможлива діяльність ЗМІ, продається на відповідному ринку — фінансовому, робочої сили (праці), паперу й інших матеріалів, на ринку інформації й т.д. Редакції й компанії виходять на ці ринки як покупці. Необхідні ним товари вони здобувають у фінансових організацій і промислових підприємств, а недостатню журналістську інформацію — в інформаційних агентств і інших редакцій і компаній.

Друга частина інформаційного ринку — це простір, де продукція ЗМІ перетворюється в товар і де йдуть процеси обміну, тобто його продажі й покупки. Це — властиво інформаційний ринок. Усе, що представлено в ньому в момент виходу на нього нової журналістської інформації, є середовищем, що сприяє або заважає продажу або покупці нового інформаційного товару.

Друковані ЗМІ мають певних засновників — зацікавлених осіб. Неупереджена подача інформації практично неможлива. Адже господар видання має певний інтерес: політика, економіка тощо.

Науковцями запропоновано кілька класифікацій ЗМІ. Найбільш поширеною є традиційна, за якою виокремлюють чотири види самостійних ЗМІ: друковані, радіо, телебачення, мережні (або комп’ютерні). За іншою класифікацією, інформаційний простір будь-якої держави утворюють два типи інформаційних ресурсів: традиційні; бінарнокодовані. До традиційних інформаційних ресурсів належать друковані та аудіовізуальні ЗМІ, книги, фільмограми, оригінали та копії витворів образотворчих мистецтв тощо. Новітніми, або бінарнокодованими, ресурсами вважають такі, якими оперують за допомогою засобів обчислювальної техніки та систем комунікацій, що останнім часом набувають усе більшого поширення.

Щодо видів ЗМІ, то необхідно зазначити, що друковані видання за знаковою природою поділяють на чотири види: текстові, зображувальні, картографічні, нотні. До текстових засобів належать такі види видань: листівки, брошури, книги, газетні, журнальні, календарні видання. До зображувальних — буклети, проспекти, плакати, слайди тощо.

Більш традиційно друковані ЗМІ поділяються на газети та журнали. Газети — це періодичні видання, котрі виходять раз на тиждень або частіше, матеріали яких мають оперативний характер і повідомляють поточну інформацію. Журнали — це періодичні видання, котрі виходять раз на тиждень або рідше, їх матеріали здебільшого не мають оперативного характеру, відзначаються великими розмірами та аналітичним або художньо-публіцистичним характером. Розподіл всіх друкованих ЗМІ на газети й журнали склався історично, протягом століть. Існують такі класифікації друкованих ЗМІ: 1) за методом відображення дійсності (інформаційні, інформаційно-аналітичні, аналітичні, художньо-публіцистичні); 2) за засновником видання (урядові або регіонально-урядові, незалежні, партійні та інших громадських організацій, корпоративні); 3) за метою видання (політичні, суспільно-політичні, наукові та науково-просвітницькі, розважальні, спеціальні: жіночі та чоловічі, ділові, галузеві та професійні, етнічні, релігійні, рекламні та такі, що відображають додаткові потреби чи захоплення читачів); 4) за віком читачів (дитячі, молодіжні, для зрілого віку, для літніх людей, сімейні); 5) за територією розповсюдження (транснаціональні, центральні або всеукраїнські, регіональні, локальні); 6) за періодичністю виходу (ранкові й вечірні, щоденні, тижневики, щомісячні, видання, що виходять за спеціальними нагодами) [5]. О.Д. Кузнецова [2] поділяє друковані видання на масові та соціальні. Масові, у свою чергу, поділяються на суспільно-політичні, науково-популярні, культурологічні, а соціальні — на наукові, фахово-галузеві, соціально-групові.

Для кращого розуміння сутності та специфіки кожного з видів ЗМІ необхідно розглянути історичні відмінності становлення кожного з них. Слово “газета” походить від назви срібної венеціанської монети карбування 1538 р., саме стільки коштував інформаційний бюлетень (рукописні листки), який випускало спеціальне інформаційне бюро. Появу газет пов’язують із виходом у 1609 р. у Страсбурзі та Вольфенбюттелі перших періодичних інформаційних видань “Реляціон” та “Авізо”, а також із випуском у 1631 р. в Парижі щотижневого видання, яке називалося “La gazette” й повідомляло новини Франції та світу. Датою появи журналу називають 5 січня 1665 р., коли в Парижі починають видавати “Журнал учених”.

Перші журнали мали тільки науковий характер, але поступово їх тематика розширювалася. В Україні перші журнальні видання з’явилися у другій половині XVII ст., вони були переважно науковими, а пізніше виникли й журнали, що містили літературно-публіцистичні матеріали. Вважається, що перші три українських журнали — це “Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник” та “Украинский домовод”. Сьогодні газети й журнали користуються меншим попитом, ніж електронні мас-медіа, у загальній структурі дозвілля дітей підлітків читання посідає в дівчат сьоме місце, а в хлопців одинадцяте. Це явище пояснюють тим, що, по-перше, починаючи із середини 1980-х рр. зменшилася значущість читання як головного і найпривабливішого засобу проведення дозвілля. По-друге, український друкарський ринок майже не пропонує якісної продукції для дітей та підлітків.

Цілком зрозуміло, що неврегульованість міжнародної діяльності в галузі інформаційної політики не може задовольнити державу і вимагає розробки і здійснення комплексу заходів щодо розширення і збагачення збалансованого обміну телерадіопродукції продукції серед суб’єктів різних держав. Особливо це стає актуальним після підписання Україною Європейської конвенції “Про трансграничне телебачення”.

Не менше складна ситуація зберігається в галузі друкованих ЗМІ та видавництві. Статистика свідчить, що сьогодні в Україні виходить приблизно 4000 періодичних видань. Близько 30 газет та журналів — мовами національних меншин – болгарською, угорською, румунською, грецькою, татарською, німецькою, сербською, вірменською, на івриті та ідиш. Ця преса здебільшого зосереджена в місцях компактного проживання цих меншин.

За останні роки змінилася картина серед засновників видань, що поширюються по всій Україні. Перше місце тут посідають комерційні структури, друге – приватні особи, третє – наукові та науково-виробничі установи і лише потім — органи державного управління та громадські організації.

Більш ніж 50% видань мають загальнодержавну та зарубіжну сфери розповсюдження. Збільшилася кількість видань духовно-просвітницького, екологічного, медичного та релігійного змісту.

Починаючи з 1994 року держава почала проводити політику підтримки видавничої галузі в країні. Перш за все, це стосується державних видань, дитячих газет, видань трудових колективів, творчих спілок, громадських організації, науково-дослідницьких установ і навчальних закладів. Якщо до 1991 року книжки в Україні випускалися тільки державними та відомчими видавництвами, а їх було не більше п’яти десятків, то сьогодні видавничих структур різного підпорядкування та форм власності біля 800. Це можна вважати позитивом, якщо б разом із зростанням кількості видавництв, зростала б і загальна кількість видань та тиражів.

Не дивлячись на регулярні Укази Президента щодо підтримки видавничої сфери, проекти законів та постанови Кабінету Міністрів, процеси, що відбуваються в галузі, свідчать про неухильну поступову втрату Україною цього ринку. Російські видавництва впевнено лідирують на Україні за кількістю проданих книг, газет та журналів.

За даними статистичного щорічника України за 1998 рік тираж книжок, що друкуються на Україні зменшився в чотири рази (з 155 млн. прим. в 1985р. до 44 млн. в 1998р.). При збільшенні кількості журналів та інших періодичних видань у 5 разів (до 1000 назв) їх загальний тираж зменшився з 170 млн. прим. у 1985 році до 87 млн. у 1998р.

Виробнича база національного книговидання та преси, її матеріально-технічне забезпечення залишаються поки що на дві третини залежними від імпортної сировини – в великих обсягах країна імпортує картон, палітурні тканини, папір, фарби та деякі інші поліграфічні матеріали.

Більш оптимістичною виглядає ситуація в видавництві періодичних видань (газет та журналів). За останній час зросла кількість газет, особливо україномовних. На 1998 рік зареєстровано більш ніж 2 600 видань загальним тиражем 48 млн. примірників (в тому числі 19 млн. українською мовою). На 1 січня 1999 року функціонувало біля 330 загальнодержавних, 487 обласних, 15 республіканських, 431 міських, 456 районних, 266 приватних видань.

Водночас простежується тенденція збільшення тиражу загальнонаціональних періодичних видань, які в конкурентній боротьбі домінують над регіональними. Яскравий приклад: в 1990 році газета “Краматорская правда” (м. Краматорськ Донецької обл.) виходила тричі на тиждень тиражем 60 тисяч примірників. Сьогодні вона виходить двічі, і тираж її ледь перевищує 10 тисяч. Тобто, регіональні друковані ЗМІ, як і регіональні теле- та радіоканали, не витримують конкуренції з загальнонаціональними.

Законом України “Про національну програму інформатизації”, який був прийнятий в 1998 році, передбачається розвиток регіональних програм та проектів інформатизації.

Ще одна болісна проблема, яка існує як в галузі культури, так і в галузі інформації – це катастрофічне падіння якості використання української мови. Українській мові необхідно забезпечити підтримку і захист на загальнодержавному рівні, що стане могутнім соціальним фактором консолідації нації, стимулом розвитку культурних, правових, економічних і політичних відносин в Україні.

На жаль, нині відсутня налагоджена система популяризації української мови в засобах масової інформації, які, як відомо, мають величезний вплив на її розвиток та стан, і, водночас, самі є носіями цієї мови.

Найважливіші проблеми – різке зниження загальної і мовної культури, зокрема на телебаченні і радіо – особливо на комерційних каналах, порушення граматичних і лексичних форм, які забезпечують правильність, точність, образність і художню цінність мови. Багато теле- і радіопрограм насичені жаргонними і вульгарними словами. У програмах майже зникли освітні передачі з проблем української мови.

Потреби, інтереси і мотиви визначають цінність інформації. Існує кілька критеріїв її оцінки:

1. НОВИЗНА. Тут вже друковані ЗМІ на час передвиборної кампанії (як і завжди) випереджали одне одного зі швидкістю світла. Намагалися відшукати нові капосні цікавинки про ту чи іншу особу.
2. ДОСТОВІРНІСТЬ. Тобто об’єктивність та неупередженість. Про це годі й говорити. Яка перед виборами об’єктивність?
3. ДОСТУПНІСТЬ. Точність, ступінь наближення до реального «прототипу» повідомлення.
4. СВОЄЧАСНІСТЬ. Швидко, аби подіяло.
5. ВІДПОВІДНІСТЬ ЗАПИТАМ СПОЖИВАЧА. Що споживачу-народу потрібно?

Стрімкий розвиток вітчизняного ринку друкованих видань призводить до появи нових і зникнення відомих газет і журналів. Одним з ключових факторів успішного функціонування видання є саме змістове насичення інформаційного продукту. У цьому параграфі узагальнено рецепти відбору матеріалів у «новинному морі» за сучасної доби переходу від «інформаційного вибуху» до «інформаційного перевантаження».

Журналісти і редактори повинні постійно крокувати в ногу з читачем. Інколи у редакційному колективі нарешті відважуються на зміни, але виявляють, що читачі змінилися набагато сильніше. Наприклад, у сімдесятих-вісімдесятих роках минулого століття у індустріальних країнах Заходу почали масово виходити на роботу жінки, і від великої соціальної групи «домогосподарки» відкололася значна частина жінок, зайнятих у суспільному виробництві. Газети на Заході у своїй більшості не відповіли на зміну попиту та інтересів цієї групи. Саме тоді виникла велика група жіночих спеціалізованих журналів, які б читали ділові жінки у вільний час від фірм і офісів.

Читачі центральних київських газет і провідних регіональних видань очікують на повний набір подій в Україні, світі, місті і області і на додачу спеціалізовані сторінки, що висвітлюють культуру, спорт, економіку і т. п.

Наприклад, міська чи районна газета широко висвітлюватиме події міста чи району, її читачів менше цікавлять міжнародні проблеми. Але це лише на перший погляд. Звичайно, місцеву газету не цікавлять подробиці перестрілок у Єрусалимі чи перипетії політичного життя перехідного уряду Іраку. Але ось міжнародні інформаційні агенції повідомляють про зростання цін на зерно пшениці (варіанти: сухе молоко, цемент, мінеральні добрива). Уважний редактор місцевого видання знає, що його регіон спеціалізується на вирощуванні пшениці (має завод, що експортує добрива), і тому «перехоплює» з потоку новин саме цю інформацію для своїх читачів. Далі планується коментар економічного оглядача, інтерв’ю у місцевих виробників тощо.

Отже, друковані газети – це базис нашого суспільства, і наша галузь сильніша, аніж багато хто може собі уявити. Газети повинні змінюватися, якщо у подальшому хочуть залишаться рупором суспільства і надавати громадянам інформацію.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ  СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОГО РЕДАКЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

2.1. Зарубіжний редакційний менеджмент

На Заході, де ринкові умови змушували власників редакцій ЗМІ все ретельно прораховувати, відразу відмовились від багатьох професій, які після комп’ютеризації редакцій стали зайвими, – машиністок, коректорів, деяких поліграфічних спеціалізацій.

Цей процес особливо інтенсивно відбувався наприкінці 70-х – у середині 80-х років минулого сторіччя і був позначений масовими страйками звільнених (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія, Канада, США, Австралія). Первісна «сваволя» медіа-монополістів під впливом профспілок журналістських організацій та появою все нових і нових інформаційних технологій (і відповідну потребу в них у журналістиці) трансформувалась на перенавчання й підвищення кваліфікації редакційних працівників, організацію нових робочих місць. Цей процес врешті-решт привів до оптимізації редакційної структури та штату.

Входження в інформаційний ринок привело не тільки до зміни основ існування ЗМІ. Економічний фактор найсильнішим чином впливає тепер на редакції, компанії й агентства, що випускають періодичні видання, і на всі сторони їхньої діяльності. Вплив ринку позначається й на самих виданнях — їхньому типі й характері, змісті й зовнішньому вигляді. І управління редакціями й компаніями, самим процесом підготовки й випуску газет, телерадіопрограм і інформаційних вісників виходить нині не тільки й не стільки із творчих і ідеологічних, скільки з економічних цілей і принципів.

Менеджмент найсильнішим чином впливає на колектив редакції, компанії, агентства. Його вплив проявляється вже в період формування редакції — на її величину, склад і структуру. І підсилюється під час функціонування редакції й випуску її видання. Характеристики редакційного колективу визначаються не тільки його творчими й виробничими цілями — необхідністю випускати періодичне видання на можливо більше високому професійному рівні, але й економічними причинами — вимогою забезпечити конкурентоспроможність видання, зміцнити його позицію у вибраній для нього інформаційній ніші й приносити прибуток. З урахуванням цього й визначається величина колективу редакції й компанії.

Економічні принципи редакційної діяльності. Перший і найважливіший з них — принцип прибутковості періодичного видання. Одна з головних цілей редакції або компанії — підвищення її доходів і одержання найбільшого прибутку. Це визначає організацію роботи будь-якого співробітника видання — як творчого, так і технічного.

Із забезпеченням прибутковості пов’язаний і другий принцип — забезпечення конкурентоспроможності видання. Він лежить в основі всіх заходів, спрямованих на підвищення його рівня, на задоволення інформаційних запитів споживачів інформації.

Третій принцип — економічної достатності (розумної економії) визначає прагнення керівників і співробітників редакції до досягнення своїх цілей з використанням найменших засобів, сил і енергії. Вони здійснюють розумну економію на всіх напрямках своєї діяльності, намагаючись одержати оптимальні результати в найменший час, найкоротшим шляхом і самим ощадливим способом.

Ці принципи втілюються в дійсність у процесі редакційного менеджменту.

У бізнесі, підприємницькій діяльності термін менеджмент (англ, management — управління) має кілька значень. Під ним розуміють, по-перше, вид діяльності, пов’язаної з управлінням підприємством, фірмою. По-друге, менеджмент сприймають як певну професію, представники якої є фахівцями в області управління виробничою й іншою діяльністю підприємства. Такого фахівця називають менеджером. По-третє, менеджмент розглядають як сукупність керівників виробничим колективом. Таким чином, менеджмент являє собою специфічний різновид підприємницької практики. Практика менеджменту вивчається й узагальнюється його теорією, що є одним з напрямків теорії управління.

Якщо ми звернемося до газетної редакції або телерадіокомпанії, то переконаємося, що в ринкових умовах у процесі медіабізнесу менеджмент одержує усе більше важливе значення. Але в редакційному колективі він здобуває специфічні риси, обумовлені особливостями журналістської праці, підготовки й випуску газети або іншого періодичного видання й економічних принципів редакційної діяльності.

Редакційний менеджмент — це діяльність, пов’язана з економічним управлінням редакцією або компанією. Його можна розглядати і як спеціальність, професію, що коштує в ряді інших спеціальностей працівників редакції. У діяльності керівників редакційних колективів — головних редакторів, відповідальних секретарів і ін. — уже давно проявлялися елементи того, що ми зараз називаємо менеджментом. Але вони завжди керували лише творчою діяльністю колективу, приділяючи її економічним основам незначна увага.

Тепер керівники редакції, компанії, агентства змушені займатися менеджментом, з огляду на його цілі. Найважливіша з них — забезпечення існування періодичного видання шляхом формування й зміцнення його економічної, фінансової бази. Це можливо лише при збільшенні його доходів, скороченні витрат і зростанні прибутку. Не менш важлива й інша мета редакційного менеджменту: виховання економічного мислення у всіх творчих і технічних працівників, керівників і виконавців.

На шляху до досягнення цих цілей менеджмент ставить перед працівниками редакції кілька конкретних завдань. Перше з них — завдання оптимізації розмірів, складу й структури колективу редакції або компанії. Друге — оптимізація управління колективом і організації його роботи. Третє завдання — оптимізація результатів цієї роботи — самого видання, його структури, моделі, системи публікацій і ін. Рішення цих завдань менеджмент пов’язує з оптимізацією роботи кожного співробітника редакції й з виконанням всіх операцій виробництва періодичного видання на можливо більше високому професійному рівні, вчасно, з використанням найменших ресурсів — людських, фінансових і матеріальних. Таким чином, мова йде про виробничий, творчий менеджмент — оптимізації управління процесом підготовки й випуску періодичного видання.

Інший вид цієї управлінської діяльності — властиво економічний, насамперед  фінансовий менеджмент. Він забезпечує формування й зміцнення фінансової бази редакції або компанії, розробляє фінансову політику й, зокрема, цінову політику їхніх керівників, контролює процес розробки редакційного бюджету й стежить за балансом.

Із процесом менеджменту деякою мірою  стикається кожний, хто бере участь у керуванні колективом редакції, компанії або агентства. Не тільки головному редактору, але й керівникові будь-якого підрозділу редакції — творчого або технічного, не говорячи вже про комерційний, доводиться приймати рішення, у тім або іншому ступені, що впливають на досягнення цілей, що стоять перед виданням, на його положення на інформаційному ринку. Але, насамперед, відповідає за рішення економічних проблем, пов’язаних з діяльністю редакції, фахівець — менеджер.

У невеликих редакціях і компаніях він нерідко вирішує більшість проблем, пов’язаних зі зміцненням економічної бази видання, радячись, зрозуміло, з керівником колективу. У цьому випадку він змушений бути універсалом і показувати свої знання й уміння на різних напрямках своєї діяльності. Але у великому колективі доводиться створювати службу економічного менеджменту. Вона складається з декількох співробітників під керівництвом генерального менеджера. У більшості редакцій наших друкованих періодичних видань його називають комерційним або виконавчим директором. Звичайно він входить до складу редколегії на правах заступника головного редактора. У редакції, зареєстрованої як акціонерне товариство, рішенням найважливіших економічних питань займається президент або голова ради директорів суспільства. Іноді ж головний редактор газети сполучає свої обов’язки з обов’язками генерального менеджера. Правда, досвід показав, що в подібній ситуації це чаші всього відбувається на шкоду творчої діяльності колективу.

Роботу служби менеджменту організують на основі функціонального поділу праці. Кожний з її співробітників відповідає за який-небудь напрямок менеджменту. Це приводить до їхньої спеціалізації. Генеральний менеджер здійснює загальне керівництво службою, планує й контролює діяльність її підрозділів. Важливу роль грає фінансовий менеджер, відповідальний за розробку й реалізацію фінансової політики редакції. Всі частіше до складу служби менеджменту вводять менеджера по поширенню: реалізація видання є одним з головних напрямків економічної діяльності редакції. Тому що виторг від публікації реклами став для більшості редакцій і компаній найважливішим джерелом доходів, розробкою рекламної політики і її реалізацією керує менеджер по рекламі. Ми вже знаємо, що успіх фінансової, рекламної й тиражної політики редакції, компанії, видавничого будинку багато в чому залежить від результатів маркетингових досліджень різних сегментів інформаційного ринку. За їхнє проведення й ефективність відповідає менеджер по маркетингу (маркетолог). Іноді у великих компаніях виникає необхідність установи посади менеджера по персоналі, що допомагає керівникам колективу проводити кадрову політику.

Нерідко кожний із цих менеджерів очолює відповідну структуру або навіть кілька підрозділів. Так, менеджер по поширенню керує роботою відділу поширення й редакційної експедиції. Менеджер по рекламі відповідає за діяльність відділу реклами.

У редакціях багатьох закордонних видань і компаніях менеджер — один з керівників колективу, поряд з головним редактором. Його роль настільки велика, що власник видання часто більше зважає на думку менеджера, чим редактори. У редакціях російських видань менеджер — комерційний або виконавчий директор погоджує свої рішення з головним редактором або редколегією. Успішно виконувати свої обов’язки він може, лише маючи знання, уміннями й здатностями, які відповідають вимогам, пропонованим нині сучасному редакційному менеджерові.

Менеджмент впливає на величину й склад колективу редакції, компанії, агентства. Оптимальну величину колективу визначають виходячи з його завдань, характеристик видання й кваліфікації працівників. Керівники редакції прагнуть до мінімізації її величини, зменшуючи кількість штатних співробітників і залучаючи позаштатних працівників.

Склад редакції залежить від типу ЗМІ й спеціалізації її співробітників. Редакції видань різного типу розрізняються складом своїх журналістів і технічних працівників. Менеджер сприяє керівникам редакції в проведенні кадрової політики — комплектуванні, поповненні й зміцненні колективу. Для цього необхідно використовувати всі можливі джерела редакційних кадрів і оптимізувати систему наймання співробітників, використовуючи достоїнства строкових трудових договорів — контрактів між роботодавцем і працівником. Контрактна система при її правильному використанні є потужним засобом активізації працівників редакції.

Важливий напрямок редакційного менеджменту — оптимізація структури редакції. Вона повинна сприяти керуванню колективом, безвідмовної діяльності всіх його підрозділів. Одним з факторів, що визначають цю структуру, є принципи редакційної діяльності: функціональний поділ праці в редакції, кооперування праці й об’єднання його результатів, а також принцип єдиноначальності. Під впливом цього й іншого факторів структурно редакція розділяється на частині: творчу, технічну й комерційну.

Із входженням ЗМІ в ринкову економіку почався процес зміни структури редакційних колективів. Тенденції цієї зміни: перехід від пірамідальної структури до плоского, ліквідація ряду технічних служб, виникнення комерційних підрозділів, перетворення редакції в прес-групу, що обслуговує ряд видань. Все це відкриває можливості скорочення виробничих витрат і одержання додаткових доходів.

З оснащенням редакцій електронікою й підключенням комп’ютерів до мережі Інтернет виникла можливість створення підрозділів, що випускають електронні версії друкованих видань.

Структура телерадіокомпаній і інформаційних агентств визначається тими ж вимогами й виходить із тих же принципів, що й структура редакцій друкованих періодичних видань. Однак специфіка кожного ЗМІ позначається в особливостях колективу, що робить його продукцію. Це приводить до різноманіття структури виробляючих і віщальних телекомпаній, великих центральних і невеликих регіональних агентств.

Оптимізація управління колективом — одне з найважливіших завдань редакційного менеджменту. При цьому менеджерові доводиться враховувати всі характеристики редакції. Це трудовий виробничий колектив, продукція якого стає на ринку товаром. Одночасно редакція — творчий, найчастіше  літературний колектив. Його члени, журналісти, займаються творчістю. Творчий журналістський колектив утворить ядро редакції, у яку входять також технічні співробітники й працівники комерційних структур. Як трудовий колектив редакція являє собою сукупність виробничо-творчих структур.

Соціологи розглядають редакцію як малу соціальну групу з особливими, специфічними для неї формальними й неформальними зв’язками й відносинами. Але найважливіше значення для управління  редакцією має її розуміння як системи. В основі її формування лежить поділ праці між співробітниками редакції. Вони то і є взаємозалежними й взаємовпливаючими елементами редакційної системи. Кожен з них виконує свою, доручену йому функцію, але в сукупності їхня система знаходить нові властивості й можливості, здобуває «інтегративні якості», що дозволяють реалізувати загальне завдання — давати споживачам інформації подання про дійсність у цілому, про найважливіші сторони освітлюваної області життя.

Система функціонує лише тоді, коли нею управляють. Це управління  повинне бути безперервним. Нам уже відомі умови функціонування редакції, одне з них — вільний приплив інформації, необхідної для управління  колективом, і її вільне проходження від центра управління  до всіх підрозділів і співробітників колективу. Це ж є й умовою ефективності редакційного менеджменту — економічного управління  колективом. Хто ж бере участь у процесі менеджменту?

Рівні менеджменту. Фактично тепер з менеджментом стикаються всі працівники, що здійснюють управління  колективом або його частиною. Це означає, що вся структура управління  редакцією одночасно являє собою структуру менеджменту. Існує трохи її рівнів. Вищий (у редакції друкованого періодичного видання) — це рівень редактората, редакційної колегії й секретаріату. У телерадіокомпанії й інформаційному агентстві це, відповідно, рівень їхніх керівників: директорату, продюсерів і т.п. Середній рівень — керівники творчих підрозділів редакції: її відділів, технічних і комерційних служб. На нижчому рівні менеджменту виступають керівники тимчасових груп і інших структур, створюваних для виконання конкретних творчих і організаційних завдань.

Управління  всім колективом на вищому рівні менеджменту носить специфічний характер: воно визначає стратегію редакційної діяльності на всіх її напрямках. У ході цього керівництва редакцією встановлюють головні цілі роботи колективу — творчі й економічні. Формулюють його завдання на тривалий період, визначають основи планування, напрямок і характер змін видання, роль творчих, технічних і комерційних підрозділів у рішенні поставлених завдань залежно від  прогнозів зміни ситуації на ринку періодичних видань.

Таким чином, керівництво редакцією на цьому рівні носить в основному стратегічний характер. Воно крупномасштабно й перспективно й закладає основу для діяльності всіх редакційних структур на більше низьких рівнях. Разом з тим керівники редакції при необхідності втручаються в процес виконання їхнього рішень і планів, коректуючи керівників творчих і інших підрозділів, роблячи їм підтримку й конкретну допомогу. Одна з їхніх функцій — масштабний контроль процесу й результатів діяльності всіх ланок колективу. При цьому в сучасних умовах увага керівників редакції залучають у першу чергу економічні аспекти й результати її діяльності. Не випадково в багатьох редакціях головний редактор приділяє більшу частину свого робочого часу економіці свого видання й навіть, як ми знаємо, іноді фактично делегує свої повноваження, пов’язані з його підготовкою й випуском, своїм заступникам.

Особливу роль у редакційному менеджменті відіграють співробітники секретаріату редакції, насамперед  його керівник — відповідальний секретар. Не випадково секретаріат називають штабом редакції: його функції дійсно багато в чому схожі з функціями штабу військової частини. Відповідальний секретар завжди грав у редакції роль керівника, що керує процесом підготовки й випуску газети. Його обов’язки багато в чому збігалися з обов’язками сучасного менеджера. Він органічно продовжує й розвиває результати діяльності головного редактора й редколегії. Більше того, входячи в її склад, він бере участь у розробці стратегії видання, у визначенні його цілей і завдань. Але потім він переводить ці рішення на тактичний рівень. Найбільшу увагу він приділяє конкретному моделюванню видання, оперативному плануванню роботи колективу, координуванню діяльності його підрозділів і співробітників, повсякденному поточному контролю її результатів. Він фактично — виробничий менеджер, що безпосередньо керує процесом підготовки й випуску видання.

Ще одна обставина сприяє перетворенню діяльності відповідального секретаря й інших співробітників секретаріату в різновид редакційного менеджменту. Якщо колись вона замикалася рамками рішень і дій, пов’язаних з підготовкою й випуском видання, то тепер на неї усе сильніше впливають економічні фактори. Приймаючи чергове виробниче рішення, співробітник секретаріату замислюється над його економічними наслідками, його значенням для зміцнення ринкових позицій видання.

Середній рівень редакційного менеджменту представлений керівниками творчих підрозділів редакції — її відділів і секторів, технічних і комерційних служб. Вони також управляють своїми невеликими колективами. І також приймають рішення, що носять ще більш конкретний, діловий характер і мають форму практичних завдань. Їхнє виконання безпосередньо впливає не тільки на рівень публікацій у виданні й структуру його випусків, але й на рівень доходів редакції.

На нижчому рівні редакційного менеджменту виступають самі співробітники редакції — її журналісти й працівники технічних і комерційних служб. Однак вони стикаються з менеджментом у тих випадках, коли їм доручають управління тимчасовими групами й бригадами, що створюються для підготовки й проведення кампаній, рейдів і інших масових акцій редакції, тематичних або цільових випусків і т.д.

Редакційний менеджмент безпосередньо сполучається з маркетингом. Властиво, вони являють собою дві сторони, два етапи процесу, спрямованого на досягнення єдиної мети. Їх можна було б назвати маркетинг-менеджментом, кожна із двох частин якого спеціалізується на рішенні певних завдань. І працівники, що займаються маркетингом і менеджментом у редакції, підтримують безперервні ділові контакти, обмінюючись інформацією, що перебуває в їхньому розпорядженні, під єдиним керівництвом — генерального менеджера редакції або компанії.

У процесі редакційної практики використовують ефективні методи управління колективом. До них ставляться політичні, правові, організаційні (адміністративні), психологічні й економічні методи управління. Зрозуміло, керівники редакції або телерадіокомпанії проводять певну редакційну інформаційну політику, на формування якої впливають як політика держави, влади, так і інтереси, насамперед  економічні, засновників, власників ЗМІ. Ця редакційна політика визначає характер і позицію ЗМІ, напрямок діяльності колективу редакції, її журналістів. Вона впливає й на використання різних адміністративних методів управління: моделювання й планування, координування й контролю, стимулювання й забезпечення оптимальних умов праці й ін.

Після входження ЗМІ в ринкову економіку швидко зростає значення економічних методів управління редакцією. Використовуючи їх, керівники колективу одержують можливість фінансового впливу на роботу співробітника й підрозділу, у якому він трудиться. Наприклад, шляхом його переводу на більш високооплачувану посаду, підвищення зарплати в рамках «вилки» посадового окладу. Досить ефективне регулювання розміру гонорару, який можна змінювати залежно від  якості матеріалу й трудомісткості процесу його підготовки.

Не менший ефект дає й зміна частоти публікацій журналіста відповідно до його роботи — активністю, ініціативою, майстерністю, актуальністю тематики й ін. Публікуючи матеріали співробітника редакції частіше або рідше й тим змінюючи розмір його гонорару, стимулюють активність журналіста й кращу організацію його праці.

До економічних методів управління колективом ставиться й стимулювання праці працівників. У кожній редакції корисно розробити систему стимулювання творчих і технічних співробітників. У її основі — сполучення матеріальних і моральних стимулів. Використовуючи форми фінансового заохочення працівника, у тому числі видачу додаткової » 13-й зарплати» наприкінці  чергового року, можна доповнити її пам’ятними подарунками, придбанням за рахунок редакції путівок у вдома відпочинку й санаторії й т.п.

І в нових, ринкових умовах зберігають своє значення деякі випробувані форми морального стимулювання. Наказ редактора про подяку журналістові або рішення редколегії вивісити його матеріал на дошку кращих публікацій місяця, особливо підтримані премією, завжди роблять стимулюючий ефект. Так само як надання журналістові можливості виїхати у вільне відрядження для написання матеріалу на давно «виношену» їм тему. Або надання йому можливості вести в періодичному виданні свою персональну рубрику, як це робив, наприклад, В. Пісків в «Комсомольській правді». При «плоскій» структурі редакції використання останнього варіанта не викликає утруднень.

При контрактній системі наймання працівників редакції найефективнішою  формою їхнього стимулювання, що сполучить матеріальну й моральну сторони, є продовження або переукладання контракту із внесенням у нього змін, що поліпшують умови праці і його оплати.

Вибір форм і методів стимулювання співробітників редакції залежить, зрозуміло, від її фінансових і матеріальних можливостей, так само, як і використання різних форм стягнення.

Поряд із системою стимулювання працівників редакції корисно обміркувати й форми стягнення — покарання за помилку, зрив завдання, порушення трудової дисципліни й журналістської етики й, звичайно, за дії, які потягли за собою економічні втрати, зменшення доходів видання. Ці форми також мають матеріальний і моральний характер — від повідомлення редактора на летючці про те, що слабкий матеріал співробітника пішов «у кошик», або догани в наказі за помилку до звільнення або відмови продовжити контракт за спробу журналіста приховати грошову винагороду, отримана від рекламодавця за сховану рекламу. Важливо лише, щоб при використанні будь-якої форми стимулювання або стягнення була дотримана об’єктивність: захід заохочення або покарання повинна відповідати мері заслуг або провини. Лише в цьому випадку дії керівників будуть підтримані колективом, їхнє використання дасть запланований ефект, у тому числі економічний.

2.2. Український редакційний менеджмент

Із менеджментом у редакції пов’язані всі працівники, які причетні до управління колективом чи якоїсь його частини. Правда, може бути так, що редакція має штатного менеджера, який виконує функції радника головного редактора (комерційного директора) і входить до редколегії видання. Але оскільки такої можливості позбавлена більшість редакцій, то менеджментом зобов’язані займатися як керівники, так і рядові журналісти. Структура управління редакцією в нашій країні одночасно є структурою редакційного менеджменту. Спостерігаємо відповідно декілька його рівнів. Вищий рівень – редакторат, редакційна колегія, секретаріат редакції. Середній рівень – керівники творчих підрозділів редакції – її відділів, секторів і технічних служб. Нижчий рівень менеджменту представляють кореспонденти, керівники тимчасових груп та інших структур, які створюються для виконання конкретних творчих і організаційних завдань.

На вищому рівні менеджменту в редакції знаходяться працівники редакторату – головний редактор та його заступники, члени редколегії та секретаріат. Вони здійснюють управління всім редакційним колективом. Це управління має специфічний характер, тому назвемо його керівництвом редакцією. Специфіка його полягає в тому, що саме на цьому рівні визначається стратегія редакційної діяльності на всіх її напрямах. Керівники редакції визначають головні ідейні та економічні орієнтири видання. Вони формують завдання на довший час, визначають основи перспективного планування, напрямки і характер змін у газеті, місце і роль творчих, технічних і комерційних підрозділів у вирішенні поставлених завдань – залежно від прогнозів зміни ситуації на ринку періодичних видань.

Таким чином керівництво редакцією має стратегічний характер. Саме на вищому рівні масштабно і перспективно закладається основа діяльності всіх редакційних підрозділів і управління ними. Разом з тим керівники видань втручаються при необхідності в процес виконання прийнятих ними рішень і розроблених планів. Одна із важливих функцій – масштабний, періодичний і підсумковий контроль процесу і результатів діяльності всіх ланок трудового колективу. При цьому в сучасних умовах увага керівників редакції зосереджена в основному на економічних аспектах і результатах діяльності колективу, адже від цього залежить існування газети. Тому сьогоднішній редактор часто делегує обов’язки, пов’язані з підготовкою і випуском газети, своїм заступникам, а сам глибше вникає в економіку ЗМІ, очолює комерційні структури, забезпечуючи існування газети, тобто є фактично головним менеджером видання.

Особлива роль у редакційному менеджменті належить співробітникам секретаріату, зокрема відповідальному секретареві. Секретаріат називають ще штабом газети. А відповідальний секретар – начальник штабу, який керує безпосередньо процесом підготовки і випуску газети. Входячи в редколегію, він одночасно бере активну участь у розробленні стратегії газети.

Середній рівень редакційного менеджменту представлено керівниками творчих підрозділів редакції – відділів і секторів, технічних і комерційних служб. Вони також управляють своїми невеликими трудовими колективами і приймають рішення, що мають дуже конкретний характер і форму практичних завдань. Їх виконання безпосередньо впливає не тільки на рівень публікацій і структуру номерів, але й на рівень доходів редакції та її фінансовий стан.

На нижчому рівні редакційного менеджменту знаходяться журналісти редакцій (позаменеджментні співробітники), виконавці рішень, прийнятих керівниками. Рядові журналісти виконують не тільки репортерську чи аналітичну працю, хоча і вона дає прибуток редакції, бо часом одне, два чи три імені творчих працівників, які впродовж певного періоду гуртують навколо своїх публікацій численні аудиторії з тенденцією до зростання, сприяють збільшенню тиражу видання. Звичайні кореспонденти охоплені організаційною діяльністю, вони взаємодіють з позаштатними авторами, героями майбутніх матеріалів і масовою аудиторією, а, чергуючи по номеру, не тільки аналізують на редакційній нараді його концепцію, але й керують випуском. Безпосередньо стикаються з менеджментом і тоді, коли очолюють групи, бригади для підготовки і проведення кампаній, рейдів та інших масових акцій.

Планування як журналістський процес являє собою розробку програми, визначення обсягу діяльності друкованого видання на певний період з метою забезпечення широти проблематики, доцільного розподілу обов’язків між редакційними ланками, ритмічності творчої роботи колективу редакції, своєчасної й оперативної підготовки та високої якості друкованих матеріалів.

Значення планування роботи редакції полягає в тому, що воно є важливою передумовою виконання редакцією періодичного видання своїх функцій, певною запорукою професійної, кваліфікованої діяльності журналістського колективу.

Добре складений план чітко визначає режим функціонування друкованого видання, активізує творчий процес колективу журналістів і є своєрідним засобом контролю за діяльністю кожного відділу газети й кожного журналіста зокрема.

Також потрібно з’ясувати принципи редакційного планування: системний підхід до планування – необхідний, передусім, для послідовної й ритмічної роботи редакції; поєднання перспективності й оперативності, що передбачає поєднання варіантів висвітлення поточних та перспективних проблем; комплексність, в основі якої покладено намагання охопити редакційним планом усі найважливіші теми і проблеми; програмно-цільовий підхід, що широко використовують під час проведення масових кампаній або дискусій з якоїсь важливої теми й дозволяє координувати зусилля кількох журналістських колективів.

Перед початком проведення редакційного планування обов’язково узгоджуються всі суб’єкти (головний редактор, його заступник (-ки), редакційна колегія, редакційний секретаріат, майже всі творчі працівники редакції) та об’єкти (тематика, жанри, автори матеріалів, організаційні заходи щодо збору та розповсюдження інформації) планування.

У кожній редакції існує своя система планів, хоча основи планування для всіх видань є спільними. У всякій редакції складають перспективні плани, різноманітні види робочих планів – місячні, квартальні тощо, й оперативні плани – тижневі, план конкретного номера й ін. Однак характеристики кожного з цих планів – елементів системи редакційного планування – різняться й визначаються завданнями газети, особливостями її аудиторії, структурою редакційного колективу та іншими чинниками.

Більшість авторів теоретичних праць і журналістська практика сьогоднішнього дня показують, що реально існують дві системи планування: перспективне й оперативне (поточне). На сучасному етапі підготовки студентам треба визначити мету і завдання всіх видів редакційного планування, мати чітке уявлення про кожен з них.

Перспективне планування, як показує практичний досвід, охоплює тривалий час (як правило – квартал або півріччя, а для журналів та районних газет — може навіть на рік). З одного боку, це короткий термін, щоб бачити реальні можливості й “не планувати заради планування”. З іншого – досить значний, бо дає можливість чітко простежувати основні лінії запланованих газетних виступів. Перспективне планування фіксує основні тематичні напрями подальшої діяльності редакції, рубрики, тому що передбачити теми журналістських виступів на квартал-півріччя наперед неможливо.

Оперативне (поточне) планування охоплює кілька видів планів:

а) місячний загальноредакційний план фіксує теми майбутніх виступів, зазначає назви, жанри, авторів і виконавців. У такому плані вже конкретно встановлено: рубрику, тему, автора, відділ, жанр, обсяг у рядках, термін подання матеріалу до секретаріату.

б) план роботи редакції на тиждень відображає зміст газетних номерів протягом тижня (для видань з відповідною періодичністю). Крім конкретного зазначення тем, обсягу, авторів, враховують географію публікацій, зважують пропорції схвальних і критичних матеріалів, проблемних і оперативних публікацій, використання тих або інших жанрів.

в) план окремого номера – кінцева мета планування всієї редакційної роботи. В ньому вже вказують усі відомості – заголовки матеріалів, точні визначення тем, рубрик, обсяг текстів у рядках, жанри, відділи редакцій, авторів, графічне розташування матеріалів на газетних шпальтах.

Готуючись до занять, студенти повинні особливу увагу звернути на значення поняття “редакційний план”. Важливим є також питання про системи планування, що використовують у сучасних періодичних виданнях.

Важливе значення в процесі редакційного планування має контроль за виконанням намічених планів. Цей контроль здійснюють керівники редакції (редактор, його заступник (-ки), редколегія і, передусім, секретаріат).

У численній вітчизняній та зарубіжній літературі по різному класифікуються принципи менеджменту. Але найвдалішим є, на нашу думку, підхід М.Т. Твердохліба (Інформаційне забезпечення менеджменту. – К., 2000) до визначення принципів, які є загальними для соціально-економічних об’єктів усіх сфер діяльності, включно із засобами масової інформації. Отже, окреслюється таких 11 принципів:

• спрямованість дій суб’єкта управління на досягнення конкретної мети;
• єдність мети, результату й засобів його досягнення;
• комплексність процесу управління, до якого входять організація, планування, облік та аналіз, регулювання (вироблення, прийняття і здійснення управлінських рішень) і контроль;
• єдність перспективного, поточного та оперативного планування при його оптимальності й безперервності;
• контроль за рішеннями, що приймаються, як найважливіший фактор їх реалізації;
• матеріальне і моральне стимулювання творчої активності, успіхів і досягнень як усього колективу, так і кожного працівника;
• індивідуальний підхід до кожного працівника, що сприятиме максимальному використанню його загального потенціалу;
• зацікавленість кожного працівника у підвищенні кваліфікації, постійному навчанні та опануванні новими знаннями й навичками у своїй діяльності;
• орієнтація на здоровий психологічний клімат у колективі;
• гнучкість організаційної структури управління, за допомогою якої можна виконувати всі управлінські завдання;
• всебічне використання об’єктивної вірогідної інформації при виробленні та прийнятті управлінських рішень.

Основу редакційного менеджменту становить людський фактор, спрямований на знання суб’єктом управління своєї справи, вміння організовувати особисту працю і діяльність всього колективу, зацікавленість у саморозвитку і творчій діяльності.

До менеджменту засобів масової інформації слід віднести сукупність принципів, методів, засобів і форм підготовки і випуску газетних номерів, теле- і радіопрограм з метою отримання прибутку і задоволення потреб масової аудиторії і науку управління людськими відносинами в процесі виробничої діяльності колективу ЗМІ, а також в перебігу взаємозв’язків з інфраструктурою журналістики і споживачами інформації.

Дослідник журналістики В.В. Ворошилов (Журналістика. – Санкт- Петербург, 1999) визначає такі функції редакційного менеджменту:

1. Фінансова: досягати перевищення прибутків над видатками, вести фінансову діяльність, чітко орієнтуватися в економіці видання, телерадіокомпанії;
2. Змістова: готувати високоякісні журналістські матеріали, „зодягнені” у цікаві жанрові форми, з тим, щоб товар-інформація мав видиму споживацьку вартість;
3. Маркетингова: пов’язана з умінням продати цей товар на інформаційному ринку, у зв’язку з тим важливо постійно досліджувати ринок, знайти в ньому цільову нішу, оперативно стежити за змінами запитів з боку аудиторії, і, як наслідок, уводити інновації – змінювати зміст повідомлень і форму їх подачі;
4. Кадрова: пов’язана з поведінкою співробітників в соціальному і професійному середовищах, із встановленням гармонійних відносин всередині редакції. Вона передбачає уникнення трудових конфліктів, досягнення стабільності колективу, встановлення атмосфери, яка сприяє розвиткові ініціативи і творчості журналістів.

Як уже зазначалося, завдання менеджменту визначається його метою: сприяти отриманню редакцією найбільшого прибутку, а також до мінімуму звести видатки. На шляху до досягнення цієї мети менеджмент розкриває перед працівниками редакції можливості вирішення деяких конкретних завдань. Серед найголовніших – завдання оптимізації структури редакції та її складу. Друге завдання полягає в тому, щоб оптимізувати управління редакційним колективом і організацію роботи редакції. І третє завдання – оптимізувати результати самої роботи – тобто самої газети, її моделі, структури номерів, системи публікацій і таке інше. Вирішення цих завдань менеджмент пов’язує з оптимізацією праці кожного співробітника редакції зокрема. Тобто з виконанням всіх операцій виробничого процесу на більш високому професійному рівні, своєчасно із затратою найменших ресурсів – людських, фінансових і матеріальних, з найменшою втратою сил і енергії, але при тому зберігаючи найбільшу працездатність співробітників редакції.

Управління редакційним колективом повинне забезпечити його нормальне функціонування. Щоб домогтися бажаного результату, варто враховувати трохи факторів. Серед них — тип ЗМІ й самого видання, особливості його цільової аудиторії, розміри й склад редакції й, звичайно, його структура.

Редакція функціонує нормально, коли її колектив забезпечив системність своєї діяльності й домігся ритмічності й циклічності випуску періодичного видання.

Усе ланки, елементи редакції утворять систему, де все перебуває у взаємозалежності. Вихід з ладу або навіть просто збій якого-небудь елемента — погана робота одного з відділів або технічної служби — негайно позначається на діяльності всього колективу, може привести до зниження рівня періодичного видання. Погіршується висвітлення одного з важливих тематичних напрямків газети або на телебаченні — знижується ефективність їхніх виступів. Це позначиться на реалізації тиражу, на надходженні доходів у редакцію. Навіть недоліки роботи якого-небудь одного журналіста або занадто довга його відсутність у редакції буде негативно впливати на діяльність усього колективу. Щоб не допустити цього, керівництву прийде спішно давати завдання іншим співробітникам — їхнє навантаження зросте. Для того щоб не порушувати ритм підготовки й випуску видання, досвідчений керівник постарається передбачити можливість взаємозамінності співробітників і прикмет міри для заміни ненадійного працівника іншим співробітником, навіть якщо це зажадає додаткових витрат.

Організація роботи будь-якої редакції характеризується ритмічністю її діяльності. Випуск газети або журналу, телерадіопрограми виробляється через рівні тимчасові інтервали — година, день, тиждень, місяць і т.д., у межах заздалегідь обумовленого часу. Ритмічність означає, по-перше, виробництво всіх операцій, пов’язаних з підготовкою й випуском періодичного видання, у строгої, заздалегідь обумовленої послідовності. По-друге, виробництво кожної операції в певний час, на встановлений термін. І, по-третє, повторюваність цих операцій у певний період, відомий всьому колективу й, насамперед  працівникам, що роблять дану операцію. Колектив журналістів, що готують на телеканалі «1+1» чергову програму новин, щодня  завершує свою роботу до однієї й тієї самої години, а чергова зміна дикторів починає цю програму завжди в той самий час.

Незмінний і рівний ритм — свідчення чіткої роботи колективу, одна з гарантій відсутності помилок і збоїв, усунення наслідків яких вимагає непередбачених витрат часу, енергії й фінансових засобів. Тому турбота про підтримку рівного ділового ритму в редакції — турбота її керівників, у тому числі менеджера.

Ритмічність редакційної діяльності безпосередньо пов’язана з її циклічністю. Ця діяльність складається з декількох повторюваних циклів, кожний з яких звичайно включає: підготовку номера або програми і їхній випуск. У свою чергу кожна із цих частин складається з декількох етапів. Так, у підготовку номера або передачі входять збір інформації, її обробка, формування номера. Процес випуску номера або передачі також розчленована на кілька повторюваних етапів. Подібна циклічність визначає все життя редакційного колективу: на тім або іншому етапі циклу увага журналістів і технічних співробітників послідовно зосереджується на черговому завданні — на зборі інформації або її обробці, на формуванні номера або його випуску. Наслідком цього є й певні психологічні особливості організації праці працівників редакції, пов’язані з необхідністю швидкого перемикання уваги з однієї приватної мети на іншу.

Для редакційного колективу чимале значення мають і інші тимчасові цикли його діяльності, що охоплюють значно більші  періоди, у першу чергу тижневий цикл. Протягом  тижня редакція щоденної газети випускає певну кількість номерів, а творчі колективи на телебаченні й радіо — певна кількість програм і передач, що займають заздалегідь відведене для них час. Номера тижневого циклу розрізняються своїм характером уже тому, що виходять у різні дні тижня — робітники й на вихідні. Телерадіопрограми дивляться й слухають у різний час доби — ранком, перед роботою, удень — під час обідньої перерви й у період роботи, увечері в години відпочинку й окремі програми навіть уночі. Ця циклічність обумовлює особливості організації роботи редакцій: використання різних тематичних рубрик і форм подачі матеріалів і т.п.

При функціонуванні редакції враховують і інші цикли — місячні, квартальні, річні. Це пов’язане з із роботи в різних галузях економіки й культури в різну пору року, а також з існуванням певних сезонів, специфічних періодів, коли діяльність цілих галузей економіки спрямована на досягнення певних цілей. Наприклад, у весняні місяці регіональні ЗМІ, особливо місцева преса, активно висвітлюють проблеми, пов’язані із проведенням сівби. А восени вони публікують матеріали, присвячені збиранню врожаю. Річний цикл діяльності редакції складається в процесі ритмічно повторюваної зміни тематики й проблематики її публікацій. Ця циклічність впливає на моделювання видань, планування роботи редакції й на визначення найважливіших її напрямків.

Напрямки функціонування редакції. Системність, ритмічність і циклічність визначають характер функціонування редакційного колективу. Сама ж його діяльність розгортається на декількох найважливіших напрямках — від збору інформації до випуску періодичного видання, що містить перероблену інформацію, і її подання на ринку.

Перед керівниками редакції встає завдання забезпечення безперервного припливу інформації із всіх можливих її джерел. Характер цієї інформації залежить від типу видання й особливостей його цільової аудиторії. Для масового суспільно-політичного видання потрібна різноманітна інформація, який можуть користуватися представники самих різних соціальних груп. Для ділового видання найважливіше значення одержує інформація, що дає подання про ситуацію в різних сегментах ринку. А спортивне видання не може існувати без специфічної інформації про події в різних областях спорту. Всю цю інформацію доводиться добувати або купувати в різних її джерел.

Всі джерела інформації діляться на дві частини: внутрішньоредакційні й зовнішьноредакційні. До першої відносяться самі співробітники редакції — репортери й інші кореспонденти, які спостерігають за подіями, розмовляють із людьми й беруть у них інтерв’ю, вивчають документи, проводять розслідування й використовують інші способи й прийоми одержання інформації. Іноді їм доводиться платити за інформацію державним органам, чиновникам, негласним інформаторам редакції й ін. Значну частину цієї інформації повідомляють власні кореспонденти видання.

До зовнішьноредакційних джерел відносяться насамперед  інформаційні агентства, у яких редакція купує інформацію, яку не можна одержати іншим шляхом. Якусь частину інформації приносить у редакцію пошта. Листи читачів, телеглядачів і радіослухачів нерідко містять найцікавішу інформацію, що неможливо одержати з інших джерел. Згодом  одним з найважливіших джерел інформації для всіх редакцій стає мережа Інтернет.

Значення цих джерел інформації неоднаково для різних видань. Для ділового журналу або газети, що звичайно не мають своїх власних кореспондентів, найважливішим стають інформаційні агентства, що спеціалізуються на діловій інформації. Для загальнонаціонального суспільно-політичного видання підвищується роль його власкорів. А для редакції невеликої місцевої газети найважливішим джерелом інформації залишаються її журналісти.

Оцінка значення різних джерел інформації для конкретного видання, відбір найважливіших з них і організація їхнього ефективного використання — умови забезпечення редакції необхідної їй інформацією. До них нині приєднується ще одна умова: наявність коштів  для придбання цієї інформації. Значення різних джерел інформації доводиться оцінювати не тільки по її якості й відповідності інтересам читачів або телеглядачів, але й по її ринковій вартості. І якщо, наприклад, без інформації агентств виданню не обійтися, це варто врахувати, увівши відповідну видаткову статтю в редакційний бюджет і зменшивши витрати на придбання інформації з інших, не настільки важливих джерел.

Організувавши безперервний приплив інформації в редакцію, переходять до рішення питань, пов’язаних з її використанням. Більшу частину оперативної інформації використовують у черговому й наступному випусках видання. Інформацію, яка залишилась, що є не настільки оперативну, але актуальною, що зберігає інтерес для користувачів, залишають для зберігання. Оптимальна форма її зберігання — редакційний банк даних. Раніше він являв собою збори різних досьє — тематичних, регіональних, персоналій і ін., папок, куди заставлялися інформаційні тексти, документи, вирізки із друкованих видань і інші матеріали, які могли знадобитися журналістам при підготовці їхніх виступів. З переходом до комп’ютерної техніки в редакціях створюють електронний банк даних. Він відкриває широкі можливості для пошуку інформації навіть перед користувачами мережею Інтернет. У такому банку зберігається інформація, що не втримується в Інтернеті, — про місцеві події й діячів, що представляє інтерес лише для конкретного видання.

При досить потужній комп’ютерній базі в редакції можливе створення інформаційно-пошукової системи (ІПС). Побудована на ряді тематичних, регіональних і персональних програм, вона полегшить співробітникові редакції швидке одержання з банку дані інформації, необхідної для його роботи. Кореспондент знайде з її допомогою дані, що збагачують текст, над яким він працює, довідку про публікації на ту ж тему або список пов’язаної з нею літератури. Оглядач одержить відомості про політичних або суспільних діячів. На вимогу керівників колективу ІПС буде видавати їм відомості про роботу творчих і технічних підрозділів і служб редакції й навіть кожного журналіста, а також, що не менш важливо, інформацію про стан фінансової бази видання й балансі редакції.

Створення електронного банку даних і ІПС зажадає значних витрат. Це завдання зможуть вирішити лише редакція або компанія з міцною економічною базою. Але якщо фінансові можливості редакції обмежені, вона зберігає можливість підключення до електронного банку даних могутнішої  організації. Наприклад, у Москві до банку даних ІТАР-ТАРС за певну оплату його інформації.

На подальших етапах підготовки й випуску періодичного видання редакції потрібно буде вирішити завдання його моделювання.

Моделювання й планування роботи редакції. Розробка моделі — структури редакції, її роботи, самого періодичного видання — газети, програми, інформаційного бюлетеня — і процесу його випуску — одна з передумов успіху в конкурентній боротьбі після його виходу на ринок. Моделювання вимагає часу, сил, високого професіоналізму фахівців, які цим займаються, і певних витрат — оплати їхньої праці. Але без моделі видання й роботи його редакції вона не має шансів удержатися у вибраній нею інформаційній ніші.

Розробивши модель видання, що враховує його тип, особливості цільової аудиторії, регіон поширення й інших характеристик, керівники редакції можуть відповідно до  неї організувати роботу колективу. Модель дозволить їм скоротити час, сили й витрати, пов’язані з підготовкою й випуском видання. Перша й найважливіша її частина — змістовно-тематична модель — визначить головні тематичні напрямки публікацій видання, структуру й особливості його змісту. Вона допоможе встановити системи жанрів і рубрик його матеріалів. Друга частина — композиційна модель видання — полегшить розподіл його матеріалів у часі: по номерах тижня або по днях і годинникам виходу програми в ефір, і в просторі — по сторінках номера газети або журналу. Нарешті, третя частина — графічна модель — дасть основу для формування постійного зовнішнього «особи» видання. Добре розроблена модель видання й роботи редакції полегшує планування її діяльності.

У редакційному плануванні відбуваються серйозні зміни. Висування в більшості періодичних видань на перший план оперативної новинної  інформації — як соціально-політичної, так і комерційної — привело до руйнування колишньої системи редакційних планів. Її основою були перспективні плани, що розроблялися на тривалий період — від кварталу до півріччя й навіть року. Відмова від перспективного планування аргументується насамперед  неможливістю визначення перспективи політичного й економічного розвитку в умовах переходу суспільства до нової соціальної системи, безперервної зміни конкретної ситуації, у якій виходять видання, і необхідністю швидкого її відображення в їхніх повідомленнях. У результаті настільки засуджувався раніше метод підготовки газетних номерів, що заповнюються матеріалами «з коліс», що доставляються кореспондентами в самий останній момент перед формуванням смуг, став у багатьох редакціях основним. Це привело до твердження у виданнях «фактологічної журналістики», до відмови від публікації аналітичних і проблемних матеріалів, до зникнення в періодиці ряду жанрів публіцистики — нарису, огляду, проблемної статті й інших. Один з наслідків подібної практики — використання в редакціях лише деяких видів оперативних планів: тижневого й плану чергового номера.

Однак настільки крайнє скорочення періоду редакційного планування привело до негативних результатів. Швидко зменшується різнобічність публікацій. Панування на газетних смугах і в ефірі лише декількох жанрів оперативної інформації — заміток, інтерв’ю, звітів, репортажів — несприятливо позначилося на масштабності й глибині аналізу подій і ситуацій, про які повідомляють ЗМІ. Стало очевидним, що редакція навіть щоденного видання не може успішно вирішувати    завдання, що встають перед нею, не уявляючи собі своєї перспективи хоча б на найближчий період — кілька тижнів або місяць. І якщо, справді  , неможливо вгадати розвиток подій найближчим часом , то передбачати напрямок цього розвитку й навіть прорахувати варіанти змін ситуації часто цілком можливо. Виявилося, що планування тематичних рубрик за допомогою так званого сіткового графіка на кілька тижнів уперед і в нових умовах служить досить міцною основою для організації роботи редакції.

Зрозуміло, чим нижче періодичність випуску видання, тим довше період планування. У щотижневику він становить від двох тижнів до місяця, у двотижневику — від одного місяця до двох і т.д.

Визначення оптимальної системи планування, що відповідає сучасним вимогам і конкретним умовам, у яких виходить видання, — одне із завдань, які доводиться вирішувати фахівцям в області редакційного менеджменту.

Мінімізація розмірів редакційного колективу й пов’язане з нею підвищення інтенсивності роботи кожного журналіста й технічного співробітника підвищує значення нормування їхньої праці й обліку його результатів. Тільки встановлення мінімальної кількісної норми матеріалу, здаваного журналістом у черговий випуск видання, при дотриманні високих вимог до його якісних характеристик, може забезпечити ритмічну роботу колективу. Це середня норма, обумовлена керівниками редакції без обліку індивідуальних особливостей кожного співробітника. Значно більший ефект може дати встановлення індивідуальної норми, обумовленої з урахуванням здатностей і можливостей журналіста. Таку норму можна було б навіть закласти в контракт, що міститься зі співробітником редакції.

Особливе значення нормування одержує в невеликій редакції. Зрив тут завдання навіть одним журналістом може позначитися на всьому процесі випуску видання, затримати його й привести до виплати редакцією друкарні фінансового штрафу.

Введення норм у редакційну практику припускає й облік результатів праці працівників. Якщо в редакції немає можливості доручити виконання цього обов’язку одному з її співробітників, то цим прийде займатися секретаріату, працівники якого мають найкраще подання про внесок кожного в підготовку й випуск видання.

Рівень періодичного видання, його відповідність запитам аудиторії і його ринкова вартість у найсильнішому ступені залежать від організації роботи його редакції. Тому вона повинна залишатися одним з постійних об’єктів уваги редакційного менеджера. Подібно тому, як головний редактор і інші керівники колективу контролюють творчу ефективність організації його діяльності, менеджер контролює її економічну ефективність. При сигналі про зниження доходів від реалізації видання, ослабленні його конкурентоспроможності, зменшенні припливу реклами й т.п. він шукає причини цього, вивчаючи ринкову кон’юнктуру, конкурентні видання, свою газету або програму, а також перевіряючи відповідність організації роботи редакції  умовам, що змінилися, і вимогам. Про результати своїх спостережень він повідомляє керівників колективу й рекомендує міри, необхідні для поліпшення ситуації. Серед них — економічні заходи впливу на журналістів і інших працівників редакції, активізації, зміни величини, складу й структури колективу, організації його роботи.

РОЗДІЛ 3. УПРАВЛІНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, ЇЇ ОСНОВНІ НАПРЯМКИ

3.1. Міграція в журналістському середовищі

Динамічний розвиток телебачення і радіомовлення, експансія інтернет-видань, поява цілком нових видів мас-медіа (скажімо, блогерські мережі) на початку 21 століття поставили під сумнів успішне майбутнє газет і журналів. Проте періодичні видання у глобальному вимірі впевнено спростовують песимістичні прогнози.

Діяльність журналістів в Україні останніх років перебуває під пильним оком всієї суспільності. Коли помилки медика, байдужість педагога, злочинне потурання злу прокурора, бездіяльність економіста, анемічність науковця тощо не зауважуються одразу, то виступ журналіста в пресі чи ефірі є доступним і стає предметом широкого обговорення, а з боку „ображених” чи „засвічених” – причиною різного роду нагінок аж до фізичного знищення. Весь світ, на жаль, ознайомлений з істинним станом справ в українських ЗМІ останніх років: Президент України Леонід Кучма двічі потрапляв у десятку найбільш злісних ворогів преси, яких визначала авторитетна міжнародна організація. Десятки журналістів в Україні загинули через виконання своїх професійних обов’язків. Найбільш резонансним стало зникнення 16 вересня 2000 року директора інтернет-видання „Українська правда” Георгія Ґонгадзе, яке донині не розслідувано. В Україні зафіксовано сотні прикладів побиття, залякувань, погроз журналістам, цензури, тиску на ЗМІ, перешкод виконанню професійних обов’язків.

Між тим в Україні (починаючи із Закону „Про інформацію”, введений у дію постановою Верховної Ради від 02.10.1992 року) напрацьовано низку законів, інших нормативних документів, які обумовлюють засади діяльності журналістів в Україні. Вони відповідають європейським і світовим стандартам. Але для того, щоб вони успішно функціонували, ще належить створити відповідний суспільний ґрунт. Великі надії пов’язуються з процесом дальшої демократизації суспільства, інтегрування його в європейську спільноту.

Журналіст вибирає місце своєї роботи, керуючись декількома стимулами — творчим, ідейним і економічним. Останній грає для багатьох найважливішу роль. У редакційному колективі він виконує свої обов’язки на двох напрямках — по відділі, у якому працює, і по редакції.

Журналіст, без сумніву, є творчим працівником, відповідно –характер його праці – творчий. Про це говориться у низці законодавчих актів, зокрема в статті 17 „Основ законодавства України про культуру”, де журналісти визначаються професійними творчими працівниками. Умовою для визнання журналіста професійним творчим працівником в галузі культури є отримання спеціальної освіти і публікація власних творів (ст.19). Визнання журналістів творчими працівниками поширює на них дію статті 9 „Основ законодавства України про культуру” про право інтелектуальної власності на створені ними твори літератури і мистецтва.

У системі нових відносин, обумовлених ринковими умовами, журналіст здобуває більшу, ніж колись, волю творчої діяльності. Цьому сприяють зникнення партійно-державної цензури, можливості справедливої компенсації праці працівника редакції, зміцнення його соціальної захищеності. Останнє ставиться до журналіста, що добре працює в редакції, що має міцну фінансову й матеріальну базу. Головне його придбання — почуття впевненості у своєму майбутньому. Такий журналіст природно включається в з редакційного менеджменту.

Однак процес зміни умов роботи з має й іншу сторону. Для багатьох він обернувся погрозою втрати роботи в результаті конкуренції на ринку періодичних видань, прагнення знизити витрати на підготовку й випуск видання, процесу мінімізації розмірів редакційного колективу.

До цього приєдналося й обмеження волі творчої діяльності журналістів у результаті виникнення й посилення економічної цензури ЗМІ.

Зросли й посилилися вимоги, пропоновані журналістові — до його культурного й освітнього рівня, професійному майстерності, умінню користуватися новими технічними засобами, а також його економічній самосвідомості, розумінню його ролі в зміцненні економічної бази редакції і її видань.

Зростає інтенсифікація праці журналіста, його навантаження. Творче змагання співробітників редакції здобуває форму твердої конкуренції, у колективі йде процес природного добору найсильніших. Не витримуючи цієї конкурентної боротьби, вони поповнюють ринок робочої сили.

Зростає й відповідальність журналіста перед тими, хто користується його інформацією, і перед його роботодавцем — керівником редакції й засновником видання.

У кожного журналіста своя ділянка роботи, свої, відомі йому і його керівникам завдання. Він веде у своєму відділі кілька тематичних рубрик, відповідає за висвітлення подій у якімсь регіоні й у той же час готовий виїхати в будь-який момент у відрядження в ролі спеціального кореспондента. Поділ праці в редакції й у відділі дає йому можливості для спеціалізації на якімсь тематичному напрямку, у якімсь жанрі публіцистики. І в той же час він повинен бути здатний замінити свого колегу по відділі, що виїхав у відрядження або у відпустку, — вести його рубрики, зустрічатися з його авторами й інформаторами.

Якщо в редакції немає відділів, відповідальність журналіста ще більше зростає: він веде групу рубрик і здає всі матеріали безпосередньо провідному редактору або в секретаріат.

Як бачимо, навантаження журналіста завжди великий і різноманітна. Упоратися з нею може лише фахівець-професіонал, що володіє здатностями до цієї нестандартної творчої діяльності, різнобічними знаннями й уміннями. Але у зв’язку із входженням нашої преси в ринок величина цього навантаження й характер пов’язаних з нею обов’язків істотно змінюються. Із цих змін іде на двох напрямках і приводить до протилежних результатів. Їхні розходження визначаються з діяльності редакції, її успіхами або невдачами на ринку періодичних видань.

Ринок і свобода журналістської діяльності. Увійшовши в систему нових взаємин у редакційному колективі, обумовлену умовами ринкової економіки, журналіст, з одного боку, чимало здобуває. Насамперед , зростає його воля. Це означає в першу чергу волю вибору. У незрівнянно більшому ступені, чим раніше, він вільний вибирати ту газету або інше видання, у якому хотів би працювати, позиція якого відповідала б його поглядам. Зрозуміло, і в нових умовах ця воля відносна й обмежена: можливість вибору, який розташовує журналіст, широка в тім місті, де виходить багато видань, але вона зводиться до мінімуму там, де видаються одна-дві газети. І все-таки  «колодок» колишніх партійних, політичних, державних приписань і норм не існує — їх заміняє закон. Часом журналіст сам визначає, де він хотів би працювати. Однак реалізація його бажання залежить від роботодавця — редактора газети або директори компанії, до якого він звертається або який запрошує його на роботу. Безсумнівно, розширюються творчі можливості журналіста. Це визначається вже тим, що відкрилися багато хто колись заборонні теми, раніше закриті міста й регіони. Виникли не тільки нові тематичні напрямки, але й нові типи періодичної преси, наприклад ділова або конфесіональна преса. Плацдарм для творчого самовираження швидко розширюється.

Зник цензурний прес, що так стискував і обмежував діяльність журналістів. Правда, на місце партійної й державної цензури встає самоцензура, часом ще більш вимоглива й стругаючи, але форми й наслідки її виявлення тепер залежать уже від самого журналіста, від його професіоналізму, його моральних норм.

І, що важливо, для журналіста, що працює в редакції, розкриваються можливості зміцнення його соціальної захищеності. Підкреслюємо: для журналіста, що добре працює в редакції видання, що має міцну фінансову й матеріальну базу, що займає міцні ринкові позиції. Для журналіста, що користується авторитетом у колективі й повагою його керівників.

Одним з головних його придбань стала можливість особисто впливати результатами своєї праці на популярність видання, у якому він виступає, на зміцнення його економічної бази й поліпшення свого матеріального становища. Він, природно, входить у процес редакційного менеджменту й підтримує його.

Багато журналістів нарешті одержали можливість добре заробляти. Їхня праця, їхнього знання, здатності й таланти одержують не тільки моральне визнання, але й повновагу матеріальну оцінку. Чим краще працює співробітник редакції, тим більш зацікавлені її керівники в результатах його праці й тим більше вагомої стає його оплата.

Працівники економічно міцної редакції почувають себе в такому колективі захищеними від соціальних бур, у них виникає почуття впевненості в завтрашньому дні. Це їхнє найважливіше придбання. Керівники такого колективу можуть розраховувати на повну творчу віддачу своїх працівників.

Однак у процесу зміни місця й ролі журналіста в редакційному колективі є й інша сторона. Ці зміни можуть привести його — і нерідко приводять — до серйозних втрат. Сама більша з яких — втрата почуття впевненості у своєму майбутньому. З посиленням конкуренції на ринку періодичних видань, у процесі пошуків можливостей скорочення витрат, пов’язаних з підготовкою й випуском номерів і програм, у ході мінімізації розмірів редакційного колективу перед частиною співробітників встає реальна погроза скорочення. Звичайно, спочатку це торкнеться більш слабких, тих, хто приносить виданню найменшу користь, — талановитих професіоналів зі зберегти. Але якщо випуск видання виявиться нерентабельним, воно перестане приносити прибуток і виникне небезпека припинення його виходу, перед всім колективом редакції або компанії може відкритися сумна перспектива її ліквідації. Тоді кожний її співробітник, незалежно від його кваліфікації, зштовхнеться з необхідністю пошуку роботи.

Головне завдання редакційного менеджменту — запобігти виникненню подібної ситуації.

До цього приєдналася й втрата ілюзій, що виникли в журналістів у результаті політичних і економічних змін у Росії. Прийнятий в 1991 р. Закон про засоби масової інформації в РФ дійсно звільнив всі періодичні видання від цензури. Журналісти одержали право вільно публікувати інформацію про всі факти й події, не складових державну таємницю, і виражати своя думка. Але не треба було великого часу, щоб радість із цього приводу змінилася розчаруванням. Виявилося, що місце колишньої партійної — політичної й ідеологічної цензури поступово заповнюється нової — економічною цензурою.

Виявилося, що право ті, хто затверджував, що повної волі творчості в журналістиці не існує. Воля журналістської творчості завжди відносна. І завжди обмежена. І в нових, ринкових умовах журналіст, як і колись, обмежений — особливостями й запитами своєї аудиторії, позицією його видання, програмою й цілями його засновників, типом видання й т.д. Більше того, інформаційний ринок наклав на все це свої обмеження. Вимоги редакційного менеджменту ставлять перед журналістом нові бар’єри, які йому важко перебороти. Якщо раніше він думав про те, як поставиться до його критичної статті секретар парткому, то тепер міркує над тим,   чи не скривдить його виступ постійного рекламодавця або, ще гірше, спонсора його видання. Або чи не приведе публікація його репортажу до відмови частини читачів купувати газету й до падіння її тиражу…

Нова, економічна цензура настільки ж сувора, як колишня. Вона лише діє не настільки явно, у неї немає свого Головліту — спеціального органа, що здійснював нещадну перевірку всього, що виходило на друковані сторінки або в ефір. Вона домагається свого більш тонко, нічого відкрите й грубо не забороняючи, використовує лише ради, рекомендації й попередження. Але менеджер, що за підтримкою редактора й інших керівників видання стежить за економічним ефектом публікацій журналіста, завжди знайде можливість втрутитися в його плани й наміри, якщо порахує, що вони можуть завдати шкоди фінансовому становищу редакції. Ринок диктує свої закони.

Журналіст може лише констатувати виникнення цієї настільки неприємної для нього ситуації. І прийняти неї, діючи відповідно до  її особливостей. Вивчати досвід закордонних колег, які непогано до неї пристосувалися. І утішатися тим, що вимоги менеджменту, економічна цензура все-таки надають йому більше широкі можливості, чим колишня — політико-ідеологічна цензура. Зрештою,  у співробітника, що не бажає прийняти рекомендацію менеджера, зберігаються право й можливість спробувати обстояти свою думку. По тім же Законі про засоби масової інформації він має можливість зняти свій підпис із матеріалу, якщо він не згодний з виправленням його тексту. І навіть відмовитися від виконання завдання редактори, якщо порахує, що воно суперечить його поглядам. Але й у редактора залишається право в такому випадку відмовитися від його послуг. Ніхто такого журналіста не репресує й не позбавить можливості продовжувати в іншій редакції свою професійну діяльність, як це нерідко бувало в минулому.

Ці вимоги зросли й посилилися. Вони пред’являються насамперед  до загальної культури й грамотності співробітника редакції. Малокультурний, що погано орієнтується у швидко мінливій ситуації людина, що слабко володіє словом, не має шансів довгий час утримуватися в журналістиці. У гострій конкурентній боротьбі з більше культурними суперниками він незабаром буде змушений поступитися їм своє місце. Більше того, ускладнення процесів життя нашого суспільства, що зростає роль науки й техніки в його розвитку ставлять перед всіма журналістами питання про необхідність подальшої інтелектуалізації їхньої діяльності.

Зростають вимоги до рівня професійної майстерності журналіста. Мова тепер іде не тільки про необхідність упевненого володіння більшістю жанрів публіцистики й інших типів публікацій, про сполучення оперативності інформації з умінням провести її масштабний і глибокий аналіз. І не тільки про сполучення універсальності журналіста з його спеціалізацією. У сучасних умовах його універсальність всі частіше обертається необхідністю з’єднувати кілька спеціальностей. Це, насамперед , ставиться до співробітників малих редакцій невеликих видань. Кореспондент районної газети буде почувати себе впевнено, якщо він зможе не тільки зібрати інформацію для свого репортажу, але й зуміє супроводити його своїми фотознімками. Це дозволить йому підвищити рівень своєї публікації, а редакції — зменшити витрати на оплату роботи фотокореспондента. І зовсім добре, якщо, підготувавши тематичну смугу, він здасть її відповідальному секретареві редакції із грамотним макетом, розробленим відповідно до  моделі видання.

Неодмінна вимога до журналіста — уміння працювати з новою технікою, який нині оснащують редакції. Тепер уже не обмежишся здатністю надрукувати свій текст на друкарській машинці. Співробітник редакції, що не вміє працювати на комп’ютері, використовувати диктофон під час прес-конференції або, беручи інтерв’ю, працювати в Інтернеті, не може вважатися повноцінним професіоналом. Незабаром у нього не залишиться шансів бути зарахованим у штат редакції періодичного видання.

Згадаємо й про вимогу до фізичного й психічного стану журналіста. Успішно працювати в сучасній пресі зараз можуть тільки духовно й фізично здорові люди. Хворому, неврастенікові не під силу виявляються безупинно зростаючі навантаження й перевантаження, пов’язані з виконанням редакційних завдань.

І останнє — по рахунку, але не за значенням — вимога до журналіста: його економічна самосвідомість. Розуміння того, що й від його діяльності залежить економічний стан редакції й видання, що й він здатний вносити вклад у зміцнення їхньої фінансової бази.

Інтенсифікація праці журналіста. Один з наслідків зміни умов, у яких працює журналіст, — інтенсифікація його праці. Серед причин цього — потреба читачів, телеглядачів, радіослухачів насамперед  в оперативній  новинній  інформації. Прагнучи задовольнити її, журналісти в газеті, і тим більше на телебаченні й радіо, змушені працювати гранично швидко, у них залишається усе менше часу на осмислення й обробку зібраного матеріалу. Інша причина — зменшення кількості працівників у редакційних колективах: слабким доводиться йти, але їхнє навантаження розподіляється між тими, що залишилися. Особливою інтенсивністю відрізняється робота журналістів у малих редакціях. Кожному з її співробітників доводиться сполучати кілька спеціальностей, відповідаючи за певну ділянку роботи.

Ще одна причина інтенсифікації праці журналіста — необхідність використання нових технічних засобів. Комп’ютер, дозволяючи заощаджувати його час і сили, вимагає граничного зосередження, мобілізації уваги. Не випадковий час безперервної роботи на комп’ютері обмежено двома-трьома годинниками, після цього співробітник редакції повинен зробити перерву, щоб відновити свої сили. Необхідно забезпечити таке чергування періодів роботи й відпочинку, щоб домогтися найбільшої ефективності використання технічних засобів і збереження працездатності членів колективу.

Витримати зростаюче навантаження журналісти редакції зможуть тільки при оптимальній організації своєї праці. Редакційна практика виробила чимало ефективних способів організації робочого часу журналіста — планування його творчої діяльності, використання особистого сіткового графіка, застосування так званого способу паралельної роботи, коли він одночасно трудиться над декількома завданнями, і ін. У різних редакціях є різні можливості їхнього застосування, але відмова від них ускладнює положення, у якому зараз перебуває журналіст, заважає йому повною мірою  відповідати пропонованим йому вимогам[1].

Творче змагання журналістів редакції триває й у нових умовах їхньої діяльності. Але тепер воно здобуває характер твердої конкуренції. У редакціях іде й буде підсилюватися процес природного добору. У його ході нездатним витримати змагання з їх більше сильними суперниками доводиться поповнювати ряди шукаючих вакансій на ринку робочої сили. Цьому процесу сприяє використання в редакціях і компаніях контрактної форми трудових відносин.

Один із самих серйозних наслідків зміни умов роботи журналіста в редакції — зростання його відповідальності. Звичайно, як і колись, це відповідальність перед тими, хто користується його інформацією — читачами, телеглядачами, радіослухачами. Неуважність до них боляче б’є по виданню і його редакції, послабляє їхні ринкові позиції. І сам журналіст відчуває це в першу чергу — від їхньої думки про його виступи, від їхніх відгуків тепер у ще більшому ступені, чим колись, залежить його популярність, його професійне «ім’я», його місце й роль у колективі й в остаточному підсумку його ринкова вартість.

Набагато зросла відповідальність журналіста перед керівником колективу й засновником видання. Адже редактор або директор- роботодавець у будь-який момент може вказати своєму співробітникові на невиконання умов підписаного з ним договору й зробити із цього належні висновки.

Сьогодні стосунки між редакцією та журналістами будуються на жорсткій контрактній основі. Індивідуальні чи колективні угоди укладаються в порядку та на умовах, визначених загальними зборами творчих працівників. При цьому всі фахово-творчі взаємовідносини між ними визначаються особливим регламентом газети, затвердженим головним редактором чи редколегією.

У редакційній діяльності все настільки тісно переплетено, що інформаційні технології допомагають журналістові вирішувати багато питань. Так, наприклад, відомо, що кожний журналіст прагне створити свою мережу контактів з добровільними помічниками для отримання різного роду інформації: секретної, ексклюзивної тощо. Зазвичай робиться це на електронній основі, однак, для забезпечення цієї комунікації потрібно оплачувати послуги інформаторів – з власної кишені чи редакційної каси (це вирішується в кожному окремому випадку). Як би там не було, але зарплата й авторський гонорар є сьогодні одним із найпотужніших матеріальних стимулів у журналістській діяльності.

Новостійні організації повинні суворо дотримуватися різниці між діловою стороною (що відповідає за пошук прибутків від реклами) і редакторською роботою. Справді незалежні газети також не дозволяють рекламодавцям впливати на матеріали, що друкуються. Дуже часто практикується у Центральній і Східній Європі «прихована реклама», коли журналістам таємно платять ті, про кого вони пишуть. Певна річ, така практика неправильна; якщо це не так, то чому платять таємно.

Один із шляхів уникнути таких проблем — не дозволяти журналістам, редакторам або фотографам продавати рекламний простір. На жаль, деякі новостійні організації у Центральній і Східній Європі і Росії продовжують дозволяти журналістам продаж реклами, яка тільки може зруйнувати репутацію ЗМІ.

Новостійні організації повинні також бути обережними стосовно прийняття урядових субсидій. Ті, що роблять це, наприклад, ВВС, мусять суворо дотримуватися об’єктивності, освітлюючи роботу уряду.

За безлічі кодексів, однак, не завадить відзначити певні загальні риси професії, що мають міжнародний характер і викладені в нормативних документах.

А) Дві конкурентні організації

Переділ світу між Сходом і Заходом, що відбувся внаслідок Другої світової війни, вплинув на хід дискусії про місію журналістів та регулювання їхньої практичної діяльності.

1946 року виникла Міжнародна організація журналістів (OIJ, далі — МОЖ). Згодом вона об’єднала професіоналів Сходу та заснувала свій осідок у Празі. Міжнародна федерація журналістів (FIJ, далі — МФЖ) була заснована у відповідь 1956 року, вона стала спадкоємницею організації з такою ж назвою і створеною ще в 20-ті роки. МФЖ об’єднала всіх професіоналів Заходу та заснувала свій осідок у Брюсселі, де він знаходиться й дотепер.

Завдяки широкому впливу «Декларації обов’язків і прав жур­налістів», ухваленої в Мюнхені 1971 року, її текст в етиці журна­лістики приймається за першооснову та спільний знаменник. Однак при порівнянні чинних європейських національних кодек­сів виявляються різні уточнення. Наприклад, відповідальність журналістів перед громадськістю в багатьох національних кодек­сах трактується детальніше. І навпаки, в Декларації більше уваги приділяється правам журналістів, захисту їх професійної недото­рканності. Нарешті, вона не містить жодного окремого поло­ження, що стосується дискримінації, основаній на расових від­мінностях, сексуальних, релігійних, етичних, класових, соціальних та інших особистого характеру, тоді як ці аспекти роз­глядаються в багатьох національних кодексах[22, c. 126-129].

Професійні норми журналістів можна звести до шести основ­них розділів(Рис. 3.1):

• свобода висловлювань і критики, а також захист цих прав;
• захист незалежності та професійної недоторканності журналістів, відкидання матеріального або морального зиску, будь-якого зовнішнього впливу на їхню роботу, а також визнання положення про свободу совісті;
• дотримання достовірності інформації при її пошуку й опрацюванні;
• чесність засобів, використовуваних при пошуку інформації;
• належна повага до джерел та осіб, що є об’єктами інформації, а також дотримання авторського права та правил щодо використання цитат;
• неупереджене ставлення до людей, недопущення будь-якої форми дискримінації.

У цих розділах відбито основні риси обов’язків, що випливають із Мюнхенської декларації: захист свободи засобів інформації та незалежності журналістів, пошук істини, повага до людської особистості.

Права окреслюють моральні й матеріальні умови, які дають змогу журналістам виконувати свої обов’язки.

1. Право громадськості на інформацію та журналістська відповідальність

Вступ до Мюнхенської декларації починається з головного твердження: «Право на інформацію, свободу висловлювань і критику є одним з основних прав людини». Із цього принципу випливає право громадськості «бути поінформованим про події та погляди», яке надало законної сили журналістській діяльності в суспільстві та визначає права й обов’язки, притаманні професії. Ось чому у вступі стверджується, що відповідальність журналістів перед суспільством — «первинна порівняно з будь-якою іншою», зокрема стосовно своїх роботодавців та органів державної влади[17, c. 12-14].

У вступі до Мюнхенської декларації від самого початку визнається, що «місія засобів інформації неодмінно передбачає обмеження», а також додається, що їх «добровільно покладають на себе самі журналісти». Цей добровільний характер є особливістю журналістської етики, при цьому обов’язки розуміються як моральні зобов’язання, а не як законні настанови адміністративного органу. У важливих документах, присвячених правам людини, свобода слова, що є основою діяльності журналістів, і свобода преси не протиставляються одна одній. Так, у Загальній декларації (статті 10 і 29), а також у Європейській конвенції (стаття 10, абзац 2) вводяться обмеження: визнання прав та інших свобод, зокрема права честі, повага до права на особисте життя, а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. В Європейській конвенції до цього ще додаються національна безпека, територіальна цілісність і неупередженість судової влади.

Помітний вплив на редакційну діяльність і журналістську працю здійснює конкуренція. Конкурентні стосунки між співробітниками редакції можуть мати як позитивний, так і негативний характер. Позитивний бік журналістської праці та редакційної діяльності з точки зору конкуренції полягає в тому, що конкретні автори прагнуть випередити своїх колег і керуються вони при цьому різними мотивами. Щодо цього дослідник журналістики М. М. Кім зазначає:

«В основі конкурентних відносин завжди лежить певний мотив. В одному випадку він може бути пов’язаний з готовністю людини розпочати боротьбу за різні сфери впливу, в іншому – з бажанням досягти якихось матеріальних благ, у третьому – з прагненням посісти в колективі вище й значніше статусне становище…

Журналісти, як показує практика, конкурують між собою за багатьма параметрами: вмінням генерувати нові ідеї; пошуком нових цікавих тем; швидкістю реагування на ті чи інші події; оригінальністю подачі матеріалів тощо. Сьогодні конкурентні взаємовідносини стають у багатьох редакціях визначальними. При цьому конкурентні початки у творчій праці журналіста набувають усе більшого значення тоді, коли в самому колективі створені сприятливі умови для індивідуального самовираження кожного його члена» [4].

Слід зазначити, що під час конкурентної боротьби, якщо її не регулювати на редакційному, або, як кажуть психологи, на міжгруповому, а також міжособистісному рівні, можуть виникати негативні явища. Журналісти здатні оприлюднювати або справжній компромат, або інформацію наклепницького характеру як на справжніх чи потенційних героїв своїх публікацій, так і на своїх колег. Щоб досягти максимального ефекту в цих «брудних» діях, автори користуються мережею інтернет і відповідними електронними сервісами. Здебільшого через паперові й електронні ЗМІ організовуються інформаційні атаки, справжнісінькі інформаційні війни, які ведуть аж до інформаційної експансії чужого національного простору. Проте ці дії підпадають під етичний кодекс журналістів. «За наявності жорстких принципів етичні норми мають уже менш регламентований характер, а правила поведінки журналіста визначаються ледь не для кожного конкретного випадку. Це важливо пам’ятати, по-перше, для того, щоб журналісти могли відрізняти норми етики від юридичних норм і, по-друге, щоб вони розуміли, що етичність (або неетичність) їхньої поведінки визначається на основі загальних принципів ситуативно, у рамках досить широких…Етичний аналіз та самоаналіз – обов’язковий, хоча й дуже складний компонент журналістської практики» [5].

Контроль за роботою персоналу передбачає облік результатів журналістської праці. Як правило, керівники редакцій встановлюють кількісну норму матеріалів на тиждень або місяць. У кореспондента щоденної газети нормою може бути 5 матеріалів інформаційних жанрів (заміток, звітів, репортажів) плюс на місяць 2-3, умовно кажучи, аналітично-публіцистичних матеріалів (статті, огляди, рецензії, портретно-нарисові інтерв’ю тощо). В деяких редакціях норму становить певна кількість тисяч знаків опублікованих матеріалів. В інших старанним журналістам, які проте друкуються мало, нараховують певну кількість балів за участь у інших важливих видах діяльності: підготовка до друку матеріалу позаштатного автора, підготовка і організація редакційного «круглого столу», участь у редакційній кампанії, відстоювання інтересів редакції у суді і т.д. Йдеться про запровадження бальної системи обліку результатів, що дозволяє враховувати якісний бік журналістської праці.

Стимулювання працівників редакції поділяється на матеріальне і моральне. З матеріальним зрозуміло — премії за підсумками року, місяця і навіть тижня. Формами матеріального стимулювання є переведення на вищеоплачувану посаду, виплата підвищеного гонорару, нагородження путівкою на відпочинок тощо. Не менший ефект інколи справляє моральне стимулювання. Журналістові, замість виконувати редакційні завдання, можуть надати право вести персональну рубрику або одноразово відпустити на кілька днів для підготовки матеріалу на давно облюбовану тему. Деякі газети зберігають традицію «Дошки кращих матеріалів» за підсумками тижня, місяця, півріччя. Рішення про таке моральне заохочення приймає редколегія або редакційна «летючка» — регулярні збори персоналу.

Отже, стимулювати необхідно працю не лише творчої частини колективу, але й комерційної і технічної. Оскільки важливе визнання заслуг колективу, а не лише чеснот окремої особистості, прогресивні керівники можуть простимулювати роботу цілого відділу — скажімо, за найбільшою кількістю матеріалів на дошці пошани, за кількістю премій тижня, кількістю відгуків на матеріали відділу у редакційній пошті.

3.2. Менеджер як гарант стабільності редакційного колективу

Колективи окремих редакцій у нинішніх умовах володіють важелями впливу на вибори своїх безпосередніх керівників. І часто вони звертають увагу на такі якості, як загальна компетентність, знання і розуміння проблем сучасності, вміння приймати правильні рішення, користуватися владою, здатність підтримувати дисципліну, будувати відносини з підопічними, керувати собою, бачити свої дії збоку. Колективи віддають перевагу тим людям, які відзначають інтелектуальними і творчими здібностями, вольовими якостями, здатністю до спілкування, зацікавленістю в праці, діловитістю, надійністю тощо. Звичайно, ідеалу досягти важко. Але є ряд вимог до менеджера, без яких неможливо добитися успіху на нинішньому жорсткому ринку інформації.

Вони поділяються на дві групи. До першої відносяться загальноприйняті вимоги, як до найманого керівника будь-якої фірми чи підприємства і стосуються знань, вмінь і здібностей (спроможностей) менеджера. Другу групу складають спеціальні, додаткові вимоги.

До загальних вимог ставиться здатність до аналізу. Під цим розуміють уміння швидко уявити собі ситуацію, у якій перебуває редакція або компанія, оцінити її й поставити точний діагноз, тобто безпомилково визначити значення нових можливостей, що відкрилися зі зміною обстановки, або причини помилок і прорахунків, що призвели до втрат і збитків.

Ще більш важливе значення має для менеджера його здатність приймати рішення. Після того як їм дана оцінка виниклої ситуації, проведені її аналіз і поставлений діагноз, він повинен визначити засоби й методи усунення недоліків або використання нових можливостей, тобто прийняти рішення — швидко запропонувати конкретні організаційні заходи й творчі акції, що забезпечують досягнення намічених цілей.

Однак прийняти оптимальне рішення менеджер у стані, лише маючи різнобічну й масштабну інформацію. Це обумовлює вимогу його концептуальності. Під нею розуміють досить повне подання про редакцію або компанію, її реальних можливостях, планах і перспективах, а також про концепцію видання.

Керівна ланка сучасного вітчизняного видання може включати також посади заступників головного редактора і членів редколегії. У невеликій нещоденній газеті у редактора, як правило, один заступник, але у провідних виданнях редактор потребує двох, трьох і більше помічників. Передусім кожному із заступників доручено кураторство роботи кількох тематичних відділів видання. Скажімо, у головного редактора газети «Україна молода» три заступники, з яких один наглядає за роботою відділів політики, права, спорту, другий — за роботою відділів культури, освіти, соціальних проблем, третій — за відділами міжнародної інформації, економіки, оперативних новин та деяких інших. У багатьох виданнях заступником редактора є також комерційний директор.

Заступник головного редактора — зазвичай досвідчений журналіст, якому властиві риси керівника і який має авторитет у працівників газети. За відсутності головного редактора йому переходять усі повноваження керівника — підписати видання до виходу у світ, видавати накази по редакції та ін.

В управлінській структурі деяких видань бере участь колегіальний орган — редколегія. Редакційні колегії працюють лише в тих виданнях, де вони передбачені статутом або необхідні для оптимізації керівництва творчим процесом. Редколегію становлять керівна ланка плюс завідувачі найважливіших, але не всіх відділів. Скажімо, в щоденній діловій газеті «Коммерсантъ» членів редколегії сім: головний редактор, два заступники, відповідальний секретар, керівник групи спецпроектів (низки щотижневих або щомісячних тематичних додатків), технічний директор, редактор щотижневого розважального додатка. Редколегія працює за планом і графіком, відомим усьому колективу редакції, здійснюючи стратегічне управління виданням. Члени редколегії почергово готують обговорення таких питань, як моделювання і планування діяльності, кадрова структура, стимулювання працівників і підрозділів, визначення завдань редакції на тривалий період. На основі ухвалених стратегічних завдань редколегія розробляє тактику їхнього виконання.

Існує в структурі багатьох видань інший колегіальний орган — редакційна рада. До редакційної ради масового видання національного або місцевого рівня можуть входити позаштатні члени — відомі вчені, політичні чи громадські діячі, думка яких інколи матиме вирішальне значення під час обговорення гострої суспільної проблеми або спірної публікації.

Новою спеціальністю останнього десятиліття є директор з маркетингу. Його обов’язки мають декілька напрямів. По-перше, дослідження читацької аудиторії. По-друге, вибір стратегії розповсюдження видання (якщо продаж, то вроздріб чи за передплатою, якщо за передплатою, то за допомогою державної служби поштового зв’язку «Укрпошта» чи альтернативних служб). Нарешті, на нього можуть покладатися функції комерційного директора. Як свідчить практика, найперше завдання останнього — забезпечення видання папером, витрати на який становлять до 60 % прямих витрат періодичного видання. Директор з реклами, навпаки, забезпечує левову частку надходжень. Комерційна ланка в сучасних виданнях передбачає також посаду піар-менеджера, який інтенсивно співпрацює з журналістами, рекламістами, розповсюджувачами газетно-журнального продукту з метою збирання інформації або внесення власних пропозицій для збільшення тиражу та читацького загалу, зростання надходжень від реклами, утвердження позитивного іміджу видання в очах громадськості, що досягається старанним служінням її інтересам. Залежно від величини видання у директора з маркетингу може бути помічник — менеджер зі збуту, який наглядає за процесом доставки продукту до споживача. На важливу технічну посаду секретаря редакції покладається менеджмент персоналу, закупівля й облік матеріалів.

Редакція газети живе за економічними законами, і тому для успішного її функціонування необхідна робота за планом. Планування роботи редакції здійснюється зазвичай терміном на тиждень для щоденних газет і на 2-5 випусків для видань іншої періодичності. Найпоширеніший вид планування роботи — сітьовий графік. Це таблиця (сітка), вгорі якої вказуються дати виходу номерів видання, а в горизонтальних лініях — порядкові номери сторінок (шпальт). У «вікнах», що утворює сітка, відповідальний секретар редакції вносить назву сторінки або рубрики, по можливості обсяг або жанр матеріалу, прізвища відповідальних за здачу або підготовку матеріалу (шпальти), день і час їхньої подачі у секретаріат.

В кожній редакції сітьовий графік пристосовується до потреб і особливостей колективу і виробничого процесу. Практика свідчить, що оптимальні результати дає сітьовий графік, що покриває 60-70 % площі газетного номера. Решта площі використовується для оперативної інформації, надзвичайні події, термінові комерційні публікації і рекламу.

Деякі із загальних вимог до менеджера стосуються його характеру й психології. Одне з них — оперативність його дій. Серед особливостей журналістської праці, що не залежать від волі засновників і керівників видань, вона грає досить важливу роль. Журналіст завжди обмежений часом, що перебуває в його розпорядженні. Але це обмеження ставиться й до редакційного менеджера. У нього майже ніколи немає великого часу для обмірковування своїх рішень — цього не допускають швидкі зміни ситуації, що складається в редакції і її виданні. Затримка з рішенням може привести до збою в роботі колективу.

Менеджер — один з лідерів колективу. Лідерство — неодмінна якість його характеру. Визнання співробітниками редакції менеджера одним зі своїх лідерів ґрунтується в першу чергу на визнанні його досвіду, умінь і здатностей. Авторитет менеджера — це авторитет самого тямущої людини в тій області, який він займається, від діяльності якого багато в чому залежать успіх видання й доля редакції. Його лідерство проявляється на самих різних напрямках — і в пошуках оптимального рішення проблеми, і в умінні організаційно забезпечити його реалізацію. Менеджер — творчий працівник, своєрідний генератор ідей, якими він ділиться з іншими співробітниками редакції.

Лідерство менеджера деякою мірою  залежить і від його вимогливості. Він повинен уміти зажадати від іншого співробітника редакції виконання прийнятого їм рішення, зрозуміло, попередньо пояснивши йому зміст, мета й значення цього рішення.  Чи зуміє він це зробити, залежить від його контактності й комунікабельності.

Редакційний менеджер — не тільки керівник, організатор. Уже в силу цього він змушений виступати і як психолог. Йому доводиться спілкуватися із самими різними людьми — представниками й керівниками інших організацій і фірм, чиновниками державних органів. І до кожному потрібно знайти свій підхід, з кожним установити й потім підтримувати контакти, кожного необхідно переконати у своїй правоті. Без контактності — уміння викликати в людини довіра й бажання з ділові або неформальні відносини — менеджерові важко. Фактично він завжди працює і як фахівець в області паблик рилейшнз — суспільних зв’язків, установлюючи й розширюючи контакти редакції або компанії з іншими організаціями.

Виховання економічного мислення в працівників редакції — тривалий процес. Тим, хто ініціює й організує його, надається можливість використання самих різних форм впливу на людину — від адміністративних, іноді різких і хворобливих, до психологічних — менш помітних, але часом більше ефективних. Зустрічаючись із працівниками редакції, менеджер спонукує їх прийняти рішення, що сприяє зміцненню економіки видання, подумати, вигідна або невигідна для газети або програми та або інша публікація, або переконує відмовитися від проекту, що вимагає надмірних витрат. Він може зштовхнутися з незгодою або відкритим опором. Але використання в цьому випадку грубого тиску на незгодної, прямої заборони менеджерові протипоказано. Він впливає на людину аргументацією, переконанням. Якщо це не допомагає, доводиться звертатися до головного редактора або іншого керівника колективу, пояснювати йому причини скасування рішення журналіста. Перебороти вето менеджера може тільки керівник колективу.

Крім загальних вимог редакційному менеджерові пред’являють і спеціальні. Деякі з них безпосередньо пов’язані з особливостями газети або іншого періодичного видання й редакції як специфічного трудового колективу. Менеджер повинен мати досить повне подання про журналістику і її роль у суспільстві. Так само як про газету, журнал або аудіовізуальні видання — їхніх особливостях і якостях, процесі їхньої підготовки й випуску, про використовувану при цьому техніку й т.д. Йому доводиться розбиратися в структурі редакції, обов’язках її працівників, тверезо оцінювати можливості всього колективу і його підрозділів. І не випадково кращими редакційними менеджерами часто стають журналісти, що мають досвід творчої й організаційної роботи. Їм легше ввійти в обов’язку, пов’язані з менеджментом.

Інші вимоги до менеджера пов’язані із проблемами ринкової економіки. Без економічних знань, зокрема  знання економічних основ журналістики, йому не домогтися успіху. Він повинен мати подання про фінансову базу видання. І звичайно, бути в курсі змін, що відбуваються в різних секторах інформаційного ринку.

У великій телерадіокомпанії або інформаційному агентстві з їхньою специфічною структурою завдання менеджера ускладнюються. Але збільшується число його помічників, укрупнюється служба менеджменту, стаючи одним з найважливіших ланок колективу.

Менеджер – один із лідерів редакційного колективу. Лідерство – одна з провідних рис його характеру. Це в жодному разі не амбіційність. Працівники редакції повинні природно сприймати лідерство керівника, яке виявляється у визнанні досвіду, вмінь та здатностей.

Авторитет менеджера – це авторитет найбільш знаючої у колективі людини саме у тій галузі, за яку відповідає. Лідерство полягає ще й у тому, щоб підказати нову оригінальну ідею чи несподівано, на основі вигоди, повернутися до старої. Тобто, менеджер – генератор ідей, якими він щедро ділиться з іншими співробітниками редакції. Лідерство в великій мірі пов’язане з вимогливістю. Керівник повинен вміти вимагати від підопічного працівника редакції виконання прийнятого рішення. Зрозуміло, що попередньо повинен чітко пояснити суть вимоги, мету і значення рішення. Чи зуміє він це зробити залежить від комунікабельності. Це одна з вимог, що тісно пов’язана з психологією. Менеджерові доводиться спілкуватися з різними людьми – співробітниками редакції, керівниками інших організацій і фірм, державними чиновниками і т.д. До кожного треба знайти підхід, з кожним встановити, а потім і утримувати контакти, кожного треба переконувати. Тобто без уміння викликати довіру і бажання підтримувати ділові чи неформальні взаємини – дуже важко вижити в сучасних умовах. Комунікабельність слід розуміти і ще як уміння чітко і зрозуміло пояснити своєму співрозмовникові суть і значення прийнятого рішення.

Крім загальних вимог до редакційного менеджера ставляться ще й спеціальні, особливі. Частина з них безпосередньо пов’язана зі специфікою газети, як друкованого періодичного видання та редакцією, як особливим трудовим колективом. Зрозуміло, що редакційний менеджер повинен мати достатнє уявлення про журналістику і її роль у суспільстві. Так само, як і про газету – всі її особливості, про процес її підготовки, випуску і виробництва, про застосовувану при цьому техніку і т.д. Менеджеру доводиться вникати у структуру редакції, визначити місце і роль її підрозділів, обов’язки кожного співробітника, тверезо оцінювати можливості всього колективу та його частин.

Друга частина спеціальних вимог тісно пов’язана з проблемами ринкової економіки. Без економічних знань, а конкретніше – знань економічних основ журналістики менеджеру не досягнути успіху. Він повинен мати повне уявлення про фінансову базу редакції та про всі пов’язані з нею операції, стежити за змінами, що відбуваються на ринку періодичних видань. Роль редакційного менеджера, його активність та результативність праці залежить від того, на якому рівні в редакційній ієрархії він перебуває.

ВИСНОВКИ

Отже, управління редакційним колективом і організація його роботи виходять із економічних принципів редакційної діяльності: прибутковості видання, його конкурентоспроможності й економічної достатності (розумної економії). Реалізація цих принципів відбувається в процесі редакційного менеджменту — специфічної діяльності, пов’язаної з економічним управлінням редакцією або компанією.

Мета редакційного менеджменту — забезпечення існування періодичного видання шляхом зміцнення його економічної, фінансової бази й виховання економічного мислення у всіх працівників трудового колективу.

Найважливіше значення мають два види менеджменту: виробничий, творчий і властиво економічний — фінансовий. Ними займаються фахівці — менеджери. Творчим менеджментом керує головний редактор, за економічний менеджмент відповідає генеральний менеджер. У великому колективі створюють службу менеджменту, роботу якої організують на основі функціонального поділу праці. У цю службу входять генеральний і фінансовий менеджери, а також менеджери по маркетингу (маркетолог), по рекламі, поширенню й ін.

Редакція періодичного видання — трудовий, виробничо-творчий колектив, система, елементами якої є творчі, технічні й комерційні співробітники. Ця система функціонує лише тоді, коли нею управляють. Умовою ефективності управління редакцією є використання різних методів — політичних, правових, організаційних (адміністративних), психологічних, економічних. Менеджер застосовує економічні методи управління колективом: регулювання оплати праці працівників, розміру гонорарів за публікації, стимулювання кращих співробітників і ін. Найкращі результати дає сполучення матеріальних і моральних форм заохочення працівників редакції.

Редакція функціонує нормально, коли забезпечені системність, ритмічність і циклічність її діяльності. Вона розвертається на декількох напрямках — від збору інформації і її зберігання до випуску видання. Приплив інформації в редакцію залежить від використання всіх можливих її джерел. Оцінка їхнього значення й вибір для конкретного видання при обліку вартості інформації — умова правильного їхнього використання.

Більша частина інформації, одержуваною редакцією, використовується в чергових випусках видання. Інша інформація зберігається в редакційному банку даних. Електронний банк даних дозволяє створити інформаційно-довідкову систему, який може користуватися будь-який журналіст редакції.

Основою організації роботи редакції є моделювання видання, його випуску й діяльності колективу. Моделі видання й роботи редакції конкретизуються в редакційних планах. У сучасній системі редакційного планування використовуються оперативні плани — тижневий і план чергового номера.

Редакційний менеджер контролює економічну ефективність організації роботи редакції й при її зниженні вживає заходів для усунення причин цього.

Отже, ЗМІ, як прямо, так і опосередковано, впливають на настрої, думки дітей і підлітків, завдяки мас-медіа вони набувають нових звичок, засвоюють шаблони поведінки тощо. ЗМІ впливають на різні ком­поненти свідомості людини та її діяльності, особливо на систему цінностей та особистісних смислів людини, яка розвивається. Ця проблема набуває особливого значення в сучасних умовах, коли в суспільстві відбувається ак­тивний процес перегляду та трансформації існуючих цінностей, і від діяль­ності ЗМІ великою мірою залежить формування нового бачення соціальної дійсності. Підлітки в цій ситуації опиняються у вирі цінностей, стандартів, рольових очікувань, які транслюються ЗМІ, школою, батьками, групою од­нолітків і конфліктують між собою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богацька Е. До важливих питань військового характеру преси // Визвольний шлях. — 1994. — № 4.
2. Буряк В. Поетика інформаційно-художньої свідомості [Еволюція форм і методів вираження інформації (факту) в контексті інтелектуалізації творчої свідомості] : монографія / В. Буряк. – Д. : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001. – 392 с.
3. Верховская А. Средства массовой информации в системе партийно-политических отношений // Вестн. МГУ. Сер. 10. Журналистика. — 1999. — № 6.
4. Вильчик В. Умерьте амбиции // Журналист. – 1995. – № 7. – С. 60.
5. Вільна преса. Видано інформаційним агентством Сполучених штатів.
6. Волобуев Р Недетское чтиво // Лит. газ. — 1999. — 13 янв.
7. Ворошилов В. В. Журналистика и рынок. — СПб., 1997.
8. Ворошилов В. В. Журналистика. – 2-е изд., доп. – СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 2000. – 342 c.
9. Георгиев Д. Режиссура газеты. – Москва, 1979.
10. Гребельников А.А. Работа журналиста в прессе. – Москва: Изд-во «РИП-холдинг», 2001. – С. 110-141.
11. Григораш Д.С. Методичні вказівки щодо вивчення організації роботи редакції для студентів факультету журналістики. – Львів, 1983. – 41 с.
12. Гуревич С. М. Основы научной организации журналистского труда. – М., 1987. – С. 28–290.
13. Гуревич С.М. Номер газеты. – Москва: Аспект Пресс, 2002. – 191 с.
14. Гуревич С.М. Основы редакционного менеджмента. – Москва, 1994. – 86 с.
15. Гуревич С.М. Экономика средств массовой информации. – Москва: РИП-Холдинг. – 2004. – 245 с.
16. Демченко С. В. Глобалізація медіа: український контекст / С. В. Демченко. Вісник Дніпропетровського університету. – Серія: Літературознавство. Журналістика. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. — №1. – С. 39 – 42.
17. Демченко С. В. Інтегрована модель масової комунікації: до проблеми взаємодії ЗМІ, реклами та ПР / С. В. Демченко // Вісник Дніпропетровського університету. – Серія: Літературознавство. Журналістика. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2006. — №!. – С. 312 – 316.
18. Демченко С. В. Роль сучасної української преси у становленні “демократії-комунікації” / Демченко С. В. // Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення ІХ Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. – Львів, Наукова б-ка ім. В. Стефаника НАН України, 2005. – с. 373 – 377.
19. Журналистика и политика — М., 1987.
20. Засєда I. Спортивна журналістика: своя серед чужих? // Уряд. кур’єр. — 2001. — 3 листоп. (№ 203).
21. Засоби масової інформації: поняттєвий апарат / За ред. А. 3. Москаленка. — К., 1997.
22. Захаров Б. Свобода інформації та політичні режими // Культура. Людина. Право. — 2001. — № 2.
23. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. — К., 1993.
24. Иваницкий В.Л. Бизнес-план редакции (рабочая тетрадь главного редактора). – Ч.1., 2. – Москва, 1999.
25. Иванов В.Ф. Социологическое изучение культурологических теорий массовой коммуникации / В.Ф. Иванов // Держава та регіони : наук.-вироб. журнал. – Запоріжжя, 2010. – № 3. – С. 13–20.
26. История международных отношений и внешней политики: Учеб. пособие. — М., 1998. — Ч. 1.
27. Калашникова Л. Пресса и проблема культурного наследия // Вестн. МГУ. Сер. 10. Журналистика. — 1999. — №4.
28. Карпенко В. О. Основи професіональної комунікації. – К.: Нора-прінт, 2002. – С. 199, 201, 202.
29. Квітка В. Історія жовтого бруду: Як скандали стали джерелом бізнесу // Україна молода. — 2001. — 22 листоп.
30. Ким М. Н. Технология создания журналистского произведения. – СПб.: Изд-во В. А. Михайлова, 2001. – С. 57–58.
31. Костенко Н. Медиа в выборах: ценностные ориентиры украинской политической прессы // Полис. Политические исследования. — 2000. — № 6.
32. Кузнецова О.Д. Засоби масової комунікації / О.Д. Кузнецова. — Львів : ПАІС, 2005. — 200 с.
33. Лалл Дж. Медіа, комунікації, культура. Глобальний підхід / Дж. Лалл ; [пер. з англ. О. Гриценка та ін.]. – К. : К.І.С., 2002. – 264 с.
34. Мак-Люэн М. Галактика Гутенберга: Сотворение человека печатной культуры / Мак-Люэн Маршалл. — К. : Ника-Центр, 2003. — 432 с.
35. Мащенко І.Г. Радіо і телебачення: від джерел — до космічних висот / І.Г. Мащенко. — К. ; Миколаїв : ТЕТРА, 2003. — 416 с.
36. Мелещенко О. К. Взаємодія ЗМІ: нові форми як відповідь на виклики часу // Вісн. Запоріз. ун-ту.– Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – Вип. 3. – С. 97.
37. Мелещенко О. К., Почтарь Г. М. Друковані засоби масової інформації України в мережі Інтернет: порівняння з газетами Заходу // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць / За заг. ред. В. І. Шкляра. – К., 2000. – Вип.4 – С. 83–91
38. Мельник І. А. Наукова організація роботи секретаріату редакції. – К.. 1988. – С. 47.
39. Миронченко В. Я. Інформаційне радіомовлення України. — К., 1996.
40. Мішель А., Картер, Гілліан Кей. Як керувати редакцією газети. – Київ: IREX-Медіа Україна, 1999. – 68 с.
41. Мішель П. Картер Сучасний дизайн газет. — Київ: IREX-Медіа Україна, 1999. – 17 с.
42. Московцева В.В. Типологія друкованих засобів масової інформації / В.В. Московцева. — Запоріжжя : ЗДУ, 2002. — 44 с.
43. Недопитанський М. І., Карась М. А., Ільченко В. І. Уроки з журналістської практики. Практичний посібник. — К.: Україна молода, 2010. — 120 с.
44. Перевалов В. Культуроформирующая функция: состав, структура и место в системе функций журналистики // Вестн. МГУ. Сер. 10. Журналистика. — 1999. — № 5.
45. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики. – М.: Изд-во МГУ, 1995. – С. 283 – 284.
46. Ричард Р. Галагер Власне мале підприємство – це просто. – Львів: Сейбр-світло. – 1995. – 175 с.
47. Різун В. В. Інформаційна мережа в засобах масової інформації. – К., 1992.
48. Різун В. В., Мелещенко О. К. Інформаційні мережі в засобах масової інформації. Канал ИНФО-ТАСС. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 5.
49. Роль средств массовой информации в совершенствовании межнациональных отношений: В 2 ч. — М., 1989.
50. Свитич Л.Г. Профессия: журналист. – Москва: Аспект Прес, 2003. – 138 с.
51. Спасенский О. За кого болеют журналисты. — М., 1986.
52. Спорт в зеркале журналистики. — М., 1989.
53. Стаднійчук Р. Сучасна українська періодика для дітей: хто є хто // Слово і час. — 1999. — № 2.
54. Стародуб А. Православна періодика в Україні: тенденції розвитку // Політика і культура. — 2001. — № 4.
55. Сучасна українська журналістика і передвиборчий ринок ЗМІ // Політичний календар. — 2001. — № 203 (3 листоп.).
56. Твердохліб М.Г. Інформаційне забезпечення менеджменту. – К., 2000. – 150 с.
57. Тхагушев И. Парламетская журналистика: теория и практика // Вестн. МГУ. Сер. 10. Журналистика. — 2000. — №2.
58. Українське законодавство: засоби масової інформації. – Київ: IREX Медіа, 2004. – 368.
59. Фінклер Ю. Сучасні друковані мас-медіа України: до проблеми визначення типологічних характеристик // Друкарство. — 2001. — № 1.
60. Штельмах В. Газета як інструмент формування свідомості в умовах державності України // Вісн. УАДУ при Президенті України. — 2000. — № 2.