Вступ.

1. Основні джерела фінансування державного дефіциту.

2. Аналіз бюджетного дефіциту України та методи його подолання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Бюджетний дефіцит є важливим інструментом державної фінансової політики, який впливає на економічне та соціальне становище країни.

При цьому кожна країна має певні особливості, які потрібно враховувати в ході використання такого важеля, як бюджетний дефіцит. Невиважена соціально-економічна політика, спад виробництва, занепад підприємств на Україні є глибинними причинами бюджетного дефіциту країни. Отже, питання удосконалення підходів до фінансування бюджетного дефіциту в Україні особливо актуальні.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У сучасних умовах праці таких авторів як Кудряшов В. П.,Василик О. Д., Міщенко В. С., Опарін В. М. є базисом обраного наукового напрямку. Водночас слід зазначити, що у вітчизняній літературі занадто великий акцент зроблено на правових питаннях теми, однак недостатньо досліджені розбіжності плануємого та фактичного бюджетного дефіциту, що часто допомагає виявити недоліки бюджетної політики та визначити методи їх подолання.

У зв’язку з цим, метою роботи є аналіз показників держбюджету України, дослідження зазначеної проблеми, розробка основних напрямків її подолання.

1. Основні джерела фінансування державного дефіциту

Бюджетний дефіцит представляє собою різницю між державними доходами і видатками. Це означає, що держава стає позичальником фінансових коштів у населення, банків і підприємств або іншої держави, у міжнародних фінансових організацій. Форми залучення позикових коштів для фінансування витрат бюджету можуть бути такими, як випуск і розміщення державних зобов'язань, різноманітні позики.

Існує кілька методів фінансування дефіциту. Їх можна умовно поділити на інфляційні та неінфляційні. До неінфляційних належать державні запозичення, а також трансферти (тобто безвідплатна допомога державі).

До інфляційного фінансування належить сеньйораж та збільшення пропозиції грошей. Такі методи називаються інфляційними тому, що в більшості випадків призводять до інфляції (тоді, коли збільшення пропозиції грошей не супроводжується відповідним збільшенням рівня виробництва).

Економісти схильні вважати, що небезпеку для економіки представляє не дефіцит як такий, а джерела фінансування та природа дефіциту. Рівень бюджетного дефіциту визначається як відношення обсягу дефіциту до валового внутрішнього продукту, виражене у відсотках. Допустимим або відносно безпечним рівнем бюджетного дефіциту визнається його значення в межах 2-3 %. Основна небезпека для економіки, що виходить з дефіциту державного бюджету, пов'язана з проблемою інфляції. За природою бюджетний дефіцит може бути активним і пасивним Активний обумовлений законом зростання вартості, пасивний – зростанням темпів інфляції. У СРСР дефіцит бюджету був пасивний і у 1991 р. складав 20 % від величини ВВП.

Існує три способи фінансування дефіциту державного бюджету:

– грошово-кредитна емісія (монетизація);

– внутрішні і зовнішні позики (боргове фінансування);

– збільшення податкових надходжень до бюджету.

При грошово-кредитній емісії Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і з допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

При монетизації дефіциту бюджету держава отримує доход від друкування грошей — сеньйораж. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП.

Наслідки дуже негативні: розвивається не контрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, розкручується спіраль цін — заробітна плата і заощадження населення знецінюються. Даний засіб дає ефекти в короткостроковому періоді, але надалі все повертається в старе положення тільки в більших масштабах.

В країнах зі стійкою ринковою економікою 70—80 % емісійних ресурсів Центральних банків йде на обслуговування бюджетного дефіциту.

Іншим засобом покриття бюджетного дефіциту є метод державних позик— внутрішніх і зовнішніх.

Заборгованість держави громадянам, фірмам і установам даної країни, які є утримувачами цінних паперів, випущених державою, є внутрішнім боргом держави[7, c. 118-119].

Внутрішні державні позики здійснюються у вигляді продажу державних цінних паперів, позик у позабюджетних фондів (наприклад, у фонду страхування по безробіттю або пенсійному фонду) і одержання кредитів у банків (ця форма фінансування дефіциту часто порушується місцевою владою).

Головною хибою державних позик є зростання державного боргу, а його необхідно виплачувати з відсотками. Говорять, що сьогоднішні державні позики — це завтрашні податки.

Якщо дефіцит бюджету фінансується за допомогою випуску державних запозичень, то збільшується середня ринкова ставка відсотку, що приводить до зниження інвестицій у приватному секторі, падіння чистого експорту і частково — до зниження споживчих витрат. У підсумку виникає ефект витіснення, який значно послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики.

Боргове фінансування бюджетного дефіциту нерідко розглядається як антиінфляційна альтернатива монетизації дефіциту. Однак борговий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а тільки створює тимчасову відстрочку для цього зростання, що є характерним для багатьох перехідних економік. Якщо облігації державної позики розміщуються серед населення і комерційних банків, то інфляційна напруга виявиться слабшою, ніж при їх розміщенні безпосередньо в Національному банку. Однак Національний банк може скупити ці облігації на вторинному ринку цінних паперів і розширити, таким чином, свою квазифіскальну діяльність, що сприяє зростанню інфляційного тиску.

У випадку обов'язкового (примусового) розміщення державних облігацій у позабюджетних фондах під низькі (і навіть від'ємні) відсоткові ставки, боргове фінансування бюджетного дефіциту перетворюється, по суті, у механізм додаткового оподаткування.

Якщо борг досягає великих розмірів, то може виникнути стрімке зростання відсотку виплат і величина коштів на обслуговування боргу може стати настільки великою, що перетворюється на основну статтю витрат держбюджету.

Серед основних схем реструктуризації зовнішнього боргу заслуговують на увагу такі шляхи подолання боргової кризи: перенесення платежів (пролонгація), нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів, списання боргу, викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку, обмін боргу на акції національних підприємств, обмін боргу на національну валюту, сек'юритизація (обмін боргу на облігації боржника)[5, c. 58-59].

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове значення при розв'язанні проблеми заборгованості. Перенесення строків платежів дає змогу перетворити короткотермінові та середньо термінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але така реструктуризація боргів здійснюється під високі відсотки, і можливість зберегти фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма негативними наслідками.

Ще більш ризиковою є схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів.

Наступний варіант — списання боргів. Найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов'язання навіть у віддаленій перспективі.

Із середини 80-х років XX століття набули поширення ринкові методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу перед іншими видами зобов'язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотний викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов'язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-х років XX століття. Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40 % усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34 % усіх операцій).

Сек'юритизація. Основна ідея сек'юритизації полягає у тому, що країна-боржник емітує нові боргові зобов'язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У разі продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов'язань. Якщо нові цінні папери торгуються на ринку з меншим дисконтом, така операція приведе до скорочення загального обсягу заборгованості.

Третій метод фінансування дефіциту державного бюджету — це збільшення податкових надходжень до державного бюджету. Даний метод виходить за рамки власне фінансування бюджетного дефіциту, оскільки реалізується у довгостроковій перспективі на базі комплексної податкової реформи, націленої на зниження ставок і розширення бази оподаткування.

Жоден зі способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю не інфляційним[3, c. 190].

Інші методи належать до неінфляційних, хоча за певних умов і вони можуть спричинити зростання рівня цін. Та й вони мають свої негативні сторони.

Досить небезпечним для економіки є фінансування дефіциту бюджету за допомогою запозичень (внутрішніх і зовнішніх), тобто випуску державних облігацій (далі — ДО). При цьому виникає кілька проблем, на які урядам потрібно звернути увагу.

Перша проблема – проблема погашення державного боргу. Оскільки державі потрібно повертати борг з відсотками, вона повинна знайти джерело майбутніх доходів, яке зможе профінансувати борг. В іншому випадку цей борг буде обтяжувати майбутні покоління. У випадку постійного зростання державного боргу, він може досягти таких, розмірів, що держава буде не в змозі з ним розрахуватись. Тому держава не просто має витрачати гроші на соціальне забезпечення, а вона повинна робити інвестиції, які в майбутньому можуть їй принести прибуток. Тому, якщо річне зростання державного боргу вище за прибутковість від державних капіталовкладень, держава не зможе розрахуватися зі своїми боргами за допомогою прибутків від інвестицій і змушена буде застосовувати інші методи фінансування. Саме така ситуація в перехідних країнах, де дефіцит бюджету з самого початку перевищував рівень державних інвестицій, а процентні ставки за державним боргом перевищують відсотки від таких інвестицій, і це змушує робити повторні позики, щоб розрахуватися з боргами, і існує загроза створення фінансових пірамід.

Друга проблема, це короткостроковий наслідок державного боргу — ефект витіснення капіталу, що спричиняється внутрішніми запозиченнями держави. Це відбувається тому, що державні цінні папери мають більші відсоткові ставки ніж інші кредити і є менш ризиковими, а також тому, що на оцінку їх ризику потрібно менше зусиль та коштів. Тому значна частина банківських коштів вкладається не в розвиток економіки, а в ДО, і отже, для решти економіки залишається менше кредитних ресурсів. Це призводить, крім можливого спаду виробництва через недостатню залученість ресурсів, до зменшення пропозиції фінансових коштів і збільшення конкуренції за їх отримання, і отже, збільшення відсоткової ставки в економіці, що знову ж таки негативно вплине на економічний розвиток в довгостроковому періоді. Тобто боргове фінансування дефіциту бюджету послаблює ефективність стимулювальної бюджетної політики. Також, оскільки банки в країні більшість грошей вкладають в ДО, то існує загроза, що вони стануть менш конкурентоспроможні порівняно з іноземними, оскільки в них зменшується заохочення для покращення своєї кредитної діяльності.

Такої проблеми не мають зовнішні запозичення. Але тут потрібно враховувати ризик зростання держаного боргу, що пов’язаний з девальвацією національної грошової одиниці, що приведе до зростання зовнішнього боргу.

Проте, якщо в країні має місце економічний спад, то збільшення державних витрат стимулюватиме економіку, що може покращити очікування щодо прибутків в економіці і збільшити інвестиційний попит, що зменшить відсоткову ставку і дещо компенсує таким чином ефект витіснення.

Також, зростання ставки в країні може збільшити зовнішній попит на цінні папери всередині країни, що можливо цю ставку зменшить. Але тут можливий і негативний ефект — збільшення зовнішнього попиту на фінансові активи призводить до збільшення попиту на національну валюту, а отже, збільшує її обмінний курс.

А це в свою чергу зменшує конкурентоспроможність підприємств країни, що орієнтовані на експорт а також тих, що конкурують з імпортерами в цю країну, призводить до скорочення на них виробництва, а також до погіршення платіжного балансу країни (хоча це зменшить валютні резерви країни і може призвести до зниження (стабілізації) валютного курсу). З іншого боку, такий варіант зменшить реальний зовнішній борг держави[2, c. 102-104].

2. Аналіз бюджетного дефіциту України та методи його подолання

Оскільки бюджет є важливим інcтpyмeнтом регулювання соціально-економічних процесів у державі, то його стан визначає фінансовий стан держави і значною мірою pівeнь суспільного добробуту в цілому. Бюджет може характеризуватися трьома станами: балансом дoxoдів і видатків, перевищенням дoxoдів над видатками (профіцитом) або, перевищенням видатків над його доходами (дефіцитом).[1]

Cьoгoдні в більшості країн світу дефіцит бюджету складає від 2 до 15 відсотків валового національного продукту при середньосвітовій його величині 4,5 відсотка. Спостерігається тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту в середньосвітовому вимірі в розмірі 3-5 відсотків. Слід зауважити, що розмір бюджетного дефіцитy, який перевищує 3 відсотки валового національного продукту, призводить до зниження інвестиційної активності, розвитку інфляції. Такий дефіцит є гальмом економічного зростання держави.[2]

Однак у науковій літературі зустрічаються твердження, що дефіцит бюджету може мати позитивний вплив на пожвавлення економічного життя. З цим можна погодитися тільки частково, тому що не сам дефіцит може сприяти економічній активності, а методи його використання. Економіка України потребує значних фінансових pecypcів для проведення реформ у багатьох сферах. Обмеження фінансування дефіциту бюджетy за умов недостатності інвестиційних pecypcів зменшує обсяги видатків, що спрямовуються на розвиток економіки та розв'язання соціальних проблем, тому необxіднa активна політика щодо збільшення фінансування державного бюджету.

До актуальних проблем залучення й використання pecypcів за умов бюджетного дефіциту слід віднести: фінансове забезпечення проведення структурної перебудови економіки (особливо розвиток ринкової інфраструктури); розв'язання соціальних проблем; стимулювання внутрішнього попиту; залучення зовнішніx інвестицій.

За даними українського Державного Казначейства України профіцит в Україні спостерігався лише у 2000 (1 млрд. грн.) й у 2002 (1,6 млрд. грн. ) роках. Динаміку співвідношення доходів та видатків країни на протязі 1995 – 2007 рр. можна спостерігати на прикладі таблиці 1 (за даними Державного Казначейства України).

В 2000 році вперше за роки незалежності була перевиконана прибуткова частина державного бюджету на 5%, а консолідованого — на 14,5%. Профіцит держбюджету склав 1 млрд. грн. Це відбулося завдяки неухильному виконанню бездефіцитного бюджету, а також рішучій відмові від взаємозаліків та інших сурогатних методів розрахунків, які у 2000 році склали тільки 2% (тоді як у 1999 сягали 40%).[4]

Перехід на розрахунки виключно грошовими коштами збільшив надходження в реальну економіку, завдяки чому були понижені майже удвічі середні процентні ставки по кредитних ресурсах, привернутих у виробництво.

Загалом у 2000 році були створені благоприємні умови для подальшого розвитку національної економіки. Зовнішній борг скоротився на 1,5 млрд. грн.

У 2002 році дещо інша ситуація. Тут основною причиною профіциту держбюджету України стало те, що у категорію доходів потрапили приватизаційні надходження у розмірі 5,8 млрд. грн. Але методика визначення дефіциту держбюджету була змінена з 2003 і приватизаційні надходження тепер виключені з прибуткових статей бюджету і переведені в розряд джерел фінансування дефіциту бюджету[9, c. 138-140].

При оцінці дефіциту державного бюджету на макрорівні, як правило, не враховується стан місцевих бюджетів, які можуть мати надлишки. Нерідко місцеві органи влади цілеспрямовано спотворюють статистичну інформацію про стан місцевих бюджетів, щоб знизити податкові відрахування до бюджету.

Поряд з вимірюваним (офіційним) дефіцитом держбюджету як в індустріально розвинутих країнах, так і в перехідних економіках, існує його прихований дефіцит, обумовлений квазіфіскальною (квазібюджетною) діяльністю Національного банку, а також державних підприємств і комерційних банків.

До числа квазіфіскальних операцій відносять:

–фінансування державними підприємствами надлишкової зайнятості і виплата ставок заробітної плати вищих за ринкові за рахунок банківських позичок або шляхом накопиченої заборгованості;

– накопичення в комерційних банках великого портфелю недіючих позичок, прострочених боргових зобов'язань держпідприємств, пільгових кредитів домашнім господарствам. Ці кредити сплачуються, в основному, за рахунок пільгових кредитів Центрального банку, причому портфелі «поганих боргів» у перехідних економіках є значними;

– фінансування Центральним банком (у перехідних економіках) збитків від заходів по стабілізації обмінного курсу валюти безвідсоткових і пільгових кредитів урядові (на закупівлю пшениці, рису тощо) і кредитів рефінансування комерційним банкам на обслуговування недіючих позик, а також фінансування ЦБ сільськогосподарських, промислових і житлових програм за пільговими ставками.

Прихований дефіцит бюджету занижує величину фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що нерідко робиться цілеспрямовано, наприклад, перед виборами.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит поділяється на свідомий та вимушений. Свідомий дефіцит виникає в умовах достатніх ресурсів у суспільстві та високого рівня доходів фізичних і юридичних осіб. Він пов'язаний з помірним оподаткуванням, що сприяє зміцненню фінансової бази підприємницьких структур. Вимушений дефіцит зумовлений невеликим обсягом виробленого валового внутрішнього продукту і за умов навіть високого рівня оподаткування не може забезпечити фінансовими ресурсами здійснення видатків бюджету держави.

За напрямками фінансування бюджетний дефіцит може мати пасивне або активне спрямування. Пасивне спрямування дефіциту зумовлюється спрямуванням бюджетних ресурсів на фінансування поточних потреб держави, а активний — на фінансування інвестицій, і в першу чергу, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

За наявності бюджетного дефіциту держава повинна обирати оптимальні заходи для його ліквідації. У світовій практиці застосовуються два методи подолання бюджетного дефіциту: емісійний і беземісійний.

Емісійний метод покриття бюджетного дефіциту пов'язаний з використанням грошово-кредитної емісії. Такий метод вважається недостатньо ефективним, оскільки може негативно вплинути на економічну ситуацію в країні. Бюджетним кодексом України визнано, що емісійні кошти Національного банку України не можуть використовуватися в якості джерела фінансування дефіциту Державного бюджету України. Держава повинна формувати свою бюджетну політику таким чином, щоб забезпечувати скорочення бюджетного дефіциту шляхом збільшення надходжень до бюджету та зменшення його видатків.

Бюджетний дефіцит виник як результат негативних явищ в економічному та політичному житті держави і посилює їх, якщо він перевищує встановлені світовим досвідом показники, в рамках яких бюджетний дефіцит, як правило, керований у цивілізованому суспільстві. Тобто в такому суспільстві він допускається і при чіткому управлінні може дати поштовх розвитку економіки за рахунок керованості процесів. Рівень дефіциту визначається по відношенню до ВВП, ВНП або до затверджених витрат бюджету, але він не може бути постійним і залежить від різних чинників, які впливають на розвиток економіки (зростання або зменшення капіталу, розвиток інфляційних процесів). На цій основі можна виділити активні і пасивні форми дефіциту бюджету.

Активний дефіцит бюджету дає змогу підштовхнути подальший розвиток економіки і зростання капіталу.

Пасивний — підкоряється законам інфляції.

Завдання полягає в тому, щоб вишукати можливість за допомогою бюджетного дефіциту стимулювати економічний розвиток держави[5, c. 45-46].

Висновки

У разі прийняття рішення стосовно затвердження бюджету з дефіцитом залучені кошти повинні використовуватися переважно для фінансування цільових державних програм, спрямованих на забезпечення економічного зростання та вирішення гострих соціальних питань. Мета такої бюджетної політики – досягнення економічного та соціального ефекту на загальнодержавному або місцевому рівнях.

Для розв'язання зазначених проблем, з одного боку, потрібна концентрaція коштів на загальнодержавному та міcцевих рівнях, а з другого — мобілізація значних обсягів pecypcів для забезпечення розвитку суб'єктів господарської діяльності, але не тільки за рахунок підвищення податків.

З цією метою необхідно: удосконалити податкову систему, створити сприятливі умови для підприємницької діяльності; запровадити жорсткий режим економії бюджетних коштів; перейти від бюджетного фінансування до системи надання субсидій, субвенцій, інвестиційних позик суб'єктам господарювання; запровадити науково обґрунтовану систему прогнозування показників, що беруться за основу формування дoxoдів і видaтків бюджету, використовувати їх при бюджетному плануванні нормативи бюджетної забезпеченості.

Список використаної літератури

1. Василик О. Д., Павлюк К. В. Державні фінанси Украіни. – К.,2004. – 608 с.

2. Кудряшов В. П. Фінансування бюджету та економічне зростання// Фінанси України. – №3 – 2007. – С. 98 – 111

3. Шелест В. В. Тіньові фінансові операції: види та шляхи запобігання// Актуальні проблеми економіки. – №3. – 2007. – С.190

4. www.ukrstat.gov.ua

5. Зюнькін А. Фінансове право: Опорний конспект лекцій/ Анатолій Зюнькін,; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. — 3-тє вид., доп.. — К.: МАУП, 2003. — 159 с.

6. Ковальчук А. Фінансове право України. Стан та перспективи розвитку. — К. : Парламентське видавництво, 2007. — 488с.

7. Музика О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Оксана Музика,; Національна академія державної податкової служби України, Науково-дослідний інститут фінансового права. — 2-е видан., допов. і перероб.. — К. : Видавець ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 255 с.

8. Орлюк О. Фінансове право: Навчальний посібник/ Олена Орлюк,; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527 с.

9. Шкарупа В. Фінансове право України: Навч. посібник / Державний вищий навчальний заклад "Запорізький національний ун-т" МОН України / Віктор Костянтинович Шкарупа (заг.ред.), Тетяна Олександрівна Коломоєць (заг.ред.). — К. : Істина, 2007. — 254с.