1. Теоретичні основи здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

2.Тарифне регулювання міжнародної торгівлі.

3.Види стратегії менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

4. Механізм планування менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

5. Міжнародні господарські контракти про факторинг.

6. Агенти за дорученням. Особливості агентської угоди.

7. Міжнародний туризм, чинники розвитку та види.

Список використаної літератури

1. Теоретичні основи здійснення зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічна діяльність на Україні регулюється Господарським Кодексом України, Законом України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та іншими нормативними актами. Відповідно до ст. 377 Господарського кодексу зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, та/або робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

— господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

— громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

— підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Зовнішньоекономічна діяльність може підлягати ліцензуванню та квотуванню.

Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період.

Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України. Форма зовнішньоекономічного договору (контракту) визначається правом місця його укладення.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність[6, c. 45-47].

2.Тарифне регулювання міжнародної торгівлі

Класичним методом регулювання зовнішньої торгівлі, є митні тарифи, які по характеру дії відносяться до економічних методів регулювання зовнішньої торгівлі. Митний тариф — це систематичний перелік митних зборів при імпорті, а інколи і при експорті, з тієї чи іншої країни.

а) Митно-тарифне регулювання в промислово розвинених країнах.

Митні тарифи в промислово розвинених країнах, як правило, є багатополярними, тобто один і той самий товар може обкладатися митним збором різного розміру залежно від країни його походження. Найбільш високі митні збори стосуються країн, які не користуються режимом найбільшого сприяння.

За способами стягнення розрізняють такі митні збори:

♦ адвалорні, які відрізняються у відсотках від ціни товару;

♦ специфічні, відрізняються від штуки, обсягу або ваги;

♦ комбіновані, які включають два способи встановлення розміру мита;

♦ сезонні, які встановлюються в певний період року, наприклад, під час збирання врожаю.

За економічним змістом митні збори поділяються на:

♦ фіскальні, мета яких збільшувати доходи державного бюджету;

♦ протекціоністські, які використовуються з метою захисту національного виробника;

♦ преференційне (пільгове) ввізне мито для деяких товарів із певних країн;

♦ пільгові митні збори, що вводяться для окремих країн на певні товари з метою стимулювання їх імпорту;

♦ врівноважуючі, тобто ті, з допомогою яких імпортні товари прирівнюються в цінах до аналогічних, які виробляються в країні;

♦ компенсаційні, які використовуються в тому випадку, коли імпортні товари поставляються в умовах політики протекціонізму або субсидіювання державою під час їх виробництва;

♦ антидемпінгові.

б) Митні тарифи країн, що розвиваються.

Характерною рисою митних тарифів, які використовують країни, що розвиваються, є їх високий рівень, який значно перевищує тарифи розвинених країн. Вони виконують дві функції:

♦ захист національного виробника;

♦ джерело наповнення державного бюджету[9 c. 103-105].

З точки зору захисту національного ринку тарифними бар'єрами можна виділити три групи країн, що розвиваються.

Для першої характерні ставки, які не перевищують, як правило, 50% безмитних зборів для багатьох товарів. До цих країн відносяться Ангола, Нігерія, Болівія, Чилі, Філіппіни, Тонга.

До другої групи відносяться країни з більш високими ставками митних зборів — 50-100%. До них зокрема відносяться Алжир, Лівія, Танзанія, Аргентина, Бразилія, Мекси-ка, Іран, Індонезія.

Третя група країн, що розвиваються, — де митні збори перевищують 100%. До них відносяться Єгипет, Марокко, Колумбія, Пакистан, Сирія, Таїланд, Туреччина.

Відмінності в структурі тарифів окремих країн, що розвиваються, дуже велика: поряд з одно-, дво- і триколонковими тарифами ряд держав використовують тарифи із значно більшою кількістю колонок. Наприклад, в тарифах Венесуели сім колонок, Сенегалу — дев'ять, Малі — сімнадцять.

Поряд з безпосередньо митними податками ряд малорозвинених країн включає у фінансові збори адміністративні та інші внутрішні податки.

Тарифи у переважній більшості перш за все вирішують проблему захисту національного виробника. Причому це стосується в першу чергу імпорту високотехнологічної продукції, і особливо не протидіючи ввозу сировини. Така митна політика називається тарифною ескалацією — підвищення рівня митних бар'єрів на імпортні товари в міру зростання ступеня їх обробки. Оптимальними тарифними ставками вважаються ті, які найбільш повно забезпечують реалізацію національного економічного інтересу[8, c.153].

3.Види стратегії менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

При виробленні стратегії потрібно враховувати, чи є фірма лідером на ринку або взагалі уникає конкурентного протистояння.

Лідер упреждуючих дій може розширити продаж товарів або послуг, постійно обновляти їхній асортимент, тим самим "захоплювати" ринок; може "захищати" ринок, впливаючи на потенційних споживачів рекламою, не даючи конкурентам зайняти стійкі позиції або "блокувати" ринок за допомогою випередження конкурентів у формах обслуговування і т.д.

Пасивна стратегія лідера може виявлятися в реагуванні на нововведення конкурентів і їх перехопленні. Якщо фірма не є лідером, вона може почати наступні випереджаючі дії: пряме суперництво і переслідування лідера на основі своїх власних переваг; завоювання позицій на ринку за рахунок слабких місць у стратегії лідера; настання на лідера і введення нових елементів у свою стратегію.

Пасивна стратегія може бути обрана для того, щоб не викликати відповідних дій з боку лідера.

У випадку, якщо підприємство прагне одержувати свою частину прибутку, уникаючи прямої конкуренції, воно може вибрати як упреждуючу дію стратегію "ринкових ніш" – перебування малопривабливих для конкурентів ринкових сегментів. Кожна фірма, що веде конкурентну боротьбу, повинна дотримуватися кілька загальних правил:

• уміти концентрувати ресурси для ефективних дій;
• використовувати будь-яку можливість для взяття ініціативи у свої руки;
• уміти маневрувати наявними ресурсами для досягнення поставлених цілей;
• проводити гнучке планування, що враховує зміни зовнішнього середовища фірми[3, c. 234-236].

4. Механізм планування менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

Суть планування проявляється в конкретизації цілей розвитку всієї фірми та кожного підрозділу окремо на певний період; визначенні господарських завдань, засобів їх досягнення, термінів та послідовності реалізації; виявлення матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, які необхідні для вирішення поставлених завдань.

У залежності від спрямованості і характеру розв'язуваних задач розрізняють 3 види планування: стратегічне (перспективне), середньострокове, тактичне (поточне).

Стратегічне планування полягає в основному у визначенні головних цілей діяльності фірми й орієнтовано на визначення намічуваних кінцевих результатів, при цьому враховуються способи і засоби досягнення поставлених цілей, а також забезпечення необхідними ресурсами.

Поточне планування полягає у визначенні проміжних цілей на шляху досягнення стратегічних цілей і задач. При цьому виді планування детально розробляються засоби і способи рішення задач, використання ресурсів, а також упровадження нової технології.

У залежності від змісту, мети і завдань виділяють такі форми планування та види планів:

1. Форми планування в залежності від тривалості планового періоду:

— перспективне планування (прогнозування);

— середньострокове планування;

— поточне (бюджетне, оперативне) планування.

2. Види планів:

а) в залежності від змісту господарської діяльності — плани науково-дослідницьких та дослідницько-конструкторських робіт; виробництва і збуту; матеріально-технічного постачання; фінансовий план;

б) в залежності від організаційної структури підприємства (фірми) — плани виробничої дільниці; плани дочірньої компанії.

Планування — це початковий етап управління. Однак це є не єдиний акт, а процес, який триває до завершення комплексу операцій, що плануються.

Планування містить у собі визначення:

— кінцевої та проміжної мети;

— завдань, вирішення яких необхідне для досягнення мети;

— засобів та способів їх вирішення;

— необхідних ресурсів, їх джерел і способу розподілу.

Нині значна увага приділяється перспективному плануванню як інструменту централізованого управління. Таке планування охоплює період від 10-ти до 20-ти років (частіше 10-12 років). Воно передбачає розробку загальних принципів орієнтації фірми на перспективу (концепцію розвитку); визначає стратегічний напрям і програму розвитку, зміст і послідовність здійснення найважливіших заходів, які забезпечують досягнення поставленої мети. Перспективне планування допомагає приймати рішення з комплексних проблем діяльності фірми в міжнародному масштабі:

— визначення напрямів і розмірів капіталовкладень та джерел їх фінансування;

— впровадження технічних новинок і прогресивної технології;

— диверсифікація виробництва й оновлення продукції;

— форми здійснення закордонних інвестицій в умовах придбання нових підприємств;

— удосконалення організації управління в окремих підрозділах і кадровій політиці.

В системі перспективного планування в залежності від методології і мети розрізняють довгострокове і стратегічне планування[1, c. 284-286].

В системі довгострокового планування використовується метод екстраполяції, тобто використання результатів показників минулого періоду і на основі визначення оптимістичної мети поширення декількох завищених показників на майбутній період, розраховуючи на те, що майбутнє буде краще, ніж минуле.

Системи довгострокового планування застосовують в 70-80 відсотків найбільших японських корпорацій, які організують планування таким чином:

— вибираються 5-10 ключових стратегій і навколо них формують політику довгострокового розвитку;

— одночасно приймаються середньострокові плани для об'єднання стратегій в єдине ціле і ув'язки з розподілом ресурсів;

— вище керівництво визначає мету кожному підрозділу, а підрозділ розробляє кількісні плани досягнення цієї мети "знизу—доверху".

Стратегічне планування має на меті дати комплексне наукове обґрунтування проблем, з якими може зіткнутися фірма в майбутньому, і на цій основі розробити показники розвитку фірми на плановий період.

За основу при розробці стратегічного плану беруть:

— аналіз перспектив розвитку фірми, завданням якого є виявлення тенденцій і факторів, що впливають на розвиток відповідних тенденцій;

— аналіз позицій у конкурентній боротьбі, завдання якого полягає у визначенні, наскільки конкурентоспроможна продукція фірми на різних ринках і що фірма може зробити для поліпшення результатів роботи в конкретних напрямах;

— вибір стратегії на основі аналізу перспектив розвитку фірми в різних видах діяльності та визначення пріоритетів з конкретних видів діяльності з точки зору її ефективності й забезпечення ресурсами;

— аналіз напрямів диверсифікації видів діяльності, пошук нових, більш ефективних її видів і визначення результатів, що очікуються[5, c. 241-242].

5. Міжнародні господарські контракти про факторинг

Факторинг займається фінансуванням під дебіторську заборгованість (уступку грошової вимоги), що виникає в процесі торговельних операцій між підприємствами, при постачанні товарів і послуг. При цьому факторингова компанія або банк (Фактор) звичайно надає постачальникові до 60-90% від суми дебіторської заборгованості відразу після відвантаження товару (до настання терміну платежу). Фактор відшкодовує собі це фінансування з наступних надходжень від покупців. Частина дебіторської заборгованості, що залишилася, тобто 10-40%, за винятком комісій фактора, виплачується постачальникові відразу після того, як покупець зробив оплату.

Протягом останніх чотирьох десятиліть використання факторингу в розвитих країнах Західної Європи, Америки й Азії росте вражаючими темпами. За даними міжнародної факторингової асоціації International Factors Group S.C., у 1999 р. загальносвітовий оборот факторинговых операцій виріс, у порівнянні з 1998 р., більш ніж на 40%. У структурі світового факторингу близько 92% приходилося на внутрішній факторинг і 8% — на міжнародний.

У міжнародному факторингу істотна роль належить експортному факторингові, що являє собою продаж експортером своєму факторові короткострокових дебіторських заборгованостей (звичайно до 60-90 днів) по експорту.

Обслуговуючи своїх клієнтів-експортерів, факторингові компанії (експорти-фактори) часто діють разом з іноземними факторинговими компаніями, що функціонують у країнах імпорту (імпортами-факторами). Імпорти-фактори допомагають експортам-факторам одержувати інформацію про існуючого або потенційного дебітора у своїй країні, забезпечувати страхування ризику неплатежу іноземного дебітора, стягувати дебіторську заборгованість і т.д.

Для цілей вищевказаної взаємодії факторингові компанії з різних країн укладають межфакторні угоди або вступають у міжнародні факторингові асоціації і групи. Наприкінці 50-х — початку 60-х років, створені 3 найбільші міжнародні факторингові групи: Heller International Group, International Factors Group S.C., Factors Chain International.

Наприкінці червня 2000 р. у Парижі відбулися річні збори IFG, у якому взяли участь представники факторингових компаній з 35 країн світу.

Важливим показником, що докорінно відрізняє фінансування по факторингу від звичайного банківського кредиту, є необмежений характер фінансування, тобто величина наданих коштів не обмежена якою-небудь абсолютною межею, що існує, наприклад, при овердрафтному або револьверному кредиті, а росте в міру росту торговельних оборотів постачальника, оскільки виражено у вигляді визначеного відсотка від величини постачань.

Інші переваги експортного факторингу також випливають з його процедури: іноземні борги стають внутрішніми боргами, дозволяються значні проблем[4, c. 427-429].

6. Агенти за дорученням. Особливості агентської угоди

Здійснення агентської діяльності на Україні передбачено Главою 31 Господарського кодексу.

Агентська діяльність є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Агентські відносини виникають у разі:

— надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій;

— схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.

За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок[5, c. 316-317].

Агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.

Договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України.

Агентський договір укладається в письмовій формі. У договорі має бути визначено форму підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента.

Комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він представляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду.

Комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він уповноважений суб'єктом, якого він представляє.

Якщо агентським договором не передбачено інше, комерційний агент не може передавати на свій розсуд іншим особам прав, якими він володіє в інтересах того, кого він представляє.

Комерційний агент не має права передавати конфіденційну інформацію, одержану від суб'єкта, якого він представляє, без згоди цього суб'єкта, використовувати її у власних інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам суб'єкта, якого він представляє, як при здійсненні комерційним агентом своєї діяльності в інтересах зазначеного суб'єкта, так і після припинення агентських відносин з ним.

Агентський договір припиняється за угодою сторін, а також у разі: відкликання повноважень комерційного агента суб'єктом, якого він представляє, або відмови комерційного агента від подальшого здійснення комерційного посередництва за договором, укладеним сторонами без визначення строку його дії; вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення інших обставин, що припиняють повноваження комерційного агента або суб'єкта, якого він представляє.

Відповідно до Цивільного кодексу України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Повноваження такого представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю[2, c. 89-91].

7. Міжнародний туризм, чинники розвитку та види

Туризм — це потужний роботодавець. Він забезпечує зайнятість кожного десятого працівника у світі. Туризм в умовах глобалізації виступає як засіб підвищення якості життя народів, фактор зміцнення миру та міжнародного взаємопорозуміння народів.

Повнокровного глобального характеру туризм набув у XXI ст. Туристичні потоки утворюють мережу світогосподарських зв'язків. За короткий часовий інтервал вони перетворились у помітне явище міжнародного життя, набули планетарного масштабу.

На початку третього тисячоліття туристичний обмін між регіонами буде розвиватися більш інтенсивно, ніж усередині регіонів. Проте все чіткіше відслідковується тенденція до посилення взаємообмінів туристами між сусідськими країнами за умов нормальних стосунків між ними та між країнами, що мають споріднені мови. Наприклад, населення в українсько-польських єврорегіонах (українці й поляки) не відчувають мовного бар'єру, що сприяє зміцненню туристичних зв'язків.

Туризм, його індустрія в умовах глобалізації — це міжгалузевий господарський комплекс, який являє собою інтегровану систему галузей, виробництв і видів діяльності, об'єднаних спільністю мети та суспільним призначенням задовольняти потреби населення у проведенні дозвілля шляхом створення та реалізації туристичного продукту.

Міжкомпонентні горизонтальні зв'язки, наявні між підприємствами різних галузей, задіяних в організації туристичного споживання відповідно стадійності процесу обслуговування, дозволяють виділити в межах індустрії туризму функціонально-стадійні підсистеми, представлені сполученнями різнорідних функціонально-галузевих елементів, що виконують однорідні функції в сфері туризму: інституційно-організаційну, функціонально-господарську та територіально-господарську (табл. 1).

Існують різні види і форми туризму — внутрішній, міжнародний, самодіяльний, організований, ближній, дальній, пізнавальний, водний, гірський, автомобільний, пішохідний, спортивний та екстремальний. Функціонує Всесвітня туристична організація (ВТО), заснована у 1975 р., членами якої є вже понад 130 країн світу, в тому числі й Україна, основні показники туристичної діяльності якої за останні роки додають оптимізму.

Міжнародний туризм як глобалізація масового міждержавного переміщення людських контингентів породив комплекс тіньових геоекономічних реалій, які почали функціонувати паралельно з офіційним їх проявом. Йдеться про сприяння нелегальному переміщенню валютних засобів, розширення позабанківського вивозу валюти туристами поряд із заробітчанами, незаконні операції міждержавних кримінальних угруповань з використанням офшорних зон. Це викликає необхідність, зокрема на кордонах, сприяти більш чіткому відокремленню туристів, туристичних груп від решти громадян-мігрантів, серед яких можуть приховуватися і валютні спекулянти, і навіть терористи[7, c. 65-67].

Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207с .

8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с

9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз./ Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 447 с.