1. Державне керівництво вищою освітою.

2. Роль стандартів в управлінні вищою освітою.

3. Сучасні проблеми управління вищими навчальними закладами.

Список використаної літератури.

1. Державне керівництво вищою освітою

Одним із стратегічних напрямів процесу державотворення в Україні на сучасному етапі є peфopмyвaння системи вищої освіти. Основні завдання щодо Ті розбудови і докорінного оновлення визначені Законом України «Про освіту», Указом Президента України «Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні», національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття), іншими документами.

Державна політика в цій галузі спрямована на досягнення українською освітою сучасного світового рівня, відродження й подальший розвиток національних науково-освітніх традицій, оновлення змісту, форм і методів навчання, примноження інтелектуального потенціалу суспільства. «Розбудова системи освіти, її докорінне реформування, — наголошується в національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття),— мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національне відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні».

Здійснення цих стратегічних накреслень у галузі вищої освіти значною мірою залежить від стану її нормативно-правової бази, яка має бути надійним підґрунтям і системою орієнтирів у практичній діяльності вищих закладів освіти, їх керівників, усіх учасників навчального процесу.

На сьогодні вже створена певна нормативно-правова база вищої освіти. Зокрема, діють Положення про державний вищий заклад освіти (1996 p.), Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах (1993 p.), Положення про організацію екстернату у вищих навчальних закладах (1995 p.), Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти (1996 p.), Положення про академічні відпустки та повторне навчання у вищих закладах освіти (1996 p.), Норми часу для розрахунку і обліку навчальної роботи та Переліки основних видів методичної, наукової й організаційної роботи викладачів і Рекомендації щодо запровадження їх у вищих закладах освіти третього і четвертого рівнів акредитації. Інші нормативні акти знаходяться в стані розробки та апробації.

Нині завдання полягає в тому, щоб зміст і вимоги законодавчих та нормативно-правових актів були засвоєні кожним працівником вищої школи та взяті за нормативну основу при здійсненні управління й організації діяльності вищих закладів освіти, їх структурних підрозділів[5, c. 102-104].

В Україні для управління вищою освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах своїх повноважень.

Повноваження суб'єктів державного регулювання та управління у сфері вищої освіти визначаються чинним законодавством України.

Верховна Рада України:

здійснює державне регулювання у сфері вищої освіти;

розробляє законопроекти і приймає закони у сфері вищої освіти і вносить зміни у відповідні закони і доповнення до них;

затверджує державні програми розвитку освіти і здійснює контроль за їх реалізацією в частині, що стосується вищої освіти;

затверджує статті Державного бюджету по фінансуванню вищої освіти і здійснює контроль за їх виконанням;

затверджує показники державного замовлення прийому на перші та старші курси вищих навчальних закладів державної форми власності одночасно із прийняттям бюджету України;

ратифікує міжнародні договори України, які регулюють питання вищої освіти відповідно з законопроектом України.

Президент України як глава держави і гарант її державного суверенітету сприяє розвиткові вищої освіти з метою збереження, розвитку та використання інтелектуального потенціалу нації

Президент України відповідно до Конституції та законів України:

визначає систему органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління у сфері вищої освіти;

забезпечує здійснення контролю за формуванням та функціонуванням системи державного управління у сфері вищої освіти;

формує державну політику щодо розвитку вищої освіти, визначення пріоритетних напрямів, вироблення стратегії і основних напрямів трансформації вищої освіти, розглядає пропозиції щодо ефективного використання коштів Державного бюджету України, які спрямовані на розвиток вищої освіти та формування кадрового потенціалу держави.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі виконавчої влади:

• здійснює державну політику у сфері вищої освіти;
• розробляє законопроекти і приймає відповідно до прийнятих Верховною Радою України законів нормативні правові акти, які визначають функціонування системи вищої освіти;
• подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку вищої освіти та її фінансового і матеріально-технічного забезпечення;
• здійснює бюджетне фінансування вищої освіти;
• встановлює порядок ліцензування діяльності вищих навчальних закладів, їх атестації та державної акредитації;
• створює, реорганізує, ліквідує вищі навчальні заклади державної форми власності за пропозицією Міністерства освіти або інших міністерств, яким підпорядковані вищі навчальні заклади;
• укладає і реалізує міжурядові угоди, які регулюють питання вищої освіти;
• визначає порядок розробки, затвердження та впровадження державних стандартів вищої освіти;
• визначає порядок і затверджує перелік напрямів підготовки (спеціальностей), за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах;
• встановлює порядок та форми визнання державою документів про вищу освіту, критерії та порядок видачі документів про вищу освіту, їх еквівалентність;
• встановлює порядок одержання, повернення та погашення кредиту для освоєння освітньо-професійних програм вищої освіти.

Органами державного управління вищою освітою в Україні є:

Міністерство освіти України;

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

Вища атестаційна комісія України;

Державна акредитаційна комісія України;

Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління галузі вищої освіти.

Суб'єктами управління вищими навчальними закладами, заснованими на недержавній формі власності, є також засновники (підприємства, установи, організації, громадяни).

Права та обов'язки засновників регламентуються чинним законодавством та установчими документами вищих навчальних закладів[1, c. 56-59].

2. Роль стандартів в управлінні вищою освітою

Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів.

Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Державний стандарт вищої освіти містить складові:

• перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
• перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
• вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;
• вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

Галузеві стандарти вищої освіти містять складові:

• освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;
• освітньо-професійні програми підготовки;
• засоби діагностики якості вищої освіти.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять складові:

• перелік спеціалізацій за спеціальностями;
• варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;
• варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;
• варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;
• навчальні плани;
• програми навчальних дисциплін.

Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України[6, c. 178-179].

Державний стандарт вищої освіти

Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями містить перелік назв кваліфікацій, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах.

Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, містить перелік назв напрямів, що відображають споріднений зміст вищої освіти і професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відображають неповторювані узагальнені об'єкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності.

Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови.

Вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти містять вимоги до професійної підготовки фахівців з урахуванням суспільного поділу праці.

Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, вимоги до освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки, погодженим із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Галузеві стандарти вищої освіти

Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника вищого навчального закладу відображає цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й умінь для їх реалізації.

Освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики.

Освітньо-професійна програма підготовки визначає нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця.

Освітньо-професійні програми підготовки затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки встановлюється відповідно до визначеного рівня професійної діяльності.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста для осіб, які мають повну загальну середню освіту та освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника за спорідненою професією, зменшується на один рік.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідною до напряму підготовки бакалавра спеціальністю, може зменшуватися до двох років.

Нормативний термін навчання за освітньо-професійною програмою підготовки магістра для осіб, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста за відповідною спеціальністю, не може перевищувати одного року.

Нормативний термін навчання фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра медичного та ветеринарно-медичного спрямувань визначається відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Якщо вищий навчальний заклад має відповідні угоди з навчальними закладами іноземних держав, що передбачають взаємовизнання документів про вищу освіту за умови інших термінів навчання, такі терміни можуть бути встановлені відповідним центральним органом виконавчої влади, який має у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Засоби діагностики якості вищої освіти визначають стандартизовані методики, які призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей.

Засоби діагностики якості вищої освіти використовуються для встановлення відповідності рівня якості вищої освіти вимогам стандартів вищої освіти і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів

Вищі навчальні заклади визначають спеціалізації за спеціальностями, за якими здійснюється підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів молодшого спеціаліста, спеціаліста та магістра. Назви спеціалізацій за спеціальностями відображають відмінності у засобах, умовах та продуктах діяльності в межах спеціальності.

Варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки та засобів діагностики якості вищої освіти забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями за спеціальностями з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності системи освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

Зміст варіативних частин освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів, освітньо-професійних програм підготовки, засобів діагностики якості вищої освіти, навчальних планів, програм навчальних дисциплін визначається вищим навчальним закладом у межах структури та форми, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність та час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять та терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю.

Програми навчальних дисциплін визначають їх інформаційний обсяг, рівень сформованості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики успішності навчання.

Навчальні плани та програми навчальних дисциплін розробляються вищим навчальним закладом відповідно до освітньо-професійних програм підготовки і затверджуються керівником вищого навчального закладу[4, c. 75-79].

3. Сучасні проблеми управління вищими навчальними закладами

Дорадчим органом управління вищого навчального закладу є вчена рада, на яку покладені обов'язки по координації та контролю за науковою, навчальною, методичною та виховною роботою в закладі. Вона діє на підставі Положення про державний вищий заклад освіти, статуту відповідного вищого закладу та Положення про вчену раду вищого закладу освіти.

Вищим колегіальним органом самоврядування закладу освіти є загальні збори або виборний орган (конференція трудового колективу). Його повноваження та механізм створення визначаються статутом вищого навчального закладу.

Крім вищого колегіального органу самоврядування в закладі, на підставі статуту можуть створюватись інші органи самоврядування (в тому числі на рівні окремих структурних підрозділів). Особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть створюватися власні органи самоврядування для вирішення питань, що не належать за статутом до компетенції керівництва та статутних органів самоврядування.

Управління виховним і культурно-освітнім процесом у вищих навчальних закладах передбачає:

розроблення організаційної структури управління вихованням студентів та функціональних обов’язків безпосередніх учасників і підрозділів управління; наукове обґрунтування системи управління виховним процесом у новій моделі вищої освіти на початку ХХІ століття; вдосконалення традиційної структури служби управління на всіх рівнях від академічної групи до ректора ВНЗ;

організацію і надання систематичної допомоги студентським деканатам і радам студентського самоврядування, наставникам академічних груп в організації позаудиторної роботи з боку ректорату, деканатів факультетів, відділів ВНЗ;

організацію здорового способу життя студентів та навчання їх валеологічної культури в системі роботи клубів, гуртків; забезпечення системно-цільового підходу до планування організаційно-виховної роботи серед студентів;

науково-методичну роботу організаторів виховного процесу з проблем позааудиторної діяльності, які б відповідали інтересам і нахилам студентів; проведення заходів щодо організації відпочинку, дозвілля й попередження правопорушень серед студентської молоді;

забезпечення національної спрямованості виховного процесу, тісного зв’язку з ідеалами, традиціями й іншими соціально значущими надбаннями української і світової культури; розвиток ініціативи і самодіяльності студентів, залучення їх до активної участі в громадському житті з опорою на діяльність студентських громадських організацій та ін.[2, c. 27-29]

Ректорат у своїй діяльності базується на принципах: системність процесу виховання; безперервність і спадкоємність у вихованні; єдність історичного, національного та загальнолюдського у вихованні; розвиток національної свідомості, прищеплення любові до свого народу, поваги до його культури, традицій, звичаїв, а також поваги до культури інших народів, оволодіння цінностями української та світової культури в усіх сферах життєдіяльності; гуманітаризація, гуманізація виховання; єдність навчання та виховання; співробітництво, партнерство, взаємодія між викладачем і студентом, що сприяє поглибленому процесу навчання, перетворенню студента в активного суб’єкта навчання та виховання; індивідуалізація виховного процесу – діалектичне поєднання індивідуальних і колективних форм.

Переорієнтація з безпосереднього колективного впливу на індивідуальні форми виховної роботи; інтеграція традиційних і нових форм виховної роботи; гармонізація родинного та суспільного виховання, що базується на поєднанні й координації виховних зусиль родини та ВНЗ; формування творчої активності, самодіяльності студентської молоді, що проявляється в поєднанні педагогічної майстерності з ініціативою та самодіяльністю студентів, у ствердженні життєвого оптимізму та розвитку навичок позитивного мислення; активізація студентського самоврядування (студентські ради факультетів, гуртожитків, університету, студентські клуби за інтересами тощо); формування в усіх підрозділах і структурах ВНЗ особливого мікроклімату теплоти й довіри, доброзичливості та взаєморозуміння, співробітництва та взаємодопомоги, спрямованих на створення внутрішньої єдності всіх членів колективу та взаємної підтримки один одного на всіх рівнях; системне формування особистості майбутнього фахівця через вплив усіх функціонуючих у ВНЗ структур і підрозділів як у навчальний, так і позанавчальний час; світський характер виховної роботи серед студентської молоді, несумісний з пропагандою насильства, жорстокості, людиноненависницьких теорій.

Основними причинами загального стану наукової діяльності та недостатнього рівня її інтеграції з навчальним процесом в університетах наступні:

1. Невідповідність законодавчої та нормативно-правової бази потребам наукової діяльності університетів.

2. Недостатнє бюджетне фінансування наукових досліджень і розробок.

3. Відсутність належного попиту підприємств на результати наукових досліджень.

4. Соціально-економічна непривабливість на даний час роботи наукових і науково-технічних працівників.

5. Зменшення кількості молодих дослідників, викладачів і учених в університетах.

6. Фізичне і моральне старіння приладів, наукового обладнання та інше.

За даними Держкомстату України, протягом останніх 15 років ВНЗ зберегли свій педагогічний потенціал. Між тим, чисельність наукових працівників, які виконували наукові дослідження в університетському секторі науки, скоротилася з 26,1 тис. до 9,6 тис. осіб. Це призвело до того, що наукові дослідження високого рівня проводяться менше ніж у 50 % вітчизняних ВНЗ. Деякі університети проводять наукові дослідження на низькому рівні, не інтегруючи їх в навчальний процес, що негативно впливає на його якість[7, c. 140-144].

Список використаної літератури

1. Алексюк А. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Алексюк,; Міжнар. фонд "Відродження", Програма "Трансформація гуманіт. освіти в Україні. — К.: Либідь, 1998. — 557 с.

2. Бєлова Л. Становлення системи управління навчально-виховним процесом у вищих навчальних закладах України: нові умови та нові вимоги // Педагогіка і психологія. — 2002. — № 2. — С. 27-29

3. Гура О. Педагогіка вищої школи: вступ до спеціальності: Навчальний посібник/ Олександр Гура,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 223 с.

4. Журавський В. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні: довідникове видання/ Віталій Журавський,; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України. — К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2003. — 415 с.

5. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Анатолій Кузьмінський,. — К.: Знання, 2005. — 485 с.

6. Фіцула М. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник/ Михайло Фіцула,. — К.: Академвидав, 2006. – 351 с.

7. Шаронова Н.Інформатизація освіти та управління вищим навчальним закладом: сучасний стан та тенденції розвитку // Педагогіка і психологія. — 2002. — № 3. — С. 140-144