Механізм регулювання ЗЕД
1. Режими та механізм регулювання ЗЕД в Україні.
2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми.
3. Основні поняття про валюту та валютні цінності.
4. Поняття офшорної зони її організаційні форми та цінні пільги.
5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності.
6. Страхування зовнішньоекономічного ризику.
Список використаної літератури.
1. Режими та механізм регулювання ЗЕД в Україні
Міжнародний поділ праці, а також форми його вияву, визначаються, перш за все, соціально-економічними і політичними умовами. Саме вони формують механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю (ЗЕД).
Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, яка заснована на взаєминах між ними і має місце як на території України, так і за її межами (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», 1991).
Вибір ЗЕД залежить від конкретних напрямів виробничо-господарської діяльності підприємства, його форми власності та фінансового стану, механізму державного регулювання і органів управління ЗЕД.
Всі держави світу різними методами і засобами регулюють свою зовнішньоекономічну діяльність.
Слід зазначити, що принципова структура державних інститутів, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність господарюючих суб'єктів, і в економічно розвинутих, і в країнах, що розвиваються, приблизно однакова. Звичайно вона включає Кабінет Міністрів, Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків або зовнішньої торгівлі, Центральний банк, Центральне статистичне управління (міністерство), Експортно-імпортний банк, Міністерство закордонних справ і митні органи.
Центральний банк країни відіграє важливу роль в управлінні зовнішньоекономічною діяльністю, валютно-фінансовими інструментами і, перш за все, регулюванні курсу національної валюти, який безпосередньо впливає на експортно-імпортні потоки.
Центральне статистичне управління веде статистичний облік зовнішньоторговельних операцій, які здійснюються господарюючими суб'єктами країни.
Експортно-імпортний банк здійснює розрахункові та кредитні операції від імені уряду.
Міністерство закордонних справ сприяє визначенню зовнішньополітичних орієнтирів і забезпеченню зовнішньоекономічних інтересів національних експортерів та імпортерів.
Принципи зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішньоекономічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності здійснюється на основі таких принципів.
Принцип суверенітету народу України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, який передбачає:
• виняткове право народу України самостійно і незалежно проводити зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, які діють на її території;
• обов'язок України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання в області міжнародних економічних відносин.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що передбачає:
• право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати в зовнішньоекономічні зв'язки;
• право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені діючими законами України;
• обов'язок дотримуватися при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядків, встановлених законами України;
• виняткове право власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі отримані результати зовнішньоекономічної діяльності.
Принцип юридичної рівності та недискримінації, що обґрунтовує:
• рівність перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
• заборона будь-яких, окрім передбачених законом дій держави, результатом яких може стати обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцерозміщенням та іншими ознаками;
• неприпустимість обмежувальної діяльності з боку будь-яких суб'єктів, окрім випадків, передбачених законом.
Принцип верховенства закону, який передбачає:
• регулювання зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
• заборона застосування підзаконних актів і актів управління місцевих органів, які різними способами створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови, менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.
Принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає в тому, що Україна як держава:
• забезпечує однаковий захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;
• здійснює однаковий захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за її межами згідно з нормами міжнародного права;
• здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України.
Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості непридатного експорту при ввезенні і вивезенні товарів.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється згідно з цими принципами з метою:
• забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку України;
• стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, у тому числі зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;
• створення найбільш сприятливих умов для входження економіки України в систему світового поділу праці і її наближення до ринкових структур розвинутих країн (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», 1991)[2, c. 35-38].
2. Забезпечення суб’єктів господарювання достовірною інформацією про іноземні фірми
Сукупність вихідної інформації різного характеру, що призначена для прийняття рішень у сфері виробничого підприємництва можна вважати за інформаційне забезпечення підприємництва.
Вихідна інформація для виробничого підприємництва має два різновиди: 1) інформація про стан зовнішнього середовища; 2) інформація про стан фірми ( чи наявних передумов її створення). У свою чергу, інформація першого різновиду містить дві групи: а) ринкова кон¢юнктура; б) механізм регулювання діяльності фірми владними структурами держави.
Інформацію про регулювання діяльності фірми владними структурами держави можна поділити на такі види:
Система оподаткування (види податків, норми податків, податкові пільги, порядок і термін стягнення податків);
Система обов’язкових платежів (види і норми платежів, порядок і термін нарахування, порядок контролю за платниками);
Система ціноутворення (види товарів з фіксованими (регульованими) цінами, механізм регулювання);
Система держзамовлень і держінвестицій (механізм держзамовлень і надання держінвестицій, умови, пільги);
Система регулювання зовнішньоекономічної діяльності (механізм регулювання, пільги, обмеження, порядок ліцензування експортно-імпортних операцій і товарів, митне регулювання);
Система антимонопольного регулювання (механізм регулювання, види відповідальності за порушення);
Система регулювання оплати праці (генеральні і галузеві угоди, порядок встановлення мінімальної і максимальної заробітної плати);
Система захисту прав виробників (права найманих працівників, умови розширення їх прав, відповідальність власника і т.д.);
Система захисту прав споживачів (механізм сертифікації продукції, перелік і порядок обмежень щодо випуску і реалізації деяких товаряв);
Система захисту оточуючого середовища (екологічні нормативи, механізм контролю за їх додержанням, відповідальність виробника);
Інші види регулювання (механізм регулювання кредитної політики і контролю за діяльністю комерційних банків, порядок організації та реєстрації фірм і т.д.).
Інформація про стан фірми найдоступніша підприємцю, оскільки формується за його участю. Є певні відмінності у обсязі, складі та джерелах отримання такої інформації для фірми, яка вже діє, і яка тільки створюється. У першому випадку можна створити певний інформаційний масив на підставі звітної і планової інформації (річні, квартальні, місячні звіти фірми, бухгалтерські звіти, прогнози розвитку фірми і т.д.). У другому випадку частина інформації відпадає (наприклад, можуть бути відсутні виробничі потужності, а отже відповідні економічні характеристики), а частина має неповний характер (наприклад, технічний рівень устаткування, за паспортними даними, високий, але можливість забезпечити високий рівень технології і організації виробництва ще невідома). Велика частина інформації носить теж нормативний характер, але це внутріфірмовий рівень нормативності, тобто наприклад: норми трудомісткості, енергоємності, матеріалоємності продукції, нормативи оборотних коштів, нормативи чисельності та інше[5, c. 53-55].
До інформації, що характеризує стан фірми можна віднести наступні види:
організаційно-правові характеристики (правовий статус, форма власності, організаційна структура, наявність філій, торгової марки і т.д.);
виробничі потужності (величина, структура, відповідність до характеристик нового товару);
Матеріальні (у тому числі і паливно-енергетичні) ресурси ( специфіка матеріальних ресурсів, розмір запасів, наявність і характеристика інформації, умови зберігання і т.д.);
Трудові ресурси ( кількість персоналу, його склад і характеристики, джерела поповнення персоналу);
Організаційно-технологічні можливості (відповідність техніки, технології, організації виробництва до вимог конкурентоспроможної продукції, наявність ліцензій та патентів);
Економічні характеристики (рентабельність, продуктивність праці, фінансовий стан);
Екологічні характеристики ( рівень екологічної безпеки виробництва, можливості його сертифікації і атестації продукції );
Інші види інформації ( кліматичні умови, наближеність до джерел ресурсів і т.д.).
3. Основні поняття про валюту та валютні цінності
Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов’язані з курсом національної валюти. Валютний(обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках. Валютний курс установлюється на валютному ринку в процесі торгів по валютах різних країн.
Динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах. Але паритет купівельної спроможності визначає валютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді, а в короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, який коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій – від пропозиції на валютному ринку.
У першу чергу попит на національну валюту визначається попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція – попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні. Отже, ті фактори, від яких залежить експорт та імпорт товарів і послуг, є одночасно і факторами валютного курсу. Основні з них – якість товарів і послуг, їхня ціна та динаміка доходів іноземних покупців.
Крім факторів стосовно експорту та імпорту товарів і послуг, на валютний курс впливають й інші, зокрема співвідношення між відсотковими ставками окремих країн. Якщо відсоткова ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. Важливим фактором валютного курсу є інфляційні очікування. Якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, що в перспективі викличе знецінювання національної валюти, то власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде.
Банківські метали — це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Отже, до валютних цінностей можна віднести іноземну валюту, платіжні документи та фондові цінності в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння, за винятком ювелірних та побутових виробів. [8, c. 352-356].
4. Поняття офшорної зони її організаційні форми та цінні пільги
Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.
Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.
Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.
Своїм перетворенням у фінансовий центр миру Швейцарія зобов'язана закону, прийнятому в XVІІІ столітті Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам заборонялося в будь-якій формі розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).
Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані недалеко від західного берега Флориди, здобуло незалежність в 1973 році. Населення держави досягає 250 тисяч чоловік. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще під час британської колонізації, і після знаходження суверенітету він лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах характеризується великим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишньої колонії імперії захист від будь-якої зовнішньої небезпеки. Досить стабільним є й економічне становище країни — середній доход на душу населення становить $9 000 у рік.
Як офшорна зона Багамські острова відомі своїми нульовими податками — у цій країні немає корпоративних і особистих прибуткових податків, податків на майно й різний рід угоди з ним, на приріст капіталу й додану вартість. Компаніям і приватним особам, що не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті необхідно формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії й за митні процедури. Величина першого із цих двох податків є фіксованої — вона становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації й відсутність яких-небудь покарань для власників офшорних компаній за відхилення від податків в інших країнах. У зв'язку із цим Багамські острова не вступають у які-небудь угоди з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдине виключення становить договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.
У силу свого географічного положення офшорна зона Багамських островів обслуговує в основному американський бізнес. У країні зареєстровані 391банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острова посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів[6, c. 136-138].
Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні недалеко від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч чоловік. Колонія характеризується політичною стабільністю й фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, що відповідає лише за оборону й судочинство на островах. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року; як платіжний засіб використається долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.
Острівна держава Вануату розташовано в південній частині Тихого океану між Фіджі й французької Нової Каледонією. У країні, що одержала незалежність в 1980 році, проживає близько130тисяч чоловік, переважно малазійці.
Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні яких-небудь аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають карне покарання. У цей час у Вануату зареєстровано біля тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому повинна втримуватися позитивна характеристика власника знову засновуваної компанії.
Приналежної Великобританії Гибралтар, що є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краї Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гибралтару досягає30тисяч чоловік.
Будучи членом Європейського співтовариства, Гибралтар володіє в ньому особливим статусом, що дозволяє мати пільгове митне оподатковування, а також не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб у Гибралтарі використається англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній і останнім часом широке поширення одержали євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні й публічні компанії, засновниками яких можуть бути тільки місцеві адвокати, а акціонерами — громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності представляти владі щорічні звіти. Не обкладає податками доход зареєстрованих у Гибралтарі трастових компаній, одержуваний іноземною часткою особою.
Для компаній, що не є трастовими, у Гибралтарі передбачено два рівні оподатковування. Звичайна компанія, що використається для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок по ставці 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести свій бізнес у будь-якій країні миру, але тільки не на території Гибралтару.
Острів Мен, розташований на півшляху між Великобританією й Ірландією, не має повну незалежність, але є самокерованою територією в складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне повідомлення з найбільшими країнами миру й сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.
Мэн є найбільшим фінансовим центром Європи, що зв'язано, по-перше, з повною з банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мэн становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним і акцизним керуваннями, а інших податків — на переклад капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки — не існує.
На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками й спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито вразмере250фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів).
Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, що постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі (у середньому — 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не будуть вести бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри й діють у достатньому ступені конфіденційно[3,c. 194-197].
Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур- місто-держава на краї Малайзійського півострова з населенням2,6 мільйони чоловік. Доход іноземного походження не обкладає в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку із продажів. Валютне регулювання скасоване — у країні немає обмежень на ввіз і вивіз валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", які має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.
Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладають лише податком із чистого прибутку, отриманої на території країни (розмір податку-30відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш чим 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог російських закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.
Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує строгу конфіденційність всіх фінансових операцій.
Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладають тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить1150гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Керування податкових зборів щорічний річний звіт. Острова Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані недалеко від Флориди, до південно-сходу від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч чоловік. Основною валютою островів є американський долар.
Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксе й Кайкосе відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцеві влади жорстко стежать за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу — компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках своя адреса, їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, поза залежністю від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.
У Республіці Панама, розташованої в Центральній Америці, існує повна воля переміщення капіталів при відсутності якого-небудь валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що витягають прибуток з діяльності за межами Панами.
Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії при двох умовах: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, весь доход витягається з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.
Острів Невис, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Китс і Невис, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладають податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острови; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника й мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення й давати доручення навіть по телефоні; документи компанії, зареєстрованої на Невисі, і її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні миру.
Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острова, Кайманові острова, острова Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру й ін.[4, c. 57-59]
5. Основні етапи становлення валютного регулювання в Україні після здобуття незалежності
Складовою частиною грошової системи країни є національна валютна система як форма організації валютних відносин. її формування в Україні ще остаточно не закінчено. Основою національної валютної системи є встановлена законом грошова одиниця держави, яка у міжнародних економічних відносинах стає валютою.
Валюта як економічна категорія — це основний елемент, що забезпечує функціонування валютно-фінансового механізму. На території України у 1996 році було проведено грошову реформу й випущено у загальний обіг постійну національну валюту — гривню.
У Декреті Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" за валюту України прийнято вважали грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але не підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України.
Формування національної валюти в Україні за умов переходу до нової економічної системи (з 1990 року) відбувалося в кілька етапів.
Перший етап — у січні 1992 року було зроблено випуск у готівковий обіг тимчасової перехідної валюти — купоно-карбованця.
Другий етап — 7 листопада 1992 року Указом Президента "Про реформу грошової системи України" запроваджувався у безготівкову сферу купоно-карбованець замість російського рубля. За допомогою цього заходу Україна вийшла з рублевої зони. Але вже у той час вимивання національного багатства в вигляді грошового капіталу у доларовому еквіваленті становило близько 8 мільярдів доларів українських національних ресурсів1.
Третій етап — 1 — 16 вересня 1996 року в Україні було проведено грошову реформу та випущено у загальний обіг постійну національну валюту замість тимчасової — гривню. Одночасно відбулася деномінація шляхом зменшення у 100000 разів усіх цінових показників, складових грошової маси та її загальної величини.
Українська гривня хоч і вважається конвертованою валютою, залишається "замкненою". Потреба у переміщенні її за кордон у розвинуті держави та ті, що розвиваються, існує лише у невеликій кількості. Гривня не є валютою, яка бере участь у міжнародних розрахунках. Вона не є валютою ціни та валютою платежів у зовнішньоторговельних контрактах. Крім того, банки розвинених західних країн не мають гривневих рахунків на своїй території. Гривня не є повністю конвертованою валютою навіть у внутрішньому обігу, хоч її грошові функції значно розширені порівняно з купоно-карбованцем.
Як уже зазначалося, валютна система — це форма організації валютних відносин. Останні, у свою чергу, охоплюють відносини між економічними та фізичними суб'єктами країни, які беруть участь в операціях, пов'язаних із валютою, і такі валютні відносини, що регулюються національним законодавством. На території країни немає єдиного нормативного акта, який би регулював валютні відносини. Його роль .виконують Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декрети Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" і "Про тимчасове використання надходжень у іноземній валюті" (19 лютого 1993 р.), Закон України "Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті" (23 вересня 1994 р.), Указ Президента України "Про удосконалення валютного регулювання" (22 серпня 1994 р.), а також акти НБУ у вигляді постанов Правління НБУ[7, c. 79-81].
Аналізуючи тенденції валютного ринку в Україні від початку з 1993 року, можна зробити висновок, що ситуація у цьому секторі відзначається постійними змінами й нестабільністю.
Внаслідок політики фіксації валютного курсу в Україні протягом 1993— 1994 років відбулося:
— зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті та збільшення частки бартерних операцій, яка у 1993 році становила 23,3% загального експорту, а у 1994 році — вже 50%;
— скорочення надходжень валюти на внутрішній валютний ринок України;
— збільшення зовнішнього боргу України та ін.
Звільнення офіційного курсу валют супроводжувалося швидким падінням курсу карбованця, темпи якого визначалися початковою різницею офіційного та ринкового курсів.
Реалізація політики валютного коридору в Україні також має свої проблеми і негаразди. Як переконує досвід ринкових країн (Австрія, Англія, Франція, Японія), політика валютного коридору запроваджувалася урядом лише на незначний період із метою стабілізації на валютному ринку за умов невеликих розмірів інфляції при синхронному зростанні національного виробництва в усіх галузях економіки. У нашій країні такого стану речей не існує, а термін реалізації зазначеної політики має далеко не короткостроковий характер. Крім того, якщо означити цей захід (валютний коридор) як адміністративний, можна сказати, що він трохи суперечить пріоритетам економічної політики НБУ, тобто лібералізації у сфері державного регулювання валютної системи[9, c. 105-108].
6. Страхування зовнішньоекономічного ризику
Серед методів управління ризиками у ЗЕД значна увага приділяється страхуванню. Страхування зовнішньоекономічної діяльності підприємств — це міжнародні економічні відносини з захисту майнових інтересів суб'єктів господарювання протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страхові випадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків (страхових премій). У процесі страхування зовнішньоекономічних відносин беруть участь два суб'єкти: страхувальник та страховик.
Страховик — юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, яка має державний дозвіл (ліцензію) на проведення операцій страхування. Страхувальник — юридична чи фізична особа, яка має страховий інтерес і вступає у взаємини зі страховиком на підставі чинного законодавства або двосторонньої угоди про страхування. Страховик має право створювати і витрачати кошти страхового фонду. Страховиками можуть виступати державні страхові організації, акціонерні страхові товариства, товариства взаємного страхування і перестрахування.
Для засвідчення укладеної угоди страховик надає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс), в якому вказуються правила страхування, перелік страхових ризиків, розмір страхової суми і страхової премії (внеску), порядок зміни і припинення дії договору, інші умови, що регулюють відносини сторін. Страхування зовнішньоекономічної діяльності означає страхування ризиків, які виникли в ході її здійснення, і є комплексом різновидів страхування, що забезпечують захист інтересів вітчизняних і зарубіжних суб'єктів господарювання в міжнародному співробітництві.
Страхування зовнішньоекономічної діяльності, як і будь-якої діяльності, включає майнове, особисте та страхування відповідальності. Об'єктом майнового страхування є товарно-матеріальні цінності та майнові інтереси страхувальників. Серед майнових видів страхування найчастіше застосовуються такі:
— страхування вантажів;
— страхування морських суден (морське каско);
— страхування повітряних суден;
— страхування автомобілів;
— страхування експортно-імпортних кредитів;
— страхування збитків від зупинки виробництва або комерційної діяльності;
— страхування майна, що знаходиться за кордоном, від вогню й інших небезпек;
— страхування майна нерезидентів від вогню й інших небезпек;
— інші види майнового страхування[8, c. 273-274].
Об'єктом страхування відповідальності є відповідальність перед третіми особами (фізичними або юридичними) внаслідок будь-якої діяльності або бездіяльності страхувальника. Така відповідальність може виникати (і досить часто) у силу дії законів щодо відшкодування збитку винуватцем, яким може виявитися (у тому числі випадково) підприємство — учасник ЗЕД. До цієї галузі в зовнішньоекономічній діяльності відносять:
— міжнародний поліс страхування цивільної відповідальності власників автотранспорту;
— страхування цивільної відповідальності власників повітряних суден, що є обов'язковим при польотах за кордон;
— страхування цивільної відповідальності перевізників;
— страхування відповідальності виробників товарів;
— страхування професійної відповідальності, зокрема митних брокерів, юридичних консультантів і юридичних фірм, приватних нотаріусів, аудиторів та інших видів підприємницької діяльності;
— інші види страхування відповідальності.
Об'єктом особистого страхування є життя і здоров'я громадян. В зовнішньоекономічній сфері до такого виду відносять страхування життя туристів, медичне страхування, страхування пасажирів і працівників транспорту при міжнародних перевезеннях тощо.
Комплексні види страхування, що передбачають поєднання в одному полісі декількох видів страхування, також застосовуються в зовнішньоекономічній сфері. Наприклад, популярні в усьому світі поліси страхування будівельного підприємця від усіх ризиків і страхування всіх монтажних ризиків. Ці поліси покривають ризики ушкодження і знищення майна в процесі будівництва об'єктів і монтажу різного устаткування, а також відповідальність перед третіми особами при роботах, що ведуться, і післяпускові гарантійні зобов'язання підрядника. Страхове покриття забезпечується від усіх ризиків будівництва і монтажу на повну вартість контрактів, що виконуються.
Використання посередників дає можливість розширити пропозицію страхових послуг, взяти на відповідальність виробничі та комерційні ризики, які не може вирішити страхова компанія. У зв'язку з цим доцільно застосувати перестрахування. Перестрахування — це система економічних відносин між страховиками, що дає можливість страховій компанії, яка уклала договір страхування, передати отримані ризики іншим страховим компаніям (перестраховикам). Зміст відносин між страховиком та перестраховиком полягає в зобов'язанні перестраховика покрити частину страхових виплат страхової компанії за страховими випадками, які настали у її клієнтів, сподіваючись на частину страхової премії, отриманої від клієнтів. Отже, економічна сутність перестрахування — це перерозподіл між страховими організаціями первинного страхового фонду. Прийняті в перестрахуванні ризики можуть передаватися повторно, продовжуючи ланцюг перестрахування. Таким чином, у перестрахуванні відбувається постійний обмін ризиками і преміями, головною метою якого є прагнення створити збалансований, стійкий власний страховий портфель.
Перестрахування є тим видом страхової діяльності, який, з одного боку, забезпечує надійність страхового захисту учасників зовнішньоекономічної діяльності, а з іншого — перестрахування є різновидом зовнішньоекономічних зв'язків у страхуванні, мета якого полягає в забезпеченні захисту національних і міжнародних інтересів страхувальників у різних країнах.
У міжнародній практиці існує кілька варіантів участі держави у страхуванні експорту. У деяких країнах страхування експортних ризиків здійснюється державними агентствами, страхові премії сплачуються безпосередньо до бюджету і безпосередньо з бюджету сплачуються страхові відшкодування. Інший варіант — створення окремих установ, які працюють на самоокупній основі, тобто покривають адміністративні витрати та страхові відшкодування надходженням від премій. Саме так здійснює державне страхування експорту переважна більшість країн. Є також країни, в яких страхування експорту забезпечується приватними або змішаними організаціями.
Таким чином, сучасне страхування пропонує широкий набір послуг, пов'язаних із ЗЕД. Однак практика показує, що учасники ЗЕД використовують частіше за все ті види страхування, які є обов'язковими для здійснення ЗЕД (наприклад, страхування туристів, що виїжджають за кордон, або страхування відповідальності власників транспортних засобів для більшості закордонних країн тощо), без котрих не можливе здійснення тієї або іншої діяльності. Досить часто застосовуються види страхування, що є частиною міжнародних торговельних порядків, наприклад страхування вантажів. Порівняно рідше застосовуються види страхування, що були б ефективні в тій або іншій конкретній ситуації і які не застосовують через недостатню культуру страхування, у тому числі і через незнання можливостей, які надає сучасне страхування[7, c. 122-124].
Список використаної літератури
1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.
2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.
3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.
4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.
5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.
6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.
7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учебно-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207с .
8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с
9. Управління зовнішньоекономічною діяльністю: Навч. посібник для студ. вуз./ Пер. з рос. Н. Кіт, К. Серажим; Під заг. ред. А.І. Кредісова. — К.: ВІРА-Р, 1998. — 447 с.