1. Загальні принципи організації роботи з медичною технікою.

2. Організація технічного забезпечення діяльності лікувально – профілактичного закладу.

3. Організація та виконання робіт з технічного обслуговування медичної техніки: експлуатація, технічне обслуговування та ремонт.

Список використаної літератури.

1. Загальні принципи організації роботи з медичною технікою

Якість та своєчасність надання медичної допомоги населенню залежить від стану медичної техніки, яка є знаряддям праці більшості категорій медичного персоналу і без якої вони не в змозі виконувати свою роботу на сучасному професійному рівні. Розвиток медичної техніки забезпечує вирішення найважливіших завдань охорони здоров'я, ефективності медичної допомоги населенню і є вирішальним фактором прогресу медицини та охорони здоров'я, і має високу соціальну значимість.

Залежно від видів і конструкції медичної апаратури, способів її застосування й обслуговування, типів приміщень де вона експлуатується, можливі різні шкідливі й небезпечні виробничі впливи на обслуговуючий персонал. До них ставляться поразки електричним струмом, підвищені рівні іонізуючих, електромагнітних, ультрафіолетових, інфрачервоних, ультразвукових, відбитих і неуважних лазерних випромінювань у робочих зонах, висока або низька температура поверхонь апаратури, вибухо- і пожежонебезпека, підвищений рівень шуму й вібрації на робочому місці, небезпека механічних ушкоджень, шкідливі хімічні й біологічні впливи й ін.

Основою техніки безпеки при роботі з медичною апаратурою є постійна підтримка її в справному технічному стані, дотримання правил застосування, пристрою електроустановок для харчування електромедичної апаратури, а також загальних і галузевих правил експлуатації приладів і апаратів.

Широке застосування в установах охорони здоров'я апаратури й електроустаткування створює небезпека поразки електричним струмом. Основними причинами поразки електричним струмом є випадкові дотики без захисних засобів до струмоведучих частин, що перебуває під напругою, або дотик до металевих частин, що виявились під сітковою напругою внаслідок ушкодження ізоляції, захисних і блокувальних пристроїв, а також порушення правил технічної експлуатації електроустановок і правил техніки безпеки. Для усунення цього приймаються міри конструктивного, технічного й організаційного характеру. Конструктивні заходи: неприступність для обслуговуючого персоналу струмоведучих частин, наявність блокувань для відключення апарата від електроживлення при його розкритті, сигналізації, що свідчить про те, що апарат включений, захисного заземлення доступних металевих частин виробів медичної техніки, що мають тільки основну ізоляцію, подвійної або посиленої ізоляції мережного ланцюга, що виключає поява небезпечного для людини напруги мережі на доступні для дотику металевих частинах апарата. Передбачається також виготовлення виробів (ендоскопи, офтальмоскопи й ін.), харчування яких здійснюється від ізольованого джерела змінного струму напругою не більше 24 В або постійного струму напругою 50 В, що не мають інших ланцюгів з більше високою напругою[5, c. 121-122].

Для забезпечення електробезпечності проводять періодичний контроль і огляд технічного стану електромедичної апаратури, перевіряють електромонтаж, електроізоляцію й засоби захисту. У ході періодичного й післяремонтного контролю перевіряють цілісність всіх кожухів, захисних кришок, ізоляції мережного шнура й проводів, що приєднуються до пацієнта, основні технічні характеристики апарата, кріплення проводів і деталей апарата, вимірюють струми витоку, опір ізоляції мережного ланцюга від корпуса й від ланцюга пацієнта, опір ланцюга захисного заземлення. У процесі експлуатації встаткування можливе забруднення шляхів витоку й повітряних зазорів, які необхідно періодично очищати.

При регулюванні електромедичної апаратури, що перебуває під мережним або більше високою напругою, необхідно користуватися інструментами з ізольованими рукоятками, працювати, коштуючи на діелектричному гумовому килимку, у діелектричних рукавичках, в одязі з довгими рукавами й ін. У приміщеннях, де експлуатується електромедична апаратура й при її настроюванні під напругою металеві труби водопроводу, опалення, труби, по яких подаються використовувані в медицині гази, і інші заземлені провідні конструкції повинні бути недоступні для дотику, наприклад захищені дерев'яними щитами. У приміщеннях, де медичний персонал і пацієнти можуть безпосередньо контактувати з харчується від мережі електромедичної апаратурою, наприклад в операційних, палатах інтенсивної терапії, повинна застосовуватися система вирівнювання потенціалів металевих конструкцій: корпуса електромедичної апаратури, металеві трубопроводи, операційні й інструментальні столи повинні бути з'єднані із захисним заземленням за допомогою ізольованих мідних провідників перетином не менш 4 мм².

Інтенсивність електромагнітного поля в робочій зоні персоналу, що обслуговує апарати для мікрохвильової терапії, не повинна перевищувати гранично припустимі величини. Забороняється перебування персоналу в зоні випромінювання апаратів, що генерують сантиметрові й дециметрові хвилі. Експлуатація таких апаратів з дистанційним розташуванням випромінювачів дозволяється лише в спеціально виділених приміщеннях або в кабінетах, що екранують.

Рефлектори ртутно-кварцових і бактерицидних облучателів у проміжках між лікувальними процедурами повинні бути закриті наявних на них заслінками або щільними матер'яними "спідницями", що надягаються на краї рефлектора облучателя[4, c. 52-54].

Обслуговуючий персонал повинен користуватися закритими захисними окулярами зі світлофільтрами.

Для захисту рук шкідливого впливу ультразвуку при проведенні підводних ультразвукових процедур медсестра повинна працювати в матер'яних рукавичках, поверх яких одягнуті гумові рукавички. При розміщенні й експлуатації лазерних медичних установок передбачаються заходи щодо зниження енергетичної освітленості на робочих місцях до припустимих рівнів і по запобіганню поразки персоналу прямим лазерним променем. Забороняється дивитися назустріч первинному або дзеркально відбитому променю, а також уздовж променя при візуальному наведенні променя на мішень. Необхідно використовувати захисні окуляри, коли є ймовірність поразки око прямим, відбитим або неуважним лазерним випромінюванням.

Небезпека вибуху й пожежі може виникнути при роботі зі стерилізаційним встаткуванням, що працює під тиском (автоклави, балони з киснем і іншими газами), барокамер, апаратів для інгаляційного наркозу й деяких видів лабораторного устаткування при порушенні персоналом спеціальних вимог безпеки. Парові стерилізатори (автоклави) повинні піддаватися періодичним оглядам і гідравлічним випробуванням підвищеним тиском, зазначеним у технічній документації, а також після ремонту із застосуванням зварювання або пайки й в інших випадках, коли можливе руйнування зварених швів. При установці й користуванні балонами з киснем або іншими газами необхідно керуватися правилами пристрою й безпеки експлуатації посудин, що працюють під тиском. Для запобігання вибухів і пожеж в операційні при використанні газоподібних засобів для наркозу, що утворять із повітрям і киснем легко займистої суміші, необхідно виключити джерела запалення: іскри електричні, електростатичні й ударні походження, відкритий вогонь, теплові прояви хімічних реакцій (розкладання ефіру під дією сонячних променів), влучення жирів і масел на шляху минаючі під тиском кисню. Застосування в операційних ізольованої системи електричного харчування з постійним контролем її ізоляції, пристрій антистатичних підлог і ефективної вентиляції (десятикратний обмін повітря в годину), заземлення електромедичної апаратури дозволяють підвищити рівень вибухонебезпеки. Пожежа в барокамері може виникнути в результаті загоряння кисню від джерел запалення (розряд статичної електрики, іскріння внаслідок поганих контактів в електропроводці й ін.). Для запобігання пожежі необхідно усунути джерела запалення, підтримувати відносну вологість газового середовища усередині барокамери не нижче 65%, заземлити хворого в барокамері, пульт керування й корпус барокамери. Приміщення, де розміщені барокамери, повинні бути оснащені меблями з негорючих матеріалів; у них забороняється застосування відкритого вогню й паління.

Система організаційних заходів щодо техніки безпеки включає своєчасний інструктаж і навчання медичного й технічного персоналу безпечним прийомам роботи, правильну організацію робочого місця й режиму праці, застосування захисних засобів, нагляд під час роботи, допуск до самостійної роботи з медичною технікою тільки спеціально навченого персоналу не молодше 18 років, придатного по стані здоров'я й кваліфікації (атестованого) до здійснення експлуатації, монтажу, технічного обслуговування й ремонту медичної техніки, призначення відповідальних по техніці безпеки, розробку програми періодичних оглядів і технічних випробувань електромедичної апаратури й електричних установок, застосування попереджувальних написів і знаків[6, c. 532-534].

2. Організація технічного забезпечення діяльності лікувально – профілактичного закладу

Незадовільний стан системи охорони здоров'я є найбільш гострою соціальною проблемою в Україні. Однією з основних причин такого стану, що виник в роки незалежності, є якраз погане забезпечення закладів охорони здоров'я медичною технікою та виробами медичного призначення. На сьогодні медична техніка в медичних закладах МОЗ в середньому на 60-70% фізично зношена та морально застаріла і потребує планомірного переоснащення. Орієнтовна щорічна потреба коштів на таке переоснащення складає більше одного мільярда гривень, однак Державним бюджетом передбачається в 3-4 рази менше. За показниками витрат на охорону здоров'я в розрахунку на одного жителя Україна посідає 111-те місце серед 191 країни світу („Стратегія економічного і соціального розвитку України „Шляхом європейської інтеграції" на 2004 -2015 роки"). В таких умовах забезпечити потреби медичних закладів закупівлею імпортного високотехнологічного обладнання державі не під силу. Тому вирішенням проблеми може бути тільки орієнтація на медичну продукцію вітчизняного виробника, яка є значно дешевшою за імпортну, а по якості в основному їй не поступається.

Проаналізувавши дані, надані регіональними управліннями охорони здоров’я, можна зробити невтішний висновок: у середньому по країні медичні заклади забезпечені необхідним устаткуванням усього на 5% від потреби. Головних причин дві. До 1992 року Україна одержувала медичне обладнання більш ніж від 300 заводів. З розпадом Союзу близько 65% з них залишилися на території Російської Федерації й лише 19% — на території нашої країни. Свої потреби в устаткуванні ми могли забезпечувати на 13-15% по номенклатурі й десь на 20% — по обсягах. У цей же час припинилися централізовані закупівлі медичної техніки.

У результаті сьогодні медична техніка й устаткування, що перебуває в лікарнях, поліклініках і диспансерах, на 50-60% морально застаріло й фізично зношене. Значна частина встаткування відробила 25 років, що у два — три рази перевищує його технічний ресурс. А в деяких лікарнях зустрічаються "копалини", зроблені ще наприкінці 50- х років минулого сторіччя[1].

На сьогодні свої потреби у вітчизняних медичних виробах за номенклатурою та за об'ємами Україна забезпечує лише на 30-35%. Згідно ж із світовими стандартами самостійною і незалежною країна може бути лише тоді, коли доля забезпечення власними виробами медичного призначення сягає 60-70 %. Збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення, що замінюватимуть критичний імпорт, є стратегічним завданням для вітчизняних виробників. Національні інтереси України вимагають нагальних і ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технічного потенціалу, його ефективнішого використання для подолання кризових явищ в медичній промисловості, охороні здоров'я та соціальному розвитку.

Основою для вирішення проблеми покращення забезпечення медичною технікою медичних закладів повинні бути принципи Концепції громадської політики розвитку медичної промисловості України, що була прийнята в 2003 році Всеукраїнською Конференцією „Медичні вироби вітчизняного виробництва для охорони здоров'я України" (учасники — представники громадських організацій, розробники, виробники і дистриб'ютори вітчизняної медичної техніки і виробів медичного призначення, керівники регіональних державних органів управління охорони здоров'я населення, керівники лікувально-профілактичних закладів Автономної Республіки Крим, м. Києва та 24-х областей), основними з яких є:

— медична техніка є вирішальним фактором прогресу медицини, охорони здоров'я та ефективності медичної допомоги населенню;

— розвиток медичної техніки повинен забезпечити вирішення найважливіших завдань розвитку охорони здоров'я: технічне переозброєння всіх областей і напрямків медицини; підвищення якості діагностики та лікування ; підвищення пропускної здатності лікувально-профілактичних установ охорони здоров'я;

— державний підхід до реалізації концепції здійснюється через державні програми розвитку медичної промисловості.

До 1992 року Україна одержувала медичну техніку від 350 заводів-постачальників, 65% яких знаходились в Росії і лише 19% — в Україні. За таких умов потреби України в медичних виробах вітчизняна промисловість могла забезпечувати лише на 13 — 15% за номенклатурою, а за об’ємами — близько 20%.

Стан медичної техніки, що склався в Україні, можливо охарактеризувати як вкрай незадовільний. Вже в перші роки незалежності з відомих причин розпочалося значне скорочення закупівель медичної техніки, що зумовило збільшення парку морально й фізично застарілої апаратури. Це призвело до того, що на сьогодні медична техніка, що знаходиться в медичних установах МОЗ, в середньому на 60-70% застаріла та фізично зношена. Значна частина обладнання відпрацювала 20-25 років, що в 2-3 рази перевищує її технічний ресурс.

З метою виправлення становища з 1992 по 2004 рік виконувались дві державні програми розвитку медичної техніки за Постановами Кабінету Міністрів України №573 1992 року і №1538 1996 року. Виконання програм дозволило створити нову медичну техніку, яка взагалі не вироблялася в Україні, дало можливість значно покращити ситуацію за рахунок освоєння виробництва імпортозамінюючої медичної техніки та створило можливості для зростання виробництва вітчизняних медичних виробів з 740 до понад 1700 найменувань. Розробками і виробництвом медичної техніки зайнято близько 250 підприємств різних форм власності[2].

В результаті виконання двох державних програм розвитку медичної промисловості та інших факторів рівень забезпечення медичною технікою вітчизняного виробництва зріс до 30-35 відсотків.

Збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення та медичної техніки для заміни критичного імпорту є нагальним стратегічним питанням для вітчизняної медичної галузі.

Міністерство охорони здоров’я України вирішує проблему зменшення вартості вітчизняної медичної техніки та можливості її закупівлі шляхом прямого державного замовлення для оснащення лікувально-профілактичних закладів МОЗ.

Аналіз стану забезпечення медичною технікою лікувально-профілактичних закладів свідчить, що більша частина складного медичного обладнання було придбано до 1992 року. Ще й досі в багатьох клініках нашої держави використовуються медичні прилади виробництва 1970-х років. Не дивно, що медична техніка на 60–70% морально та фізично застаріла. Яскравий тому приклад — сучасний стан рентгенологічного обладнання. Більше половини стаціонарних рентгенапаратів та флюорографів потребують заміни. У лікувально-профілактичних закладах практично відсутні пересувні флюорографи. Критична ситуація склалася навколо забезпечення операційних наркозно-дихальною апаратурою. У 38 центральних районних лікарнях 16 областей України немає ультразвукових сканерів.

Так, у 2001 р. за рахунок централізованих заходів в регіони України було здійснено поставку 255 одиниць складної медичної техніки — емісійних томографів «Тамара», комплексів для ультразвукової діагностики, наркозно-дихальних апаратів, мамографів тощо. У поточному році МОЗ України підготував пропозиції щодо закупівель медичної техніки для комплексного переоснащення лікувальних закладів. Під час підготовки пропозицій в першу чергу враховували потреби центральних районних лікарень, на переоснащення яких планується направити головним чином обладнання вітчизняного виробництва.

Реалізація цих заходів дозволить заощадити кошти за рахунок отримання знижок, що надаються при закупівлі великих партій медичної техніки, підвищити ефективність та якість технічного обслуговування, поліпшити організацію навчання медичного персоналу поводженню зі складними технічними засобами[6, c. 264-265].

3. Організація та виконання робіт з технічного обслуговування медичної техніки: експлуатація, технічне обслуговування та ремонт

Ефективність використання медичної техніки визначається її технічними можливостями, вартістю основного і допоміжного обладнання, строком служби, а також експлуатаційними видатками на витратні матеріали та експлуатаційне обслуговування. За цими показниками та сервісним обслуговуванням вітчизняна медична техніка в основному не поступається імпортній, а за вартістю — значно дешевша.

Розвиток медичної техніки має високу соціальну значимість і забезпечує вирішення найважливіших завдань охорони здоров’я. Тому збільшення номенклатури вітчизняних виробів медичного призначення, що замінюватимуть критичний імпорт, є стратегічним питанням для вітчизняної медичної галузі.

Розробки медичних виробів за державними і цільовими програмами та ініціативні розробки виробів медичного призначення та обладнання створили умови значного поліпшення оснащення лікувальних закладів медичною технікою та по ряду напрямків створити конкурентоспроможну продукцію. А централізована закупівля та можливість введення державних закупівель дозволять розпочати планомірне подолання кризового стану в забезпеченні цією технікою лікувально-профілактичних закладів України.

Покупці медичної техніки для клінік, оздоровчих центрів, салонів краси повинні знати, що відповідальність за технічне обслуговування (надалі "сервіс") медичної техніки несе підприємство-виробник продукції. Які ж границі цієї відповідальності? В обов'язку постачальника входить не тільки забезпечення необхідної якості й надійності виготовляється техніки, але також і наступні зобов'язання:

забезпечення безкоштовного ремонту виробу або заміни непрацездатного виробу протягом зазначеного гарантійного строку за допомогою спеціалізованих сервісних служб самого виготовлювача або інших сервісних служб, акредитованих підприємством-виробником;

забезпечення ремонту виробів на договірній основі в післягарантійний період протягом терміну служби виробу;

подання інформації користувачеві (в інструкції для експлуатації або сервісній документації) про технічне обслуговування виробу, яке необхідно здійснювати користувачеві для підтримки виробу в працездатному стані;

поставка спеціалізованих запчастин протягом терміну служби виробу;

оснащення акредитованих сервісних служб необхідною сервісною й ремонтною документацією;

оснащення акредитованих сервісних служб спеціалізованим ремонтним і діагностичним устаткуванням (при необхідності);

навчання й сертифікація фахівців із сервісу.

Представляється зовсім необхідним, щоб всі перераховані зобов'язання підприємства-виробника в тім або іншому виді були відбиті в договорі на поставку виробу поза залежністю від того, чи здійснюється поставка самим підприємством-виготовлювачем або дистриб'ютором (дилером). В останньому випадку до договору на поставку виробу повинен додаватися акредитаційний лист (в оригіналі), у якому підприємство-виробник уповноважує дистриб'ютора (дилера) здійснювати сервіс виробу[2].

Допускається, що сервіс може здійснюватися спеціалізованою сервісною організацією, що не є постачальником виробу. У цьому випадку зазначена організація також повинна бути акредитована підприємством — виробником і її зобов'язання по сервісі повинні бути зазначені в договорі на поставку (у цьому випадку договір може бути тристороннім: постачальник-покупець-відповідальний за сервіс).

У тих випадках, коли постачальник виробу й сервісна служба географічно перебувають досить далеко від покупця (користувача) виробу в договорі варто вказати порядок забезпечення ремонту у випадку виходу з ладу виробу протягом гарантійного строку. Зокрема варто визначити, чи належний фахівець із сервісу прибув в ЛПЗ для діагностики й ремонту на місці, або виріб повинен бути спрямований в сервісну службу, де є необхідна спеціальна апаратура. Зазначене питання повинен вирішуватися за домовленістю між покупцем і постачальником залежно від характеру несправності й громіздкості виробу.

У тому випадку, коли покупець медичного приладу не подбав про те, щоб у договір на поставку були включені зобов'язання постачальника по сервісі, підтримані виготовлювачем, підприємство-виробник має право відмовитися від виконання своїх зобов'язань по сервісі. Така ситуація має місце при поставці медичної техніки так званими "сірими" дилерами й продажу колишньої у вживання медичної техніки.

Все сказане відноситься не тільки до вітчизняної, але й до закордонної техніки, імпортованої в Україну.

Починаючи з 2002 р. скасоване обов'язкове ліцензування діяльності, пов'язаної з поставкою медичної техніки. Можна чекати, що кількість фірм, що поширюють медичну техніку збільшиться. Це може привести до росту числа поставок техніки від випадкових і "сірих" фірм, які не беруть на себе ні якої відповідальності за обслуговування поставляємої ними техніки.

Для виключення подібних випадків рекомендується замовникові (покупцеві) медичного встаткування обов'язково включати наступні пункти в договір поставки:

у випадку, якщо поставка здійснюється через посередника або дилера фірми-виробника медичного виробу, до договору повинен додаватися оригінал листа від виробника в якому посередник (дилер) уповноважується здійснювати поставку, або ж додається нотаріально засвідчена копія контракту між виробником і дилером, де є інформація про те, що дилер наділений необхідними повноваженнями із продажу медичної техніки, що виготовляється виробником;

повинен бути не тільки зазначений гарантійний термін служби виробу, але й підприємство, відповідальне за безкоштовне технічне обслуговування й ремонт виробу з підтвердженням його повноважень на цю діяльність, завірених виробником у спеціальному листі або договорі;

повинне бути зазначене підприємство, відповідальне за технічне обслуговування й ремонт виробу в післягарантійний період протягом терміну служби виробу, з підтвердження його повноважень аналогічно тому, як це сказано в попередньому пункті.

Ці рекомендації, звісно, повинні бути обов'язковими при закупівлі медичної техніки за рахунок бюджетного фінансування.

В умовах низької платоспроможності лікувально-профілактичних установ виникає проблема з розрахунками за поставлене встаткування й проведені роботи на налагодженню й обслуговуванню медичної техніки. Замовники — лікарні, поліклініки, профілакторії — посилаються на вбогість своїх бюджетів, пояснюючи такий стан фінансуванням медицини по залишковому принципі.

Разом з тим, здобуваючи дороге імпортне устаткування, адміністрації лікувально-профілактичних установ повинні враховувати фактор дорогого обслуговування такого встаткування й, зокрема , високу вартість видаткових матеріалів і запасних частин. В умовах же об'єктивного фінансового дефіциту бюджетів лікувально-профілактичних установ веде до простою імпортного дорогого медичного встаткування.

При обслуговуванні медичної техніки на територіальному рівні застосовуються різноманітні форми контактів зі споживачами. Більша частка робіт доводиться на таку форму взаємин як обслуговування на місці розміщення медичного встаткування. В основному це пов'язане з тим, що сучасні медичні комплекси складні в перевезенні й демонтажі. Як показують дослідження, 90% всіх видів робіт з обслуговування медичної техніки й устаткування проводиться в лікувальних установах. І тільки 10% робіт виробляється в так званих стаціонарних умовах — виробничих майстерень. При необхідності окремі запасні частини до встаткування виготовляються безпосередньо в цих майстернях, а при неможливості їхнього виготовлення, необхідні запасні частини замовляються на заводах-виробниках.

Крім ремонту медичної техніки ведеться монтаж, установка й налагодження знову придбаного споживачем устаткування.

На підприємстві існує система оцінки якості робіт з обслуговування медичної техніки й професійної діяльності співробітників.

Дослідження показують, що з метою рішення проблем на вітчизняному ринку виробництва, поставки й обслуговування медичної техніки, необхідні наступні основні заходи:

створення законодавчої бази, що відповідає сучасних вимогам взаємин суб'єктів ринку медичної техніки, у тому числі із правовими нормами, що регламентують відповідальність постачальників, замовників і споживачів за ощадливе відношення до медичного встаткування;

на рівні територій необхідні розробка й прийняття цільових програм єдиної технічної політики в охороні здоров'я регіону[1].

Список використаної літератури

1. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” // ВВР України. — 1993. — № 4.

2. Наказ МОЗ України від 26.09.2000 № 229 “Порядок державної реєстрації виробів медичного призначення в Україні”.

3. Автоматизация в клинической лабораторной диагностике: возможности и проблемы / Под ред. В. В. Меньшикова. — М., 1997.

4. Кац А. М., Канторович А. С. Руководство по приборам и оборудованию для медико-биологических исследований. — Л., 1976.

5. Ливенсон А. Р. Электромедицинская апаратура. — М.: Медицина, 1981. — 342 с.

6. Червяк П. І. Медична енциклопедія. — К.: Просвіта, 2001. — 1024 с.