Вступ.

1. Поняття суспільного виробництва. Матеріальне і нематеріальне виробництво.

2. Сфери матеріального та нематеріального виробництва в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ. Слово "виробництво" наводить нас на думку про підприємства, на яких створюються конкретні блага: продукти харчування, одяг, взуття, машини та інше. Щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. Процес виробництва матеріальних і духовних благ становить трудову діяльність людей. Сутність виробництва полягала в тому, що людина своєю працею користувалася дарами природи (ліс, вугілля) і її силами, змінювала їхню форму, пристосовувала до своїх потреб.

Ефективність виробництва — це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Якісні показники визначаються діленням обсягу валової (товарної) продукції на інший кількісний показник. Наприклад, якісний показник — продуктивність праці одного працівника за рік — розраховується шляхом ділення обсягу валової (товарної) продукції [чисельник] на середньорічну чисельність промислово-виробничого персоналу [знаменник]. Індекси темпів зростання якісних показників дорівнюють частці від ділення індексів фізичного росту чисельника та знаменника, який створює даний якісний показник.

На сучасному етапі регулювання економіки України має проходити на основі комплексного аналізу та пошуку шляхів найбільш ефективного її розвитку. У практиці нашої країни такий оперативний аналіз ще недостатньо розвинений. Багато даних, наявних у звітності та прогнозних (планових) розробках, часто функціонально відірвані й не погоджені між собою, а тому без попереднього додаткового аналізу не дають повної картини існуючого стану та можливостей розвитку країни або окремого регіону.

1. Поняття суспільного виробництва. Матеріальне і нематеріальне виробництво

Виробництво матеріальних благ має тривалу історію розвитку — від примітивних кам'яних знарядь добування їжі до сучасного виробництва, яке увібрало в себе новітні досягнення науки, техніки і технології. Розвиток матеріального виробництва супроводжував процес суспільного поділу праці та обміну результатами праці. Історії відомі три великих суспільних поділи праці.

Перший суспільний поділ праці відбувся 5-7 тисячоліть тому, коли землеробські племена відокремилися від тваринницьких.

Другий суспільний поділ праці пов'язаний з відокремленням ремесла від землеробства, що стало початком розмежування міських і сільських поселень.

Третій суспільний поділ праці характеризується відокремленням торгівлі від виробництва і формуванням прошарку людей, зайнятих у сфері обміну.

Суспільний поділ праці означає відокремлення і співіснування різних видів трудової діяльності.

Розрізняють такі основні форми суспільного поділу праці:

• загальний, який виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі сфери (промисловість, сільське господарство, сфера послуг тощо);

• частковий, що є результатом поділу сфер виробництва на галузі (наприклад, промисловість — видобувну, енергетичну, машинобудування, харчову, тощо; сільського господарства — на рослинництво і тваринництво, транспорт — на залізничний, автомобільний, морський, повітряний);

• одиничний — форма поділу праці, яка характеризує цей процес всередині окремого підприємства (між цехами, бригадами, працівниками різних спеціальностей) [2, c. 51-53].

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:

• власне виробництво;

• розподіл;

• обмін;

• споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.

Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.

Виробниче споживання — це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту. Отже, цей вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріаль-них і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.

Перед тим, як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу).

Розрізняють такі види розподілу:

• розподіл засобів виробництва;

• розподіл трудових ресурсів;

• розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

• обмін діяльністю і здібностями;

• обмін засобами виробництва;

• обмін предметами споживання[5, c. 65-67].

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери, або блоки галузей:

• основне виробництво;

• виробнича інфраструктура;

• суспільна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, палив-но-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.

Виробнича інфраструктура — це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:

• транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

• спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо).

Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництву — велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Сфера послуг – соціальна за своєю суттю. Адже вона, за винятком надання виробничих послуг, переважно призначена задовольняти індивідуальні і колективні людські потреби. Структура послуг, які надаються у країнах різних соціально-економічних устроїв (“соціально-орієнтованої” чи “командно-адміністративної системи”), принципово різниться. Вона цілком і повністю визначається характером системи: країни “соціально-орієнтованих” економік самою своєю природою спрямовані на задоволення різноманітних і все зростаючих потреб населення, найперше в послугах. Виділення “сфери послуг” як окремої економічної категорії пов’язане з розподілом суспільної праці на два великих підрозділи – “виробництво товарів” і “виробництво послуг”.

Упродовж тривалого часу в Україні діяв Загальний класифікатор галузей народного господарства, що поділяв усі галузі економіки країни на “виробничу” і “невиробничу” сфери. Вважалося, що у “виробничій сфері” створювався національний продукт і прибуток. У нематеріальній /”невиробничій сфері”/ ані продукт, ані первинний прибуток не створювалися, а тому ці галузі національної економіки мали переважно “перерозподільчий” характер.

Це суттєва науково-теоретична і загально-методологічна помилка. Адже т.зв. “невиробнича сфера”, як і “сфера послуг” в цілому, є одним з найдинамічніших і стрімко зростаючих видів економічної діяльності. У провідних країнах світу (Сполучені Штати, європейські країни, Японія тощо) кількість зайнятих у “сфері послуг” набагато перевищує кількість зайнятих у т. зв. “виробничій сфері”. Сектор суспільних і приватних послуг в цих країнах зосереджує до 3/4 загального обсягу національного виробництва.

“Послуги” і т.зв. “невиробнича сфера” (так звана тому, що вона давно вже стала “виробничою” з економічної точки зору) в розвинених країнах світу перетворилися на провідний сектор національної економіки. З середини 90-х років ХХ ст. яскраво виявилася тенденція переважання “невиробничого сектору” економіки щодо “виробничого” в Україні, Росії та інших країнах.

Для завдань порівняльного аналізу процесів, зумовлених специфікою розвитку “постсоціалістичних країн” (України в тому числі) чи не найбільшу складність в плані методології і методики являє узгодження традиційної класифікації (ЗКГНГ) із статистичною методологією і класифікацією, прийнятою в усьому світі (КВЕД). Застосування КВЕД є коректним стосовно методології міжнародних статистичних класифікацій. Аналізувати економіку України, види економічної діяльності, професійні зрушення на різних рівнях доцільно за класифікацією, прийнятою в міжнародній теорії та практиці [3, c. 86-88].

2. Сфери матеріального та нематеріального виробництва в Україні

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.

Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:

транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництву — велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури [7, c. 94-95].

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

· охорону здоров'я й фізичну культуру;

· загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;

· житлово-комунальне господарство;

· пасажирський транспорт і зв'язок;

· побутове обслуговування;

· культуру й мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила.

Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства [2, c. 56-58].

Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.

Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.

Обсяг і якість соціальних послуг — важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.

Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.

Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:

а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;

б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.

Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

Аналіз закономірностей розвитку сфери послуг в Україні з огляду на світові тенденції і виходячи із завдань побудови соціально орієнтованої економіки, має враховувати специфіку її історичного розвитку. Оскільки Україна усе ще перебуває на індустріальній стадії свого розвитку і матеріальне виробництво (промислові галузі, сільське господарство, гірничий видобуток, будівництво) відіграє вирішальну роль в її економіці, науково-технологічне удосконалення за інноваційним типом розвитку в галузях матеріального виробництва лишатиметься певний час прерогативою економічного зростання [1, c. 68-69].

Помилковою слід вважати точку зору, за якою Україна беззастережно має керуватися у своєму історичному поступі загальновідомою тенденцією зниження частки матеріального виробництва з відповідно швидким збільшенням її невиробничої сфери, тобто “сектору послуг”. Стратегія розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки має враховувати концепцію “технологічних укладів”. Вчення про технологічні уклади характеризує закономірні ступені у розвитку стадій соціально-економічного розвитку.

Стратегічним завданням на довгострокову перспективу є реалізація тих конкурентних переваг, які Україна традиційно мала і які потрібно невпинно нарощувати. У системі національних пріоритетів не стоять завдання пригнічення тих чи інших галузей економіки (сільського господарства чи чорної металургії). Йдеться про якісно новий рівень їхнього розвитку, який би відповідав вимогам ХХІ століття. Долаючи своє історичне відставання у ряді галузей, зокрема “сектору послуг”, Україна може і повинна скористатися найновішими досягненнями людства на цих провідних напрямах. Тут може прислужитися стратегія “технологічного прориву”. Це особлива форма економічного розвитку, коли усі сили і ресурси країни підпорядковуються досягненню єдиної мети і концентруються на одному напрямі. Таким напрямом на початку XXI століття стали "проривні" наукові технології, які перетворюють країну в "суспільство знань та інформатизації". По-справжньому "проривними технологіями" для України найближчих і наступних років є розвиток інформаційно-комунікаційних технологій як провідних напрямів сервісної діяльності. Оскільки рівень розвитку країни оцінюється за рівнем її загальної інформатизації, а інформаційні технології та Інтернет прямо впливають на економічне зростання країни, найпріоритетнішими завданнями для нашої країни є включення в системи “Е-торгівлі” і розвиток “Е-комерції” в усіх сферах економічної діяльності. Розвиток електронної комерції і торгівлі щонайтісніше пов'язаний із зростанням Інтернет-економіки. Вона в Україні представлена галузями комп'ютерної техніки і комунікаціями, рекламою і медіа-індустрією, програмними продуктами, офшорним програмуванням, ІР-телефонією, Інтернет-послугами тощо. До галузей технологічного прориву слід віднести сучасну (ІТ-індустрію) та “Е-уряд”, які увібрали в себе десятки галузей, здебільшого послугової діяльності. В галузях розробки спеціалізованого ПЗ, надання послуг ІТ-консалтинга і аутсорсінга Україна може претендувати на провідні позиції у світі. Для цього потрібна продумана державна політика.

Побудова в Україні соціально орієнтованої економіки ринкового типу передбачає розв’язання низки завдань. Їх розв’язання пов’язане із кількісним і якісним розвитком сучасного спектру сфери послуг. За усіх вище наведених корекцій, зумовлених нашою національною специфікою, провідні тенденції і закономірності розвитку, властиві для провідних цивілізованих країн світу, простежуються досить виразно. Тому Україна ХХІ ст., якщо вона обрала шлях соціально орієнтованої ринкової економіки, має урахувати у своєму поступі ці тенденції і закономірності, творчо поєднати їх зі своїми національними завданнями, пріоритетами і духовними цінностями [3, c. 72-73].

Висновки

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються: а) матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо; б) матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо.

Нематеріальне виробництво — це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються: а) нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо; б) духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

Сфера послуг – традиційно одна з найдискусійніших областей економічної науки в теоретико-методологічному плані. Порівняльний аналіз процесів, зумовлених специфікою “постсоціалістичних країн” (України в тому числі) потребує узгодження традиційної класифікації (ЗКГНГ) із класифікацію, прийнятою в усьому світі (КВЕД). Перехід країни до міжнародної класифікації та застосування методики і світового досвіду доцільне з наукової і з практичної точок зору. Аналізувати економіку України, види економічної діяльності, професійні зрушення доцільно за класифікацією, прийнятою у міжнародній теорії і практиці.

Сфера послуг – соціальна за своєю суттю. Структура послуг цілком і повністю визначається характером системи: країни “соціально-орієнтованих економік” самою своєю природою спрямовані на задоволення різноманітних і все зростаючих потреб населення, найперше в послугах.

Важливою і визначальною закономірністю економічного розвитку стало суттєве переважання “неречових” нагромаджень над “речовими”. Сталося це внаслідок того, що потреби у матеріально-речових ресурсах мали тенденцію неухильного зменшення. Можна вважати доведеним (і це увійшло до надбань економічної науки), що головним фактором відтворення нині стає нагромадження не матеріальних благ, а досвід, уміння, кваліфікація, здоров’я, рівень інтелектуального і фізичного розвитку людей, отже, усі форми діяльності, які так чи інакше є обслуговуючими.

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.

2. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. — 87 с.

3. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343с.

4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. – 614 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

6. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. – 323 с.