Потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право попередньо вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Законодавець користується різними прийомами опису розглядуваної ознаки у відповідних складах злочинів. Так, у деяких випадках той чи інший потерпілий прямо названий в Кримінальному кодексі України (далі — КК) — ст.ст. 148, 150, 154, 155, 156, 344, 379, тощо, а в інших випадках він випливає зі змісту диспозиції відповідної кримінально-правової норми (ст.ст. 152, 153, 372, 373), або ж ним може бути будь-яка фізична особа-ст.ст. 115, 121, 122, 125, 185, 186, 187, тощо. У низці складів злочинів для того, щоб з’ясувати, хто може бути конкретним потерпілим, потрібно звернутися до інших норм чинного КК України, необхідного нормативно-правового акту чи відповідного роз’яснення. Зокрема, потерпілим у складі злочину, передбаченого ст. 350 КК, є зокрема, службова особа, а дефініція цього поняття міститься у п. 1 примітки до ст. 364 КК. У складі злочину, що наявний у ст. 398 КК, потерпілим, у тому числі, є захисник особи, про якого йдеться у ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, а в складі злочину, що передбачений в ст. 349 КК — представник влади, роз’яснення ознак якого наявне у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 року № 5. Скажімо у складі злочину, передбаченого в ст. 345 КК, є вказівка на одного потерпілого, при заподіянні шкоди якому має місце підстава кримінальної відповідальності. У деяких випадках кримінальний закон містить вказівку на два і більше можливих (альтернативних) потерпілих, що є обов’язковою ознакою відповідного складу злочину (ст.ст. 342, 348, 350, 352, 398, тощо).

Часто спрямованість певного суспільно небезпечного діяння проти відповідного потерпілого є ознакою, за допомогою якої утворюється кваліфікований чи особливо кваліфікований склад цього ж злочину (ст.ст. 115 (п.2,3,8 4.2), 120 (ч.2,3), 142 (ч.2), 143 (ч.3), 152 (ч.3), 153 (ч.3), тощо). У цьому випадку вони не згадуються законодавцем в основному складі злочину, але з їх наявністю змінюється кваліфікація і настає посилена відповідальність.

Існують ситуації в чинному законі про кримінальну відповідальність, коли при однаковій указівці на відповідну ознаку складу злочину в назві статті, в її диспозиції йдеться про різних потерпілих (ст. 112 та 344 КК).

Інколи мають місце випадки, коли злочинні діяння винуватих осіб вчиняються за проханням потерпілих, скажімо вагітна жінка звертається до лікаря з проханням проведення їй кримінального аборту, тощо. Кримінальна відповідальність потерпілих у подібних випадках не передбачена (якщо це не було способом ухилення від виконнная юридичного обов’язку (ст. 409 КК). Притягнення потерпілого до кримінальної відповідальності у таких випадках є недоцільним. Як зазначається в кримінально-правовій літературі, у разі надання згоди на заподіяння шкоди здоров’ю, наприклад, при вилученні органів у донора під час трансплантації, чи під час зайняття спортом, кримінальна відповідальність виключається у зв’язку із наявністю обставини, яка виключає злочинність діяння. У разі згоди іншої людини на позбавлення її життя або наявності її прохання про позбавлення життя („еутаназія”), не усувається протиправність діяння, яке спрямоване на позбавлення життя такої людини і суб’єкт, який це вчинить, не звільняється від кримінальної відповідальності, а підлягає такій за умисне вбивство.

У низці випадків наявність замість конкретно визначеного потерпілого іншого тягне за собою зміну кримінально-правової оцінки. Зокрема, вчинення суспільно небезпечного діяння, яке є ознакою об’єктивної сторони складу злочину „Примушування давати показання” (ст. 373 КК) щодо тих осіб, допит яких чинним кримінально- процесуальним законодавством не передбачено (перекладач, спеціаліст, захисник, тощо) має кваліфікуватися як відповідний злочин у сфері службової діяльності.

У статті 46 КК України передбачено обов’язковий вид звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим. Відповідно до цієї статті особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Примирення з потерпілим, як обов’язкова умова застосування цього спеціального виду звільнення від кримінальної відповідальності, передбачає досягнення між особою, яка вчинила злочин, і потерпілим взаємної домовленості, при якій у постраждалої сторони відсутні претензії до сторони, яка заподіяла шкоду.

Хоча покарання за чинним кримінальним законом і не передбачає мети задоволення потерпілого (як це обґрунтовується деякими науковцями), це не значить, що особа і поведінка потерпілого, які мають кримінально-правове значення, байдужі для цілей і завдань покарання. Згідно з ч.І ст. 65 КК України суд призначає покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема, відповідне становище потерпілого чи його поведінка можуть бути як обставиною, яка пом’якшує покарання (п. 7 ч.І ст. 66 КК України), так і обставиною, яка обтяжує покарання (п. 3,4,6,7,8,9 ч.І ст.67 КК України).