Вступ

Питання історії логіки викладається зазвичай дуже лаконічно в більшості посібників з логіки. Проте ці знання роблять вивчення логіки більш глибоким і цікавим, сприяють набуттю загальної ерудиції.

В історії логіки розрізняють два основні підходи до її дослідження – хрестоматійний і проблемний. Першому підходу притаманне використання громіздких, ретельно відібраних цитат з оригінальних текстів. Для другого характерний предметний хронологічний виклад основних тенденцій розвитку певного комплексу логічних ідей. Автор використовує другий підхід до аналізу історії логіки. Розглядаються головні напрями розвитку логічних ідей більшою мірою в європейському контексті, починаючи від стародавніх часів до наших днів. Виклад історії логічних вчень проводиться у відповідності зі знаннями, які студенти отримують під час вивчення історії філософії. Більш докладний ніж звичайно виклад історії логіки в певній мірі долає розрив між логікою і філософією, який виник через формалізацію логічного знання.

У роботі ми намагалися розкрити наступні положення:

— основні історичні тенденції у розвитку логіки;

— імена видатних представників логіки і їх внесок у формування логіки як науки;

— проблематику логіки від античності до наших днів;

— аналізувати особливості конкретних логічних вчень;

— простежувати проблематику логіки в її різноманітних історичних виявах.

1. Тенденції розвитку проблеми взаємозв`язку логіки і філософії у Новий час

В рамках концепцій філософів Нового часу можна виявити деякі відмінності, але спільним для них є те, що вони визначають логіку як всезагальний метод наукового пізнання та повертають їй статус “науки наук”, який намагалися викоренити представники гуманістичного напрямку.

Розглядаючи філософське вчення Ф.Бекона в дисертації зазначається, що на його думку, задача логіки полягає у розробці наукового методу, який вказує правильний шлях до відкриття істини. В його розумінні логіка повинна стати логікою наукових відкриттів і винаходів, слугувати інструментом для цієї мети. Таким методом, на його думку, є індукція. В класифікації наук Ф.Бекона філософія тлумачиться досить широко. Вона має предмет який складається із трьох частин: вивчення бога, природи і людини. В зв`язку з цим існує три філософських вчення: вчення про божество або природна теологія, вчення про природу або природна філософія і вчення про людину. Над усіма науками, за Ф.Беконом, стоїть перша філософія – всезагальна наука, матір інших наук. Вона складається з двох розділів: перший – присвячений вивченню таких аксіом і принципів, які застосовуються як загальні і основоположні в різних науках, другий – це дослідження привхідних якостей сущого, які він називає транценденціями. Ці поняття відрізняються всезагальністю та широким розповсюдженням і, тому, на думку Ф.Бекона, з самого початку ретельнішим і уважнішим чином необхідно встановити чітку різницю між ними. Для того, щоб запобігти змішуванню та зміщенню меж визначень і розподілів, ці поняття з необхідністю експлікуються засобами логіки.

Іншу точку зору щодо вирішення проблеми взаємозв`язку логіки і філософії знаходимо у Т.Гоббса. Логіка в нього безпосередньо не входить до системи філософського знання, вона “як світло розуму” стоїть попереду всіх наук, у тому числі і філософії. Т.Гоббс визначає філософію, як пізнання яке досягається засобами правильного міркування, і яке пояснює дії чи явища, із відомих нам причин. Він зазначає, що для того щоб наше міркування з приводу того чи іншого питання філософії було правильним, людині необхідне знання логіки, і перш за все, знання основних правил методичного доведення, під якими розуміється силогізм або ряд силогізмів.

Його підтримує П.Гассенді. В класифікації наук П.Гассенді логіка, як і в концепції Т.Гоббса, безпосередньо не входить до системи філософського знання. Під філософією, зазначає він, розуміється “любов до мудрості”. Вона складається з двох частин – фізики , предметом якої є істина, і етики, чий предмет – доброчесність. Логіка як всезагальна наука, яка не відноситься до жодного особливого предмета є їх пропедевтикою. Іншими словами, логіка в концепції П.Гассенді, як і в розглянутих вище концепціях, є знаряддям, інструментом філософії, певним методом вирішення її проблем [3, c. 14-15].

Ще один представник філософії Нового часу Г.Лейбниць, щодо питання взаємозв`язку логіки і філософії, зазначав, що істинна логіка є не тільки інструментом, але й істинним методом філософування, оскільки дає ті загальні правила, дотримуючись яких можна відрізняти істинне від хибного і, прилучаючи до них лише деякі дефініції і експерименти, довести всі висновки.

Підсумовуючи вище сказане, приходимо до висновку, що хоча концепції логіки створені у Новий час, і відрізняються одна від одної та загальним для них виступає те, що логіка тут не відривається від філософії, а навпаки, простежується тісний зв`язок цих двох наук. Однією із основних вимог до філософського знання, як показує проведений аналіз, була вимога доведеності і обгрунтованості філософських положень. Логіка уточнює, експлікує категорії філософії в концепції Ф.Бекона, вона є істинним методом філософування у Т.Гоббса, П.Гассенді, Г.Лейбниця [7, c. 55-56].

2. Логіка в концепціях представників німецької класичної філософії

В рамках німецької класичної філософії переважає друга парадигма у вирішенні питання щодо взаємозв`язку логіки і філософії. Однак, в концепціях філософів цього періоду цей зв`язок не просто заперечується, а логіка виступає як пропедевтика філософії.

Аналізуючи філософські праці І.Канта зазначається, що для нього, загальна логіка – це наука, яка вивчає логічну форму між думками в будь-якому міркуванні про будь-який предмет. У зв`язку з цим закони цієї науки забезпечують істинність мислення тільки з боку його логічної форми, але не з боку його змісту. Виходячи з різкого протиставлення змісту мислення і його форми у визначенні предмета формальної логіки, І.Кант переосмислює методологічну функцію формально-логічного знання. Якщо у праці “Критика чистого розуму” І.Кант взагалі заперечує методологічну цінність загальної логіки, то в трактаті “Логіка” він лише суттєво обмежує її методологічні функції. З одного боку І.Кант кваліфікує традиційну логіку як канон, а не органон мислення, оскільки як метод пізнання вона може бути тільки логікою уявної істинності. З іншого, зазначає, що загальна логіка однак є корисною і необхідною як критика знання, або для оцінки як звичайного, так і спекулятивного розуму, але не для того щоб його навчать, а лише для того щоб коректувати і узгоджувати з самим собою. Він вважав, що логіка з часів Арістотеля досягла такого усталеного стану, що більше не змінюється. Формальна (загальна) логіка в концепції І.Канта виступає як пропедевтика будь-якої науки. Звідси випливає, що в його концепції формальна логіка є непридатною для вирішення філософських проблем, вона не може виступати певним способом, методом філософування [3, c. 15].

Його підтримує Г.Гегель, який розглядає логіку як науку з двох сторін: як науку про абсолют і як науку про людське мислення. Хоча Г.Гегель і критикує кантівську оцінку традиційної логіки, але багато в чому їх точки зору співпадають. По-перше, вони позбавляють формальну логіку будь-якої перспективи розвитку. Для І.Канта традиційна логіка – це завершена наука, що не потребує подальшого розвитку, для Г.Гегеля – традиційну логіку, навпаки, необхідно переглянути в плані її вдосконалення. Цей перегляд закінчується створенням зовсім нової “спекулятивної логіки”, яка, на думку Г.Гегеля, і є єдино можливою наукою логіки, так як у мисленні наявні тільки її закони. Тим самим формальна логіка і у Г.Гегеля як історично пройдений етап не має ніякого подальшого розвитку. Хоча висновок про повне заперечення ним формальної логіки був би не правомірним. Він розглядає логіку не тільки як науку про абсолют, але і як науку про людське мислення. Таким чином, формальна логіка в системі Г.Гегеля не може виступати органоном або інструментом вирішення філософських проблем. Єдине що вона може дати філософському пізнанню – це надати чіткості і ясності його поняттям. Тут вона виступає певною основою філософського знання, точніше, його пропедевтикою, хоча сам Г.Гегель не вживає цього терміна.

Цю точку зору поділяють Й.Фіхте і Ф.Шеллінг. Однак, якщо розглядати логіку як пропедевтику філософського знання, то цим самим заперечується спроможніть останньої до вирішення філософських проблем [3, c. 16].

Видатний філософ і основоположник ряду напрямів філософського знання Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) визнавав корисність традиційної логіки для ознайомлення з прийомами мислення, тренування розуму, вироблення навичок абстрагування, оволодіння інструментарієм мислення. Він зазначав, що формально-логічні закони діють у мисленні і їх порушення веде до помилок в умовиводах.

Філософію Гегель ділив на три частини: *логіку, *філософію природи і *філософію духа. Філософія духа – це ідея, що повертається у себе із свого інобуття, філософія природи – наука про ідею в її інобутті, а логіка – наука про ідею у собі і для себе, про чисту ідею, тобто ідею в абстрактній стихії мислення. Ідея в собі – це перший етап її розвитку. Він є суто логічний. Ідея являє собою на цьому етапі систему логічних понять і категорій.

У Гегеля суттєвим є розрізнення *формальної логіки і *логіки діалектичної, творцем якої він по праву вважається. Формальну логіку він визнавав як чинну на першій з трьох сходинок пізнання (яка відповідає розсудку). Водночас Гегель критикував схоластичну і кантіанську форми логіки. З позицій діалектичної логіки Гегель осмислює поняття тотожності і суперечності.

…Суперечність є корінням будь-якого руху і життя; лише оскільки дещо має в самому собі суперечність, воно рухається, містить імпульс і життєздатність. Гегель

В системі діалектичної логіки закони формальної логіки не діють або набирають суттєво іншого виразу. Термін „поняття” — один з головних в гегелівській діалектиці — також тлумачиться інакше, ніж в арістотелівський системі і творах його послідовників.

3. Розвиток логіки І.Канта

Представники німецької класичної філософії, основна проблематика якої концентрується на мисленні, дали свою оцінку досягненням логіки попередніх часів і в деякій мірі сприяли її подальшому розвитку.

Основоположник класичної німецької філософії Імануїл Кант (1724-1804) протягом сорока років викладав формальну логіку в університеті Кенігсбергу. Він вважав, що порівняно з логічним доробком Арістотеля ніякого прогресу у цій науці не відбулося. І.Кант цінував логіку як знання, за допомогою яких розсудок запобігає дуже небезпечному для себе стану – суперечності самому собі. Мислитель визнавав всі чотири закони логіки як необхідні принципи, що допомагають мисленню йти у правильному напрямі. Ці закони, на його думку, діють на всіх етапах людського пізнання.

Кант зробив деякі відкриття і ввів в методологію логіки ряд вдалих класифікацій. Він поділив судження на аналітичні (нова форма виразу тієї ж думки) і синтетичні (в предикаті яких є дещо нове порівняно із суб’єктом). Йому належить класифікація суджень за кількістю, якістю, відношенням і модальністю. Умовиводи він розділив на *безпосередні (власне умовиводи) і *опосередковані (умовиводи розуму). Силогістику оцінював негативно, вважав, що з усього її арсеналу лише перша фігура має смисл як форма правильного умовиводу.

Визнаючи корисність традиційної логіки, І.Кант розцінював її як недостатню для істинного пізнання. Його відкриттям є трансцендентальна логіка, яка досліджує апріорні форми мислення. Він міркував над тим, як можливі апріорні синтетичні судження. Ця логіка має, за Кантом, філософський характер і досліджує первинні інтелектуальні структури. Значний інтерес для логіки являє його вчення про категорії розсудку і антиномії розуму. В своїх працях І.Кант користувався категоріальним апаратом традиційної логіки і дотримувався її законів і принципів.

У сфері логіки Кант розрізняв звичайну, або загальну логіку, яка досліджує форми думок, абстрагуючись від їх предметного змісту, і логіку трансцендентальну, яка досліджує у формах мислення те, що надає знанням апріорний (додосвідний), всезагальний і необхідний характер. Основним для нього є питання про джерела і межі пізнання, котре він формулює як питання про можливість апріорних синтетичних (тобто таких, що дають нове знання) суджень у кожному з трьох головних видів знання — математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці. Розв’язання питань, поставлених у «Критиці чистого розуму», Кант зводить до аналізу основних здатностей пізнання — чуттєвості, розсудку і розуму.

Розглядаючи питання про можливість синтетичних суджень у «метафізиці», Кант досліджує розум як такий, що породжує ідеї, тобто поняття про безумовну цілісність або єдність зумовлених явищ (поняття продушу, світі бога). На його думку, всі три умоглядні науки традиційної філософії, яка розглядала ці ідеї, — раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія — є надуманими.

Обмежуючи сферу компетенції розуму, Кант виходив з того, що втрачене при цьому пізнанням виграється вірою, оскільки бог не належить до світу явищ і не може бути виявленим у досвіді, вважав він. Звідси випливає висновок про те, що релігія є предметом віри, а не науки чи теоретичної філософії. Необхідність релігії пояснював тією обставиною, що без неї немає змоги примирити вимоги моральної свідомості з беззаперечними фактами зла, що панують у людському житті.

Етика Канта грунтується на результатах критики теоретичного розуму. При цьому він виходив із переконання, що кожна особистість є самоцінною, і ні в якому разі не повинна розглядатися як засіб реалізації будь-яких цілей навіть у тому випадку, коли б останні пояснювалися необхідністю досягнення загального блага. Основним законом етики Кант вважав формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. При цьому він намагався суворо розмежувати усвідомлення морального обов’язку і схильність людини до виконання морального закону. Вчинок, на його думку, є моральним тільки в тому випадку, коли він здійснюється цілковито з поваги до морального закону. У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом Кант вимагав безумовного підкорення моральному обов’язку.

Правильне мислення від початку керується деякою загальною, вільною від будь-якого змісту, суто формальною логікою, яка викладає всезагальні і необхідні правила для розсудку. Мислити згідно з цією логікою означає мислити істинно. Однак формально правильна думка може не мати змісту, тобто суперечити своєму предмету. Самі тільки логічні критерії нездатні забезпечити реального пізнання. Емпіричне застосування понять вимагає попереднього синтезу багатоманіття чуттєвого споглядання, оскільки поняття не може застосовуватись до окремих споглядань без перспективи інших споглядань. У понятті плинна фактичність чуттєвості трансцендується (що само по собі є інтуїтивно достовірним фактом!), оскільки в іншому випадку мислення і чуттєвість були б несумісні. Перший синтез лише оформленої у спогляданні, але незв’язаної чуттєвості, який Кант називає фігурним синтезом, здійснює необхідна для цього здатність уяви, яка у свою чергу є наслідком синтетичного впливу розсудку на чуттєвість. У розсудку єдність синтезу уявлень мислиться у спеціальних поняттях — категоріях. Тобто розсудок виявляється тією функцією, яка одночасно надає єдності різним уявленням в одному судженні, а також надає єдності чистому синтезу різних уявлень в одному спогляданні; «така єдність, виражена у загальній формі, називається чистим розсудковим поняттям». Саме в категоріях мислення (а, зокрема, й апріорний синтез) знаходить можливість емпіричного застосування шляхом зведення до них інших понять, хоча це застосування, повторимо, й обмежується лише об’єктами можливого досвіду, якими є явища під апріорними формами чуттєвості — простором і часом. Преформованість чуттєвості у доктрині Канта виконує функцію інтуїтивної фактичності наявності чи відсутності очікуваного змісту у логізованих формах чуттєвого споглядання у разі кожного конкретного досвіду.

Проте Кант жорстко розрізняє у тотальності фактів a priori та a posteriori, де факти (тобто те, що згідно з нашою точкою зору позначають синтетичні судження взагалі) у першому є незаперечно достовірними і складають форму чи зразок для другого. З цієї позиції, звичайно, важко пояснити зв’язок між системою категорій і формами чуттєвості, а тому категоріальна система фактично постулюється заздалегідь — як система можливих суджень — і відразу як така, що має бути застосовною емпірично. Структура кантівської доктрини тісно переплетена з екстра-теоретичним уявленням про сутність реального взагалі. Там, де вона містить бездоказові постулати, ми насправді маємо справу з теоретичним оформленням зовнішнього за походженням критерію істинності та реальності. Конкретні проблеми, які виникають у цьому зв’язку, ми розглянемо принагідно, а наразі звернемось до теоретичної критики концепції синтетичного a priori [3, c. 14].

Висновки

У результаті компаративістського аналізу філософських і логічних текстів традиційного етапу розвитку логіки робиться висновок, що в цей період можна прослідкувати наявність двох парадигм щодо вирішення досліджуваної проблеми. Перша парадигма характеризується тим, що логіка включалася до системи філософського знання, або виступала методом вирішення будь-якої філософської проблеми (Античність: Арістотель, Епікур, стоїки, та ін.; Середньовіччя: М.Псьол, П.Іспанський, Ф.Аквінський та ін.; Новий час: Ф.Бекон та ін.). Відповідно до другої – логіка витлумачувалася або як окрема наука, або як всезагальна наука, що стоїть попереду всіх наук і є їх пропедевтикою (Середньовіччя: У.Оккам, Р.Луллій та ін.; Відродження: Л.Бруні, Л.Валла, Р.Агрікола, П.Рамус та ін.; Новий час: Т.Гоббс, П.Гассенді, Р.Декарт, та ін.; німецька класична філософія: І.Кант, Г.Гегель, Й.Фіхте, та ін.). Однак, якщо розглядати логіку як пропедевтику філософського знання, то зазначена точка зору заперечує спроможність логіки до вирішення філософських проблем.

Щодо сучасного (класичного) етапу розвитку логічного знання, то можна стверджувати, що на цьому етапі домінуючою є друга парадигма згідно якої класична (математична) логіка була орієнтована на аналіз математичного знання, і вважалася розділом математики (Дж.Буль, В.Аккерман, П.Бернайс, Д.Гільберт, К.Гедель, О.де Морган, Б.Рассел, А.Уайтхед та ін.). Зв`язок логіки з філософією на цьому етапі повністю заперечується. Однак, незважаючи на таке заперечення логіка активно застосовується до аналізу філософських проблем математики (Г.Фреге, Д.Гільберт, К.Гедель, та ін.).

Список використаної літератури

1. Вергаувен, Р.М.А. Проблема логического отрицания у Аристотеля и Васильева // Вопросы философии. — 2004. — № 8. — С. 82-98
2. Демірська І.О. Логіка і філософія: парадигми розвитку (історико-філософський аналіз). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2001.
3. Демірська І.О. Сучасна логіка і філософія: проблема взаємозв’язку [// Вісник Київського університету імені Т. Шевченка. — 1999. — № 29 : Філософія. Політологія. — С. 13-16
4. Зиновьев А. Комплексная логика // Вопросы философии. — 2003. — № 1. — С. 29-37
5. Карпенко А.С. Современные исследования в философской логике // Вопросы философии. — 2003. — № 9. — С. 54-75
6. Павлов К.А. На подступах к понятию логики // Вопросы философии. — 2009. — № 8. — С. 66-80
7. Пхиденко, Станіслав. Логіка і теологія за середньовіччя // Людина і світ. — 2004. — № 4. — С. 55-61
8. Смирнова Е.Д. Логика и философия // Вопросы философии. — 2000. — № 12. — С. 35-48
9. Стешенко Н.И. Философские основания логики // Вестник Московского университета. — 2009. — № 6 : Серия 7 .Философия. — С. 100-117