Питання 1. Правила поділу понять.

Питання 2. Категоричні судження та їх види.

Список використаної літератури.

Питання 1. Правила поділу понять

Поняття — форма мислення, яка відображає предмети в їх загальних та істотних ознаках.

Вважається, що поняття відображають ознаки, які є одночасно загальними, істотними, необхідними, внутрішніми та опосередкованими, а уявлення — одиничні, неістотні, випадкові, зовнішні, безпосередні; що в понятті мисляться й ознаки, недоступні для органів чуття; що зміст понять чітко окреслений; що завдяки поняттям людина глибше проникає в саму сутність речей, набуває здатності практично впливати на них, змінювати їх.

У операції поділу варто розрізняти поділювальне поняття — обсяг, що варто розкрити, члени поділу — супідрядні види, на які ділиться поняття, (вони являють собою результат поділу), і підстава поділу — ознака, по якому проваодиться поділ.

Логічна операція поділу може бути подана схемою, де А — поділювальне поняття, У, С, D — члени поділу. Сутність поділу складається в тому, що предмети, що входять в обсяг поділювального поняття, поділяються по групах.

Поділювальне поняття розглядається при цьому як родове, і його обсяг розділяється на супідрядні види. Операція поділу дозволяє правильно поділити предмети по групах, вивчити їх, а, отже, глибше пізнати весь клас у цілому.

Розрізняють поділ:

1) Поділ по видозміні ознаки.

Підставою поділу є ознака, при зміні якої утворюються видові поняття, що входять в объем поділювального (пологового) поняття. Наприклад, держави в залежності від форми державного устрою діляться на унітарні і федеративні.

Підставою поділу можуть бути різноманітні ознаки поділювального поняття. Вибір ознаки залежить від мети поділу, від практичних задач. Водночас до підстави поділу повинні подаватися деякі вимоги, найважливіше з який — об'єктивність підстави.

Не слід, наприклад, поділяти книги або кінофільми на цікаві і нецікаві. Такий поділ суб'єктивний: та сама книга (кінофільм) може бути цікава для однієї людини і нецікава для іншої.

У процесі поділу поняття необхідно додержуватися чотирьох правил, що забезпечують чіткість і повноту поділу.

Поділ повинний бути розмірним.

Задача поділу полягає в тому, щоб перерахувати усі види поділювального поняття. Тому обсяг членів поділу повинний бути дорівнює у своїй сумі обсягу поділювального поняття. Правило домірності буде порушено й у тому випадку, якщо будуть зазначені зайві члени поділу, тобто поняття, що не є видами даного роду.

Поділ повинний проводитися тільки по одній підставі.

У процесі поділу обрана нами ознака повинна залишатися тією самою і не підмінятися іншою ознакою.

Члени поділу повинні виключати один одного.

Це правило випливає з попереднього. Якщо вибрана не одна підстава, то члени поділу — видові поняття — будуть знаходитися у відношенні часткового збігу, як у приведеному вище прикладі.

Поділ повинний бути безупинним.

У процесі поділу родового поняття потрібно переходити до найближчих видів, не пропускаючи їх. Але не можна переходити від поділу на види одного порядку до поділу на види іншого порядку, такий поділ позбавлений послідовності, воно називається стрибком у поділі.

2) Дихотомічний поділ

Дихотомічний поділ, або дихотомія, являє собою поділ обсягу поділювального поняття на два суперечні поняття. Якщо А — поділювальне поняття, то членами поділу будуть два поняття: В і не-В. Наприклад, усі сучасні держави можна розділити на демократичні і недемократичні, усіх громадян — на повнолітніх і неповнолітніх.

Дихотомічний поділ не завжди закінчується встановленням двох суперечних понять. Іноді негативне поняття знову ділиться на два поняття, що допомагає виділити з великого кола предметів групу предметів, що цікавлять нас у якомусь відношенні.

У порівнянні з поділом по видозміні ознаки дихотомічний поділ має ряд переваг. У дихотомії не треба перераховувати усі види поділювального роду: ми виділяємо один вид, а потім утворюємо суперечне поняття, у яке включаються усі інші види.

Членами дихотомічного поділу є два суперечні поняття, що вичерпують весь обсяг поділювального поняття. Члени дихотомічного поділу завжди виключають один одного; будь-який предмет може мислитися тільки в однім із суперечних понять.

Водночас цей вид поділу має хиби. По-перше, обсяг негативного поняття надається занадто широким по обсязі і невизначеним. По-друге, суворим і послідовним є лише поділ на два перші суперечні поняття; при подальшому поділі ця строгість і послідовність порушуються. Тому дихотомічний поділ звичайно зводиться до поділу першого поняття.

Рефлекси поділяють на умовні і безумовні, людські громади — на класові і безкласові, суспільно небезпечні діяння — на дії і бездії.

Тому поділ завжди розмірно. Поділ проводиться тільки по одній підставі — у залежності від наявності або відсутності в предметів деякої ознаки.

Особливим видом поділу є класифікація, що являє собою поділ предметів по групах (класам), при якому кожний клас має своє постійне, визначене місце.

Метою класифікації є систематизація знань, тому від поділу вона відрізняється відносно стійким характером і зберігається більш-менш тривалий час. Крім того, класифікація утворює розгорнуту систему, де кожний член поділу знову ділиться на нові члени, розгалужуючись на множину класів, що закріплюються звичайно в таблицях, схемах, кодексах і т.п.

Така, наприклад, класифікація тварин у біології, що охоплює до 1,5 млн. різноманітних видів тварин, або рослин у ботаніці, що включає 500 тис. видів рослин. Класифікація дає можливість роздивитися це різноманіття у визначеній системі, виділити цікавлячі нас види рослин або тварин.

Водночас усяка класифікація відносна. Багато явищ природи і громадського життя не можуть бути віднесені беззастережно до якоїсь визначеної групи явищ.

Наприклад, родину як суспільно-історичне явище не можна цілком віднести до якийсь однієї галузі соціального життя, родина характеризується як матеріальними, так і духовними процесами.

Крім того, з розвитком знань класифікація, як правило, змінюється, доповнюється, іноді заміняється нової, більш точної. Тому ні до однієї класифікації не можна підходити як до закінченої. Необхідно враховувати, що і сама дійсність, і знання про неї знаходяться в безупинному процесі зміни і розвитку.

Операції з класами

За допомогою логічних операцій із двох або декількох класів можуть бути утворені нові класи.

Операція об'єднання класів додавання полягає в об'єднанні двох або декількох класів в один клас, що складається з всіх елементів, які входять складаючі класи.

Операція вирахування класів дає клас, що складається з елементів, що виключають елементи віднімаючих класів.

Операція перетинання класів множення полягає в розшуку елементів, загальних для двух або декількох класів (множин).

Утворення доповнення заперечення полягає, таким чином, в утворення нової множини шляхом виключення даної множини з універсального класу, у який воно входить.

Питання 2. Категоричні судження та їх види

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Категоричне судження — судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

Категоричним судженням є судження, в якому щось стверджується чи заперечується у безумовній формі. Наприклад: "Петренко — студент", "Злочин є діяння суспільне небезпечне", "Купівля-продаж є договір" тощо.

Категоричне судження є судження атрибутивне, в ньому стверджується чи заперечується належність предмету певної властивості або ознаки. Категоричні судження поділяються на види за якістю та кількістю.

За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність У предмета якоїсь ознаки. Наприклад; "Злочин є діяння суспільне небезпечне", "Норми права мають примусовий характер" і т. д. Ствердне судження має таку формулу: S є Р.

Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: "Студент Іваненко не відмінник", "Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу" тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.

У заперечних судженнях заперечення "не" може стояти ,як перед зв'язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні "Ця дошка не є чорна", частка "не" стоїть перед зв'язкою, а в судженні "Ця дошка є не чорна" — перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.

Заперечними є також судження, в яких заперечення "не" стоїть безпосередньо перед суб'єктом, тобто судження, що має структуру "не S є Р".

Прикладом таких заперечних суджень є: "Не злочин це", Не Іваненко був у Петренка", "Не підпал є причиною пожежі" тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних суб'єктами яких є заперечні поняття.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові ти загальні.

За кількістю, тобто за обсягом суб'єкта, категоричні судження поділяють на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди — талановиті») та одиничні («Гегель — геніальний мислитель»).

Загальне судження — судження, в якому за кожним мислимим у суб'єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Формула загального судження — «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». У сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». Якщо названі кванторні слова відсутні, а суб'єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інформацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знання у формі судження «Принаймні деякі гриби — отруйні».

Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про всі предмети класу, Наприклад: "Усі громадяни зобов'язані дотримуватися законів"; "Ніхто зі свідків не має права відмовлятися від давання показань у суді" тощо. У загальних судженнях перед суб'єктом постає логічна стала, яка виражається такими словами, як "усі", "кожен", "усякий", "будь-який", "ніхто", "ніякий" і т, д. Але часто слово "всі" не висловлюється, а тільки мається на увазі. Формула загального судження

Всі S є Р.

Жодне S не є Р.

Із загальних суджень логіка виділяє в окрему групу неозначені судження, тобто такі, які не мають показника кількості (квантора). До них належать такі судження, як "Юристи добре знають закони"; "Пілоти — сміливі люди" і т. д.

Суб'єктом цих суджень є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому. Тому ознака, виражена предикатом, не обов'язково належить кожному предметові класу; предикат характеризує клас у цілому, клас як такий, а не кожен предмет класу окремо. Отже, те, про що йдеться у предикаті судження, не можна приписувати будь-якому предметові класу; той чи інший окремий предмет класу цією ознакою може й не володіти. Наприклад, судження "Юристи добре знають закони" не можна розуміти так, що кожен юрист добре знає закони; судження це характеризує клас юристів у цілому, а не кожного юриста окремо.

У класі загальних суджень розрізняються також судження такі, що виділяють і виключають.

Судження, що виділяє,— це судження з осібно визначеним суб'єктом або предикатом. Існує два види тих суджень, що виділяють: із суб'єктом і предикатом.

Судження з виділяючим суб'єктом — це таке судження, в якому йдеться про те, що ознака, виражена предикатом, належить тільки даному предмету, ніякому іншому предмету ця ознака не належить.

Наприклад: у судженні "Тільки посадова особа може бути суб'єктом халатності" стверджується, що властивість "бути суб’єктом халатності" належить тільки і тільки посадовій особі, ніхто інший цією ознакою не володіє.

Формула судження з суб'єктом, що виділяє: тільки S є Р.

Судження з виділяючим предикатом, — це судження в якому йдеться про те, що предмету думки властивий тільки й тільки даний предикат і ніякий інший.

Приклади суджень із предикатом, що виділяє: "Кримінальне покарання застосовується тільки за вироком суду"; "Розбій може бути здійснений тільки з прямим наміром”; "Шантаж здійснюється тільки зумисно" і т. д.

Судження з предикатом, що виділяє, має таку формулу: S є тільки Р.

Судження, яке виділяє, дає змогу висловити думку настільки виразно, що інше розуміння її стає неможливим. Не можна наприклад, тлумачити судження "Розбій здійснюється тільки з прямим наміром" якось інакше, ніж сказано в самому цьому судженні. Слово "тільки" виключає належність предмету думки якоїсь іншої ознаки, наприклад необережності, і навіть свентуального (побічного) умислу. Тому виділяючі судження дуже часто використовуються в юридичному законодавстві та правовій теорії. Особливо важлива роль належить їм при характеристиці суб'єктивної сторони складу злочину, оскільки форма вини для кожного складу злочину має бути вказана абсолютно точно. Виділяючі судження застосовуються у науці взагалі завжди, коли є необхідність чітко, однозначно висловити думку.

Часткове судження — судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб'єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо, що вона відсутня, або нічого не відомо.

Часткові судження бувають означені та неозначені.

Означені часткові судження ми висловлюємо у тих випадках, коли наше пізнання якихось предметів завершене і нам відомо, що тільки деякі предмети класу наділені (або не наділені) певною ознакою, а інші предмети даного класу цими ознаками не володіють (або володіють).

Наприклад: “Тільки деякі договори є безплатні”, “Деякі злочини здійснюються з необережності”. У цих судженнях слово “деякі” має зміст “тільки деякі”, а не всі.

Неозначене часткове судження – це таке судження, в якому виражене знання про те, що в крайньому разі деякі предмети даного класу володіють (не володіють) певною ознакою. Чи належить ця ознака останнім предметам класу, ми ще не знаємо, оскільки наше пізнання предметів не завершене. Слово "деякі" тут має зміст "у крайньому разі деякі" або "у всякому випадку деякі, а можливо й усі".

Приклади неозначеного часткового судження: "Деякі співучасники у справі визнали свою вину"; "Частину викрадених злочинцями речей уже знайдено” і т.д.

Неозначене часткове судження під час подальшого пізнання стає або означеним частковим судженням, або переходить до загального судження.

Перші з названих суджень називають визначеними, другі — невизначеними. Прикладом визначеного може бути судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», а прикладом невизначеного — «Деякі метали тонуть у воді» («Метали тонуть у воді»).

Невизначене часткове судження (традиційно його називають просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також усі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживають у значенні «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, що названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначеним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так, невизначене часткове судження «Деякі гриби — отруйні» при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби — отруйні», а невизначене часткове судження «Деякі метали — електропровідні» («Метали — електропровідні») перетворюються на загальностверджувальне — «Всі метали — електропровідні».

Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі…, які» тощо. В сучасній логіці замість цих кванторних слів вдаються до квантора існування, який позначається знаком «З».

Одиничне судження — судження, суб'єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: «Ужгород — обласний центр».

Структуру загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового — «Деякі S є (не є) Р», а одиничного — «Дане S є (не є) Р».

За якістю, тобто за характером зв'язки, судження поділяють на стверджувальні та заперечні. У стверджувальних судженнях обсяг суб'єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних — виключається.

Стверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).

Заперечне судження — судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб'єкті судження.

Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.

Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види — загальностверджувальні, загальнозапе-речні, частковостверджувальні і частковозаперечні.

Загальностверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті судження.

Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». Оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.

Загальнозаперечне судження — судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб'єкті цього судження.

Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».

Частковостверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб'єкті.

Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частковозаперечне судження — судження, а якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб'єкті.

Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді». Частковозаперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.

Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще вважати частковими.

Названі різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами — А, Е, І, О. Загальностверджувальне судження («Всі S є Р») позначається буквою А, загальнозаперечне — Е, частковостверджувальне — І, а частковозаперечне — О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначають різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого — різновиди заперечних.

Суб'єкт і предикат судження називають його термінами. З точки зору формальної логіки винятково важливо знати, яка інформація насправді наявна в судженні, а яка відсутня, але з тих чи інших причин може домислюватися тим, хто ЇЇ отримує. Ця проблема розв'язується з допомогою понять «розподілений термін» і «нерозподілений термін».

Розподілений термін — термін, який мислиться в повному обсязі, тобто обсяг якого повністю включається в обсяг іншого або повністю з нього виключається.

Так, у судженні «Всі паралелограми — чотирикутники» суб'єкт, безумовно, є розподіленим, тобто мислиться в повному обсязі, повністю включається своїм обсягом в обсяг поняття «чотирикутники». Це засвідчує вже кванторне слово «всі». Те саме можна сказати і про суб'єкт будь-якого загальностверджувального і загальнозаперечного судження. У судженні «Жоден хімічний елемент не є складною речовиною» суб'єкт («хімічний елемент») є розподіленим, оскільки всі хімічні елементи в цьому судженні мислено виключаються із множини складних речовин. Про це свідчить і кванторне слово «жоден», яке в контексті квантора загальності ототожнюється з кванторним словом « усі».

Явно нерозподіленим є суб'єкт часткового визначеного судження. Так, у судженні «Тільки деякі метали тонуть у воді» суб'єкт, безумовно, нерозподілений. Про це свідчить словосполучення «тільки деякі», яке означає, що суб'єкт цього судження мислиться не в повному обсязі, тобто його обсяг і не повністю включається в обсяг предиката («те, що тоне у воді»), і не повністю виключається.

Нерозподілений термін — термін, обсяг якого тільки частково включається в обсяг другого або лише частково виключається з нього.

Список використаної літератури

1. Гетманова А.Д. Учебник по логике — М.: Владос, 1994.

2. Иванов Е.А. Логика: Учебник для юридических вузов. – М.: Бек, 1996

3. Конверський А. Є. Логіка: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Четверта хвиля, 1998.

4. Тофтул М.Г. Логіка. – К., 1999.

5. Хоменко І.В. Логіка – юристам. – К., 1997.