Вступ.

Розділ І. Суспільний спосіб виробництва.

1.1. Сутність суспільного способу виробництва.

1.2. Типи суспільних способів виробництва.

Розділ ІІ. Роль людини в економічній системі суспільства та суспільного виробництва.

2.1. Людина як елемент продуктивних сил, суб'єкт суспільних відносин і кінцева мета виробництва.

2.2. Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система — це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.

Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб’єктів господарювання.

Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об'єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства.

Актуальність теми. Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Тому дослідження ролі та місця людини в економічній систем суспільства є надзвичайно актуальним в умовах нинішнього становлення та розвитку економіки.

Отже, економічна система — це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності і значну роль в ній відіграє людина.

Розділ І. Суспільний спосіб виробництва

1.1. Сутність суспільного способу виробництва

Суспільний спосіб, як уже зазначалось — єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, то він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв'язків між ними (а, отже, усіх видів внутрішніх взаємодій); по-третє, сталих і суттєвих зв'язків, що є законами його розвитку; по-четверте, із комплексу зовнішніх взаємодій і впливу суспільного способу виробництва на інші елементи системи та всю сукупність надбудовчих відносин.

Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується, по-перше, як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів; по-друге, як структура суспільного способу виробництва; по-третє, як зовнішня організація даного способу виробництва.

Якщо йдеться про сутність суспільного способу виробництва, то слід розкривати закони її розвитку, оскільки сутність є комплексом необхідних, постійних та глибоких зв'язків і відносин, що визначають основні риси, особливості та тенденції розвитку даної системи. Таким законом є, передусім, закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.

Рівень розвитку сучасних продуктивних сил характеризується якістю робочої сили, досягненим ступенем прогресу основних рис людини-працівника і людини-власника, технічною озброєністю (а за сучасних умов — і рівнем розвитку інформаційних технологій), ступенем оволодіння силами природи (зокрема, ядерною, термоядерною енергією), рівнем розвитку наукомістких галузей, впровадженням найсучасніших форм і методів організації виробництва, ступенем розповсюдженості нових конструкційних матеріалів, багатокомпозиційних, надчистих, надтвердих матеріалів, поширенням принципово нових технологій (мембранних, плазмових та ін). Узагальнюючим показником сучасного рівня розвитку продуктивних сил є стан розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці, і витіснення ним технологічного способу виробництва, що ґрунтується на машинній та ручній праці [17, c. 215-216].

Під характером розвитку продуктивних сил слід, передусім, розуміти спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили, їхні окремі елементи. Так, невеликі за розмірами прості засоби праці можуть застосовуватися людьми розрізнено, індивідуально. Потім виникають такі знаряддя праці, які можуть бути використані лише групою людей за взаємної підтримки одне одного; надалі продуктивні сили у своєму розвитку досягають такого рівня, коли їх використання можливе лише при взаємодії сотень і навіть тисяч робочих рук. І нарешті, продуктивні сили все більше набувають інтернаціонального характеру, що зумовлене процесом їхньої інтернаціоналізації. Так, розширюються межі сукупного працівника спочатку в масштабі окремих національних країн, а згодом — окремих регіонів світового господарства. Продуктивні сили внаслідок цього набувають суспільного характеру.

Коли йдетеся про відповідність відносин економічної власності структурі продуктивних сил, то слід у межах останніх виділяти різні види взаємодій (а, отже, відносин і зв'язків між елементами продуктивних сил). До таких видів належить взаємодія між речовими і особистісними Факторами виробництва, між різними елементами засобів праці, між працівниками багатьох підрозділів трудового колективу і всередині окремих підрозділів (бригад, цехів) та ін. Узагальненою характеристикою структури продуктивних сил є взаємодія між людиною і природою у процесі праці. Водночас з боку суспільної форми визначальна роль у структурі суспільного способу виробництва належить соціально-економічному способу поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва.

Якщо йдеться про такий елемент змісту продуктивних сил, як комплекс складових елементів, то з урахуванням основної продуктивної сили (людини) відносини економічної власності мають відповідати потребам, інтересам і цілям людини-працівника і людини-власника [10, c. 88-89].

З урахуванням сказаного суспільний спосіб виробництва можна визначити як суперечливу єдність відносин економічної власності і продуктивних сил та соціально-економічну форму поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в основному, синонімічним із категорією "економічний устрій держави".

Коли в межах продуктивних сил найзагальнішою характеристикою їхньої структури називалась взаємодія між людиною і природою, то така взаємодія означає, водночас, привласнення предметів природи через процес праці, а, отже, відображає в динаміці відносини економічної власності з боку речового змісту сфери безпосереднього виробництва. Суспільною формою відносин економічної власності у цій сфері є відносини між людьми і, передусім, між власниками засобів виробництва і працівниками з приводу привласнення результатів праці, насамперед, необхідного і додаткового продукту. Тому при з'ясуванні сутності закону відповідності відносин економічної власності рівню, характеру і структурі продуктивних сил, а також закону єдності праці і власності, важливо зіставляти процес привласнення під час взаємодії людини з природою, а, отже, і потреби та інтереси людини-працівника та відносини між людьми з приводу привласнення результатів праці. Визначальною стороною привласнення для з'ясування типу суспільного способу виробництва є суспільна сторона, в якій відображається соціально-економічний характер поєднання працівників із засобами виробництва, інтереси та потреби людини-власника, а, отже, тип власності на засоби виробництва і робочу силу. Тому розглянемо, які суспільні способи виробництва пройшло людство у своєму розвитку[19, c. 102-104] .

1.2. Типи суспільних способів виробництва

У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний спосіб виробництва, а нині у розвинених країнах світу інтенсивно формується соціалістичний спосіб виробництва.

За умов первіснообщинного ладу окрема особа не могла вижити у боротьбі з природою. Тому об'єднання людей у первісну общину було спрямоване на спільне збирання дарів природи, полювання, рибальство, а праця була обов'язковою. Тому людина не вступала в активну взаємодію з природою, а такий тип ведення господарства називався привласнюючим. Він існував майже упродовж 3 млн років до 40—35 тис. років тому. Для нього була властива суспільна (общинна) власність на засоби виробництва і виготовлений продукт. Община регулювала споживання кожного її члена на основі рівності, отже, була наявною єдність колективної праці і відповідного типу власності.

Наприкінці цього періоду виснажуються мисливські природні ресурси, що змушує родову общину поступово переходити від привласнюючого до відтворюючого господарства — землеробства і скотарства. Домінуючим воно стає в час існування сусідської общини (період неоліту). У цей період спочатку були винайдені лук, стріли, кам'яні сокири, що змінились мідними знаряддями праці, відтак залізними (на рубежі II—І тис. до н.е.). Внаслідок цього людина починає активно взаємодіяти з природою. Крім того, виникають прядіння, ткацтво, починає розвиватися система обміну між общинами і племенами. Продуктивні сили, загалом, були недосконалими.

Основною господарською одиницею стає община, що складалася з багатьох родів. Із переходом від полігамної до моногамної сім'ї відбувається поступове відносне відособлення її в межах общини і общинна власність доповнюється особистою. Відтоді посилюється індивідуальний характер виробництва і послаблюється колективний [21, c. 86-88].

З появою землеробської общини з'являється приватна трудова власність, яка поєднується з суспільною, а парцелярне (індивідуальне) виробництво — з колективним. Це означає, що суспільна общинна власність почала гальмувати розвиток продуктивних сил. З часом, коли зростає частка індивідуальної приватної праці, збільшується і частка рухомого майна окремих членів общини, посилюється майнова нерівність, поступово виникають великі соціальні групи (класи), а відтак держава. Основним економічним законом первіснообщинного ладу була необхідність спільними силами добувати засоби існування для виживання общини та членів її сім'ї. Основний економічний закон поєднував у певну цілісність закон єдності праці і власності, а також закон адекватності відносин економічної власності рівню і характеру розвитку продуктивних сил.

Окремі елементи первіснообщинного ладу існують у багатьох слаборозвинених країнах.

Рабовласницький спосіб виробництва виник наприкінці IV — на початку III тис. до н.е. й існував до І ст. н.е. Основними галузями господарства буди землеробство і тваринництво. Домінувала ручна праця. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. Виникають ремісничі міста. Відбувається третій великий суспільний поділ праці, вперше з'являються гроші, лихварський капітал.

У Давній Греції селянська община була зруйнована, основними виробниками стали раби. Більшість із них працювали в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Вони перетворилися на головний об'єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Це означало, що закон єдності праці і власності щодо рабів (кількість їх в Італії в І ст. перевищувала кількість вільних громадян) не діяв. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів, вела паразитичний спосіб життя. Основною формою рабовласницького господарства були вілли (маєток площею 25—100 га з кількома десятками рабів), а згодом і латифундії, де використовувалася праця великої кількості рабів. Це призвело до значного збільшення обсягів додаткового продукту [20, c. 7-8].

Вперше за умов рабовласницького ладу виникає державна власність, сутність якої буде розкрита в темі "Держава та її економічні функції".

Розвивається банківська справа, при здійсненні банківських операцій використовуються чеки, переказні векселі. Позичковий відсоток, згідно з законом, становив у Римі від 6 до 48 %.

Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу. Дрібні власники — селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, поповнювали почет багатих людей, перетворювалися на пауперів (жебраків, позбавлених засобів до існування). Основним економічним законом рабовласницького ладу були виробництво і привласнення додаткового продукту з метою паразитичного споживання шляхом позаекономічного (фізичного) примусу до праці рабів та економічного примусу вільних землеробів. Це означало наростаючий антагонізм між двома сторонами суспільного способу виробництва, а також між працею і власністю.

Брак стимулів до праці у рабів, зневага громадськістю фізичної праці (для спартанців вона вважалася принизливим заняттям), зростання цін на рабів тощо спричинили нерентабельність латифундій. їх власники звільняли рабів, наділяючи їх невеликим майном, за що отримували від них своєрідний оброк. Латифундії подрібнювали на невеликі ділянки — парцели, що здавали в оренду землеробам (колонам). Колони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння.

Незважаючи на те, що нинішній суспільний спосіб виробництва віддаляє від рабовласницького приблизно два тисячоліття, його залишки існують у багатьох слаборозвинених країнах світу і навіть у деяких розвинених країнах. До форм сучасного рабства в останніх належить виснажлива праця частини дітей, торгівля живим товаром. У колишньому і СРСР рабською працею були зайняті мільйони репресованих. В Україні у 90-х роках формами рабства була тривала (інколи до 1—2 років) невиплата заробітної плати працюючим, примусове перетворення частини жінок-емігрантів на повій [18, c. 72-73].

Феодальний спосіб виробництва виник у V ст. й існував до кінця XV — початку XVI ст.; головною його галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки був низьким, переважала ручна праця. Відносини власності характеризувалися наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект власності), привласненням додаткового і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу. Це знаходило вияв у панщині (відробній ренті), тобто примусовій праці селянина (до трьох днів на тиждень у XVI ст. і до 4—5 днів — наприкінці XVII ст. в Україні та Росії) на полі феодала зі своїми знаряддями і тягловою силою.

Крім відробної ренти селяни відбували чимало інших повинностей: будували палаци й дороги, утримували військові загони та ін. На полі феодала вони працювали, здебільшого, примусово. Вища продуктивність праці (порівняно з рабською) була досягнута за рахунок поліпшення землеробської техніки (наприклад, заміни рала на плуг). Проте на надільній ділянці (мінімальна площа якої в Україні у 40-ві pp. XVII ст. становила 5—7 га землі) стимули до праці були набагато вищими, що означало відносну відповідність між працею і власністю. Але заміна відробної ренти грошовою у надмірних розмірах значною мірою їх послабила.

В Україні з середини XVI ст. формується козацьке землеволодін-ня, основною формою якого був хутір. Пізніше селяни поступово втрачають свої права на землю, інтенсивно розвивається фільварково-панщинне господарство. Найбільші фільварки мали по 400—600 га землі. За часів Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння (у 30-х роках XVIII ст. 35 % оброблюваних земель належало старшині), власниками великих латифундій буди гетьмани. Так, гетьман Іван Мазепа мав 1965 дворів, Іван Скоропадський — 19 882. Крім того, Мазепа мав 20 тис. кріпаків у російських губерніях. Монастирям належало понад 20 % загальної кількості дворів. Козаки були вільними, мали право на спадкове володіння землею, майном, заняття промислами.

Проте після визвольної війни 1648—1654 pp. почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Ще швидше відбувалось обезземелення селян. Наприкінці XVIII ст. налічувалося майже 100 тис. українських дворян, 130 поміщиків мали понад 250 тис. кріпаків. Основним економічним законом цього ладу є виробництво додаткового прибутку в формі відробної та грошової ренти на основі позаекономічного примусу до праці та його привласнення феодалами для паразитичного споживання [9, c. 69-70].

Феодальна земельна власність поширювалася й на міста. Феодали жили у містах, воїнам і слугам роздавали частину землі. Обов'язком феодала був захист міста від зовнішніх ворогів, сусідніх феодалів. У VII—XIII ст. міста домоглися незалежності й самоврядування. Повноправні міщани стають юридично вільними, мають майнові права. Розвиваються ремесла й торгівля, утворюються ремісничі об'єднання — Цехи, у кожному з яких регламентуються усі сфери життя колективу. Загальний контроль за діяльністю цехів здійснює міська влада, вона призначає керівників корпорацій (в які об'єднувалися ремісники та купці). У XIV—XV ст. на зміну ремісничим об'єднанням приходить Мануфактура — великі робітничі майстерні, засновані на ручній праці та її поділі між десятками робітників. Так, при виготовленні голок окремі операції виконували 92 робітники.

Із заміною відробної ренти грошовою розширюється сфера товарно-грошових відносин, а, отже, послаблюється натуральне господарство. Пожвавлюється обмін між окремими містами, зароджується банківська система, з'являється кредит. Це свідчить про формування єдиного внутрішнього ринку. Водночас посилюється майнове і соціальне розшарування товаровиробників, що стало основою виникнення нового типу економічної системи — капіталістичного способу виробництва.

У більшості слаборозвинених країн (зі 150 країн світу) переважає феодальний суспільний спосіб виробництва (економічний уклад). За умов колишнього СРСР (період культу Сталіна) у феодальній залежності перебували майже 85 млн селян, які були позбавлені паспортів і не мали права залишати село, працюючи в колгоспах за мізерні заробітки. В Україні в 90-х pp. XX — на початку XXI ст. новими формами феодалізму була виснажлива ручна праця більшості працездатного населення на присадибних ділянках (значною мірою — на дачних ділянках) з метою виживання, оскільки заробітків (до того ж, невчасно виплачуваних) з основної роботи не вистачало для забезпечення прожиткового мінімуму [11, c. 82-83].

Капіталістичний спосіб виробництва виник на початку XVI ст. в окремих розвинених на той час країнах світу і є домінуючим у приблизно 80 передових країнах світу. Водночас, у його межах від середини 60-х pp. почав поступово формуватися соціалістичний спосіб виробництва. У 90-х роках на рейки капіталістичного способу виробництва стала й Україна.

Кожний наступний суспільний спосіб виробництва був складнішим за попередній. Виявом цього в межах капіталізму є те, що суспільний спосіб виробництва проходить у своєму розвитку дві стадії, а в межах вищої стадії виділяються певні ступені, функціонують різні моделі. Оскільки основна частина курсу політичної економії присвячена вивченню капіталістичного способу виробництва на вищій стадії, що розпочалася на рубежі XIX—XX ст., з'ясуємо коротко основні риси нижчої стадії капіталізму, про яку певною мірою уже йшлося у цій та попередній темах. До таких найважливіших рис належать:

1) монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення результатів праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності;

2) юридична свобода працівників, які позбавлені засобів виробництва, засобів існування і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім'ї, змушені продавати робочу силу. Внаслідок цього товарне виробництво досягає найвищого розвитку;

3) праця робітника під контролем капіталіста, який є власником виготовленого продукту, відчуженість найманих робітників від управління виробництвом і власністю;

4) привласнення капіталістами більшої частини створеного найманими працівниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного;

5) виробництво і привласнення додаткової вартості на основі економічного примусу до праці юридично вільних найманих працівників та її використання для розширення виробництва і паразитичного споживання капіталістами — основна сутність даної економічної системи;

6) масове безробіття, значне майнове розшарування громадян, економічні кризи та ін.

Ці та деякі інші риси зазнали якісних та істотних змін у XX — на початку XXI ст.

Оскільки суспільний спосіб виробництва є своєрідним ядром економічної системи, розглянемо коротко процес еволюції економічних систем, їх основні типи та різні підходи до їх вивчення [14, c. 89-90].

Розділ ІІ. Роль людини в економічній системі суспільствата суспільного виробництва

2.1. Людина як елемент продуктивних сил, суб'єкт суспільних відносин і кінцева мета виробництва

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюються — незмірно зростають — місце і роль людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого — підвищується значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування.

Людина як біо-соціальна істота є часткою і природи, і суспільства. Вона включена у зв'язок з іншими людьми у процесі спільної трудової діяльності. Розуміння діалектичної єдності біологічного і соціального в людині має принципове значення. Якщо недооцінюється той чи інший аспект, неминучі викривлення у розвитку суспільства.

На сучасному етапі розвитку суспільства перетворювальна діяльність у природі досягла такого ступеня, що стала реальною загроза екологічної катастрофи. Забруднення повітря, води і землі негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Антропо-центристське розуміння світової цивілізації виховує у людини впевненість у тому, що вона може і повинна брати від навколишньої природи все, що їй потрібно. А цінність природи нібито полягає лише в тому, що вона служить людині. Такий підхід призводить до глибокої екологічної кризи, яка ставить під сумнів збереження і розвиток людської цивілізації. [4, c. 27-28]

Саме життя вимагає відновлення і послідовного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і природи. Людина повинна вміти відновлювати природне навколишнє середовище, будувати свої відносини з природою на нових, гуманістичних засадах. Тому сучасний розвиток продуктивних сил нерозривно пов'язаний з дальшим підвищенням освіченості людини. І інженер, і робітник повинні володіти не лише технічною, а й гуманітарною культурою. Саме завдяки останній людина здатна до цілісного сприймання природи і суспільства.

Сьогодні швидкими темпами розвивається екологія — наука про збереження навколишнього середовища, яка все більше впливає на розвиток суспільного виробництва, економіки в цілому.

Економічна теорія певною мірою характеризує взаємодію людини з природою, але не вивчає розвиток природи в цілому. Тому вона не розглядає весь комплекс екологічних проблем. Проте економічний аспект екології органічно входить до проблем розвитку суспільного виробництва.

Людина повинна створити гармонійну еколого-економічну систему, яка б органічно поєднувала сприятливі для неї економічні умови життєдіяльності із збереженням природного навколишнього середовища, щоб соціально-економічна якість життя доповнювалась екологічно безпечними здоровими умовами.

Суспільні відносини відіграють вирішальну роль у розвитку людини. Якщо не створено сприятливих умов, дуже важко, а іноді й

неможливо людині виявити свій талант. Проте не можна ігнорувати й того, що людина — біосоціальна істота, що природа відіграє величезну роль у її творенні. Саме тому є люди, які мають великі здібності, талант, і є люди менш обдаровані. Створення умов для реалізації здібностей 'усім людям — один з основоположних принципів розвитку суспільства.

В економічній теорії використовують такі поняття і категорії, як "працівник", "трудящий", "робоча сила", "особистий фактор виробництва", "людський фактор", "суб'єктивний фактор" та ін. Щоб зрозуміти співвідношення між ними, слід звернутися до визначення поняття "робоча сила".

Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних здібностей, які має організм людини, її жива особистість і які вона застосовує кожного разу, коли виробляє будь-які споживні вартості. Це означає, що здатність до праці є важливою, але не єдиною якістю людини.

Категорія "особистий фактор виробництва" характеризує людину як головний і вирішальний елемент продуктивних сил. Проте людина є і суб'єктом виробничих відносин, і носієм системи інтересів. Тому категорія "людський фактор" значно ширша за "особистий". Вона характеризує діяльність людей, активне функціонування їх у системі не лише виробничих, а й усіх суспільних відносин. Людський фактор — це органічна єдність свідомості й діяльності людини як рушійної сили та найвищої мети суспільного прогресу.

Категорія "суб'єктивний фактор" — ширша, ніж "людський фактор", оскільки характеризує свідому діяльність окремих індивідів, трудових колективів, партій, верств, громадських організацій і навіть держави. Економічна теорія вивчає важливі конкретні прояви людського, суб'єктивного факторів, пов'язані з економічною діяльністю, але не може охопити всього багатства суспільних відносин, втілених у цих поняттях.

Продуктивні сили — це єдність матеріально-речового та особистого факторів виробництва. Головну роль тут відіграє особистий фактор — людина, яка створює засоби виробництва, приводить їх у дію. Людина — головна продуктивна сила суспільства. Разом з тим засоби виробництва і насамперед знаряддя — це найреволюційніший елемент продуктивних сил. Вони швидко змінюються, вдосконалюються, що пов'язано з розвитком людини, підвищенням її освітнього, кваліфікаційного рівня, поліпшенням організації праці та управління. [5, c. 61-64]

До певного часу була поширена концепція щодо зниження ролі людини у системі автоматизованого виробництва, пристосування чи примусового підкорення її все більш досконалій техніці. Ця концепція розглядала людський фактор як найненадійнішу деталь у будь-якій складній технічній системі. Проте це не відповідає реальним процесам суспільного розвитку.

Роль людини при всіх глибоких змінах у техніці та технології не знижується, а навпаки, зростає, адже саме діяльність людини визначає розвиток науки й техніки, вдосконалення виробництва, суспільного життя в цілому.

Всупереч економістам, які перебільшують роль уречевленої в засобах виробництва праці та принижують живу працю людини, на нашу думку, пріоритет належить останній, саме людина є головною продуктивною силою суспільства.

Науково-технічний прогрес постійно вносить зміни в продуктивні сили суспільства, засоби виробництва, уречевлену і живу працю. Вони все більше стають втіленням знання, значення якого незмірне зростає. Наука перетворюється на безпосередню суспільну продуктивну силу. І якщо в засобах праці вона виступає як уречевлене знання, то в людині вона існує як жива свідомість, яка визначає науково-технічну та економічну діяльність її. Якщо робоча сила не відповідає тим вимогам, які висувають нові техніка і технологія, це неминуче призведе до того, що останні не використовуватимуться. Суперечлива взаємодія матеріально речового та особистого елементів продуктивних сил об'єктивно спрямовує дії людей на забезпечення прогресивного розвитку в їх єдності.

Відбувається паралельний розвиток засобів виробництва і людини. Ручні знаряддя праці вимагали працівника певного типу (без особливої підготовки). Застосування промислових машин висунуло нові вимоги до робочої сили (освіченість, професійна майстерність). Сучасна науково-технічна революція піднесла ці вимоги на ще вищий рівень.

Праця людини, яка застосовує досконалі знаряддя, стає продуктивнішою. За одиницю часу виробляється все більше продукції. Це дає змогу зменшувати робочий день поряд зі зміною його структури. Зростає додатковий робочий час, за який створюється додатковий продукт джерело розширеного відтворення виробництва. У той самий час хоч відносно і скорочуються, проте абсолютно зростають розміри необхідного продукту, що є джерелом відтворення робочої сили відповідно до вимог суспільного виробництва. Потреба заміщення витрат робочої сили визначає об'єктивні межі необхідного продукту на кожному конкретному етапі розвитку людського суспільства.

З часом змінюються потреби людини у галузі матеріального забезпечення, охорони здоров'я, фізичного розвитку, освіти (як загальної, так і професійної), культури, духовного життя. Від цього дедалі більше залежить розвиток суспільного виробництва. Це, в свою чергу, потребує зміни умов відтворення робочої сили. [15, c. 71-74]

Суспільне виробництво, як і його фактори, завжди має конкретно-історичну соціально-економічну форму. Тому і людина як головний фактор продуктивних сил в той самий час є суб'єктом (носієм) економічних, виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають та існують у процесі спільної трудової діяльності людей.

Виробничі відносини це відносини людей у процесі виробництва. Панівні виробничі відносини визначають суспільно-економічний тип людини (рабовласник і раб, феодал і селянин, капіталіст і найманий робітник, колективний власник у системі соціальне організованого ринкового господарства). Форма власності на засоби виробництва визначає місце людини у системі суспільного виробництва, частку її у створюваному суспільному продукті, інтереси та мотивацію її діяльності. Поєднання людини із засобами виробництва для здійснення процесу праці може бути на основі позаекономічних (наприклад, насильницького примусу) або економічних методів.

У процесі розвитку суспільства як соціально організованого ринкового господарства відбуваються глибокі якісні зміни у становищі людини. Науково-технічний прогрес зумовив перехід до праце-зберігаючого типу виробництва, підніс роль і значення живої висококваліфікованої праці. Це, в свою чергу, поставило питання про поліпшення умов життя і праці людей, розвиток освіти, підвищення кваліфікації працівників, охорони їх здоров'я, забезпечення їм вільного часу і відпочинку, піднесло значення розвитку соціальної сфери.

Відмітною рисою сучасних розвинутих країн є широке використання суспільних і державних коштів для розв'язання економічних і соціальних проблем. Це виявляється у державному і суспільному забезпеченні розвитку науки, освіти, охорони здоров'я, соціальному забезпеченні людей (старих, бідних, безробітних та ін.). У провідних розвинутих країнах на соціальні потреби використовують не менш як 50 відсотків витраченої частини державних бюджетів.

Глибоку внутрішню суперечливість будь-кого ладу становить наявність, з одного боку, суб'єктів виробничого процесу, а з другого тих, хто виконує функції управління. Ця проблема активно розв'язується в умовах сучасного соціальне орієнтованого ринкового господарства, коли поряд з пануючою приватною власністю, яка була характерною для попередніх етапів, розвиваються державна, колективна (пайова) власність, змішані її форми. Удосконалюються форми господарювання, поширюються форми розподілу доходів, в яких беруть участь усі працівники ("участь у прибутках"), тощо. Прискорено розвивається наука про людські відносини, предметом якої є дослідження умов забезпечення на практиці партнерства усіх працюючих, подолання їх протиставлення. [1, c. 47-49]

Нині відбувається глибокий якісний переворот у розвитку продуктивних сил. Йде процес докорінної зміни становища людини у виробництві, вивільнення її праці з-під гніту машин, створення "нефабричних" виробництв, технологічних ліній, які самоорганізуються і працюють без відходів, зменшують шкідливість виробництва.

Звичайно, сучасне соціальне організоване ринкове господарство ще не позбулося своїх внутрішніх суперечностей. Проте досягнутий ним високий рівень продуктивності праці дає змогу не лише значно збільшити додатковий продукт, а й водночас розширити необхідний, що приводить до значного підвищення рівня заробітної плати і доповнення її вагомими суспільними фондами споживання.

Людина є головним елементом продуктивних сил і суб'єктом виробничих відносин. Щоб полегшити свою працю і підвищити її продуктивність, людина створює нові засоби виробництва, вдосконалює організацію праці, а отже, і виробничі відносини. В свою чергу, виробничі відносини активно впливають на діяльність людини, на її розвиток, породжують у неї заінтересованість у вдосконаленні та ефективному використанні засобів виробництва.

Відповідно до змін у техніці та технології виробництва повинна вдосконалюватися система підготовки кадрів, розгортатися їх підготовка за новими науково-технічними напрямами, крім того, відбуватися якісні зміни у галузі народної освіти (професійно-технічної, середньої, вищої) та культури.

Управління підготовкою кадрів з урахуванням перспектив розвитку виробництва дає змогу в найкоротші історичні строки розв'язати надзвичайно складні проблеми науково-технічного, економічного і соціального прогресу, вдосконалення матеріально-речових факторів виробництва та піднесення якості особистого фактора. Разом з тим зростання ролі та значення суб'єктивного фактора в регулюванні розвитку виробництва, як і всього суспільного розвитку, приховує небезпеку волюнтаризму, тобто розв'язання проблем без урахування об'єктивних тенденцій розвитку, або призводить до застою, коли штучно гальмується розв'язання назрілих проблем.

Виробництво підпорядковане споживанню, без якого воно втрачає сенс. Тому споживання людини, задоволення її потреб, розвиток фізичних і розумових здібностей це кінцева мета будь-кого суспільного виробництва незалежно від його суспільної форми.

Однак суспільне виробництво завжди має конкретно-історичний характер. Тому кінцева мета виробництва опосередковується метою, яка визначається властивими йому відносинами власності. Зосередження засобів виробництва у певної частини суспільства означає, що суспільне виробництво, створювані в ньому продукти і послуги безпосередньо задовольняють її потреби. Безпосередня мета виробництва у таких суспільствах не збігається з його природним призначенням, його кінцевою метою. [12, c. 146-149]

Найглибиннішою економічною сутністю сучасної людини є діалектично суперечливе поєднання колективної та індивідуальної власності, в якому (поєднанні) приватна форма трудової власності відповідає її природним властивостям, відображає людську природу взагалі, розкриває належність людини до продуктивних сил і є основою економічної незалежності, свободи індивіда. Це, у свою чергу, дає змогу раціонально використовувати та ефективно контролювати розвиток суспільної власності в інтересах усіх трудящих. Колективна власність у такій суперечності відображає соціальну якість економічної сутності людини, розкриває її належність до виробничих відносин, її особистість, що розглядається з погляду базисних відносин суспільства. З розвитком продуктивних сил (насамперед сутнісних сил людини), прогресу економічної системи соціальна сторона сутності людини все більше заперечує (діалектично) біологічну, а колективна і суспільна форми власності в економічній сутності людини — приватну форму власності. Водночас із послабленням соціальної сторони людини посилюється її біологічна сторона.

Природу людини можна також розглядати як сукупність її потреб і захоплень. Потреби, їх обсяг, спосіб задоволення також є продуктом історії. Оскільки історія промисловості — розкрита книга людських сутнісних сил, розвиток потреб залежить насамперед від рівня розвитку техніки, технології та всієї системи продуктивних сил, а також техніко-економічних відносин. Значною мірою їх обсяг, структура і спосіб задоволення зумовлені рівнем розвитку культури.

Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення цих потреб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Так, винайдення телевізора, магнітофона тощо значно розширило коло економічних потреб людини. Такий же діалектичний характер має взаємодія потреб і обміну. Задоволення економічних потреб здійснюється в процесі споживання. Спожитий продукт або послуга народжує нові потреби. Таким чином відбувається відтворення економічних потреб.

Завдяки економічним потребам здійснюється взаємозв'язок інтересів, цілей людини, з одного боку, засобів та умов життя людей — з іншого. Потребами і прагненнями до їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми, країнами. [7, c. 86-89]

2.2. Зміна місця і ролі людини у виробництві в процесі науково-технічного прогресу

Науково-технічний прогрес означає формування нового технологічного способу виробництва. Він відбувається поступово, але невпинно, адже йдеться про величезні масштаби виробництва. І сьогодні ще поряд з високотехнічним автоматизованим виробництвом існують галузі, де застосовують ручну працю.

Одне з найважливіших не тільки економічних, а й соціальних завдань зменшення частки фізичної ручної праці у виробництві. Це потребує істотних змін в умовах життя і праці людини, вимагає освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей з достатнім культурним, освітнім та професійним рівнем.

Сьогодні у науково-популярній і спеціальній літературі багато уваги приділяється "безлюдним технологіям", тобто таким автоматизованим, гнучким системам, які нібито повністю усувають людину з виробництва. Проте на практиці, хоч кількість персоналу, який обслуговує таке устаткування, й знижується, роль людини у виробництві не тільки не зменшується, а, навпаки, значно зростає. Звичайно, характер трудової діяльності людини при цьому істотно змінюється: вона в основному виконує функції проектувальника, програміста, налагоджує всю технологічну систему. До того ж. "безлюдна технологія" у матеріальному виробництві доповнюється значним збільшенням кількості фахівців, зайнятих розробками нових технологічних систем та устаткування. Ці працівники є практично учасниками кінцевого виробництва. Так, на заводі в одну зміну можуть працювати лише 1020 чол., а в конструкторському бюро при цьому заводі кілька сотень.

Людина поєднує і фізичну, і розумову діяльність. Проте співвідношення між цими складовими праці різне. З розвитком суспільного виробництва на основі нової техніки і технології у загальних витратах праці підвищується значення її розумової частини. Виникає багато професій, які все менше передбачають виконання фізичних дій і все більше розумових. Це наладчики електронного устаткування, оператори на автоматичних лініях, гідро, тепло та атомних електростанціях та ін. [6, c. 74-76]

На початку XX ст. набула поширення організація виробництва за методом американського інженера Ф. Тейлора, що ґрунтувалася на функціонуванні робітника як простого додатка до машини, який у виконанні певної операції досягав автоматизму. Система Тейлора була характерною для масового потокового виробництва, вона приводила до значного зростання продуктивності праці. Суть її полягала в тому, що поєднувались в одне ціле людина і машина. Досягалося це насамперед раціоналізацією та прискоренням рухів людини, приведенням її дій у відповідність з роботою машин. Саме завдяки цьому виникла система "людина машина".

За цих умов розумова діяльність людини обмежувалася, усувалася від виробничого процесу, оскільки була непотрібною. Це неминуче призводило до зниження ролі професійних знань робітників, їх інтелектуального рівня, було реальним підпорядкування праці капіталу, спотворення особистості людини.

У другій половині нинішнього століття можливості зростання продуктивності праці за рахунок найбільш раціонального використання фізичних можливостей людини були вичерпані. Завдання полягало в тому, щоб привести в рух можливості розуму і духу людини. У зв'язку з цим виникло багато теорій "людських відносин", "соціального партнерства" та інших, спрямованих на те, щоб довести, що підприємці та робітники через купівлю акцій та участь у розподілі прибутку є рівноправними соціальними партнерами. В ряді країн (Японії, США та інших, особливо в Скандинавських) ці теорії вдалося реалізувати на практиці.

Людина з виконавця виробничих операцій все більше перетворюється у контролера і наладчика складного устаткування, автоматичних систем. Від рівня її освіти, культури, професійної майстерності залежить їх функціонування. Ускладнення матеріально-речових знарядь виробництва стимулює появу робітника нової якості: вільного, освіченого, культурного, розвиненого як фізично, так і розумово, який користується благами виробництва і глибоко заінтересований у його розвитку і вдосконаленні. Тому, наприклад у США, мінімальна тривалість освіти робітників (враховуючи різного роду курси без відриву від виробництва) досягає 14,5 року. Тут хотілося б підкреслити, що в нашій країні асигнування на освіту не відповідають вимогам науково-технічного прогресу, що позначається на якості підготовки спеціалістів, на розвитку науки і техніки.

Перехід до широкого застосування обчислювальної техніки, інформатики, комп'ютеризації багатьох сфер діяльності людини, створення розгалуженої системи персональних комп'ютерів знаменував інформаційний переворот у світі, який вніс якісно нові риси у працю і життя людини. Нині докорінно змінюється взаємодія нових поколінь техніки і нових поколінь людей. Новими поколіннями техніки вважаються такі вдосконалені засоби праці, які хоча б в одному або в кількох параметрах принаймні в 2 рази переважають попередні за своєю ефективністю. Зміна поколінь техніки супроводжується зміною поколінь людей, безпосередніх виробників. Вважається, що протягом століття змінюється три покоління людей. [9, c. 67-69]

Сучасна НТР внесла істотні зміни у суспільно-економічний розвиток: зміна поколінь нової техніки почала значно випереджати зміну поколінь працівників. Тепер за життя одного покоління людей у передових галузях виробництва змінюється кілька поколінь техніки. Сучасна НТР охоплює майже чотири десятиріччя. За цей невеликий історичний проміжок часу в електроніці змінилося чотири покоління комп'ютерів, створюється п'яте, одне покоління супутників зв'язку замінюється новим, в авіації використовують реактивні двигуни, створено надзвукові літальні апарати.

Це свідчить про те, що не фізичне старіння машин, а моральне викликає заміну діючої техніки новою, що наукові знання, втілені як в уречевленій, так і в живій праці, морально застарівають. Швидкість цього процесу визначається часом, за який наявне знання, в тому числі й кваліфікація робітника, наполовину знецінюється.

Старіння знань з науки і техніки відбувається нерівномірно. Воно коливається в межах 57 років у галузях, що швидше розвиваються, 1012 років у інших і 1015 років у деяких науково прикладних та інженерно-технічних галузях.

Ще на початку XX ст. людині вистачало на весь період її трудової діяльності знань, здобутих під час загального та професійного навчання. НТР змінила ситуацію докорінно. Все ширшим стає коло професій і спеціальностей, знання у яких швидко старіють, а набута кваліфікація знецінюється. Щоб підтримувати необхідний рівень знань, людина повинна періодично підвищувати свою кваліфікацію. Система освіти перетворюється на безперервну, гнучку, яка у разі потреби дає можливість підвищувати або змінювати кваліфікацію працівників з відривом і без відриву від виробництва: виховує в людині потяг до постійного здобуття нових знань, уміння оволодівати інформацією, сприймати соціально-економічні, науково-технічні нововведення.

Поряд з традиційною освітою поширюється "електронна" грамотність людей, яка поступово, але невпинно охоплює все більше коло професій. Вона має стати обов'язковою для всіх, оскільки визначає кваліфікованість спеціалістів, їх здатність обробляти і використовувати інформацію.

Поверховий погляд на сучасні процеси, викликані НТР, створює враження, ніби стрімке і масштабне зростання знарядь виробництва, уречевленої праці відбувається на фоні незначних змін у живій праці, людському факторі виробництва. І справді, на фоні океанських супертанкерів, велетенських аеробусів, комп'ютерів четвертого покоління, що виконують мільйони операцій за секунду, сама людина виглядає применшено. Проте насправді це не так. Хоч витрати на технічні засоби виробництва дуже швидко зростають, але й витрати на виховання, освіту, професійну підготовку одного робітника, здатного працювати на певному робочому місці, становлять значну суму. Про це свідчать дані країн з розвинутою економікою.

Якщо враховувати кошти, які держава виділяє на навчання у дошкільних, середніх та вищих навчальних закладах, на виробниче навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівників (до них додаються особисті витрати людей на придбання книг, передплату періодичних видань, оплату навчання тощо), на виховання дітей, охорону здоров'я, то витрати на відтворення робочої сили стають не тільки порівнянними з вартістю матеріально речового багатства суспільства. До того ж хоч яким величезним є останнє, людина головне багатство суспільства [16, c. 89-90].

На основі зростання суспільного виробництва змінюється співвідношення між зайнятістю у матеріальному та нематеріальному виробництві, особливо у соціальній сфері. Нині у розвинених країнах частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Це пов'язано з тим, що продуктивність праці у матеріальному виробництві на основі науково-технічного прогресу зростає і дає можливість спочатку при відносно, а потім і абсолютно меншій кількості зайнятих у матеріальному виробництві забезпечувати потреби суспільства і переводити все більше працівників у сферу, яка задовольняє соціальні, культурні та духовні потреби людей.

Раніше у вітчизняній статистиці до складу сукупного суспільного працівника включалися лише робітники, службовці, інженерно-технічні працівники, які безпосередньо брали/участь у створенні матеріальних благ та виробничих послуг. Сфера послуг була малорозвинутою, а її вплив на суспільне виробництво майже непомітним. Сьогодні у зв'язку із зростанням вимог до людини, до її фізичних та розумових здібностей ступінь розвитку соціальної сфери безпосередньо впливає на розвиток економіки і культури країни, Тому не можна не відносити до сукупного суспільного працівника вчителів, лікарів, працівників культури, побутового та житлово-комунального господарства, пасажирського транспорту тощо. Вони відіграють дедалі зростаючу роль у розвитку економіки і суспільства. Ось чому нині при визначальній ролі матеріального виробництва треба забезпечувати пріоритетний розвиток соціальної сфери.

Водночас треба зазначити, що в країнах, які розвиваються та переходять до ринкових відносин, зростання зайнятих у сфері обслуговування відбувається за рахунок роздрібної торгівлі, надання різних побутових послуг тощо, а не за рахунок обслуговування матеріального виробництва. Це наслідок не прогресу, а відсталості, форма прихованого безробіття.

На сучасному етапі посилюється процес перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, органічного поєднання науки і виробництва. У сфері науки та наукового обслуговування в Україні зайнято понад 1,5 млн. чол.

Наукові дослідження, а також інформатика впливають на зростання суспільного продукту. Результати наукових досліджень є проміжним, а нерідко кінцевим продуктом суспільного виробництва. У загальному обсязі виробництва швидко зростає наукоємна продукція, яка є результатом втілення наукових розробок. Якість таких товарів, їх асортимент, техніко-економічні показники визначають нині науково-виробничий потенціал країни.

Врешті-решт істотно змінюється співвідношення між галузями самого матеріального виробництва, насамперед між промисловістю і сільським господарством.

Щодо промисловості, то тривалий час частка зайнятих у ній зростала. Тепер ця тенденція у розвинених країнах вже не спостерігається, Наблизилась до цього і більшість східноєвропейських країн, коли весь приріст промислової продукції досягається за рахунок підвищення продуктивності праці при абсолютному скороченні чисельності працівників.

Важливим напрямом якісного вдосконалення сукупного суспільного працівника є швидке підвищення загальноосвітнього рівня працівників, інтелектуалізація праці. [15, c. 155-156]

Останнім часом в Україні в зв'язку із структурною трансформацією істотних змін зазнала мережа вищих та професійних навчальних закладів. Перепрофільовано 250 профтехучилищ, у вищих навчальних закладах зменшено підготовку студентів з 60 інженерних спеціальностей і збільшено (на 15 відсотків) з економічних, юридичних та інших спеціальностей. Здійснюється перехід на багаторівневу систему підготовки спеціалістів. Вперше в Україні розроблено і запроваджено єдиний державний перелік спеціальностей та кваліфікаційних рівнів.

Все більшого значення набуває підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Наприклад, у Франції лише 20 відсотків кваліфікованих робітників одержують підготовку на виробництві, у Німеччині ж 90 відсотків. Аналогічна ситуація в Японії, де кваліфікованих робітників навчають в основному фірми.

Такі відмінності у формах професійної підготовки робітників у зарубіжних країнах свідчать, що обидві мають свої переваги. Завдання в тому, щоб раціонально їх поєднувати і використовувати. Це тим більш важливо, що за рівнем професійної підготовки робітників Україна значно відстає від розвинутих країн. Так, строк навчання безпосередньо на виробництві у нас становить 36 міс., а в розвинутих країнах 34 роки.

Науково-технічний прогрес висуває високі вимоги до інженерної праці. У колишньому СРСР щорічний випуск інженерів був у 3,5 раза більшим, ніж у США. Проте в деяких галузях економіки кількість їх значно перевищувала реальні потреби. До того ж значна частина інженерно-технічного персоналу використовувалася не за призначенням. Нарешті, масовий потоковий випуск інженерів, як і інших фахівців, неминуче призводив до зниження якості їхньої підготовки.

Значно відстає розвиток матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів України від міжнародних вимог. Все це позначається на якості підготовки фахівців. Тому реформа системи освіти, у тому числі й вищої, повинна розв'язати проблему індивідуалізації навчання кадрів, істотного підвищення його ефективності. Необхідно встановлювати тісніші безпосередні зв'язки навчальних закладів з підприємствами, об'єднаннями та відомствами, що дасть змогу організувати підготовку кадрів за цільовим призначенням з оплатою витрат на це самими замовниками.

Істотною рисою сукупного суспільного працівника на сучасному етапі є зростання значення управлінської праці. В умовах науково-технічного прогресу техніка і технологія висувають високі вимоги до професійних знань і вмінь людини-виконавця, до її загальної та спеціальної освіти. Вона незмірно підвищується, коли йдеться про людей, які управляють іншими людьми. Управлінська праця своєрідна і надзвичайно складна; вона пов'язана з прийняттям рішень, які потребують знання не тільки техніки і технології, а й економіки, психології, менеджменту, маркетингу. Управлінець це керівник високої компетенції та культури.

Перебудова економіки, перехід від адміністративних до економічних методів управління передбачають істотне підвищення кваліфікації управлінського персоналу/ Чиновників адміністративної системи повинні замінити енергійні люди, які компетентні самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність. Наприклад, у Китаї при переході до нової системи господарювання близько 40 відсотків управлінців були звільнені або самі залишили свої пости, оскільки не відповідали підвищеним вимогам. Проте така реформа проводилась розсудливо, поступово, порайонне, з улаштуванням звільнених, в тому числі через перепідготовку.

У нашій країні гостро стоїть проблема економічної підготовки кадрів. Майже половина керівників і спеціалістів чітко не розуміють суті ринкових методів господарювання. Кожний другий інженерно-технічний працівник не володіє необхідним обсягом економічних знань. Особливо негативно позначилася багатолітня ізоляція нашої економічної освіти від світової у таких напрямах, як менеджмент, маркетинг, основи, бізнесу, пов'язаних з оволодінням законами ринку.

Водночас слід подолати відставання в реалізації досягнень науки і техніки. Науково-технічний прогрес як фундаментальний закономірний процес дає змогу суттєво розширити виробничі можливості працівників, збільшуючи плідність їх зусиль. У сучасних умовах вона є могутнім фактором розвитку продуктивної сили праці. [7, c. 79-81]

Висновки

Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи. Поліструктурність і поліфункціональність людини визначають двоїстий характер продуктивних сил.

З одного боку, вони постають як натурально-речові, а з іншого як суспільні. З останніми пов'язане поняття технологічного способу виробництва, що відображує поєднання засобів праці з організацією виробництва. Перехід від одного технологічного способу виробництва до іншого відбувається завдяки якісним змінам у характері засобів праці, прогресу науки і техніки.

Відповідно до свого двоїстого характеру продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Специфіка процесу праці людей полягає в тому, що одночасно відбувається взаємодія їх з природою і між собою з приводу виробництва.

У структурі продуктивних сил людині та її праці належить центральне місце не лише як найактивнішій складовій частині, а й як безпосередньому джерелу матеріально-речових елементів, що входять до їх складу. Це надзвичайно важливе теоретичне положення було доведено ще представниками класичної школи політичної економії А. Смітом і Д. Рікардо.

Матеріально-речові засоби виробництва розглядаються двоїсто як матеріалізація праці людини і як знаряддя цієї праці. Як головний елемент засобів виробництва останні можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини. Поза таким споживанням вони виступають як потенційні структурні елементи виробництва.

Отже, за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили є органічним втіленням уречевленої й живої праці, функціональним поєднанням людини і засобів праці, що здійснюється у виробничому процесі. В ході виробничого споживання матеріально-речові продуктивні сили набувають нової якості перетворюються на продуктивну силу людини.

Список використаної літератури

1. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т"; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ "ПРОМЕТЕЙ", 2006. — 364с.

2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.

3. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.

4. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою (для студ. спец. "Економічна теорія") / Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. Кафедра економічної теорії. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.

5. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2005. — 408 с.

6. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.

7. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.

8. Лозниця С. Вдосконалення людини та його вплив на соціально-економічний розвиток суспільства в концепції М.Вебера: сучасні реалії та перспективи //Молода нація. Альманах. — 2000. — № 3. — C. 74-93.

9. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 "Економіка і підприємництво" в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.

10. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.

11. Новакова О. Методологічні аспекти дослідження сучасного суспільно-політичного розвитку //Людина і політика. — 2003. — № 2. — C. 78-88.

12. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.

13. Павленко Р. Аналітичне забезпечення суспільних змін в Україні/ Р. Павленко //Людина і політика. — 2003. — № 4. — C. 11-17.

14. Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу "Києво-Могилянська академія". — Миколаїв, 2007. — 332с.

15. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.

16. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. — Львів: Світ. –2006 — Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. — 2006. — 678 с.

17. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.

18. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.

19. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.

20. Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу //Людина і політика. — 2003. — № 5. — C. 3-11.

21. Федоренко В. Політична економія: підручник / Валентин Григорович Федоренко (наук.ред.). — К. : Алерта, 2008. — 486с.