Вступ.

1. Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи.

2. Співвідношення понять: “людина”, ”індивід”, ”індивідуальність”, ”особистість”.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Пізнаючи і перетворюючи світ засобами науки, духовної культури, індивідуальної та суспільної практики, людина в усі часи намагалася з'ясувати власну природу, розкрити таїни свого внутрішнього світу, визначити рушійні сили свого розвитку, закони поведінки, причини і спонуки вчинкових актів, героїчних діянь, сенс свого існування і своє призначення в світі.

Людське життя суперечливе у своїй сутності. Кожна людська істота так, чи інакше самовизначається і самостверджується в просторі і часі відміряному їй на життя, знаходить себе на перетині біологічного й соціального, фізичного й психологічного, індивідуального й універсального, внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного й об'єктивного, матеріального та духовного вимірів існування. Особливість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять “ особистість ”, “ індивідуальність ” не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально – психологічних властивостей і якостей.

1. Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

2. Співвідношення понять: “людина”, ”індивід”, ”індивідуальність”, ”особистість”

Людина народжується на світ вже людиною. Це твердження на перший погляд здається істиною, що не вимагає доказів, і виглядає банальним. Справа в тім, що тут затверджується генетична зумовленість виникнення природних передумов для розвитку власне людських ознак і якостей. У дитини, що з’являється на світ, конфігурація тіла припускає можливість прямоходіння, структура мозку забезпечує можливість розвитку інтелекту, будова руки – перспективу використання знарядь праці та ін., і цим дитина – уже людина за сумою своїх можливостей – відрізняється від дитинчати тварини, що ні за яких обставин не може знайти подібного фонду якостей. Отже, згідно з вищевикладеним стверджується належність дитини до людського роду, що фіксується в понятті індивід (на відміну від дитинчати тварини, яке відразу ж після народження і до кінця свого життя іменується особиною). У поняття індивід утілена родова належність людини. Індивідом можна вважати і немовля, і дорослого, і мислителя, і ідіота, і представника племені, що знаходиться на стадії дикості, та високоосвіченого жителя цивілізованої країни.

Що ж таке людина й індивідуальність?

Людина– вища ступінь живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності та культури.

Індивід – (від лат. individuum – “неподільне”) жива істота, що належить до людського роду, представник Homo Sapiens.

Індивідуальність виявляється в рисах темпераменту характеру, у єднанні інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда.

Сказати про конкретну людину, що він індивід, означає сказати дуже небагато. Власне кажучи, цим сказано, що він потенційно людина. Подальші, навіть самі загальні, його характеристики припускають опис і пояснення якостей, без яких він залишиться лише статичною одиницею в довіднику, а не реальною людиною, що відрізняється від інших практично в усьому. З’являючись на світ як індивід, людина знаходить особливу соціальну якість, стає особистістю.

Особистістюв психології позначається системна соціальна якість, що здобувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні, що характеризує рівень і якість, наявності суспільних відносин в індивіді.

Кожна особистість має потребу в особливій характеристиці, що могла б описати цю соціальну якість, носієм якої є індивід. Очевидно, що індивід має цілком чуттєві (тобто доступні сприйняттю за допомогою органів почуттів) властивості: тілесність, індивідуальні особливості поведінки, мови, міміки та ін. Яким же чином у людини виявляються якості, що не можуть бути виявлені у своїй безпосередній почуттєвій формі?

Провідна роль у формуванні особистості належить цілеспрямованому впливу на неї – вихованню. Виховання спрямовує й організує розвиток особистості відповідно до цілей, заданих суспільством. При цьому виховання не тільки певним чином організує, упорядковує життя та діяльність дитини, але й створює спеціальне соціальне середовище чи ситуацію розвитку, що виявляє можливості конкретної особистості.

Особистість втілює в собі систему відносин, суспільних за своєю природою, що міститься в сфері буття індивіда як його системна якість. Відкрити їх може лише науковий аналіз, почуттєвому сприйняттю вони не доступні.

Втілювати в собі систему соціальних відносин означає бути їх суб’єктом. Дитина, включена у взаємини з дорослими, виступає спочатку як об’єкт їхньої активності, але опановуючи складом тієї діяльності, яку вони йому пропонують як провідну для його розвитку, наприклад навчаючи, стає у свою чергу суб’єктом їхньої діяльності.

Суспільні відносини не суть, а щось зовнішнє для їхнього суб’єкта. Вони виступають як частина, сторона, аспект особистості як соціальної якості індивіда.

Особистість – це людський індивід як дієздатний член суспільства, що усвідомлює свою роль у ньому.

Особистість– це така сторона свідомості людини, у якій відбивається сукупність суспільних відносин, що складаються у визначеному суспільстві.

Психологічний тип складається з уроджених якостей, що визначають своєрідність протікання психічних процесів і станів.

Дієздатність обумовлюється тим, що вона виявляється та формується у процесі спрямованої діяльності особистості разом з оточуючими людьми, під час постійного спілкування з ними.

Свідомість своєї ролі в суспільстві визначається участю в суспільних справах, оцінкою корисності цієї участі оточуючими та самооцінкою результатів.

Особистість – це людина свідома, розумна істота, що володіє мовою і здатністю до трудової діяльності. Поза суспільством особистості немає, тому що кожна людина формується як особистість тільки в суспільстві, колективі та виявляється в спілкуванні з іншими людьми.

Чим активніше людина, тим яскравіше будуть виявлятися характерні риси її особистості (існує близько 1.5 тис. слів, що позначають ці риси).

Твердження єдності, але не тотожності понять індивід і “особистість” припускає необхідність відповісти на можливе запитання: чи може бути зазначений факт існування індивіда, що не є особистістю, чи ж особистості, що існувала б без індивіда? Гіпотетично може бути і те, й інше. Якщо уявити собі індивіда, який виріс поза людським суспільством, то, уперше зіткнувшись з людьми, він не знайде ніяких особистих якостей, походження яких, має завжди суспільно-історичний характер, а буде мати у своєму розпорядженні тільки природні передумови для їхньої появи. Перед нами індивід, що ще не відбувався як особистість.

Як випливає з факту збігу та нетотожності понять індивід
і особистість, остання може бути зрозуміла тільки в системі
стійких міжособистісних зв’язків, які опосередковуються змістом, цінностями.

Міжособистісні зв’язки, що формують особистість уколективі, зовні виступають у формі спілкування або суб’єкт-суб’єктивного ставлення, характерного для предметної діяльності. При більш глибокому розгляді з’ясовується, що безпосередні суб’єкт-суб’єктні зв’язки існують не стільки самі по собі, скільки в опосередкуванні з якими-небудь об’єктами (матеріальними чи ідеальними). Це означає, що відношення індивіда до іншого індивіда опосередковується об’єктом діяльності (суб’єкт-об’єкт-суб’єкт).

Усе вищевикладене дозволяє зрозуміти особистість як суб’єктстійкої системи міжіндивідних (суб’єкт-об’єкт-суб’єктивних і суб’єктивних-об’єктивних) відносин, що складаються в діяльності та спілкуванні.

Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим сполученням рис і особливостей, що утворюють її індивідуальність. Індивідуальність – це сполучення психологічних особливостей, що утворюють її індивідуальність. Індивідуальність виявляється в рисах характеру, темпераменті, звичках, інтересах, що переважають у пізнавальних процесах (сприйнятті, пам’яті, мисленні, уяві), у здібностях, в індивідуальному стилі діяльності та ін. Немає двох людей з однаковими сполученнями зазначених психологічних особливостей – особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

Якщо систематизувати концепції людини, відомі в історії людської думки з давніх часів до нашої доби, зосередившись на спільному та відмінному в калейдоскопі теорій та ідей, то побачимо певну диференціацію поглядів на сутнісні начала людини.

Насамперед, чітко виокремлюється природне начало, що вказує на людину, як на живу істоту [3, 210], для якої характерні дві головні ознаки — обмін речовин з навколишнім середовищем, в суті чого лежить споживання заради продукування життєвої енергії, та інстинктивна поведінка, котра полягає в реагуванні на сигнали зовнішнього середовища, іншими словами, в споживанні зовнішньої інформації. В підсумку, людина, як жива істота є „споживачем": споживає речовину для вироблення енергії і споживає інформацію для визначення шляхів і цілей споживання виготовленої енергії. Коротко, людина — це жива істота, що споживає енергію та інформацію. За переконанням більшості психологів і філософів, біологічна основа людини в значній мірі обумовлює соціальний та морально-психологічний аспекти її діяльності [2, 64].

Наступним бачимо соціальне начало, що перетворює людину в індивіда, для якого притаманні дві характеристики — здатність до праці як процесу створення необхідних для споживання благ та участь в комплексному спілкуванні, насамперед, мовному. Отже, людина індивідуалізується, співвідносячись чи контактуючи з оточенням, перш за все, соціальним [6, 122]. Бо індивід створює спільноту (спільно з собі подібними індивідами) і себе самого в цій спільноті, тобто індивід є тільки там, де є спільнота, як результат його діяльності, і спільнота (соціо) є тільки там, де є сукупна діяльність індивідів. Індивід творить спільноту, спільнота формує індивіда — і все це для та через виробництво життєвих благ, як матеріальних, так і духовних. В підсумку, людина як індивід, є „виробником": виробляє необхідні для її життєдіяльності блага і також формує відносини з іншими індивідами — учасниками виробничого процесу. Простіше, виробляє блага і відносини.

Нарешті, знаходимо духовне начало, що підносить людину до рівня особи, для якої основними характеристиками є усвідомлене сприйняття світу, котре завершується формуванням системи знань, та цілеспрямована творча діяльність, котра зорієнтована на пристосування предметів і явищ світу до потреб людини. В підсумку, людина як особа є „творцем": створює нову систему знань і створює новий світ, перетворюючи наявний згідно зі своїми інтересами. Простіше, творить свій світ і себе в світі.

Закономірно, що психологи в структурі особи бачать три рівні: емоційний, як наближений до природи; пізнавальний, як „зав'язаний" на взаємодію з оточенням; світоглядно-творчий, як спрямований на перетворення оточення, котре не відповідає потребам особи [2, 67].

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бергсоном і Т. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто набуває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в […] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрішньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці поняття, одне слово, для того, щоб мислити». Тобто природний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, специфічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його частина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Особливостями людського організму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише видова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ставши істотою соціальною, не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. Натомість вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання трьох факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Необхідно зауважити, що чіткої межі між природним, соціальним і духовним началами не має і бути не може — вони випливають одне з одного, а також обумовлюють одне одного, впливають одне на одного. Наприклад, елементи соціуму знаходимо глибоко в природі: птахи, що будують гніздо, і бджоли, що трудяться на квітці та у вулику, теж по-своєму працюють, спілкуються, — а це вже своєрідна „пропедевтика" до соціального начала. Або ж така соціальна дія, як праця, вимагає управління, що передбачає творче цілепокладання, — а останнє є не просто „вступом" до духовного, а безпосереднім, високорівневим духовним процесом.

Таким чином, сутність людини — в єдності природного, соціального і духовного начал, завдяки чому вона охоплює і пронизує своєю творчою діяльністю всі сфери буття. Саме така творча „всепроникність" людини робить її могутньою глобальною силою.

Через те, що всяка форма має свої формальні, тобто зовнішні характеристики, людина як індивід наділена формальними ознаками, що визначаються формою і способами її участі в діяльності спільноти — тут і її соціальна активність і пасивність, соціальний статус і соціальна значимість, і способи реалізації свого соціального статусу і забезпечення значимості. Тобто формальні ознаки людини-індивіда характеризують її як індивідуальність. Іншими словами, індивідуальність — це формальні характеристики людини, витоки яких — в її соціальній формі. Простіше, яким індивід є в спільноті, такою буде його індивідуальність. Так само, як життєва активність чи пасивність людини визначає її істотність, соціальна активність чи пасивність формує людську індивідуальність. Слід наголосити, що в своїй індивідуальності людина закінчується як істота і розпочинається як індивід. Це — на початковому етапі формування індивідуальності. А на завершальному — людина закінчується як індивід і розпочинається як особа. Тобто саме через індивідуальність (формальні чи соціальні ознаки людини) маємо змогу прослідкувати, як людська істота від природного стану через соціальну діяльність піднімається до духовної творчості. Це означає, що індивід з його індивідуальністю є не просто перехідним, а визначальним етапом розвитку людської істоти в особу людини. Від індивідуальності кожного індивіда залежить, в якого рівня особу і з якою якістю особистості він виросте…

Висновки

Підсумовуючи розгляд сутності й особливостей людини, специфіки людського буття, ми звертаємо увагу на те, що людину характеризують такі риси: здатність до створення й застосування знарядь праці, колективної трудової діяльності; наявність свідомості і розумного мислення, пізнання світу й самого себе; спілкування за допомогою членороздільної мови; вольова активність, самовизначення, самоконтроль; формування й розвиток людських (надбіологічних) потреб і способів їх задоволення; прояв усієї різноманітності людських почуттів; свідома й цілеспрямована діяльність, здатність до творчої як у матеріальній, так і в духовній сферах; забезпечення виключно людського способу життєдіяльності, створення і підтримання соціальних форм співжиття і взаємного спілкування.

Отож, в загальному підсумку: людина, як і Бог, триєдина — володіє біосоціодуховною сутністю.

Від природи, тобто в своїй природній основі вона є істотою, наділеною сукупністю біологічних ознак, — в цьому її істотність.

Від суспільства, тобто в своїй соціальній формі людина є індивідом, наділеним формальними ознаками, — в цьому її індивідуальність.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню. З моменту народження дитина потрапляє у сферу дії економічних, морально – політичних та ідеологічних суспільних відносин, які через спілкування і активну діяльність розвивають її як особистість. Це тривалий і складний процес, що має історичний характер. Як багатогранне і динамічне утворюється завжди змінюється і розвивається.

Той факт, що поняття “особистість” і “індивідуальність” не збігаються, не дозволяє представити будову особистості лише як деяку конфігурацію індивідуально-психологічних властивостей та якостей людини.

З погляду представників західних психологічних шкіл і напрямів, достатньо охарактеризувати структуру – і тим самим, особистість людини буде цілком охоплена й описана. Так, психологи використовують спеціальні особисті опитні листи (анкети).

Аналізуючи зміст цих відповідей і математично обробляючи результати опитування, дослідник одержує чисельне значення виразності якої-небудь риси (типу) на відповідній цій рисі шкалі. За допомогою цих методів можна описати індивідуальність людини і задати структуру.

Проблема співвідношення біологічного (природного) та соціального початків у структурі й особистості – одна з найбільш складних у сучасній психології.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

10. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

11. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

13. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

14. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

16. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.