Вступ.

1. Моральна цінність любові.

2. Поняття дружби та її види.

3. Сутність ненависті та ворожнечі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Праця, пізнання і спілкування є, як відомо, основними формами соціальної активності особистості, самостійними життєвими цінностями, вищими соціальними потребами.

Виділення у спілкуванні безособистісної (функціональної, етикетної) і особистісної форм покликано підкріпити обмеженість функціонального спілкування, показати, що етикетна регуляція не може передати всю гаму моральних спонукань і взаємодій людей. Особистісне (міжособистісне) спілкування є, по суті, формою існування моральності. Повноцінне міжособистісне спілкування, тобто коли інший сприймається як рівний собі, як мета, сенс стосунків, показує, як одна людина стає потребою для іншої. Саме в цьому виявляється моральний характер міжособистісних стосунків. Моральна цінність їх виявляється в орієнтації на іншого і визнанні його значущості в морально-психологічному взаєморозумінні, обопільній довірі, повазі й самовіддачі, потребі утверджувати людське в людині, творити добро, дарувати щастя іншому. Симпатії, потреба в емоційній підтримці, співчутті, співпереживанні, взаємодопомозі й взаємопідтримці та їх реальне здійснення надають стосункам людяності, відчуття радощів буття, викликають бажання допустити у свій внутрішній світ іншого. У найбільш повному і розвинутому вигляді ці цінності виявляються у стосунках товариськості, дружби, любові.

Товариськість, дружба і любов виступають і справжньою мірою гуманності, людяності, і типами спілкування, і видами міжособистісних стосунків, і специфічними емоційно-почуттєвими й морально-естетичними станами, і, врешті-решт, моральними цінностями людини, які стають основою шлюбу і стосунків у сім'ї.

1. Моральна цінність любові

Однією з найважливіших проблем, що хвилюють людину протягом усього життя, і особливо в молодості, є любов. Любов — це істинне морально-естетичне почуття, яке базується на емоційно-духовному переживанні, зацікавленості, симпатії, що виражається у цілеспрямованій прихильності до предмета любові, у безкорисливому і самовідданому прагненні до нього.

Поняття любові багатозначне. Це любов до Бога, ідеї, людини, справи (професії), батьківщини, народу, материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою — тобто любов має найрізноманітніші форми і способи виявлення. Специфічний зміст любові складають вибірковість, самовідданість, духовна близькість і висока емоційно-духовна напруга, ідеалізація предмета любові, потреба у з'єднанні з ним, взаємопроникнення, здатність до загостреного сприйняття навколишнього світу. Любовні стосунки за своєю природою вибіркові й само-цінні. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках.

Любов — одна з фундаментальних властивостей людського існування. На думку багатьох мислителів, це феномен, в якому найадекватніше виявляється боголюдська сутність особистості. Вона є найважливішою складовою людського духу. Любов не має жодних зовнішніх причин для свого існування, не має критеріїв вибору. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею.

Любов належить до аж надто динамічної рефлексії почуттів і стосунків, вона постійно розвивається змінює свою силу, спрямованість, форми існування. Вона є своєрідною формою ставлення людини до світу і вищою моральною цінністю, яка визнається такою протягом багатовікової історії людства.

Моральна цінність любові полягає у її здатності мобілізувати всі сили особистості, збуджувати в ній творчу енергію, створювати і формувати людину і людське в ній. Вона — основа шлюбно-сімейних стосунків. Це величезна сила, яка може бути творчою і викликати до життя глибинний, прихований потенціал, душевну щедрість. Хоча не виключається і її руйнівний характер. Вона може спричинити моральне піднесення, облагороджування особистості, надавати особливого сенсу існуванню конкретної людини, а також відчуття щастя, повноти життя, що у поєднанні з почуттям обов'язку, совісті, відповідальності, альтруїзму утворює основу морального світогляду. Під її впливом може змінюватися вся система цінностей. Вона також може призводити й до морального падіння. Все залежить від моральної зрілості, моральної культури людини, ступеня її особистішого розвитку. Моральне в любові виражає багатство й красу людських почуттів, пронизує багатоманітні зв'язки людини з суспільством, іншими людьми. З поняттям любові пов'язується уявлення про щасливе людське життя, про багатство духовного світу людини. Вона є показником людської культури.

З усіх різноманітних виявів любові юнацтво більш за все хвилює кохання чоловіка і жінки (індивідуальна статева любов). Так, як і дружба, любов відзначається високим рівнем вибірковості й інтимності, близькості, прихильності й потягу, граничною емоційністю, інтелектуальною і вольовою напругою у стосунках між закоханими. Важливою особливістю кохання (індивідуальної статевої любові) є єдність фізичного потягу, естетичного й морального переживання, насолоди. Як оповідає давньоіндійський трактат «Гілки персика»: «Три джерела мають людські потяги: душа, розум і тіло. Потяг душ породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу. Потяг тіла породжує бажання. Поєднання цих трьох потягів породжує любов». Аналізуючи феномен статевої любові, можна виділити дві її сторони: внутрішньо-психологічну — як здатність емоційно сприймати і переживати почуття любові, і зовнішньо-соціальну — реальні стосунки, що виникають між закоханими. У житті обидві ці сторони діалектично взаємопов'язані.

Інтенсивність і глибина кохання залежить від здатності до кохання, а не від предмета кохання. Любов визначається не обсягом почуттєвого досвіду, який завжди випадковий, а розвиненістю особистісних рис закоханих. Індивідуально-психологічні особливості особистості, ступінь розвинутості емоційно-почуттєвої сфери дозволяють говорити про більшу чи меншу потенційну обдарованість у коханні. Вступаючи у реальні стосунки з обранцем, закоханий привносить у них наявний у нього соціальний досвід, досвід переживань. Це й визначає індивідуальну здатність кохати. В. Маяковський з цього приводу говорив: «Есть любовь, есть любовишка и любовище». Якщо розум перемагає — отже не він сильний, а почуття слабке. Любов не пояснюється психофізіологічними умовами тоді, коли піднімається вище своєї природної стихії. «Істинна сутність кохання, — за висловом Гегеля, — полягає в тому, щоб відмовитися від усвідомлення самого себе в іншому «Я» і, однак, у цьому ж зникненні й забутті вперше знайти самого себе і володіти самим собою. Справжнє, велике кохання індивідуальне, неповторне, у чомусь трагічне, воно не залишає місця егоїзму, «ламає» станові й інші межі, піднімається вище встановлених стосунків.

Поява любові як морально-естетичного почуття, визнання, соціальної і моральної цінності любовних стосунків, пов'язане з гуманізацією суспільних відносин, зростанням моральної й естетичної культури людини, естетизацією статевого потягу. Складність любовного почуття визначається тим, що у ньому, як у фокусі, переплітаються протилежності біологічного і духовного, особистісного й соціального, інтимного й загально-значимого. Усунення суперечностей між протилежностями у кожному конкретному випадку може призвести до абсолютизації на індивідуальному рівні якоїсь із сторін. У зв'язку з цим давні греки розрізняли типи любові або її фази: «ерос» — стихійна жага володіння коханою істотою, любов-пристрасть, яка не залишає місця жалості, милості; «філія» — любов-дружба, прихильність одного індивіда до іншого, обумовлена соціальними зв'язками й індивідуальним вибором; «сторге» — любов-прихильність, прив'язаність, особливо сімейна; «модус»

— любов-гра, яка не відзначається глибиною почуттів; «агапе»

— ніжна любов-самовідданість, жертовна, милосердна, яка

виражається у прагненні закоханого розчинитися у коханому.

Дослідники виділяють низки типів любовної культури, в яких відображаються станово-класові й етно-культурні особливості. Романтичний тип любовної культури пов'язується з натхненною любов'ю середньовічного лицаря до дами свого кола. Ця любов, як правило, жертовна, публічно маніфестована, позашлюбна. Залицяння до жінки свого стану, оспівування своєї любові до неї, публічне визнання свого почуття було невід'ємною частиною лицарського епосу, кодексу честі лицаря. Романські народи вважаються спадкоємцями цього публічного (романтичного) кохання, яке палко переживається на людях.

Прагматичний, або американський, тип любовної культури склався на іншому історичному фоні, його базовими критеріями є корисність і фундаментальний прагматизм. Для доброчесного буржуа любовна пристрасть через її некерованість повинна бути виключена з центральних життєвих цінностей. Тому любовне почуття, як правило, зводиться у цьому типі до сексуального задоволення. Не випадково саме з періодом розквіту класичного капіталізму збігається найвищий «сплеск» проституції.

Якщо у прагматичному типі акцентуються раціональні, практичні міркування (задоволення сексуального потягу, необхідного для здоров'я, продовження роду, стабільності шлюбу тощо), то у слов'янському типі любовної культури домінує моральна своєрідність — інтимність, глибинне співпереживання, що виключає публічну маніфестацію любовних стосунків. У межах цієї інтимної культури сексуальний зв'язок закоханих не асоціюється з моральним падінням. Просто фізичні взаємозв'язки у будь-якій формі (поцілунки, пестощі, обійми тощо) не призначені для сторонніх очей. Тут домінує цінність почуття, яке не залежить від соціальних умов, свобода і правдивість.

Так, ззовні любов нерідко видається «сліпою», і до певної міри ця її «сліпота» є таки можливою. При цьому, однак, кожна справжня любов неодмінно таїть у собі свою «точку істини», внутрішнє, жодним іншим чином недосяжне знання про лице й душу любимої істоти, а через неї —про світ, що його вона дарує тому, хто любить її. Це знання-переживання, знання — буття утворює позитивний, стверджувальний сенс «любовної змови» як щонайглибшої солідарності свідків і захисників правди один про одного й про світ навкруги. Саме це буття-у-правді зрештою й робить любов по-справжньому вільною, здатною протистояти як побутовим передсудам, так і ідеологічним очікуванням ззовні.

Мабуть, існують й інші типи любовної культури, особливо в межах східної цивілізації. Розвиток світової культури, взаємодія, взаємопроникнення, взаємозбагачення культур створюють умови для формування нових типів любовної культури.

2. Поняття дружби та її види

Товариство — це мабуть, найдревніший і традиційний вид відносин людей. Він зародився тоді, коли між людьми могло ще не бути соціальної ворожнечі й конкуренції й коли їм разом доводилося добувати собі їжу, активно підтримуючи й допомагаючи один одному в боротьбі за існування. І надалі люди постійно прагнули розвити й усталити такі взаємини один з одним.

Товариські відносини будуються не розумній основі, і люди, що вступають у ці відносини, готові прийняти й дотримувати кодексу товариства. Цей кодекс припускає повна довіра й відкритість людей по відношенню друг до друга. У дійсних товаришів немає побоювань, що їхні таємні думки й почуття можна використати один одному на шкоду.

Сумлінність у сфері ділових відносин у дійсних товаришів означає таке відношення кожного з них до роботи, при якому вони чесно й відповідально виконують доручену їм частина роботи, причому незалежно від того, контролюються або не контролюються їхні дії з боку.

Під дружбою розуміється такий вид глибоких особистих людських відносин, які найчастіше виникають між людьми однакового віку й того самого підлоги. Для друзів головне — психологічна єдність і постійний нестаток друг у другу. Друзі допомагають, підтримують один одного у важкі хвилини, особливо при рішенні особистих питань. Цим моментом дружба відрізняється від товариства, хоча й ті й інші відносини приблизно однакового ступеня психологічної близькості й взаємозалежності людей. Друзі без страху довіряють один одному саме інтимне, завжди й у всьому можуть один на одного покластися, ніколи не залишають один одного в лиху.

Психологія дружби, була пов'язана із соціально-психологічними дослідженнями міжособистісної атракції. Слово "атракція" позначає буквально притягання, потяг. У соціальній психології поняття "міжособистісної атракції" визначають як когнітивний (пізнавальний) компонент емоційного відношення до іншої людини, або як деяку соціальну установку, або, нарешті, як емоційний компонент міжособистісного сприйняття.

Психологія атракції охоплює:

1. потреби суб'єкта, що спонукують його вибирати того або іншого партнера;

2. властивості об'єкта (партнера), що стимулюють інтерес або симпатію до нього;

3. особливості процесу взаємодії, що сприяють виникненню й розвитку діадичних (парних) відносин;

4. об'єктивні умови такої взаємодії (наприклад, приналежність до загального кола спілкування).

Насамперед слово "дружба" має не одне, а кілька різних значень. І не тільки в наш час. Дві тисячі років тому це виявив Аристотель, що саме й намагався дати визначення різним типам дружби, щоб виділити серед них щиру дружбу. Він розрізняє головним чином дружбу, засновану на інтересі, і дружбу шляхетну, котра одна тільки й заслуговує права вважатися дійсної. Тому навіть у Древній Греції відносини, що зв'язують двох ділових людей, сприймалися не як дружба, а як зацікавленість в успіху спільної справи. Тоді дружба між політичними діячами теж часто розглядався як спосіб досягнення успіху в політику.

Отже, якщо ми коротко перелічимо найбільш уживані значення цього слова, то побачимо, що в більшості випадків слово "дружба" має мало загального з нашими поданнями про дійсного друга.

Значення перше: знайомі. Більшість людей, яких ми вважаємо своїми друзями, насправді всього лише наші знайомі, тобто ті, кого ми виділяємо з навколишньої нас безликої маси. Нам відомі їхні турботи, їхньої проблеми, ми вважаємо їх близькими нам людьми, звертаємося до них за допомогою й самі охоче їм допомагаємо. У нас із ними прекрасні відносини. Але немає повного одкровення, ми не довіряємо їм свої самі таємні бажання. Зустріч із ними не робить нас щасливими, не викликає в нас мимовільної радісної посмішки. Якщо до них приходить успіх, якщо вони одержують яку-небудь нагороду або на них "звалюється" несподіване везіння, ми не радуємося за них, як за самих себе; до багатьом зв'язкам подібного типу домішуються плітки, заздрість, ворожнеча. Часто за зовні серцевими відносинами ховаються глибинні конфлікти. Звичайно, це не сторонні нам люди, між нами існує певна близькість. Але навіщо ж називати дружбою настільки різні насправді типи відносин? Мова йде про невірне вживання слова. Так було в минулому, так триває й зараз.

Значення друге: колективна солідарність. Потрібно відрізняти, як це робили древні, дружбу від солідарності. В останньому випадку друзі — це ті, хто бореться на нашій стороні, скажемо, під час війни. З одного боку, друзі, з іншого боку — вороги. У такій солідарності немає нічого особистісного. Людина, одягнена в той же мундир, що й у мене, — друг, але я нічого про нього не знаю. До цієї ж категорії ставляться форми солідарності, що існують у сектах, у партіях, у церкві. Християні кличуть один одного братами або друзями, соціалісти — товаришами, фашисти — камрадами. Але у всіх цих випадках ми маємо справу з колективними, а не чисто особистісними відносинами.

Значення третє: функціональні відносини. Вони ставляться до типу особистісних зв'язків, заснованих на соціальній функції. Тут ми зустрічаємося з "утилітарною" дружбою; така дружба між компаньйонами або між політичними діячами. У цьому виді відносин є присутнім мінімум любові, вони тривають доти, поки існує інтерес, що вимагає загальної турботи. Сюди ж входять численні професійні взаємини, відносини між колегами по роботі й між сусідами по будинку.

Значення четверте: симпатія й дружелюбність. Ми підходимо, нарешті, до тієї категорії людей, з якими нам добре, які нам приємні, котрими ми захоплюємося. Але й у цьому випадку слово дружба варто вживати дуже обережно. Такі емоційні зв'язки часто поверхневі й нетривалі.

Види дружби

Духовна дружба — взаємне збагачення й доповнення один одного. Кожний піднесений і зачарований перевагою іншого. Тим самим він дає своєму другові можливість одержати настільки бажане визнання: що може бути прекрасніше, якщо тебе цінує й розуміє той, за ким ти визнаєш це право. Саме дивне полягає в тім, що кожний почуває себе зовсім несхожим на іншого й захоплюється саме тими якостями, яких немає в нього самого.

Творча дружба — це обоє друга зберігають свою яскраво виражену індивідуальність. Більше того, дружба допомагає творчо доповнювати особистість кожного із друзів, додати закінчений характер їхньої індивідуальності.

Буденна дружба може існувати й розвиватися тільки за умови безпосередньої територіальної близькості. Друзі обов'язково повинні жити поруч, робити один одному послуги, звертатися по допомогу, ходити разом у кіно або хоча б просто бовтати про тім про сем. Як правило, така дружба підкріплюється яким-небудь постійним приводом для зустрічей. Це може бути звичайне сусідство або загальна робота. Лікарі, наприклад, найчастіше дружать із лікарями.

Сімейна дружба на перший погляд здається повним антиподом дружби творчої, але це не так. Для розглянутого нами типу дружби характерно те, що наш друг, по суті, стає другом всієї родини. А якщо мова йде про подружню пару, у якої є діти, можна з усією очевидністю говорити про дружбу родинами.

3. Сутність ненависті та ворожнечі

Існують і негативні особисті відносини між людьми. Це байдужність, ворожнеча, ненависть. Байдужність у взаєминах виникає досить часто, і для нього в сучасному світі є свої причини. Більшість сучасних нам людей настільки поглинені своїми життєвими труднощами, особистими й діловими проблемами, що в них часто бракує часу для того, щоб приділяти належну увагу, установлювати й підтримувати добрі людські відносини з іншими за межами вузького сімейного або ділового кола.

Парадокс вільно-ринкової цивілізації полягає в тому, що розвиток її (особливо у відстаючих країнах) потенційно несе в собі більшу руйнівну силу. Відомо як самотньо й відчужено почувають себе багато з людей у сучасному світі. Про цьому й колись, і зараз пишуть прогресивні філософи за рубежем (наприклад, робота Е. Фромма "Втеча від волі").

Як приватні причини байдужості й відчуження людей друг від друга можна назвати недоліки в системі утворення, що не виробляє в дітей такі якості особистості, завдяки яким вони б могли почувати потреба в людях, створювати й підтримувати з ними гарні відносини.

Байдужність і відчуження часто переходять у ворожнечу й ненависть, і це також пояснюється як і біологічною природою людей, так і об'єктивними умовами їхнього життя, особливостями того суспільства, у якому вони живуть. При однакових, зовні несприятливих умовах життя ворожнеча й ненависть найчастіше виникають між малокультурними, малоосвіченими людьми, які іншими способами, крім взаємно спрямованої агресії, не навчилися вирішувати свої проблеми. Таке набагато рідше відбувається в країнах із традиційною демократією й високою культурою.

Деякі вчені думають, що одна з можливих причин ворожнечі й ненависті — інстинкт агресивності, успадкований від тварин. У мозку й тих і інших є нервові центри агресивності, вплив на які породжує симптоми агресивного поводження. Однак психологічно здорова й вихована людина цілком у стані управляти своїми агресивними імпульсами.

Звичайно ненавистю називають якусь інтенсивну ворожість. Ненависть може бути по більшій частині раціональною, наприклад, коли ми ненавидимо незнайомця, що вліз в сімейний будинок і що розвалив його. Вона може бути повністю ірраціональної, коли дитина ненавидить шпинат за його колір. Вона може бути досить складної, коли нас підводить хтось, кому ми довіряли — тоді ми можемо ненавидіти також себе за те, що дозволили себе одурачити тому, хто не заслуговував довіри.

Ми всі здатні ненавидіти. І тривалість цієї ненависті може відрізнятися від коротких спалахів до тривалих періодів, які можуть тягтися все життя, і навіть у плині життя декількох поколінь. Миттєвий спалах ненависті випробовує, наприклад, дитина, якій не вдалося домогтися свого. Тривалу ненависть людини може випробовувати до суперника, що сприймається як із для значимих відносин. І існує та постійна й звичайно ірраціональна ненависть, що деякі люди випробовують до певних груп людей, або до певних націй або раси. Ми можемо ненавидіти деяких людей за те, що вони занадто схожі на нас, оскільки вони відволікають від нас увага, коли ми хочемо, щоб нас уважали унікальними. Точно так само ми можемо ненавидіти інших людей за те, що вони несхожі на нас, а їхні манери або звичаї здаються нам дивними — суперечать нашому з того, як варто жити або поводитися . І зокрема ми можемо ненавидіти деяких людей, тому що вбачаємо в них те, що не хочемо вбачати в собі самих.

Висновки

Отже, духовність, вибірковість, взаємність, тривалість й інтенсивність — суттєві ознаки людського почуття любові (кохання). Життя виробило загальні моральні вимоги в коханні. Найважливішими з них є такі: ставитися до кохання як до великої моральної цінності, яка возвеличує людину і рівень розвитку якої є показником багатства особистості; бачити в коханому друга і розуміти, що без дружби не може бути справжнього кохання; бути вимогливим до себе, прагнути бути гідним кохання, чуйним, щирим і уважним до коханого; знати, що прагнення закоханих до шлюбу є найважливішою вимогою кохання, яке по-справжньому може виявитися у шлюбно-сімейних стосунках.

І все ж любов як така нікому не може бути поставленою в обов'язок, не може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею.

При взаємодії людей один з одним проявляються їхні особисті якості, звідси й випливають міжособисті відносини. Найважливіша риса міжособистих відносин — їхня емоційна основа. Це значить, що вони виникають і складаються на основі певних почуттів, що народжуються в людей по відношенню друг до друга. Ці почуття можуть бути зближуючими, об'єднуючими людей і роз'єднуючими їх.

Список використаної літератури

1. Блощинська В. А. Етика. Практикум : Навчальний посібник/ В. А. Блощинська,; Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -246 с.

2Кон И.С., Дружба. (психолого-этический очерк), М 1987.

3. Кон И.С., Психология ранней юности., М 1989.

4. Кон И.С., Психология юношеской дружбы., М 1973.5. Етика, естетика і теорія культури : Респ. міжвід. наук. зб./ КДУ. -К. : Либідь. -1991, Вип. 37 : Культура і творча активність. -1992. -128 с.

5. Малахов В. Етика : Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. С.Головко. -3-гє вид.. -К.: Либідь, 2001. -382 с.

6. Тофтул М.Г. Етика : Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. -К.: Видавничий центр "Академія", 2005. -414 с.