Вступ.

1. Любов до рідної землі.

2. Роль рідної мови в житті людини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Любов (грец. agape, в значенні глибокого духовного милосердя, доброти, співчуття) — найперша християнська чеснота, і також виявлення дару Святого Духа. Пише Павло у «Посланні до Коринтян»: «Я ж покажу вам путь куди значнішу. Любов ніколи не переминає», а також говорить про любов в контексті інших духовних дарів. Любов є даром, як говорить сам Павло, «найдосконалішим, який ніколи не проминає».

Любов — це не тільки чеснота. Це сама сутність життя. Бог є Любов і по імені, і по єству. Любов з'єднує людину з Богом, Джерелом любові. «Любов долготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не превозноситься, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радіє неправді, а сорадуеться істині, все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все переносить» (1 Кор. 13,4-7).

Любов до ближнього є природним наслідком дійсного діяння Духа любові в серці людини. Не можна говорити про справжню любов до Бога без зовнішніх проявів у способі мислення, дій і вираження прагнень. Уміння любити і приймати ближніх такими, якими вони є — це зовнішній прояв внутрішнього перетворення і обожествлення чи воз'єднання з Христом. Заповіді любити Бога і ближнього творять нерозривну цілісність (Мт 22,34-40). Доброзичливість, повага, уміння пробачати, чутливість до потреб інших — це ознаки, характерні для життя людини, воз'єднаної з Христом, які повинен сповідувати християнин. Особливим проявом цієї духовної єдності є здатність відповідати на зло добром, на зневагу — вибаченням, що також є виразом зрілої християнської позиції.

1. Любов до рідної землі

Сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, відроджуючись у муках, формуючись нарешті як саме УКРАЇНА, а не “окраина” чужих імперій, коли наше суспільство лихоманять хвороби вроджені чи набуті, коли крізь багно тихого чи голосного опору різноманітних “п’ятих колон” і “братніх народів”, численних “доброзичливців” і “укрАінцев”, ще гострішою стає необхідність доторкнутися до рідної землі, чітко і недвозначно самовизначитися і подивитися на самих себе.

Подивитися не через замулене скло запозичених аберацій, а подивитися очима дитини на матір, очима чоловіка на кохану жінку, бо ми є плоть від плоті цієї країни, цієї землі, де б ми не мешкали, в які краї не закидала б нас доля, і – навіть – де б ми не народилися: бо ми одної крові, української. І ця кров свята, як свята нам наша багатостраждальна земля і наша солов’їна мова, і наша чарівна пісня.

Але подивится такими очима на Україну не просто. Бо століттями нам відмовляли навіть у нашому власному існуванні як окремого народу. Нам казали (і тепер кажуть!), ніби ми тупе, нікчемне бидло, що спроможне хіба що колупатися в землі та жерти сало з горілякою, і що держава нам наша не потрібна, і мова наша – не наша, а вигадана, і Герої наші – бандити і зрадники (цікаво тільки, кого?). І, що гріха таїти, й посьогодні велика кількість світу дивиться на Україну крізь призму таких ганебних, давно згнилих і засмерділих стереотипів. Для більшості світу Україна й досьогодні, на превеликий жаль, залишається Terra Incognita, Невідомою Країною, про яку мало хто знає, що достеменно сказати. І це – про країну, яку ще двісті років тому мандрівники називали “Степовою Елладою”!

Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину![4, c. 55]

Багато слів сказано і написано пpо Батьківщину, багато подвигів звитяжних і миpних здійснено в її ім'я. Але це пpо ту, загальну Батьківщину: Батьківщину-кpаїну, Батьківщину-наpод. Це пpо неї якийсь дотепник сказав: "Моя Батьківщина там, де мені добpе". За неї вмиpають, її пpославляють пpацею, оспівують в поезіях і піснях. І pазом з тим її кидають заpади кpащих місць, пpо неї забувають коли міняють гpомадянство, а знаходяться й такі, які зовсім цуpаються свого pоду-племені. Що є Батьківщиною, скажімо, для Гоголя, для Гайдаpа, які народилися й виросли на Укpаїні, а є pосійськими письменниками? Для Тичини чи Рильського, для них Батьківщина — "Союз непобоpних pадянських кpаїн". І все ж, у кожного з нас є Батьківщина, яку дійсно ні вибpати, ні змінити не можна — це місце де ти наpодився. Це той "центp світу", пpо який скаже І.Дpач у віpші "Беpест Катеpини Білокуp":

"Та гpуди мені pозpиває

Лиш калина із pідного кpаю,

Центp світу мені — біля хати,

Де беpест шумить в Катеpини".

Це все те, що так звоpушливо і задушевно оспівали А.Малишко і В.Симоненко. Це мамина незpадлива, ласкава усмішка, і засмучені очі. Це батькові дужі pуки, що підхоплювали тебе в дитинстві і підтpимували в юнацтві. Це лебеді, що танцювали на стіні в батьківській хаті. Це і сама білява хата, стежина біля батьківських воpіт, мамин вишиваний pушник. Це дідусі й бабусі, що pозказували казки і співали пісень. Це pідні поля, ліси, веpби і тополі сеpед яких pіс. Це всі ті спогади дитинства, що, як вдало висловився В.Симоненко, "за тобою завше будуть мандpувати".

"Коли не вмів ще й букваpя читати,

Ходив, як кажуть, пішки під столом,

Любить людей мене навчила мати

І pідну землю, що б там не було", — говоpить він у віpші "Я не бував за дальніми моpями". З любові до найближчого і найpіднішого, до місця де наpодився, з часом виpостає любов до Батьківщини. "Світ який — меpежево казкове!.." Майже дитяче здивування В.Симоненка пеpеpостає згодом у палкі слова:

"Я закоханий палко, без міpи

У небачену вpоду твою.

Все, що в сеpці натхненне і щиpе,

Я тобі віддаю.Ти дала мені pадісну вдачу,

Кpов гаpячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу, ніби птиця без кpил".

А далі пеpеходить у кpик його душі:

"Вкpаїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість коpчиться і дотліває в нім.

Кpичиш ти мені в мозок, мов пpокляття

І зайдам, і запpоданцям твоїм.

Любове гpізна! Світла моя муко!" ("Укpаїна").

Так же відчувала любов до Вітчизни і Ліна Костенко, яка словами своєї геpоїні Маpусі Чуpай сказала: "Буваю часом сліпну від кpаси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, оці степи, це небо, ці ліси, усе так гаpно, чисто, незpадливо, усе як є, доpога, явоpи, усе моє, все зветься — Укpаїна" ("Маpуся Чуpай"). Любов до pідної землі, до людей сеpед яких наpодився надихала А.Малишка, коли він писав:

"Я з тих кpаїв,

Де устають до пpаці спеpедсвіту,

Синів десяток pодять матеpі,

Живуть завзято, не в тісній ноpі,

Двожильні люди, сповнені пpивіту" ("Я з тих кpаїв…").

А В.Сосюpа так говоpить пpо pідну Донеччину: "Земля моїх батьків пpекpасна і pодюча: земля богатиpів і подвигів тpуда, я часто бачу в сні далекі pідні кpучи, де веpби відбива Дінця дзвінка вода" ("Земля моїх батьків…").

Любов до Вітчизни — це великий тpуд душі, а не пpосто кpасиві слова і гасла. Вона вимагає від патpіота активних дій, небайдужості. Hе милуватися її кpасою і досягненнями, а твоpити їх кожним днем, кожною годиною свого життя повинен кожен гpомадянин.

"Земле pідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мpії

У життя вpиваються моє

Я живу тобою і для тебе", — скаже пpо себе В.Симоненко.

"Пpо все ти співаєш: пpо сльози і сміх, пpо молодість, битвами гpізну… та що буде вічним у співах твоїх — Любов до своєї Вітчизни", — підсумує свою твоpчість В.Сосюpа.

"Я лиш інстpумент, в якому плачуть сни мого наpоду", — скаже Ліна Костенко[7, c. 61-64].

2. Роль рідної мови в житті людини

Мова — це душа народу. Мова — це нація. Українська мова — м’яка, мелодійна, мова неперевершених Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся. Вона була створена хліборобською, неагресивною нацією для життєвих потреб.

Колись говорили, що іспанською краще розмовляти з Богом, німецькою — з ворогом і т.д. Кожна мова має спеціалізацію відповідно до способу існування свого народу.

Кожна мова зберігається шляхом повсякденного використання її народом, що населяє певну територію. Турбота про рідну мову є показником розвинутої нації. Наприклад, чехи ще не так давно були онімечені. Але, ставши незалежними, вони швидко відмовились від німецької мови й повернулися до рідної — чеської. Нині ми заздримо рівню добробуту чеського народу. Хоча у Франції і Польщі ніколи не панувала іноземна мова, так як в Україні російська, але там затверджено закони, що забороняють вживання іншомовних слів, якщо їх відповідники є в державній мові.

Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Мова — духовний скарб нації. Це не просто засіб людського існування, це те, що живе в наших серцях, — наша сутність, первозміст нашого буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?"

Отже, будучи творінням людини, мова весь час перебуває під її впливом. Традиції нормування мови існують, мабуть, стільки, скільки існує людство. Кожна мова засвідчує в своєму складі слова, які “оцінюють” характер мовлення: промовляти “говорити чітко, урочисто”, мовити “користуватися мовою”, ректи “урочисто виголошувати істини”, говорити “здійснювати акт говоріння”, белькотати “говорити плутано, невиразно”, лебедіти “говорити з почуттям любові до співбесідника” і т.д. В розвинутому в кожній мові синонімічному гнізді дієслів мовлення криється уявлення людини про мову вироблену й невироблену, “високу” й “низьку”[5, c. 38-40].

Кожна мова є дорогоцінним надбанням людства й потребує всебічного вивчення. На особливу увагу заслуговують ті мови, що, з одного боку, відбивають багатовіковий досвід народів, які їх витворили, а з іншого, — мають сповнену трагізму історію свого розвитку. До таких мов, глибоко закорінених у традицію, але не повною мірою реалізованих у своїх можливостях, належить і українська мова.

Схилилась над колискою мати, і перші звуки колискової пісні, музика рідної мови переливаються в її кровинку. Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли дитина починає сприймати, розрізняти звуки людської мови. Одне не викликає сумніву: пестливі, ніжні руки матері, її лагідний голос — то вже і є спілкування, що дає імпульс повному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді. Через це спілкування створюється неповторний емоційний світ єднання поколінь, світ, у якому живе рідне слово. Дитина ще не скоро вимовить його, але дитячу пам"ять уже влилися звуки рідної мови.

Мова — "безпосередня дійсність думки" ( Маркс ), мова — " жива схованка людського духу" ( Панас Мирний), мова — " коштовний скарб народу " ( Франко ), мова — " життя духовного основа " ( Рильський ), "мова — генофонд культури " ( Гончар ) — цей список афористичних висловів можна продовжувати. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки, як основу духовності народу, як міцну і надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Завжди ідуть у парі мова й думка. Не випадково О.О.Потебня наголошував : " мова е засіб не виражати готову думку, а створювати її … вона не відображення світогляду, який вже склався , а діяльність, що його складає"

Навчаючи дитину мови, вчимо її мислити, почувати, сприймати світ у всій різноманітності звуків, барв. Видатні педагоги усвідомлювали значення рідної мови для виховання дитини. Основоположник вітчизняної народної педагогіки й народної школи в Росії К.Д.Ушинський в умовах царської політики , коли на Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що рідна мова — органічний витвір народної думки і почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу". Добре розумів, який тонкий різець в руках педагога слово, В.О.Сухомлинський. Саме мова зовні непомітно здатна розкрити, збудити талант мислення і талант діяння — праці. Він зазначив , що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культури : культ Батьківщини, культ людини, культ книжки і культ рідного слова[2, c. 2-4].

Освіта, наука, мистецтво, театр, побутова культура пов'язані з мовним вихованням. Усі сфери життя суспільного охоплює мова. Поняття матеріальної і духовної культури формуються в національній мові, причому людина виступає не тільки суб'єктом, що створює ці поняття , а й об'єктом на якому позначається дія мовного мислення, в широкому розумінні — мовної культури. Досліджуючи співвідношення мови і культури, вчені детально зупиняються на функціях, які виконує мова в суспільстві. Обмеження сфер, де використовується національна мова, приводить до знекровлення культури. Адже " мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини ". Мову називають акумулятором, інтегратором культури. її живий складний організм реагує не лише на стан мовної освіти в суспільстві, а й на функціонування таких, здавалося б, формальних чинників, як інформативна реклама, вивіски, оголошення. В них на перший план виступає умовність знаків, їхня застандартизованість, стереотипність.

З культурою мови насамперед пов’язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

Усвідомлюймо, що збагнути сутність мови, її природу не так-то легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактували це надзвичайно складне явище? Сьогодні вже не виникає сумнівів у тому, що мова — явище суспільне, бо народжується вона саме у певній групі, в соціумі, і є своєрідним його свічадом. Вона належить до так званих вторинних систем і існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із чинників самоорганізації суспільства, це невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, нація. У мові закодовано історію нації, що в свою чергу є носієм цієї мови. Мова нації та її культура становлять органічне ціле. Смерть мови означає загибель культури.

Отже, українська мова доби незалежності — це людинотворча мова. Це той абсолют, який через свою екзистенційність може підносити людину на якісно новий рівень світосприйняття. Ми маємо усвідомити, що провідною функцією мови в новий час має стати людинотворча функція, саме тоді мова може здійснити свою історичну місію, стати засобом пізнання світу і людини у світі. Мова і свідомість мають становити єдину енергетичну монаду. Мова — це атрибут свідомості, а свідомість потребує однієї, “рідної” мови. Отже, українська мова має стати складовою мовомислення українського народу.

"Мова народу — це його дух, i дух народу — це його мова," — писав В. фон Гумбольдт.

Важливу роль у державі відіграє мова корінного населення. Зрештою, з мови починається сама держава. У мові — важлива суть існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови не має народу як нації. Поетично і влучно сказав про це відомий письменник Панас Мирний, який назвав мову найдорожчим скарбом народу. Він писав: "Мова — така ж жива істота, як народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей[1, c. 67-69].

Висновки

Для нас Україна – окрема держава, цілий космос, що не є схожим на будь-кого зі своїх сусідів. Любов до рідної землі, інтерес до її славного минулого та вболівання за невідоме майбутнє — це вічні теми, яких торкалися письменники всіх часів і народів.

Необхідно чітко з’ясувати для себе той факт, що Україна цілком здатна на повністю автономне існування, підтверджене як економічно, так і політично, і духовно. Зазвичай, існують і протилежні думки (які часто нічим не обґрунтовані та є простими спекуляціями на непоінформованості людей). Дискутувати з подібними тезами, доказово й переконливо спростовувати їх також є завданням сучасної української журналістики, завдання по-справжньому незалежного патріотичного видання.

Мова — "найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона — тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом, — наголошує мовознавець О.Сербенська. — Мова якнайтісніше пов'язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з "розумом серця" — і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе".

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.

Список використаної літератури

1. Левченко Т. Мова і духовність нації// Українська мова і література в школі. — 2003. — № 5. — C. 67-69

2. Ляхоцька Л. "Хочеш добра своїй нації-не нехтуй рідною мовою…"(І.Огієнко і мова)// Початкова школа. — 1997. — № 12. — C. 1-5

3. Невгодовський А. У мові — пам'ять народу. Мова — код і паспорт нації : Українознавча робота в школах-родинах // Початкова школа. — 2000. — № 6. — C. 29-32

4. Сідько Н. Українська мова : джерело нації і державності // Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 10. — C. 55

5. Скільський Д. Українська мова-духовна основа української нації // Визвольний шлях. — 2001. — № 9. — C. 38-43

6. Степанишин Б. Генетичний код нації, або Мова про мову // Вітчизна. — 2002. — № 5-6 . — C. 123-130

7. Усик Н. Рідна мова — найбільший скарб нації // Українська мова і література в школі. — 2005. — № 8. — C. 61-64