Література Стародавньої Індії

Вступ.

1. Література Стародавньої Індії. Видатні письменники країни Калідаса, Шудрака.

2. Поеми “Махабхарата”, “Рамаяна”.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

За часів правління династії Маур їв розвинулась індійська література. На рівні з релігійною літературою в ці часи були записані великі епічні поеми Індії «Махабхарата» й «Рамаяна». Вважається, що автором «Ра-маяни» є Вальмікі, а складання «Махабхарати» приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис «Рамаяни» вперше здійснено не раніше II чи III століття до нашої ери, а «Махабхарати» — приблизно в IV столітті до нашої ери. В цей час також уже існувала лірична поезія «Тхера-гатха» («Вірші ченців») і «Тері-гатха» («Вірші черниць»). На основі ряду матеріалів дослідники індійської культури визначають існування в ті часи драми та драматичних творів. Уже Паніні, перший граматик санскриту, у своїх працях згадував керівництва для танцюристів та мімів, а Патанджалі повідомляв про деякі драматичні вистави за мотивами стародавнього епосу. В багатьох літературних джерелах згадується про музикантів, співаків, про різні музичні інструменти.

На ниві релігійних пошуків світ побачили літературні обробки релігійних зібрань, так звані пурани. Було створено остаточні редакції народного епосу. На санскриті були записані оповідання в стилі байок — «Панчатантра» («Книга оповідань») та «Хітопадеша» («Книга мудрих порад»). Ці книги в наступні епохи були перекладені більш як п'ятдесятьма мовами й дійшли до Багдада, Візантії, Каїра й ще в XI столітті стали відомими в Європі, вплинувши на становлення тогочасної західноєвропейської літератури.

1. Література Стародавньої Індії. Видатні письменники країни Калідаса, Шудрака

Індійські літературні традиції сходять до великих священних текстів індусів. Серед них Рігведа (ок. 1300-1100 до н.е.); Махабхарата, створена через декілька сторіч; Упанішади (ок. 500 до н.е.) і Рамаяна, що з'явилася пізніше за інших. Інші класичні твори відображають багатообразну тематику, включаючи мистецтво дипломатії, обов'язки правителів і граматичні навики. В цілому художня література не була обмежена наперед наказаними сюжетами або формами і охоплювала всі сторони життя.

Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди-Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти:

«Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт);

Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати).

Найдавнішим твором є Рігведа (кінець II — початок 1 тис. до н. е.). Вже у Рігведі можна знайти початки драматургії. У II тис. до н. є. до Індії прийшли племена індоарп'в жерці яких створили велике зібрання гімнів — «Рігведу що і сьогодні теоретично вшановується як найсвященні-ший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії до-сягли вже передодня цивілізації. їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. їх культура була спорідненою з тією, що описується в «Беовульфі», ранніх ісландських сагах, староірландському прозаїчному епосі. Вона дещо поступалася культурі греків, яка відбилася в «Іліаді». Протягом епохи «Рігведи» викристалізувалися і в певній мірі збереглися до наших днів чотири стани — жреці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри). їхнє санскрітське найменування «варна» (неточний переклад — «каста»), буквально—«квітіння», показує на те, що вони походили від контактів розвинутої структури станів з людьми чужої культури, які мали шкіру іншого кольору (темного).

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е. на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур'ї – приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем, а Шива – руйнівником.

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджурведа містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхар-ваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти повинен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 — голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Першим загальновизнаним індійським літератором став драматург Бхаса (бл. 2-3 ст. н.е.). Серед інших драматургів далекого минулого — напівлегендарний цар Шудрака (бл. 3 ст.) і Калідаса (бл. 4 ст.), який був також найбільшим поетом, що писав на санскриті. Серед видатних письменників Давньої Індії особливо виділяється Калідаса. Він написав багато п’єс, епічних і ліричних поем. Релігійно-міфологічним змістом традиційних для давньоіндійського суспільства вірувань та філософських поглядів пронизані й відома драма "Шаку пта-ла" славнозвісного індійського поета Калідаси (IV ст. н. є.), твори інших видатних поетів і письменників. Незважаючи на його всесвітню знаменитість, досі вчені не можуть встановити точних дат його народження і смерті. Більшість дослідників згодні з датами, що лежать в межах IV-V століття н.е. Невідомим також залишається і географія літературної діяльності Калідаси.

Поет і драматург V ст. н.е. Калідаса відіграв таку ж роль в індійській літературі, як Шекспір і Пушкін у європейській. Вторгнення ефталітських племен з північного заходу у V ст. н.е. призвело до занепаду імперії.

Являє собою інтерес і різноманітність філософських поглядів. Уже в прадавньому індійському епосі «Махабхарата» мова йде про існування багатої численності мудреців, чиї філософські погляди протиречать, тому жоден з них не може бути прийнятий за єдино вірний. Індійський мислитель V ст. н. є. Маллаваді розглядав усі філософські" концепції як спиці в колесі, які сходяться біля його осі, посилаючись на те, що істина, різноманітна. Ранні упанішади, які свідчать, що існували різні течії індійської думки, дозволяють віднайти започаткування тих тенденцій, котрі потім оформилися у самостійні вчення.

2. Поеми “Махабхарата”, “Рамаяна”

Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Ці твори — справжня енциклопедія Стародавньої Індії. В них міститься цікавий матеріал з різних аспектів соціального та культурного життя, політичного устрою, повсякденного життя стародавніх індійців. Уже у давнину та середньовіччя вони були відомі далеко за межами Індії. Згідно з індійською традицією заключним розділом ведичної літератури є Упанішади. Це група текстів, яка поєднує філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну — одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії — вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок — крішнаїзм.

«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Вона у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» — поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величезних розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам'ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов'язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської "Тріпітаки" (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі "Махабхарата", автором якого, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В'яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тисячоліття до н.е. Згодом до її складу ввійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина "Махабхарати" завершена в IV —V ст.н.е.

Махабхарата (буквальний переклад — підтримуючий воїн) — велика оповідь про Бхаратів, епічна поема про боротьбу між двома родами — Пандавами і Кауравами.

Датується першою половиною І тис. до н.е. Належить до священного переказу — смріті. Складається з 100 тисяч двовіршів (шлок), розподілених на 18 книг. У Махабхараті згідно з традицією розрізняють три верстви, або редакції, що називаються Вайшампаяни, В'яси і Сауті.

Махабхарата створювалась століттями, філософські концепції, викладені в ній, хоч і відзначаються загальною спрямованістю, проте далеко не однорідні. У Махабхараті, на відміну від Упанішад, де філософія подана в несистематизованому вигляді, з'являються цілі філософські трактати і концепції, які мають більш фіксований понятійний апарат.

Саме в цей період виникають головні філософські системи Індії. Основні серед них — Санкх'я і Йога. У Махабхараті поряд з релігійно-ідеалістичними концепціями більш повно відображено, ніж в Упанішадах, матеріалістичні вчення (вчення Панчашикхи).

Найбільш вагомими текстами філософського змісту є: "Книга Санатсуджати" (5 книга), "Бхагавадгіта" (6 книга), "Мокшадхарма" (12 книга), "Анугіта" (14 книга).

У світовій літературі немає книги більш обширної. Не море — цілий океан поезії: 200 000 віршованих рядків, майже 16 Гомерівський "Іліад".

По суті, в протистоянні були не тільки двоюрідні брати — 5 Пандавів і 100 Кауравів. Одна в битві приймали участь не тільки їх близькі і далекі родичі, але майже все населення Древньої Індії, багатомільйонні маси різношерстих племен.

Благородні Пандави були і до цього часу залишають народними улюбленцями. Каурави, серед яких також немало було гідних вождів, їм заздрили з самого дитинства і намагалися — спочатку оббрехати, лишити їх по праву належного їм царства, а потім і взагалі загубити. Через це і розгорілася велика битва — на фоні великих пристрастей.

Древні автори славилися вмінням описувати битви. "Махабхарата" тут не виключення. Не розділи — цілі книги присвячені кривавому зіткненню величезних армій і вишуканими поєдинками.

Поетична майстерність безвісних авторів "Махабхарати" досягло не бувалої і майже абсолютної майстерності. Про це говорить хоча б той факт, що, починаючи з ХІХ століття, ряд сюжетів вставних поем древньоіндійського епосу не раз надихали багатьох європейських поетів. Переклад на російську мову В.А.Жуковського поеми про Налє і Дамаянті — кращий тому доказ.

"Махабхарата" — не тільки поетична енциклопедія Древності, але і ще підручник мудрості. Не одне покоління індійців вихововувалось на "Бхагавадгіті" ("Божественна пісня") — філософській поемі, вкрапленої в епос і акумулювавшій в собі основні світоглядні і моральні принципи індійського менталітету.

Окрім цього "Махабхарата" містить у собі докладну інформацію про побут і звичаї древніх індійських народів. Через неї можна довідатися про релігійні традиції тих часів, про військові об лаштунки, домашні обереги, традиції жінок і чоловіків тощо.

Доблесть, Любов і Мудрість — три головні кити, на яких стоїть "Махабхарата". А це, погодьтеся, опора самого життя.

У стародавніх індійських епосах "Махабхарата" і "Рамаяна" міститься детальний опис літальних механізмів-віманів і агніхотрів. Цікаво, що відомості про літальні апарати зберегли також і арії. У "Ма-хабхараті" йдеться і про зброю страшної руйнівної сили, що дивовижно нагадує ядерну. У V ст. до н.е. знаменитий лікар Дживаки мав чудовий камінь: при піднесенні його до тіла хворого він висвітлював всі внутрішні органи (можливо, стародавні індійські медики знали ефект рентгенівського випромінення). І дотепер повсюди знаходять прихильників релігійно-філософські концепції Індії, викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського містицизму і трансцедентальної медитації.

Не менш відомою епічною поемою стародавньої індійської літератури є пізніша "Рамаяна", авторство якої приписується поету Валмікі. Складений приблизно між VI —II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує духовне життя та побут Стародавньої Індії. Релігійно-міфологічним змістом традиційних для давньоіндійського суспільства вірувань і філософських поглядів просякнуті відома драма "Шакунтала" славнозвісного індійського поета Калідаси (V ст. н.е.), твори таких видатних поетів і письменників, як Бхартріхарі, Дандін.

Епічна поема "Рамаяна" — твір індійського народу. Вона була створена в IV столітті до нашої ери. Автор поеми невідомий. Ймовірно, кілька поколінь народних розповідачів казок діяли цей епос. У "Рамаяні" зображуються подвиги Рами — міфічного царевича, викрадення його дружини Сіти царем злих демонів Раваною, звільнення Сіти, її відхід з життя, подвижництво Рами і його піднесення на небо.

Цікавий образ оповідача поеми: це святий подвижник по імені Вальмики. Він шукає героя, що був би самим відважним і доброчесним, красивим і мудрим. Оповідач схиляється до того, щоб зробити героєм своєї поеми царевича Раму, що відповідає всім цим вимогам. Такий зачин "Рамаяни".

В образі Рами можна знайти риси типового героя древнього епосу. Він улюблений син старого царя і спадкоємець престолу. У молодому віці Рама встиг зробити ряд подвигів: захистив обитель старого подвижника від злих демонів, зумів підняти чарівний лук бога Шиви і натягнути його тятиву.

Типові і сюжетні повороти "Рамаяни": гідному спадкоємцю заважає зійти на престол зла мачуха, що хоче побачити царем власного сина Бхарату. Не суперечачи волі батька, Рама, супроводжуваний своїм братом Лакшманою, відправився у вигнання. Народ проводжав свого улюбленця. Таким чином, Рама виявляє риси ідеального епічного героя: він слухняний волі батька, сполучає в собі мужність і стриманість. Читач переймається глибокою повагою до царевича, що вибрав добровільне вигнання.

Умер старий цар. Бхарата, впевнений у тому, що право на трон усе-таки належить Рамі, відправився на пошуки царевича. Свято поважаючий волю батька, Рама відмовився повернутися раніше призначеного терміну, рівним чотирнадцяти рокам. У вигнанні царевич не був бездіяльним. Він продовжував робити подвиги. Владика ракшасоі-демонів Равана, що втратив у битві з Рамою своє військо, вирішив помститися царевичу і викрав його дружину — прекрасну Сіту. На думку Равані, ця втрата повинна була погубити ненависного йому Раму.

Автор "Рамаяни" зробив ланцюг подвигів царевича основною канвою свого оповідання. Рама і Лакшмана відправилися на пошуки Сіти. До них приєднався ще один чарівний герой — цар мавп Сугріва. Союзні війська людей і мавп осадили місто, у якому сховався Равана. Ця частина поеми складає найбільший інтерес. Читач, здається, сам знаходиться серед тих, хто осаджує Ланок.

Рама запропонував супротивнику добровільно здатися і повернути прекрасну Сіту, обіцяючи за це пощадити місто і самого Равану. Але владика рішуче відмовився. Почалася жахаюча битва, що не вщухала навіть уночі. Земля наситилася кров'ю, купи трупів оточували Ланку. Рама і його брат Лакшмана були важко поранені чарівними стрілами, і тільки допомога володаря птахів повернула їх до життя. Царевич Рама зійшовся в двобої з владикою ракшасів Раваною і убив його, після чого у світі запанували спокій і світ. Рама разом з коханою дружиною Сітою і Лакшманою повернувся додому після чотирнадцятилітнього вигнання і зійшов на царство.

"Рамаяна" — типовий приклад епічної поеми. У ній є і подвиги, і викрадення, і кровопролитні битви, і чудеса. Рама протягом тисячоріч залишається улюбленим героєм індійців, а також жителів Лаосу, Непалу й інших країн Азії. Образ славного царевича використовується в поетичних і музичних добутках, в утворах народного декоративно-прикладного мистецтва. Як і багато героїв епічних народних поем, Рама — приклад для наслідування, що втілив кращі риси національного характеру.

В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов'язком він вва¬жає турботу про благо народу.

Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бун¬дючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.

«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрід¬ним підручником життя для індійців.

Отже, Рама — герой давньоіндійського епосу Рамаяна, найулюбленішої поеми індійців. У селах брахмани речитативом переказують її. Рама — герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Його дружина Сіта є уособленням жіночої вірності, любові й шляхетства, еталон індійської жінки. Загибель її символічна: чистота жінки є настільки святою, що тільки смерть змиває підозри. І хоч загибель Сіти руйнує щастя Рами, сама поема в цілому ніким в Індії не сприймається як трагедія. Рамаяна найкраще відображає національний дух індійців, їхній спосіб життя, думи, етичні й культурні цінності. Тому й не дивно, що Рама обожнений в уяві народу.

Висновки

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі ґрунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південноазіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.

Упродовж пізньої давнини та Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.).

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців, повсякденно надихали їх на творчість в архітектурі, скульптурі, живописі. Особливо глибокий вплив на архітектурне та образотворче мистецтво мали індуїзм, буддизм і джайнізм, які залишили для нащадків високохудожньо створені з металу або каменю велетенські статуї Будди, Брахми, Вішну, Шиви, що й досі дивують колосальними розмірами. Яскравий приклад художньо-образного сприймання світу через духовну призму віровчень цих релігій — фрески печерних храмів Аджанти та барельєфні композиції вирубаних у скелях храмів Еллори, які поєднують традиції північного й південного типів храмового будівництва Стародавньої Індії. Вони вражають винятковою майстерністю, витонченістю зображень божеств, людей і тварин, багатством і досконалістю архітектурних та скульптурних форм, в яких втілені, інколи переплітаючись між собою, як у чудовому храмі Кайласа, символи, сюжети, образи й мотиви індуїзму, джайнізму та буддизму.

Варто підкреслити, що характерною рисою індійського мистецтва на всіх етапах його розвитку було яскраве відображення повноти й радощів життя, незалежно від того, релігійне чи світське воно було за своїм змістом. Можна сказати, що для багатьох митців Індії, країни з різноманітною природою й кліматом, був характерний «жах пустоти». Тому так щедро вони відображали у своєму мистецтві буяння життя, багатоманітність цього природного світу. Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.

В окремих деталях цих унікальних пам'яток простежується й вплив мистецтва інших стародавніх східних цивілізацій — Месопотамії, Єгипту, Персії та Китаю. І це не дивно, адже Індія знаходилась на Великому шовковому шляху, яким не тільки рухалися каравани з товарами, а й відбувався жвавий культурний обмін. У цьому процесі їй належала помітна культуротворна роль, зокрема, цивілізуючого впливу буддизму на інші східні країни.

Список використаної літератури

1. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

2. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

4. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. медичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Семашко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

8. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.

referat-ok.com.ua